Олесь Бердник



Сторінка18/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51

Добра вість


 

— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде? — Він, — радо озвався Діжа. — Та ще й не сам, а з козаками. Чи не заміна? — Ще рано… — Мо’, яка пригода… До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув: — Пугу! Пугу! — Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний? — Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою? — Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями. — Добре, діти, — сказав Шула. Він метнув гострий погляд на Іванка, який все ще стояв, обнявши руками стовпа. — А це що за кумедія? П’яний хлопчина, чи що? Чого це він підпирає вежу? — Будемо бити киями, — пояснив Діжа. — Одпустив татарина. Вибив шаблю, а потім — пустив. Каже — пожалів. Ну ти ж, пане курінний, наші закони та звичаї знаєш… — Смерть, — коротко кинув Шула. — Отож-бо. А ми по-братерськи замінили киями. Дозволь, пане отамане, виконати наш присуд… — Зажди… Шула скочив з коня, передав повід Метелиці, підійшов до Іванка. Поклав важку руку на худеньке плече, глянув на ніжне юнацьке обличчя, на тонкий профіль. — Молоде-зелене, — зітхнув курінний. — Ще й вус не пробився. Звідки родом? — З-під Богуслава, — прошепотів Іванко. — Як на Січ потрапив? — З дядьком Явтухом. Рідню татарва загубила, побратим — у полоні. Я пішов… щоб визволити його. — Ех, юначе-козаче, — покивав головою курінний. — Я тебе добренько розумію. Чи ти гадаєш, кому з нас охота крівцю ворожу пускати? Чи не любіше нам було б землю орати, зерном ярим її засівати? Ой як хотілося б. Та нема для нас ні миру, ні волі. Розіп’ята Вкраїна ворогами проклятими. Та й багато їх, не перелічиш! Не жаліють вони нас, цідять кров християнську, ведуть на чужину людей, везуть добро наше. Хто скаже, скільки ще нам доведеться шаблю гостру в руці тримати? Пожалієш ворога — сам згинеш! Як стане ворог добрим сусідою — тоді ворожнечі кінець! Приймемо ради в новій світлиці, пригостимо, чим Бог послав, щиро привітаємо. А доки Вкраїна четвертована, закатована — не знатимуть лицарі січові жалю до ворога. Чи збагнув, хлопче? — Збагнув, — прошепотів Іванко. — Хай б’ють братчики. — Та й бити тебе нема по чому, — розвів руками курінний. — Але ж і звичаю ламати негоже. — Товариство, я за нього кару прийму, — попросився Явтух, жалісливо осміхаючись. — Я його пестун, я й винен, коли що не так. Вибийте з мене киями зайве сало, коли вже вам нема терпцю попрацювати над чиєюсь спиною. Ну, як, братчики, згода? — Дядечку Явтуше! — скрикнув Іванко злякано. — Як же це? Та що ви? Вони вам ребра потовчуть! — Не потовчуть! — заспокоїв Явтух. — У мене сала на два пальці, як на кабанові добрячому. Хай попотіють, як дурні! А я — посміюся! — Ну ставай, коли так, до стовпа, сучий сину, — підморгнув старий Метелиця. — Ми тебе випаримо! — Заждіть, хлопці, — підняв руку курінний. — Я ж не сказав головного. Повернувся кошовий. Вчора була рада. Вирішено похід… — Куди? — радісно скрикнув Діжа. — Далеко, — загадково мовив курінний. — За море, братчики… Іванко кинувся до Шули, схопив його за вузлувату шорстку руку. — Мене! Мене щоб узяли! Батечку мій, братчику старший! Хочу добратися до землі проклятої, визволити побратима рідного. Бийте киями, карайте — тільки візьміте. — Добре серце маєш, хлопче, — зворушено сказав курінний. — Хто за побратима готов іти на смерть — той недарма живе на світі. Візьму тебе, юначе-козаче! А ви, панове-молодці, вирушайте до Січі. Тут лишимо заміну… — То будете бити чи ні? — весело озвався від стовпа Явтух. — А то в мене чогось спина свербить. Може, почухаєте? Козаки зареготалися. — Почухаємо його, хлопці! — гукнув Діжа, хапаючи замашного вербового кийка. — Щоб знав, як слинька захищати. Тримайся, старий хріне, ми тобі зараз добавимо літ з двадцять! Явтух, розвівши руками, почав слухняно скидати сорочку…  

До моря

 

Серце Іванка, ніби туго нап’ята струна кобзи. Натисни дужче — і лопне. Радість, шалена надія і тиха тривога сповнюють його. Дядько Явтух поглядає на хлопця, усміхається лукаво. — Щасливий? — шепоче він. — Більше… — І я, — киває головою Явтух. — Тепер не страшно й вмерти. В поході козацькому полягти — дай Боже! Послухай, Іванку, заграй на кобзі, звесели серце козацьке! — Заграй, заграй! — почулися голоси. Чайки гордо пливуть над глибиною дніпровською, ніби чорні лебеді. Тихо падають у воду козацькі весла, прозорими краплями стікає з них вода. Іванкові здається, що ті краплі — сльози народні, пролиті бранцями в неволі тяжкій. Тільки тепер ті сльози радісні, бо почули, напевне, серця замучені, почули зітхання далекого вкраїнського вітру, який несе на своєму крилі грізну відплату ворогам…  



То ж не орли сивесенькі,
То ж козаки січові вірнесенькі!
То ж не лози, а списи гострії,
То ж не хвилі, а чайки бистрії
Гей, гей!
До лиману синього поспішають,
Сторожу турецьку минають,
У хвилях високих, білогривих мріють, пропадають,
Гей, гей!
Начувайтеся, турки-яничари!
Та ждіте розплати, лютої кари!
Бо повіяв вітер з Великого Лугу!
Пугу, пугу! Пугу, пугу!
Гей, гей!

 

— Пугу, пугу! Пугу, пугу! — відгукнулося на чайках грізно, невблаганно. І замовкло. Сонце спадає за обрій. Сутінки ковтають береги дніпровські. Грізно шумлять очерети. Місяця не видно. Тільки туманні зірки мерехтять між хмарами, ніби вказуючи шлях славному козацтву. Тиша над світом. Чи то лише здається? Гучно стукають серця лицарські. Чи не почують турки? Вирує, піниться вода. Тут стрічається славутинський плин з солоною хвилею морською. Чорніють на крутих берегах вежі ворожі. В плавнях регочуть сичі. Чи, може, шакали? Дихнуло прохолодою з півдня. Бризки окропили суворі лиця козаків. Солоно на вустах. Море! Похитуються весла в дужих руках, женуть гостроносі чайки далі, до проклятої чужини, до слави, до смерті… Грай, море, грай! Душа козацька вилетіла на простір широкий погуляти, слави невмирущої добути! На віки вічні! На віки вічні!..  



Частина четверта. На чужині


Ворота Скутари


За кілька діб козацький флот подолав море. Сторожові галери не помітили чайок серед високих хвиль. Одна зустрічна каторга пішла на дно після короткого жорстокого бою. Півтора десятка звільнених українців пересіли на байдаки та чайки, яничарів пустили на харч рибам. До входу в Босфор підійшли вночі. В суцільному мороці мерехтіла на небі заграва Стамбула, десь недалеко на березі горіли вогні. Чайки згромадилися докупи, отамани напружено перемовлялися, як діяти. Іванко вдивлявся в чужинецький берег, тіло його проймали дрижаки, ніби від холоду. Десь тут на каторзі турецькій прикуто Гордійка. Вже три роки натирає залізо руки кохані, ятрить біле тіло. Три роки!., А може, й не витримала душа козацька неволі? О, не дай Боже! Тоді краще не повертатися додому… — Доведеться з боєм… — долинуло до слуху кобзарчука. — Жаль… Багато поляже… Ворота Скутари міцні… Таран… Про що вони мовлять? Чому кошовий занепокоєний? Вони хочуть розбити ворота стамбульського пригороду? Буде бій, ляжуть козацькі тіла під вогнем та шаблями яничарів. А що, як діяти інакше?.. — Явтуше, — прошепотів Іванко. — Чуєш, Явтуше… — Що тобі, Іванку? — відгукнувся старий. — Чи не боїш-ся? Вже скоро почнемо… — Та ні… Я не про те… Ти чуєш, про що мовлять отамани? — А хіба що? Не вперше… Хтось поляже, слави добуде. А хтось повернеться. — Явтуше! Навіщо лицарям даремно помирати? Можна тихенько… без тарану… — Як? Що ти за мудрець вишукався? — Я ж знаю мову турецьку… — Ну… — Переодягнуся турком. А зі мною ще хлопці. Вбрання бусурманське в нас є. Підійдемо, а потім… — Вже збагнув, — радісно скрикнув Явтух, обнімаючи Іванка. — Ти головатий, хлопче, їй-богу! Бути тобі отаманом, якби не… — Тихо, чорт ведмедастий! Задушиш. Кажи отаману, хай повідає кошовому… За кілька хвилин Іванко вже перебрався на чайку кошового. Потекла тиха розмова. Отамани радо підтримали план кобзарчука. Незабаром невеликий загін козаків, переодягнених у турецьке вбрання, наближався до воріт Скутари. Здалека долинав тихий гомін, багряні язики полум’я вихоплювали з пітьми сірі стіни фортеці. Біля багаття заворушилися темні постаті, почувся грізний голос: — Хто йде? Ім’ям аллаха! — Благословенне ім’я єдиного бога, — голосно відповів Іванко турецькою мовою, — і царя царів великого султана Османа! — Звідки й хто? — Улла-паша з Синопа. Буря розбила нашу галеру. Мені пощастило врятуватися. Зі мною слуги, сторожа. Всього дев’ять людей… — Підійди, Улла-паша. Я одведу тебе до начальника з твоїми людьми. Він подасть тобі допомогу… — Хай аллах благословить його. Веди скоріше, Ми голодні і змучені… Заскрипіли ворота. Пришельці ступили на кам’яний звід, В ту ж хвилину блиснули шаблі. Почувся крик, стогін. — Гяури! Тривога… Крик погас у мороці ночі. Скутара спала. Явтух повернувся до моря, над похмурим берегом покотився зловіщий заклик: — Пугу! Пугу! Пугу! Темними легкими яструбами козацькі чайки метнулися до берега, на пісок покотилася козацька лава. По знаку кошового вона розділилася на два потоки — один прямував до воріт Скутари, другий — до стоянки галер. На вежах затрубили тривогу. Та було пізно. Невблаганні козаки, поминувши ворота, заполонили стамбульське передмістя. Спалахнули смолоскипи, від них загорілися благенькі будівлі, зроблені з дерева та кізяку. До неба покотили стовпи густого диму, над Скутарою линув страшний лемент, Оборонці на стінах спробували чинити опір напасникам — їх вистачило ненадовго. Іванко розгубився серед моря вогню. Що йому тут діяти? Де шукати Гордійка? Він уявляв собі неволю турецьку, як суцільну хурдигу, де сидять рядами, приковані один до одного, полонені козаки та жінки. А тепер, серед безлічі будівель, серед ґвалту, крику та стогону, його душа занепокоїлась, відчула себе нікчемною і мізерною під цим чужим ворожим небом… — Явтуше! Куди нам іти? Явтух оглядався довкола себе, кашляв від диму, витирав очі від їдучих сліз. — А Бог його знає! Незвично це мені! Якби орати, то інша справа! А тут — як у пеклі! Біжимо в оцю-о хату! Треба у проклятих турків хоч трохи добра забрати, нажитого нашою кров’ю! Вони вбігли до широкого двору, вимощеного гладенькими кам’яними плитами. З-за колон будівлі висунулася огрядна постать турка, вибалушені очі його були сповнені переляку. Він кивав пальцем, шепотів турецькою мовою: — Сюди, сюди! Я заховаю вас. Прокляті гяури не знайдуть… Іванко ледве не засміявся. Їх вважають турками, які переховуються від козаків. Він наблизився до господаря будинку, запитав: — Хто ти? — Гулим. Міняйло. Лишайтеся зі мною, хоробрі воїни. Може, якась собака козацька вскочить, то заріжете її. Я щедро відплачу вам. Ходімо зі мною, о мої друзі! Слава аллаху, що послав вас! — Що він там меле? — крикнув Явтух. — Чого це ти з ним базікаєш? — Запрошує з собою, — усміхнувся Іванко. — Просить захистити від козацьких собак! Заплатить… — У, гадюка! — замахнувся шаблею Явтух. — Такого не жаль і спровадити на той світ! Немало, певно, попив крові української! Турок перелякано переводив погляд з Іванка на Явтуха, ще не розуміючи, що сталося. Кобзарчук розвіяв його непорозуміння. — Слухай, Гулиме, — стримано сказав він. — Ми і є ті козацькі собаки, яких ти хочеш зарізати. Дякуй аллахові, що сюди потрапив я, а не хтось інший. Де твої гроші? — Я… Я… — Я вже знаю, хто ти. Не дрижи і не заїкайся. Я не вб’ю тебе. Веди до скарбів, а не то… — Я бідний чоловік. Дуже бідний, — тремтів міняйло. — Я сам інколи не маю чого поїсти… — Замовкни, блазню! — крикнув гнівно Іванко. — Бідолаха не будує таких палаців! — О лицарю! Повір мені! — впав на коліна Гулим, простягаючи руки. — Тільки надією на аллаха і живу я… Пожалій! — Тоді я допоможу тобі перебратися до аллаха! — втративши терпець вигукнув кобзарчук. Вихопивши пістоль він спрямував його на міняйла. — Веди! Гулим побачив, що непереливки, скочив з місця, рачкуючи, повів небажаних гостей до льоху. Вони невдовзі опинилися під низеньким похмурим склепінням. На вологих замшілих стінах було розвішане старовинне оружжя, в кутку стояло кілька окованих бронзою скринь. Міняйло мовчки показав тремтячою рукою на них. — Відчини, — наказав Іванко. Тріснуло віко. Замерехтіло золото, самоцвіти, перли, Явтух заткнув пістоль за пояс, правою рукою гребонув жменю дзвінких монет, підкинув їх угору. Вони бризнули тривожними іскрами, глухо брязнули. — Заради цього… стільки мук, лиха, — ненависно мовив старий козак. — Прокляте золото… — Нема чого стовбичити, — сказав Іванко. — Поспішаймо. Бери, скільки донесеш. Інше хай йому, собаці! А то лопне з горя! Вони насипали самоцвіти та монети в кишені, скільки помістилося. Пудів зо два різних прикрас Явтух накидав у невеликий лантух. Вони рушили вгору по крутих сходах, а Гулим лазив по холодному камінню біля пограбованих скринь, стогнучи, згрібав тремтячими руками розсипані перли та дрібні монети…  

Без вороття


 

У примарному світлі пожеж метушилися тіні. Над Скутарою котився гук торжества й ненависті. Лементували жінки, кричали кози, ревли верблюди та осли. Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі. Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт. Їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником. — Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки… моїх діток… Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе… — Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше! — Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров’ю, нічого не бачить… Іванко кинувся через вузький хід до подвір’я, вихопив шаблю. — Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче. Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п’яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми… — А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка. — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік… — Ти… шкуродер! — скипів Іванко лиховісно дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю! — Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров’ю. В багрових полисках пожежі він був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа! — Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт. Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею. — Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха! Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!.. — Не бійся, — сказав турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діток, доки все скінчиться… — Хто… ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей. — За кого мені молитися аллахові? — Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Прощай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки — не розбійники… а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те. — Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам’ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде. Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в’язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити. — Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими. — Діти січові! Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погоня! В море! Пугу! Пугу! — Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари. Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благально питався: — Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія… Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко… такий чорнявий, кароокий… — Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух? — Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним? — Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші… — Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди? — Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його… — З Грицьком? — простогнав Іванко. — Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми. Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози. — Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього? — Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця… — Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше… — Тебе спіймають… Іванку. Закатують. — Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається. Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні. — Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо! — Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його! В ранкових сутінках видно було, як кошовий зняв шапку, поклонився юнакові. — Славну справу задумав кобзарчук наш прегарний! — гукнув він. — Знайдеш побратима — завітай до Січі. Загинеш — думу про тебе заспіваємо! Пугу, пугу! — Пугу! Пугу! — крізь сльози відгукнувся Іванко. — А виберіть мені, братчики, покриття жінки турецької. Хочу вид змінити… — А ти, Явтуше? — озвався кошовий. — Чом не поспішаєш до чайки? — Лишуся з ним, — зітхнув старий козак. — Там, де квітка, там і корінь. Що мені в житті моєму? Може, стану в пригоді… Прощавайте, браття! Поклоніться Дніпру святому, Україні рідній… — Поклонимося! — лунало з чайок. — Щасти вам, браття! — Хай мати божа береже вас на морі синьому! Та прилітайте, орли сизі, ще до берегів ворожих! Та погуляйте, страху яничарам і турецьким пашам задайте! — Прибудемо! А чи не треба вам скарбу, братчики? Для діла вашого? — гукнув кошовий. — Маємо, — махнув рукою Іванко. — Поспішайте, браття! Вирує темна хвиля, піняться води Босфору. Пропадають у сутінках чайки, ніби їх і не було біля турецького берега. Іванко накидає на себе чорну турецьку фату, хапає Явтуха за руку, тягне до воріт Скутари. — Хутчіше, Явтуше. Нам треба проскочити, доки нова сторожа не підійшла. Шаблю загреби в пісок… Пістолі залиш… — Ой, який ти смішний у цьому чорному мішку. Наче примара… Якби побачив уночі — вмер би зі страху… — Явтуше, хутчіше! Не до жартів… — А куди ж ми підемо? Де зупинимося? — Маю дещо на приміті. Коли доля за нас, то все буде добре… Явтух хутенько вигріб довгасту ямку в піску, поклав свою шаблюку, пригорнув піском. — Ну, спи, сестро. Хто зна, чи доведеться знову стрітися… Він підвівся, широко перехрестився, поправив на голові не звичний для нього тюрбан. — Ну, дитино моя… веди… Один раз мати народила.  

Вдячність


 

Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі… — Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки? Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток. — Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці? — Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі… — Навіщо? — Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе. — Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся… — Маємо гроші, — скупо одповів Іванко. — Дамо тобі, скільки треба. Тільки знайди мого побратима, визволи його. Довіку буду вдячний… — Я вже молю аллаха за тебе. Моє життя — твоє життя. Вже тепер піду в порт. Шукатиму, запитаю перекупників. Скажи ім’я твого побратима… І коли його продали. Залишайтеся в мене. Тільки фату зніми. Жінкам у нас важче мандрувати. Ти молоденький, треба припасувати гарну бороду. Я добуду. І супутникові твоєму теж. Він знає турецьку мову? — Ні… — Тоді хай прикинеться німим. Чуєш? Як хтось запитає — хай мовчить… — Гаразд. Я скажу йому. — Я йду, гості мої. Сподівайтеся на добро. Ходіть сюди, в другу кімнату. Доки не повернуся — не виходьте. …Брудна завіса на дверях відхилилася, в щілину зазирнуло замурзане дитя. Почувся приглушений сміх. — Хто там? — занепокоївся Явтух, сторожко витягаючи шию. — Певно, діти цього турка, — відповів Іванко. — А чого вони сміються? — Діти як діти. Граються. — А як ти гадаєш… цей Гуго, чи як його там… не приведе яничарів? — Явтуше…. тоді жити не варто на світі. — сумно сказав Іванко. — Невже всі люди… звірі хижі? Ось ти, якби до тебе на Вкраїні прийшов турок… ти б не видав його, не оддав би в неволю? — Певно, що ні. Християнська ж душа я, не бусурмен… — А він себе вважає правовірним… а нас — покручами, недовірками. Треба дивитися на серце людини, а не на віру. Він добрий чоловік. — Може. Хотілося б вірити людям, Іванку. Ой як хотілося б. Я оце сиджу тут, у закапелку… і не віриться, що ми в Туреччині. Здається, вийдеш надвір, а там поля, гаї рідні, пісні над селом… — Тс-с… Заглядають. Знову вигулькнуло усміхнене личко дівчинки з-за дверей. Очиці її зацікавлено обмацували дивну жінку в чорному, якої вона ніколи ще не бачила. — Хто ти? — прощебетала дівчинка. — Може, ти мама моя? — А де твоя мама? — збентежено озвався Іванко. — Померла, — зітхнула дівчинка. — А я не знаю, що це таке. Тато казав, що вона пішла десь далеко-далеко. Може, ти повернулася? — Ні, я не мама, — сказав зворушений Іванко. — Я тітонька… Юлдуз-ханум. — Юлдуз-ханум, — повторила дівчинка. — Зіронька. Яке гарне в тебе ім’я. А мене звати Зульфа. А братика Селімом. Селіме, Селіме, йди-но сюди. Тут до нас прийшла тітонька Юлдуз-ханум… Дівчинка витягнула з-за завіси меншенького хлопчика, присіла біля гостей, бігаючи меткими очицями то на Явтуха, то на закутану в чорне «тітоньку». — Давай гратися, Юлдуз-ханум, — запропонувала Зульфа. — Я дуже люблю гратися… — А в що ж ми будемо гратися, дитинко? — А в козаків, — сказала дівчинка. — Ти будеш козаком. Отак роби! У-у-у! А я буду ховатися, а ти мене шукатимеш. Тільки ти роби отак-о! Страшно щоб було! — А хіба козаки… страшні? — тихо запитав Іванко. — А хіба ні? — серйозно перепитала Зульфа. — Палять, бігають, убивають людей… Я бачила їх сьогодні. Мене хотіли вбити. — Зульфа, — помовчавши, відповів Іванко. — Я знаю — тобі страшно було. А в козаків… далеко, далеко від твоєї землі… є дітки, є свої хати… — У козаків є діти? — здивувалася дівчинка. — Вони ж розбійники. У розбійників нема діток. — Вони не розбійники. Вони такі люди, як твій тато. Ловлять рибу, сіють хліб. На них нападають татари і турки. — І турки? — вражено перепитала Зульфа. — Турки… Забирають козацьких діток, хлопців, дівчат. Везуть у неволю. Тоді козаки пливуть сюди, щоб визволити своїх дітей та батьків. — Я не знала, — прошепотіла Зульфа.  

Минуло кілька тижнів. Одного разу Гуго-алі повернувся з порту радісний, веселий. Він з порога гукнув своїм гостям: — Дякувати аллахові, розшукав я твого побратима! Іванко схопився рукою за груди, похитнувся. Турок підбіг до нього, підтримав за лікоть. — Що з тобою? Тобі погано? — Ні, ні! Друже Гуго-алі, дякую тобі за добру вість! — прошепотів Іванко. — Кажи… кажи далі… Де він? Що з ним? Чи далеко… — Далеченько. Його купили перси. Обидва козаки разом. Вони у вежі мовчання… — Вежа мовчання? Що це таке? — Ніби цвинтар… чи що. Там складають мертвих… Їх потім поїдають коршуни… — І козаки… — Так, брате. Козаки носять трупи в ту вежу… — Боже, — простогнав Іванко. — Гордійку, за що тобі така ганьба… — Вони без кайданів, — озвався Гуго-алі. — Та втекти звідти неможливо. Пустеля, безводдя. Один шлях — викупити. Чи вистачить у тебе грошей? — Вистачить, Гуго-алі, — скрикнув Іванко. — Явтуше, неси все, що маємо. Боже мій, я вмру від щастя! Невже я побачу його? Невже ми будемо разом? Явтуше!.. Явтух метушився біля свого лахміття, розв’язував сакви із скарбами, і тихі сльози надії котилися по його старечих, зморшкуватих щоках…  


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка