Олесь Бердник



Сторінка3/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51
ГЛАВА П’ЯТА
ЧОРНА ЗРАДА

 

1



 

Опівночі розігралася буря. Місяць і зорі сховалися за чорно-синіми хмарами. Славута потемнів, захвилювався, покотив у далеч білі череди запінених хвиль. Тієї ж ночі Святобор з товаришами вирушив униз до річки Рубіжної, де стояли шатра козар. Не всю дружину юнацьку, а лише десять товаришів узяв з собою в небезпечний похід молодий син вождя, бо тут потрібна була не сила, а вміння, хитрість і раптовість дій. І коней не взяли з собою сміливці — у козар великі гурти, можна буде скористатися ними. Вітер дув у спину, наповнював туге вітрило, люто хлюпав водою прямо в дуб. Святобор стояв сам біля керма, пильно вдивляючись у пітьму. Вірний Глиця — знавець всіх рукавів Славути — впівголоса говорив йому, куди повертати, по невидимих ознаках вгадуючи в темряві напрям. Мимо тінями-громаддями пропливати кручі, аж до води збігати масиви лісів. На лівому березі нічого не було видко — все ховала нічна імла. Глиця схилився до Святобора, показуючи рукою на Лівобережжя, крикнув: — Київ Лов!.. — Що таке? — не розібрав юнак. — Я кажу — Київ Лов. Колись батько твій тут рибалив. Звідси і вирушив будувати городище, де зараз ми живемо. Та й ми недалеко звідси рятувалися од смерті. Хіба забув? Ні, не забув Святобор дитячих, бурхливих пригод, — поневіряння в темному дрімучому лісі і чудесну зустріч з дідом-чарівником. Багато літ минуло відтоді. Чи доведеться ще побувати там, поклонитися праху доброго діда, заглянути в рятівну печеру?! Майбутнє таїться в оцій ворожій темряві, десь за цими високими кручами, глибокими долами! Які чудові вони вдень, береги Славути! Пливеш і милуєшся синіми горами, і зеленими шатрами лісів, і співом щебетливих птахів. А тепер — грозової ночі? Що таять в собі береги? Які несподіванки? Вовкулаки нишпорять там, понад водою, чи, може, степовий розбійник готує списа для грудей киян?.. Глиця тихо засвистів, підняв руку. Він дає знак, попереджає, що треба бути обачними. Тут кожен крок, кожне дерево може зрадити. Будьте німі, як вовки, що пробираються до здобичі. Буря заревла ще сильніше. Тепла хвиля раз по раз заливала дуб. Та хлопці-дружинники без упину двома великими ковшами відливали воду. Глиця щось каже, кричить прямо в вухо Святобору. — Ліворуч!.. — Повертати ліворуч? — Еге ж! Перед нами Рубіжна! Хлопці пожвавлюються. Їм хочеться до діла. Сверблять руки, стискують дебелі рогатини чи рукояті мечів. Зачекайте, товариші! Буде вам діло. Немало кісток яровитів гниє в гостроверхих могилах на обох берегах. Немало крові киян витекло по річці Рубіжній до старого Славути! Вам теж приготовлене місце на рубежах рідної землі. Отож не поспішайте, братове. Спокій і витримка… Блискавиця раптово розкраяла небо, примарним світлом осяяла гирло річечки. Дуб чорним привидом вирізьбився на темній воді серед стіни шумливих очеретів. Дружинники заціпеніли від несподіванки. Не до речі гроза. Ще помітять козари завчасно дуб, тоді повертай назад ні з чим, успіху не жди! Вгорі загриміло. Вперіщили потоки зливи. Вітер зненацька затих, береги заховались за сірою мрякою. А небо й далі світить зеленаві огні, миготить розсипає стріли Перуна по землі. Слава тобі, боже громовиці! Стріляй собі, та тільки не в нас. Світи, світи нам потроху, а Глиця знає ці береги, як свою порепану долоню, і проведе дуб, куди слід… Вітрило звисло мокрою ганчіркою на щоглі. Хлопці взялися за весла. Раз-два. Раз-два. Лагідно плюскотить вода під широким носом дуба. Сильні руки юнаків догребуть хоч на край світу. Глиця сам став біля керма. Мабуть, скоро кінець дорозі. Замиготіла яскрава блискавиця, звиваючись вогняною зміюкою, залютував, розкотився, ламаючись на частки, грім. Дуб повернув праворуч, тінню ввійшов у темну, спокійну затоку. З обох боків нависли велетенські верболози, створюючи своєрідну печеру. Дуб повністю заховався в тому закутку. — Суши весла, — почувся наказ Глиці. Весла безшумно лягли на дно дуба. Темно, як у могилі. Що навколо? Чи далеко вороги? Глухо загуркотів, відлунюючи в небесних долинах, грім. Гроза стихала. Темна ніч дивилася на дружинників тисячами ворожих очей. Ніс дуба м’яко виповз на берег, заплутався в густих лозах. Ось і все. Перед яровитами — ворожий берег. Святобор залишив корму, пробрався до хлопців. В пітьмі намагався розглядіти обличчя товаришів. — Втомилися, братове? — Ні, Святоборе. Хоч зараз до битви! — Не пора ще. Зачекайте. Ми з Глицею підемо в стан козар, а ви очікуйте тут. Ні звуку… І будьте напоготові. — Добре, Святоборе… Глиця вискочив на берег, подав руку Святобору. Зашелестіли кущі. Ще одна мить… дві високі постаті — одна худа, а друга кремезна — розтанули в нічній пітьмі…  

 

2



 

На світанку Глиця з Святобором минули ліс. Перед ними розстилалося поле битви. Сходило сонце. Парувала мокра земля. Сірі тумани пливли в ясне, ніби вмите після грози, небо. На мілині, під лівим берегом Рубіжної, ще димували два дуби, покинуті яровитами. А праворуч — все поле було всіяне трупами київських вояк і ворогів. Вороння крикливо витало над мертвими, сідало на груди, випивало погаслі очі бійців. Святобор довго стояв край лісу, сумовито дивлячись на страшну тризну чорного птаства. Із задуми його вивів Глиця. Він торкнув сина вождя за лікоть, пошепки промовив: — Пора… — Як? Ти хочеш, щоб ми пробралися до шатер козар удень? — Еге ж, — хитро всміхнувся Глиця. — Але ти залишишся тут. Будеш ждати до вечора. — А ти? — Я проберуся в стан козар… — Сам? — Атож. — Вдень? — ще більше дивувався Святобор. — Тепер? — Ось зараз і піду. — Не дури голову, Глиця! Що ти хочеш робити? Рот Глиці роз їхався до вух, очі перетворилися в щілинки, заіскрилися сміхотливими вогниками. — Ти забув, що я старіший від тебе на тридцять літ, — хихикнув він. — Пам’ятаєш діда-лісовика? Він мені передав таке, що й не снилось простим людям. Колись і тобі передам все, не сердься. А тепер дивись… Глиця хутко пробіг полем, перевернув кілька хозарських трупів. Знайшов підходящого по росту. Не встиг Святобор схаменутись, як до нього вже підходив не Глиця, а козарський вояк в баранячій гостроверхій шапці, шкіряних штанях і короткому кожушку вовною назовні. Навіть ріденькі вуса і козляча борідка робили його схожим на козарина. — Та ти штукар, справді, — здивувався Святобор. — Ніколи б не впізнав… Та тільки небезпечно. Хто-небудь запитає з їхніх вояків тебе, що зробиш тоді? — Не турбуйся. В минулому поході я побував у полоні козарському, там навчився говірки їхньої. — То ти чарівник, Глиця!.. — Годі, — прошепотів Глиця. — Потім будемо говорити про це. Я йду. Постараюсь побачити Ратибора і про все домовитися. Гадаю, що сина вождя козари не тримають на припоні. А якщо… не вернусь — вирішуй сам, синку… — Хай Світовид береже тебе. Глиця метко, мов ящірка, пробіг долиною, обминув високу могилу і зник за нею.  



 

3

 

Святобор виліз на високого крислатого дуба, щоб як-небудь не виказати себе. З вершини видно було синю далину, засіяну козарськими шатрами. Сотні стовпів диму курились на обрії. То вороги палили вогнища, святкували перемогу над киянами. Десь там брат Ратибор, товариші-дружинники. Як трапилось, що вони попали в полон? Який темний дух обплутав їхній розум, зв’язав руки? Чи вони поснули, чи зустрілися з більшою силою? А може, зрада? Ні, ні. Хто ж? Для чого? Не було, скільки пам’ятає Святобор, серед яровитів такої ганьби, щоб брат зрадив брата. Геть навіть думку про це… Піднялося сонце, розійшлися тумани. Далина проясніла. Святобор помітив у стані ворогів якусь метушню. Чи не збираються вони в похід. То буде зле. Як визволити тоді брата і його товаришів? А без брата повертатися до Києва не можна! Сумніви, муки душі терзали Святобора. Минав день. Вогнища ворогів згасали. Значить справді, вони збираються рушати!.. Де ж Глиця? Чому він бариться? Чи, може, крий Перуне, потрапив до рук ворогів? Сонце котилося донизу, наливалося багрянцем. Вечірня імла впала над полем. Білі китиці тирси зарожевіли, кривавою хвилею покотили до обрію. І вже коли сутінки скрали виднокіл, коли прохолода забралася під кольчугу Святобора, біля могили з’явшіася худорлява постать. Вона швидко пробиралася поміж трупами, наближалася до лісу. Святобор хутко зліз униз, пішов назустріч. Обняв Глицю, пригорнув до широких грудей. Благально подивився у очі. — Ну, говори мерщій. Що? Як? Бачив Ратибора? Товаришів? — Зачекай, не спіши! — одмахнувся Глиця. — Дай зняти оцю смердючку козарську. Ледве не задушився за цілий день. Він миттю переодягнувся і відразу ж перетворився на знайомого всьому Києву підстаркуватого, сміхотливого вояка. — Ну, говори тепер! Не муч!.. — Пожди ще трішечки. Є що-небудь поїсти? Я голодний, як ведмідь після зими. — На, їж! — розсердився Святобор. — Ось коржі, сало. Я тут сиджу, мов на рогатині, а ти… Глиця спохмурнів, розламуючи коржа надвоє, спідлоба зиркнув на юнака. — Негоже вояку і синові вождя поспішати. Перед тобою важкий шлях… Вчись терпіти! Глиця трохи посопів ображено, куснув кілька разів коржа, сала і радісно засміявся. — Ну, вище голову, витязю! Я все зробив. Хутко до хлопців! По дорозі про все розповім… Очі Святобора загорілися. — Значить, бій? — Бій, Святоборе! В путь. Юнак ще раз поглянув на печальне поле бою і рушив услід за Глицею. Хаща лісу і вечірня темрява проковтнули їх. Ніч була спокійна. Яровити йшли тихо, мов дикі коти. Тільки слова Глиці бриніли в пітьмі, ніби вторячи співу легенького вітру. — Я був у стані козар. Ніхто не мав ніякої підозри. Дружинники наші загнані в якусь кошару, сковані колодками… — Сковані! — аж заскрипів зубами Святобор, стискуючи сильні долоні. — Атож. І позв’язувані ремінними путами… — А Ратибор? — Ратибор в окремому шатрі. Біля нього один вартовий. Я пробрався попід шатром, знизу… — І бачив його? — Навіть говорив. Ратибор ніби злякався, побачивши мене, а потім впізнав, заспокоївся і все розповів. Їх завтра поведуть мимо тої могили, яку ти бачив. Живими залишилося тридцять душ, всіх призначено в дарунок козарському хану Гаронату… — І Ратибора? — жахнувся юнак. — Не знаю. Може, за нього візьмуть викуп. — Викуп?! Ганьба. Яка ганьба… — Тихо. Ратибор каже, що їх вестиме не більше десяти козар. Вони гадають, що кияни розбиті, і тому будуть безпечними. Нападати треба там, біля лісу… — А Ратибор згоден з нашим задумом? — радісно заторсав Глицю юнак. — Еге ж! Ведмідь! Не тисни так. А тепер до хлопців. Не забувай, що ще належить спіймати козарських коней… — Спіймаємо, Глиця! Хутчій! Гей, неясна надіє, орлина відваго, юнацька звитяго! Гей, доле яровитська! Яку дорогу готуєте ви сміливцям-киянам?  

 

4



 

Тієї ж ночі Глиця провів хлопців-дружинників берегом Рубіжної до краю лісу. Було вирішено спіймати для кожного з воїнів коня з козарського гурту, а також ще тридцять для полонених. Задум був такий. Нападати біля того місця, де дорога проходить мимо лісу. Глиця побіжить разом з Ратибором і визволеними дружинниками до берега річки, де будуть заховані коні, а десять вояків на чолі з Святобором прикриють їх. Аби тільки перебратися на той бік Рубіжної, а там — безмежні ліси, глухі нетрі. Вони надійно заховають втікачів од усього козарського війська. Місяць скотився за ліс. Над полем попливли передсвітанкові тумани. Вдалині блищали червоними цятками вогнища козар. Звідти долинав ледве чутний гомін. Глиця дав знак. П’ятеро хлопців рушили за ним. Вони, мов щури, прослизнули в пітьму, слідкуючи за в’юнкою постаттю Глиці. По дорозі зняли одинадцять сідел з убитих коней. Для всіх інших захопили тільки вуздечки. За могилою зупинилися. Звідти вже виднілися темні і світлі плями кінських гуртів, чулося спокійне хрумання. — Стійте всі тут, — прошепотів Глиця. — Відразу ж сідлайте коней. Ні звуку щоб я не чув… — Але ж коні можуть заіржати, — заперечив хтось з хлопців-дружинників. — Не заіржуть, — запевнив вояк. — Замріть і дивіться, що я буду робити… Він, мов тінь, підкрався до перших коней. Тварини ніби й не бачили його. Вони й далі спокійно поїдали соковиту степову траву. Дружинники здивувалися. Все ж таки він чарівник, цей Глиця. Так про нього думає весь Київ. Недаремно він вміє зупиняти кров, оживляти потопельників, підробляти будь-чий голос і навіть міняти обличчя. Навіть сам Горидід — духовид і жрець Світовида — боїться його, а Кий завжди радиться у важливих ділах. Ні, хіба ж не дивина? Ось Глиця йде назад, і коні за ним, неначе прив’язані. Він щось шепоче у вухо передньому жеребцю. Невже знає мову коней? — Чого чекаєте? — сердито прошипів Глиця. — Швидко сідлайте. Що — не бачили такого? Нічого дивного нема. Поживете як я — теж будете вміти… Хлопці отямилися від подиву, хутко осідлали одинадцять коней, зв’язали їх довгою мотузкою докупи. Глиця знову зник і незадовго повернувся з новим великим гуртом… Коли на сході запломенів світанок, коли замовкли в лісі нічні птахи-сичі, коли туман густою пеленою вкрив козарський стан, все було готово. Тридцятеро коней паслося над берегом Рубіжної під захистом кручі, а Святобор, Глиця і десять хлопців-дружинників уже чатували на краю лісу, за густими кущами терну. Коні поводили вухами, тривожно похропували, стиха нетерпляче били копитами землю. Вояки спокійно прислухалися до гомону ранку, але серця у всіх схвильовано калатали, ніби відмірювали лункими ударами найбурхливіші хвилини життя. Глиця скоса позирнув на Святобора, задоволено всміхнувся. Ну хто б сказав, що це те сопливе хлоп’я, що в одній сорочечці пробиралося колись до Славути лісовими нетрями? А втім, уже й тоді в ньому жив сміливий дух звитяжця. Він не побоявся кинутися прямо на багаття, ризикуючи обпалити дитячі рученята. Глиця щасливий, що виростив такого юнака, що подарував Кию і яровитам славного дружинника і, може, майбутнього вождя. Ех і красень же хлопець! Нічого не відгадаєш на його молодому обличчі. Губи стиснуті, очі примружені, постать в напруженні, мов тятива лука. Ось кому б стати вождем яровитів, хоч і молодий! А Ратибор?! Глиця нікому не відкривав своїх потаємних думок, але давно вже він недолюблював старшого сина Кия, ще з того вечора, коли він пив чашу побратимства з Святобором. Ратибор був завжди холодний, злий, ніколи не мав близьких товаришів, відзначався жорстокістю. І навіть те, що сталося в останній битві, тривожило досвідченого Глицю. Як трапилося, що весь загін Ратибора потрапив у пастку? Де були вартові, чому жоден з них не вирвався до своїх? Глиця хотів відкрити свої сумніви перед вождем, але не смів у перші дні після поразки, а потім — цей похід… — Готуйся, — почувся голос Святобора. Глиця здригнувся, прислухався. Геть чорні думки, майбутнє покаже, де кривда і де правда! Таємне ніколи не буває вічним — мов туман під сонцем, розсіюється воно в потоці бистроплинного життя… Дружинники приготували луки, насторожилися. Сходило сонце, між клаптями туману засиніло небо. Почувся гомін, іржання коней, брязкання зброї. — Ведуть! — схвильовано прошепотів хтось. — Тихо! — суворо обірвав Святобор. — Всі бачать! Хвилі туману розступилися, показався гурт полонених. Святобор весь затремтів від незвичайного хвилювання і напруження. «Яр-боже, Світовиде ясний! Ти вітаєш нас своїми теплими променями. Осліпи ворогів, дай нам сили!..» На шиї в кожного полоненого — дошка з двох шматків. Вони зв’язані по три. Тридцять чоловік. Десять рядів. А хто це спереду? Ратибор! Ну, звичайно, він! Він не прикований до своїх товаришів. Може, козари задобряють його, щоб потім одержати великий викуп у Кия? І все-таки в душі Святобора тінню, майже непомітним привидом, промайнула неприємна думка. Він на місці Ратибора не йшов би так, окремо від товаришів! Ганьба — так всім ганьба, порівну. А втім — геть такі думки, треба діяти! Ось вже виповзли з туману козари. Скільки ж їх? Не менше п’ятнадцяти. Всі на конях. — Небагато. Справимося! — одними вустами ворухнув Святобор. Глиця мовчки хитнув головою. Юнак озирнувся на товаришів, глибоко вдихнув повними грудьми повітря. — Гей, хлопці! — тихо, але владно сказав Святобор. — Вдаримо на проклятих! Не осоромимо мечів Києва! Глиця аж засяяв радістю, почувши такі слова. Гарячіше забилося серце, рука твердіше стиснула меч. А хлопці вже ледве стримували себе. — Починай! — крикнув Святобор. Мов сердиті джмелі, вилетіли з кущів одинадцять стріл. Сім козарських вояків зі стогоном повалилися на землю. Знявся крик. Полонені змішалися. Тоді почулося грізне іржання, і з лісу вискочило одинадцять дружинників. Ранкове проміння сонця блиснуло рожевими стрілами на мечах. Святобор налетів на уцілілих вартових, мов буря. Зав’язався бій. Ратибор десь зник. Над полем, з туману, полинули звуки тривожних рогів. Полонені впізнали своїх, захвилювалися. З їхнього гурту почувся гучний крик: — Зрада, Святоборе! Зрада! Ратибор зрадник! Святобор очманіло подивився навколо. Глиця з хлопцями добиває вартових. Про яку зраду кричать полонені? Ратибор? Де він! Чому він зрадник? — Тікай, Святоборе! Зрада! — пролунав знову застережливий крик. — Ратибор продався козарам, він зрадив увесь загін! — Взяти їх! — прогримів удалині гучний голос Ратибора, і в повітрі покотилися войовничі крики сотень козар. З тирси з’явилися нові ряди ворогів, з-за могили вилетіла козарська кіннота. О, прокляття! Значить, це правда? Сумніви, неясна підозра, слабкі тіні недобрих почуттів, які ховалися глибоко в душі. Ви віщували страшне лихо для Києва! — Відступайте до Рубіжної! — крикнув Святобор до полонених. — Там тридцятеро коней. Ми прикриємо відступ! Полонені розбивають колодки, хапають мечі і рогатини вбитих козар. Та що вдіють виснажені вояки проти хмари ворогів? Стіною насувається козарська кіннота, вона задавить, затисне жменьку сміливців. Серце Святобора здригнуло. Та в наступну мить жагуча ненависть заповнила груди. Смерть зраднику! Вал ворогів ударив з гиком і свистом на яровитів. Дзвонять, крешуть іскри мечі. Славно б’ються хлопці-кияни, мов лозу, кришать-рубають поганих козар. Ген майорить постать брата. Ні, він не брат — огидний, чорний зрадник! Він на коні, в його руках меч. Гей, коню, не підведи, неси мене супроти нього! Хай він подивиться в очі кревного побратима! Тепер доля і вірний меч розсудять нас! Дорогу Святобору перерізав білий кінь Глиці, з іржанням звівся дибки. — Назад, синку! — крикнув Глиця. — Скачи до Києва!.. — Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику! — До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників. Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи! — Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя! — А ви? — у відчаї закричав Святобор. — Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих! Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх! Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах. — Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він. — Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці. Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви. Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба! Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми! — Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!.. Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…  

 

ГЛАВА ШОСТА


МЕЧ КИЄВА

 

1



 

Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх. Ось він сам кидається з конем в річку, пливе. Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде. Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути! Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами. Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам! Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами. Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка. Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити! Юнак стишив галоп коня. Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка! Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте! Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі. Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч. — На кого здіймаєш меч, вовченя? — гримнув Ратибор, обпікши брата поглядом чорних очей. — Помовч, зраднику! — пролунала тверда відповідь. — Нам нема про що говорити! Не рідна вже, а ворожа кров тече в твоїх жилах. Вуса Ратибора піднялися над губами від презирливої усмішки, хижо блиснули зуби. — Що розумієш ти, хлопчисько? Не зрадив я Київ, а хочу умножити його славу! Батько вже старий і нікчемний дід, а не вояк! Чи розширив він за все своє життя межі племені яровитів? Я не міг більше чекати і вирішив зробити по-своєму! — А для цього треба було вбити Щека і Хорива, ослабити дружину, віддати на поталу ворогам цілий загін? Якою ціною рвешся ти до влади, виродку? Ратибор спалахнув, вихопив меч. Могутньою рукою здибив коня, люто прохрипів: — Тримайся ж! Я виб’ю з тебе вовчий дух, приблудо! Страшно вдарили мечі. Сипонули іскри. Коні зійшлися грудьми, люто гребнули копитами пісок. О старий, добрий вождь, славетний Кию! Чи думав ти, що сини твої кохані будуть рубатися над предковічним плином Славути? Чи таку долю готував ти їм, з’єднуючи їх руки над кревними чашами, пестячи їх в дитинстві шорсткою долонею? Де ти? Чому не станеш серед них, не розборониш батьківською десницею? Зціпивши зуби, б’ється Святобор. Він молодший, він слабший від Ратибора. Та думи про помсту, згадка про батька і слова товаришів наснажують його. Німіє рука від напруги, але десниця твердо стискує меч. Кінь втомився, він присідає на задні ноги. Удар! Ще удар! Ніби злий дух водить мечем Ратибора. Мстивим вогнем горить його погляд. О горе! Кінь Святобора спіткнувся, впав. Юнак зірвався з землі, скочив на ноги. Пізно! Меч брата з силою рубонув його по шолому. Перед очима Святобора спалахнуло пекуче полум’я, кинуло його в темне провалля. Розкинувши руки, впав він з кручі, перевернувшись в повітрі, долетів до води. Бризнула хвиля. Ще розпалений боєм, Ратибор скочив з коня, нагнувся над кручею. Він ясно бачив тіло брата, яке безсило поринало у воду. З-під шолома плинула чорна кров. Ось юнака підхопила сильна течія і потягла на дно. Десь в глибині потоку проти сонця блиснув блакитною стрічкою меч Святобора. Ратибор відступив од кручі, полегшено зітхнув, витер об вовняну накидку меч. Похитуючись, наблизився до коня, важко скочив у сідло. Тепер вже ніхто не міг стати йому на заваді. Шлях на Київ був відкритий…  

 

2



 

На вежах Києва затрубили роги. Залунали вітальні крики. Шум долинув до слуху вождя. Кий неспокійно заворушився на своєму ложі, піднявся на лікоть. — Голесю, дружинонько. Що там? Чи не повернувся Святобор з походу? Ластівкою метнулася старенька до вікна, радісно сплеснула руками. — О мужу мій, це Ратибор! — Ратибор?! Світовиде, слава тобі! Гей, хлопці, підведіть мене! Два дружинники ввійшли до світлиці, підхопили Кия під пахви, вивели поволі на ґанок. До воріт, справді, під’їжджав Ратибор. Кінь його був змучений, весь в піні, одяг запилений. — Сину, — аж застогнав старий вождь, простягаючи до нього руки. — Кров моя! Ти живий-здоровий, слава Перуну! — Живий, тату, — понуро відповів Ратибор, злізаючи з коня. Він важко ступив кілька кроків до ґанку і зупинився, опустивши очі долу. — А де ж Святобор, — майже не дихаючи, прошепотіла Голеся. — Де інші дружинники? — Загинули! Всі загинули в битві з проклятими козарами, визволяючи мене!.. Тату, нене! Я не хотів їхати до Києва, але вони наказали мені! Глиця, Святобор, інші хлопці — всі кричали мені: до Києва! Чому ви так дивитесь на мене? Хіба я невірно зробив, тату? Кий не відповів. Тільки довгі сиві вуса його опустились на груди, схилилося донизу високе чоло та погасли ясні очі. Скупа сльоза викотилася з-під повік і заблищала проти сонця, провіщаючи велике горе вождя. Мабуть, дуже любив нерідного сина свого старий Кий. А Голеся вдарилася об землю, заквилила, мов чайка над Славутою. — Ой соколе мій, Святоборе! Ой надіє моя, мій сину коханий, ясноокий! Пішов єси від мене в далеку країну, не випивши келиха на тризні по батьках своїх! Де ж могила твоя, де кості твої шукати? Чи на дні ріки бистроплинної, чи в нетрях лісних, чи в хащах вовчих, чи в степах огрянських? Вип’ють любі очі твої ворони-круки, кості розтягнуть вовки-лихоманці. Ой дитино моя юна, та не дожив ти до любої дружиноньки, не намилувався щебетанням дитячим, не подарував яровитам нових дружинників чи красних дівчат!.. Аж перекрутився від того голосіння Ратибор. Кияни, що стіною обступили хороми вождя, похнюпили голови, а старий вождь, спершись руками на плечі дружинників, владно сказав: — Гей, жона, не плач! Не плач, мати, за сином своїм! Не він один кості свої зложив у рідну землю, захищаючи її, не його одна кров окропила бур’яни на рубежах Києва. Слухайте, яровити, слухайте, товариші-дружинники! Важко мені, чую — смерть скоро прийде! Сили нема в руках. Меч Києва в інші руки треба передати. Ану, скликайте дружину, готуйте жертву Яр-богу. Чому похнюпили голови? Хіба не кожного ранку сходить сонце? Хіба ніч буває вічною? Гей, кияни! Всі до жертовника. Ведіть мене, діти!..  



…Сонце ніби спинилося вгорі. Воно немилосердно палило голови киянам, але всі стояли непорушно. Дим від жертовника рівною синьою цівкою здіймався в безхмарне небо. Навколо по обрію пливло марево, дерева колихалися від парких потоків повітря. Все навколо замовкло, мов очікувало чогось надзвичайного. Горидід схилився над курищем, пробурмотів кілька слів. Потім одступив убік, закутався в довгу чорну запону і завмер зловісною примарою. Наперед вийшов Кий, важко опустився на коліна. Вклонився Світовиду, потім меншим ідолам Перуна і Волоса. Яровити жадібно прислухалися до пристрасних, сповнених болем, слів вождя: — Світовиде, владико небесного вогню! Життєдайний Яр-боже! Перуне святий, володарю громів і блискавиці! Мабуть, Київ прогнівив вас, що таку страшну кару послали яровитам? Кращі вояки наші загинули від мечів ворожих, сила Києва підточена! Хто захистить сім’ї яровитів од поганих козар і огрів, хто замінить мою слабіючу руку? Ратибор переступив з нога на ногу, важко засопів. Горидід гостро поглянув на нього. І від того погляду син вождя чомусь аж затремтів. А Кий вів далі свою молитву — натхненний і суворий: — Один син у мене лишився, одна надія. Йому нині вручаю я меч вождя. Яровити! Ви чуєте? Батьком він мусить стати племенам, дружнім Києву! Дружино бойова моя! Слухай його повелінь. Боги предків наших, укріпіть його руку! Замовк старий вождь, подав знак дружинникам, щоб підвели його з землі. Відстебнув важкий меч, оздоблений золотом, від пояса, поцілував. Довго дивився на нього, схиливши голову. — Зброя моя вірна, незрадлива. Довго ти служила мені в грізні, небезпечні дні. Не заплямована ти підступом, зрадою, невинною кров’ю, а увінчана святою славою в боях з напасниками. Так же служи вірно і чесній десниці сина мого Ратибора! Кий простягнув меч на витягнутих руках назустріч сину. Той пожадливо подався вперед. І в ту ж мить з неба майнула сліпуча блискавиця прямо в середину високого жертовника. Страшний грім оглушив юрбу. Передні яровити попадали ниць. Вогнище на жертовнику розметало вщент, чотириликий вид Яр-бога розколовся навпіл. Натовп завмер, вражений небаченим чудом. Першим отямився Кий. Він тривожно поглянув угору, простягнув руки до сонця, що ховалося в туманній млі прозорих хмарок. — Яр-боже! Перуне! Що значить це диво з небес? Невже слова мої противні вашій волі? На сонце набігла чорна хмара, навколо поплив морок, і знову загриміло вгорі, і грім відлунився далеко в славутинській долині. Натовп заворушився, зашумів. Ратибор — блідий і збентежений — все ж не втратив сили духу. Він підступив до батька, схопив руками держак меча. — Батьку! Про диво поговоримо потім, а тепер я жду меча. Хіба не вибрав ти мене вождем при всьому народі? В натовпі почулися гнівні крики: — Це блюзнірство! Хто має право переривати вождя? Не чувано такого, відколи сонце сяє над нашим краєм! Кий відступив від сина, ніби вперше подивився в його очі. Не сховалися від погляду вождя ні злі вогники в зіницях, ні судорожні рухи Ратибора, ні його неспокій. Який чорний крук гніздиться в серці сина, чому ховає він свої очі від батька? Серед тиші почувся голос Мечибора. Найстаріший дружинник наблизився до жертовника і спокійно мовив: — Кий! Небо послало знак супроти Ратибора! Не слід йому передавати меч Києва. — Старий дурню! — скипів Ратибор, хапаючись за меч. — Ти забуваєш, з ким говориш! Пооране зморшками, бронзове обличчя Мечибора потемніло від гніву, з-під сивих брів метнулися блискавки. — Ще коли твій батько грався в пісочку на березі Славути, меч мій уже падав на голови ворогів! Голос Мечибора, я гадаю, чого-небудь вартий! — Він правду говорить! — різко вигукнув хтось з натовпу. — Жертву в ім’я нового вождя небо не приймає! — Зачекати! — Слушно говориться, — прошуміло в колі старшин. Ратибор задрижав од люті, повернувся до батька. — Що скажеш ти? — Те саме, — суворо і печально прокарбував Кий, одягаючи меч. — Слово старшин — закон для всіх! Нині ж воно скріплене богами!.. — Звідки ви знаєте, що сказали боги! — закричав Ратибор. — Ви навіть не запитали про це духовида. Гей, Горидіде! Чому замовк? Горидід впився гострим поглядом в сина вождя, ніби хотів просвердлити його наскрізь. Тонкі губи його стислися, сухі пальці зібгалися в міцний кулак. Та ось жрець опанував себе, підняв очі до неба і дрижачим голосом промовив: — Покорись волі богів, Ратиборе! Хай буде так, як вони задумали! — Прокляття! — заскреготів зубами син вождя. Шулікою кинувся він з натовпу, підбіг до коня, скочив у сідло, вдарив його нагаєм. Аж застогнала земля під копитами, хмара куряви вкрила вершника. Тільки слід простягся до воріт з Києва. Куди помчав Ратибор? Куди понесло його мстиве почуття злоби і відчаю? Хіба не бачить він, що позаду залишаються рідні яровити, хворий батько, старенька мати? Хіба не ці кручі виплекали, виняньчили його? Не чує, не бачить. Затих стукіт копит, мовчить далина. І тоді застогнав болісно Кий, захитався, впав на землю непритомний. Дружинники підхопили його і понесли до хоромів. А в натовпі знявся крик, гомін і полинув тривожно понад київськими кручами, понад водами старого Славути…  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка