Олесь Бердник



Сторінка19/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51

Замість епілогу. У Дикому Полі

 

Минув рік. Пізньої весни купецька галера з Стамбула прибула до Бузького лиману. По містках на берег звели четверо гарних осідланих коней, галеру покинули два багаті турки, а з ними двоє невільників-українців. Купець поклонився дивному землякові своєму, знизав плечима. Що за дивне бажання — мандрувати в цій дикій, небезпечній країні, де за кожним кущиком може сидіти розбійник? Ну що ж, кожен господар свого життя. Хай діє як знає. Він заплатив добряче, а все інше — в руці аллаха… Галера одчалила, попливла до лиману. Молодий турок, закутаний у чорне покривало, скочив на коня, дав знак своїм супутникам. Вони рушили геть від річки, прямуючи через квітуючі луги…  



Козаки оглядали неосяжні простори степу, прислухалися до співу жайворона, глибоко вдихали цілюще запашне повітря. Звівши коней докупи, тихо перемовлялися: — Грицьку, чому він сюди приїхав? Що це за турок дивний? Без охорони, без зброї. — Не можу збагнути. Диво дивне. Треба запитати його. Козаки наздогнали турка, Підкова (а це був він) стримав коня. — Слухай, турче! Ти купив нас, ми це знаємо. Але хто ти? І хто ми для тебе? Вершник не обертався назад. З-за чорного покривала почувся приглушений голос: — Ви — вільні козаки… — Це правда? — дзвінко гукнув Гордій. — Свята правда, козаче… — Ти не турок! Чуєш, Грицьку! Це наш козак! Тільки хто ж він? Відкрий обличчя, наш побратиме! Вершники зупинилися на крутому березі Бугу, стали в кільце. Мовчали. Явтух дивився на змарнілих козаків, усміхався ясно, витирав сльози на очах. А вершник, закритий запоною, мовчав. Тільки руки його, що лежали на гриві коня, дрібно тремтіли. — Хто ти? — ще раз жагуче запитав Гордій. Вершник не встиг відповісти. Явтух крикнув: — Татари! — В степ! — наказав вершник. — Їх троє, не страшно. Втечемо! Глухо гуде земля. Зміями стелються над зеленими юними травами коні. Вимахуючи арканами, хижо вишкіряючи зуби, наближаються до втікачів степові напасники. Вони смакують багату здобич, вони втішаються беззахисністю жертв. — Ех, якби шаблюку мені! — крикнув Гордій. — Не втікав би я від ногаїв смердючих! Таємничий вершник круто зупинив коня, повернув проти ворога. На сонці блиснула блакитною стрілою шабля. — Втікайте! Я зупиню їх! — закричав він. — Козаки не втікають! — одвітив Грицько. — Зубами будемо гризти ворога! Дай-но шаблю мені, брате! — На пістоль! Тримай! Явтух теж повернувся назад, кинувся напереріз татарам, Зчепився з першим ординцем, метким ударом повалив його на землю. Стріла другого татарина, зловісно засичавши, вп’ялася в горлянку старого козака. Явтух похилився назад, схопився руками за шию і гримнувся з коня. Таємничий вершник щось несамовито закричав, зірвав з себе темну запону, метнувся навстріч ногаям. За вітром розсипалося русяве волосся, грозою палали ясні, блакитні очі. Вдарили постріли. Татари з жахом повернули коней, почали втікати. Вони інколи озиралися, перегукувалися: — Шайтан! Шайтан! Алла! Алла! Алла! Вершник зупинив коня, повернувся до Явтуха, який непорушно лежав на землі. Скочивши з сідла, припав до вірного супутника. Той усміхався, дивлячись на косу, на чисте чоло, на ніжні дівочі вуста. — Василинко… тепер ти можеш… зняти машкару… я щасливо помру… — Явтуше, — ридала над ним Василина. — Друже мій старий, не покидай мене. — Ти не самотня, — шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко… діток бережіть… про мене скажіть. Щастя вам… Над’їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки. — Василино… Василино… Ти жива… Ти визволила нас… Василино, ти… душа вкраїнська… — Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх… і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку… Земля стогне від крові. Вона хоче кохання. Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля. — Гей, Василинко… серденько любе… Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого… вічна слава йому… та й поїдемо на Вкраїну. — Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко… Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре… Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду… І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку? — Чую, кохана моя… — І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.  

1967  

ПОКРИВАЛО ІЗІДИ
Повість-легенда

 



 

Не полетить сокіл, доки крила зв'язані. Східний афоризм  



— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова: — Синку, де ти? Де ти, синочку мій? — Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько. Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася. — А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху? — Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями. — Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики… — Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося. — Ні, ні, коханий. Послухай далі… Синок кинувся визволяти людей, котрі благали рятунку. Я хотіла втримати його, та не змогла. Він поглянув на мене… прегарний, ясноокий… подібний до бога Аполлона… і сказав: «Матусю, люди не знайдуть виходу з лабіринту… Їм треба допомогти»… — А ти, Парфенісо? Ти відпустила його? — Я благала: «Не йди! Ти сам заблукаєш у лабіринті, не знайдеш виходу». А він сказав: «Згадай Тезея. Нитка Аріадни вивела його з найстрашнішого лабіринту. Дай мені таку нитку, матусю». «Де ж мені її взяти, синочку?» — плакала я. «Тоді я йду так. Істина виведе мене». І він пішов… Я стояла на скелі і плакала. Він зник у лабіринті, звідти чулися крики, брязкіт мечів, ревише Мінотавра… — Він повернувся? — пошепки запитав Мнезарх. — Я не дочекалася, друже, — втомлено сказала Парфеніса, знову заплющуючи очі. — Ти розбудив мене… Тяжко на серці. Невже таке страшне життя буде у нашого синочка? — Забудь про сон, кохана, — ласкаво мовив Мнезарх. — Згадай пророцтво оракула дельфійського… — Так, так, — з надією озвалася дружина. — Ти правду кажеш. Піфія… Вона пророчила щасливу долю. Парфеніса звелася на ліжку. Мнезарх підтримав її. Погляд жінки зупинився за вікном, на скелястому березі моря. Багряний захід прокладав лискучу стежину на темно-синіх водах, над обрієм громадилися чорно-фіолетові хмари. І здавалося Парфенісі, що то клубочиться дим над жертовником дельфійського оракула і в глухому шумі прибою чується уривчасте бурмотіння піфії[2]. Пророчиця пильно глянула на Мнезарха, довго дивилася в темно-сині, як вечірнє небо, очі Парфеніси. Потім, глибоко вдихнувши запаморочливого диму жертовника, сіла на золоту триногу. Завмерла в цілковитій непорушності. Очі її розширилися, втупилися у незримий світ видінь і марень. Судорожні зітхання й незбагненні слова піфії оракул тлумачив у коротких реченнях: — Море… подорож… Їдьте до Сірії… Їдьте до Сірії… Ти, жінко, народиш сина… Славний син… для всіх віків і народів… славний син… Щасливе, прекрасне життя… — Щасливе, прекрасне життя, — повторила Парфеніса, знеможено відкидаючись на подушку. — Піфія пророчила сина… Син прийшов до нас, слава Аполлону. Вона обіцяла йому щасливе життя, Мнезарху. Так мусить статися. Я забуду про недобрий сон. Чуєш? Я забуду… — Як назвемо сина, Парфенісо? Боги чекають ім’я. — Ім’я? Хай буде Піфагором… — Піфагор? — здивувався Мнезарх. — Пророчений піфією? А втім, хай буде так. Помолимося богам, дружинонько. Хай наш син Піфагор не звідає жодного лиха — ні рабства, ні хвороби, ні підступу, ні зради. Хай ніколи не розлучиться з нами, батьками. Хай не порушить волю великого Зевса. Хай боги небесного Олімпу простелять для нього щасливе, прекрасне життя… За дверима почувся пронизливий, вимогливий крик.  

Частина перша
ПОГОНЯ ЗА ОБРІЄМ


ПОШУКИ


 

Гострий різець поволі повзе по срібній платівці. Чутливі пальці несхибно карбують тонкий малюнок. Під рукою майстра виникають гармонійні постаті богів, героїв, кентаврів. Оживають прадавні міфи, набирають зримої форми, хвилюють, тривожать, будять у душі незбагненні почуття. Піфагор зітхнув, одвів погляд від батькових рук, замріяно глянув у вікно на буряний морський виднокіл. Ще день-два — і чудова казкова скринька, розмальована найкращим майстром острова Самосу, піде в світ, попливе в невідомі краї, потрапить до чужих рук. Хто це буде? Чим стане для нього натхненний утвір Мнезарха — золотоковача й художника? Мнезарх поклав різець на стіл, витер шматком білого полотна спітніле чоло, поправив срібний обруч на голові, що ним притискував сивіюче волосся. Поглянув на принишклого сина, котрий стояв у нього за спиною. Втомлено усміхнувся. — Подобається? — Дуже. — Може, спробуєш? — Ні, татку. Ти ж знаєш — у мене нічого не вийде. Ти майстер, а я буду ремісником. — Тобі пора до діла привчатися, синку, — сказав батько. — я старію, треба передавати справу в надійні руки. — Те, що ти робиш, батьку, — прекрасно. Ти великий художник. І все-таки… — Що? — Мені здається, що це — іграшки. — Як ти сказав? — Іграшки… — Тебе і нас годують отакі іграшки, — суворо сказав Мнезарх. — Заради них воюють і вмирають люди. Нема такого злочину, на який би не йшли люди, щоб оволодіти золотими або срібними речами. — Тим гірше, тату, — вперто відповів Піфагор, стріпуючи буйними патлами. — Нема за що воювати. Мені особисто задарма не. потрібно отаких цінностей. То навіщо ж я робитиму для інших те, що мені самому ні для чого? Це нелогічно! — Навчився, — пробурмотів Мнезарх. — На мою голову. Думав, що з тебе буде добрий художник. Прославив би острів Самос, всю Елладу. Тобі вже вісімнадцять літ, а що ти вмієш? Грати на лірі, на флейті, ганяти з тією божевільною Наріссою понад морем… — Тату… — А що, я правду кажу. Базікати добре вмієш, риторику вивчав. Але ж з балаканини нема наїдку. Над тобою вже й люди сміються, патлатим лобурем називають. — Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому. — Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень! — Тату… — Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня. — Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути! — Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо? — Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш? — Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині! — Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто? — Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба? — Розгадки. — Розгадки чого? — Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди? — Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш? — Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями? — Може, ти теж вирішив стати «мудрецем»? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство. — Тату… — Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти… — Не можу я, татку… — Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку… — Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю. — В різні місця. Афіни… Кріт… — Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей! — Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих «знаючих» людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак! — Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати… — Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий. — О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш… — Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою. Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують: — Патлатий! Патлатий! Патлатий! Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують. Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів? Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг. Хвиля за хвилею… Хвиля за хвилею… Невмолимий, величний, втаємничений ритм. Звідки така точна черговість? Ніби в музиці, в пісні. Море — як арфа: вітер Зефір пролітає над прозорою глибінню, торкається безтілесними пальцями кришталевих, зеленавих струн, творить милозвучну пісню. Якби розібрати слова… Якби розібрати… За спиною залопотіли кроки, почувся приглушений сміх. Ніжні прохолодні пальці лягли на очі юнакові, щоку залоскотав теплий подих. — Афіна, — жартома мовив Піфагор, одгадуючи. Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини. — Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру. — Артеміда! — Евридіка! З-за спини чується невдоволений голос: — Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш! Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби. — Нарісса! — Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина. — Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав! — Як то? — збентежилася вона. — А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу? Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла: — Я шукала тебе. — Навіщо? — Мені снився сон. — Про мене? — Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску. — Чиї сліди? — Твої. — Звідки ти знаєш? — Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон? — Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є… — Що, Піфагоре? — Ти не збагнеш. — Ти якийсь чудний став. — Може, бо батько мені те саме казав… — От бачиш! — Наріссо! — Що, Піфагоре? — Ти б пішла зі мною? — Куди? — За обрій. — Чого? За чим? — здивувалася дівчина. — Шукати. — Що? — Розгадку. — Яку розгадку? — Розгадку тайни… — Ой Піфагоре, який ти нудний, коли починаєш мудрувати! Тайна, розгадка, обрій! Глянь, як чудово довкола! Яку тайну ти хочеш розгадати? Піфагор сумно глянув на дівоче личко, одвернувся. Заглибився в себе, мовчав, прислухаючись до шепоту хвиль. Дівчина торкнулася пальцями тугого юнацького плеча. — Не мовчи. Мені страшно, Піфагоре! — Чого страшно, Наріссо? — Тиші. І твого погляду. Коли ти смієшся — мені весело. Тоді твої очі, як хвиля морська в сонячний день, — прозорі, блакитно-зелені. А коли замовкнеш, як ось тепер, — вони темніють, ніби якісь моторошні прірви. Не мовчи, Піфагоре! Будь веселим! Я хочу купатися разом з тобою. Мене настрашив сон, я шукала тебе, вийшла на берег і побачила сліди. Я не хочу, щоб у житті було так, як уві сні! — Гаразд, — отямився від задуми Піфагор. — Давай купатися. Він одним рухом відстебнув на плечі застібку, скинув хітон. Бронзове тіло юнака сповило золотаве сонячне проміння. — Біжи за мною, Наріссо! Хлопець побіг до високої скелі, дівчина за ним. Вона щасливо сміялася, доганяючи Піфагора. Він зупинився на скелі, над глибінню, широко розпростер руки, вдихнув на повні груди повітря. — Хочеться полетіти, Наріссо! — Як Ікар? — важко дихаючи, запитала Нарісса. — Такі До Сонця! — А звідти — вниз, — тихо додала вона. — І навіки у воду. На дно. — Хай так! Аби звідати політ! Побачити Істину! — Хто скаже, чи Ікар бачив Істину? — Зате він прагнув до неї. — Прагнути й не досягти… яке щастя в цьому? Чи не краще… кохати, Піфагоре? Навіть боги схиляються перед Еросом, богом кохання. Може, в любові Істина? — Не знаю! Не відаю! Піфагор підстрибнув, кинувся у воду, глибоко занурився у морську глибінь, ніби велика бронзова рибина. Нарісса метнулася за ним, захоплено відчула себе в обіймах прохолодної хвилі, попливла у відкрите море. Лягла горілиць, завмерла, хитаючись на запінених гребенях, ніби міфічна морська німфа. Поряд з нею виринув Піфагор, з шумом видихнув повітря. — До мене… ближче до мене, Піфагоре… — Я тут, Наріссо… — Ти шукаєш… ти вічно шукаєш, друже. Ти невдоволений. Ти волієш розгадки… якоїсь розгадки… А мені… — Тобі, Наріссо, — луною відгукнувся юнак. — А мені… аби ти був поруч. І не треба жодної Істини. Може, її й нема… — Кого? — злякався юнак. — Істини. Може, то лише слово? Коли ти поряд — серце мочє щасливо стукає, воно каже, що в коханні — вся повнота… — Не може цього бути! — стріпнув мокрим волоссям Піфагор. — Не може бути! — скрикнув він і сильно вдарив долонею по хвилі. — Коли нема Істини — тоді не варто жити! Чуєш, Наріссо? Тоді не варто жити… Над морем сходить місяць. Тиша над світом. У темних водах похитуються зірки. Безодня в небі. Безодня внизу. В серці тривожно й солодко. В такі хвилини здається, що десь недалеко розгадка великої, неповторної, жаданої таємниці. Неподалік від юнака сидить в альтанці учитель музики Гермадамас. Він загорнувся в білий гіматій[4], склав руки на грудях, прислухається до звуків ночі, мовчить. Місячний промінь висвітлює постать учителя холодним срібним полум’ям, ріденьке волосся сяє німбом довкола голови, темними ямами виділяються запалі очі на сухорлявому обличчі. — Підійди сюди, Піфагоре. Глянь у небо, мій друже. В зеніті мерехтить велика блакитна зоря, її відблиски грають у темних очах учителя. — Чуєш? Зоряне колесо поволі обертається, в неосяжності відлунюють дзвіночки, моторошна радість лягає на душу. — Чую, учителю, — шепоче юнак. — Бережи це відчуття, — тривожно промовляє Гермадамас. — Лише небагатьом шукачам відкривається музика неба… щоб захопити їх… — Як захопити? Навіщо? — Красою творення, Піфагоре. Їм відкривається мелодійна основа світу. Боги — небесні музиканти. І ті, кому чується мелодія, мусять наслідувати їй. — Мусять, — повторив Піфагор. — Мусять… — Тебе дивує це слово? — Дуже, учителю. Вельми непокоїть. Хіба пташеня, вилупившись із яйця, мусить летіти вгору? Хіба воно може не летіти? Гермадамас помовчав, з подивом придивляючись до натхненного обличчя юнака. Похитав головою. — Ти добре сказав. Може, й твоя правда. В мені мудрість традиції. В тобі — мудрість серця. Може, твоя вище. Проте не станемо сперечатися в таку ніч. В тиші не повинні лунати пусті людські слова. Вони як попіл. Хай краще пролунає музика. Заграй на арфі, Піфагоре. Учень сідає на мармурове сидіння, схиляється до арфи, торкається струн. Низький жалібний звук лине до моря, в небо. За ним поспішають срібні високі акорди, ніби зграйка барвистих щебетливих пташок, тануть у зоряній високості. І ось вже котяться у величному ритмі пісенні хвилі, зливаються з містерією[5] місячної ночі, стають невіддільними від неї, ніби зітхання морського леготу Борею[6], ніби рокіт хвилі, наче шептання багряного виноградного листу. Учитель витирає з очей сльозу розчулення, кладе на голову Піфагора сухеньку руку. — Такого учня, як ти, ще не було в мене, друже. Чуєш? — Чую, учителю. — Я нікому не казав таких слів. Тобі — першому. Ти прославиш Елладу своїми піснями. Ти можеш стати новим. Орфеєм… — Учителю, — тихо мовив Піфагор. — Я знову чую ті самі слова. Сьогодні чую вдруге. Перший раз їх мені казав батько… — Які слова, Піфагоре? — «Прославити Елладу…» — Ти бачиш в цьому щось неприємне? — О ні, учителю. Тільки не вабить мене ні моя слава, ні слава Еллади. — Як ти можеш таке говорити? — злякано мовив Гермадамас. — Можу, — вперто сказав юнак, випроставшись на весь ріст. — Можу, бо слава не веде до Істини. — Не розумію тебе. — Я й сам себе не розумію. — Ти маєш дивовижний талант. Я ще не стрічав такого. Музика… Вона — дарунок богів на цій землі. — Знову боги, — прошепотів Піфагор. — Шо ти сказав? — Все подаровано, — сумно зітхнув юнак. — А що ж від нас, що від людей? — Нічого, Піфагоре. Ми — діти Зевса. Невже тобі не досить, що батько дав нам безліч прегарних дарунків? — О ні, не досить! — скрикнув юнак. — Істину не можна подарувати! А я хочу лише її! — В тобі погорда. В тобі бунт. Згадай титанів — вони в Тартарі[7]. Згадай Прометея — він прикутий до скелі. — І ти вважаєш, Гермадамасе… Ти вважаєш, що це справедливо — прикути вогненного титана до скелі? — Хто я, щоб міряти справедливість Зевса? — тихо озвався учитель. — Я знаю лише одне — святощі музики. Нема нічого величнішого від музики. Якби мені боги сказали: «Гермадамасе, вибирай: влада над Всесвітом без музики або жебрацтво з щоденною прекрасною мелодією», — я вибрав би жебрацтво. — Знаю, учителю, — тихо відповів Піфагор, дивлячись у зоряний обшир. — І розумію тебе. Бо й сам люблю музику. Не мислю без неї життя. Але й вона не дає відповіді. — На що, Піфагоре? — На пекуче питання… єдине питання, заради відповіді на яке я готовий пройти безконечну дорогу: в чому Істина? Хто є ми, люди, на шляху до неї? — Ти бажаєш знати таємницю богів, — зітхнув Гермадамас. — А може, й вони не відають. — Але ж хтось повинен знати? — Сама вона, Істина. Якщо вона є… — Як? Ти сумніваєшся? — Не знаю. Може, для мене вся правда світу в музиці. А тобі цього не досить. — Ні. Не може бути обмеженою Істина. В ній вся повнота знання. І я жадаю добитися до неї. Або вмерти, шукаючи її. — Ти страшний шлях обираєш, Піфагоре. Жаль мені… — Чого жаль? — Великого таланту. Він пропаде… Що з твоїх пошуків для людей? А твоя музика, твоя гра стали б насолодою для багатьох душ. Піфагор схопив руки учителя в свої долоні, притиснув їх до грудей. — Збагни, учителю, мої думи! Якщо нема Істини — то нащо мені слава, і талант, і пошана людська? Краще згорю, як Фаетон[8] на батьківській колісниці в небі… — Так воно й буде, — сумовито похитав головою Гермадамас. — Так воно й буде. Та перечити не стану. Як же ти вирішив жити… як діяти?.. — Поїду з батьком у подорож. — Куди? — Лесбос. Потім — Афіни, Дельфи. Може, зустріну мудрих людей… Розшукаю нові стежини… — На Лесбосі живе Ферекід. Ферекід Сірський. Чув? — Друг Фалеса? — Атож. Славетний мудрець. Він мій давній товариш. Можу написати листа до нього. Зайдеш до нього, побесідуєш… — Ой учителю, чудово! Я так вдячний тобі!.. — Нема за що дякувати. Ще невідомо, чи відкриє він тобі щось нове. — Все одно. Кожна нова ступінь — все ближче до Істини. — Ой не так, Піфагоре. Гай-гай, повір мені! Багато лабіринтів, безліч стежинок петляють довкола Істини, і ще жоден з мудреців не стверджував, що бачив її лице… — Як ти можеш це знати? — Тобі ще довго жити на цім світі. Переконаєшся сам, друже. Та коли ти втомишся… коли серце твоє знемагатиме в павутині розчарувань — згадай про мене… згадай про старого Гермадамаса, Піфагоре. І згадай про цю ніч… — Я не забуду, учителю…  

Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла. Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. «Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…» На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі. Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно… Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується. Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв. Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем? Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала. Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці. Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель? Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя. У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора. — Як сказати господареві? — звучно запитує вона. — Мнезарх із Самосу, — відповідає батько. — Із сином Піфагором. Рабиня зникає, обпікши юнака жагучим поглядом. Батько усміхається, киває синові головою. — Хвилюєшся? — Не знаю. Не можу збагнути. Доки в дорозі — дивовижні сподівання, надії. Зійшов на берег, підійшов до цього будинку… і вже… — Що вже? — Якийсь смуток, батьку. Ніби відчуття, що я не здобуду тут того, що шукаю… Мнезарх нахмурився, поклав руку на синове плече: — Я знаю про це. І казав тобі. Ти — як вихор… Повертається рабиня, мовчки схиляється перед гостями, запрошує до господи. Минувши басейн і мерехтливий водограй, між рядами багряних троянд вони проходять до прохолодної вітальні, заставленої шафами з череп’яними табличками, гемами, астрономічними приладами. В стіні — прохід. В отворі видно небо, море, виноградна лоза з стиглими гронами. Поміж кущами з’являється дебела постать господаря. Він входить до вітальні, пильно оглядає гостей. В нього високе чоло, рідке кучеряве волосся, гордовита постава, гострий погляд сірих очей. — Мнезарх із Самосу, золотоковач і художник, вітає тебе, славетний Ферекіде, — вклонившись, сказав Мнезарх. — А це — мій син Піфагор. — Я чув про тебе, Мнезарху, — відповів мудрець. — Радий познайомитися. Яка стежка привела до мене? Чого шукаєте в моїй господі? Піфагор вийняв листа, мовчки подав господареві. Ферекід взяв його до рук, розгорнув папірус. — Ага, — усміхнувся він. — Старий Гермадамас згадав товариша. Що ж вирвало його з музикального споглядання світу? Прочитаємо… Он як! Так це ти і є його улюблений учень? — Так, — скупо відповів юнак. — Гм… Шукаєш Істину? — Так. — Чому вирішив звернутися до мене? — Твоя слава, учителю, лине по Елладі. Кажуть, що ти був у Єгипті, маєш посвяту у вище знання. І я хочу знати те, що пізнав ти. Інакше не матиму спокою… — І я прошу за сина, Ферекіде, — мовив Мнезарх. — Допоможи йому. Я буду на Лесбосі тиждень. Хай він побуде у тебе. — Прийму, — просто відповів Ферекід. — Але не ручаюся, що відкрию тобі Істину. Ти розумієш, Піфагоре? — Все одно. Я хочу слухати тебе, Ферекіде… — Не одразу, не одразу, — добродушно всміхнувся мудрець, — погуляй, помилуйся моїми квітами, покупайся в морі… — Учителю, — запаленівши від хвилювання, мовив юнак, — купатися я міг би й на Самосі, там теж прозора вода і золотий пісок. І квіти в нас є… — Піфагоре! — скрикнув батько. — Батьку, коли спраглий мандрівник знаходить джерело — він не бавиться біля нього, а п’є воду. Я хочу пити… — Мнезарху, не лай його, — тихо сказав Ферекід. — Будемо розмовляти одразу, Піфагоре. Мнезарху, іди робити свої справи. За сина не турбуйся. Сім днів він буде у мене. Настає вечір. Темніє обрій, наливається гранатовими барвами. Ферекід дає знак, рабиня приносить світильники, запалює. Примхливе полум’я похитується, кидає слабкі відблиски на суворе обличчя мудреця. Він стоїть край широкої балюстради, склавши руки на грудях. Мова його ллється неквапно, урочисто. Піфагор жадібно слухає, намагаючись одразу осмислити почуте, перевірити його вартість вогнем власного сердечного світовідчуття, віри. — Таким чином ти бачиш, Піфагоре, — розповідає Ферекід, — що світ сотворено з трьох основ: божественної волі, речовини й любові. Справді, куди ми не глянемо, бачимо ті основи: матерію, з якої творяться форми, силу життя, дану богами, яка рухає речовину, і красу людей, рослин, тварин та небесних світил. А краса нічим не може бути породжена, окрім любові. І над усім тим — Зевс, творець і батько, скульптор і господар космосу. Хто жадає осягнути мудрість — повинен стати часткою його волі. Коли син бажає багатством і майстерністю батька опанувати — він здійснює своє бажання любов’ю до батька і послухом його волі. Чи збагнув, Піфагоре? — Збагнув, — глухо сказав юнак. Він випростався, ніби прокидаючись з глибокої задуми. Очі його стали бездонними, в них відбивалося полум’я світильника. — Дозволь запитати тебе, учителю… — Запитуй, — ласкаво мовив Ферекід. — Ти кажеш, учителю, любов… Ти кажеш — божественна воля. А як же тоді ненависть? — Ненависть? Не розумію… — Ненависть, учителю, що палахкотить у грудях людей. Зло, що блискає в очах рабів і володарів. Як же тоді смерть, що її жахається все живе? — Все те — від людського падіння, — зітхнув Ферекід. — Зевс сотворив людей прекрасними. Вони не втрималися на божественному рівні… звідси — все лихо, яке ми бачимо на землі… — А Прометей? — Що Прометей? — Чому Зевс покарав його за те, що титан волів допомогти людям? Отже, царю Олімпу невигідно, щоб його діти жили краще, достойніше? — Прометей вчинив злочин. Він порушив течію закону. — А хіба любов поза законом? — В чому любов Прометея? — Бажання допомогти іншим — хіба не любов? — Інколи наші поривання, Піфагоре, здаються нам прекрасними. А вони ведуть до лиха. Ось, наприклад, ти побачив п’яного чоловіка, занедбаного, нікчемного. І замість того, щоб привести його до тями, присоромити, порадити — ти даси йому драхму[10]. Він знову нап’ється і, може, впаде так низько, що звідти його ніхто вже не витягне. Прометей не герой. Він повстав супроти волі Олімпу. Зевс знає, чому люди страждають. Він — батько їм. Коли настане час — творець оновить світ. Ні, Піфагоре, не слід легковажно мислити. Тобі треба глибше заглядати в течію явищ і подій. — Гаразд, учителю. Гаразд, хай це так. Але ж людей створив Зевс? І все, що притаманне їм, — почуття, серце, розум? — Безумовно. — Тоді падіння людей — його вина? Коли в кораблі велика теча — моряки лають майстра, котрий будував корабель. — Зевс дав своїм дітям волю до вибору. — І чомусь перемогла гірша частка в людині. Отже, її було більше? — Ти далеко хочеш зазирнути, Піфагоре! Це небезпечно! — Я хочу знати мету творення. Де вона? Куди ми йдемо? — Це знає Зевс. — А ми? Коли ми дізнаємося про це? — Хто скаже… — Коли батько посилає сина до праці, він навчає його, розповідає про мету, доцільність. Невже небесний батько любить своїх дітей менше, ніж земні батьки? Ферекід промовчав. Замислено дивився на високе чоло юнака, в його палаючі очі. Довго ходив під склепінням густого винограду, зітхав. Потім, наблизившись до Піфагора, торкнувся рукою його плеча. — Ти жадаєш Істини, учню. Ти бездонний, як небо. Я бачу на твоєму чолі відблиск великої путі. Що я дам тобі? Залишся, я навчу тебе геометричній премудрості, віддам всі знання обчислення та астрономії. Тільки не питай мене про Істину. Я не відкривав її дверей… — А Єгипет? — з надією запитав Піфагор. — Я не маю посвяти. Жерці в Фівах нерушно бережуть древню таємницю. Вони грекам передають лише крихти. Я заздрю тобі. В мені теж вирувала жадоба знання. Я проґавив свій час. Захопився земним, ілюзорним. Але це теж необхідно. Людям потрібні знання, щоб будувати й діяти на землі. А попереду хай ідуть шукачі, відважні одинаки. Може, їм пощастить. Ти — їхньої породи, Піфагоре. Щиро бажаю, щоб тобі поталанило. Тільки одне скажу… — Що, учителю? — Бійся прогнівити олімпійців. — Ти бачив їх, учителю? — Я відчув силу їхніх ударів. — А може… — Що? — Може, тобі здалося? Може, то лише твоя уява? Буває, йдеш вночі берегом моря… І раптом — скеля В сутінках вона ввижається чудиськом… — Розумію, — сумно усміхнувся Ферекід. — Ти ще дитина, я маю великий досвід і можу відрізнити скелю від живого. Божественні удари страшні — їх не сплутаєш з людськими. Ти збагнув? — Збагнув. Проте я волію йти лише вперед…  
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка