Олесь Бердник



Сторінка27/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51

СУМНІВИ


 

Не встиг Славко переступити перелазу, як до нього з-за сосни кинулися Прі з Ліною. Дівчина торсала його за руку, зазирала в обличчя, удавано сердилася. — Я так переживала за тебе, так переживала! І баба хвилюється, і батько! — Уже встигли розбазікати? — бовкнув Славко. — Аякже! — захіхікав Прі. Йому було незручно, він хотів виправдатись. — Ми ж хотіли як краще! — Щоб було краще — не треба кидати товариша в біді. Од тебе, Лійочко, я такого не чекав! — Ми не кидали! — одрізала Ліна. — Це ти нас кинув! Дременув світ за очі, в гущавину. А ми потім блукали по всій Карані… — Я ще й винен! — А хто ж? Та хай буде. Я вже не гніваюся Ти щось знайшов чи ні? Га? — А хіба що? — Максим Іванович жде! Дехто вже повернувся. Чекають нас. То як — ти бачив щось? Чи ні? — Може, й бачив, а може, й ні, — загадково сказав Славко, прямуючи до хати. — Не мороч голову, — заскакуючи поперед нього, защебетала дівчина. — Кажи правду! — Дай зайти до хати. Бабі покажуся. А тоді — до школи гайнемо… Баба Оришка напала на Славка, батько докоряв йому хвилин з десять, доки син сидів за столом і наминав із череп’яної миски густий запашний борщ. — Чого тебе понесло у ті вирви самого, куди люди й не потикаються? Геройство своє виставляєш чи, може, дикому кабанові на зуб закортіло потрапити? Де ж це бачено — вночі бродити по Чортовій Долині? Якого дурня там шукав? — Та боліда ж, — озвалася від порога Ліна. — Нас Максим Іванович відрядив. Впало щось там. От ми й думали знайти!.. — Погибелі на свою голову ви шукаєте, — буркотіла баба Оришка. — Шалапутні якісь діти, і на ланцюгу їх не втримаєш біля хати. Ну, ти хоч знайшов там що-небудь? — Грибів бачив багато, — удавано серйозно сказав Славко. — Білих. Треба буде сходити, щоб на зиму насушити… — Ич, капосний халамидник, — похитала головою баба. — Я його про одне, а він про інше! Я тебе питаю, чи впало там щось, чи ні? Є знак? — Може, що й упало, — зітхнув хлопець. Він встав з-за столу, попрямував до дверей. — Куди ж ти? — Та до школи ж. Максим Іванович жде. Треба доповісти… — То впало ж чи ні? — Дивлячись що, — сказав онук. — Треба шукати. А може, інші учні щось знайшли… — От іродів син, — навздогін кинула йому баба, — як в’юн крутиться, не хоче говорити! Славко з товаришами вийшов з хати. Разом вони попрямували до школи. Дорогою він мовчав, на прискіпливі запитання Ліни та Онопрія не відповідав. Максим Іванович чекав їх в шкільній обсерваторії біля телескопа. Купол був розсунутий, над головою густо зоріло вогнисте небо. Учитель почув кроки учнів, одвів погляд від окуляра, побачивши Славка з друзями, привітно кивнув. Звівся і застукотів протезом назустріч. — Ну що? Може, хоч ти щось бачив? Інші вже повернулися, ніде ні знаку. Є якась яма? — Нема ями, — сказав Славко, відчуваючи полегкість. Йому було страшно брехати вчителеві, краще відповідати на його запитання. — Ні великої, ні маленької ями я не бачив… — Може, попалене десь помітив? — Нема й знаку якоїсь пожежі… — Може, дим чи запах згарища? — Нічого такого не чутно було. Правда ж, Ліночка? — Не бачили, не чули, — радо запевнила дівчинка, вдячно глянувши на Славка. — Гм, — сумно мугикнув Максим Іванович, з-під примружених брів дивлячись на Славка. — А я на тебе сподівався. По-моєму, саме там, біля Чортової Долини впало… Славко опустив погляд долу, мовчав. Як йому вийти з дурного становища, як не брехати і залишитись чесним перед старим учителем? — А може, щось незвичайне бачив? — з надією запитав учитель. — Ну, щось таке… — Страшно було, — мовив Славко. — Там ліс похмурий, густий. Всякі думки… Може, мені щось бачилося… — Ну, галюцинації науку не цікавлять… хіба що психіатрів, — зітхнув Максим Іванович. — Мало кому що приверзеться. Треба таке, щоб перевірив, помацав. Ну що ж, ідіть! Треба ще відрядити туди старших учнів. Чоловік з двадцять. Та лісника, хоч би й твого діда Левка. Щоб гарненько дослідили ту місцину. Підеш і ти, як захочеш… — Гаразд, Максиме Йвановичу… — А тепер спочивайте. Добраніч… Вони вийшли з обсерваторії, Славко попрощався з Онопрієм. Провів Ліну додому. Вона біля хвіртки тихенько шепнула: — А ти все’дно щось бачив… — Звідки ти взяла? — наполохано озвався Славко. — По очах помітила. Ти не вмієш брехати. — Може, й бачив. Що кому до того? — А чому мовчав? — Чула ж, що сказав Максим Іванович, — мара нікого не цікавить… Вони розійшлися. Хлопець повернувся до лісової сторожки, постукав у причілкове вікно, за шибкою з’явилася біла постать баби Оришки, він тихенько сказав їй, що спатиме в клуні, на сіні. Шаснув по драбині на горище, вмостився у затишному кублі. Крізь продрану стріху мерехтіли зірки, внизу заспокійливо дихала корова, десь шаруділи миші. Хвилі дрімоти заколисали Славка, понесли в далечінь. Як гарно, чудово! Є на світі диво! Треба, щоб воно не пропало, не щезло! Чарівна хатка, вогнистий клубочок — звідки вони? Баба нічого не сказала. Лише якісь натяки, таємничі слова. Може, вони з іншої планети? Тільки чому в такій подобі? Чому в образі земної казки? І не з’явилися до вчених, до академіків. Виступили б перед астрономами, перед фізиками чи ще якими спеціалістами, пояснили б — що і як. Звідки, куди, навіщо? А що Славко? Хлопчисько, ще шостого класу навіть не скінчив. «Розкажи казку». Ха! Її цікавлять не формули, не земне знання, а казка! Чому? Невже це їм так важливо? А може, у них своїх знань повно. Он бабуся — та вміє думки читати, людину переносити на відстань, речі у неї літають, слухаються її. А казки, може, у них такої нема, як у нас! Чому ж вона тоді так сказала: «Я саме цієї казки чекала від тебе!» Нічого не збагнеш. Правда, у нас теж є серйозні вчені, що цікавляться казками. Цілі інститути фольклор збирають, народну мудрість. Може, й ця баба — космічний фольклорист? А вогняний клубочок — її секретар, він записує те, що розповідають. Запам’ятовує, а потім розповідає на своїй планеті. Ось тобі й гіпотеза. Вгадав чи ні? Якби побачити бабу, вона б сказала — догадався Славко чи ні? Цікаво, з якої вони планети? З Марса чи з Венери? І на якому апараті літають? Мабуть, апарат десь заховано. Треба ще побігти в Чортову Долину завтра і пошукати. Зустрітися з бабою, розпитати. А чи дозволить вона? Чи захоче? Сон гойдає Славка у гігантській колисці, несе у невість, між зорі. І сниться йому блакитний ласкавий клубочок, темно-сині очі доброї баби-яги, і здається йому, що все ще попереду, що ще нічого не починалося. Хай Ліна сердиться, хай Прі заздрить, хай баба лає. Він хоче знову й знову зустрічатися з чарами древнього лісу. Там відкриється щось омріяне, щось палко бажане, неймовірне…  

Другого дня Максим Іванович одрядив до Чортової Долини п’ятнадцятеро учнів старших класів. Посилав і Славка, але той не пішов, бо пас череду (саме підійшла черга). Правду казати, хлопець був навіть радий, що так сталося — не хотілося йти в галасливому гурті туди, де він пережив тривожні й прекрасні хвилини. Весь день Славко хвилювався: знайдуть вони що-небудь в долині чи ні? Чи покажеться їм дивовижна хатка? Ввечері, пригнавши череду, хлопець гайнув до школи. Там уже зібралися учні, лісники, пожежники з лісгоспу (їх Максим Іванович теж просив оглянути Чортову Долину). Обличчя старого вчителя було засмучене, бо розшуки нічого не дали. — Певно, я помилився, — зітхаючи, сказав він. — Впали за лісом не метеорити. Ми були свідками ще невідомого феномена. Може, гігантська блискавиця — нечуваної сили електричний розряд. Може, якесь недосліджене метеорологічне явище… Славко непомітно вислизнув за двері, полегшено усміхнувся, чкурнув додому. Чомусь хлопцеві стало весело, що шукачам не пощастило. Чому ж? Може, тому, що зникла б казка, якби люди побачили хатинку, чарівну бабу? Та й чи могли б вони її побачити? А побачивши, що діяли б? «Хто така, як опинилася в глухому лісі? На які кошти живете, де ваші діти чи онуки? Чи маєте пенсію? Як ваше прізвище і де народилися? А що за дивне убрання в хаті, навіщо цей химерний клубочок, з чого він зроблений?» Ого, знайшлися б сотні дошкульних запитань, на які баба не могла б відповісти. А не відповість — тоді що? Тоді заберуть її до сільради, повезуть до Києва. Ні, ні, чудо пропаде перед очима багатьох людей, недарма бабусі розповідають казки вечорами, в тиші й присмерку. І щиро слухають їх лише діти, у яких ще нема бажання перевіряти — чи правду розповідає казка? Раненько, ще й на світ не благословлялося, Славко захопив кошелика — буцімто для грибів — і вирушив до лісу. Доки світалося, посидів на пеньку в Зароснях, слухаючи гомін ранкових птахів. Як тільки на обрії, над стіною Карані, запломеніло небо, хлопець підійшов до болота, викупався в глибокій ковбані. Вода була чиста, крижана, вона гарно освіжила Славка. Перебравшись на той бік, він, не затримуючись, пішов до Чортової Долини. Де-не-де збирав білі гриби-боровики, піддубні, складав у кошелик. Чортова Долина зустріла хлопця моторошною тишею. Він постояв на кручі, тривожно прислухаючись. Цікаво, чи бачить його баба? Адже минулого разу вона бачила його здалека. Хоче вона, щоб він завітав у гості чи, може, ні? М’який рожевий промінь ковзнув понад верховіттям дерев, відблиски його впали вниз. Замерехтіла на листках ліщини роса, самоцвітами заграли краплинки на чудовому тканні павутини. На серці у Славка стало приємно, легко. Він, уже не вагаючись, почав спускатися в долину. Нижче, глибше. Де-не-де видно сліди учнів, які недавно тут ходили. Ич, як вони покопитили стежку! Мабуть, гасали цілою чередою! Ось уже килими моху, стовічні дуби. Отут він ховався позаминулої ночі. Звідси побачив дивну хатинку. Де ж вона тепер? Славко виглянув з-за стовбура. Нема! Навіть знаку нема… Він розчаровано вибіг на галявину. Саме тут стояла хатинка. Праворуч — старезна осика, ліворуч — верба з дуплом. Все сходиться. А отут мав би бути казковий притулок, східці до дверей. Тільки ж чому на зеленому моху нема жодного знаку чи пошкодження? Пухкий зелений килим, до нього ніхто не торкався багато літ. А може, не тут? Може, лише місцина схожа? Славко одбіг назад, оглянув те місце, де він ховався вночі. Похнюпившись, сів на пеньку. Ось сліди від його колін, покопирсаний мох. Тут він почув дивний приязний голос. Чому ж тепер його не чути? Може, бабуся зникла, пропала, полетіла до свого таємничого світу? А може, вона й досі тут, але невидима? Хлопець прислухався. Нічичирк… Ледве чутно дихає древній ліс. Вдихає сонце, блакитне повітря, а видихає дивні пахощі квітів, міцний дух грибів та моху, запаморочливий аромат прілого листя. Вже не страшно хлопцеві в Чортовій Долині, тільки боляче на душі, смутно, спустошено. Ніби він втратив щось любе, невідшкодовне, безповоротне… Він лежав на вогкому килимі, тамував гіркі почуття, дивувався сам собі. Над ним схилився на тонкій стеблині блакитний дзвіночок, на його пелюстки сів золотавий метелик, склав розцяцьковані крильцята. Славко обережно взяв його на долоню, підняв. Метелик знявся і круто полетів угору. Кільцями, кільцями, поміж старими деревами, але поки не заблищав іскрою у променях сонця і пропав у високості. Отак, як цей метелик, пропало його видіння. Нічого не було. Були втома, блукання, галюцинації. Мара. Він ліг на моху, заснув. І бачив сон. А потім напівсонний плентався додому. Буває така хвороба: людина спить і десь вештається. Лунатиками називаються такі хворі. Може, й з ним таке? Йшов, ішов з Карані, а отямився аж біля тину. І на ходу йому верзлося. Добре, що нікому нічого не сказав. А то сміялися б, глуму — на кілька років у школі. Славко рушив назад, вибрався з долини. Ішов через Карань, перебирався болотом втомлено, втративши цікавість до краси, до ласки літнього дня. Хрипко й огидно скрикували чайки над ним, насмішкувато витріщали скляні очиська потворні жаби, сидячи на купинах. Все, на що кидав погляд хлопчина, набирало для нього неприємної ознаки, все блякло перед чаклунськими чарами тривожного видіння, яке лишало такий глибокий слід у серці. Треба забути його, викинути з пам’яті. Мара марою, а попереду навчання, шостий клас, друзі, безліч днів життя, яке лише починається… Викинути? Славко раптом зупинився, ніби вражений блискавицею. А потім? Що замість того? Не шукати вже чудо-цвіту папороті, не слухати казок, вважати їх побрехеньками? «Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці!» Хто це сказав? Довкола голови обписала тугу спіраль чорна ластівка. Може, це вона прошепотіла? Це ж слова чарівної бабусі! Як гарно сказано! А він забув. І готовий був викинути чари з душі, з пам’яті. Хіба так діяли казкові герої? «Хто прямо піде — коня втратить і сам пропаде». І вони йшли прямо — туди, де все пропадало. Чому, чому туди? Щоб повна казка? Щоб ніякої надії на звичайне, зручне, відоме? Славко кинувся бігти назад. Стрибав по купинах, ніби заєць, зривався в болото, брьохався у воді, але не бентежився тим, а сміявся — весело й щасливо. Щось сталося з ним, щось невловиме ввійшло до серця, ніби промінь ранкового сонця у сутінки ночі. Він повернеться до лісу і чекатиме. Аж до ночі. Неодмінно діждеться чуда! Воно має статися. Він хоче казки! Хай вона прийде, хай обів’є його чоло, ніби ця ніжна ластівка, що не покидає Славка, а кружляє довкола. Може, вона теж із казки? Чому все так змінилося? Чайки вже не стогнуть, а бадьоро вітають його палке рішення, і жаби не огидні, а барвисті, смарагдові красуні. Вони плавають на корабликах з широких листків латаття, підморгуючи хлопцеві, обіцяючи успіх на шляху незвичайного. Мов стріла, пролетів хлопець зарості ліщини, осикові хащі Карані, спустився у Чортову Долину. Намагався заспокоїтися, стримати стукіт серця. Та воно радісно тріпотіло в грудях, щось передчувало. Славко хутко відшукав знайому галявину, зупинився під віттям дуба, оглянувся. І раптом скрикнув від несподіванки…  

 

ЧУДО-ЦВІТ




 

Серед зеленого моху він побачив квітку. Незвичайну, небувалу, не схожу на жодну ілюстрацію в ботанічних книгах. Вона розгорнула три блакитні пелюстки на смарагдовому тлі, схожа на чарівного метелика. Славко ніколи ще не бачив такої квітки. Він поволі наблизився до неї, став на коліна, хотів торкнутися пальцем пелюсток. Ніжні крильцята стріпнулися, замайоріли в повітрі, і квітка знялася вгору. Вона не давалася в руки. Хлопець отетерів з несподіванки. Летюча квітка? Де це чувано? А може, то не квітка, а дивний метелик? Ні, під блакитними пелюстками видно ніжно-зелені листочки, довга гнучка стеблинка. Ось вона — казка! Він нарешті зустрів її. Бабуся з чарівницької хатки не прийшла, а послала йому своє чудо. Треба спіймати квіточку, роздивитися. Може, пощастить принести її в село, показати Максиму Йвановичу. Тоді йому повірять. Повірять, що він бачив хатинку, бабу-ягу, вогнистий клубочок. Славко погнався за квіткою-метеликом. Вона перелітала з куща на кущ, з місця на місце. Ось вона сіла на шипшину, між пурпуровими ягодами. Хлопець метнувся до неї, поколов собі руки колючками. Квіточка майнула над його головою, торкнулася пелюстками щоки, ніби хотіла погратися. Славко розгублено дивився на неї знизу вгору. Як же її схопити? Почувся сміх — дзвіночок. Хлопець озирнувся. Невже його хтось вислідив? Ніде нікого. Тиша понад лісом. На Чортову Долину спадає присмерк. Квіточка починає сяяти ніжним, ледь помітним промінням. І знову лунає чарівний сміх. Він лине згори. Невже це сміється квітка? — Це я, — прокотилися в свідомості хлопця тихозвучні слова. — Хтось промовляє до мене, чи мені здається? — збентежено запитав Славко. — Чому ж здається? — ласкаво почулося у відповідь. — Ти ж звертаєшся до мене — я відповідаю… — Це ти, квіточко? — Я… — А чому ти втікаєш од мене? — осмілівши, запитав хлопець. — Я граюся з тобою, — ніжно мовила квіточка, спускаючись нижче. — Ти хотів мене спіймати, а я не даюся… — Чому? — Я не можу бути в полоні. Ти хотів мене однести в село, щоб показати людям. Це — неможливо… — Не збагну… — Небувале не можна спіймати. Воно само приходить до того, хто шукає. Ти повірив, ти захотів, прийшов сюди — і побачив. Навіщо ж нести казку тому, хто її не шукає? Славко замислився, потім кивнув. В його очах з’явилася ніжна, щаслива усмішка. — Я зрозумів, квіточко. Не хочу нести тебе в село. Будь там, де сама захочеш. Але все ж таки скажи… — Що, хлопчику? — Якби тебе хтось піймав… силою… — Буде горе… — Кому? Квіточка мовчала. Махнувши пелюстками, сіла на зелений килим. Хлопець присів поруч, боячись навіть дихнути. В голові паморочилось від хвилювання і чарівності того, що сталося. Він розглядав дивний утвір чи істоту, ще не розуміючи, як він чує голос квіточки, як вона відповідає йому. Як можливо, щоб жива квіточка могла говорити? Пелюстки заіскрилися фосфоричним сяйвом, розгорнулися ширше. Заворушилися сріблисті тичинки, ніби довгі вії. Славкові здалося, ніби між крильцями квіточки розплющується око. З’являється блискучий білястий обідок, на ньому райдужне коло і велика чорна чи темно-синя зіниця. Око кліпнуло кілька разів, глянуло на хлопчика. — Ти дивишся? — вражено запитав Славко, одсуваючись від квіточки. — Чому це тебе дивує? — мовила вона. — Адже ти дивишся на мене? — Це незвично… щоб квітка дивилася… — Бач, — докірливо продзвенів її голос, — тобі це незвично. Ви — люди — хочете, щоб все було звично, як у вас. — Але ж так не буває, — пробурмотів Славко. — Квітки не дивляться… і не розмовляють… — А в казці? — Так то ж в казці. — А ти тепер хіба не в казці? — Правда твоя, — замислившись, мовив хлопець. — Сказати кому-небудь — ніхто не повірить. — Може, й повірять, — заперечила квіточка. — Казка дрімає в серцях багатьох людей. Згадай, як ви бігали за цвітом папороті! — Ти й це знаєш? — Я багато дечого знаю, — зітхнула квіточка. — Те, про що ти забув… — Квіточко, а де ти виросла? Де ще є такі, як ти, квітки? — схилившись над нею, запитав хлопець. Вона знову промовчала. Проте, ні… Щось чується Славкові. У глибині темної зіниці блискотять золотаві іскри, ніби розгорається багряне полум’я, колишуться тіні. Ба, то вже не тіні, а коні, а на них — вершники. Майорять стяги на списах, чується іржання, крики. А потім — пісня. Рокочуть-плачуть струни бандури, стогнуть високі хвилі на морі, несуть лицарів хоробрих на чайках у край далекий, на смерть, на подвиг, на безсмертя… Знову валують іскри полум’я, летять у блакитному небі небачені кораблі. Не літаки, не дирижаблі, не ракети, до яких звикло око хлопця. Ні! Ясенові кораблики з гордо задертими різьбленими носами, з візерунчастими вітрилами, що надимають проти сонця барвисті груди свої. І сидять в тих кораблях казкові звитяжці — народні герої. Нема для них нічого нездоланного: ні дракони, ні змії, ні пожежі, ні підступи царів чи вельмож — ніщо не зупиняє подвигу, на який дала благословення мати рідна, земля кохана, казка чарівна… Славко схвильовано зітхнув. Чому в оці квіточки він побачив такі видіння? — Чи знайоме тобі, хлопчику, те, що я показала? — запитала вона. — Так, люба квіточко. Це — наша казка… — Тоді не питай мене, — звідки я. Прощавай! Вона махнула пелюстками і піднялася в небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід. — Зажди, зажди! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався на тебе! — Казка приходить несподівано і зникає так само, — засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами. — Я ще побачу тебе? — тривожно гукнув Славко. — Підеш — знайдеш! Глянеш — побачиш! — пролунало над лісом. Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його — він не почув. Мати гримнула — Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому під ніс, дивився невидючим поглядом десь перед собою. — Чи не зурочено тебе? — заклопотано озвалася баба Оришка, мацаючи долонею онукове чоло. — Якийсь сам не свій став. Ходиш десь вечорами. Де це ти цілий день ходив аж до смерку? Мо’, знову дива якогось шукаєш? — У лісі був, — неохоче відповів онук. — Я ж казав, — іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником. — Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати. — Не треба мені лікаря! — буркнув Славко. — Авжеж не треба, — згодився батько. — Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме. — Таке скажеш, — виступила баба не захист онука. — Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж? — Правда, — видихнув хлопець. — Бачив… — Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина. — Квіточку… — Яку ще там квіточку? — Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом. — Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає? — Правду кажу, — крикнув Славко. — Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив. — І ви туди ж… — І я. Бо знаю, що така квіточка є… — Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула. — Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті. — Чудо-цвіт? — Атож! — Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло… — То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути… — Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками… Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові. — Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай. — Од чого, бабо? — Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається. — А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець. — Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт…  

 

«ФОКУСНИЦЯ»




 

Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод… Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей, — певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам. По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася. — Ага, зрадник! Хотів без мене?! — Пусти… — Що — неправду кажу? — наполягала Ліна. — Чому не покликав? Га? — Ліночко, — зітхнувши, мовив Славко, — якби ти не сміялася… — Я? — сплеснула вона руками. — Та хай мені… — Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться… — З того часу? — таємниче запитала дівчинка. — Еге? — Вгадала, — кивнув Славко. — З того самого… — Я ж казала — ти щось бачив! — Бачив! — А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу? — Не можна. — Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна. — Що ти знаєш — те повинна і я знати? — То ходімо чи що, — радо буркнув Славко. — Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім… — Ходімо, — згодилася Ліна. — Тільки щоб все-все… Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима. — Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона. — Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають! — Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував! — А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене! — Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться… Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився. — Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо? — Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало… — Давай я, — запропонував Прі. — Теж знайшовся моторист… — Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити… — Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре. — Забобони, — чмихнув Прі. — Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега. Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей. Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку. — Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились? — Я її не бачив… — Чому ж вона знає тебе? — Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка. Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку. — Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд! Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку. — Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались? — Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися. — Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив? — Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити? — Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко. — А мене візьмете? — А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна… — Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть. — Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась… — Все одно не попливу. Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів. — Що це з нею? — здивувалася незнайомка. — Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть? — А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею… — Дивна ти, — мовив Славко. — Ніби несправжня… — Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються? — Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі. — А як же? Невже я тобі не подобаюсь? — Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи… — Бачилися, — впевнено сказала Катя. — Де? — Колись згадаєш… Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні? — Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку. — Мотор барахлить… — А хіба не можна так, просто? — Як? — Без мотора, без весел… — Не розумію… — А ось так, — сказала дівчинка. Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно. — Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко. — А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все… — Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус! — Що таке фокус? — Ну… ілюзія… Ніби в цирку… — Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо? — Пливемо. — То де ж фокус? — Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі… — Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому… — Ну… якась енергія повинна бути… — А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться… Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті. — Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б… Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу. — Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ‘ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить… Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина… Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!.. Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку. — Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас… — А де це у вас? Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум. — А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука? — Вудка. — Навіщо вона? — Ловити рибу. — Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу? — Та ні, смажену! А ти хіба ні? — Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити? — А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець. — Сонечко годує мене, — просто сказала Катя. — Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили. Рослини засвоюють енергію сонця, їх поїдають тварини, а тварин — люди… — А чому ж не можна одразу від сонця? — сумно запитала Катя. — Щоб нікого не їсти? Так, як квіточки? — Гм, — задумався Славко. — То було б гарно. Тільки неможливо. Ми так створені… — Ким? — Природою… — То й що? Хіба не можна захотіти інакше? Ти б хотів інакше, щоб так, як квіти? — Ще й як захотів би, — захоплено сказав Славко. — Тоді скільки часу вільного було б. Для мандрів, для пошуків, для польотів. Тільки все це казка… — Казка, — згодилася Катя. — Отже, правда… Славко знову здивовано глянув на неї. Де він чув ці слова? Коли? — Ти чудна… — Чому чудна? — Не така, як всі… — А хіба треба бути, як всі? — Та ні… Тільки мені незвично… Мені здається, що я тебе знаю. А де бачив — не пам’ятаю… — А тобі гарно зі мною? — тихо запитала Катя. — Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу. — Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії… — Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу… — Я піду, — раптом мовила Катя. — Куди? — збентежився хлопець. — Мене кличуть… — Хто? — Не питай. — А ми побачимось? — Не знаю… — Де ти живеш? — Всюди. Тепер тут, біля тебе… — Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу. — Може, й з іншого. — А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?.. — Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села… — Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко. — Не знаю, — посмутніла Катя. — Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила? — В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який? — Я піду в шостий… — А я — не знаю… — Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш? — Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя. — Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця! — А твої друзі люблять казку? — Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім… — Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду… — Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім… — Що? — Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала? — Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися! Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було… Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі. — А куди подів Катю? — запитала вона. — Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна. — А казав, що незнайома! Отакий ти?! — Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу… — Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе! — Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося… Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати. — Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна. — Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як! — Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!  
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка