Олесь Бердник



Сторінка31/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   51

БЕЗОДНЯ


 

Посилювалася вібрація. Славко відчув, як все його тіло стрясає дрож. Серце калатало так сильно, що здавалося — не витримають груди. Він глянув на Ліну. В примарному голубому сяйві, що пливло від стін, видно було широко розплющені очі дівчинки. — Що з нами? — прошепотіла вона. — Не знаю… — Чому підлога трясеться? — Мабуть, якісь мотори… пошукаємо вікна… ілюмінатора… Хлопець звівся на ноги, тримаючись за стінки, поміг встати дівчинці. Разом вони почали пробиратися коридором, що обвивав кільцем корабель. В одному місці прохід повернув праворуч, друзі опинилися в невисокому сферичному приміщенні. Посередині видно було два низькі крісла. — Сидіння, — сказав Славко. — Корабель розраховано на людей… — Де ж вони? — Може, цього разу прилетів сам робот? — Сядьмо. Я втомилася. — Сядьмо, — згодився хлопець. — Подумаємо, що далі робити. Славко поміг Ліні зняти з плечей рюкзака, звільнився від свого вантажу. Потім вони обережно сіли в крісла, оббиті м’яким покриттям ніжно-салатового кольору. В ту ж мить стіни корабля розтанули, щезли. Ліна зойкнула. Перед ними розкрився неосяжний космічний краєвид, безодня неба. Чорно-фіолетова прірва сяяла міріадами зірок. Вони не мерехтіли, як на Землі, а промінилися спокійним рівним світлом. Серед зірок видно було рожево-жовтаве кружало Сонця. Можна було дивитися на нього незахищеним оком — сяйво не сліпило зору. А внизу — під ногами — пливла півкуля Землі. Вона поволі віддалялася, оберталася, показуючи покриту смугастими хмарами поверхню. — Ми полетіли! — жахнулася дівчинка. — Бачу, — прошепотів хлопець пошерхлими від хвилювання і остраху вустами. — Куди ж вона нас несе… ця штука? — Не знаю! — Я боюся! Я хочу сісти назад! Ледве встигла Ліна промовити ці слова, як похитнувся космос, зірки, Земля почала блискавично наближатися. Корабель помчав назад, до планети. Ось він пробив хмари, густі туманні пасма промайнули мимо, гострі піки гір готувалися проштрикнути мандрівників. Дівчинка з жахом схопилася за руку товариша, закричала одчайдушно: — Ой, розіб’ємося! Чоло хлопця зросилося потом. Він гарячково думав: що діяти? Адже тут мусить бути управління? Може, автоматичне? Гори летіли навстріч. Зараз буде страшне! Славко напружив уяву, ніби намагався відштовхнути фатальний удар. Назад, назад, в космос! Подалі від планети! Ми не хочемо вмирати! І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан. Хлопець полегшено зітхнув. Глянув на Ліну. Вона затулила долонями личко, тихенько схлипувала від нервового напруження. Він торкнувся пальцем її чола. — Ліно… що з тобою? — Ми ще… не розбилися? — прошепотіла вона. Славко засміявся. Одвів долоні від обличчя. — Раз запитуєш, то ми ще цілі. Ми знову серед зірок. — А куди ця штука летить? — Не знаю. Головне, що він послухав нас. — Хто послухав? — здивувалася Ліна. — Корабель. Ти захотіла — він помчав до Землі. Я наказав — він послухав моєї думки, рвонув назад, у космос. Здорово? — А що ж тепер? — Хай летить, куди сам знає. Він, напевне, прилетить на якусь базу, де є господарі… — А Земля? Ми повернемося? Славко промовчав. Потім глянув на подругу. — Ми так довго шукали, Ліночко… Хай летить. Ти тільки подумай — ми в космосі! Машина, мабуть, розумна. Бач, тут є чим дихати. Вони, може, схожі на нас. Я вірю, що з нами нічого поганого не станеться. Ти не бійся, Ліночко. — Я не боятимуся! — витерла Ліна заплакані очі. — То я одразу злякалася від несподіванки. — Глянь, Ліночко, яка Земля манюпусінька! Цікаво, куди він прямує? Рідна планета швидко зменшувалася, губилася в космосі, стала схожа на зеленкувату блискучу вишню. Таємно мерехтіли зорі у безмежжі, всміхалося Сонце серед темної безодні, ледве чутно гули десь незримі прилади корабля. — Славку… мені здається, що ми летимо од Сонця… — Еге… Мабуть, на Марс… або ще далі… — А що, як до іншої зірки? — з острахом запитала вона. — Навряд, — похитав головою хлопець. — Це дуже далеко. На такому малому кораблі туди не долетиш. А якщо й туди — не страшно. Там же люди? Не пропадемо… Дівчинка замовкла. Замислилася. В очах її грало сяйво далеких світів. У серце входив спокій — дивний, незнаний ще спокій. А таємничий корабель сріблистою краплею пронизував простір, несучи двох земних дітей на шлях казки…  

 

МАРС




 

— Ліночко, ти чуєш мене? — Чую… — Якась планета попереду. Збільшується… — Червона. А біля неї — зірочка… — Не одна, а дві. Бачиш, бачиш? — Бачу. — Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А то — супутники. Фобос і Деймос! Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря». — Що зробимо? — непевно запитала дівчинка. — Може, повернемо назад, у космос? — Куди? Хай летить, як знає. У нього програма. Рано чи пізно він прибуде до своїх господарів. Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти? Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Вуха немовби заклало ватою. Зникли всі звуки. Безмовність. Чекання. Нескінченне чекання… Зрештою корабель похитнувся, завмер. Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому пливли пасма ріденьких жовтавих хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів. — Ліночко! Ліночко! — покликав хлопець. — Що? Де ми? — На Землі… чи то пак… на Марсі… Ліна розплющила очі, полегшено зітхнула, з її вуст зірвався вигук подиву. Вона довго розглядала краєвид чужої планети. — Навіть не віриться. Наче вві сні. Ще ж тут люди не бували, а ми… прилетіли… — А може, це й справді сниться? — Вщипни мене! Ой, болить! Ні, не сплю, все насправжки! Славку, а що ж далі? Вийдемо? — Спробуємо. Славко встав з крісла, потягнувся, хруснув суглобами. Допоміг підвестися дівчинці. Одразу стіни стали непрозорими. Хлопець захоплено скрикнув: — Ух і автоматика! Все зв’язане з людиною. Сів — одразу стіни стають прозорими. Щоб видно для керування. Встав — не видно. Здорово! — Вийдемо. У мене аж ноги потерпли, хочеться походити. Може, зустрінемо їх? Вони рушили коридором до вихідного люка. Уважно оглядали стіни, придивлялися до миготливих вогняних вічок на стелі. Де ж двері? Як знайти вихід? Скрізь гладенько, не видно й щілини. Мандрівники ткнулися в перегородку. Зупинилися. Швидко й безшумно розійшлися стіни. З’явився овальний отвір. Дихнуло зовні морозним повітрям. Ліна закашлялась, схопилася за груди. — Важко дихати. — Дуже розріджене повітря. Як на найвищих горах. Славко ступив на кам’янистий грунт. Тупнув, підстрибнув. Оглянувся, усміхнувся дівчинці підбадьорливо. Вона теж вийшла з корабля. — А як же наші рюкзаки? — запитала вона. Голос звучав глухо, ніби крізь вату. — Не пропадуть. Там кілька грудочок цукру. Нащо вони нам? Ходімо, оглянемо околиці. Під ногами тихо поскрипував рудий пісок. Дихалося важко. Повітря було холодне, сухе. Слабо гріло малесеньке кружало Сонця. В його примарному освітленні легенько похитувалися приземкуваті сині дерева, схожі на марево. Славко зиркнув на срібну чечевицю корабля, на дерева. Облизав пошерхлі губи. — А ти знаєш, чомусь їсти закортіло. А тобі? — І мені. А ще — пити хочу. — Пошукаємо? — Давай. Вони дружно рушили до заростей дерев. Під ногами розквітали фіолетовим цвітом якісь тугі м’ясисті рослини. Славко зірвав одну. Вона вп’ялася йому в пальці, пирснула коричневою рідиною. Сильно защеміло. Хлопець скрикнув від болю і почав обтирати руку полою куртки. — Яка скажена! Гірше від нашої кропиви. — А ти не чіпай! — засміялася дівчинка. — А то втрапиш у халепу. — Думав, може, їстівна? — Дивись, щоб ти не став… їстівним. Славко похмуро глипнув на подругу. — А що… все може бути. Це — інший світ. Ми ж нічого про нього не знаємо. Мовчки підійшли до дерев. На чорних оксамитних стовбурах химерно звивалося спіральне віття, широко розкривало віяла листочків назустріч променям Сонця. Між тими листочками блищали круглі горішки. Славко простягнув руку, торкнувся одного плоду пальцем, відсмикнув руку назад. — Не кусається? — поцікавилася дівчина. — Наче ні. Треба… покуштувати. Він уже сміливіше зірвав горішок, поклав на долоню. Горішок не ворушився, не кусався, не протестував. Тоді хлопець взяв його на зуб, розкусив. Хруснула шкаралупа. З неї викотилося невелике бузкове зернятко. Славко повагався, потім махнув рукою. — Слина котиться, так захотілося їсти. Хай — що буде! Він пожував зернятко, проковтнув. В роті стало гаряче, плоди мали ніжний запах, як у трояндових пелюсток. Ліна дивилася на товариша, ковтала слину. — Ну як? — Як мед! Дівчинка, почувши те, накинулася на сині дерева, почала обшморгувати рясні плоди. Славко помагав їй. Вони напхали повні кишені. Незабаром сиділи на кам’янистій кручі і наминали смачний марсіанський врожай. Поївши, Славко вдоволено сказав: — Не пропадемо. — Атож! — згодилася вона. — Якби ще водиці… — Пошукаємо. Глянь — там долина. Може, знайдемо джерело. Або потічок. Шукачі рушили вниз. Минали сині плодові дерева, чорно-зелені чагарі, блискучі тремтливі лишайники, що покривали верхів’я горбів. В долині кучерявилися голубі трави чи, може, мохи. Між ними щось блиснуло. Славко схилився, гукнув: — Вода! Він вмочив палець, спробував на язик. — Як лід. Джерельна вода. Розгорнувши мохи, Славко набрав у долоню води, дав дівчинці. Ліна жадібно сьорбнула. — С-с-с! Смачно! Ніколи не пила такої доброї води. Ще! Напившись досхочу, мандрівники повеселіли. — Тепер можна пошукати господарів. — Марсіан? — Атож. Господарі покажуть свою планету, ми їх розпитаємо про Світ Казки. Десь же є вчені, що запустили цю чечевицю? — А мені додому закортіло, — зітхнула Ліна. Вона замріяно глянула в небо, в її очах заблищали сльози. — Там батьки знаєш як переживають! — Ого, ще й як! — підхопив Славко. — Тільки ж нам не можна вернутися, доки ми не пройдемо казку до кінця… — Ти не думай, — спалахнула дівчинка, — що я розкисла. То так, щось защеміло отут. Я не злякалася. Ні! — Я знаю, Ліно. — Мені теж мариться рідне село, горби. Та тільки ми так далеко залетіли, що треба-таки знайти Планету Квітів. Ми не можемо забути про Нанті. Не журися! Раз почали шукати небувале — то знайдемо! Вони поверталися до корабля, відшукуючи свої сліди на піску. По дорозі ще нарвали плодів. Біля густого куща з гарячими кривавими квітами Ліна зупинилася, захоплено скрикнула. Від квітів ішов задушливий пряний запах. Дівчина простягла руку до куща. — Зажди! — застережливо гукнув Славко. Довгі тонкі віти хитнулися вперед, обняли шию Ліни, потягли до себе. Вона заборсалася, закричала відчайдушно. Славко кинувся, хотів захистити. Кущ піднявся над грунтом, дихнув на хлопця задушливим смердючим туманом, поніс дівчинку в повітрі. — Славку! — глухо крикнула вона. — Слав… ку… — Ліно! — розпачливо закричав Славко, простягаючи руки до неї. — Ліночко-о-о! Кущ із своєю жертвою зник за стіною дерев. Холод самотності охопив серце Славка. Він упав на блакитний килим мохів і заридав по-дитячому — голосно, нестримно…  

Частина четверта
НЕБУВАЛ


РЯТУНОК


 

Що це — сон чи правда? Де він? Що з ним діється? Може, ось зараз прокинеться — і не буде довкола чужого краєвиду, химерних дерев, глибокого фіолетово-синього неба. І почується срібний сміх Ліночки, блиснуть привітом її очі, наче дві спілі сливи, зашумить над головою рідний ліс. Загавкає за парканом Герой, проводжаючи палких шукачів у дорогу за чарівною квіточкою. Славко з божевільною надією піднімає погляд, дивиться довкола. Марення не минає. Все правда. Він у чужому світі, самотній. Прагнув добути казку, а лишився сам, загубив подругу. Що ж діяти, що придумати? Він схопився, побіг до корабля. Якби хоч одна жива істота! Нехай навіть марсіани. Невже вони не зрозуміють, не допоможуть? Не може бути! На Землі навіть найчерствіші люди йдуть на виручку в небезпеці. Це саме повинно бути і в інших світах! Срібна чечевиця, як і раніше, непорушно лежала на рудому пагорбі. Чорнів отвір люка. Славко на мить затримався біля входу. Може, спробувати розшукати Ліну на цьому кораблі? Адже він слухає команди і літає швидко. Аби тільки зуміти! Спочатку туди, де потвора схопила Ліну, а потім… Хлопець вскочив до коридору. Люк безшумно зачинився. Славко добрався до керівної рубки, сів у крісло. І знову розтанули стіни, стали прозорими. Байдуже пливли багряні хмарини в далекому небі, хиталися в долині примарні дерева. — Що ж діяти? Що робити? — прошепотів Славко. — Де шукати її? — Яка-дія-потрібна? — пролунав поряд спокійний монотонний голос. Славко сахнувся від несподіванки, злякано озирнувся. — Хто це? — пробурмотів він. Невже йому вчувається? — Це-я, — пролунала діловита відповідь. Славко ще більше здивувався, але острах минув. Він відзначив, що звук ішов десь згори. Певно, то був голос якогось робота або кібермашини. Але звідки він знає земну мову? — Хто ти? — несміливо запитав хлопець. — Друг, — карбуючи слова, пролунало згори. — Я-приніс-тебе-і-ще-одну-істоту-на-цю-планету. Славко зрадів. Отже, це керівний робот корабля. Він розуміє мову. Можна з ним порадитися. Хвилюючись, хлопець сказав, уже вірячи в чудо: — Ми вийшли, шукали їжі та води. Ліна торкнулася куща. Він виявився хижаком, який захопив її і поніс. Я не знаю, де вона, що з нею. Треба розшукати її. — Хто-така-Ліна? — поцікавився робот. — Подруга моя. Та, що летіла зі мною. — Зрозумів. Друга-істота-ще-не-вернулася-на-корабель. — Так, так. Чи можна знайти її? — Можна. — То прошу — хутчіше! Що мені робити? — Сиди-спокійно-і-жди. Прозорі стіни корабля знову затуманилися, стали непроникно-білими. Потім на них засяяли вогнисті розмаїті смуги, вони спліталися в густу сітку. З тих мерехтінь виникли образи марсіанських краєвидів. Дерева, горби, кратери, цирки, ямки, глибокі урвища та долини, вузькі джерела, що струменіли поміж чагарями. Краєвиди калейдоскопічно мінялися, погляд екранів заглиблювався все далі й далі. Ось з’явився перед Славком густий гай блакитних дерев. Серед них багато кущів з кривавими квітами. Вони купчаться біля високої скелі, плавають в повітрі. На скелі підвішені якісь гігантські блискучі кокони. Кущі з червоними квітами старанно снували ще один кокон, привішуючи його до скелі. — Паразитна-форма-життя, — сказав робот. — Нижча-еволюція. Живе-поїдає-живе. Запаси-біологічного-матеріалу. — Це вона! — з жахом скрикнув Славко, вдивляючись у цей останній кокон. — Вони її вб’ють! — Летимо-туди! — спокійно сказав голос. — Швидше, — зітхнув тремтячим голосом Славко. — Скоріше, бо буде пізно… Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Поверхня планети колихнулася, почала віддалятися. Славко побачив, як блискавично пропливали під кораблем пустелі Марса, подзьобані кратерами, та мізерні зарості. Десь недалеко заблищали серед пісків шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін. — Сліди-діяльності-розумних-істот, — сказав голос. — Було-високе-життя. Тепер-перерва-еволюції. — То що? Марсіан нема? — сумно запитав Славко. — Вони загинули? — Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку. — А чому ти залишив на Землі свого господаря? Чому полетів з нами? — Господар-мисляча-істота. Той-не-господар. Механізм. Перевага-мислячій-істоті. Ввійшли-люди. Про-грама-польоту-на-Марс. Дослідження. «Тепер зрозуміло, — подумав Славко. — Хоч керівний робот корабля й уміє розмовляти, але самостійного думання у нього не дуже багато». — А звідки ти знаєш нашу мову? — Я-ловлю-образ-слова. Маю-універсальний-перекладач. Дуже-просто. Хм. Для нього дуже просто. А на Землі лише мріють про таке. — Прибули, — сказав голос. — Треба-звільнити-мислячу-істоту. Славко побачив, як заметушилися біля скелі літаючі кущі. Вони вишикувалися тісною лавою, настовбурчилися, огорнулися туманною хмариною, захищаючи свою здобич. Ліна вже була спеленута прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі. — Треба забрати її, — захвилювався хлопець. — Буде-зроблено, — запевнив робот. З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу. — Тепер-дій-сам, — повідомив голос. Славко метнувся до вихідного люка. Схилився над непорушною постаттю, яка лежала на підлозі. В сяйві блакитних вічок, що миготіли на стелі, хлопець побачив бліде обличчя подруги, її чорні страдницькі очі. — Задихаюся, — прошепотіла вона. — Нема… повітря… Славко добув з кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала. — Я так… злякалася… — Ще б не злякатися, — пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом. — Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню. — Ти ще й насміхаєшся? — А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як? — А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув? — Ну, добре! — полегшено усміхнувся хлопець. — Квити! Який я радий, що ти жива й здорова! — А звідки ти знав, де я? — Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина. — Ну? — здивувалась вона. — То, може, він нам поможе вернутися додому? — На Землю? — Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, й ми полетимо. Тільки вже з ученими… — Що ж, — важко зітхнув Славко. — Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз врятуєшся, інший раз — амба. Вставай, ходімо! Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими на ній коконами, Ліна з огидою скрикнула: — Тікаймо звідси, скоріше! — Тепер вони не страшні! — заспокоїв Славко. Летючі кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла у них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі. — Чужий світ, — прошепотіла дівчинка. — Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно. — Який-буде-наказ? — поцікавився голос робота. — Це він? Робот? — вражено запитала Ліна. — Він, — кивнув Славко. — Твій рятівник. Ми хочемо додому, — наказав він, поглядаючи вгору. — Лети додому. — Слухаю, — сказав голос. — Прийнято. Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом. Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі. — Не віриться… Чи було це… чи ні? — Мені теж не віриться. — Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати… — Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи…  

ПЛАНЕТА НЕСПОДІВАНОК


 

Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бігом, бігом до берега… Що таке? Де це вони? Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі. — Ліно, вставай! Ліно! — Га? Що? — Ми прилетіли… — Додому? Ой, як здорово, Славку! — Та яке там додому, — розгублено мовив Славко. — Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема. — Це-не-Земля, — пролунав металевий голос згори. — Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер. — Юпітер! — скрикнув Славко. — Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, — він кивнув угору, — не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди! — Треба-точно-висловлювати-думки, — стримано відповів голос керівного робота. — Прошу-залиши-ти-корабель. Я-мушу-летіти-на-базу-перепрограмуватися-й-поповнити-енергію. Бажаю-успіху. Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев. Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію і ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця. — Щось не те, — дивуючись, прошепотів Славко. — Що не те? — Не може бути, щоб це Юпітер… — Чому? — Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити. — Це правда, — кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо. — Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. З нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким… — Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій. — Не може бути! Машина не повинна брехати. — Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися? — Пошукаємо людей… господарів планети, — сказав хлопець. — Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів. — Згода, — зраділа Ліна. — Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі. — Це ти дивися, — повчально сказав Славко. — Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши. Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне. — Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина… — Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст. — Гукнемо його? — Спробуємо. Славко, трохи повагавшись, крикнув: — Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети… Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності. Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос: — Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте? — Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко. — І повернутися на рідну планету! — І розпитати дещо, — додала дівчинка. — Питайте, — весело засміявся незнайомець. — Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий! Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині. — Оце так, — пробурмотів Славко. — Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається? — Та ні. Він добрий — моє серце відчуває. — Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися. — А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь. — А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова? — Може, ми чули його думку? — Мабуть. — Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають… легко, радісно… Мені подобається ця планета… як би вона там не називалася. Вона якась приємна! — І мені, — кивнув Славко. — Але ж треба пошукати людей. Хтось нам повинен допомогти. З води зненацька виринула голова рибини, поволі попливла до берега. — Глянь, глянь! — закричав Славко. — Яка велетенська ри9а! Риба підскочила над водою, пролетіла над головами шукачів. Вони порозкривали роти від подиву, спостерігали за нею. — На Землі є літаючі риби, — сказав хлопець. — Але так довго не літають. Вискочать і падають. Рибина наблизилась, затріпотіла прозорими крильцями над головою Славка. Заплямкала круглим ротом. — То на Землі, — повчально сказала вона. — Там нижча еволюція. Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами. — Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося? — Я, — озвалася рибина. — А хіба що? — Як же так? А хто тебе навчав? — Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі? — Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі… — А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів! Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла. — Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер! — Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: «Доброго ранку!» — Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! «Нашатиру мені, нашатиру!» — А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.  

 

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка