Олесь Бердник



Сторінка21/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51

ВЕЛИКИЙ ІСПИТ

 

Мнезарху Самоському, в Елладі.


К оханому батькові Мнезарху — від сина Піфагора вітання.
Маю можливість і одразу пишу тобі листа. Знаю, що він до тебе потрапить, бо передаю людиною надійною. Це старий вояк з Афін, він був у вавілонському полоні, тепер втік і мандрує додому. Людина сувора, але чесна. Пригости його, нагодуй, допоможи. Зі мною все гаразд. Гризе мене одна бентежність — що не попередив тебе про свою втечу з Самосу. Проте ти сам зрозумієш, що я інакше не міг. Ти б зупинив мене, а надто мати, тоді моя заповітна мандрівка хтозна-коли б здійснилася. Гермадамасові передавай моє найщиріше, найпалкіше вітання. Його настанови, його лист і гроші допомогли. В путі все обійшлося гаразд. Правда, я занедужав трохи, тому мене висадили неподалік від Тіра. Доля закинула мене туди, де мене матінка народила під час ваших мандрів, отож було вельми приємно познайомитися з цією древньою землею. Тут я здибав вірного друга Роама. Він літній вже чоловік, іудей, гаряче вірить в свого бога Яхве, зневажає олімпійців, проте людина великих чеснот і щирого серця. Помоліться за нього богам, він не один раз став мені у пригоді. Деякий час я жив у його матінки. Вона поставила мене на ноги, ходила за мною, як за своєю дитиною. Я познайомився з життям невідомого для мене народу. Знаю про їхню віру, походи, прадавні перекази. Багато чого мені не до вподоби, зате я збагнув, що ясні серця є в кожному народі, і доброта не залежить од віри. Я познайомився з сідонськими жерцями, ми їздили туди з Роамом у великі торговельні дні. Мене зустріли суворо, але зм’якшилися, коли довідалися, що я прагну стати філософом. Я розповів їм про Ферекіда, про Фалеса, про орфічні містерії[19]. Побачив їхні храми, богів, дивився ритуали богослужіння. Та нічого нового не відкрив для себе. Ті ж самісінькі культи, що й в Елладі, лише переінакшені на чужоземний лад. Туманні символи, дуже криваві, поклоніння силам природи в образі бика, посвята кров’ю, суцільна таємничість, хоч мені здається, що втаємничувати їм нічого. Втім, може, я помиляюся. Можливо, в них є ще якісь глибші таємниці, які вони тримають лише для себе. Так минуло два роки, нарешті я домовився з господарем єгипетського корабля, що вирушає до Канопського гирла в Нижньому Єгипті. Господар спочатку не хотів брати мене, незважаючи на добрі гроші, що я пропонував. Врешті я показав листа до Амазіса, царя єгипетського, і він полагіднішав. Все йде гаразд, завтра відпливаємо. Я закінчую листа. Дуже сумую за вами, сниться мені часто наша мила хатина, і берег морський, і ваші кохані лиця — твоє і мамине. Та веде мене сила велика, веде все далі й далі. Мушу дізнатися про тайну буття до кінця й лише тоді вернуся додому. Як побачиш Наріссу, то, будь ласка, передай їй моє вітання. І ще скажи їй, батьку, так: не може хмара зупинитися, а тим більше — повернути назад. Вітер жене її далі й далі. Хай вона не чекає тіні від тієї хмари, що зникла за обрієм. Хай будує надійну будівлю, де для неї буде тінь і спочинок. Помічники знайдуться, так і скажи, татку. І ще скажи — хай згадає свій сон: сліди ведуть далеко, їй не наздогнати. Вона знає, про що мовлю. Оце і все. Цілую матір, обнімаю тебе, шлю разом з листом свою щирість, свою любов. Ваш вірний син Піфагор. Ще одне слово: не пиши мені відповіді, бо не знаю, де й коли буду. Як трапиться нагода — сам напишу тобі або Гермадамасові. Не турбуйтеся, покров Істини обереже мене серед негоди. Піфагор.  

Гермадамасу з Самосу, в Елладі.
Дорогому учителеві Гермадамасу — від Піфагора вітання.
Ти, певне, вже знаєш, коханий учителю, що зі мною все гаразд. Три місяці тому я написав батькові листа і передав вірною людиною. Певен, що той лист вже добувся Самосу і ти заспокоївся щодо моєї долі. Можу лише додати, що не все так, як писано в тім листі. Ти збагнеш, що інакше я не міг повідомити, батько й мати не здатні пережити того, що сталося зі мною. Можеш помолитися богам, Гермадамасе, за того доброго купця, з яким домовлявся про мене. Його вже нема, пропав і корабель. Незабаром після відплиття з батьківщини нас полонили пірати. Купець загинув, захищаючись, а я довгий час перебував на кораблі розбійницькому. Отже, звідав, що таке ганьба, рабство, тяжка праця гребця. Не можу описати всього, що пережив, скажу лише, що звільнила мене і товаришів з неволі велика буря. Розбійницький корабель затонув, ми врятувалися майже чудом. Не слід про це повідомляти батькам. Чуєш, Гермадамасе? Хай для них все буде гаразд. Хай вони — та й всі інші — вважають, що Піфагор мандрує в чужинських краях під надійною рукою богів. Воно так і є, я теж вірю в невразливість людини, котра мужньо йде навстріч небезпеці, але нема над таким шукачем спокійної запони. Чим швидше йде корабель по морю, тим вищі, яріші буруни перед ним виникають… То, певно, закон прагнення. Єгипетський корабель, про якого я згадував у листі до батька, доправив мене в Нижній Єгипет. Так я потрапив до Геліополіса. Неодноразово мене затримувала сторожа, та лист до Амазіса рятував. Ще раз дякую тобі за нього, мій найдорожчий учителю! Тепер я перебуваю в геліополіському храмі, присвяченому богові сонця Ра. Я вільно ходжу довкола, розглядаю скульптури, читаю священні таблиці, на яких тексти висічено двома мовами — єгипетською і еллінською. Проте жерці насторожені й нелюб’язні. Вони ставляться до мене дуже суворо. Навіть лист до Амазіса не допоміг. Старший жрець сказав: «Не відаємо, що тобі відповість Амазіс. До того часу таємниці наших храмів для тебе закриті». Терпітиму, віритиму в добру зірку. Лишайся здоровий і щасливим, мій коханий учителю. Твій вірний учень Піфагор.  

Від Мнезарха Самоського синові Піфагорові — вітання.
Мій любий синку Піфагоре! Скільки сліз виплакала мати, не опишу того. Про себе не хочу говорити, негоже чоловікові розкривати свої почуття. Та ти сам збагнеш, що батьківське серце — відкрита рана. Проте все забулося, минулося. Ми мали від тебе вісточку, то й сонце виглянуло з-за хмари, мати весела, сподівається ще колись тебе побачити — щасливого й мудрого. Хай боги збережуть тебе в чужинському краю! Ти просив, щоб я не писав, бо не знати, де ти будеш. А я пишу тому, що трапилася химерна пригода. Тиран Полікрат, як дізнався, що ти втік, зовсім сказився. Лютував, погрожував, злився. Та врешті минув час, я подарував йому кілька найкращих своїх виробів, і він заспокоївся. А оце недавно, почувши, що ти добувся Єгипту, він написав листа Амазісу, в якому просить допомогти тобі. Пише, що ти маєш неабиякий талант до філософії (чуєш, він навіть твоє визначення пошуку софії-мудрості вживає), що можеш прислужитися великому знанню. Що з ним сталося — не відаю. Може, хоче здаватися в людських очах великодушним і милостивим правителем? Та хай як собі знає, а я радий, що доля повертається ласкавим лицем до тебе. То й я, користуючись нагодою, пишу цього листа, щоб він поплив на тому ж таки кораблі, що прямує до Єгипту. Знаю — ти читатимеш його і дуже тішуся тим. Це все одно, що я обніму тебе. Щирими сльозами вітає тебе мати, а материнські сльози — найкращий захист від лиха. Бачив я Наріссу, мій синку. Розповів їй, як ти велів передати. Вона зажурена й самотня. Нікого не хоче знати, хоч женихів було доволі — гарних і багатих. Веліла написати тобі так: «Надійної будівлі нема для кого будувати. Є скеля на березі моря, де ми стояли вдвох. Над нею нема хмари, яка захистила б від спеки, та сонце не страшить її, бо серце вже давно висушене вогнем розлуки. Ждатиму всю вічність, як і обіцяла йому». Химерна дівчина твоя Нарісса. Очі якісь божевільні, щоки горять. Недобре з нею вийшло. Зав’язав ти їй світ, а стежечки в життя не відкрив. Ну, та роки минуть, все обійдеться. Синку Піфагоре! Ще прошу тебе, аби ти не летів на всілякий вогонь, що спалахне на обрії. Багато вогнів запалено в світі для пастки, для приманки довірливих метеликів. Серце моє болить, коли я подумаю, що ти один поміж чужими, зовсім чужими людьми! Хай береже тебе наша любов. Мнезарх.  

Мнезарху від Піфагора — щире вітання.
Коханий батьку, все обійшлося. Твого листа отримав, дуже тим тішився. Мав бесіду з Амазісом, царем єгипетським. Він милостиво прийняв мене, розпитував про Елладу, про мудреців еллінських. Особливо цікавився Фалесом і Ферекідом, він добре їх пам’ятає, бо теж посилав їх до жерців Мемфіса та Фів. Цар розпитував про мої знання, дуже дивувався, звідки я так багато знаю. Сумнівався, чи зможу пройти посвяту у єгипетських жерців, бо статут їхній жорстокий й без жодних винятків. Вони взагалі не приймають чужинців, лише в останні роки Амазіс звелів жерцям допускати до посвяти еллінів, якщо вони пройдуть необхідний іспит. Проте мені здається, що жерці не вельми слухаються царя. Вони бояться його і чужинців приймають, але далі перших ступенів знання не допускають. Сподіваюся, що наша мудра Афіна допоможе мені проникнути в їхню таємницю. Малюнки в храмах, велетенські скульптури, таємничі символи папірусів, легенди — все мене хвилює, все настроює на урочистий лад. Вірю, що я розгадаю дивне запитання Сфінкса, який стоїть біля величних єгипетських пірамід. Ти пам’ятаєш, про що запитує Сфінкс? «Хто ходить зранку на чотирьох ногах, в полудень — на двох, ввечері — на трьох?» Загальновідома відповідь: людина. Проте ця відповідь лише для широкого загалу. Другий поворот ключа формулює запитання так: що таке час (хронос)? Саме час невпізнанно міняє людину, змушує до найхимерніших метаморфоз. Хто не знайде відповіді на це запитання Сфінкса, буде пожертий ним, тобто тим же таки прадавнім вітцем богів-кронідів і людей — Кроносом. Ось де величне завдання для всякого правдивого шукача Істини. Проте я захопився, треба завершувати листа. Вразили мене масштаби прадавніх пірамід. Ті будівлі — справжнє чудо. В одному мемфіському храмі мені розповіли легенду, що піраміду Хеопса та дві інших, а також Сфінкса побудували сини неба, які прилітали до Древнього Єгипту на вогняних колісницях. Вони спорудили піраміди за одну ніч, ніби в казці. А вже пізніше Хеопс та інші фараони привласнили собі ту славу. Було суворо заборонено говорити про синів неба, а срібні таблички з їхніми письменами десь зникли в глибинах храмів. Чи є вони, чи то вигадки- не знаю. Може, фатум розкриє для мене ті хвилюючі знаки легендарних подій? З тією надією я й закінчую писати листа. Шлю до рідної Еллади своє серце і моє найщиріше вітання тобі, матері, Гермадамасу та Наріссі. Ваш вірний син Піфагор.  

Гермадамасу від Піфагора — найщиріше вітання.
Коханий учителю! Вже минув рік, як я в Мемфісі, в головному храмі Тота, бога мудрості. Описую все, як воно сталося. Амазіс дав мені листа до головного жерця у Фівах Сушіса. В ньому він просив допустити мене до посвяти, щоб тим самим виявити почуття дружби до Еллади та еллінських мудреців. Великою баркою я доїхав до славетних Фів. Ніл там вузький, бурхливий. Береги скелясті. В горах багато печер, підземних храмів. Понад Нілом височіють титанічні постаті богів, я ще ніколи не бачив таких у Елладі. Вони вражають і пригнічують своєю масивністю. Людина здається комашкою перед тими гігантами. Мене привели до головного храму Тота, поселили в зовнішній частині, за муром. Що там, в глибині, — не знаю. Маю для мешкання невелику комірчину, служка в чорному плащі носить для мене маїсовий хліб і молоко, на запитання не відповідає. Я прохав передати головному жерцеві, щоб він зустрівся зі мною, але ніхто до мене не прийшов. Я пробував вийти з подвір’я назовні — два мовчазні сторожі не пропустили мене. Почав хвилюватися — чи не потрапив знову в полон? Чи не зроблять жерці з мене безмовного раба? Та ось завітали до моєї комірчини два посланці в темнім убранні. Вони знаками звеліли віддати Амазісового листа і вийшли. Я чекав ще кілька днів. Нарешті за мною прийшли. Поминувши невеликі ворота в головному мурі, ми заглибилися в темну печеру. Не знаю, як мої супутники знаходили шлях у тій плутанині переходів, та все ж ми щасливо дісталися до великого приміщення, куди вливався сонячний промінь з вузького отвору вгорі. В глибині помешкання стояла постать кам’яної богині. То була, як я пізніше дізнався, Ізіда — Велика Матір, покровителька мудреців, трохи подібна на еллінську Деметру, трохи — на Афіну. Біля її ніг сидів великий жрець Тота Сушіс. Величний дід, у білому вбранні, аскетичного вигляду, з великими чорними очима. Обличчя в нього спокійне, не прочитаєш жодних почуттів, але в погляді — незвичайна сила. — Залиште його, ідіть, — звелів Сушіс еллінською мовою. Супутники зникли, ми залишилися на самоті. Жрець підвівся з кам’яного сидіння, підійшов до мене, довго мовчав, пронизуючи мою душу вогненним зором. Я теж мовчав, стримуючи хвилювання й дрож тіла. — Тебе послано до нас, — нарешті сказав жрець. — Амазіс просить допустити тебе до посвяти. Ми прийняли тебе, бо воля царя священна. Але чи знаєш ти, що таке посвята? Я промовчав. Що я міг йому відповісти? — Посвята — це те, що людина може вмістити, — знову озвався Сушіс. — В череп’яний кухоль не ввіллєш бочки. Ніл не вмістить у своїх берегах Великого Океану. Яку міру маєш ти? Чому вирішив, що тобі потрібна посвята у великих Фівах? — Знання Еллади не задовольнило мене, — сказав я. — Душа моя прагне більшого. Вона відчуває, що є глибоке знання Істини, і жадає його здобути. — Навіщо? — Птах не задумується, навіщо він летить у небо, — сказав я. — Крила несуть його в рідну стихію. — Гарно сказав, — суворо промовив Сушіс, але обличчя його було непроникним. — Та дозволь поставити тобі кілька запитань, які покажуть, чи готовий ти до шляху посвяти? — Питай. — Назви своє ім’я. Я здивувався. Сміється він, чи що? Таке просте, дитяче запитання. Я хотів уже сказати своє ім’я, та вчасно отямився, збагнувши, до чого він веде. І сказав — спокійно, з гідністю: — Я не маю імені, великий жрець Сушіс. Хіба має ім’я Великий Океан? Хвилі — лише його прояви. Вони виникають і зникають. Так і люди — хвилі в океані життя. Вони мають імена тимчасові, але ті назви зникають разом з їхнім щезанням. Моє життя — то частка великого життя ойкумени, великий Сушісе. Його ім’я — таємниця. — Ти мудрий, хоч і молодий, — похвалив жрець. — Я помітив твоє вагання, проте ти вчасно збагнув приховану суть запитання. Мало хто зумів відповісти на нього. Я допущу тебе до Великого Іспиту. Витримаєш — приймеш посвяту, станеш нам братом. Не витримаєш — теж навіки залишишся в храмі, не вийдеш з нього, але станеш простим служкою. Вирішуй, елліне! Ще є час. Ізіда дивиться на тебе, вона не відає милосердя. Лише великий дух може підняти її покривало. Слабкий — згорить! Вперед або назад? — Вперед! — сказав я. — Моє слово остаточне, тверде. Рішення безповоротне. Без Істини нема життя. Я волію пройти Великий Іспит, о Сушісе! — Тоді йди і чекай! Він дав знак, з’явилися мої проводарі, забрали мене. Оце сиджу в комірчині, пишу тобі листа, любий учителю, тепер уже останнього. Після іспиту вже неможливо буде писати, мандрувати. Я одрізав усі шляхи. На що сподіваюся? Не знаю. Коли побачу рідну Елладу, чи й побачу? Теж не відаю. Та мушу пірнути в безодню таємниці, розкрити глибини древньої мудрості. Прощай, коханий Гермадамасе! Як летітимуть з єгипетського краю лелеки, прислухайся до їхнього клекоту, з ними я передам тобі, любим батькам і самотній Наріссі своє найщиріше вітання. Прощай, прощай, прощай! ……………………………

 

За ним прийшли на світанку, коли почали згасати в небі тремтливі зорі, а тумани осідали на храмах і стінах самоцвітними краплями. Піфагор не спав тієї ночі і був готовий до всього. Два посланці — в багряно-червоних шатах до землі, в гостроверхих шапках, з машкарою на лицях, з-за якої в прорізах поблискували очі, — мовчазно й зловісно стояли на порозі його комірчини. Потім один з них дав знак — іти за ними. Піфагор ступив на внутрішній терен храму. Вони минули величну колонаду, сувору варту кам’яних богів. У темно-синій воді басейну заколихалися відбитки чорних левів. Іншим разом Піфагор милувався б небаченим видовищем, але тепер було не до того. Він мучився думкою про те, що Великий Іспит може початися зненацька, неждано, кожної миті. Як не проґавити, не пропустити? Серце стукотіло, думка металася в передчутті дивовижних і страшних розгадок. Потім він знеміг від напруги й вирішив — досить! Несила уявити, що жерці вигадали за довгі тисячоліття. Треба йти просто й незворушно. Він знає одне — пошуки правди. Чисте серце знайде дорогу, відкине павутину лжеістини. Вузьким коридором, що звивався довкола товстої колони, Піфагор з проводарями вийшов на вимощену синіми цеглинками вуличку, що вела по горішній частині муру до похмурої високої гори. Звідси видно було рожеве плесо Нілу, зелені пасма очеретів, кораблі з високими щоглами. В небі кружляли лелеки, такі самісінькі, як і в коханій Елладі. Піфагорове серце болісно стислося, в уяві майнула розпачлива постать Нарісси, заплакані очі матері, висока хвиля з пінистим прибоєм, де він так любив стояти в задумі. Він на хвильку стишив крок. Ось уже чорний отвір, холодний подих печери: ніжне сяйво світанку зникло. Може, назавжди? Обабіч, в нішах, горіли смолоскипи, стіни мерехтіли гранітними гранями. Печера розширилася і привела до чималої зали. Посередині стояв великий жрець Сушіс. Як і минулого разу, він був спокійний, зосереджений, незворушний. «Ніби статуя», — подумалося Піфагорові. А може, так треба? Може, Істина пізнається в повному відреченні від зовнішніх проявів почуття? Піфагор зупинився. Супутники лишилися позаду. — Не передумав? — глухо запитав жрець. — Ні, — твердо відповів Піфагор. — Гаразд. Іди. Він зробив знак рукою. З бокового проходу вийшов високий, атлетичної будови ефіоп, подав еллінові двосічного меча. — Візьми. — Навіщо? — здивувався Піфагор. — Ти шукаєш Істину, — приязно озвався Сушіс, — а її не просто знайти, на шляху до неї безліч ворогів. Лише той, хто має серце воїна, здатний пробити всі заборола. Може, тобі доведеться змагатися з ворогами, пробиваючи шлях до мети силою. Бери! — Істину не здобудеш силою, а тим більше — насиллям, — похитав головою Піфагор. — Там, де сила, — поруч безсилля. Чим могутніший натиск сили — тим незламніший опір. Це древній закон протилежностей. Коли начала у вічній ворожнечі — хіба складуть вони у громі поєдинку Істину? Не візьму меча, о Сушісе! Воїн з мечем — лише убивця, я волію бути воїном духу! — Добре, — скупо похвалив Сушіс. — Зараз вирушиш на пошуки. Може, це триватиме хвилину, може, годину, може, роки… А може, всю вічність. Різні люди стрінуться на твоєму шляху, треба оволодіти їхнім довір’ям, пошаною. Візьми ось це, пригодиться… Ефіоп зник, на його місці стояла білошкіра дівчина з серпанком на обличчі, вона тримала в простягнутих руках розкішні шати з оксамиту та шовку, розцяцьковані золотом. Піфагор усміхнувся. — А ці ганчірки й поготів не знадобляться мені. Знаю, що люди стрічають мандрівників по вбранню. Та не в таких шукати розгадки таємниці буття. Вони не відають про неї, бо схиляються перед марою розкоші. Я не маю потреби у цих шатах. Дівчина щезла в темнім переході печери. Тоді Сушіс дістав з-під широкого плаща шкіряну торбинку, струснув її. Тонко задзвенів метал. — Що ж, тебе не спіймаєш, елліне. Маєш чисте серце. Я радий, що ти не обтяжуєш себе зайвим тягарем, так легше йти по шляху Великого Іспиту. Але ось це — від мене, не відмовляйся. Візьми… — Що там? — Золото. Найблагородніший метал. Це вже не для випробування, не турбуйся. Путь у тебе далека, при собі завжди варто мати якусь дещицю грошей, не завадить… — Мені завадить, — нахмурився Піфагор. — Я вдячний тобі, великий Сушісе, за турботи, але облиш. Може, й справді згодяться мені гроші, може, хтось допоможе мені за них на шляху пошуку, нагодує, дасть притулок. Та волію, щоб робили все це мені не за гроші. Оплачений шлях не веде до правди. На чолі Сушіса пролягла зморшка невдоволення. Він підвів руку, до нього нечутно підбігли дві служниці з тацями в руках. Жрець зняв з таць білі скатертини, Піфагор побачив череп’яні пляшки, грона винограду, рум’яні пшеничні коржі. — Ну що ж, — сказав Сушіс. — Твоя правда, за гроші не варто здобувати собі друзів на великому шляху. Хай буде по-твоєму. Я прощаюся з тобою, елліне. На прощання хочу з тобою випити сонячного соку винограду — дарунка вогнистого Ра. — Я поспішаю, о Сушісе! — сказав Піфагор. — Не затримуй мене більше. Не хочу ні обтяжувати себе їжею, ні затуманювати вином на шляху пошуку. Очі жерця заблищали ярим вогнем. — Добре, йди! — гримнув він. Погасло світло. Загуркотіли громовиці під склепінням печери. Сушіс зник. Піфагор залишився наодинці з темрявою. — Куди йти? — запитав він. В сутінках почувся зловтішний сміх. Потім перед очима елліна спалахнула вогниста риса, ніби полум’яна примарна гадюка поповзла між скелястими стінами. Він кинувся в тому напрямку, де пролягала риса. Дорогу перетнула тріщина, він перестрибнув її. Далі риса зникла, в ніші на стіні палахкотів смолоскип. Піфагор висмикнув його, рушив далі. Налетів вихор, погасив смолоскип, вирвав з рук. Піфагор упав на коліна, поранив руки. Підвівшись, прислухався. Довкола панувала тиша, десь у пітьмі дзвінко падали краплі води. Піфагор поволі рушив далі, тримаючись руками за стіни печери. Зненацька темряву змели потужні хвилі блакитного сяйва. Воно лилося не знати звідки, посилювалося, вібрувало. Перед шукачем виникла рожева квітка, піднялася вгору, розкрилася. Вона була подібна до лотоса на хвилях Нілу. Сяйнула блискавиця, розпанахала квітку, і на її місці виникла велична постать Ізіди у сріблистому вбранні. Голову богині вінчала рогата тіара з мерехтливою кулею. Піфагор зачудовано дивився на неї. Це було не мертве зображення, а жива, трепетна постать. Очі її дивилися просто в серце шукачеві, рожеві вуста ворушилися. Почувся мелодійний голос: — Хто ти, шукачу?. — Я той, хто жадає Істини, — відповів Піфагор. — Лише я маю ключі до Істини, — сказала Ізіда. — В прадавні часи мій коханий муж Озіріс вирушив у далекі зоряні краї. Брат його Сет залишився правителем у прекрасному краю Озіріса[20]. Задумав він у глибоких тайниках свого серця оволодіти царством брата і мною. Підступом убив Озіріса, коли той повертався додому, розкидав частки його у вселенському просторі і став правителем трьох світів. Та моєї тайни він не торкнувся, мудрості Ізіди не збагнув, бо запона моя відкривається лише для чистих сердець. Я прийшла у цей світ, о шукачу, щоб збирати частки мого коханого, бо найбільше їх тут, у темній земній безодні, у вихорах зловісного Аїда. Непросто знайти, відшукати ті частки, бо злий Сет заманює вірних вояків Озіріса до себе, щоб здобути для себе чистий вогонь сердець і підняти таємниче покривало Ізіди, покривало Істини. Я ходжу, плачу, я шукаю іскри гарячого серця Озіріса. Ой, як довго, ой, як тяжко блукати в цьому темному світі! Допоможи мені, о шукачу, допоможи відшукати частки тіла коханого, і я нагороджу тебе — відкрию для тебе запону Істини. Ти ввійдеш у сяйво Озіріса! — Я готовий! — щасливо скрикнув Піфагор. — Я твій, о прекрасна богине Ізідо! — І ніщо не зупинить тебе? — тихо прошелестіло запитання Ізіди. — Нішо! Ні грози, ні спека, ні горе, ні рабство! Лише скажи мені — чому існує цей тяжкий світ? Чому в ньому є раби і господарі? Чому дух людський приковано до скелі нерадісного існування, немов древнього титана Прометея? Невже такий закон буття? Скажи, о Ізідо? — Та відповідь за моєю запоною, шукачу! Ти рано хочеш пізнати її! — А чи скоро це станеться? — Коли опромінишся сяйвом Озіріса. — Що мені робити? — Шукай. Допоможи мені. Відкрий очі серця. Тілесні очі не допоможуть. — Я ще побачу тебе, о Ізідо? — Я чекатиму тебе. — Де? — крикнув Піфагор. Постать Ізіди зблякла, почала танути, згасати. Вона ніжно усміхнулася, підняла руку. — Всюди, шукачу. Де ти шукатимеш Істину, там і я поруч з тобою, йди вперед. Не забувай про розтерзаного Озіріса. Не забувай! Доки він не воскресне, світ буде знемагати в полоні темного Сета… Знову насунулося море пітьми, ще страшнішої, ніж раніше. Піфагор ступив уперед, зворушений побаченою феєрією. Що це? Звідки? Справді йому з’явилася богиня чи то гра втомленої, напруженої уяви? Та ні, вона здавалася живою і близькою. Ось і тепер у свідомості відлунює її тихий голос, сповнений туги й кохання. Озіріс… Дивний символ. Який зв’язок цього єгипетського міфа з пошуками Істини? Пітьма німувала. Треба було йти далі. Без світла, без провідника, у напруженій тиші печер. Піфагор ступав сторожко, намацуючи підошвами шлях. Печера вела вниз, звивалася в’юном, склепіння нижчало. Незабаром еллін уже чіпав тім’ям стелю, доводилося йти нагинці. Попереду вибухло полум’я, заклубочилося криваво-чорними звивами, в лице дихнуло жаром. Піфагор на одну мить стишив крок, але в голові задзвеніла струна: вперед! Він кинувся бігти, вогонь струменів попід ногами, дим виїдав очі, язики полум’я химерно вигиналися, ніби жала драконів, чувся пронизливий крик — грізний і жалібний водночас: — А-а-а! Зупинися, захисти нас! Захисти! В полум’ї метушилося безліч цяток. Піфагор придивився до них. То були очі — тисячі очей. Сині, чорні, карі. Вони закликали, просили, благали: — Зупинися, зупинися, визволи нас! — Хто ви? — розпачливо крикнув Піфагор, затуляючи обличчя від пекельного жару. — Ми розуми й душі прадавнього світу Озіріса! Нас розтерзав темний Сет, замкнув у в’язницю кам’яних глибин! Ми стали духами скель і гір! Ми заковані тягарем землі! Ми знемагаємо у тяжкій нарузі й безвиході! Визволи нас, допоможи! — Як допомогти вам? — з мукою запитав еллін. — Залишся з нами. Нам душно, тісно! Твій вогняний дух дасть нам силу, снагу і надію! Зупинися! Піфагор вагався лише мить. — Ні! — крикнув він. — Не зупинюся! Я прагну Істини! А ви хіба відкриєте мені всепроникаючий промінь правди? Якщо вашу рушійну силу поглинуло каміння, перемогло, то що здобуду я від вас, коли зупинюся? Тисячолітній сон! Чим стану? Підніжжям невідомих сил і невблаганних стихій! Хочу’сягнути кореня буття, там розгадка і вашого визволення! Не маю чим допомогти вам нині — я йду далі! Минувши смугу полум’я, Піфагор вийшов на рівну стежку. Позаду чувся демонічний регіт, ридання й стогін. Шукач поривався далі, не обертаючись. Зненацька перед ним розкрилася прірва, знизу дихнуло смородом, гнилизною. Піфагор, зойкнувши, впав у якесь густе драговиння, занурився до пояса. Спробував рукою довкола себе — стіни були гладенькі, прямовисні. По них годі було видряпатись назад. Тоді він побрів далі. Під ногами хлюпало, дух забивало неприємними випарами. Поверхня болота ледь помітно мерехтіла фосфоричним сяйвом. Піфагор наступив на щось, намацав палицю. Вона насилу піддалася, над водою виринула рука людського кістяка, а за нею — череп. Зотліла плоть вже не трималася купи, байдуже осміхалися вишкірені зуби. Еллін з огидою скрикнув, випустив зловісну знахідку. Жахлива проява! То, певне, якийсь його попередник, котрий не дійшов до мети, задихнувся в болоті. Невже і йому судилося те саме? Замість прекрасного лиця Істини — німа й безжальна могила? Відчув, як задуха все сильніше спирає дихання. Хутчіше, хутчіше! Не безмежне ж це прокляте болото! Десь удалині чуються моторошні крики, регіт. Хто там? Сичі чи, може, гієни? Гієни під землею? А втім, хто скаже, де він мандрує? Може, в іншому світі, а може, вві сні?! Кам’янисте дно глибшає, багно вже дістає грудей, шиї. Піфагор задирає голову, щоб грязюка не потрапила до рота. Вже неможливо йти, треба пливти. Руки обважніли, драговиння тягне донизу. Не здавайся, Піфагоре! Чуєш, не здавайся! Та ось здалека почувся ласкавий плюскіт води, багнюка порідшала, запахи гнилизни розвіялися. Піфагора підхопив сильний потік, поніс. Швидше, швидше. Еллін полегшено зітхнув: слава богам, якщо вмирати, то не в проклятому болоті! Підземна ріка глухо вуркотіла, звиваючись поміж крутими стінами, хлюпала в невидимі береги. Нарешті течія винесла Піфагора на широкий простір, ріка перейшла у спокійне озеро. На тім боці видно було білостінну хатинку, пальми біля неї; згори падало денне світло, воно грало феєричними зайчиками на темно-фіолетових водах, що плюскотіли поміж прямовисними скелями. Піфагор радісно поплив до берега. Нарешті! Він виліз, знеможено впав на пісок. Спочити, хоч трохи спочити… По тілу прокотилася солодка млість. Нічого не треба… тиша… спокій… З далини докотився тихий, мелодійний голос: — Ти допоможеш мені, шукачу? Еллін схопився, випростався. — Ні, не хочу спочинку! Я йду, ясноока Ізідо! Сила є в ногах, дух мій твердий! Він на хвильку заглянув до хатинки, там на столику лежали соковиті дині, смажена паруюча риба, прозорі грона винограду. Тиша, мир, чекання… Піфагор ковтнув слину, одвернувся. Поглянув угору, там клубочилася сонячна імла, закриваючи скелясте склепіння колосальної печери. Хто влаштував цей шлях іспиту? Де вони, ті, котрі стежать за ним? Та й чи стежать? Ось черепи й кості попід стінами, — то сліди нездійснених надій. Їм ніхто не допоміг… Туга лягла на Піфагорову душу, десь в глибині серця заворушилися сумніви. Не час думати про це. Вперед! Хатинка залишилася позаду, перед ним — знову чорна паща печери. Невже знову треба долати вогонь, примари, болото? Чого ще чекати на шляху Великого Іспиту? Склепіння нижчає, нижчає. Вже можна йти лише нагинці. Ось вже треба ставати на коліна, повзти… Печера круто опускається вниз, шукач ковзається грудьми, животом по гладенькому камінні. Тепер вже назад не виберешся, хоч би й захотів. Прохід звузився так, що можна лише пробиратися вужем. Скелі обдирають шкіру до крові. Коли ж кінець? Коли нарешті кінець путі? Чи, може, він не має кінця? Кров бухає в скроні, груди роздимаються, мов ковальський міх. Несила повзти, руки, як зламані гілки. Піфагор завмер, прислухаючись. Невже довкола нікого нема? Невже його покинуто напризволяще? Хіба Істина має бути такою жорстокою? Чи жорстокі її вороги? Хто ж влаштовує іспит для шукача? Хто? Він люто кинувся гребтися далі, камінь стиснув його з усіх боків, охопив, ніби лещатами, — аніруш! Спробував сахнутися назад — не пускає! — Гей, хто чує мене, — допоможіть! — заволав Піфагор. Скелі ковтнули його крик. Хвиля жалю залила груди, він заплакав. І ті сльози заспокоїли його. Тіло ослабло, м’язи зм’якли. Спокійніше, Піфагоре! Доки можеш дихати, жити — не допускай відчаю. Перепочивши, він тихесенько, ледь відчутно просунувся вперед. Вийшло. О радосте! Він видихнув повітря, спробував ще. Далі, далі… Яке щастя, що він нічого не з’їв перед іспитом! Нізащо б не проліз крізь цю мишачу нірку! Вершок за вершком, лікоть за ліктем пробирався він тісною дірою, доки не випав з неї. Падіння було таке несподіване, що Піфагор не встиг навіть скрикнути. Він вдарився об м’яку землю і знепритомнів… Ніби в маренні, відчув, що його перевертають, кудись несуть, кладуть на дерев’яний ослін. Ніжні руки витирають кров на тілі, змивають бруд і піт, змащують пахучими рідинами. Легко, приємно, радісно. Невже кінець шляху? Він досягнув… Знову тиша. Мовчання. Де ж люди? Піфагор розплющив очі. Він лежав у невеликій, розкішно вбраній кімнаті. На низенькому столику стояли високогорлі глечики, парували якісь страви, бурштинилися золотаві грона винограду. Стіни кімнати вкривали важкі барвисті килими, світло падало з двох стрілчатих вікон, десь аж з-під стелі. В кутку, за прозорим серпанком, заманливо біліла пишна постіль. Безшумно відчинилися двері, до кімнати зайшла висока струнка дівчина, загорнута в прозоре покривало, під яким просвічувалося молоде гнучке тіло. Вона наблизилася до Піфагора, відкинула запону з лиця. Еллінові перехопило подих: такої краси він ще не бачив ні в Елладі, ні в Сірії, ні тут, у Єгипті. В імлисто-синіх очах майже не видно зіниць, вії, ніби крила птаха, піднялися над ними й завмерли — злякано, насторожено. Оксамитні брови відтіняють високий чистий лоб. Вона поворухнулася, тривожно заколихався водоспад волосся, заіскрився синюватим полиском. Затремтіли майже дитячі, трояндові вуста. Піфагор почув ніжний голос: — Ти здолав тяжкий шлях, шукачу… Ти хочеш спочинку… — Хто ти, прекрасна дівчино? — ледве спромігся промовити еллін. — Я вже десь бачив тебе. Мені знайомий твій голос… — Ти втомився, знеміг, — провадила дівчина далі, ніби не чула Піфагорових слів. — Ця постіль для тебе. Спочинь. І я буду тобі подругою, матір’ю, коханою… Піфагор задихнувся від щастя. Вона — така неземна, богоподібна, незрівнянна — буде його подругою! Невже це правда? Він заслужив нагороду за свої муки, за велике терпіння?.. — Ти прекрасний, юначе, — лагідно промовляла дівчина, підступаючи ближче. — Давно я не бачила таких, як ти, героїв. У тебе тіло, ніби в молодого оленя, в тебе бронзове волосся, я не милувалася таким в Єгипті, в тебе ясні блакитні очі, ніби відблиск ранкового неба. Будь зі мною, шукачу, будь зі мною… — З тобою, — сказав зачарований Піфагор. — 3 тобою… Може, ти і є Істина?.. В серце вп’ялася стріла. Еллін зненацька згадав пожовклі, зотлілі кістяки в затхлому баговинні. Чого ж прагнули вони? Невже ось цієї зустрічі? Затишку, спокою, ніжних та лагідних слів… — Істина? — перепитала дівчина. — Нащо тобі Істина? Та й де вона? Я не бачила Істини… А тихо, ледь чутно, вона прошепотіла, пильно дивлячись у очі Піфагорові: — Не залишайся, прекрасний юначе! Не залишайся… Піфагор затремтів. Ось вона — пастка! Після суворого іспиту — пастка ніжності! А дівчина щира, вона не бажає, щоб він потрапив у сільце, як молодий недосвідчений птах. Спасибі тобі, дівчино, хай боги благословлять тебе! — Чому ж ти не йдеш до мене, о мужній шукачу? — вголос промовляла дівчина. — Прийми моє кохання, в ньому ти знайдеш глибину чуття, палкішого від будь-якої Істини. Вона ступила крок ближче, хотіла обняти юнака. Він спалахнув від її доторку, сахнувся до стіни. — Не хочу! Я мушу досягнути мети! Якщо ще не кінець іспиту, не зупиняй мене, дівчино! Де мені знайти вихід? — Іди! — гнівно скрикнула дівчина, проте очі її пойнялись ласкавим, радісним блиском. — Іди, недостойний елліне! Ти зневажив мою красу, ти не вклонився принадам Ізіди! Двері перед тобою, іди! Він кинувся до відчинених дверей. Перед ним запломеніла вогненна риса. Піфагор побіг, ніби за ним хтось гнався. Десь лунало ричання звірів, спалахувало і знову згасало світло, та еллінові все те було байдуже. Вперед, вперед! Він відчував, що переміг. Ніщо не затримає його, коли він подолав принади ніжності й кохання. Шлях йому перепинила широка прірва. Їй не видно було краю. Вогняна риса вказувала на той бік. Піфагор придивився — над безоднею сріблилася стежинка, сплетена майже невидимими нитками, схожими на павутину. «Коли є дорога, можна по ній іти», — подумав Піфагор і, затамувавши подих, ступив у порожнечу. Невидимий міст захитався, завібрував, проте витримав вагу Піфагора. Він відважно рушив над прірвою, балансуючи руками. Глибоко внизу шумів гірський потік, пінився на гострих скелях. А спереду в імлі вже вимальовувався протилежний берег. Ближче, ближче! Піфагор хапається за камінь, насилу вибирається на твердий грунт, все ще не вірячи, що йому пощастило подолати безодню. Не треба дивитися назад, голова паморочиться від нелюдської напруги. Вперед, вперед! Дихає теплий, напоєний пахощами квітів, вітер. А перед Піфагором могутня брама, окована бронзою. Невже при завершенні шляху мертва, байдужа перепона, і доведеться когось просити, щоб йому відкрили мовчазні ворота?! Піфагор в ярому зусиллі наліг грудьми на браму. Потім, розігнавшись, одчайдушно вдарив плечем. Ворота загули, похитнулися і з гуркотом розлетілися на частки. Еллін упав на землю. Його підхопили сильні руки, поставили на ноги. Вогняні очі Сушіса дивилися на Піфагора здивовано й тривожно. Він обняв шукача і розчулено сказав: — Ти здолав, синку, Великий Іспит. Мало хто витримував його. Істина вибирає тебе для свого шляху. Йди спочивай… Піфагор заплющив очі, солодка млость сну покотилася по тілу. — Я пройшов, — прошепотів він. — Радуйся, шукачу, — пролунало десь у високості. — Іди далі стежкою сліз. Я жду тебе, Озірісе! Я чекаю…  

Два дні Піфагора ніхто не тривожив. Його перевели у внутрішнє подвір’я храму, одягли в білий лляний гіматій. Мовчазний слуга-ефіоп приносив їжу, на запитання не відповідав. Еллін виходив на мур, милувався повноводим Нілом, блакитним маревом на обрії, далекою смугою жовтих пісків. Думав напружено й болісно. Чого він досяг? Навіщо той дивний Великий Іспит? Що він доводить, в чому переконує? І кого? Третього дня після сніданку прийшов Сушіс. Був простий і дружній. Зникли з обличчя суворість і замкнутість. Тепер це був не жрець бога мудрості Тота, а старший друг, товариш, батько. Піфагор підвівся, щоб його привітати, Сушіс знаком звелів сидіти. Сам ходив по приміщенню, задумано поглядаючи на елліна. Зрештою тихо озвався: — Ти, певне, чекаєш — що далі? — Так, учителю. — І дивуєшся, навіщо такий складний ланцюг Великого Іспиту? — Ще й дуже, — відверто признався Піфагор. — Адже шукач знає, що затримуватись не можна, він знає, що треба йти вперед. Треба лише мати мужнгість і силу для прагнення… — Одначе мало хто пройшов шлях Великого Іспиту, — підхопив великий жрець. — Особливо його останні кроки, — додав він, лукаво усміхаючись. Безумовно, Сушіс натякав на зустріч з дівчиною. Піфагор спалахнув. Жрець одвернувся, ніби нічого й не помітив. Потім посерйознішав, зупинився перед елліном, нахмурившись і склавши руки на грудях. — Твоя правда. Той іспит, що ти пройшов, ще нічого не доводить. Його може пройти і мужній злочинець, котрий жадає проникнути в таїну храмів. Отже, той день лише довів, що ти нездоланно прагнеш до мети. І та мета… — Істина, — палко підхопив Піфагор. — Не повторюй часто цього слова, — втомлено сказав Сушіс- Що воно означає? Лише «те, що існує». Кожен вкладає в це слово своє поняття. Невже ти гадаєш, що Істина одна й та ж сама для тебе й для мене? — Вона повинна бути єдина, — твердо промовив Піфагор. — Інакше то вже не Істина, а її підробка. — Ти в полоні слова. Чому Істина повинна бути однією для всіх? — скептично запитав жрець. — Для людей, для звірів, для ось цього каменя, що в нас під ногами, для тієї хмаринки, що ось там, за вікном… — Не знаю, — розгубився Піфагор. — Для каменя… для хмари… Не знаю… Вони не шукають, не мислять… — Хто сказав тобі про це? — наполягав Сушіс. — Чи ти забув крики у підземеллі? А щодо людей… то й не всяка людина думає про Істину. Більшість з них заклопотані щоденними справами — їжею, житлом, вбранням. Яку Істину ти для них запропонуєш, щоб вона була єдина з твоєю? Чи ти гадаєш, що вона десь прихована, як скарб, і треба лише знайти її і роздавати всім, кому скільки належиться? — Не знаю… Я ще не думав про це… Я й приїхав до Єгипту, щоб знати більше. Знати і розуміти. Я чекаю, учителю. Одчини мені браму до втаємниченого знання… — Оце інша справа, — схвально мовив Сушіс. — Говори просто, так, як спраглий у пустелі просить джерельної води. Я для тебе відкрию наші бібліотеки. Читай, думай. Ти ступив на перший щабель посвяти. Готуйся до другого. Він буде складніший… — Коли? — Не знаю. Все залежить від тебе. Ходімо, я покажу тобі бібліотеку… Вони пройшли заплутаними коридорами, де не було видно жодної живої душі. У високих світлих залах Піфагор побачив ряди пожовклих манускриптів за прозорими слюдяними пластинами. Папіруси, пергаменти, срібні та череп’яні таблички лежали в заглибинах, видовбаних у суцільній скелі. Крізь круглий отвір у стелі падало сонячне проміння, повівав теплий вітрець. Піфагор захоплено оглядав незвичайну скарбницю. О боги, він і не мріяв про таке багатство! Тут можна роками читати і не здолати всього… Сушіс помітив захоплення на обличчі Піфагора, усміхнувся. — Тебе вразило сховище? Це ще не все. Ходи за мною. Вони ступили в сусіднє приміщення. В присмерку еллін побачив обриси невідомих пристроїв, металеві платівки, складені рядами, прозорі кулі. — Що це? — прошепотів Піфагор. — Священна бібліотека, — сказав Сушіс. — Я зможу прочитати книги, що зберігаються в ній? — схвильовано запитав еллін. — Поки що — ні… — Чому? — Не питай забагато, — скупо відповів жрець. — Ходімо звідси. В цю бібліотеку можуть заходити лише кілька вищих ієрофантів[21]. І я, звичайно… Читати ці таблички й книги можна після вищої посвяти. — А я, о учителю? — Не знаю. Це не від мене залежить. Воля Ізіди, — загадково промовив жрець. — Умій терпіти. Терпіння підземних вод продовбує величезні печери. — Я терпітиму, учителю. — Гаразд. Залишайся тут. Читай, думай. Я покажу тобі, де книги еллінською мовою. Ієрогліфи Єгипту ти почнеш незабаром вивчати з моїми помічниками. Я даю тобі необмежений час і можливості, Піфагоре. Ти сподобався мені. І коли ти… Сушіс замовк, ніби вагаючись. — Що, учителю? — Коли ти виявишся твердим і мудрим… Гідний істинно великого шляху — перед тобою відкриється дивовижне майбуття. Більше нічого не скажу. Жди і надійся. У священну бібліотеку не заходь. Ти хочеш запитати — чому? — Так, учителю. — Така воля Ізіди. Крім того, ти нічого не прочитаєш. Священну мову знаю лише я і передам її своєму спадкоємцю… Жрець наблизився впритул до учня, суворо зазирнув у його очі, тихо додав: — Тим спадкоємцем можеш бути і ти, елліне. Чуєш? Але про це нікому й слова. — Я мовчатиму, учителю, — розчулено сказав Піфагор. — Дозволь мені залишитися тут одразу? — Добре. Я покажу тобі, як звідси виходити. Не марнуй часу, сповнюйся мудрістю. Вранці сюди приходитиме мій помічник, запитаєш його, що буде незрозуміле. Мене не турбуй. Я сам прийду, коли настане час. — Гаразд, учителю. Сушіс рушив до виходу з зали. Піфагор ще хотів зупинити його, запитати про феєричну постать Ізіди, про страшні випробовування в печерах, про голоси, що прохали його зупинитись, — та якийсь внутрішній голос звелів йому мовчати. Надто багато одразу… надто багато… Не слід обганяти течії подій, доля принесе його до жаданого берега…  

Минали дні, місяці. Піфагор не помічав плину часу. На світанку вставав, купався в басейні, зустрічав схід сонця разом з іншими жерцями урочистим гімном хвали. Потім з’їдав скромний сніданок — маїсовий коржик із джерельною водою — і йшов до підземної бібліотеки. Він уже вмів читати єгипетські ієрогліфи, розбирав клинописні письмена. Неосяжна ріка розмаїтих знань попливла до свідомості елліна, міняючи попередні уявлення, ліплячи день за днем обриси нового світогляду. Та не все було зрозуміле Піфагорові. Тоді він вечорами ходив під зорями, намагаючись розплутати складні космогонічні та філософські клубки. Нікому було допомогти, Сушіс не приходив, а його помічник, котрий інколи з’являвся в підземеллі, уникав розмов з елліном. Манускрипти про мандри душі людської після смерті займали більше половини поличок. Вони завалили Піфагора, поглинали майже весь час. Він знемагав під тягарем символів, намагався розкрити в плутанині чужих уявлень зерна зрозумілого, доступного. Бог мудрості Тот в тих записах без кінця пояснював своєму учневі походження світу, цикли падіння й піднесення душі, закони стосунків між людьми й богами. З незміряного лона Безмовного Божества, розповідали папіруси, сіються зерна-душі у поле простору, як сіє селянин пшеницю в розпушену землю. Цикл за циклом, коло за колом пірнає душа все глибше у надра землі. І забуває про свою небесну вітчизну, захопившись принадами світу. Вже не пам’ятає вона осяйних пшеничних полів Озіріса, не бачить його божественного обличчя. Любі й дорогі їй своя сім’я, життя, земні втіхи та насолоди. І настає такий час, коли земне переважає небесне. І тоді душа засинає, вмирає. Інколи — назавжди. І лише молитви жерців можуть розбудити її, очистити, повернути до священного краю Озіріса. Тяжкий післясмертний шлях душі. Вона блукає в темряві потойбічного світу, поміж демонами та злими богами. Вона стає, після незміряних мук, перед ликом невблаганного повелителя Істини та Справедливості, щоб дати йому відповідь за своє життя, слова й мислі. Непомильні терези зважують вчинки людини, щоб визначити її подальшу долю. «Книга мертвих» навчає душу, що треба сказати перед Володарем неба. Але для цього слід повністю віддатися волі жерців — служителів божественних повелінь. Формула покаяння сувора й безжалісна. Безліч, безліч запевнень давала душа, що вона не діяла так, як не веліли жерці та служителі богів. А під кінець сповіді вигукувала: «Я чистий! Я чистий! Я чистий!» І коли терези свідчили про безгрішність душі, тоді вона радісно поверталася до прекрасного царства Озіріса. Проте тільки в тому разі, коли на землі залишалася її бальзамована мумія. Досить було жерцям спалити мумію, і душа померлого вже гинула на віки вічні. Піфагор бився над жахливими суперечностями єгипетських вчень. Навіщо Верховному Божеству сіяти беззахисні душі у чужий і ворожий світ? Чому не дати їм надійного захисту в борні супроти стихій і демонічних сил? Адже так робить навіть батько чи учитель на землі. Чому доля душі має залежати від волі жерців? Хіба всі вони мудрі й чисті? І як можна чекати справедливості від богів, котрі живляться й насичуються кров’ю грішників або запахом жертви? Гай-гай, відсутня в цих манускриптах Істина, відсутні ті скарби, які варто було б передати коханій Елладі. Досить з нас і своїх богів, котрі мучать і терзають мужнього Прометея! Невже заради оцих страхіть прагнуть сюди еллінські учені та шукачі з далеких земель? Невже їх задовольняє нескінченне колесо заплутаних і несправедливих ідей? Не може бути! Як поміж половою ховаються життєдайні зерна, так і тут шукачеві під горами мотлоху має відкритися віконце у світ живлючої, сподіваної тайни. Такі таблички й манускрипти знайшлися. І Піфагор вже не розлучався з ними. Там були математичні ідеї, любі його серцю, геометричні креслення, магія чисел, що пояснювала дивовижну мелодику видимого й невидимого світу. Гармонія. Ось те слово, якого він чекав. Гармонія чисел, гармонія сфер, планет, людей. І в корені всього — число. Велика Одиниця. Таємнича, самотня, всеохоплююча. Від неї веде початок світ, люди, звірі, планети, далекі зорі. З неї витікають стихії. В неї повертається все суще, здійснивши круговорот буття. Досвід показує, що закони чисел універсальні. Одиниця розділяється на двійцю і завершує себе в тріаді. Це перша геометрична фігура, явлена в світі, основа форм, речей, утворів. За нею йде квадрат, четвериця, священна підвалина тріади. Разом вони утворюють сімку, що лежить в основі матерії та її таємничого дивовижного життя. Сім — всюди. В музичній октаві. В небесній райдузі-веселці, що сяє в грозу. В тижні, встановленому прадавніми мудрецями. В ритмах хвороби й одужання, спостережених лікарями. А над всім тим — десятка, як завершення і ступінь до нового ряду. Одиниця і знак безконечності дають першу групу чисел. Як легко рахувати з допомогою нової системи, які великі можливості! Оце справжній скарб, його треба передати світові!.. Передати… Як, коли? Про це не можна навіть думати. Адже він поклявся, що навіки залишиться в храмі, не вийде з нього, не розголосить таємниць посвяти. За непослух — смерть і кара богів на тому світі. Треба терпіти й чекати. Пити мудрість, відкидати випадкове й непотрібне. Час настане, джерело має пробитися. Навіть підземні ріки виходять на поверхню. Час настане… Інколи Піфагор згадував чарівне видіння в печері, в його свідомості лунали сумні слова Ізіди, і здавалися вони еллінові цілком відмінними від заплутаних і втомлюючих манускриптів жерців. Чому так, звідки дивна розбіжність? Там — слова про розтерзаного Озіріса, розшуки загублених божественних часток, а тут — владні веління деспотичного правителя небес, котрий мав те ж саме ім’я. Де ж він — Озіріс? Тут, на похмурій землі, в царстві безжального Сета, загублений у вихорах стихій, чи там — в незбагненному небі? Хто він — жертва чи деспот? Жерці зберігають якусь таємницю. Вона зловісна й тривожна. Як її розкрити? Одного разу надвечір, коли Піфагор прогулювався в саду поміж буйними кущами троянд, до нього наблизилася висока постать у чорному. З-за серпанку чувся схвильований подих. — Хто ти? — запитав еллін. — Амадіс, — прошепотів жіночий голос. — Не запитуй нічого. Завтра вранці зайди до священної бібліотеки. — Мені заборонено туди заходити, — розгублено мовив Піфагор. — Зайди, не бійся. Прощай, елліне… Постать зникла з очей Піфагора так же швидко, як і з’явилася. Він навіть не збагнув, куди вона поділася. Відчув, що серце защеміло солодко й болісно. Амадіс… То вона — дівчина, котра врятувала його від спокуси під час Великого Іспиту. Що сталося б, якби він залишився тоді з нею? Тільки чому ж вона прийшла знову? Хто вона тут, у храмі Тота? Чому кличе у священну бібліотеку? Може, підступ, змова? Навіщо? Сушісу досить наказати, і його замурують у підземеллі, закопають живцем у землю, втоплять у Нілі. Ні, тут щось не так. Її голос, її тривога… Треба йти, треба розірвати кільце таємниці. Сонця не видно було того ранку. Сірі похмурі хмари закрили Ніл, далеку пустелю, весь виднокрай. Сіявся дрібний дощик. Жерці поховалися в храмах, розійшлися по своїх криптах-притулках. Піфагор пішов до бібліотеки, сів на звичне місце. Його трясла лихоманка. Служка-ефіоп, котрий приносив сніданок, помітив незвичайну блідість на Піфагоровому обличчі, занепокоєно спитав: — Може, великий брат занедужав? Покликати старших? — Ні, не треба, Грааме! Не треба… Просто мені холодно. Я загорнуся в теплий плащ і зігріюся. Йди, ти мені не знадобишся… Еллін залишився на самоті, довго сидів непорушний, прислухаючись до кожного шелесту. В підземеллі пливла тиша, з отвору падало денне світло, проте слабіше, ніж звичайно. Раніше Піфагор дивувався, звідки в похмурі дні береться сонячний промінь? Тепер він знав, що в стелі влаштовано складну систему прозорих каменів, які зберігали сонячне світло впродовж кількох днів. Коли було встановлено ту систему і ким — ніхто не відав. Еллін зітхнув — скільки прекрасних таємниць заховано від світу! А там — за стінами храмів — люди живуть у жебрацтві й темряві, поклоняючись моторошним, безглуздим ідолам. Чому б не понести ті знання народам, може, це зупинило б війни, облагородило серця… Роздуми Піфагора перервав тихий стук. Він насторожився, підвівся з сидіння, тамуючи хвилювання. Вона? Стук повторився, він долинав від дверей священної бібліотеки. Піфагор, вже не вагаючись, рушив туди. Наліг на важкі, оковані бронзою, двері, ступив у заповітну залу. В присмерку перед ним стояла дівчина з відкритим обличчям. Амадіс! Перехопило подих. Він хотів щось сказати й не зміг. Вона поклала тонкі гарячі пальці на його вуста. — Заспокойся, елліне. Не дивуйся, що я прийшла, що покликала тебе. Не бійся підступу. Я сама загину, якщо Сушіс дізнається про нашу зустріч… Слухай мене, прекрасний елліне, слухай… Знаєш, що ти у великій пастці?.. — Як? — приглушено скрикнув Піфагор. — Храм священного Тота — бога мудрості — пастка? Амадіс, як це може бути? — Елліне, не будь дитиною. Я виконувала волю жерців, я була їх слухняною рабинею, але тепер — не хочу. Я порушила течію Великого Іспиту, попередивши тебе. За це — смерть! — Але ніхто не знає, — озвався спантеличений Піфагор. — Ніхто, — щасливо засміялася вона. — Якби ти підійшов до мене… якби обняв… тебе вже не було б на світі… або ти став би простим рабом… — Чому ж ти… — Я покохала тебе, — випередила його запитання Амадіс, просто й ніжно дивлячись в Піфагорові очі. — В твоєму погляді я узріла безодню чистоти й краси. Ти — як сонце для мене в цьому підземеллі… — О Амадіс! — Не бентежся від цих слів! Вони щирі, я чиста перед тобою, перед сонцем, перед небом. Моя любов підказала мені, як треба діяти. І ось я тут. Чи зрозумієш? Чи не одвернешся? — Ніколи! — глухо сказав Піфагор. — Ти теж у моєму серці, дівчино… Тільки скажи… перед зустріччю зі мною… ти теж приваблювала… інших шукачів? — Я завжди чекала, — спокійно відповіла Амадіс, ясно дивлячись в його обличчя. — Але ніхто не дійшов до мене. Всі вони гинули в болотах чи в печерах. Ти — перший, хто побачив мене… — А як же інші жерці, ті, що прийняли посвяту? — приголомшено запитав Піфагор. — Адже вони витримали Великий Іспит? — О елліне! — докірливо зітхнула дівчина. — Який ти ще довірливий! Жоден з них не проходив Великого Іспиту. Це випробовування лише для чужинців та для тих, кого воліють спекатися. Ти збагнув? Колись було інакше, але давно, дуже давно… Тепер все змінилося, у жерців свої таємні правила, статут. Чужинців вони не приймають у своє коло, чомусь лише тебе залишили живим. Я ще не відаю… але підозрюю щось недобре… — Мене самого мучила непевність, — сказав Піфагор. — Безліч таємничого, заплутаного. Хто така Ізіда, звідки її жива постать, звідки лунають голоси у підземеллі? А вогні, чарівні кристали, що зберігають сонячне світло, мудрі математичні вчення? — Ти ще не знаєш і сотої частки того, що належить пізнати, — усміхнулася Амадіс. — Коли прочитаєш священні книги в цій бібліотеці… — Як? Письмена священної мови знає лише Сушіс. Він сказав, що передасть те знання тільки спадкоємцеві… — Я теж знаю ті письмена, — прошепотіла Амадіс. — Не поспішай, я тобі все передам. Ти прочитаєш таблиці синів неба… — Синів неба? — здивувався Піфагор. — Так. Жерці суворо оберігають таємницю синів неба. Я теж всього не знаю, але ти дізнаєшся про все з цих срібних табличок. Іди сюди, дай мені руку. О ти, царевичу із моїх дитячих снів! Як часто я бачила тебе у видіннях… — У яких видіннях, Амадіс? — У мріях, у снах. Я знала, що зустріну тебе. Неодмінно. Серце моє сушила печаль. І ось сталося… Я бачу твої очі — ясні, як світанок над Нілом, чую тепло твоєї руки. Але я повинна встигнути, нам не можна довго сидіти разом. Слухай про синів неба, о прекрасний елліне… Це сталося в прадавні часи. Вони прилетіли з неба на полум’яних колісницях. Очі їхні були як у людей, а постава відмінна. Сильні, нездоланні, вони вразили уяву людей землі, й народи поклонилися їм. Та сини неба забороняли прадавнім людям принижуватися і кланятися. «Ми ваші брати, ми жили на планеті, такій, як ваша земля. Тепер наша вітчизна загинула, і нам нема притулку. Ми залишимося з вами, навчимо вас мудрості. У нас нема жінок, наше знання нікому передати. Його мають вивчити ваші діти!» Літаючі храми зупинилися в пустелі, далеко від поселень. Сини неба забороняли людям підходити близько до свого поселення. Лише здалека видно було високі шпилі літаючих кораблів, інколи чулися громи… Минали роки. Сини неба вмирали, все рідше з’являлися вони поміж людьми. Вони навчали жерців мудрості, записували свої знання на срібних табличках, передавали розуміння священних письмен. Пізніше сини неба вибрали кількох дітей і сказали батькам, щоб ті не турбувалися про їхню долю. Діти згодом повернулися, а синів неба вже ніхто не бачив. Зникли навіки й літаючі храми. Діти запевняли, що в їхніх тілах тепер живуть сини неба, їхня пам’ять, думка, серце, почуття. Розповідали батькам дивовижні історії про якісь далекі планети, про небачені сонця-зірки, про Центральний Вогонь. Проте жерці — хранителі знання, котрі раніше отримали від синів неба скарби мудрості, почали сміятися над тими дітьми, і сміялися разом з ними всі інші люди. Дітей прогнали в пустелю, і вони розсіялися по землі. Де вони поділися — ніхто не відає. Після синів неба лишився оцей лабіринт, в якому проходили Великий Іспит шукачі правди й знання. Ніхто не гинув під час іспиту, бо завжди за шукачем наглядали очі старших товаришів. Лише пізніше шлях випробування було кинуто напризволяще, і на ньому загинуло багато мужніх людей. Постать Ізіди, яка промовляла до тебе, елліне, створена ними. Я не знаю, як вона виникає, звідки, але все це правда. Розтерзаний Озіріс, про якого вона розповідає, то розсіяні поміж людьми сини неба, то вогонь розуму, залишений ними на землі. Його можна зібрати докупи знову — мудрістю, мужністю, любов’ю і подвигом духу. І тоді в грядущих нащадках воскреснуть діти далеких світів, з’єднається в єдиний пломінь серце Озіріса, щоб продовжити свій вічний політ до Істини. Так повинно бути, елліне. Та жерці зневажили заповіт синів неба і почали діяти злочинно й самовільно. Вони вживали сили й знання для підкорення темних людей, щоб тримати їх в покорі й рабстві. Те знання, що дається людям, заплутане, перекручене. Ізіда дарма благає шукачів знайти розтерзаного Озіріса в темному, холодному світі… Амадіс замовкла, дивлячисо невидющим поглядом кудись угору, наче намагалася щось пригадати. Піфагор слухав її оповідь заворожено, мов чарівну казку. А може, це і є казка? Може, то прекрасна легенда, щоб піднімати шукачів для подвигу й нестримного руху вперед? — Срібні таблички чекають ясного розуму й чистих рук, — сказала знову дівчина. — Мій батько, який знав письмена синів неба, передав мені священне знання. Він хотів, щоб воно потрапило до надійних рук, вийшло з підземного сховища у широкий світ. Він мріяв, що колись люди опанують мудрість, побудують літаючі храми, полетять у далеке прекрасне небо. О елліне, хай ти будеш тим джерелом, яке напоїть спраглих там, у широкому світі… Чи волієш ти цього? Чи не страхаєшся?.. — Я готовий, Амадіс! Я зважився і не боюся. Дай мені знання таємничих письмен. — Ми будемо стрічатися тут щоранку, — радісно прошепотіла дівчина. — А коли ти познайомишся з мудрістю синів неба — ми втечемо на волю. І попливемо в твою чарівну Елладу. О море, неосяжні простори! Вони щоночі сняться мені! Вільні поля і гори! Як мене тисне це підземелля. Елліне, ти моя зірка надії! Визволи, визволи і забери із собою! Чуєш, прекрасний Озірісе? — Чую, Амадіс! — А тепер — обережність. Таємниця і обережність, елліне. Тут і стіни можуть мати вуха.  
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка