Олесь Бердник



Сторінка12/51
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51
ГІРЛЯНДА СЕРЦЯ


— Мій любий брате… Ти згадуєш свої дитячі дні? Коли ще люди не передали тобі своїх звичаїв і думок, коли ти ще не сформував себе, як воїна чи рибалку, жерця чи моряка… Коли ти не дивився на себе, як на Щось окреме від світу… Ти пригадуєш? — Пам’ятаю, — сумно озвався Вайвасвата. — Я бігав До моря… Ми жили тоді над морем… І я дивився на хвилі, слухав пісню прибою. Заплющував очі… І мені здавалося, що я в тій пісні… Дивився вечорами на зірки… І здавалося мені, що зірки в мені, що я обнімаю їх своїм серцем, пливу в небі… і забуваю про тіло, про час… — Так, так, брате, — радо підхопив старий в’язень. — Ти добре сказав. Тоді збагнеш, про що я буду мовити. В дитинстві ми ще не створили в’язниці для духа. Вона лиш будується, мурується кожним словом, кожною звичкою. Ми ставимо перші стовпи для стін. І розум наш крізь діри в стіні, крізь відкриту стелю споглядає проблиски світу. А потім — день за днем, рік за роком закриваються всі отвори, глухі стіни одділяють нас від єдиного моря життя… Залишаються лише вікна, двері… Очі, вуха, ніс… Добре ще, коли ті вікна прозорі, коли господар хатини виглядає через них. А в багатьох людей ті вікна запилені й запльовані, а то й зовсім затулені… Еге, я не вигадую… І ти, мій брате, не заперечиш мені!.. Я теж виростав, як всі. Щоденна праця на нужденному полі, турбота про їжу, про вбрання й житло відбирала все, все. Не було коли думати, мріяти, шукати чогось іншого. Пішли діти, їх було багато. Я приходив з поля знесилений, розбитий. Падав на постіль і засинав… Навіть снів не бачив. Інколи марилося мені дитинство, мерехтіли зірки на ясно-блакитному небі, дивні люди з веселими лицями, з крилами полум’яними… А потім усе забувалося… Та життя послало мені лихо. Нечуване лихо. Одного разу навесні я сіяв пшеницю. Сходило сонце, парувала тепла земля. Було ясно, сонячно, радісно. Раптом сколихнулося все навколо. Я впав. Заревли злякано буйволи, побігли… На обрії піднялися клуби диму. В тій стороні було моє поселення. Я побіг додому, серце передчувало нещастя. На шляху трапилося кілька широких тріщин. Вони сягали в глиб землі, з них валував дим. В селі стояв лемент, чулося голосіння. Половина людей і хат зникла. Ти розумієш, брате? Просто ніби й не було. Тисячі людей разом з притулками поглинула прірва. Моя жінка, мої восьмеро дітей провалилися в димуючу яму… Я покинув село, пішов у світ. Що мені ще залишилось? Все життя трудився, мріяв, щоб виростити діток, навчити їх добру, побачити онуків, утішитись, може, щастям їх… Еге! Мов роса ранкова, випарувалося моє щастя. Я бродив шляхами Атлантіса без дум, без потреби, мов сновида… Їв, що давали добрі люди, спав разом з бродячими псами в канавах над шляхом і йшов, ішов, щоб заглушити біль серця, щоб забутися… А потім, згодом, вспокоївшись трохи, задумався… Так, так! Те, що сталося зі мною, — страшно! Таке й пережити важко! І навіть не ясно, навіщо переживати таке? Чи не краще просто кинутися вслід за дітками й жінкою в прірву? Та я залишився жити… залишився і, кажу, навіть вспокоївся… Одного разу я сидів, спочиваючи, під старою сосною, край дороги. Навколо не було нікого. Тиша, степ, квітучі трави. Ліси на обрії. І впав мій погляд на мертвого хом’яка, що лежав у траві. Він уже засмердівся. На ньому сиділа велика зелена муха, пожираючи падло. Потім вона знялася і закружляла над травою, над квітами. І не бачила, що на листочках заснована павутина. Раз! І заплуталася муха в міцні тенета. Забилася, залементувала, закрутилася! Та куди там! Мисливець надійно готував свою пастку. Він вискочив з засідки, кинувся до мухи, жваво обплутав її і почав їсти. Павук був спочатку невеликий. Потім нассався, роздувся, заблищав. Скінчивши сніданок, заспокоївся і став спочивати. Аж ось мимо пройшов якийсь чоловік. Він не звертав уваги ні на мене, ні на павука. Він просто наступив на нього й роздушив. І тут зненацька щось ніби осяялося в мені. Я збагнув, наскільки все химерне в цьому світі й непостійне. Мені здалося, що я володів землею, мав сім’ю. Саме здалося. То був сой. То був обман. Хом’якові здавалося, що він господар своєї нори, муха вважала, що вона володіє хом’яком, павук радів, що здобув поживу, хоч і сам одразу ж сконав під ногою перехожого. Хто скаже, чи скоро, чи не скоро те саме станеться й з перехожим? Хто скаже? І я почав думати. Ось я живу серед різних речей і тварин, серед дерев і людей. Я стрижу вівцю, щоб зробити собі вбрання, я беру молоко від корови, я здираю шкіру з неї, щоб пошити взуття, я рубаю дерево, щоб побудувати притулок. Ой леле! Безконечне пожирання, обкрадання! Хто скаже, яка міра муки вівці, коли я її вбиваю? Хто скаже, що відчуває дерево, коли його ріжуть? Хто скаже про відчуття корови, коли її на старості ріжуть для м’яса, для шкіри? Мій брате! Де міра моєї муки й муки квітки, тварини і навіть речей? Ти гадаєш, Що речі мертві? Еге! То наша нерозумність каже так. Вони живі, вони відчувають і страждають, радіють і сумують… І я подивився на себе в минулому, я подивився на людей. Вони бажають підкорити собі все, що поза ними. Ти збагни — підкорити! Поза ними так багато! Тварини, люди, речі, земля, зірки, небо, духи, поза ними все, все, все! І я подумав: усе минає. Все вмирає. Народжується. Гине. І навіть найвищі володарі зникають. І пил затрушує їхні могили. І навіть найбільші царства, про які розповідають легенди, не лишили знаку. Як же можна оволодіти тим, що поза нами, коли воно зникає, як зникаємо й ми? Я став шукати мудрих людей. Ходив по селищах, по великих містах. Заглядав до гірських притулків, де ховалися від людського ока самітники. Питав, вишукував. Наді мною сміялися, мене проганяли. Мене звали божевільним. Мене били камінням. Дехто розраював. Деякі самітники запевняли, що нема смислу в цьому світі, що треба не шукати зв’язку речей і явищ, а кинути все й рятувати безсмертний дух свій. Що цей світ треба проклясти й вирватися з нього. — Не можу проклясти цього світу, — сказав я самітникові. — Бо краса живе в ньому. Краса в квітах, сонці, в дітях, у жертві заради ближніх, в тиші світанковій, в довірливості тварин, у кожному подиху нового дня, нової весни. Ні, не можу проклясти цього світу! Та й що означає рятувати свій дух? Як рятувати? Від кого? Моя любов жила в цьому світі, тут я трудився, страждав. Тут я мушу знайти й смисл мого духа, і його рятунок… Я пішов далі. Розпитував, шукав, сумував, що ніхто не збагне моїх дум. Та одного разу на дорозі мені стрівся старезний дід. Я розповів йому про свої пошуки. Він не сперечався зі мною. А одразу сказав: — Те, що ти хочеш, можливе. Але то страшне знання. І прекрасне. — Дай мені його, — попрохав я. — Воно в тобі, — сказав старий мудрець. — Все залежить від тебе. Ти, як і всі, метаєшся серед речей і істот світу, штовхаєшся між ними, породжуючи ілюзію окремості. Відмежуйся од всього, вспокійся. Хай ніщо минуле не тривожить тебе. Хай зникне сучасне, майбутнє. Стань, як чистий гірський кристал, здатний пропустити ясний промінь сонця. Відкрий себе хвилі Єдиного Життя, краплями якого ми є. І тоді збагнеш те, що шукаєш. Більше нічого не скажу. Іди й шукай… Я послухав його, хоч ще не все розумів. Я вибрав собі криївку серед лісу, став там жити. Я забув про свої нещастя. Забув про людей. Намагався заглибитися в себе, здобути відчуття спокою, повного відокремлення від особистого… Довго я знемагав від даремних зусиль, навіть почав думати, що старий мудрець сказав мені неможливе. І хотів уже покинути свої старання та йти далі, шукати інших мудреців. А потім переміг себе, знову днями сидів у своєму тихому притулку, розмірковуючи над прихованою суттю життя. Одного разу зненацька ніби блискавиця осліпила мене. Мені здалося, що я втрачаю свідомість, що я втрачаю форму й розпливаюся серед безлічі явищ. Еге! Це неможливо, мій брате, розповісти! Мої слова будуть лише слабою подобою, нікчемною тінню того, що я відчув. То було дивовижно — радісно й страшно, боляче й тривожно! То була мука, біль, надія й розпука!.. Моя свідомість жила в тілі оленяти, яке втікало від лева. Тремтіли від страшенної напруги тонкі ноженята, серце розривало груди, неймовірний страх сповнював все моє єство. Я кричав у розпуці, я передчував, що скоро загину… І не хотів гинути! Я відчував себе левом, біг за своєю невинною жертвою, сповнений сили, впевненості, люті й бажання. Я риком потрясав околиці, легко перескакував через повалені дерева, через ями. Я вже бачив тонку плямисту спинку оленяти і тремтів від передчуття насолоди! Останній стрибок!.. Мій брате! Горе мені! Я знемагав від роздвоєності, розтроєності, від незліченної своєї множинності! Зі страшним болем прощався я з своєю тремтливою оболонкою в оленяті, з жадобою я пив власну кров у подобі лева, терзав власне тіло, хрумав свої ж кості! І мукам моїм не було міри! Я плавав рибою в океані, в холодних глибинах. Я жахався кожної тіні, відчував свою самотність і беззахисність. І я був океаном, тримав у собі міріади тварин і риб, драконів і слимаків, крабів і зміїв. Я відчував кожну рибину окремо і разом з собою, кожну хвилю в її народженні й зникненні, бажання всього океану висловити, виявити свою життєву силу в незліченних формах і неможливість цього… Я був деревом. Старим мовчазним дубом. До мене підходив лісоруб і вганяв гостру сокиру в моє тіло. І тим лісорубом був я. Я стогнав під ударами бронзи, скрипів, жалівся на жорстокість людини. І я був нужденним чоловіком, що мучився тяжко, здобуваючи дерево для притулку, де мали жити його діти. І тими дітьми був я. Я тремтів від холоду разом з ними, я мучився їх голодом, їх нужденністю, я плакав від ударів, від жалю, від образ дитячих… Я був квітами на луках. Мене безжалісно топтали людські й звірячі ноги. Мене рвали, косили, мене їли корови й вівці, коні й носороги. Мене сплітали у вінки дівчата й надівали на голови. І тоді я радів і умирав з почуттям щастя. О незрівнянне почуття радощів — бути вінком на чолі прекрасної дівчини! О блаженство віддати свій аромат квітів хорошій людині, яка відчуває твою красу, яка береже й жаліє тебе! Я був хмариною. Я плавав у неосяжному небі, як птах. Я падав на землю дощем, зрошував трави, ліси й сади. Я біг підземними струмками, виривався на поверхню землі, стрибав по камінню срібними водоспадами. Мене пили люди й звірі, мною втишували спрагу. Я був землею, всім планетним кругом. Я мучився муками всіх дітей своїх, я корчився від їхнього болю, від їхнього зла! Я радів їхніми простими радощами, печалився їхньою печаллю. Мій брате! Ти не знаєш, як мучиться земля, як мучиться небо, як страждає все суще, відчуваючи безупинні терзання дітей своїх! І я збагнув те, що шукав! Треба прозріти! Нема нас. Є життя, потік єдиного. І краплі того потоку чомусь стали пожирати одне одного. О горе! Треба збагнути єдність, дружно плисти в єдиному потоці. І то буде радість, і смисл, і щастя, і здійснення! Збагнувши істину, я покинув свій притулок і пішов по дорогах Атлантіса. І став говорити людям, що всі вони брати. Хай вони забувають ворожнечу, хай обіймуться з ворогами. І все повернеться в предковічне лоно Матері. І зникне роздертий, закривавлений, нещасний світ!.. Я говорив, брате… А наді мною сміялися… Мене закидали камінням. Мене кусали собаки. Мене переслідували жерці й чаклуни. І реготалися, коли діти били мене палицями й плювали на мене. І кричали: — То ж ти сам на себе плюєш! Радій! То не камінь вдаряє тебе, то ти сам себе б’єш! Будь щасливий! І справді так! Я сам себе бив, я сміявся сам над собою, і плакав, і терзався, і проклинав, і прощав. А потім мене кинули сюди… Сиджу, радію, що, може, незабаром звільнять мене від в’язниці тіла… і попливу я хмариною в небі, зіркою в просторі, ляжу вінком на чоло дівчини або спочину в лоні небуття… Ти задумався, брате мій ясноокий! Ти засмучений? Чи не згоден зі мною? Чи не збагнув моєї розповіді? СТРАТА


Вайвасвата поворушився, зітхнув. Потім сумно сказав: — Збагнув. Сам інколи думав про це. Та одного не збагну: чого ти досягнеш тим, що будеш називати ката братом, змішаєш воєдино брата й недруга, лева й зайця, щуку й лина, носорога й траву? Чи від твого слова кат перестане рубати голови, а жрець виривати серце в раба? Чи від твого повчання Володарі відмовляться від багатства, а розбійник перестане грабувати? Чи щезне голод і смерть? — Щезне, зникне! — радісно сказав в’язень. — Коли люди збагнуть те, що я відчув, вони не будуть вбивати, вони будуть жаліти одне одного. І не лише себе, а й тварин, рослин… І від осяяння людини осяється й весь світ, весь планетний круг. І зникне роз’єднання! Зникнуть хижаки, й вороги, й володарі та раби!.. Вайвасвата згадав пустелю, глибокий колодязь, одноманітний скрип журавля, крики змучених рабів. Він згадав нужденну Ануру, жорстокого Гана, невмолимого Ранатаку. З жалем поглянув на старого в’язня, покивав головою: — Мій мудрий брате. Ти глибоко сягнув. Ти старший за мене. Та слова, навіть найкращі, наймудріші, не змінять світу. Ой, як глибоко в ньому лежать зло й мерзота, сваволя й хижацтво. В самому серці його… Я збагнув твою мудрість. Все породжено в єдиному потоці життя. Мабуть, що так. Це бачить кожен, хто вміє бачити… Та що з того, що мати наша єдина? Адже з дерева можна витесати і мотику для праці, й шибеницю для страти… А з каменя мурують в’язницю і будівлю для житла, для радощів. В одному колоску виростає і чиста зернина, і чорна сажка, яку одмітають з половою. Мій мудрий брате! Все то з одного соку землі, та господар бере собі добре зерно, а сажку й полову спалює, нищить… — Ти глибоко мислиш, — схвально сказав в’язень. — Та до чого ведеш? — А до того, що треба змагатися з ворожою силою, зі злом, мій брате! Бо коли опустиш руки, зла воля опанує тебе, знищить, і не лишиться навіть твого доброго слова… — Не знищить, — усміхнувся старий. — Все єдино. Я щезну тут, виникну в іншому місці. Все єдино… — Все єдино, — спалахнув Вайвасвата, — і все буде без кінця повторюватись! Не можу, не можу я терпіти! Сила вимагає дії. Я відчуваю силу в собі, її треба прикласти для захисту добра. — Де зло? Де добро? Химера, тінь! Оленяті — зло, левові — добро! Дубові — зло, лісорубові — добро! І так все, все! Я відчув єдність всього сущого. Я кричу, благаю: схаменіться, обніміться, володарі й раби, нещасні й щасливі! Всі ви єдині, всі ви — одно! Ваше роз’єднання — мара! Ваші прагнення до володіння — химера! — А вони не слухають! — насмішкувато промовив Вайвасвата. — Не слухають, — похилив голову в’язень. Та все ж треба говорити, треба нести їм слово істини. Знову й знову приходити на землю, говорити, говорити, аж доки не впаде стіна роз’єднання… Двері загриміли. В отвір проникло сіре світло дня, дихнуло свіжістю. Брязкаючи зброєю, до в’язниці ввійшли кілька вояків у темних плащах. В нішах заворушилися в’язні. Вояки пройшли по приміщенню мовчки, вказали на старого в’язня, Вайвасвату й молоду дівчину, вкинуту вночі. — Ти! Ти! Ти! Збирайтеся. Хутко! Дівчина жалісно заголосила. Вайвасвата понуро зиркнув на старого в’язня. — Ось, мій брате, прийшли наші родичі, наші власні подоби. Вони покажуть нам єдність… — Терпи, мій друже, і радій, — усміхнувся в’язень. — Скоро впаде стіна ілюзії… Вони піднялися по крутих сходах із в’язниці. Вайвасвата підтримував дівчину. Вона задихалася, безсило спиралася на його міцну руку. Вийшли за ворота. На вулиці їх оточило десятків два охоронців. Над містом вставав ясний ранок. Море дихало прохолодою. Воно було зовсім недалеко, за стіною темних кедрів і ялин. — Брате, — ласкаво звернувся старий в’язень до найближчого вартового, — куди нас ведуть? — Побачиш! — злобно крикнув вартовий. — Замовкни! В’язень жалісно поглянув на Вайвасвату, всміхнувся. Той мовчав, понуро дивлячись у спину охоронцям. У душу вповзав холод, серце стислося, завмерло. Розум шаленів у знемозі, вишукуючи стежку для рятунку. Що діяти? Так швидко все сталося. Чорний Володар навіть не захотів поговорити з ним. Обурена пиха, вражена гординя деспота! Він навіть забув про те, що хотів послати Вайвасвату в похід! О земні володарі! Як далеко ви од тої єдності, про яку мріє старий дивак! А Маруіра! Бідна моя, зоре моя! Самітна й знедолена залишаєшся ти в світі! Так багато омріяно, так багато задумано… Нічого не здійснилося, нічого не пізнано… В’язнів привели до храму. Сонце сходило, сріблило гостре верхів’я споруди. На широкому майдані шуміла юрба, щільним кільцем оточивши кам’яний поміст. Біля помосту височіла кам’яна фігура Пір’ястого Змія. Юрба розступилася. Приречених провели до помосту. Дівчина зацьковано дивилася на двох катів у багрових плащах, з машкарою на обличчях, і похмурого високого жерця. — За що? За що? — розпачливо шепотіла вона. Охорона оточила поміст, відтіснила цікавих. Жрець підняв руки вгору, гугнявим голосом став викрикувати закляття. Біля погруддя Пір’ястого Змія, в заглибині, загорілося багаття. Жрець, співаючи гімни, вкинув до нього дві жмені якогось порошку. Важкий дим поплив над натовпом. Пролунали крики: — Священний Змій дивиться на нас! Він вимагає жертви! — Бачимо! Бачимо! — Крові Пір’ястому Змію! — Жертви! Жертви! — Крові! Крові! Старий в’язень журно й лагідно дивився на юрбу, кивав головою: — О нерозумні брати! Ви бачите примари власної свідомості! Ви спите наяву! Просніться — і ви побачите, кого хочете кинути в жертву! Самі себе! О нещасні!.. А Вайвасвата, схилившись до дівчини, тривожно запитував її: — Як ти потрапила до в’язниці? За що? — Була жрицею при храмі, — тремтячи, шепотіла дівчина. — Мала принести в жертву козеня. Воно було таке біленьке, грайливе. Я пожаліла. І випустила його. Віддала одній сім’ї. А в жертву на вогонь поклала дохлого пса. Я гадала, що богам однаково, який прах нюхати. І те й те смердить, чадить. Я не знала, що старший жрець дізнається про це… Мене схопили й кинули у в’язницю. А тепер… О горе мені! Я сама буду жертвою… — Радій, дитя моє, — весело сказав старий в’язень, прослухавши розповідь. — Ти пожаліла невинне створіння. Ти відчула закон єдності. За те скоротиться стежка твого страждання в майбутніх життях… Мужньою будь, дитя моє!.. Жрець скінчив співати гімни, щось гукнув. До приречених підступив один з катів, смикнув старого за руку, повів на поміст. Той покірно йшов за катом. Жрець зірвав з приреченого шмат полотна, яким той обгортав своє нужденне тіло. Другий кат приступив до краю помосту, закричав: — За кощунство над богами, за відмову назвати ім’я своє, за те, що ставив себе вище Пір’ястого Змія, єдиного володаря землі й неба, — призначено цього відступника в жертву. Хай твориться воля Пір’ястого Змія! Натовп захоплено заревів. Дівчина притулилася до Вайвасвати, заплющила очі. Жрець, тримаючи ніж і чашу, ступив до приреченого. Той поглянув на сонце, на людей, закричав: — Егей, брати мої! Я люблю вас, бідні брати мої! Ви — це я! Це ж себе ви приносите в жертву! — Крові! Крові! — завила юрба, скаженіючи. Кати схопили в’язня за руки. Жрець замахнувся ножем. Приречений спокійно дивився на вбивцю. Він встиг ще сказати: — І ти, мій брате, — це я! Тихо, як підтята билина, впав старий раб від удару. Приголомшений Вайвасвата, мов крізь туман, бачив, як жрець розтинав йому груди, як вийняв тріпотливе серце, показав людям, як кинув його в огонь. Чаділо жертвенне багаття, сморід паленого м’яса плив над майданом, над храмом, над натовпом, дим закривав сонце. — Ех, нема меча, — в безсилій люті шепотів Вайвасвата. — Дорого б віддав я вам своє серце, підлі вбивці! О мій мертвий, мій ніжний брате! Вогнем треба палити страшне злочинство! Беззбройне добро вміє лише вмирати… Знову з помосту зійшли кати, схопили дівчину. Вона вже заклякла від жаху й навіть не пручалася. Лише шепотіла поблідлими губами якісь молитви. Вайвасвата опустив голову, заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникла Маруіра. Він благословив її в думці, посилаючи свою любов, своє останнє вітання… НА СМЕРТНІЙ ГРАНІ


Маруіра зупинилася перед батьком — на ній був чорний саван, обличчя покрите червоною запоною. Ранатака стояв спиною до неї, дивився на жовтогарячий вогник у посудині з білої глини, де курилися якісь пахучі трави. Поворушився, зітхнув тяжко і, не обертаючись, понуро запитав: — Чого тобі? Маруіра мовчала. Тоді Володар обернувся до неї. Оглянув з голови до ніг. Вражено скрикнув: — Що ти дієш? Для чого одягла покров мертвого? — Бо я йду вмирати, — згаслим голосом мовила донька. — Безумна, — сказав Ранатака. — Що ти вигадала? Я не допущу цього. Я кину тебе у в’язницю! — Не зможеш перешкодити, — пролунала спокійна відповідь. — Я знаю древнє закляття. Мене навчила мати. Я вмію покинути тіло. Твоя погроза не страшна… Обличчя Володаря посіріло. Він збагнув, що донька не жартує. Ступивши до неї, схопив її за руку, намагався заглянути в закриті запоною очі. — Тоді кажи, кажи! Що хочеш? Для чого прийшла терзати мене? — Звільни Вайвасвату… — Ні! — крикнув Володар. Його очі загорілися мстивим вогнем. — Він зганьбив мою честь. Він хотів зганьбити тебе!.. — Що ти говориш, батьку й Володарю? — з гіркотою промовила Маруіра. — Про яку ганьбу мовиш? Ти хотів віддати мене Гану — нікчемному, бридкому чаклунові! То була ганьба! Ти хотів, щоб сім’я хтивого й мерзенного діда влилося до лона доньки Володаря Атлантіса! Яких дітей, а тобі онуків я народила б від такої гидотної спілки? Скажи — яких? Невже можна порівняти його з Вайвасватою? Вайвасвата — герой і вояк! Вій мужній і безстрашний! Він — прекрасний і добрий! Де твої очі? — Він — раб! — нахмурився Ранатака. — Я підняв його з рабства і поставив воєводою. І ось вдячність! — Рабство в душі людини, а не в становищі, батьку! Він був вільний! Твої, вояки захопили його. Але він не зігнувся в неволі, а зберіг мужність і честь! Хіба не він врятував мене в бурю? Згадай! — До чого ведені, Маруіро? — грізно запитав Володар. — Невже б ти хотіла, щоб Вайвасвата став батьком твоїх дітей? — Він став ним. — Що?! — Я сказала. Я несу в лоні дитя від нього. Батьку, я люблю його. Він — радість мого серця. Його повели на страту. Я бачила у Всевидючому Оці. Батьку, як тільки впаде його голова, я теж умру. Ти хочеш лишитись сам? У тебе кам’яне серце! Ім’ям матері я заклинаю тебе! Як скеля, стояв Ранатака. Не поворухнеться. Хмара нависла над чолом, очі сховались під бровами. Важка думка гризе серце. Справді, поспішив він. Ще тоді, коли домовився з молодим воєводою про похід. Кого тепер послати? Кому довірити? Він рішуче знімає з голови вінець з блискучими крильми Пір’ястого Змія. Дає в руки доньці. — Поспішай. Лети на вімана. Цей знак зупинить страту. Тільки пам’ятай — Вайвасвата мусить довести свою відданість. Лише похід дасть йому право ввійти в мій палац молодшим володарем! Ти чуєш? Та Маруіра вже не чула нічого. Вона схопила вінець, прудко, як антилопа, метнулася до виходу. Скоріше, скоріше, скоріше! Спіральними сходами вгору, до ніші, де заховані вімана. Хутчіше, хутчіш! О як важко відчиняються двері! Маруіра сідає в сріблястий вімана, натискує важіль пуску… Дрижить легкий пристрій, здіймається в повітря. Мчить над палацом. Маруіра соколом поривається в небо, пролітає над містом, над каналами, над вулицями, над юрмищами народу. Вона прямує до храму над берегом моря, де має бути страчений Вайвасвата. — Мати моя, зупини! Богине долі Калауро, змилуйся! Не допусти страшного злочинства! У вухах свистить холодний вітер, січе обличчя, вихрить червону запону. Маруіра скидає її, рве з голови, викидає геть. Вона вже бачить широкий майдан, бурхливу юрбу, дим біля помосту. Вімана падає вниз, прямо до жерця, який готується вбити приреченого. Кого? Якусь дівчину. А поряд — Вайвасвата. Живий! О радість! Встигла! Вона падає з вімана на землю, потім зривається на ноги, не відчуваючи болю. Юрба хвилюється, вражено замовкає. Маруіра кричить: — Ім’ям Пір’ястого Змія — зупиніть страту! — І піднімає вгору вінець Чорного Володаря. Ніж, занесений над тілом дівчини, тремтить у руці жерця, поблискує на сонці, Очі катів злобно світяться в прорізах машкари. — Жертви! — вигукує хтось в юрбі. — Крові! — підхоплює натовп. — Кого милує Пір’ястий Змій? — вороже запитує жрець, невдоволено дивлячись на блискучий вінець. — Чоловіка чи жінку? — Її теж, — шепоче Вайвасвата. — Обох… — Чоловіка й жінку! — владно каже Маруіра. — Одпустіть її, вона піде зі мною. Дівчина, ридаючи від радості й страху, впала до ніг Маруіри. Вайвасвата мовчазно дивився на худе, змарніле обличчя коханої, і губи його тремтіли від нездоланного хвилювання. А в просторі пролунало чутне лише йому: — Я жду воїна! У ПОХІД!


Вайвасвата і Маруіра зупинилися на плоскій покрівлі палацу. Недалеко від них, схилившись над письмовою дошкою, сидів учитель Нгала. Обличчя в нього понуре, тривожне. Він неспокійно гортав листи старовинної книги. Відчувши, що хтось дивиться на нього, Нгала підняв голову. У вузьких очах з’явився вираз радості. І одразу ж погас. — Вайвасвата прийшов попрощатися, — сказала Маруіра. — Учителю, він летить у похід… Нгала оглянув високу постать воєводи, його золотистий шолом з чорним пером, розкішний гаптований плащ. Відзначив напружений дивний вираз його очей. Глухо мовив: — Знаю… Летить… Знаю, Маруіро! А куди летить? Куди? — Це таємниця, — тихо сказав Вайвасвата, винувато опустивши погляд донизу. — Таємниця Ранатаки. Він не велів розповідати. Нгала прудко скочив на ноги, підійшов до воєводи, різко й з докором сказав: — Таємниця, кажеш? А я днями й ночами сидів над планами земного круга, складаючи їх на веління Володаря. І найбільше цікавить його одне місце на сході. На сході! Ти чуєш? Його цікавить Швета-Двипа, священний острів… Голос Нгала упав до свистячого шепоту, в очах скакали іскри обурення. Вайвасвата вражено перезирнувся з Маруірою. — Я не чекав цього від тебе, Вайвасвато, — гірко промовив учитель. — Ти ведеш страшну лавину на Швета-Двипа! Адже тобі передано плани земного круга. Ранатака хоче знищити острів. О боги! Яке безумство! — Учителю, — тихо відповів Вайвасвата, блідий і рішучий, — мій любий учителю! Все сплелося так, що не повернеш назад. Я хочу знати істину! Я мушу знати… — Істину! — спалахнув Нгала. — Ти летиш нищити її, Вайвасвато… — Що ти кажеш, Нгало? — Те, що почув! Я мовчав раніше. Тепер скажу. Швета-Двипа — то надія земного круга. То батьки нашого знання. То — наші друзі з далеких планетних кругів. О доле! Що ти натворила! Лише вони, чуєш, лише вони стримують дику силу земних деспотів! І ще скажу тобі, Вайвасвато, — запам’ятай це добре — сила Швета-Двипа незміряна. Безумство Володаря — я не боюся сказати нині цього! — не хоче збагнути, супроти чого воно повстає! О Вайвасвато, краще тобі загинути, ніж летіти в такий похід… Учителю! — скрикнула Маруіра, і сльози заблищали в її очах. — Учителю, що ти кажеш? — Дівчино моя, — жалісно відповів Нгала. — Що ж робити? Вайвасвата поклав свою сильну руку на плече Нгали. Дивлячись ясним поглядом в обличчя вчителю, сказав: — Нгало… Те, що ти мовив, я передчував… в глибині серця… Нгало, даючи згоду летіти, я знав, що того не буде, чого ти боїшся… — Як не буде? — скрикнув Нгала. — Ранатака сам хвалився. Ти ведеш страшне воїнство штучних людей на схід, а інша когорта нападе на Елладу. Володар мріє одним ударом завоювати планетний круг. Ти хочеш перехитрити Ранатаку? О мале дитя! — Ні, ні, Нгало, — спокійно заперечив Вайвасвата. — Не слід боятися. Швета-Двипа не беззахисна. Ти сам сказав. І я все зроблю, щоб… — Тихо, Вайвасвато, — перебила Маруіра. — Тихо, коханий… Замкни думку. Вона звучить у просторі… Нгала пильно поглянув на Вайвасвату, на Маруіру. Тяжко зітхнув. — Страшне сплетіння, — прошепотів він. — Та відчуваю — це недарма. Надлюдська сила веде тебе, Вайвасвато! Іди. І бережи себе, хлопчику. Бережи… І коли будеш там… коли очі твої побачать її… поклонись від старого Нгали тій землі… Вайвасвата розчулено обняв учителя. Полегшено глянув на дружину. — А тепер — пора. Вже піднімаються вімана. Маруіро, думай про мене. Бережись. Врятовану дівчину візьми собі. Вона допоможе тобі з дитям. Хто пожалів козеня, той пожаліє людську дитину… — Зроблю, — тихо відповіла Маруіра. — Буду ждати. Буду молитися Кал аурі — богині долі. Дивитимусь на тебе, якщо думка моя дожене тебе у Всевидіочому Оці… — Я б радив, — оглянувшись, сказав Нгала, — покружляти десь там… і повернути назад… Не знайшов, і все… — Привести страхітливе військо назад? — суворо запитав Вайвасвата. — Нгало! Хай здійснюється справедливе рішення Калаури! Ти знаєш, яке воно буде! Широкими кроками Вайвасвата легко вибіг на майданчик обсерваторії. Сів у вімана. Маруіра підійшла до нього, обняла, притулилася гарячою щокою до грудей. Потім рішуче одступила. — Лети! Вімана метнувся в повітря, закружляв над майданчиком, полинув у небо. А далеко над морем вже летіли рядами, ніби перелітні птахи, бойові кораблі, прямуючи на схід. Маруіра тамувала ридання, що рвалися з грудей. До сліз в очах дивилася на сріблястий вімана, в якому летів у туманну далечінь світоч очей її. Ось уже човен схожий на морського птаха, потім на ясну цятку. Нарешті, зникає цятка в неосяжному небі, зливається з простором. Страшна туга крає серце Маруіри, відчай хлюпає, ніби буряна хвиля, в береги душі. Та мовчить вона, тамуючи горе. Прислухається до легеньких ударів у своєму лоні. І здається їй, і віриться палко, що нічого не станеться в далекому краю з ясним коханим. Не станеться нічого злого. Бо ж несе вона його частку в собі, під серцем. Несе, береже і захистить від ураганів земного, такого неспокійного, заплутаного, кривавого, але любого світу…
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка