Олесь Бердник



Сторінка17/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51

Лице смерті


 

Замерзає Іванко в тісній кам’яниці, плаче гірко. Сльози крижаніють на віях, боляче очам. Він гасає попід стінами, картає сам себе. Навіщо було проситися до проклятого шляхтича? Чого він хотів здобути від гордовитого пана? Доки все добре — ласка й усміх, а найменший непослух — видно вовчі зуби. Та й непослуху ж не було! Підле гидке баговиння, про яке бридко й подумати! Якби вона знала, то сама б над собою сміялася… Боже, що діяти? Як вибратися з пастки? Завтра… Ні за що ні про що… Може, справді сказати їй. Попрохати, щоб прийшла, і відкритися. Вона збагне… А може, ні? Може, не треба? Тоді що ж лишається? Сказати Чартинському? Він розлютується, бо все відкриється. Пані буде лихо, але й Іванкові не буде від того солодко. Тоді вже напевне петля! З вузької бійниці сипле сніг, розгулюється хуртовина, зловісно виє. Хлопець ховає закоцюрблі руки в рукава свитинки, дише сам собі під полу. А ноги вже як не свої — терпнуть від холоду. Не допомагає біганина… Він рвучко зупиняється, підходить до дверей. Треба сказати. Будь що буде! — Явтуше! Він стукає кулаком у двері. Глухо відгукується луна по той бік, у коридорі. Брязкотить віконечко, відчиняється. В світлі смолоскипа видно похмуре вусате обличчя. — Чого тобі? — Дядечку! Пропадаю! — плаче Іванко. — Ноги, наче ціпки… — А я що маю діяти? — понуро одзивається Явтух. — Мені сказано, щоб стерегти тебе. І край. А те, що тобі холодно чи жарко, — не моя справа. Догрався, доспівався — маєш своє. Солодко було у панських покоях — тепер посмакуй, яка паля, хлопче! Щоб не пнувся до шляхти, хай вона показиться. — Та ви ж нічого не знаєте, — палко вмовляє хлопець, приклавши сині руки до грудей. — Вони ж мене обманом. Дядечку, скажіть пані, щоб прийшла, я маю щось важливе сказати. Вона тоді випустить мене. Я жити хочу, в мене побратим у неволі бусурманській… я ж хотів визволити його… тому й пішов до пана. Хіба вони мені потрібні? — Знай бреши! — знизав плечима Явтух, чухаючи здоровенного рудого вуса. — Щось ти намолов, хлопче, що й сам дідько не розчовпає. І побратим, і пан, і пані. Та що ж маю діяти — піду скажу. Коли це вирятує тебе — хай уже. Скажу! Жаль мені тебе. На ось рукавиці кожушані, на ноги одінь, не замерзнеш. Він кинув рукавиці в кам’яницю, зачинив віконечко. Настала тиша. Іванко всунув чобітки в рукавиці, притулився до холодних дверей, наслуховував, тамуючи тривогу. Минав час, стогнала завірюха, десь угорі завивало щось жалібним, моторошним голосом. Чи душі померлих, чи, може, злі почвари панського замку? Та ось почулися кроки Явтуха, брязнув важкий засув. На порозі стала пані Матильда в розкішній білячій шубі. Очі її блищали насмішкувато й загадково. Вона нетерпляче крутнула головою, на голові блиснув у сяйві смолоскипа великий діамант. — Чого бажаєш? Може, схаменувся? Я рада! Попрошу пана, щоб простив тебе? Ти зрозумів? — Пані, — тремтячим голосом сказав Іванко. — Я хочу сам на сам. На одну хвильку… Ви все збагнете… — На одну хвильку? — заінтриговано перепитала пані Матильда. — Цікаво… Явтуше! Залиш мені смолоскип. Зачини двері. Стій там, чекай, доки покличу! — Слухаю, пані, — буркнув Явтух, несхвально бликаючи оком на кобзарчука. Двері грюкнули. Явтух лишився в пітьмі. Він горнувся в свій затишний кожух, крутив осудливо головою, плювався. — Пропав парубійко! Зовсім пропав! Хто з панами зв’язався, тому добра не жди! Нараз двері відчинилися, пані Матильда вихопилася з кам’яниці, немов ошпарена, заверещала огидним фальцетом: — О пся крев! Яка підлість! Хлопський виродок! Я тобі покажу, як насміхатися над шляхтянкою! Ти сподіваєшся, що тобі допоможе такий поворот? Не дочекаєшся! Пані зачинила двері, грюкнув засув. Вона глянула на Явтуха зловісно, люто. — Явтуше! — Слухаю, ясна пані! — Оцю підлоту… оце чортівське сім’я… — Про кого пані каже? — Цить! Не перебивай! Вбий негайно! — Кого, пані? — злякався Явтух. — Ну, цього, що тут… Івана… — Але ж, пані… Пан казав, що вранці… на палю його… — Я наказую стратити його тепер, в сю ж мить… — Де, пані? Тут, у замку? — О ні! — злякалася Матильда. — Тільки не тут… Я б не хотіла, щоб пан Станіслав бачив це. Одведи його в ліс… і там… ти розумієш. Ось тобі десять золотих. Візьми, візьми, Я тобі ще дам, як зробиш, що сказано… — А що я скажу панові? — Що хочеш… Що втікав… Ти догнав його в лісі… Пристрелив… Щось придумаєш… Явтух вкинув монети в кишеню кожуха, помовчав, опустивши очі донизу. На його чолі проходили тіні, волохаті сиві брови зійшлися докупи в німому запитанні. — Гаразд, пані… Я зроблю. — От і добре… Добре, Явтуше, — ласкаво прошепотіла пані. — Ти добрий слуга, відданий. Я тебе озолочу! Та ще пам’ятай… він характерник… — Оцей хлопець? — злякався Явтух. — Він самий. Дивись, він може обмарити тебе. Перекинутися вовком чи гадюкою… а то й жінкою. Дивись, рубай одразу. — Ніколи б не подумав, — пробубонів Явтух, сторожко оглядаючись на двері. — Такий гарний парубійко… — То я піду. Нікому ні слова, Явтуше, не марнуй часу! Пані майнула перед Явтухом білою шубою, щезла в сутінках. Сторож торкнувся рукою пістоля за поясом, поправив ефес шаблі. Перехрестився і відчинив засув. Іванко стояв в глибині кам’яниці, затуливши руками обличчя, ї худенькі плечі його дрижали — чи то від плачу, чи то від холоду. — Збирайся, ходімо, — непривітно сказав Явтух. — Куди? — ледве чутно озвався Іванко. — Не питай. Раніше треба було питати. Вони вийшли з кам’яниці, вузькими переходами потрапили на подвір’я. Минули стіни фортеці, опинилися на краю лісу. Десь вдалині лунали приглушені пісні, між кучугурами зоріли червоні вогники, миготіли, пересувалися. — Чи не різдво сьогодні? — запитав Іванко. — Різдво, — похмуро одповів Явтух. — Проклята пані змусила мене в такий день діяти каїнову роботу. — Куди ви мене ведете? Дядечку, що ви надумали? — Не я надумав. Не край мого серця, хлопче. Я хлоп, бидло. Що скажуть — те маю діяти… Іванко шурхав у заметах, затуливши обличчя від колючої хуртовини. Зупинився біля вікової сосни, знеможено притулився до неї. — Ви мене вбити хочете…. бийте тут… я не можу більше… Явтух мовчав. Від села долинали дзвінкі голоси дітей та дівчат, вони виводили слова колядки:  

По всьому світу нова новина,


Чистая діва сина родила,
В яслах положила, сінцем притрусила
Господнього сина…
Ой ішли із неба аж три янголи,
Та принесли вони йому три дари,
Три свічки воскові, ще й шати шовкові
Маленькому синкові…

 

Іванко заплакав, обнявши сосну. Дядько стояв біля нього, тупцюючи в снігу, очі в нього сльозилися від хуртовини. — Життя прокляте. Слухай, хлопче, еж ти характерник? Перекинься краще на вовка чи на гада, якогось… та й втечи. Щоб мені не брати гріха на душу! Га? — Який характерник? — крізь сльози пробурмотів Іванко. — Що це ви вигадали? — Не я — пані. Вона мені сказала, що ти відьмак. Вискочила з кам’яниці, мов ошпарена. Вся бліда, трясеться. Наказала, щоб я тебе прикінчив. Каже, що ти характерник, можеш перекинутися вовком або й жінкою… щоб утекти. Очі хлопця заіскрилися чи то від сліз, чи то від сміху. Він схлипнув судорожно, простягнув руки до Явтуха, прошепотів: — Дядечку… Тепер я знаю, чому вона так звеліла. Вона одурила всіх — і мене, і вас, і пана. Мені не треба ставати жінкою, бо я дівчина! Іванко зняв шапку. Потім схопив себе за чуба. — Свят, свят, — одсахнувся Явтух, хрестячись одною рукою, а другою хапаючись за пістоль. — Що за проява? Згинь, пропади, сатано!.. Перед дядьком стояла дівчина. Русява коса розсипалася в неї по плечах, чорну перуку вона тримала в руці. — Дядечку Явтуше, батьку рідненький! Я вам все, все розповім потім. Я дівчина, Василина моє ім’я… — Перехрестись! — Христом-богом клянуся, правду кажу! — Дівчина перехрестилася, простягла Явтухові перуку. — Помацайте, це ж тільки машкара. Якби я була відьмою, то давно втекла б од вас… — Гм, — здивувався дядько. — Перехрестилася, отже, не відьма. Диви, яка пригода. Ох ти, халепа яка! Що ж мені з тобою тепер робити? Нащо ж ти на себе парубоче ім’я взяла, парсуну чужу присвоїла? — Бо хлопцем легше, — сказала дівчина. — Мені коханого треба визволити з неволі турецької. От я й вирішила… — Ой дурна ти, дівчино! — похитав головою Явтух. — Де ж ти захотіла правди знайти? У панів, у шляхти? Там її вдень із свічкою не знайдеш! Гм! Тепер мені виднішає в голові. А то замакітрило… Ах ти ж, голубонько моя, горличко безталанная! Ходімо ж зігріємось, а то ти ж задубіла вся. Василина припала до грудей Явтуха, глухо заридала. Він обняв її худенькі плечі, гладив шкарубкими руками, тупцював од незручності. — Ну чого ти?.. Ну навіщо ж? Ну, все лихе минуло. Вспокійся, дівчино. Ах ти, притичина яка. Ходімо, я проведу тебе до ‘днієї баби знайомої. Вона самотня, ніхто не знатиме. Там побудемо. А потім побачимо. А чуб свій залиш… Надінь… пригодиться ще… По глибоких кучугурах вони добрели до малесенької хатинки під лісом. В єдиному віконечку світилося. Явтух постукав у шибку. За дверима щось зашамотіло. — Колядники, чи що? — почувся слабенький голос. — То колядуйте! — Та ні, Мокрино. То я, Явтух. Пусти, ради святого вечора. — Заходь, заходь, милості прошу. Зігнувшись, Василина вслід за дядьком ступила до хатинки. Дихнуло теплом, запахом чепчика, м’яти. В слабенькому жовтавому світлі лампадки, що горіла перед іконами, видно було похилу бабусю, яка пильно приглядалася до гостей. Привітавшись до Явтуха, вона кивнула на дівчину, мружачи підсліпуваті очі. — А це ж хто з тобою? Чи то дівчина, чи то хлопець? Твар нібито дівоча… а одіж парубоча… Що за дівчина? Машкару таку наділа ік празнику, чи що? — Зажди, Мокрино. Дай зігрітися. Тут пригода недобра. Дівчина сама розкаже… — То роздягайтеся ж. Та прошу до столу. Кутя якраз впріла. Добре, що ви прийшли, бо ніхто й колядувати не завітав — далеко ж од села, кому охота по кучугурах шурхати. — Ану сідай, Василино, — звелів Явтух. — Давай чоботи стягну. Іч ти, ноги немов крижинки. Мокрино, дай-но трохи горілочки на долоню, розтерти треба. — Зараз, голубчику, — заметушилася господиня. — Тут у мене в сундуку є кварта для гостей. Знадобиться тепер. Явтух хлюпнув собі на долоню синюватої рідини, почав розтирати посиніли дівчачі ноги. Вона засичала, зойкнула. — Нічого, нічого… Терпи, — пробуркотів дядько. — Лихої години можна дістати. Пропадеш ні за цапову душу. Хоч би не одморозила пальців. Як щипаю — чуєш? — Трохи… чую. Ой, болить! — Ну коли болить, то радій! Не одморозила. Мокрино, оце в тебе і залишу її. Поживе трохи, доки вирішимо, ще та як. — Та я рада-радісінька, Явтуше. — Тільки щоб нікому нітелень! Хто-небудь навідається, побачить, скажи, що небога приїхала. Хорує. — Скажу. Сідайте ж до столу. Та розкажи, горличко, звідки ти, хто, як сюди потрапила… Василина сиділа за старовинним дубовим столом, під божницею, їла смачну солодку кутю, прислухалася до зловісного завивання хуртовини за вікном. Дивувалася. Недавня лиха пригода здавалася сном, маренням. Залицяння пані Матильди, холодна кам’яниця, темний похмурий ліс… Ні, ні. То мара, навіяна розпукою, її блуканням у пошуках ненаглядного Гордійка. Мій друже, мій коханий, де ти, що з тобою? Як мїні відшукати стежку до тебе? Бо коли не знайду, то вмру від жури, від пекучого смутку… Задумався дядько Явтух, підпер вузлуватою долонею волохату голову, жалісливо дивиться на несподівану хрещеницю свою. Мовчить. Очікує, коли вона почне оповідати…  

Явтухів рішинець


 

…Панотець вів мене по тісному підземеллю. Десь плакали діти, тужили жінки. Було вогко, з кам’янистих стін падали краплі води. Я була сама не своя. Рятуватися, коли десь там пропадали ненька та батько, наречений… Навіщо? Для кого? Та я вже не думала ні про що, слухняно йшла за панотцем. Ми опинилися в Громовому Яру. Священик звелів сидіти всім біля входу до підземелля, до хутора послав хлопчиків, щоб вони довідалися, що там діється. Татари збігли, як весняна вода. Од хутора лишилися тільки недогарки. Ми повернулися на рідні місця. Матінка моя згоріла в хаті. Батько лежав, порубаний щаблями, біля млина. Все майно пропало, згорів млин. Жінки та діти поплакали, посумували. Поховали на цвинтарі, кого знайшли. Гордійка та його побратима біля церкви не було серед трупів. Певне, його полонили татари… Самотнім лишився і священик, всю його сім’ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити… І тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім’я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі… А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше… і вас, бабусю… Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече. — Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть. Одняли воріженьки од нас добро й ласку. Полонили не тільки землю нашу, а й серце. Страшно, Висилинонько. Міг би душогубом стати проклятим, бо власної мислі не маю. Доки під панською ногою ходиш — не людина ти. Слава тобі, Боже, що зупинив страшне злодійство. Бач, до чого панське кодло призводить, — брат на брата руку піднімає! Тепер мені повиднішало, знаю, що діяти маю. На Січ піду! — А я, дядечку? Куди ж мені тепер? — Та й тобі ж, донечко, туди дорога пролягає, — широко посміхнувся Явтух. — А що — тільки там і шукати волі для твого милого. До братчиків, до козаків треба йти! Там правда і воля! Заберу тебе з собою. Не дам скривдити нікому… — Що ти таке верзеш, Явтуше, — зітхнула баба Мокрина. — Хіба ж на Січ дівчат пускають? Там строго… Як побачать — одразу ж назад! — А я дівчини не візьму з собою, — зареготався Явтух. — Іванка-кобзарчука поведу. Та ще й письменного. Писарем стане наш Іван. Довідаємося про Гордія, мо’, я і в похід до Туреччини попливу. А то — викупимо. Що — хіба погано кажу? Василина обняла Явтуха, поцілувала в щоку. Очі в неї сяяли зорями, на віях блищали сльози. — Я щаслива, — прошепотіла вона. — Я наче наново в світ народилася. Будьте мені батечком. Спаси Біг за добру раду. Кращої не придумаєш. Явтух крекнув від задоволення, розчулено глянув на усміхнену бабу Мокрину. — От і добре. Побудеш у баби Мокрини. Ніхто тебе тут не побачить. Тихенько зберемося, а ранньої весни — в дорогу…  

Частина третя. Мати Січ


Ненаситець


 

Глухо реве найбільший поріг. Клекотить, вирує, кидає хмари бризок у простір, стеле на сонці ніжну веселку. Вода в Дніпрі прохолодна, ласкава. В прозоро-жовтому плині похитуються, інколи покивуючи плескатими хвостами, миньки та старезні соми. Поміж ними вештається малеча — густира, біблиця, в’язи, кози-верховодки. Понад хвилями та бурунами стрілами пролітають, пружно вимахуючи крилами, чайки та білі мартини. Скрикуючи, падають з неба, хапають сріблисту рибину і летять десь на скелю, щоб поглинути жертву. Шум води заспокоює. Хочеться лягти на пісочок, задрімати, п’ючи всім тілом буйний сонячний напій. Забути про все, що минуло, що буде. Відчути себе, як колись у дитинстві, часткою простору, землі, далекого і такого рідного сонечка. Та ба, це неможливо… Неможливо піти, куди хочеш. Неможливо назватися власним ім’ям. Неможливо видати себе поглядом, жестом, словом. Тяжко Василині. Тяжче, ніж вона гадала, коли згодилася їхати на Січ. Козацьке братство прийняло молодого парубка Йванка так, як воно приймало до того тисячі інших знедолених. Щиро, але й суворо. Тут, за порогами, серед плавнів і неосяжних степів, перед загрозою вічного нападу безжального ворога, не можна було плекати лагідності чи ніжності. Ласка ховалася під грубуватістю, щирість — під одчайдушністю, любов покривалася нещадними лаштунками доцільності й жорстокості. Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором’язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище «Баба». Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди. Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур’янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч. Хоч би скоріше похід. Хвилюються козаки, повзуть чутки, збирається гроза. Не стримаєш серця козацького, коли воно вибухне жалем за скривдженим людом українським, все одно, як долонею не зупиниш блискавицю небесну, коли хмара сповнилася вогнистою силою. Кажуть, що скоро, незабаром. Кажуть, що вже біля Великого Лугу, в потаємних затоках, смоляться чайки. Шепочуть, що вже готові припаси. Тільки чекають кошового отамана Кореня, який поїхав до Києва про щось домовлятися з послами королівськими. Не бажає король, щоб козацтво турбувало береги кримські чи оттоманські, боїться він люті султанської. А тим часом ординці безборонно налітають на Вкраїну, ніби ятаганом розпорюючи її живе тіло, забираючи в неволю нещасних бранців. Хто ж стримає ярий шал розплати, яка сила втримає той клекіт у берегах? Дай Боже, щоб скоріше. Невольники, що чудом вирвалися з бусурменської каторги, розповідали, що Гордій Кожух виплив з Кафи на стамбульській галері. А звати господаря її Алі-пашею… Аби тільки добратися до берега ворожого. Вже там доля щось покаже. Аби тільки в похід. — Гей, Баба, нумо купатися! Сонце пече — страх! Козаки прискакали зі степу, гарцюючи на конях. Вона стрибають на землю, хутко роздягаються. Іржуть, мов жеребці, розкошуючи під сонцем, виграючи могутніми м’язами. Іванко одвертається, ховає пашіюче обличчя. — Чи ти в монастир зібрався? — здивовано гукає Андрій Діжа, високий, стрункий козачисько, поплескуючи себе по стегнах. — Сидить, наче привезена дівка, пріє в жупані своєму! — Я вже купався, — бреше Іванко. — Тоді йди на вежу. Хай Явтух покупається! — То й піду, — полегшено зітхає Іванко, встаючи з каменя. Хлопці пірнають у воду. Могутній вир тягне їх у зеленаву глибінь, загрожує, але козаки долають лютий клекіт, мов здоровенні рибини, виграють засмаглими тілами над страшною прірвою. Іванко бере свого вороного за повід, веде до високої вежі, що стримить на горбу біля скелі. Тріщить під чобітьми торішній бур’ян, задушливо пахне дика м’ята. На дерев’яному помості вежі, звісивши ноги, сидить дядько Явтух, пихкає люлькою. Він забачив Іванка, дивується. — Чом не гуляєш? Я ще посиджу, початую… — Хлопці купаються, — неохоче каже Іванко. — Кажуть, щоб я початував… — Ото лишенько, — буркнув Явтух. — Халепа, та й годі. То лізь, мій голубе, сюди. Я й справді з охотою покупаюся. Припікає.  

Герць


 

Іванко на вежі. Звідси видно Дике Поле, Великий Луг на обрії, зубці порогів, Дніпро-Славуту. На півдні — імлисте марево. Вітер докочує звідти запах полину, степ тріщить тисячами коників, у порожньому небі клекочуть орли. Бур’яни, високі трави. В них так легко заховатися людині, навіть вершникові. Тому й треба чатувати, щоб зненацька не налетіла вража сила до володіння козацького… Серед срібної тирси, там, за валунами, чорніють якісь цяточки. Може, кози? Чи степові шакали? Ні, зависокі. Що ж то має бути? Іванко примружує очі, затуливши їх дашком руки від сонця. Чорні цятки зближаються, прямують до порогів. Вже видно над ними якісь темні рисочки. Ба, це коні! На них вершники зі списами. Хто ж такі? Татари чи, може, козаки? Хлопець хутко спускається вниз, стрибає на коня, б’є його підборами під боки. Козаки загледіли, що Іванко вже не на вежі, вибігають на берег, одягаються. — Пугу! Пугу! — кричить Іванко. — Вершники в степу. — Татари? — запитує Діжа. — Не розібрав. Далеко. Восьмеро їх. Чи, може, й дев’ятеро! — Гм! — покрутив головою Явтух. — Нас семеро. Впораємося, коли що… — Впораємося, — охоче згоджується Діжа, пристібаючи до пояса шаблюку. — Хлопці, засядемо. Я вилізу на вежу, стовбичитиму там. А ви — по двоє — чатуйте в бур’янах. Щоб нічичирк. Хай вони скачуть до мене, подумають, що я один… Високі трави ковтнули козаків. Іванко з Явтухом засіли за великим сірим валуном. Навчені коні лягли на землю, одкинули ноги, ніжаться на паркому сонці. Дядько Явтух приклав вухо до землі, прошепотів: — Стугонить. Вже близенько… Андрій Діжа походжає на помості, склавши руки на грудях. Ось він зупинився, одвернувся обличчям до Дніпра, дістає люльку. Починає викрешувати вогонь. — Ну й проява, — вдоволено каже Явтух. — Штукар. Такий самого чорта не злякається! Ти тільки глянь, глянь… Десь недалеко скаженим галопом промчали коні, почулися люті вигуки, на вежу посипалися стріли. Діжа стрілив з двох пістолів. Болісно заіржав кінь. — Пугу! Пугу! — закричав Діжа. — Пора, — видихнув Явтух, смикаючи коня за повід. Розумні тварини миттю зводяться на ноги. Козаки в сідлах. Шаблі наголо. Молодецький свист — і шестеро лицарів вихором котяться до вежі, переймаючи татарських напасників. Ординці вже побачили січовиків, на сонці заясніли ятагани. Зловісно продзвеніли стріли, не зачепивши, однак, нікого. Зійшлися груди до грудей, вдарилися. Явтух одбив удар кривої татарської шаблі, розчахнув ординця до сідла. Два ногаї напали на Іванка, він крутився в’юном, насилу одбиваючи вмілі заходи. Явтух кинувся йому на поміч, одтягнув одного татарина на себе. Другий кинувся навтікача в степ. Іванко, припавши до спини коня, метнувся за ним. У зіщуленій вузькій спині татарина Іванко бачив усе, що зламало йому життя, що розлучило його з ріднею, з любим дитинством, з омріяною волею. Будь-що треба наздогнати ворога і покарати! Татарин відчув за своєю спиною погоню, круто розвернув коня, приготувався до герцю. Вузенькі чорні очі сповнені жаху й рішучості. Іванко налетів на нього, рубонув. Ординський клинок полетів у траву. Ворог скрикнув, затулив долонями лице, очікуючи смертельного удару. Іванко стримав коня, зупинився. Важко дихаючи, дивився на ординця. В серці прокинулася жалість. Певне, десь його теж чекає дружина, діти. Босоногі, замурзані татарчата. Настане ніч, потім друга. Батько не повернеться до сім’ї з далекого Дикого Поля… — Я дарую тобі життя, — сказав Іванко татарською мовою. — Тільки поклянися, що ти не підіймеш ятагана проти козаків! Чуєш? Татарин одвів руки, не розуміючи, що з ним сталося. Зачудовано прислухався до слів молодого козака. По брудних щоках його потекли сльози. — Козак дивний, — пробурмотів він. — Хай аллах благословить тебе. Хай архангел Джебраїл допоможе в твоїй дорозі. Клянусь аллахом, не візьму шаблі і стріли в свої руки. Прощай, козаче… мої діти благословляють тебе… Він ударив коня нагайкою, помчав у далеч, тільки тирса залопотіла. Іванко повернувся до вежі. Їхав задумливо, не поспішаючи. На серці було сумно й радісно. Сумно, бо знав, що милосердя в такій справі козаки не схвалюють, а радісно, що не згубив безоружну душу. Двох ногаїв козаки полонили, інших порубали. Весело перемовляючись, чекали на Іванка. — Ну як, послав татарина на той світ? — бадьоро гукнув Діжа, пихкаючи люлькою. — Охрестили тебе, козаче! — Я одпустив його, — тихо мовив Іванко, важко зітхаючи. — Тобто як одпустив? — зловісно запитав Андрій, вибиваючи попіл з люльки об стремено. — Як це так — одпустив? Живцем? Козаки зареготалися. — Ну й запитав! — захлинаючись, сміявся старий козак Метелиця. — Душу кожен з нас одпускає до бога, не брати ж її в полон! — Та ні, братчики! — гарячився Діжа. — Тут справа кепська! Він випустив живцем підглядача бусурменського! За це належиться кара. Січові закони однакі для всіх — молокосос ти чи сивий! Зрадив військовому правилу — маєш відплату! — Голубе, як же це? — зажурено запитав Явтух. — Навіщо випустив ворога? — Я вибив шаблю з його рук, — похмуро одвітив Іванко. — Він затулився руками. Я… я не міг рубати безоружного. Мені жаль його стало. Татари — теж люди… — Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого… твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди… — Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав… — Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом. — Що козаки — не розбійники степові… Я слухав думи, сам співав їх. Я мріяв, що стану козаком. Бо козак — то охоронець народний, лицар. — Лицар — не баба! — скрикнув Діжа палко. — Полоненого вбити — гріх! А випустити ворога, та ще й підглядача, то зрада! Слинько ти, а не лицар! Киями його, хлопці! Якби на Січі — засудили б на смерть! А ми — дамо двадцять київ! — Та що ви, товариство? — захвилювався Явтух. — Як то можна — двадцять київ? Хлопчина молодий, як лозина. Не витримає, віддасть богові душу! Навіщо брати гріха на душу. — Не витримає — його біда! Витримає — щасливий народився! — Та що ви, справді! Двадцять київ — то багато. Йому ще треба в похід плисти, побратима рятувати! — Де йому рятувати побратима з розвішаними соплями! — крикнув Діжа. — Пожалієш турка — сам загинеш! Там треба лицарів з кам’яними серцями! Злазь з коня, нічого базікати! Як, братчики? — Згода! — крикнули козаки гуртом. — Можна десять київ! — повагом сказав старий Метелиця. — Досить з нього. Бо одіб’ємо печінки, дуже він худорлявий… — Ну, хай буде десять, — неохоче згодився Діжа. — Ну сам злізеш чи тебе стягти? Іванко, похнюпившись, скочив з сідла, підійшов до вежі, обняв руками стовпа. — Бийте! В’язати не треба. Витерплю…  
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка