Олесь Бердник



Сторінка13/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51
НАД ПЛАНЕТНИМ КРУГОМ


Маруіро! Далека моя, найближча моя… Чи бачиш ти мене серед небесного простору, серед хмар і птахів, що супроводжують військо Атлантіса? Лечу над планетним кругом, над океаном, над островами, дивлюся на дрімучі ліси, на гори, вкриті сніговими шапками, на нужденні селища чорних племен. Інколи вражений розум жахається, не збагне, як це сталося. Ще зовсім недавно я жив несвідомим хлоп’ям на маленькому острові Лопала, серед таких же простих рибалок. Вони знали лише свої сіті, радощі доброго улову, втіху жіночих пестощів, спільні святкові обіди, коли можна наїстися на кілька днів. І лише в казці вони, як і я, чули про польоти в небо, про штучних людей, про далекі краї безсмертних. А нині я лечу до тих країв, веду за собою страшну повітряну когорту смерті. Намагаюся відігнати од себе рій тяжких дум, бути спокійним. Все страшне й радісне попереду. Я знаю. Мов стріла, випущена з тугого лука, мчу в невідому далечінь, але передчуваю, що в ціль попаду неодмінно! Куди і як — не знаю… Та грім нового шляху, вихор долі несе мене в нові краї, заглушує видива юнацьких дум… Коли я заплющую очі, мені здається, що я йду над прірвою. В руках — дорогоцінна чаша. Під ногами — ледь помітна стежина. Вузенька, слизька. Не поможеш руками собі, не схопишся за рятівну скелю чи дерево. Треба ступати ногою обережно, бо оступишся, послизнешся, полетиш стрімголов у безодню. І чаша розіб’ється. Розтріскається на рій уламків. А я не смію розбити чашу! В ній усе — і доля народів Атлантіса, і наша любов, моя Маруіро, і багато такого, що ще приховане в тумані грядущої долі планетного круга… Я бачу тебе на покрівлі обсерваторії. Старий Нгала гортає старі папіруси, шукає розгадки сущого в древніх переказах, оплакує падіння земного круга. А ти з тривогою вглядаєшся в обрій на сході, де над морем купчаться чорні хмари. Знаю, що посилаєш вслід мені серце своє, щоб захистити в невідомих краях. Знаю, що з тим захистом не пропаду ніде, не втону, не згорю, не сконаю в пустелі. Я лечу на своєму вімана. За мною — сто повітряних кораблів. В кожному з них лише по двоє воєвод, живих людей. Всі інші — механічні вояки, бездушні, моторошні істоти. Я ніяк не можу звикнути до байдужого виду їх, до холодного погляду. Та найстрашніше те, що вони навчені лише вбивати й нищити. Накажи врятувати людину з води — не послухають! Накажи винести дитину з пожежі — не підуть! Ти розумієш, Маруіро, як тяжко мені відчувати за собою лаву таких істот, сповнених чужою, руйнівною волею… Кілька разів на день ми опускаємося вниз. Набираємо прісної води в ріках, спочиваємо. Спочивають, звичайно, лиш воєводи. Механічні вояки сидять у вімана, байдуже розглядаючи навколишні краєвиди. Чорні жителі розбігаються, забачивши летючу когорту. Я чув крики: — Вогняні змії! Смерть летить! Посланці Пір’ястого Змія! Певно, недарма такий жах викликають полчища Атлантіса! Всі народи землі пам’ятають жорстокість когорт Чорного Володаря. Мені довелося зустрічатися з вождем одного чорного племені. Він догідливо згинався переді мною, всміхався, а десь у глибині очей вождя я бачив тінь страху й ненависті. Мені захотілося порозмовляти з ним наодинці. Двом своїм воєводам я звелів вийти з хатини вождя. Один з них — Руала — заперечував: — Я твій помічник, Вайвасвато. Чорний Володар заповів мені вести когорту, коли ти вмреш. — Я ще не вмер! — з притиском відповів йому я. — І доки це станеться, ти будеш слухати мене… Опущені вії Руали не могли приховати виразу злості й гніву. Але він вийшов. Я вже давно передчував, що до мене приставлено вірних сторожів Ранатаки. І не лише сторожів, а й убивць, коли на те буде потреба. Що ж, тим краще! Володарю я не завдячую нічим, крім підступу!.. Коли ми лишилися на самоті, я запитав вождя: — Чому твої люди ховаються? Вождь одвів погляд убік, товсті губи його тремтіли. — Сила завжди викликає страх, о Білий Володарю! Досі вони бачили силу жорстоку… Не гнівайся на них. Вони сумирні й роботящі. Вони пасуть корів і ловлять звірів. Вони сіють маїс і роблять легкі піроги. І нікому не загрожують… Невже за страх можна гніватись на бідних синів Атласа? — Ти не збагнув моїх слів, — заперечив я. — Я не гніваюсь. Я лише дивуюся. Де страх — там рабство. Людина мужня не буде рабом. Коли сила навіть подолає її — вона воліє вмерти або втекти, ніж бути рабом. — Дивно говориш, — прошепотів вождь, і тінь страху поволі танула в його очах. — О якби так було! Якби! Лише казки наші розповідають про таких героїв… — А чи є у вас казки про Швета-Двипа? — зненацька запитав я. — Чи чув ти що-небудь про той край? Вождь здригнувся від несподіванки, почувши мої слова. Заворожено дивився на мене. Потім тихо сказав, ніби зважуючи кожне слово: — Я чув, о білий Володарю, про Швета-Двипа. В серці народ несе образ її. Мріє, що прийде колись на землю царство її. І не буде в тому царстві бідних, нещасних, не буде смерті й катування, не буде володарів і рабів. Всі стануть рівними. І розум людей, що житимуть тоді, стане ясним, як гірський кришталь… — А де вона, Швета-Двипа? — запитав я. Вождь одразу замовк. Зітхнув, розвів руками. Показав на північ. — Кажуть, десь там… та хто знає? Невідомо, де край безсмертних. Не можна розшукати його. Лиш кого покличуть вони, той знайде Швета-Двипа… О Маруіро! Серця навіть темних, диких народів віддано бережуть світлі поняття, Вони не вкажуть дороги до омріяного краю безсмертя. Вони не допоможуть ворогам розшукати казковий край… Я попрощався з вождем. Ми знову полетіли на схід. В польоті я розглядав плани земного круга, складені старим Нгалою. На цупких листах папіруса за островами Рута і Даітья був зображений темною фарбою океан, потім земля чорних рас, а за нею — гори і море, всіяне островами. Вчений не вказав точно, де Швета-Двипа. Ніхто цього не знав, навіть Чорний Володар. Широким червоним колом було обведено велику частину моря й гір, де, як передбачали чаклуни, перебували небесні пришельці. Я мусив розшукати те місце… Дивні почуття крають серце моє. Тривога стискує груди, морозить душу. Та хай одразу з’ясується все, що такою таємницею оповило моє життя! Не хочу мучити розум, докопуватися до того, що поставило мене в бурхливий потік. Несе, несе течія, і несила визначити, куди вона несе, і які знаки спалахують попереду, і що видно на берегах ріки життя, мимо яких я пливу… Знаю твердо лише одне — нема шляху для повернення. І від цього радісно, хоч і страшно! Згадується старовинна розповідь про вождя, який здобув найбільшу перемогу тим, що запалив степ позаду своїх вояків. Не маючи змоги повернути назад, вояки помчали на ворога, зломили його. Так і я мушу діяти! Спалено всі мости через ріки й потоки! Життя чи смерть лиш попереду! І ти, моя єдина і вічна, теж попереду, хоч залишив я тебе позаду… Пливуть хмари, гримлять грози. Пролітають чорні кораблі над планетним кругом, сіють жах і страх в селищах далеких народів. Все ближче заповітний край. Все густіші ліси, крутіші гори, синіші озера! Розуме мій, загострись, як меч бойовий, серце моє, затихни, як струни зули! Слухай, слухай веління долі… БИТВА


Безліч днів і місяців ширяли над планетним кругом кораблі Атлантіса. Опускалися вниз, щоб поповнити вімана запасами їжі й води для людей, щоб вкласти в груди штучних людей зерна пшениці, які давали силу механізмам. Знову злітали в небо, пробивали хмари, і воєводи розглядали з пташиного польоту гори, острови, озера, пустелі… Зустрічні люди уникали розмов з воєводами Атлантіса. А коли Вайвасваті щастило прихилити серце кого-небудь до себе і зав’язати розмову, все одно напрямку до Швета-Двипа ніхто не вказував. Хтось посилав шукачів па північ, хтось на південь, а дехто й на захід. Одні казали, що Швета-Двипа під землею і її не можна побачити, інші твердили, що край безсмертних на летючому острові в небі, треті переконували, що Швета-Двипа незрима для ворожого ока… Вайвасвата сумував і радів. Та інколи в часи втоми сумніви краяли його душу, і він запитував сам себе, чи не даремні його пориви в шуканні неіснуючого? Чи не за марою свого серця пішов він? Чи не є легендарна країна лише мрією знедолених людей? Та незримий голос застерігав, кликав, вимагав. Недарма Чорний Володар приготував небачену когорту для нападу. Не проти тіні, не проти мари він послав Вайвасвату. Летючі кораблі пролетіли кілька кругів до півночі. Там їх зустріли завірюхи, морози, сильні бурі. Воєводи злобилися, бурчали за спиною Вайвасвати. Одного разу він підслухав слова Руали, який ніби мимохідь кинув: — Вже давно можна було знайти ворогів. Чи не навмисне хтось водить вімана в зворотний бік? Вайвасвата промовчав. Але тримався на сторона. Він знав, що в грізний час від Руали і його товаришів можна чекати удару. Вони боялися гніву Ранатаки і тому не довіряли один одному. Ця обопільна ненависть єднала їх. Вайвасвата повернув на південь. Когорта пролетіла над пустелями, минула морські мілини. Спереду видно було високий гористий острів. Він тремтів у голубому мареві. Наближався. Вже вирізнялися вдалині грізні вершини крижаних гір, стіна велетенських дерев. Блищали блакиттю спокійні затоки, біліли незайманістю прибережні смуги пісків. Зненацька ніби незрима хвиля вдарила у вімана. Вайвасвата відчув пружний опір. Могутній вихор підніс човен угору, почав завертати назад. Вайвасвата розгубився, схопився за важіль керування. Годі було щось зробити. А серце вже тривожно бухкало в грудях, серце співало: ось воно! Почалося! Перші кораблі з вояками теж врізалися в незриму стіну, круто пішли вниз, розсипаючись на шмаття. Уламки їх шугнули в море. Піднялися високі стовпи води, густі хмари білого диму покотилися над морем. — Включити агніта! — пролунав лютий голос Руали. — Не смій! — гримнув Вайвасвата згори, спрямовуючи вімана до цілих ще кораблів. Але штучні вояки вже зробили свою справу. Вони ввімкнули бойові агніта, цілячи вогняні промені на прекрасний острів. Багрові хмари здійнялися серед лісу. Як світильники, загорілися велетні дерева. Рій тріскучих іскор помчав до неба. — Зупиніться! — заревів Вайвасвата, кидаючись до Руали. Та механічні люди не слухали його. Він збагнув, що вони слухають лише, руїнницькі накази. — О боги! Навіщо таке безумство? Ніхто не пройде незримого захисту! Руала з ненавистю глянув на Вайвасвату, закричав: — Ти зрадник! Ти зрадив Атлантісі Смерть тобі! Він різко спрямував агніта на воєводу. Вайвасвата шугнув униз, щоб пройти попід кораблем Руали. Та було пізно. Блакитний сліпучий промінь різонув по вімана, спопелив ніс човна. Вайвасвата скрикнув від страшного жару, випав з вімана, полетів униз. Похололо в грудях. Невже смерть? Внизу димлять уламки кораблів. У небі пронизують простір блискавиці смертоносних променів. Когорта Атлантіса люто б’ється в стіну захисту, посилаючи на зелене вбрання острова полум’я руйнації. Поверхня моря швидко наближалась. Вайвасвата намагався спрямувати тіло так, щоб ввійти у воду ногами. Інакше — смерть. Різкий удар. Потемніло в очах. Вайвасвата пірнув у воду, глибоко занурився. Потім, сильно загрібаючи руками, виплив на поверхню. Відсапнувши, перевернувся на спину. Швидко відстебнув плащ. Пояс з мечем залишив при собі — невідомо хто стрінеться на острові. Хотів скинути сандалії з ніг, потім передумав. Адже доведеться йти по камінню, по піску… Він поглянув у небо. Два палаючі кораблі, безладно перевертаючись у повітрі, падали в море. Кінець! Наче й не було грізної когорти Атлантіса! Вся надія, вся пиха Ранатаки була знищена, мов гієна під ногою носорога… Вайвасвата поплив до берега. З острахом очікував нападу водяних хижаків. Хтозна, які звірі проживають у цих теплих морях? А втім, певно, всі дракони порозбігалися від страхітливої битви… Наближається берег. Вже відчувається дно під ногами. Вайвасвата швидко вибрався з моря, оглянувся. Людей на воді не видно. Ніхто не врятувався. Лише де-не-де чорніли уламки бойових вімана. Вайвасвата простягнув руки до сонця, що вже сідало за обрій. Палко подякував за рятунок, за таємничий покров, що захистив його в жахливій сутичці. «Маруіро! Десь там, на заході, ждеш ти, любиш, сподіваєшся! Я живий, я неушкоджений. Очі мої бачать чарівний край казки. Ноги мої стоять на священній землі. Нгало, ти прохав поклонитись Швета-Двипа? Я виконую твоє прохання, бо це і моє бажання…» Вайвасвата ліг на землю, притулився щокою до чистого піску. Підвівся прояснений, спокійний… Що з того, що він самотній? Що з того, що ніхто не зустрів його? Він бачив могуть Швета-Двипа в дії, а тому піде вперед без сумніву! Лише вперед… ТЯЖКА СТЕЖИНА


Вайвасвата минув погорілий ліс, заглибився в пальмову хащу. Ліани в’юнилися по стовбурах дерев, по великих валунах, загороджували шлях. Юнак коротким мечем розрубував тугі стебла, перестрибував з каменя на камінь. Він поспішав. Треба було до ночі вибратися з низини, заглибитися в гори. Там легше знайти надійну криївку від диких звірів. Сутінки хутко оповили землю. Між верхів’ями дерев засяяли бліді зорі. В гущавині завивали й ревли якісь тварини, сумно скиглили птахи. Від тих звуків моторошна луна котилася ущелинами гір. Вайвасвата минув листяні зарості, ступив під віття величних кедрів. Смолисті дерева оповили його тонким запахом, привітно шепотіли. Змовкли крики тварин. Насувалася звідусюди тривожна тиша. Ноги у Вайвасвати боліли, руки були подряпані, туніка подерлася. Треба спочити. На світанку можна подбати про їжу й рушити далі. Він видерся на дерево, знайшов розложисті густі віття. Ліанами зв’язав їх, зробив пружну постіль. Ліг, обхопивши однією рукою гілку, а другою тримаючи меч про всяк випадок. Хтозна, кого можна очікувати вночі в гості? Ану якийсь лісовий господар почує запах непроханого зайди! Так буде спокійніше… Сон знеміг Вайвасвату. Та спав він чутливо, як заєць під кущем. Всякий крик птаха пробуджував його, найменший шелест насторожував. Марилися юнакові блакитні хмари, ясноокі люди в казкових вбраннях, дивовижні зоряні кораблі, яких він ніколи не бачив. В короткі хвилі пробудження розум вривався в плин сну, турбував. Допитувався. Куди він прямує? Що чекає його? Чи зустріне хто Вайвасвату? А серце заспокійливо стукало: спи, спи, спи. Вже позаду тривога. Вже ти йдеш по вірній стежині. Спи, спи, сип. Стежка легенди не любить холодного розуму… На світанку Вайвасвата отямився від дрімоти. Небо в просвітах між кедрами ясніло. Пора йти далі! Юнак понишпорив між віттям, зірвав десяток великих шишок, загорнув у туніку. Спустившись з дерева, повилузував смачні ніжні горіхи. Потім попрямував далі, обережно обходячи великі виверти кедрів і ялин. По дорозі йому трапилися густі кущі малини, кілька синіх лапатих сироїжок. Вайвасвата поласував грибами, заїв їх ягодами. Потім напився з веселого, дзюркотливого потічка холодної прозорої води. Довго йшов юнак. Громадилися перед ним скелі, хащі. Шлях перепиняли водоспади. Він кидався у крижану воду, хапаючись за гостре каміння, розбивав руки, здирав шкіру. Він знав, що треба йти, йти, не зупиняючись… Зарості ставали все рідшими. Лише поодинокі кедри ліпилися на крутих скелях. Ось уже самі чагарі прикрашають непривітні схили. Темна смуга хащів пропадає внизу, в хмарах. Попереду сліпуче сяють снігові верхів’я. Нарешті, Вайвасвата вийшов до стежки. Вузенька ниточка сліду тяглася над прірвою, а в темній моторошній глибині беззвучно стрибав, пінився на камінні грізний потік. Вайвасвата йшов довго, доки сонце не звернуло до заходу. Ноги нили, хотілося їсти, наморочилась голова з незвички до великої висоти. Гнітила тиша, самотність. Він палко бажав почути людський голос, побачити тих, хто зупинив грізну навалу Атлантіса. Де ж вони? Чому такі дикі й непривітні тут місця? Чи, може, це не Швета-Двипа? Може, це лише якийсь близький острів біля того благословенного місця? На одному повороті Вайвасвата побачив людську постать над прірвою. Від несподіванки він скрикнув. Людина не ворушилася. Вайвасвата наблизився. Нахилився над постаттю. Людина мала білу шкіру і довге золотаве волосся. Під блакитною накидкою на ній була бузкова блискуча туніка. Нахилившись до вуст, Вайвасвата ледве відчув тихий подих. Людина непритомна. Мабуть, вона впала від виснаження. Треба її брати з собою й нести. Інакше вона впаде в прірву від найменшого руху. Вайвасвата підняв непритомного, поклав собі па плече. Поволі пішов далі, обережно поглядаючи вниз, де в глибині ущелин купчилися білі хмари. Ноша була тяжкою, бо незнайомий мав зріст не менший, ніж Вайвасвата. Незабаром юнак упрів, заморився. Кілька разів він перепочивав, зупиняючись у безпечних місцях. Важко стало дихати, не вистачало повітря. В голові дзвеніло, перед зором пливли розмаїті хвилі — жовті, червоні. Вайвасвата заплющував очі, щоб притишити різкий біль у скронях. Серце гупало в груди, ніби хотіло вискочити на волю. Маруіро, кохана… Де ти, чайко моя? Чи бачиш, чи чуєш? Не хочу зупинятись, не хочу гаснути напівдорозі. До тебе, до тебе летить моє серце… Ти далеко, але я вірю, що прийдеш, підтримаєш любов’ю своєю, подихом вічної ніжності… Друзі незримі! Де ви? Чому мовчите, чому не з’явитесь, навіщо покинули серед пустелі? Вам! Мідний гук велетенського дзвону вдарив по свідомості, заколисав. Вайвасвата похитнувся. «Аби лише не впасти в прірву», — подумалося йому. Він впав, чіпляючись пальцями за гострі скелі, притримуючи непорушного товариша. І одразу все оповила пітьма… БАТЬКО


Пробудження наступило раптово. Вайвасвата відчув, що лежить горілиць. Ще не розплющивши очей, він знав, що відбулася велика зміна. Це чутно звуків гір, тиша навколо і спокій. Легко дихати. Не болять рани. Тіло свіже й сильне, ніби й не було важкого й страшного шляху. Він поглянув угору. Над ним сіріла невисока стеля, викладена півколом з тесаних брил каменя. Праворуч ясніло невеличке відчинене вікно. Звідти лилося м’яке проміння сонячного дня, дихав теплий вітрець. Вайвасвата підвівся. Він лежав на простому дерев’яному ложі, засланому пухкими жовтавими водоростями. Хто ж врятував його? Де його мимовільний товариш? Вайвасвата ступив до виходу, зупинився на порозі. Перед ним лежала широка долина, оточена білосніжними горами. Посередині велично виділялася могутня вежа з грізними зубцями, навколо неї ряд менших будівель в оточенні струнких ялин і кедрів. Жодного поруху, жодної постаті. Вайвасвата прислухався. Йому здалося, що в тиші чується невловимий клекіт напруженої роботи. Пружні, незримі хвилі радісної сили пронизували тіло, вливалися в серце. Поряд з ним з’явилася висока постать. Вайвасвата від несподіванки сахнувся. Почув голос: — Швета-Двипа вітає тебе, сину… Вайвасвата жадібно прислухається до тих слів, дивиться, дивиться на постать людини, на її обличчя. Чому таке знайоме довгасте бронзове лице? Де він бачив ці полум’яні очі під густими бровами? Очі, в яких суворість і ніжність, ласка й вражаюча сила. Де він чув тихий і владний голос? Хочеться кинутись до ніг дивній людині, притиснутись обличчям до її колін і заплакати, як плакав колись у дитинстві. Але його порух перехопили. Незнайомий обняв Вайвасвату, лагідно дивився в його глибокі блакитні очі, де тремтіла сльоза. Прошепотів тривожно: — Ти пізнав мене, сину? — Учителю, — вилетіло з вуст Вайвасвати. — Я чув У серці твій голос. Ти вів мене серед бурі. Ти врятував мене. Але я вже зустрічав тебе. Де? Коли? Скажи… Сиві вуса Учителя здригнулися в посмішці. Погляд затуманився далеким спогадом. — Тоді над маленьким островом Атлантіса гриміла буря. Я залишив тебе в човні на березі. О Вайвасвато, як сумувало моє серце, сину! Навіть знаючи закони причин і наслідків, знаючи, що рука Швета-Двипа проведе тебе серед хаосу життя, мені було тяжко лишати тебе самотнім. Потім тебе знайшли Анура й Діавара… — Як? — палко скрикнув Вайвасвата. — То був ти? — Я, — ніжно сказав Учитель. — Але навіщо? — не міг ще збагнути Вайвасвата. — Поясни. Навіщо це було потрібно? Для чого? — Ти про все дізнаєшся, — м’яко відповів Учитель. — Заспокійся. Крім земних батьків, у тебе є батьки на іншому планетному крузі. На Шукрі… — На ранковій зорі? — перепитав приголомшений Вайвасвата. — Так. Тільки зажди трохи. Ти повинен сприймати нові тайни послідовно. — Але ж я… земна людина? Як усі… — Земний двійник. Ти тут і на Шукрі. Кожне явище мас свій вищий вияв у Безміру. — Я — там, на Шукрі? — вражено перепитав Вайвасвата. — І я міг би зустрітися з самим собою? — Ти зустрінешся. Але зажди… — А Маруіра? Вона як? — Маруіра — твоя таємниця, — зітхнув Учитель. — Про неї я не можу сказати. Ту таємницю розкриє тобі серце. А тепер я залишу тебе. Незабаром стрінемося знову. Будуть бесіди, буде навчання. Спочивай, приглядайся, сину… Учитель зник так же раптово, як і з’явився. Вайвасвата тривожно й радісно зітхнув, відчувши в грудях нез’ясовне почуття щастя й заспокоєння. Він приплив до рідних, казкових берегів. Попереду вгадувалися ще значніші, ще бурніші дороги. А нині серце бажало випити повну чашу таємниці й любові… ЧАРІВНА ДОЛИНА


Вайвасвата повернувся до кам’яного притулку. Там він знайшов на дерев’яному столику череп’яний кухоль з молоком, невеликий запашний корж. На ліжку лежала біла туніка з пурпурною облямівкою, міцні сандалії, темно-синій оксамитний плащ. До слуху Вайвасвати долинув дружній голос: — Прийми дарунок друга. Одягнись і поїж. Юнак поглянув навколо. Нікого не видно. Він посміхнувся. Дивуватись не слід. Він в краю казки. Вайвасвата скинув свою туніку, від якої лишилось саме лахміття, одягнувся в подароване вбрання. З насолодою випив густе, цілюще молоко, заїдаючи коржем. Потім вийшов знову на простір. До нього наблизився молодий хлопець. Той самий, якого він врятував на гірській стежині. Великі сірі очі хлопця сповнилися безмовним почуттям вдячності. Він обняв Вайвасвату, потім відхилився, сказав: — У мене був небезпечний дослід. Трохи невдалий. Я опинився в горах. Знепритомнів і не міг повідомити одразу своїм. Добре, що ти трапився… — А потім? — запитав Вайвасвата. — Потім нас побачили в магічному дзеркалі. Вислали агнісферу. — Що це? — Летючий корабель. — А чому я так довго йшов сам? Невже мене не бачили раніше? — Бачили, — спокійно відповів юнак. — Та закон Великого Іспиту вимагає, щоб шукач ішов сам до останньої межі. Лише на грані відчаю посилається поміч. Так наша суть кристалізується самовідданістю, вірою й мужністю… Тобі про все скажуть старші. Ходімо, я покажу тобі нашу долину. Звати мене Хео. Удвох вони рушили до великої вежі. Праворуч від них, на широкому майдані, закладалися підвалини гігантської споруди з рівних кам’яних брил. Там поралася невелика група людей у темних туніках. Вайвасвата зупинився, спостерігаючи за ними. На його очах висока скеля луснула навпіл, одсунулася від своєї основи. З неї відпала верхівка, потім посипалися боки. Залишився іскристий гранітний куб висотою до десяти ліктів. Люди, взявшись за руки, стояли непорушно. Куб безшумно колихнувся, потім поплив у повітрі до основи споруди. Там він тихо ліг на своє місце, доточуючи недобудовану стіну. — Що це? — прошепотів Вайвасвата. — Хто розколює скелі? Хто рухає їх? Адже люди непорушні!.. — Тіло їх непорушне, — сказав Хео. — А думка напружена й дійова. Субстанція творящої думки — не зрівняна ні з чим сила. Об’єднуючії силу думки, ці люди збуджують у просторі силу єдності матерії, яка породила все видиме й невидиме. Ти побачиш багато дивного. Безліч прекрасних таємниць у Космосі. Ходімо… Вони ступили під віття кедрів. Йшли по золотистій глиці, по м’якому моху. Вайвасвата мовчав. Думав. Не міг звикнути до того, що таємнича Швета-Двипа така проста, близька і разом з тим така чудесна… Велична вежа виростала, закривала небо. Вже видно було чорні отвори, ніби бійниці, в стіні, відчувалася непохитність у обрисах будови, у її темно-фіолетовому забарвленні, в тиші, що оточувала дивовижний утвір Швета-Двипа. Хео різко повернув праворуч, повів Вайвасвату до невеликого будиночка з плоского покрівлею. Вони увійшли і в двері, стали спускатися вузькими сходами вниз. На стінах де-не-де мерехтіли грозові трубки. Вайвасвата оглянувся, запитав Хео: — Ми не підемо у велику вежу? — Туди рано, — скупо відповів товариш. — Тіло не витримає. Великі потоки сил, космічна напруга. Та вежа — зв’язок з далекими планетними кругами. Жди пояснення старших, Вайвасвато… Хео відчинив ще одні двері, завів Вайвасвату до темної кубічної кімнати. Біля однієї стіни стояло щось схоже на чорне люстро, на стелі палахкотів один грозовий ліхтар. Хео вказав рукою на чорну площину. — Дещо схоже на це має Володар Атлантіса. — Магічне дзеркало? — скрикнув Вайвасвата. — Так. — В ньому можна бачити весь світ? — Можна. — І Атлантіс? — тривожно допитувався Вайвасвата. — Можна, Вайвасвато, — прихильно всміхнувся Хео. — Для цього я й привів тебе сюди. Таке веління твого Учителя. Він знає, чого бажає серце твоє. Дивись… Зникла чорна поверхня дзеркала. Попливли в глибині золотисті, багрові, блакитні тіні. Завихрилися спіралями, спліталися в якісь поєднання. Потім запломенілп зірки на нічному небі. Виникли обриси сферичного купо- і ла, постать жінки з дитям на руках. В грозовому світлі ліхтарів чітко вирізьбилось її обличчя. Сумний погляд, тіні під очима, повні тремтливі вуста. — Маруіро, — прошепотів Вайвасвата, відчуваючи, як мліють у нього ноги, як хвиля ніжності й жалю підкочується до грудей. — Рідна моя! Маруіро! Він простягнув руки до дзеркала, ніби поривався обняти її. Хео торкнувся рукою його плеча. — Вспокійся, брате! Вона жива. Вона має дитя — сина твого. Рука Швета-Двипа над нею… БЕСІДА


Учитель сидів навпроти Вайвасвати на маленькій зеленій галявині. Їх оточували скелі, десь недалеко тонко дзвенів водоспад. В небі пливли сріблясті пасма холодних хмар. Учитель промовляв до Вайвасвати простими, короткими фразами, слова його лягали в душу, в чашу розуму, ніби давно знайоме й бажане знання. — Ти прибув сюди не для спочинку, Вайвасвато. Планетний круг у небезпеці. Наближається руйнування земель і поява нових гір. Земля здригається в болях нового народження. Ти почуєш від мене те, що необхідне, а потім залишиш Швета-Двипа… — Надовго, батьку? — Надовго, — сумно сказав Учитель. — Ми не належимо собі, Вайвасвато. Ми належимо еволюції Космосу. Для цього й прибули з далеких планетних кругів. Слухай, я розповім тобі те, що приховали від народів земного круга чаклуни й жерці Атлантіса… Вони навчають темних людей, що над ними панує верховна істота, яка створила все. А жерці нібито стають тим річищем, крізь яке протікає струмінь мудрості з неба і воля творящого володаря сущого. Такий погляд на Буття злочинний і руйнівний. Він змушує людину принижувати свій розум, свою творчість, своє проходження по земному кругу. Вірячи в свавільну, грубу, страхітливу вищу істоту, яка нібито панує над світом, люди не спроможні піднятися у Безмір, дітьми якої вони є. Істинне знання просте, як промінь Сонця. Воно давно відоме кращим ученим Атлантіса. За нього згинуло безліч героїв і трударів. Даремно шукати остаточну причину сущого. Безглуздо шукати кінець у безконечному. В незміряній можливості розвою думки, в нескінченності пізнання й любові — велика радість буття. Приводити тайну початку Всесвіту до волі верховної істоти — це означає зупинити пізнання. Всесвіт — безпричинна Причина. Розкриття таємниці Всесвіту неможливе, бо ніколи не скінчиться політ творящого розуму до Несказанного. — Це страшно, — прошепотів Вайвасвата. — Це прекрасно, — тихо заперечив Учитель. — Як можна конечним розумом пізнати Безконечне? — Тоді треба самому стати безмірним, — палко скрикнув юнак. Учитель пильно й ніжно глянув на Вайвасвату. Схвально хитнув сивою головою. — Ти справжній син Безміру. Ти сказав істинні слова. Цю істину неможливо вмістити на земному крузі, в обмежене тіло. На Землі ми пізнаємо речі і явища як щось окреме. Отже, навіть при неосяжному знанні поза ними буде океан чужих речей і явищ. Субстанція Буття вічна. Вона не має початку, вона не матиме кінця. Тримаючи в собі безмежні можливості вияву, вона в незмінному і величному ритмі Великого Подиху творить неосяжні світи. Тепер ти збагнеш, Вайвасвато, все інше. Виникнення сонця або інших зірок, виникнення планетних кругів є закономірне зростання й розвиток матерії. Поява розумних істот є розквітання прихованих сил матерії. Природа йде довго, з великими муками, до створення носіїв Розуму. Та коли вони з’являються, еволюція прискорюється. В її хід втручається воля розуму, який свідомо об’єднує в один потік роз’єднані зусилля еволюції. Досягаючи космічного вияву, маючи змогу мандрувати до інших планетних кругів, розумні істоти присвячують свої сили для вселенської Еволюції. Вони звертають свій погляд на інші планетні круги, Вони допомагають первісним народам вийти на свідомий шлях еволюції. Нам теж допомагають ще вищі сфери Буття. З неосяжної далини Космосу долинає радісний струмінь розуму. Він закликає до великої єдності й творчості. Та не завжди радісні й вдалі єднання різних світів. Бувають руйнації, бувають протидії. Це трапляється тоді, коли сваволя окремості переважає голос єдності. Так трапилося на Землі. Тисячоліття тому прибули посланці Шукри на Землю. Тут жили добрі й сильні велети. Вони складали притулки з каменю й повалених дерев. Вони не знали вогню. Живилися первісні люди плодами рослин і травою. Посланці Шукри дали їм вогонь. Вони навчили їх будувати високі теплі будівлі. Але дитина виростає, і нянька дає їй волю до дії. Тим більше людство, здобувши знання та силу, повинне самостійно виявити свою суть, утвердити себе на космічному шляху розвою. Та ось деякі вожді Землі привласнили знання Космосу. Наш дарунок обернувся на зло. Їм сподобалася могутність, влада, покора своїх підлеглих. Вони приховали вчення Шукри про єдність Всесвіту і створили культи свавільного Творця земного круга, який нібито передав їм право бути посередниками між Небом та Землею. Учні посланців Шукри йшли в народ, боролися протії падіння духа, проти низьких і темних культів, але їх нищили прихильники темряви й виродженого знання. Посланці Шукри попередили земних володарів і жерців, що зловживанням сил стихій, зневагою до законів єдності вони порушують рівновагу планетного круга. Як невелика рана, завдана руці, спричиняє біль всьому тілу, як запалення тієї рани може привести до загибелі цілої істоти, так і злочинна дія вождів та їх племен потрясає планетний круг. Вони забули велике знання, передане посланцями Шукри. Те знання стверджує: «Нема незалежності в Безміру. Падіння пера з крила пташки потрясає громом далекі світи. Розумні істоти планетного круга, як найвищий вияв сил і можливостей Еволюції, нерозривно зв’язані з долею своєї матері — Землі. Кожен рух, кожна думка, кожна дія впливає на планету. А в масах людей, яких ведуть злочинні вожді, струмує потоком сила, що трясе материками, перетворює квітучі землі в пустелю». Великий заповіт було зневажено. Пливли віки. Гинули даремно землі, народи, сили, знання. І нині, на землях Атлантіса, те падіння дійшло межі, за якою вже лежить доля не лише земного круга, а й доля інших світів. Так з’явилася на планетному крузі Швета-Двипа, острів Світла і Знання. Космос протиставляє чорній силі сваволі та руйнації свою творящу волю. Атлантіс приречений. Темні маги викликали до дії страшні, руйнівні сили матерії, не вміючи володіти ними. Лише великою силою Швета-Двипа тримається рівновага Землі. Треба рятувати жителів Атлантіса. Треба виводити їх на чисті, неторкані простори сходу. Тебе й було послано для цього, Вайвасвато. Саме тому ти й народився в Атлантісі. — Учителю! — схвильовано сказав Вайвасвата. — А чому Швета-Двипа не знищить Ранатаку, чорних магів? Чому не поставить своїх вождів, щоб народи не поклонялися ідолам і не приносили кривавих жертв? — О сину, — сумно похитав головою Учитель. — Тяжкий шлях піднесення людського розуму в первісних расах. Світло й добро сприймається важко. Людей приваблює зло й розпуста, багатство та влада. Знищивши Ранатаку, ми не знищимо мільйони інших володарів, які дрімають в душах рабів. Ні, ні, сину мій, ми зробили все, що могли, аби планета не загинула. Ми хочемо, щоб народи Землі мали власних вождів, учених, які поволі, протягом віків нестимуть їм зерна Істини, формуватимуть душі високих космічних істот. Тому нам доводиться кидати рідну планету, ув’язнювати власний розум і єство в тіло земних людей. Нам нелегко, може, ще важче, ніж людям Землі. Ми, йдучи по планеті, не користуємось силою своєї вітчизни, не маємо права на це. Лише інколи звучить в нашій свідомості поклик далеких друзів, батьків, братів. Тепер ти збагнеш, звідки чувся тобі голос у хвилини зневіри. То був мій голос. Наші дзеркала стежили за тобою з дитинства. Я бачив тебе в рабстві, в зневірі, в радості, в горі. Я відчував кожну думку твою, я серцем приймав кожен біль твій, сину мій… — Але все ж я не збагну… Навіщо такий дивний шлях? — мовив Вайвасвата, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Чому не можна було мені піти звідси дорослим?.. — Я вже сказав тобі, що цього не можна робити, — мовив Учитель. — Треба стати людиною земного круга. Треба народитися серед них, вирости, жити їхніми болями, знати їхні потреби. Такий закон поступу. Люди вже мають власну волю й свідомість. Стати їхнім вождем, прийшовши з силою чужої сфери, руйнівно. Такий вождь дасть їм знання, над яким вони не змагалися, не страждали, якого вони не шукали, воно ввійде в їхню суть, в розум, як непорушний закон, а не живе пізнання, воно буде не розквітанням власного єства, а голосом небесного деспота. Тому для тебе було підібрано новонароджене дитя на далекому Атлантісі і з’єднано з його розумом твою суть. Ми вже давно вміємо на Шукрі робити власних заступників. Потім батьки дитини померли. Я довго шукав нових родичів. Зрештою, на великому острові мені сподобалася проста сім’я. Анура й Діавара не мали дітей і палко мріяли про них. Вони були чесні й працьовиті. Острів був небагатолюдний. На ньому дитинство твоє мало пройти спокійно… Все інше ти знаєш… А тепер досить. Ти втомився, спочинь. Подумай, зосередься. Те, що я розповів, лише поштовх до дії. Все інше — в тобі. Воно пробудиться, коли ти зустрінешся сам з собою. Коли смертний побачить безсмертного. Тепер я йду. Жди мене… ШУКРА


— Шукра старша від землі. Її люди мандрують між зорями. Єднаються з іншими сферами. Користуються енергією думки й простору. Відчувають єдність Безміру так, як люди Землі бачать барви предметів. Жителі Шукри безсмертні. Ти здивований? Я поясню. Життя Всесвіту всеосяжне. Воно вічне. Окремі прояви його, як хвилі в океані, плинні. Можна говорити про початок виникнення хвилі й кінець, як про життя певної форми. А субстанція, що ввійшла в ту хвилю, залишається. Лише єдине життя Безміру невмируще, незмінне в праоснові, а конечна форма його виникає й розпадається. Розумна істота, усвідомивши себе, відбивши в своєму розумі світобудову, прагне залишити відчуття своєї неповторності, тобто жити завжди. Це бажання всього сущого. Доки істота не зможе своєю волею оновлювати форму вияву — вона смертна, вона зникає. Та еволюція неминуче веде розумну істоту до космічної могутності, коли розум сам собі творить необхідну форму, відповідно до потреб вияву. Так є на Шукрі. Так буде й на Землі в далекому майбутньому. Коли виникла необхідність допомогти земному кругу, група друзів Еволюції з Шукри прибула сюди. Але в нас інші елементи субстанції, інша напруга сил, інша форма. Силою кріяшакті — творящої думки — було створено наших двійників для праці на Землі у формі людей. Так породжений і я, і ти, й інші наші брати. Наша форма теж не вічна, хоч і довголітня. Знаючи закони оновлення, можна продовжити життя земної оболонки на тисячоліття. Але все ж наступає кінець. Тоді знову створюється новий заступник. Він продовжує дію попередника. Але ж я не пам’ятаю, Учителю. Чи я вже діяв тут, на Землі? — Діяв. Народившись в Атлантісі, ти втратив тимчасово стару пам’ять. Повністю її зберігає Людина Шукри — твій вищий двійник. Наступить час — ти згадаєш. Нині цього не треба. А тепер облишимо мудрість знання. Наступив час битви. Прийми Всесвіт, як вічну домівку, як безмежну дорогу подвигів, як розквітання єдиного древа Життя. Все інше збагни без слів. Важко людям земного круга. Вони плутаються в хащах культів та бажань, захлинаються від злоби й ненависті, властолюбства й жадоби насолод. Процес падіння триває, загрожує самій еволюції планетного життя. Наші апарати показують — загибель островів Атлантіса наближається. Треба поспішати, Вайвасвато. Ти повернешся назад. Збиратимеш людей, які згодні піти за тобою на нові землі. Закликай, попереджуй! Хай їх буде небагато, але вони стануть основою нового народу. Тобі допоможуть друзі, їх досить, ми вкажемо тобі па них. Ви пройдете по островах Рута й Даїтья і проголосите волю Космосу. Хто зрозуміє, хто піде за вами — Врятується. Доки ще є час — хай виходять з нещасного краю… — Учителю, в Ранатаки і його жерців велика сила. Вони можуть знищити мене і людей, яких я знайду… — Не знищать. Швета-Двипа дасть вам свій щит. Ніхто не торкнеться наших посланців. Ти здобудеш силу проникати крізь простір, ти станеш невидимий і невразливий. Колись люди земного круга теж стануть такими. Колись… Довгі шляхи, мій сину, на цій планеті, багато сумних жертв, без яких можна було б радісно творити в рідній сфері. Та розумні істоти не сумують. Вони йдуть туди, де найважче, де еволюції загрожує падіння. Така воля єдиного життя. Ти будеш самотній серед людей. Їм неможливо пояснити все. Лише частку знання сприймуть вони. Все розвивається не одразу. І дерево зростити — треба прикласти багато праці. А людська еволюція — це вічність. Готуйся до вічності, Вайвасвато. Навчай помічників. Клич дітей. По ясних очах шукай грядущих вождів народу. Дітям можна дати більше. Вони легко приймають спільне володіння речами, вони розуміють єдність, вони чисті серцем. Вони понесуть твої заповіти в казках і легендах. Чуєш, Вайвасвато? Закони не збережуться, вони будуть спотворені людьми. Але їх ясний вогонь, їх правда іскрами залишиться в піснях і казках. Ті іскри не погаснуть ніколи. Минуть тисячоліття. Опустяться на дно океанів острови і землі. Нові землі підіймуться з морських лон. Пройдуть у плині всевладного часу племена, народи й раси, шукаючи мети. Вони знайдуть її колись, сину мій. Знайдуть, якщо не схиляться покірно перед ідолами богів, тим згасивши власну силу шукань. Та воля еволюції невмолима. Крізь товщу зла й темряви проб’ється вона в затуманені серця, щоб метнути їх знову в буряні пошуки. Іди на ту важку стежину, Вайвасвато! ДВІЙНИК

Забув лік Вайвасвата дням і ночам. Вихором котився для нього час, наснагою навчання, незміряними глибинами космічних пізнань. Кожного дня Учитель вів його в чистий невеликий притулок на лоні гір. Магнетичною силою думки він поволі розкривав приховані сили Вайвасвати. Потужні хвилі незримих енергій пронизували тіло, інколи здавалося, що воно не витримає, розтане, спопелиться й полетить хмаринкою, в небо. А потім хвиля відкочувалась у безвість, наступала полегкість, і після того ніби тонкі струни з’являлися в серці Вайвасвати, бриніли передчуттям нового розуміння життя. Одного разу Вчитель сказав: — Незабаром прощання. Ходімо до Головної вежі. — Так швидко? — зітхнув Вайвасвата, сумно дивлячись на Вчителя. Зовсім дитячий вираз з’явився в його синіх очах. Дивно було бачити ті прозорі юні очі на мужньому обличчі. Учитель з любов’ю дивився в них, мовчав. Потім лагідно мовив: — І в земному тілі ти зберіг дитяче серце, Вайвасвато. Таким пам’ятаю тебе завжди. Таким і відпускаю тебе в бурю. Пам’ятай, сину, що лише дитячому серцю належить відкрити браму Істини. А тепер — ходімо. Шукра відкриє тобі обличчя своє. Ти спалахнув огнем чекання. Тихо. Слів не треба. Вони ввійшли в невеликі ворота. Двері одразу зачинилися. Лункими коридорами в пітьмі вів Учитель Вайвасвату по мерехтливих сріблястих знаках на стіні. Потім звуки кроків розкотилися попід високою стелею. Певно, коридори скінчилися. Учитель зупинив Вайвасвату. Взяв за руку. Почулися слова. Вони були промовлені в думці, беззвучно: — Залишайся тут. Я піду. А ти наповнись величчю Безміру. Слухай, думай, дивись. Стань часткою цілого. Стань краплею Океану… Учитель одступив. Вайвасвата залишився на самоті. Глуха тиша оточила його стіною, непрониклива пітьма пливла всюди. Потім у просторі виникли яскраві барвисті цятки, схожі на іскри, вони єдналися в чарівні прекрасні квіти, візерунки і ткали, малювали на темному тлі тремтливий зоряний покрив якоїсь вселенської тайни. Той покрив хвилювався, дихав, ніби від зітхання космічного вітру. Почулися ніжні, кришталеві, лункі акорди неземної мелодії. Потужні хори дитячих голосів влилися в гармонійний потік, і Вайвасвата чуттям серця вловлював значення тривожно-радісної пісні Космосу. Вийшли в поле давно ми,


Заростають стежини зірками.
Отчий дім розтає
І щезає в потоці Буття.
Тяжка ноша зерна,
Та жнива будуть любі,
Ми зберемо врожай
Таємниці, любові, надій.
Ми нащадки Вогню,
Ми не знаємо в праці спочинку.

Вайвасваті здається, ніби з нього спадає якась пелена. Він виростає, сягає плечима зірок, вдихає морозний простір Безміру, сповнений зоряним пилом древнього Молочного Шляху. Розум глибоко сприймає велич пісні синів Безміру, розділених неосяжними океанами Часу, роздроблених неймовірними прірвами Простору. Як з’єднатися? Як обійняти Безмір? Не заспокоїться Розум на меншому, не зупиниться напівдорозі! Відлунює пісня Синів Вогню, котиться вдалину Всесвіту. А назустріч їй леготом ніжним, ритмом життєдайним плине чарівне слово надії. Його співає Мати, що народжує і посилає на подвиг. Діти мої, любі мої,


Сіячі й пісенники!
Зерна мої, думи мої
Я дарувала вашим серцям.
Я дала вам в дорогу
Подарунки чудові —
Вуха чутливі, очі видющі,
Розуму дар променистий!
А в таємному схові
Найніжніший дарунок,
Неповторний дарунок —
Серце — іскра моя!
Я кричу навздогін вам:
— Не забудьте про серце,
Лиш по ньому в тумані
Відшукаєте путь…

Срібними передзвонами попливли чарівні звуки в безвість, згасли. Вайвасвата тремтів від жагучого передчуття чогось таємного й бажаного. І ось у фіолетовій темряві неба спалахнула яскрава зоря. «Шукра!» — задзвеніло в свідомості. Зоря стала диском, наблизилась. Чому вона така близька, така рідна? Виростає планета, повільно обертається; закриває простір. Блискавиця розпанахує непрозорий покрив. Колишуться срібнолисті дерева, купають віти в ніжно-лазурній воді. А на березі Вайвасвата бачить постать Людини. Губляться форми в легкому тумані, золотими хвилями грає волосся, а очі — мудрі й печальні — заглядають у душу Вайвасваті. Він летить до тих очей, хоче заглибитись у них, стати їхньою іскрою. Він згадує, згадує! Це ж він сам у минулому! Це ж він сам у майбутньому! Пливе тиша безмовності. Єднає дарунком всерозуміння двох розрізнених братів. — Я — ти, — сказав Вайвасвата. — Ти — я, — зітхнув далекий. — Частки єдиного серця. Доки ми в розлуці — я не маю спокою. Розум мій крається твоєю тривогою, серце моє клекоче гнівом твоїм, болем твоїм, очі мої сповнені кривавими загравами твоїх видінь і битв. Та йди далі, брате. Ми лише ланка в безмежному потоці. Ми виконуємо волю потоку. — Збережи мій біль, мою любов, — сказав Вайвасвата. — Коли я повернуся в іншій подобі — відкрий мені великий круг пройденого. Я не хочу забути нічого… — Збережу, — сказав далекий двійник. — Іди в життя. Не склади зброї розуму, не опусти рук, не зневірся в зраді. Все проходить, все мішає, лише несказанний заповіт Космосу вічно звучить: об’єднати світи полум’ям Любові. Іскри вогню сяють всюди — не пропусти, не загуби. Пісню підтримай, мужність відзнач, щирість вислухай, любов влий у своє серце. І лише зраду одсічи і розвій попелом за вітром битви! Ти чуєш, Вайвасвато? — Чую! — сказав Вайвасвата. — Ще одно слово. Маруіра… — То тайна твого серця, — усміхнувся двійник. — Хіба не сказав тобі Вчитель? Запитай сам себе… — І ти теж не хочеш сказати? — Ти вже давно розгадав її, брате! А тепер — пора. Дорога кличе! Він привітно підняв трепетні руки. Синє полум’я полилося з його очей. Біла запона туману покрила краєвид планетного круга. Перламутровою сферою велично попливла Шукра між зірками. Загубилася в розмаїтому потоці небесних іскор. Хтось торкнувся плеча Вайвасвати. Тихий голос Учителя мовив: — Сила Космосу в серці твоєму. Ходімо, Вайвасвато, до старших. Час останньої битви настав… ЗУСТРІЧ


 

 



Одного вечора Ранатака прийшов до кімнати доньки. Темною тінню стояв біля дверей, мовчав. Маруіра тривожно підвелася, тулячи сина до грудей. Тіні від брів падали на батькові очі, погляду не видно було, та в тих чорних ямах блищали грозові іскри. — Хай служниця вийде, — нарешті мовив Володар. Маруіра тремтячими руками передала теплий згорточок служниці. — Оналі, вийди. Приспи Ані… Оналі поклонилася Володарю, прудко, ніби кізка, метнулася в сусідню кімнату. — Маруіро, — похмуро сказав Ранатака. — Тяжкий удар впав на Атлантіс… — Що таке? — ледве чутно вимовила Маруіра. — Когорта Вайвасвати загинула… — Ні! — закричала Маруіра. — Ні! Ти неправду сказав! Цього не може бути! — Так! — ударом молота прозвучало заперечення. — Замовкни і слухай. Наші магічні дзеркала бачили битву. Когорти нема. Наше військо в Елладі відступає назад. Сильні землетруси, підземний вогонь знищили всі вімана й агніта. Тепер навіть нікчемні жителі Афін можуть безкарно переслідувати моїх вояків! О прокляття! Рука Швета-Двипа занадто довга! Та Ранатака не здається. Його ненависть не має меж! Маруіро, настав останній час! Маруіра, бліда й помертвіла, байдуже прошепотіла: — Що ти ще вигадав, батьку? Ранатака схилився до доньки, очі його загорілися? мстивіш вогнем. — Вони думають, що перемогли мене! Вони бажають забрати в мене силу й міць! Та Ранатака ще має силу. Я звільню підземні стихії вогню, я розкую таємні сили атома в серці земного круга. Планета розлетиться на частки… — А ти? — промовила Маруіра, відчуваючи, як холодна хвиля жаху пливе поза спиною. — Куди подінешся ти, Володарю? — Ми перейдемо в царство Пір’ястого Змія, — гордо сказав Ранатака. — Лебідь не поверне собі своїх крил, пі! Я й далі буду Володарем міріадів душ у царстві тіней! — Ти збожеволів, батьку, — гірко відповіла Маруіра, приклавши руки до грудей. — Ти мариш від ненависті. Замахуєшся на красу живого світу, хочеш перейти в примарний світ! О схаменися! Зупини хвилю злоби! Ранатака різко відступив від неї, прошипів люто: — Ти не достойна бути донькою Пір’ястого Змія. Ти напоєна вигадками нікчемних провісників любові. Тоді залишайся в світі химер і сподівань! Я волею і силою своєю зруйную планетний круг, щоб створити новий — покірний мені й відданий до останнього атома! Я залишаю тебе. Сиди й жди кінця! Ранатака круто повернувся, привидом виплив з кімнати. Далеко в переходах палацу відлунали його кроки. Запала тиша. Лише з-за дверей сусідньої кімнати чулася колискова пісня Оналі. Ти рости, виростай,
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній Землі…

Маруіра опам’яталася, у відчаї заломила руки, мовчазно звертаючись у простір. Хто допоможе? Хто зупинить жахливу волю Ранатаки? Він хоче погасити ясне сонце, надію й радість всього живого! Він хоче кинути в морок первісного хаосу потік життя, який такою важкою дорогою вийшов до обріїв духа! Вона тихо прочинила двері до сусідньої кімнати. Оналі підняла руку, застерігаючи. — Спить? — Спить, господине. Всміхається. Може, грається з духами радості… — Бережи його. Замкнися. Нікого не пускай. Чуєш, Оналі? — Чую, господине. Та що сталося? Мені страшно… — Мовчи, Оналі. Я сама ще не знаю. Маруіра хутко попрямувала до виходу. Вона піднялася па покрівлю палацу. Небо хмурилося грозовими хмарами, на обрії миготіли блискавиці. Нгала сидів у проході між двома рядами ящиків, де були складені древні рукописи. Маруіра наткнулась на його скулену постать, покликала. — Га? Хто це? — злякався учитель. — А, то ти, Маруіро? А я шукаю. Шукаю пояснень тому, що твориться нині. Ти відчувала, як страшно дрижала земля позавчора? Два храми зруйновані. В округах бідноти завалило тисячі людей… — Учителю, — сказала Маруіра, сідаючи біля нього. Вона провела пестливо пальцями по його худій жовтій щоці, зітхнула. — Учителю мій. Вже не треба гадати. Нині до мене приходив Ранатака… — Приходив? Чого йому треба? — Він сказав, що Вайвасвата загинув. І вся когорта Атлантіса. Він сказав, що військо, послане супроти Еллади, втікає назад… — А-а! Калаура підняла меч справедливості, — закивав головою Нгала. — Я знав… Знав! — Учителю, — прошепотіла Маруіра. — Що діяти? Як жити без Вайвасвати? — Без нього? Ти правду сказала, доню. Нема для чого жити, коли зникає світло. Але ж хто переконав тебе в смерті мужа? Лише слово Ранатаки? Що мовить серце тобі? — Серце стукає — він живий, учителю! Серце кличе його… — То вір серцю, Маруіро… — Учителю, хай боги благословлять тебе. Ти розвіюєш мою тривогу. Я буду ждати. Я вірю, що він прийде. Тільки одне бентежить… Ранатака погрожує, що зруйнує планетний круг. Він каже, що викличе до дії сховану силу атома. Невже це можливо? Нгала завмер від несподіванки. В затуманених очах заблищали іскри гніву. — О, Маруіро, то не пуста погроза. Злоба має велику силу. Ти не дивись, що круг такий великий. Все можна зруйнувати. Розум будує і руйнує. Та будемо вірити… — Учителю! Не ждати, діяти треба. Тут, на покрівлі, є вімана. Я маю ключі. Збирайся, я візьму дитя, служницю… і втечемо. — Куди, Маруіро? — На схід. Туди, де сходить сонце. Де Швета-Двипа… Очі Нгали знову потьмяніли. — Куди мені, Маруіро? Я лише подоба людини! Витягнеш на вітер — розвіюсь, як порохнява. Лети сама. А я лишуся біля книг. Тут і загину… — Учителю, я не покину тебе… — Не треба Маруіро. На новій дорозі потрібні мужність, сили… Я втратив їх… Хіба в наступних життях воскресне мій дух… А тепер — ні… Іди, доню… Іди… Маруіра сумно повернулася назад до своєї кімнати. Довго стояла біля вікна, дивилася на далекі спалахи грози. Вже чулися лункі удари грому, синюватим сяйвом палахкотіли високі вежі. Потім вона рішуче підійшла до ніші, витягла теплий плащ. Склала на купу дитячі пелюшки, хутряну запону, все загорнула у вузол. Дістала скриньку з Всевидючим Оком. Навшпиньки підступила до кімнати, де спало дитя. Пора будити. В грозу можна непомітно пролетіти над містом. Потім відпочити — і через море. Завтра вони будуть на землях Атласа. Вона летітиме на схід. Коли Вайвасвата живий, то зустріне, де б не були вони, А як ні — хай чужі землі поглинуть її прах… Роздуми Маруіри зупинив дивний шелест. Почулися ніби звуки слабкого розряду грозових іскор. Жінка злякано озирнулася. Біля стіни стояв Вайвасвата. Темно-золоте волосся було непокрите, постать облягав простий синій плащ. Він дивився на дружину ніжно й схвильовано. Мовчав. Вона тихо скрикнула, схопилася за двері. Простягла руку вперед, ніби захищаючись. — Ти мертвий? Ти прийшов із світу тіней? Чому мовчиш? Вайвасвата хутко наблизився до неї, поклав долоню на її щоку. Вона здригнулася. — Не бійся, чайко моя. Чуєш — жива кров струмить в тілі моєму? Не мертвий я. Швета-Двипа врятувала мене… Вона провела пальцями по його волоссю, по очах, торкнулася високого чола. Затремтіла від гарячої хвилі, що заливала її груди, рвалася риданням з серця. Маруіра палко обняла Вайвасвату, ніби боялася знову втратити його, цілувала щоки, шию, сильні руки. — Прийшов, — чулися судорожні слова. — Прийшов, мій єдиний… Сонце моє… Життя моє. Вайвасвата пестив її чорно-сині коси, вдихав ніжний неповторний запах їх, думав про недавнє неймовірне видіння Шукри, коли далекий Брат сказав: розгадка Маруіри — в серці твоєму! Він сказав правду. Маруіра поглянула на мужа, зорями блищали її заплакані очі. Вона тривожно прошепотіла: — Як ти пройшов? Велика сторожа. Тебе можуть побачити. Ранатака схопить. Адже ти повернувся без когорти… — Маруіро. Ніхто не схопить мене. Швета-Двипа дала мені такі сили, які непідвладні Володарю Атлантіса… — Я збиралася втікати. Ранатака хоче зруйнувати планетний круг… — Це йому не вдасться. Лише Атлантіс загине. Та ще є короткий час. Треба попередити людей. — А я, Вайвасвато? Наш син Ані? — Залишайтеся тут. Скоро я заберу вас. Тільки тихо. Ні слова. Будь готова кожного дня… — Хочеш побачити сина? — Покажи, зоре моя. А потім я зникну. Дай мені Всевидюче Око. Буду стежити за тобою. Стане небезпечно — прийду… ВЕЖА СМЕРТІ


Над островами Атлантіса прокотилися урагани. Дрібні острови на півночі потонули в океані, глибокі тріщини розкололи в багатьох місцях Руту й Даітью. Стовпи диму й вогню піднялися над вулканами. На майданах міст, у селищах з’явилися пророки, покриті шкірами мускусних биків. На палицях вони тримали знак Сонця. Підіймаючи ті знаки вгору, пророки казали: — Чаша злочинства переповнена. Доля Атлантіса завершена. Вийди, народе, з проклятої землі. Хай впаде кара на чорних чаклунів, що зганьбили закон любові й світла. Хто чує — рятуйся! Лютували воєводи Ранатаки. За наказом Володаря загони озброєних жерців Пір’ястого Змія гасали по шляхах Атлантіса, щоб спіймати бунтарів. Та посланці Сонця зникали так само таємничо, як і з’являлися. Юрби людей котилися по дорогах, шукаючи рятунку. Багато людей перебиралися через теплі протоки на захід, на великі лісисті землі, не заселені ніким. Вони наспіх будували там селища, вирубуючи віковічні хащі серед буйних рік і широких озер. Інші валом скочувалися на схід. Лаштували кораблі, човни, виходили в море. Шторми кидали ті благенькі посудинки у вихор стихій, топили в безодні. А нові шукачі щастя все котилися й котилися до берега, благаючи чужинецьких моряків перевезти їх на землю Атласа. Чаклуни й жерці Пір’ястого Змія в ті дні зібралися в палаці Ранатаки. В глибокому підземеллі вони зустрілися з Чорним Володарем, який розкрив перед ними долю земного круга. Найстаріші таємно готували дивовижні речовини, якими Ранатака хотів викликати руйнівні сили. Маруіра не виходила ні в сад, ні до Нгали, щоб не викликати підозри. Годувала сина, сповивала його, передавала Оналі. А потім стояла біля вікна, непорушна, як статуя, прислухаючись, придивляючись. Може, прийде… Може, з’явиться, як блискавиця, як промінь світанку… Одного ранку в кімнату вдерся Ранатака. За ним стояли двоє охоронців у багряних плащах. Маруіра як побачила їх, так і захолола. Вона збагнула, що батько знає про все. Кинулася до дитини, закрила її собою, як пташка, закричала страшно: — Не дам! Не смій! Ранатака одірвав її від дитини, відіпхнув Оналі. Грізно заревів: — Сама себе видаєш! Зрадниця! У тебе був Вайвасвата. Він повернувся зі сходу сам, без когорти. Він завдав удару Атлантісу! Де він — кажи? — Не знаю! — пересохлими губами прошепотіла Маруіра, зацьковано дивлячись у грізне обличчя Володаря. — Не знаю, не бачила… — Брехня! Його бачили в багатьох містах Рути й Даїтьї! Він підбурює чернь! Він готує згубу мені. Ось його дяка за мою ласку! Де він? — Не знаю… — О підле сім’я! — скрипнув зубами Ранатака. — Ні, не з мого єства ти породжена! Моя негідна жінка прийняла в лоно вороже зерно! Візьміть її! Служницю й малу гієну теж! У Вежу смерті! — Володарю! — простогнала Маруіра. — Зупинися. Ще є час. Може, остання мить. В тебе є сили… Швета-Двипа зупинить руїну… — А-а-а! — страшно заревів Володар, обпікаючи поглядом дочку. — Ти віддала серце моїм ворогам! Я відчув це давно! Слуги! Ведіть їх. Одну ніч вони будуть у Вежі смерті. Не скажуть — уранці в жертву! Чуєш? В жертву Пір’ястому Змію! …Темно на вежі. У вузьке вікно заглядає холодне око місяця. Свище вітер. Повзуть по небу хмарини, ковтають зорі, а вони знову виринають з полону, привітно мерехтять. Маруіра ходить по кам’яниці, пригортає Ані до грудей. Дитя спить, смішно плямкає губами, щось бурмоче. О невинна душа! Ти не відаєш, яке лихо нависло над тобою! Навіщо вона залишилася в проклятому гнізді? Навіщо послухала мужа? Тепер сюди не проб’ється ніхто, рятунку не ждати. А втім — чому вона печалиться? Вся земля гине — кохана земля батьків. Вже не зійде над нею сонце, не шелестітимуть віти дерев, не співатимуть птахи на світанку. Не пройдуть буйволи по широких нивах Атлантіса, прокладаючи масну борозну для посіву, не гратимуться діти в піску над морем, не стогнатимуть матері від мук народження, не співатимуть дівчата любовних пісень. В лоно вод, в незміряні прірви ляже приречена земля. Маруіра зупиняється, дивиться на скулену постать Оналі, яка горнеться в легенький плащ, тремтить від холодного вітру. — Тобі страшно, Оналі? Скажи? Ти не хочеш вмирати? — Мені страшно щурів, господине. Чуєте — бігають. Я дуже боюся їх… — О дурненька! Я питаю про смерть. Адже завтра нас уже не буде. — Господине, — зітхає Оналі, — я вже готувалась до смерті. А вона не прийшла. Ти тоді врятувала мене. А тепер прийде він… білий господар Вайвасвата… — О якби-то, Оналі! Якби… — Прийде, господине, — запевнює Оналі. — І синок Ані виросте, стане мужнім вояком. Чуєте? Ми підемо далеко на схід. Там чудові землі, господине. Там сині озера, густі ліси. Там високі, високі гори й бурхливі ріки. Я бачила їх уві сні… — Тихо, Оналі… Ніби шкребеться хтось у двері… — Ні… То почулося… — Може, за нами? — Ще далеко до ранку… — Ні, ні… Я чую шум… Тут, за вікном… — Тепер чую і я, господине… Темна тінь закриває світло місяця. В’язні злякано туляться до стіни. Ясний овал виникає в кам’яній стіні. В голубому тумані з’являється у в’язниці постать Вайвасвати. Скрикнула Маруіра, похитнулась. Оналі підхопила дитину. Ані прокинувся, закричав. — Тихо, — прошепотів Вайвасвата. — Тихо, бо почують. Весь палац оточений вартою. Напоготові агніта. Добре, що хмари на небі. Якраз закрили місяць. Пора… Оналі заколихала дитину, щось примовляючи. Маруіра метнулася до мужа, схопила його за руку. Від нього пахло грозою й холодом. — Коханий! А як же ми? Як вийдемо? — За стіною великий вімана. Хутко. Давай дитя! Оналі підняла дитя до отвору. Чиїсь руки прийняли Ані. Вайвасвата підняв Маруіру на дужих руках, поміг їй стати на підвіконня. Вона глянула вниз, жахнулася. Вімана притулився біля Вежі смерті, сильний вітер колихав його, як човен у морі. — Стрибай, — владно прошепотів Вайвасвата. Вона заплющила очі, впала на щось м’яке. А коли підвелася, поряд з нею вже сиділи Оналі з дитям на руках і Вайвасвата. Незнайомий супутник дивився вперед, вів летючий човен круто вгору. Майоріли хмари довкола, хиталися зірки у високості. Маруіра заплющила очі, тримаючи сильну руку мужа в своїх руках. Мовчати, бо знову розвіється радісна мить, бо знову все стане марою. — Маруіро! Вже далеко город Золотих воріт. Ми над океаном. Не бійся. Нас не доженуть… Вона знеможено дивиться в його обличчя, торкається кінчиками пальців гарячих вуст Вайвасвати. — Я боюся, щоб це не стало сном… — Сон позаду, єдина моя, — сказав Вайвасвата. — Лише тепер настало пробудження. Глянь — там унизу морські кораблі. На них ми прибудемо на землю Атласа. Я зібрав нове плем’я. Серед них сіячі й рибалки, вояки й жерці… Всі, хто вміє любити й бажає свободи. Ми підемо на Схід, там запалимо новий вогонь. Грізне знання руйнівних сил буде заховане на багато тисячоліть. Воно зруйнувало Атлантіс, бо дало силу, не прищепивши любові. Наші нащадки знову відкриють таємниці атома й зерна. Вони не повторять злочину володарів Атлантіса… Маруіра поглянула назад. У багряній далині клубочились хмари, Атлантіс пропадав у млі. Біль пронизала серце жінки, але вона не виказала його. Лише сльози покотилися по її щоках, видаючи тугу душі. Вайвасвата помітив блискучі іскри на віях дружини, зітхнув. — День і ніч залишилося жити Атлантісу, — прошепотів він. — Всі, хто не повірив попередженню, не врятуються. На сході з’явилася рожева смуга світанку. Маруіра відвернулася од заходу і вже дивилася лише туди, де мало зійти сонце нового дня… ЕПІЛОГ


Ще цілий день пливли втікачі через море. Ввечері пристали вони до піщаних берегів Атласа. Тут Вайвасвата наказав виходити на берег, виводити коней, в’ючити припаси. Діти стурбовано питали батьків: — А чому ми сходимо на землю? Так цікаво плисти. Батьки відмовчувались, занепокоєно поглядаючи на захід. Ішли цілу ніч не спочиваючи. На світанку зупинилися на високому гірському перевалі. Тут розв’ючили коней, пустили пастися між камінням. На півночі рожевим блиском красувалася висока вершина Атласа. Нижче грізно клубилися хмари. Зморені люди лягали спати. Хто в похідному наметі, хто просто так, проти неба. Лише Вайвасвата, розпаливши багаття, не спав. Дивився в невтомне полум’я, думав. І чоло його прорізувалося зморшкою великої печалі. Маруіра та Оналі з дитям спочивали в наметі. Ані, розкривши беззубий ротик, усміхався, здригався вві сні. А мати його дивилася на грізне небо, що виднілося в отворі намета, прислухалася тривожно. І ось колихнулася земля. Десь недалеко заіржали коні. Маруіра скочила з постелі, вибігла надвір. Вайвасвата стояв на повен зріст, дивився на захід. На обрії повзла чорна мла, прорізана блискавицями й багряними полисками. Знову затряслася земля, ніби в муках народження. Маруіра похитнулася, схопилася за плече мужа. — Мужу мій, — прошепотіла вона. — Я чую ніби поклик у просторі. Атлантіс кличе. Хто б це міг бути? Гляньмо у Всевидюче Око… Вайвасвата кинувся до намету. Зі скриньки добув заповітний кристал. Разом вони схилилися над ним. Кривава заграва мерехтіла в глибині Ока, глухо гримів простір. Якась тінь промайнула в кристалі, потім з’явилися безумні очі. — Ранатака! — скрикнула Маруіра злякано. — Ранатака! — зловісно повторив Володар. — Він! Сам Пір’ястий Змій — зраджений і покинутий! О ти, Вайвасвато, перевершив мене у підступі! Ти не залишив мені жодного вімана! Ти закрив мені шляхи для втечі з безодні жаху, що вирує тут! Ти захопив мою доньку! Ти ведеш моїх підданих! О, прокляття вам всім! Проклинаю кожен твій крок! Проклинаю ту, яка ділить ложе з тобою! Проклинаю сім’я твоє і плід чрева її! Проклинаю ваше майбутнє! Ха-ха-ха! Ти гадаєш, що позбавишся мене? Ха-ха-ха! Я йду з тобою, Вайвасвато! В кожному з твоїх супутників живе Пір’ястий Змій. Він прокинеться, коли час наступить! І я знову народжуся серед твоїх обраних — ха-ха-ха! — серед обраних племен! — Демоне жаху, — суворо сказав Вайвасвата, з жалем дивлячись на Ранатаку. — Ти сам пожинаєш посіяне тобою. Ти зневажив закон Буття, закон Любові. Про який підступ говориш? Чим загрожуєш? Знаю, що сім’я твоє розкидане в серцях людей. Знаю, що повернешся ще в далеких нащадках. Будуть битви попереду. Смерть і жертви… Все буде, підступний Пір’ястий Змію! Тільки ж прокляття твої даремні! Білий Лебідь невмирущий. Чуєш мене? Безмір посилає йому сили свої. Він збере свої крила, заживить розтерзане серце… — Ніколи! — з ненавистю проревів Ранатака. — Ніколи! А-а!.. Кінець! Безодня розкривається!.. Спалахнуло полум’я. Чорна тінь Ранатаки махнула руками, ніби широкими крильми, і зникла. Пролунав оглушливий грім. Вайвасвата перевернув кристал, заховав його в скриньку. Мовчки поглянув на Маруіру. Вона була спокійна й бліда. — Сталося, — прошепотіла Маруіра. Знадвору чулися крики. Вайвасвата вийшов з намету. Дорослі й діти зібралися на гребені перевалу, лементуючи. Всі дивилися на захід. Звідти котилася по долинах сіра блискуча хвиля, змітаючи по дорозі ліси, каміння, селища. Видовище було настільки грізне, що люди замовкли. — Ми вчасно вийшли на гору, — прошепотів Вайвасвата. — Океан затоплює землю… А земля дрижала, стугоніла, несла відгомін страхітливих подій по всьому планетному кругу. І чорні хмари мчали на схід, викрешуючи блискавиці в грозах і ураганах. Оналі винесла дитя з намету. Ані простягав ручки до матері, сміявся. — Ма… ма… — белькотів він, дриґаючи ногами. — Що тобі? — ніжно запитала Маруіра. — Що тобі, синку? — Ані вимагає молока, — серйозно сказав Вайвасвата, поклавши руку на плече дружині. — Йому пора в путь. Чуєш, Маруіро? В далеку путь… Вічну…  

1965–1967  


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка