Олесь Бердник



Сторінка34/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51

РАБИНЯ


 

Все було таке знайоме і любе. Гіпатія бігла понад морем, а над нею кричали чайки, а над пустелею вставало блакитне марево далеких оаз, і вітер ворушив жовто-білі піски, і хвиля співала про вічність. Не було нічого дорослого, обтяжливого — тіло стало блаженно-легке, воно купалося в потоці пружного, ніжного повітря, і хітончик майорів на вітрі, наче крильцята, і золота диво-коса вихрилася довкруж голови, наче жмут сонячних струн з кіфари Аполлона. А за нею біг Ісідор — вічний супутник її щасливої гри. Біг і не міг догнати коханої. їй так хотілося, щоб він догнав її, зупинив. То було б найвищим щастям для хлоп’яти! Але чому ж, чом вона не могла зупинитися? Яка сила несла її далі й далі, назустріч імлистому обрію? Ось скелі, напівзруйновані іграшкові палаци з піску та черепашок — творіння Ісідора. їхнє улюблене місце, де вони граються й купаються. Дівчинка зупиняється, скидає хітончик і постає перед хлопцем у всій цноті і ясності дівочо-дитячої краси. Сонце радісно грається з недовершеними формами, пестливо цілує бронзову постать і домальовує променистими пензлями вічне чудо матері-Геї і Зоряного Урана. — Яка ти гарна, Па! — І ти прекрасний, мій Сі! — Нема нічого кращого в світі за тебе! — А море? А сонце? А птахи у небі? А квіти? — Квіти прекрасні, Па, але нема чарівнішої квітки за твої очі. Сонце неповторне, але з тобою мені сяє сто сонць у блакитному небі! — Як ти гарно говориш… Чом же ти так не говорив раніше? — Коли, Па? — Тоді… в далекому житті? — Не пам’ятаю, — сумно промовляє хлопчик, суплячи брови. — Мені здається, що ніякого минулого не було. Лише я, ти і вічність. А все інше — сон… — Може, й правда, — згоджується Гіпатія. — Тоді я не хочу йти у ті далекі, важкі сни. Давай будемо тут навіки, у царстві нашої любові! — Давай! Гіпатія танцює на гарячому піску і біжить до води. Там її кличуть друзі-дельфіни, там привітно махають руками подруги-океаніди. — Гіпа-а-а-а… Страшний крик Ісідора сколихнув серце дівчинки невимовним болем. Вона сахнулась, вдарилася об скелю. Бризнула кров, потемніло в очах. Гострий біль пронизав тіло і прогнав у небуття барвисті видіння. Довкола пливло море пітьми… Гіпатія застогнала, поворушилася. Свідомість верталася повільно, важко, неохоче. У глибині єства ще відлунював жахливий крик Ісідора, ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани, вела у полон. Де вона, що з нею? Покотився обвал пам’яті, налетів, звихрив свідомість, почав топтати мозок копитами спогадів, наче табун диких коней. Корабель у порту… батько… пісня… Ісідор… страшна ніч… зловісне сяйво Селени… чорні закривавлені люди і зловісний регіт… А потім падіння Ісідора… Падіння в темне провалля моря… Гіпатія збагнула — вона самотня! Мойра обірвала нитку Ісідора. Чому? За що? Навіщо? Вона рвучко підвелася, помацала довкола себе в пітьмі, відчула пальцями м’який килим. Скочила на ноги, оглянулася: високо над нею видно було в прямокутнику вікна спокійні великі зорі. Тиша, мовчання. Дівчина кинулася до стіни, почала обмацувати її, добралася до дверей, ударила в них кулачками. Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з’явилася низенька постать горбатої баби. Вона тримала в руці смолоскип і знизу вгору запитливо-улесливо дивилася на Гіпатію. Заворушилися безкровні вузькі вуста, в очах-буравчиках блиснули іскри. — Чого бажає володарка? — запитала баба покрученою грецькою мовою. Гіпатія, пересилюючи огиду від скрипучого голосу, запитала: — Де я? Чому я тут? — Ах, моя повелителько, — посміхнулася баба, — хіба тобі не однаково, де ти? Вся ойкумена твоя, ти цариця світу, а хіба ж володарі запитують, де вони? Де цар — там пуп світу. Вважай, що ти в своєму палаці, ми твої слуги… — Ти смієшся, лиха жінко? — гнівно скрикнула Гіпатія, і гримаса болю затуманила її личко. — Чому не скажеш правди? Я пливла до Афін, зі мною був друг… Потім — напад, бій, непритомність… і я отямилась тут… Де я, що зі мною? — Марення, марення, володарко, — бурмотіла баба, і її гачкуватий ніс ворушився, ніби хвіст змії. — Мало чого нам сниться вночі… Життя — то ніч, моя красуне, а протягом ночі багато насниться всякої всячини. Моя тобі порада: забудь далекі сни, живи в новому царстві… — В якому царстві! Що ти верзеш?! Я хочу додому, я хочу повернутися до батька! — До якого батька? — здивувалася баба. — Я не знаю про твого батька! — Я Гіпатія, донька Теона Александрійського, — схвильовано мовила дівчина, притуливши долоні до грудей. — Прошу тебе, дай мені написати батькові, він нагородить тебе, якщо ти відпустиш… чи ти, чи хто інший, до кого я потрапила… — Все, що він має, — твоє! Ми залишимося жебраками, а ти матимеш наш будинок, золото і цінності… — Ха-ха-ха! — сміялася баба, і той зловісний сміх крижанив душу Гіпатії. — Він нагородить мене? Мене, яка тримає в оцих руках душу й життя сотні людей?! Ха-ха-ха! Та ти знаєш, красуне, що за тебе я матиму таку гору золота, що Теонові за сто життів її не заробити, не добути?! — Що ти хочеш вдіяти зі мною? — жахнулася дівчина. — Кому віддати? — Та вже ж не для прислужування, повелителько, — насмішкувато одказала баба. — Така квітка повинна мати й доброго садівника. Прийди до тями, готуйся до нового шляху. Забудь давнє. Воно вмерло. Можеш стати сильною і владною. Тож не дурій! Я все сказала. — О проклята горгоно! — несамовито крикнула Гіпатія і кинулася до баби, щоб схопити її за горлянку. Але та сахнулася назад, з пітьми виступили дві гігантські постаті ефіопів. Вони м’яко взяли Гіпатію за руки, штовхнули в кімнату. Двері безгучно зачинилися, з-поза них долунював вдоволений сміх. Дівчина впала на килим, притулилася знеможено до стіни. Спокійно, спокійно! Треба зосередитися. Не дати, щоб хвиля відчаю зруйнувала розум. Сталося! Сталося те, до чого вона не готувалася. Удар, який заперечує все, що було, що чекалося досі. Ісідора нема. Мрії не збулися. Боги насміялися над нею, над її прагненнями. Тоді навіщо жити? Чого чекати? Пірати продали її. Ця баба перепродає якомусь тиранові. Вона стане лялькою, втіхою розніженого, примхливого деспота. Споганить тіло й душу, повстане супроти власного сумління. Примиритись, прикинутись, що забула минуле, і чекати випадку для звільнення? А потім що? Вернутися до Александрії без Ісідора? І каратися вічною мукою? І ходити на берег моря, де вже ніколи, ніколи не з’явиться його слід? О ні, ні! Все вирішено, все ясно. їй віднині не жити тут, у цьому світі, де боги чи демони насміхаються над прагненнями людей. Вона піде туди, у сни, де прозорі води, і білий пісок, і вічна радісна гра… Болісне марення. Воно надто затяглося. Як вийти з нього? Чим перервати нитку життя? Спокійно, спокійно! Така можливість буде. Коханий Ісідоре! Трохи зажди мене, я прийду… Вона підвелася знову, притулилася чолом до холодного каменю. Усміхнулася. Боги! Вона ще може усміхатися! А чому б і ні? Хіба не смішно? Ха-ха! Хіба не смішне це життя? Хіба не смішні боги, які творили цей химерний світ? Навіщо, для чого? Хіба що для гри? Ха-ха! Небесна комедія! Невже й боги — комедіанти? Невже й там свої Софокли та Есхіли, які пишуть грандіозні драми собі для втіхи? Може, це для них впав у море коханий Ісідор, а вони дивилися з свого олімпійського колізею, і смакували наші страждання, і вітали творця за вдалу трагедію. І нині готується наступний акт драми, де нещасну ляльку Гіпатію продадуть іншій жорстокій ляльці, і боги, затамувавши подих, дивитимуться, як вона діятиме — освічена, замріяна лялька, яка вважала себе вільною і незалежною, як вона діятиме в рабстві? Ха-ха-ха! Дотепно придумано! А може, нема… нема ніяких богів… А лише хаос, перемішування стихій, атомів, як писав Демокріт… І сліпа випадковість… Нікчемні осколки життя, породженого сліпою природою… О боги! Так чому ж такі прекрасні сни? Звідки? Як вони виникають? Любов, екстаз і легенди? Ні, ні, ні! Не випадковість! Не байдужа й сліпа гра! Таємниця, неймовірна таємниця! О Афіно! Прийди, прийди! Дай мудрості! Порадь, як мені бути! Що я зможу — слабка дівчинка — без коханого, без рідних, без друзів, у байдужому, холодному світі? Тиша. Мовчання. Рожевіє небо. Тануть у високості зірки. Гіпатія завмерла, заклякла. Була німа, непорушна, лише дух її метався в лабіринті хаосу, шукав виходу, як прадавній герой Тесей з пастки Мінотавра. До кімнати зайшли. Вона не ворухнулася. Байдуже глянула на горбату бабу, на її супутниць — двох гарненьких ефіопок з купою вбрання у руках. — Радій, володарко! — проскрипіла баба. — Твоя доля наближається. Прокинься зі сну минулого, я тобі вже сказала. Гей ви, рабині, ведіть її до басейну, одягніть, як царицю.. Ефіопки повели Гіпатію до виходу.  

 

ВОЛОДАР




 

Її мили, натирали ароматною олією. Одягали в розкішні шати. Ефіопки прицмокували, заздрісно дивлячись на рожево-прозорі перса Гіпатії, стрункі ноги, на стан, подібний до високогорлої старовинної амфори. Дівчина була мовчазна, заклякла, байдужа. Дух заснув, згасли бажання, розум занімів, обтяжений неспроможністю вирішити загадку долі. Її привели у широку розкішну залу, посадили на високу канапу, встелену персидськими килимами. Десь згори лилося сонячне світло, райдужно виграючи в багатобарвних вікнах. Стіни мінилися дивовижними мозаїчними картинами, виконаними в химерному фантастичному стилі, ще не баченому Гіпатією. Проте дівчина не цікавилася нічим. Сіла мовчки на подушки, дивилася перед собою, прислухалася до пустки, яка розчахнула її душу навпіл і посіяла в ній безнадію. З’явилася горбата баба, принесла кіфару. Походила довкола, приязно усміхаючись, поправила на Гіпатії складки ніжно-лілового серпанку. Подала їй кіфару. Дівчина не ворухнулася, не глянула на бабу. — Візьми, — владно мовила баба. — Зараз прийде твій повелитель… майбутній повелитель… Він має купити тебе, чуєш? Сподобайся йому, заграй, заспівай! Той, хто привіз тебе, оповів, що ти співаєш, як богиня… Хочу чути теє… Ну, красуне, отямся, стань жінкою, а не мармуровою богинею! Гіпатія глянула на бабу, і з її очей дихнула така туга, така безнадія, що горбата потвора замовкла. Вона поклала кіфару поруч дівчини, вийшла геть. В залі залишилися лише два охоронці — напівголі ефіопи з опущеними донизу широколезими мечами. Незабаром почувся шум. Сторожі заворушилися, схилилися в низькому поклоні. Пролунав високий різкий голос, він щось запитував незнайомою мовою, у відповідь чулися улесливі слова горбатої баби. Хтось м’яко підійшов до Гіпатії. Вона підвела важкі повіки, уздріла молодого високого чоловіка в гаптованому сріблом плащі, широких штанях і темно-малинових чоботях. Обличчя пришельця було бронзове, вродливе, над припухлою губою чорніли невеликі вуса, гарні вологі очі дивилися на дівчину жадібно й зацікавлено. В небаченому вбранні, з білим тюрбаном, він здавався Гіпатії казковою істотою, і щось в ній пробудилося, насторожилося. Вона важко зітхнула. Пришелець озвався до неї. Гіпатія не зрозуміла, похитала головою. Горбата баба, без упину схиляючись в поклонах, щось сказала. Він задоволено кивнув, а потім звернувся до дівчини чистою еллінською мовою: — Я, володар Пальміри, вітаю небачену квітку неба… Гіпатія дивилася на нього з надією. Володар Пальміри?! Так ось куди її привезли? Це не дуже далеко від батьківщини. Може, цей володар освічений і люб’язний? Тоді він збагне трагедію самотньої дівчини і допоможе дістатися додому?! — Чому ти тут? — провадив далі юний тиран. — Хіба для тебе оці грубі люди, оця зла і жадібна карлиця? — Баба щасливо засміялася на ті образливі слова, а супутники володаря зберігали на лицях маски запобігливості й покори. — Я візьму тебе до себе. Ти будеш окрасою мого гарему, ти будеш найяснішою зіркою на моєму небі. Радій, прекрасна еллінко! Ваші олімпійські боги не мають такої розкоші, яку матимеш ти у моїх володіннях! Заграй мені якусь пісню, богине! Хочу почути твій голос!.. Співати? Про що співати? Як вона зможе? А душу сповиває туга, а душа рветься на частки і бринить болісними акордами. Послухай, послухай, східний володарю, плач і смуток полоненого серця… Гіпатія тулить кіфару до грудей, торкається струн, і тривожно котиться луна по закутках зали, і завмерли в чеканні супутники тирана, і примружилися замріяно гарячі очі юного володаря. Заспівала, заголосила Гіпатія…  

У глибокому морі,


На широкім просторі
Чудо-риба живе… чудо-риба пливе…
Без турботи і горя
Чудо-риба живе…
Повстає чорнокрила
Буря зла і стосила…
Чудо-рибу спіткала недоля-біда.
Закрутила у хвилі,
На пісок викида…
А довкола і квіти,
Синє небо привітне…
Та у розкоші тій чудо-риба вмира…
Їй у морі радіти
Не пора… не пора…

 

Сльози покотилися по щоках Гіпатії, вона з надією дивилася в очі тирана. Чи збагне, чи зрозуміє? Він кивнув приязно, схвально глянув на горбату бабу. — Правду сказала, дочко демонів. Нечуване чудо дістала ти. Вона моя. Матимеш за неї все, що задумала. Гей, сонячна дівчино! Послухай, що тобі скаже володар Пальміри! Чудо-риба вмирає на березі, та надійде казковий рибалка, і пожаліє рибу, і кине її в море. Та тільки не в те море, звідки викинула її буря. А вкине він її у те море, де він і вітрами володіє. І вже ніхто, прекрасна еллінко, не посміє скривдити чудо-рибу. Лише сам господар моря прийде у гості до неї, щоб насолодитися її барвами і чарівними співами. Чи збагнула мою мову? — Збагнула, приємний володарю, — тремтячим голосом сказала Гіпатія. — Але й те ще я хотіла сказати, що у чудо-риби був друг нерозлучний, і рідні риби, і найлюбіші її серцю краї. Друг загинув, батьки далеко, і рідні краї раною ятрять серце, не дадуть жити. Не зможе гратися чудо-риба у затишному ласкавому морі… — Всі ті слова — ранкова роса, — кивнув лагідно володар і осміхнувся. — Зійде сонце і висушить росу. Такі очі, як твої, такий голос, як твій, — не для смерті, богине! Невже ти гадаєш, що боги творять чудо лише для того, щоб кинути його одразу в небуття?! Ах, як це було б нерозумно! Горбата баба і супутники володаря, прикладаючи долоні до грудей, на всі лади вихваляли мудрість і розум тирана, а Гіпатія відчувала, що її слова вже ні до чого: якась пружна, липка, нездоланна петля огортала її звідусюд, тисла, горнула з такою силою, що годі було опиратися. — Гей, раби! — звелів тиран. — Кличте носіїв для цариці! Над Пальмірою сходить небачене сонце…  



 

ПОДИХ

 

Дні. Ночі. Томління і нестерпне чекання. Що діяти, що робити? Довкола євнухи, служниці. Дивляться, стежать, не дають зробити жодного зайвого кроку. Умерти б, кинутися вниз з високої вежі, — де її знайти, як на неї вийти? Довкола — розкішні зали, покручені переходи, всюди — пильна сторожа. Щодня — обмивання, натирання. її готують для східного тирана, як заморську харч для багатого ласуна. Що йому прагнення Гіпатії, її втрачена любов, її туга за вітчизною? Жадоба володіння затуманила йому розум, почуття, він не здатний вчинити те, чого б так бажалося дівчині. Ах, бодай ще хвилиночку волі! Зирнути краєм ока на рідний берег, вийти на знайому скелю і кинутися в море. І стати нереїдою, і полинути на хвилі за вітром далеко-далеко. І забутися, забутися навіки… «Спокійно, спокійно, — шепоче щось в глибокій схованці серця. — Доки живеш — не все втрачено. Жди, терпи, надійся». Ах, моє серце! Чого сподіватися? Нової любові? Хай навіть визволення надійде — їй уже не знати ні щастя, ні насолоди життя, бо ніколи не засяють нічиї очі такою ласкою, як ті єдині, неповторні очі! Все минає, і все залишається, — пливе настирлива думка. Хто це промовляє? Хто? Тиша довкола. Блискучі хитрі очі з імли закутків буравлять, стежать, не дають зосередитись, відпочити. Приходить мати тирана — суха, висока жінка, закутана в чорне. Гостро дивиться на рабиню, мовчки оцінює. — Встань, встань перед сонцем Пальміри! — кричать євнухи. Гіпатія не ворушиться, байдуже дивиться на товстих прислужників. Навіщо їй вставати? Перед ким? Ради чого? Страх? В неї нема страху, бо вона хоче вмерти! Хай гнівно хмуриться ця зловісна жінка — еллінка не боїться її! Мати тирана нетерпляче робить знак рукою, велить рабам замовкнути. Мовчки йде геть. І знову мовчання. Нестерпне чекання. їй приносять їсти, терпляче ждуть, поки Гіпатія неохоче проковтне якийсь плід, зап’є соком граната чи цитруса, а потім відносять посуд. Тоскно, наче в могилі. Розкіш дратує, гнітить. Між фігурними колонами — зорі. Якісь великі, волохаті, тремтливі. Дихає запахом квітів парке повітря. Здалека лине ледве чутна мелодія — чужа, незбагненна, тягуча. Чужина, чужина, чужина… Гіпатія простягає руку до кіфари, пригортає її до серця, як кохану дитину. Лише вона одна лишилася від рідного краю. А все інше пропало, навіть запах власного тіла вже чужий, неприємний, солодко-пряний. Струни рокочуть, плачуть. Плаче душа. Плаче серце в земній темниці. Дорікає. Кому? Народжуються і згасають слова, акорди, як зірниці перед грозою на обрії.  



Море, море кохане,
Подаруй черепашку казкову…
Я втечу на світанні
На простори привільні, чудові…

Дивне слово я знаю


Й черепашку чарівну отую
В чужинецькому краї
В корабля зачаклую…

Хмари, хмари крилаті,


Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,

Як по річці грозовій


Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя…

 

Ллється, ллється мелодійний плач, бо інакше не витримає серце. Трісне від розпуки. Щезають раптово євнухи, неначе тіні перед сходом сонця. В залі тривога. Розгортаються пишні запони, в сутінках ночі вирізьблюється постать тирана. Він іде повільно, невблаганно, як доля. Гіпатія розуміє — надійшов вирішальний час. Розум загострився, серце стислося в кулак. Смолоскипи попід стінами залу кидають жовтаві полиски довкола, в тому сяйві обличчя тирана неприємне, страшне. Не видно очей — лише ями під бровами. Жадібно грають під напнутою шкірою щелепи, здригаються від хіті губи. — Співай, співай, володарко мого серця, — шепоче тиран, кружляючи довкола жертви. Він не хоче з’їсти здобич одразу, він ще хоче погратися. — Ти запалюєш вогонь у мені, ясноока еллінко! Ще нікого я не бажав так, як тебе! Співай, співай!.. Гіпатія притулилася звірятком біля колони, припала до подушок, дивиться на нього, ніби козенятко на страшного удава. Що їй сказати? Що? Вже все вирішено в душі цього самовдоволеного деспота, який ніколи ні в чому не відмовляв собі. Тінями промайнули служниці, поставили біля ніг Гіпатії низенький столик, на ньому срібні й золоті таці з високогорлими пляшками, суліями, з горами винограду, яблук та гранатів. — Володарю, — зірвалася на ноги Гіпатія, потім впала на коліна. — Володарю, послухай мене, нещасну дівчину… Він ліг біля неї, жадібно смикнув за руку. — Я… я впаду перед тобою, — шепотів тиран, шаленіючи від пристрасті й жаги. — Ти володарка… наказуй, карай мене… карай мене любов’ю своєю, ніжністю, суворістю… — Володарю, — задихалася від туги й безвиході Гіпатія, — я не можу любити тебе… Я полюбила навіки… Навіки… В моєму серці не вміститься інший… Моя любов вільна… Мене той, єдиний, не купив, а знайшов у цілій безмежності, в неосяжній ойкумені… А тепер втратив… І я піду за ним… — Куди? Куди? — хрипів тиран. — Куди ти підеш? Божевільна! Життя — мить, кипіння, вихор. Чого ти діждешся? Тепер ти квітка, а завтра твої пелюстки облетять і ти лежатимеш у бруді, під ногами… — Для нього я вічно цвістиму, як і він для мене, — плакала Гіпатія. — Одпусти мене… Я піду у світ, я хочу вмерти там, де ми з ним зустрілися… — Такою я люблю тебе ще більше, — знемагав тиран. — Поцілуй мене… За тебе я оддав півскарбниці, а міг би оддати все царство, аби лиш ти полюбила мене щиро, як того… невідомого… — Нізащо! — скрикнула Гіпатія й схопилася на рівні ноги. — Краще помру! В її очах загорілися шалені вогні. Гіпатія відчула, як злобна і дика сила невідомо звідки сповнює її, як кам’яніють її м’язи і втікає здоровий глузд. Вона вдарила ногою тирана в груди. Він впав навзнак, вдарився скронею об сулію. Бризнула кров, почувся жалібний стогін. Гіпатія остовпіла. Божевільна хвиля покотилася далі, у безвість. Залишилася лише безпорадна дівчина, порожня зала і непорушна постать тирана в калюжі крові. З-за запони вихопилися два чорношкірі охоронці. Тривожно пролунав гонг. Зала сповнилася тінями. Палац залементував, загув. Гіпатія не чула нічого. Оглухла, оніміла. Вона бачила перед собою лише чорну огидну пляму, яка розпливалася на барвистому мозаїчному покритті підлоги, заповнювала світ. Страшні очі матері тирана з’явилися з пітьми, глянули в її душу гостро й люто. Мов з безодні пролунав голос: — Мій нещасний сину! Я не хотіла, щоб ти брав цю доньку демона! О, проклятий той день, коли ти побачив її! Гей, раби! Візьміть її і не спускайте з неї очей! Завтра вона привселюдно умре! Чуєш, ти, зміюко? Не захотіла стати царицею — станеш падаллю!  

 

ОСТАННЯ МИТЬ




 

Її кинули в малесеньку кам’яницю. Там не можна було ні сісти, ні лягти — лише стояти. Бронзові, куті двері притисли дівчину до стіни, майже не давали дихати. Гіпатія була спокійна, тиха. Все так просто сталося. Не треба думати, як вирватися з неволі. Кат зробить своє діло, і вона полине назустріч коханому. Нема ніяких складностей — мук і шукань. То все вигадки бунтуючого мозку. Він щезає, і щезають проблеми. Просто розбивається химерне свічадо, яке відчуло себе свідомістю. Не треба надто довго заглядати в нього, прив’язуватися до власного відбитку. Чим швидше він пропаде — тим легше, тим краще. Минала довга, довжелезна ніч. Німіли ноги, тіло пронизував біль, але він був ніби збоку, поза нею. Світанкова прохолода судомила кості, на обличчя сідали крапельки роси. Інколи у віконечко зазирали вартові, дивилися на неї ворожим оком. Десь далеко чулося голосіння, то лементували всю ніч найняті плакальниці. Гіпатія усміхалася сама собі: які вони смішні! Дух тирана звільнився з нікчемної земної клітки, а вони плачуть. Навіщо? Чи не краще радіти? За віконечком замерехтіли проблиски сонця. Стало тепліше. Загуркотів засув, двері відчинилися. її повели переходами. На міському майдані вирувала юрба, напирала до помосту. Лава воїнів широколезими мечами відганяла цікавих. Вузьким проходом, між стіною списів Гіпатію підвели до місця страти. На дощаному помості стояла гігантська металева клітка, а в ній люто металися дві голодні розлючені пантери — це видно було по їхніх запалих животах, вогненно-злобних очах і судомних ривках. Еллінка жахнулася і помертвіла: невже її віддадуть на з’їжу хижакам? О боги! Яка жорстока кара! Вона зупинилася на помості, глянула довкола. Доленько! Все чужі, невідомі лиця. Тут ніхто не заплаче за нею. Для людей її смерть — лише цікаве, хвилююче видовище. Людям потрібні розваги! Недалеко від помосту — паланкін з шатром, оточений вартою. З-за барвистої запони визирає стара правителька Пальміри, нетерпляче чекає початку. Ось вона дала знак. Два кати в чорному схопили Гіпатію за руки і штовхнули до клітки. Вона не опиралася, тихо ввійшла до хижаків, ніби до знайомої кімнати. Заплющила очі, чекала нападу. Юрба німувала. Пливла небувала тиша. Гіпатія розплющила очі. Пантери сиділи навпроти неї, дивилися на дівчину круглими жовтими очима, скалили великі гострі ікла і невдоволено ричали. Одна з них махнула хвостом, ступила м’якими лапами ближче, нюхнула ноги еллінки і одійшла. В юрбі почувся сміх, потім регіт. Покотилося слово, набрало сили: — Свята! Свята! Дева, дева! Правителька щось гнівно кричала, за шумом не чутно було. Від шатра бігли слуги, варта розганяла юрбу. Гіпатію висмикнули з клітки, пантери накинулися на сторожів, ледве не вхопили одного з них за ногу. — Невинна, невинна! — ревла юрба. — Відпустити! Знак бога! Знак бога! Кати схопили Гіпатію і підвели до краю помосту. Там вже була приготовлена дерев’яна колода, велика гостра сокира. Ну що ж — це вже краще! Одна мить, і драма закінчиться. Божественні глядачі розійдуться з амфітеатру… Гіпатія оглянулася на клітку, вдячно усміхнулася пантерам. Нічого, нічого! Не треба проклинати світу. Хай він живе, хай він радіє, якщо в нім є хижаки, що жаліють засуджених… Її поставили на коліна, зв’язали руки ззаду. Розкішне золоте волосся зав’язали вузлом на голові. Кат обережно нахилив її шию на відполіровану колоду, ніжно поправив. Певно, йому ще не доводилося одру-бувати такої чарівної голівки. Цікаво, що він відчуватиме, рубаючи такий витвір природи?! Чи жалітиме, як пожаліли її пантери? Глухо шумить юрба. Чи то гуркіт моря? Чи дзвенять струни кіфари? Може, то Аполлон — сонцесяйний бог — прийшов провести її в останню путь? В глибині серця пролунали слова, відкочувалися у безвість:  

Хмари, хмари крилаті,


Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,

Як по річці грозовій


Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя…

 

Швидше, швидше, кате! Визволи мене з остогидлого полону, дай вогнисті крила своїм ударом! Повільно, аж надто повільно здіймається гостра сокира, ніби холодний серп Селени в зоряному небі. Гостро і злобно блиснула невмолима криця на сонці…  



Частина друга
ДОРОГОЮ ТУГИ

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка