Олесь Бердник



Сторінка30/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   51

НЕБЕСНА ФЕЄРІЯ


 

Навесні, в квітні місяці, сталося дивне явище. На північному заході, годині о сьомій вечора, в небі з’явилося феєричне видиво: попереду летіло щось велике, темне, а за ним — рядами — десятки менших утворів із своїми розмаїтими хвостами. Все це разом переливалося, вигравало райдужними барвами — від фіолетового до червоно-вишневого — і безшумно прямувало на південний схід. Феєрію бачило багато людей — і закохані пари, і хлопчаки, що ганяли обручі та гралися у війну за селом, і дядьки та тітки біля магазину. Та найбільше тим видивом захопилися Ліна з Славком. Воно знову будило затаєне прагнення до небувалого, збурило душу. Славко не спав цілу ніч, перевертався з боку на бік. А вранці запитав Максима Йвановича: — Ви не дзвонили до Києва? Що воно було? — Не дзвонив, — знизав плечима астроном. — Підождемо, може, хтось виступить по телевізору чи радіо… — А самі? — Що самі? — Самі поясніть нам. Що ви думаєте про це явище? Астроном згодився. Надвечір вся школа зібралася в обсерваторії. Учні поїдали очима Максима Йвановича, ждали незвичайних одкровень. Він, примруживши очі, скептично усміхався. — Знаю — всі чекають чогось фантастичного. Розчарую вас: я не вірю в пришельців. Адже ви про них думали? — Правда! — закричали діти. — То були пришельці! — А що ж інше? Таких ракет у нас нема! — Тихо, — притишував їх астроном. — Справді, явище незвичайне! Але чому пояснювати його неодмінно пришельцями, інопланетними космонавтами? Це вже стало звичкою. Інколи — поганою звичкою. Бо всі інші гіпотези відкидаються як нецікаві. А в науці нема нецікавого. Наука вимагає лише одного — факту, істини. — То що ж воно було? — зашуміли учні. — Може, метеорологічне явище електричного походження. Ніби кулясті блискавиці. Ми ще мало знаємо про електромагнітні сили атмосфери, про їхній взаємозв’язок з космосом. Також це могли бути уламки ракет або метеорити. — Не могли! — похмуро заперечив Славко. — Чому? — Бо уламки б летіли безладно. І світилися б однаковим кольором. А тут — різні барви, наче у веселці. Всі ті штуки летіли рядочком… наче журавлі у вирій… Так метеорити не літають, і уламки ракет теж так не літають. — Слушно, — згодився Максим Іванович. — Логічно. Але ж довести, що то інопланетні кораблі, ти теж не зможеш? Є, може, ще тисячі варіантів, про які ми не знаємо… — Але перший варіант — найцікавіший, — підхопила одна восьмикласниця. — Мені дуже хочеться, щоб то були брати з інших світів. — Мало чого нам хочеться, — знизав плечима Максим Іванович. — Треба тверезо дивитися на світ. В нашій системі Земля, певно, єдина заселена планета, яка має мислячих істот. Може, є життя на Вен ері або навіть на Юпітері, але якесь примітивне. Що ж до мислячих істот, то треба відкинути всякі ілюзії… — А може, вони прилітають з інших зірок, — не здавалася дівчина. — Там теж можуть бути заселені планети… — Можуть бути, — згодився астроном. Він підійшов до зоряної карти. — Ось гляньте: найближча зоря — Проксима Центавра, біля неї — Альфа Центавра. Промінь летить звідти чотири роки. Звичайна ракета летіла б сотні тисяч років… — А фотонна? — вихопилося у Славка. — Є такий проект, — кивнув астроном. — Потужний потік фотонів або квантів — частинок світла — штовхає гігантське дзеркало, розганяє його до променевої швидкості, це дає можливість житловій каюті, що прикріплена до дзеркала, подолати зоряну безодню за кілька років. Прекрасно, заманливо! Та хочу повідомити, що розрахунки показують абсурдність того проекту. — Чому? — занепокоїлися учні. — Але ж фантасти пишуть? — То ж фантасти! — іронізував учитель. — А розрахунки показали: щоб одправити одну тонну корисного вантажу до Проксима Центавра, знадобиться мільйон тонн палива, та не якогось там хімічного, а термоядерного, яке ще навіть не відкрите! — Ух ти! — прошелестіло в обсерваторії. — Ото ж бо! Крила мрії розтоплені сонцем істини. Так, як у міфі про Ікара. І впали ви, друзі, у море розчарування… — А може, вони якось інакше літають, — понуро озвався Славко. Максим Іванович пильно глянув на нього, їхні очі зустрілися, щось сказали одне одному і знову розійшлися. — Не будемо гадати, — махнув рукою учитель. — Може, справді відкриється якась нова можливість, тоді можна буде цілком реально думати про міжзоряні польоти. Чи досягли цього інопланетні брати? Сумніваюся… Ми не маємо фактів про їхні прильоти. Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. Чогось їм було жаль, щось вони втратили. А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що мільйони людей спостерігали це не вивчене атмосферне оптичне явище. Причина його невідома, але вона сподівається, що розвиток науки… і так далі… тому подібне. Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися. — Ти не вір скептикам, Ліночко. Це — точно пришельці. — А я й не вірю. Я сама так думаю, що то — небувалі гості. — Слухай, я оце сидів за партою — і в моїй голові раптом виник план… — Який план? — Той, що нам треба! — Ой, кажи! — Слухай! Нам ніхто не поможе тут, на Землі! Бо наша наука не має таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо де її шукати. — Так ти думаєш, що… — Атож, треба знайти пришельців. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли нам. — Ой, Славку! — Очі дівчини спалахнули чорно-синіми вогнями. — Це здорово! І страшно! Тільки ж… — Я вже все обдумав, — гордо сказав Славко. — Сядь ось тут на пеньку, я тобі розповім… Він посадив свою подругу на дубовий пень, ніби на трон, сам ходив перед нею, жестикулюючи, доводячи. — Слухай мене уважно. І заперечуй, якщо я скажу дурницю… — Кажи, кажи! — Раз вони є на Землі, раз вони з’являються інколи над планетою, то у них є тут місце, де вони збираються… ангари майстерні, чи що… — Чому ти так гадаєш? — Бо літати з інших планет сюди-туди невигідно кожного разу. Вивчати планету треба солідно, протягом довгих-довгих років, а може, й століть. Треба збирати експонати, зразки. Отже, склади, бази, лабораторії… — Та їх би вже давно знайшли дослідники, вчені. Мандрівники скрізь побували на Землі. — Не скрізь, — заперечив Славко. — В Південній Америці, в Андах є ще багато недосліджених місць. В Антарктиді. В Гімалаях. У нас на Памірі. Недавно у Новій Гвінеї знайшли цілий народ невідомий. І нових тварин інколи відкривають. Візьми хоч би й наш Памір. Там майже восьмикілометрові гори, страшні ущелини, вічні хмари. Де ти їх знайдеш, якщо вони цього не захочуть? А крім того, треба шукати. — Дуже цікаво, — прошепотіла Ліна, підпираючи долонями личко. — Дуже заманливо… спробувати… Може, вони справді нам допоможуть? То ти думаєш, що їх можна знайти? А де? — Ми з тобою махнемо до Паміру. Там гори таємничі, недосліджені. Я читав недавно книжечку про ті гори… так автор пише, що Памір ще таємничіший від Гімалаїв! — Ух ти! — Точно! Як тільки я прочитав це — одразу вирішив: туди! — Так це ж тікати треба? — Атож! Літо настане — і гайда! — Вчителі гніватимуться! Грому буде від рідних — ой-йой-ой! — Вернемося — ніякого грому не буде! Шана буде! Привеземо з Планети Квітів сувеніри, докази, що ми там були. — То ти думаєш, що ми таки полетимо? — Атож! Невже я тобі отут все це просто так товчу, для забави? Потихеньку треба готувати вдяганку, сухарі, цукор. Гроші одкладати потроху. Я вже зібрав тридцятку. — І в мене є двадцять. — Бач, вже солідно. Тільки тихо, щоб ніхто нічого… — Могила, Славку! Ніхто нічого!  

 

ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ




 

Сама доля йшла назустріч змовникам. В кінці квітня до школи надійшов лист із Середньої Азії, від таджицьких школярів. Учні середньої школи з далекого гірського кишлаку писали українським друзям, що самі майструють телескоп, що дуже залюблені в зорі і хотіли б зав’язати щиру дружбу. А для того запрошують членів астрономічного гуртка приїхати до них у гості цього літа. Дізнавшись про таку оказію, Славко з Ліною ледве не збожеволіли від радощів. Вони після уроків помчали до своєї схованки в лісі. Там, у глибоченному яру, під широким пеньком, у них були сховані два рюкзаки, куди складали консерви, сухарі, тепле вбрання, поліхлорвінілові скатертини, якими Славко хотів користуватися замість плащів або наметів. Схопившись за руки, вони кружляли в якомусь дикунському танці, щасливо сміючись. Потім, зупинившись, попадали на парку весняну землю. Зірвавши пучок фіалок, Славко прилаштував своїй подрузі на чоло вінок, захоплено примовляючи: — Ну, тепер ти бачиш? Бачиш! Нам помагає казка! — Тепер вірю, Славку! Вірю, що нам пощастить! Вони відкрили свій тайничок, перевірили, чи все на місці, поклали до рюкзаків ще дві банки сухого молока. І в ту хвилину, як вже збиралися прикидати свої скарби сухою глицею, позаду них хтось кашлянув. До пенька підсунула тінь. Ліна скрикнула. Славко прикрив нору, озирнувся. З-за дерева виглядав Прі, хитро посміхався. — Ага! — сказав він. — Попалися? — В чому попалися? — похмуро запитав Славко. — Ви щось надумали. Я чув. — Ябеда! — різко крикнула дівчинка. — Нечесно підглядати! — А чого ж ви перестали зі мною дружити? — насупився Прі. — Що я — гірший од вас? — Бо ти — вбивця! — одрізав Славко. — Кого я вбив? Що ти мелеш? — Чарівну квіточку! — То Ліна! Вона мене намовила. — Я не намовляла вбивати. Я просила глянути. — Еге, тепер не намовляла? — скиглив Прі. Його ніс жалібно наморщився, але в очах видно було хитрі зайчики. — Я ж не знав, яка то квіточка. А потім… я ж мовчу… я ж нікому не кажу, що Катя… чи як її… полетіла в небо. Те знаєте лише ви… і я… — Ще б не вистачало, щоб ти базікав, — буркнув Славко. — Якщо нам не вірять, то тобі тим більше. Чого ти хочеш, чого тобі треба од нас? — Дружити з вами, — нахабно сказав Прі, — і щоб ви мені одкрили свою таємницю. Куди збираєтесь? — Ти однаково з нами побоїшся йти. — Піду, — рішуче сказав Прі. — Ось тобі клятва — гризу землю! — що піду! — А як я не скажу? — Скажу директорові… — І що? — зневажливо запитав Славко. — Заявлю, що ви щось надумали… — Ліно, — ледве стримуючи гнів, мовив Славко, — одійди на хвилиночку вбік, за кущі, а я з ним проведу бесіду… щоб він збагнув. — Зажди, Славку, — попрохала Ліна. — Не треба. Може, справді, сказати йому? Третій буде не зайвий, якщо він не злякається… — Я? — пихато запитав Прі. — Злякаюся? — Добре, — повільно, ніби вивіряючи, мовив Славко. — Я скажу тобі, тільки поклянись… — Хай мене проковтне мати сира земля, — урочисто проголосив Прі. — …якщо я видам нашу таємницю, — додала Ліна. — …якщо я видам нашу таємницю, — слухняно повторив той. — Отак краще, — полегшено зітхнув Славко, затрушуючи вхід до нори. — Тепер можу сказати. Ми збираємося шукати пришельців… — Яких… пришельців? — сторопів Онопрій. — З Венери чи з Марса. Тих, що летіли недавно. Пам’ятаєш? — Так то ж був оптичний обман? — промимрив Прі. — Для кого обман, а для нас — ні! Ми хочемо їх відшукати. Ось поїдемо на Памір, і там в горах… Славко повторив Прі всі свої докази й міркування. Той слухав, недовірливо позираючи то на Ліну, то на Славка. А коли розповідь скінчилася, він посопів трохи, подумав і рішуче мовив: — Поїду і я з вами. О! Слава буде — то всім порівну. — А продукти? — запитав Славко. — У нас лише на двох. — Маю гроші. Назбирав тридцять п’ять карбованців. О! На ваше рота не роззявлю, — гордо заявив Прі. — А не боїшся? — зневажливо запитала дівчинка. — А то тепер хоробрий, як заєць у норі, а як прийде до діла — дивись, щоб не заскиглив. — З ким ти говориш? — випнув груди Онопрій. — Тоді залізно! — схвально мовив Славко. — Збираємося і нікому нічичирк.  

 

«ЗАЙЦІ»




 

Все йшло, як по писаному. Екскурсія прибула до Душанбе. Там дітей нагодували в їдальні, а Максим Іванович ходив з’ясовувати, коли буде літак для польоту до гірського кишлака. А змовники перезиралися, очікували часини, щоб якось одірватися від своїх. Надвечір вони шаснули десь поза складами на край аеродрому. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі. Учитель турботливо оглядав своїх вихованців, спантеличено розводив руками. Втікачі бачили все те, проте не показували носа з-за тюків, де вони причаїлися. Лише Прі тремтів усім тілом і поривався встати. — Може, ну його! Га? Може, побігли? Щоб разом з усіма? Га? А то… буде лихо… — А клятва? — зловісно прошепотів Славко. — Ти забув? Над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. Потім дверцята літака зачинилися, машина почала вирулювати на старт. — Заспокоїлися, — сказав Славко. — Ми ж не маленькі. Вирішили, що ми десь мотнулися в місто. Ну, я піду на розвідку. Темніло довкола. Над аеродромом спалахнули неонові вогні. Небо гриміло моторами. Прі з Ліною сиділи в кущах, на краю аеродрому, дивилися в зоряний безмір, хапали нервові дрижаки від напруженого очікування. Хлопець прислухався до ревища літаків, полиски прожекторів падали на його похмуре обличчя. — Дурень я, дурень! — жалісно шепотів він. — І хто мене смикнув за вами? І нащо воно мені? Нічого ж не вийде з цієї затії! Ні слави, ні користі! Чого захотіли — казку знайти! Ой, дурні, дурні! А неприємностей — ой, скільки буде! — Як ти мені набрид! — пробурчала дівчинка. — Гірше редьки з хріном. Посоромився б! Прі промовчав. Посопівши трохи ображено, вмостився в бур’яні, підклав рюкзак під голову, накрився піджаком. Дівчинка виглядала з-за кущів, очікувала Славка. Нарешті недалеко від них вигулькнула із сутінок темна постать. Почувся шепіт: — Лади! Повезло… Прі здригнувся від несподіванки, невдоволено запитав: — В чому там повезло? — Мовчи! Тут, на краю поля, стоїть вертоліт. Здоровенний. Летить у гори. Щось везе геологам. Хатину, продукти, ще там щось. Туди, де нам треба — в найвищі гори. Краще й не придумаєш! Зараз щось вантажать. Заховаємось між тюками, ніяких квитків не треба. Класно буде. Готуйтеся — і гайда! Пішли… Втікачі попрямували за Славком. Зупинилися навпроти вертольота-гіганта. Біля коліс поралися льотчики, про щось весело перемовлялися. — Лагодять, — шепнув Славко. — Скоро полетять… Ось льотчики зібралися до гурту, погомоніли. Потім один поліз усередину, інші поволеньки рушили до приміщення аеропорту. — Ще двадцять хвилин, — почувся голос. — Перекусимо в буфеті — і в путь!.. — Чули? — прошепотів Славко. — За мною!.. Він став навколішки, поповз по бетону, тягнучи за собою рюкзак. За ним — Прі з Ліною. Біля входу Славко зупинився, піджидаючи товаришів. — Тихенько щоб, як миші. Ні гу-гу! Втікачі шаснули до люка. Прохід був завалений ящиками, мішками, м’якими тюками, гофрованими стінами збірного будиночка. Славко схопив дівчинку за руку, потягнув її вглиб салону. — Сюди. Ось тут лягаймо, за цим ящиком. Ніхто не побачить, і м’яко. Можна спати. Ще краще, як на ліжку. Тсс! Замри! Діти принишкли. В проході спалахнуло тьмяне світло. По стінах салону попливла тінь. Почулися голоси. Льотчики буденно говорили про домашні справи. Зачинилися з тріском вхідні дверцята. Настала тиша. По стінах поповзли світляні зайчики. Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено. — Чого ви цокаєте, наче насіння лузаєте? Ану цитьте! — Так воно само цокає! — гикнув Прі. — Я тобі нагикаю! Замри, бо почують! Загули стартери, загриміли мотори. Вертоліт колихнувся, м’яко піднявся в повітря. Поштовхи вщухли. Крізь ілюмінатори заблищали яскраві зірки.  

 

ГОРИ




 

Снилися Ліні гори. Не такі, як на картинах, а казкові, незвичайні. Кришталево сяють променисті вершини, над ними пливуть небувалі рожеві і блакитні хмари. А вона із Славком летить понад тими хребтами, роздивляється, що там ховається внизу, під білою запоною. Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець. Срібно сяє на ньому скафандр, полум’яно палають очі. Він заклично махає рукою, гукає, і голос його лунає попід зорями: — До мене, шукачі! Я давно чекаю на вас! Ліна з Славком радісно зупиняються біля нього. Хлопець запитує: — А чому ви чекаєте нас? — Тому, що Всекосмічна Рада Сонця нагородила вас польотом до далекої планети. — А за що? — За мужність. За віру в казку. Сідайте — корабель жде! Славко щасливо усміхається, хапає дівчинку за руку, трясе її. — Ти чуєш, Ліночко? Ти чуєш? Ми досягли, ми знайшли! Ліночко, прокинься! Що таке? Чому прокинься? Хіба вона спить? Щезає тінню апарат, пришелець, казкові гори. Чується гуркіт моторів. І зовсім поряд тихий голос Славка: — Сідаємо. Ліночко, прокинься… Вона протирає очі, позіхає. Ще не може одразу усвідомити, де це вони, що з ними. — Де ми? — В горах. Приземляємося. Тихенько… В грудях дівчини — холодок. Острах стискує серце. Вона все згадала. Вони мандрують, шукають таємниці. Одірвалися од своїх, кинулися в безодню. Страшно й тривожно… За ілюмінаторами видно блідо-синє небо, пасма молочних хмар, кришталево-крижані гори. Шум гвинтів затихає. І одразу — громова тиша. Вона оглушує, заповнює все. Мов крізь вату, чуються голоси. Втікачі прищулюються в своїй схованці. Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом. — Світає, — почувся голос льотчика. — Піду до геологів, хай забирають вантаж… — Пора, — шепнув Славко. Захопивши рюкзаки, вони поповзли до люка, вискочили з вертольота. Метнулися геть від машини, заховалися під захистом скель. Відсапуючись, оглянулися. Бліде світання розгоралося, вирізьблювало дикий мальовничий краєвид. Такого ще діти не бачили в своєму житті. У вузькій долині під ними шаленів сивий гірський потік. На крутих урвищах ліпилися якісь убогі чагарі, а трохи нижче — біля води — вже зеленіли трави, розквітали квіти. Над ущелиною повзли клапті туману, між ними то з’являлося, то щезало громаддя вертольота. До вертольота підійшли люди, жваво гомоніли про щось, сміялися. — Тікаймо, а то помітять, — сказав Славко. Вони пробігли трохи по вузенькій стежині, зупинилися під химерною червонуватою скелею. Онопрій занепокоєно оглянувся, понуро запитав: — Де це ми? — В горах, — сказав Славко. — Сам бачу, що не в лісі, — огризнувся Прі. — А де? Куди нас занесло? Ні будівель, ні людей… — А ти хотів пришельців шукати серед людей? — насмішкувато глянула на нього Ліна, хоч сама тремтіла від хвилювання. — А я нічого не хотів шукати, — лиховісно сказав Прі, одвертаючись від неї. — То ви мене підбурили. — Сам причепився, — обурено гримнув Славко. — Мовчи тепер! Псуєш завжди настрій! Слави закортіло? Тоді не треба скиглити! Ти гадав — так просто відкрити щось нове? Хіба не читав книжок, як героям доводилося важко? — Це ви — герої? — іронічно буркнув Прі. — Не герої, — сказав, як одрізав, Славко. — З такими, як ти, не станеш героєм. І чого ти боїшся? Харчі є. Води навколо — скільки влізе. А дрижать жижки — вертайся назад! — Куди вертайся? Завів у скелі, а тепер — вертайся! — Біжи до вертольота. Льотчики заберуть тебе, одправлять у Душанбе. Підеш в міліцію. А міліція — додому. Тільки дивись, не видавай нас. А Максиму Йвановичу скажеш, що ми шукаємо пришельців. Прі глянув у долину, подумав, хмурячи брови. Спідлоба глянув на дівчинку. Вона зневажливо одвернулася. — Не вернуся. Шукатиму разом з вами. — Тоді щоб я більше не чув твоїх стогонів. Беріть рюкзаки. Ходімо. Вони рушили вглиб гір по вузенькому кам’янистому карнизу. Над головою громадилися страшні потріскані скелі, внизу скакав на порогах бурхливий потік. Інколи прояснялося сонце, тоді в хмарі бризок спалахувала веселка, ніби якесь казкове видіння. В окремих місцях карниз так звужувався, що на ньому ледве вміщувалася нога. Тоді Славко сповільнював крок, очікуючи товаришів. Пробиралися над прірвами потиху, не дивлячись у запаморочливу глибінь. На обід зупинилися в глибокій ущелині, біля прозорого джерела. Поряд іскрилися шари снігу, дихало холодом. Славко хутенько назбирав хмизу, розпалив багаття. На плоскому камені поставив казанок. Незабаром весело забулькала вода. Ліна розім’яла пшоняний концентрат, висипала в окріп. Помішувала. Славко схилився над казанком, вдихнув пару. — Смачно! — Мине ще два дні — зовсім смачно буде! — пробубонів Прі, понуро дивлячись собі під ноги. — Правда, — радо згодилася дівчинка, затуляючись від диму. — Дома ніколи так не смакує, як у дорозі. Гей, Прі, годі тобі киснути. Хоч раз на день усміхнися. — На кутні тут засмієшся, — огризнувся Прі. — Діставайте ложки, — скомандував Славко. — До бою!.. Він зняв казанок з вогню, поставив перед товаришами. Мовчки їли густу запашну кашу, перезиралися. Коли в казанку показалося дно, Прі зітхнув, облизав ложку і сказав: — Славку, а тобі не здається, що ми… спимо? — Може, й здається, — відповів Славко. — Я наче в якомусь маренні, — вів далі Прі. — Куди ми йдемо? Чого? Там, у селі, товариші купаються, гуляють… а ми? Страшно подумати. От дурні, Славку! Вернімося! Доки не пізно — вернімося! Прошу тебе… Славко мовчав. Поволі встав, захопив казанок, підійшов до потоку. Зачерпнувши води, старанно вимив посудину, шуруючи дно дрібними камінчиками. Поклавши казанок в рюкзак, зашморгнув його, повернувся до товаришів: — Вперед! Дівчинка теж мовчки наділа рюкзак на плечі, рушила за товаришем. За ними сумно плентався Онопрій.  

 

ЗРАДА




 

Ночувати зупинилися в кам’яній заглибині, схожій на печеру. Над горами котилися хмари, іноді вони пропливали зовсім поряд — тоді ставало холодно, вогко і темно. Згасали останні барви дня. Тонко висвистував між скелями вітер. — Вмощуйтесь, — сказав Славко. — Та вдягайтесь тепліше. Бачите — крига недалеко. Буде холодно. Прі одвернувся до стіни печери, вмостив голову на рюкзак, ліг, згорнувшись клубочком. Ліна сиділа, обнявши руками коліна, напружено вдивлялася в пітьму. Прислухалася до своїх думок. Намагалася збагнути, чи не боїться вона химерного шляху, на який ступила. — Славку, — прошепотіла, схилившись до товариша. — Ти віриш, що ми побачимо їх? Що вони бачать нас… і допоможуть? Віриш?.. Хлопець стиснув їй руку, але нічого не промовив. І на серці дівчинки потепліло. З таким другом вона готова йти куди завгодно. Такий не підведе, не зрадить! Хтозна, чи відшукають вони пришельців, але дружбу вже відшукали. Чи є більший скарб? (Славко натягнув комір куртки на голову, намагався зігрітися. Дрімота склепила повіки, та тривожні думки гналися одна за одною в свідомості. Лише з виду він спокійний, щоб друзі не турбувалися, а серце його теж відчуває острах. Не за себе — за них! Особливо за Прі. Може, справді, його одіслати назад? Це — шлях у небувале, у прірву. Хай вернеться, він не заблудить. Стежка виведе його точно до геологів. А потім — він може видати! Пошлють вертоліт, знайдуть. Тоді — прощай, мрія! Коли пощастить знову рушити в погоню за казкою? Пропущена можливість не повертається! Де він читав таке? Чи, може, чув? А, нехай… завтра вирішимо… а тепер спати… відпочити, щоб знову йти далі, далі… туди, звідки нема вороття… Першою прокинулася Ліна. Солодко потяглася. В отворі печери біліли урочисті вершини. Ранкове сонце золотило їх. Дівчинка глянула поруч себе. Славко ще солодко спав, посвистуючи носом вві сні. Прі не було. Дівчинка встала, вийшла надвір. Але де ж Онопрій? Вона вернулася до печери, розгублено оглянула її. Може, виходив уночі та впав у прірву? Та що це? Нема рюкзака! Невже втік? Ліна кинулася до свого рюкзака, відкрила його, Леле! Нема ні сухарів, ні консервів! — Славку, Славку! — затрясла вона хлопця. — Вставай! Хлопець схопився, злякано глипнув на подругу. — Га? Що? — Га, що! — з сльозами на очах передражнила його Ліна. — Ти спиш, а Прі втік, захопивши наші харчі! Славко розкрив свій рюкзак, зірвався на ноги, метнувся до виходу. — Дожену! — люто крикнув Славко. — Зрадник! Та я його… Дівчинка сумно похитала головою: — Не кричи надаремно! Може, він ще звечора пішов. Ти гадаєш, він такий дурень, щоб чекати тебе? — Ах, гієна, — гірко сказав хлопець. — Хай, мовляв, дурні йдуть шукати! Без харчів пропадуть в горах. Ніхто не знатиме! Ох ти, мізерний тип! — Славку, лаятися ні до чого, — ніжно мовила Ліна, взявши його за руку. — Що будемо діяти? Невже вертатися? — Не вернуся, — вперто заявив Славко. — Тут лишилося в рюкзаці дві пачки цукру. Цукор ого який поживний! Його всі альпіністи беруть в гори. Трішечки води, трішечки цукру — і проживемо. А тим часом… — Що, Славку? — Знайдемо їх… Ти віриш, Ліночко? Дівчинка не відповіла. Поглянула на глибоку прірву, на круту стежину, на урвисте сяйво снігових велетів у блакитному небі. Потім пішла в печеру і мовчки взяла свій рюкзак.  

 

БЛУКАННЯ




 

Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут — цілком інший світ. Ніби на чужій планеті. Кам’яний хаос. Здається, якийсь жартівник-велет пройшов по землі і, граючись камінням, навергав його в безладді купу на купу. Химерно поєднуються найдивовижніші барви: у судорожних обіймах предковічного вулканічного вибуху сплелися бузкові, чорні, червоні скелі. Сонце й вітер руйнують їх рік за роком, вік за віком, і вони роздирають вуста тріщин у німому воланні. Льодовики заміряються в чисте безхмарне небо шпичаками списів, грають на сонці чарівливими веселками. Інколи трісне гігантський крижаний язик, зловісний гуркіт прокотиться над горами, замре десь у неосяжності. Посиплються від того лускоту самоцвітні сусілки, розіб’ються під ногами шукачів на міріади барвистих скалок. І знову тиша. Не чути співу птахів. Вгорі — глибока синява. Знизу — сліпуча білизна. — Славку, очі болять… ріже повіки… — Це я винен, Ліночко. Треба було купити темні окуляри. Забув. Дивися під ноги. Не розплющуй очей повністю. Ну як — легше?.. — Дякую… легше… — Хочеш їсти? — Не хочу. — Ти ж сьогодні не їла. — Все одно… не хочеться. Мені здається, що я стала легка-легусінька! Ось-ось здіймуся… і полечу… Славко, зітхнувши, скоса глянув на худеньку постать дівчинки, на її змарніле личко. — Справді, як худа курка стала. Можеш полетіти. Дівчинка знеможено усміхається на той жарт. — Славку… скільки вже днів, як той… утік? — П’ять… — Дивно, — мовила вона. — П’ять днів ідемо… такі гори, урвища… З’їли одну пачку цукру, а ще живемо… — Сонце, — сказав Славко. — Космічне проміння. Деякі вчені кажуть, що в горах, високо над землею, їсти можна менше. А ще десь я читав, що люди зовсім можуть жити без грубої їжі… на воді… — Ну, це вже… — А що, — жартома сказав хлопець. — Все можливо. Он же Нанті нічого не їла. Сонцем жила. — Так вона ж квіточка, їй досить проміння, — зітхнула Ліна. — Вона — казкова істота… — А наші нащадки теж, може, стануть квітами. А що? Хіба не гарно? Живитися лише променями. Може, перейдемо одразу, Ліночко? — Жартуєш. Під променями сонця тануть крижані бурульки. Під черевиками тихо порипує сніг. Куди вони йдуть? Скільки ще йти? — Де ми будемо сьогодні ночувати, Славку? Сніг же навколо? — Виберемо скелю. З рюкзаків зробимо підстилку. Щоб не холодило. Спатимемо по черзі, щоб не замерзнути. Зненацька почувся сильний гуркіт. Ліна від несподіванки притислася до хлопця. — Що це? Славко схопив її за руку, кинувся в заглибину між торосами. Виглянув назовні. Гуркіт наближався. — Вертоліт, Ліночко! Кружляє над горами. Певно, шукає… — Нас? — Може, й нас. Це точно. Послали вертоліт. — Що діяти? — Не знаю. Велетенська зелена бабка, оглушливо гримлячи, пройшла над торосами. Втікачі перезирнулися. Досить виступити на видне місце — на снігу їх одразу помітять. Підберуть. Нагодують. Одвезуть додому. Там покарають, зате все буде, як раніше. Без небезпеки, без турбот, без привиду голодної смерті. Без глибоких ущелин, без дрижаків на нічному морозі. Дівчинка зітхнула. Одвернулася. Ніби й не було нічого в небі. Ніби й не з’являвся над ними вертоліт. І коли машина щезла за горами, Славко взяв Ліну за руку. — Ходімо… Знову кришталево-прозорі шпичаки, мерехтіння райдужних барв в торосах, одноманітні снігові поля. Скільки ще йти? Куди? Чи не химеру шукають вони?  

— Славку… вже сім днів минуло? — Сім. Ще є десять грудочок цукру. — Якщо не знайдемо їх… пришельців… навіть назад не зможемо вернутися… — Знайдемо. — А як ні? — Знайдемо, — вперто повторив хлопець. — Ноги ослабли… важко йти… І холодно… — Спочинь, Ліночко. Ось я зніму рюкзак, на ньому м’яко. Так тобі зручно? Дівчинка сідає на рюкзак, складає тоненькі руки-цівки на коліна, дивиться в небо. Яке воно синє, синє. Ніби аж чорне! — Чому таке темне небо, Славку? — Бо розріджене повітря. — Тому, певно, й коле в грудях? Славко мовчить. Що йому сказати? Чим втішити? Десь в глибині душі бринить голос сумління, докоряє, а інший голос заспокоює, стверджує єдине рішення: йти до кінця! Інакше він зневажатиме себе, ніколи не простить! — Славку… знову вертоліт над нами… — Де? — Глянь вгору… Хлопець задер голову, помітив сріблясту машину. Вона хутко падала вниз. — Ліночко, — схвильовано озвався хлопець. — Це не вертоліт! — А що ж? — Ти чуєш? Не гримить. Жодного звуку. — Славку… може, це… — Ліночко! ЦЕ ВОНИ! Шалено застукало серце. Не віриться! Не може бути! А що, як правда? Горять очі, бліднуть щоки від хвилювання. Погляд шукачів не одривається від дивного пристрою. Срібна чечевиця вже повільно сідає за близькими торосами. — Біжімо! Вони хапають рюкзаки, біжать. Широко розкриваючи роти, вдихають розріджене повітря, поспішають по скрипучому снігу. За бузковою скелею відкривається широкий крижаний майданчик. Там сидить казковий летючий корабель. Хлопець зупиняє дівчину, тягне її до скелі. — Зажди. Гляньмо, що буде далі. — А може, вийдемо? Вони нас побачать… вийдуть теж… — Зажди! Треба глянути, які вони. О, дивись! У сріблястому пристрої відчинився люк. В темному отворі з’явилася постать. Славко стиснув руку дівчинки: — Глянь — схожий на людину! Постать постояла непорушно, потім повертіла головою. Підстрибнула. Раз, вдруге. Поскакала до найближчої скелі. Торкнулася її рукою. З-під руки посипалися іскри. Впав на сніг шматок базальту. Постать нагнулася, взяла той шмат, поклала в своє нутро. — Ліночко, — шепнув Славко. — По-моєму, це не людина… це робот… — Звідки ти взяв? — Глянь — рухи в нього механічні. Ховає каміння всередину. З пальців скачуть іскри… — А може, люди всередині? — Може. А може, там нікого нема, крім робота? Він сам літає сюди, досліджує, вертається на базу. Знаєш що? — Що? — Гайда в апарат. Заховаємося. Робот не помітить. А ми полетимо з ним на його планету… — А там? Ми ж не знаємо, звідки він? — Все’дно! Мислячі ж істоти його послали? Вони поможуть нам. Іншого випадку може й не бути! Треба користуватися! Згода, Ліночко? — Згода! Робот зник за скелею. Шукачі кинулися через снігове поле до апарата. Славкові здалося, ніби його обдало пружною хвилею теплого повітря. Дарма! Вже поряд отвір. Щось застерігало, зупиняло, не дозволяло. Пізно! Пристрій похитнувся. Гучно залунала під кроками земних дітей металева підлога корабля. Матово-білі стіни, сферичний коридор, блиск розмаїтих вогняних вічок на стелі. Двері з м’яким шурхотом зачинилися. Ліна зблідла, вчепилася в рукав Славка. — Все… Назад не вийдеш… Підлога захиталася під ногами. Шукачі попадали. Почувся тоненький пронизливий свист, який перейшов у потужну, дивовижну мелодію…  

 

1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка