Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка6/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

X


У Тужирі все було спокійно. Надто спокійно. Ніхто не подивився на нього якось інакше. Павлович, з яким побачився зовсім випадково біля складів, — той якраз виходив із машини — ледве кивнув головою на його вітання. Так, наче не було жодних розмов, жодних пропозицій. Солідні люди. Сказали: думай — і не чіпають. Не стоять над душею. Щоправда, нічого не говорилося про терміни. Скільки часу відведено йому на роздуми? Оформивши новеньку «сімку», Віктор вирушив назад. Затримуватися тут не хотілося. Можливо, «контора» Павловича до цієї авантюри и не причетна. Схоже на те. Хтось примазався. Хтось зі сторони або якихось вищих щаблів прикордонної «драбини». Що вони задумали? Попри все бажання, Віктор не міг збагнути сенсу того, що йому пропонувалося. Що виходить? У машині лежить купа грошей, які начебто даруються водієві, але одразу ж їх намагатимуться забрати. Самі гроші, за логікою, тут ні до чого й призначені, щоб стимулювати «аса» на подвиги. Тоді напрошується думка про щось інше. Наприклад, у машині міститься ще щось. І провозитимуть саме це. Але… Знову не в’язалося. Все й возять. Мислиме й немислиме. Через митницю й без пригод. Адже все схоплено. Навіщо тоді так складно? Тим паче, отой прилизаний навіть не прохопився, що машину, на якій доведеться тікати, потрібно комусь потім здавати. Передбачається навіть, що водій тікатиме, покинувши машину, — і про таке йшлося. До того ж вони мусять розуміти, що під час подібної гонитви можливо все. Загинути може не тільки водій, а й машина. Зовсім. Просто згоріти. І тоді те, що перевозиться, пропаде. Гроші також. Нелогічно. Отже, задум не в цьому. Не тут має ставитися акцент. Раптом йому набридло їхати. А взявши машину, Віктор так поспішав, що не встиг і поїсти. Потрібно зробити це хоч тут, на своїй території. «Де зневага, біда і бруд». Проте готують смачно. Тому в найближчому райцентрі він зупинився біля кафе й замовив обід. Дівчина в фартушку приязно всміхнулася і, записавши замовлення, відійшла. А він зняв куртку, перекинув її через спинку стільця й налив собі мінеральної води. Увесь задум цього «турне» мав би полягати в чомусь іншому. Біс із ним, із сенсом. А якщо поглянути ще з іншого боку? Щойно водій з грошима поїде — одразу спробують їх відібрати. Тобто якщо він на машині — його треба спинити. Або так, як намагалися недавно ті хлопці, або, скажімо, якийсь даішник піднесе жезл. У будь-якому разі, якщо зупинитися — на тому кінець. Заберуть гроші, а можливо, як казали, — і не тільки. Отже, треба тікати будь-що. Закрутиться переслідування. І все тоді залежатиме від класу машин, водіїв і кинутих з того боку сил. Якщо, припустімо, його переслідуватимуть цілком серйозно зо п'ять міліцейських машин із відповідним стеженням, шансів майже ніяких. Можуть просто перегородити дорогу, і ніде не подінешся. Але тоді що виграють ті, хто його наймав? Нічого. Його візьмуть одразу. Чи може, в тому й увесь сенс? Просто підставити когось під щось. Потрібен цап-відбувайло. Потрібно, щоб когось на чомусь узяли. Тільки навіщо в такому разі ас? Навіщо заохочувати його великими грошима на такі «подвиги»? А раптом справді втече? Що тоді? Купа грошей на вітер і провал операції. Все-таки втекти можна. Навкруги ліси, гірська місцевість. Відірватися, вискочити з машини… Звісно, шанси є завжди. Варто було перевіряти його водійські навички з такими пригодами, щоб віддати потім комусь у руки? А на столі перед ним уже розставляли нечисленні страви. — Пиво безалкогольне є у вас? — наче згадавши, запитав дівчину Віктор. — Звісно. Яке ви бажаєте? «Сармат», «Балтика», «Львівське»… — «Балтика». Бажано холодне. — Зараз, — вона всміхнулася явно приязніше, ніж годилося для звичайного клієнта. …Отже, напевно, це також не те. Наймають крутого водія, якому доведеться працювати більш ніж на совість. Розпочнеться гонитва. Напевно, все-таки ловитимуть його не менти. Просто якась протилежна сторона. І що? Він і зараз, поклавши руку на серце, не мав найменшого бажання брати в цьому участь, проте доволі жваво уявляв собі ревіння моторів, вищання гальм, заноси на віражах і всі інші атрибути перегонів. А може, у ньому самому — у цьому процесі — й криється якийсь сенс? Може, потрібно, щоб хтось когось переслідував і це тривало якомога довше? Тоді це якийсь маневр для відвернення уваги. Чому ні? Їм треба щось прокрутити. Щось таке, що здійснити інакше, безпечніше, немає як. А конкуренти пасуть. Також не сплять. І ось проїжджає він. Його намагаються спинити — безрезультатно, не на того натрапили. Заварюється неабияка колотнеча. Всі сили кидаються проти нього. А тим часом ті, хто його найняв, тихенько, без перешкод… Або ж розрахунок якраз на те, що він таки втече. Тоді їм узагалі лафа — втік і «оте» буцімто забрав із собою. Так і сховати щось можна. Хтось щось солідне хоче привласнити. І каже всім іншим, хто також на це претендує, що ось такий-то забрав і везе. Ловіть! І вони ловитимуть, адже йдеться не про дріб’язок. І якщо йому вдасться втекти — все шито-крито. Але тоді… Тоді решта життя — це життя втікача. У будь-якому разі — не заздрить він тому, хто наважиться. Пиво поставили перед ним на стіл, а сама офіціантка схилилася, забираючи спорожнілу тарілочку з-під салату. Чорна синтетична блузка без рукавів і білий фартушок. Гарні руки — не схожі на її, але також гарні. Віктор ковзнув по дівчині поглядом. Просто так — оті руки чомусь кинулися в очі. Але вона зрозуміла по-своєму. Знову всміхнулася й запитала: — Може, ще чогось хочете? — Коли пообідаю — кави. — Я вам гарну каву зроблю. На свій смак, гаразд? — Гаразд, дякую. — А звір ваш не кусається? — Якщо не чіпати — жоден звір не вкусить. — О… серйозний звір… Він не відповів. …Це припущення здавалося найлогічнішим. Принаймні, нічого іншого на думку не спадало. Отже, з усього судячи, заварювалася якась крута оборудка, від якої краще триматися якомога далі. А якщо відмовитися? Чи не доведеться так само зникати й жити з очікуванням смертельної небезпеки: навіщо їм живий свідок?! Гірка посмішка з’явилася на його обличчі несамохіть. От чого Віктор не може, то це зникнути. Обличчя Зоряни постало перед очима. А вже потім — весь образ. Вона стояла в темній сукні, як завжди, без рукавів — по-літньому. Тканина якась така, наче зібрана на тонесеньку резинку, тому здається грубішою. Але не ховає обрисів. Те, що є в неї, не можна сховати ніяким одягом. Сукня ледь відкриває коліна й рухається в такт її крокам, а стукіт підборів по бруківці не може заглушити звуку, який він чув завжди, — як треться одяг об її тіло. Хай би в чому була. Він треться, випромінюючи не лише звук, а й запах — ненав'язливий аромат парфумів, напевно, не надто дорогих, але таких немає більше ні в кого. Куди ж можна від цього зникнути? * * *

Одного зимового вечора йому було важко як ніколи. Хоч і не сталося нічого особливого. Дрібниці. Їхав до Німеччини на автохаус, а повернувся, не діставшись навіть кордону. Справа відклалася на тиждень. Тиждень вимушеної бездіяльності — всього й клопоту. Хата ще не вистигла так щоб зовсім і, збираючись розпалити грубку, Віктор присів на низенький табурет навпроти топки, підкидаючи в неї дрова. Проте вогонь так і не спалахнув. Ним оволодів сум. Такого не траплялося давно. Життя минало, і він, відокремлений від світу, в якому для нього не знаходилося місця, звик проводити його тут. Зі стіни дивилися великі й водночас величні очі Зоряни. Дивилися щодня, щохвилини. Сама ж Зоряна жила в тому, іншому, світі, куди Віктор, як сам вважав, давно забув дорогу. Іноді на нього накочувалося бажання покинути все це й поїхати кудись далеко-далеко, можливо, навіть за кордон. Але завжди такі поривання зникали не пізніше наступного дня. Опинитися за сотні кілометрів від неї… Від цього жінка, яку кохаєш, віддаленішою не стане, адже до неї й так прірва. Що таке кількасот кілометрів порівняно з прірвою? Однаково вони не допоможуть забути її. А по-друге… Ні, це божевілля. Щодня, щоночі, навіть щогодини в його уяві поставала одна й та сама картина. Стукіт у двері. На порозі — вона. Змерзла і тремтить, якщо це зима, як зараз. Або збуджена та гаряча, з відкритими плечима, якщо це літо. Та в обох випадках її губи, єдині й незрівнянні, промовляють одні й ті самі слова: «Я прийшла…» Звісно, такого не станеться ніколи. Але якщо забратися за сотні кілометрів — як тоді думати про це? Як можна чути — бодай у власній уяві — ці найбажаніші слова, якщо самому втекти до якоїсь Німеччини чи Іспанії? Чи навіть Росії. Куди ж тоді вона прийде? Як був, у самій лише теплій сорочці поверх футболки, Віктор вийшов з хати. Ледь помітний вітерець облизував примерзлі верхівки кучугур. Він пішов навмання догори схилом і, коли сад залишився позаду, присів на дровиняку, частина якої стирчала з-під снігу. Тут, на пагорбі, вітер був сильнішим і чувся тілом. Очевидно, саме цього й не вистачало в хаті. Він спер голову на руки, а лікті на коліна, й застиг. Кроки почулися десь збоку. Легкі й швидкі. І Віктор продовжував сидіти, відчуваючи їх наближення. Кроки зупинилися, і тоді він повільно підняв голову. Зовсім близько, лише за якихось п’ятнадцять метрів, стояв лис — мешканець навколишніх байраків, порослих кущами, і дивився. Звір застиг з розставленими у кроці лапами й повернутими до нього вухами. Хвіст його торкався снігу, й силует доволі різко вимальовувався на білому тлі. Вітер гнав по небу сіруваті хмари, які час від часу відкривали повний місяць, і тоді внизу, на землі, з’являлися нові тіні. Срібне сяйво з'явилося знову, і Віктор побачив, як блиснули в ньому очі дикого звіра. Щось таємниче, містичне було в цій картині. Напевно, воно й не давало відвести погляду від його морди. Вони завмерли обоє. І несподівано Віктор відчув якусь спорідненість із цією істотою. Він також був сам серед снігів, також виживав у навколишньому світі, добуваючи, як міг, їжу ні для кого більше — лише для себе, також мав звичку уникати людей, котрі натомість дивилися на нього косо й недоброзичливо. Та одразу ж зрозумів і те, що різнило їх. Стільки ознак схожості й лише одна відмінність, зате яка… Ні, не про звичку ходити на чотирьох і їсти сире м’ясо йшлося. От якби уявити, що це створіння тихенько увійшло в її дім, підповзло непомітно по килиму і притулилося, потерлося об її ноги. Можливо, Зоряна і злякалася б у перший момент. А потім обов'язково б схилилася й погладила пухнастого звіра, який насмілився на такий вчинок. Погладила б, запустивши пальці в м’яке хутро. Напевно, їй би сподобалося. А от якби те саме зробив він… Уявити таке майже неможливо. Навряд чи для неї існувало щось неприємніше. Лис рушив далі. Не втік, просто пішов своєю дорогою, тільки ще раз блиснули очі в місячному сяйві. Містика скінчилася. Якби можна було стати перевертнем, він не вагався б жодної хвилини й погодився б обертатися хоч і на цього звіра щоночі, аби мати щастя відчути, як вона торкається, запускає пальці в його хутро. Та, на жаль, цей світ робив неможливими дива й набагато простіші. Віктор знав, що не засне тепер довго, тому й не квапився лягати. Дрова так і лежали у відчиненій топці, перед якою він застиг знову, не підозрюючи, яких бід можна зараз уникнути, одним лише рухом запальнички, піднесеної до наскладаної купки патиків. Хоча, навряд чи вона спалахнула б, якби навіть господар і розумів таку перспективу, адже був людиною, звичною не відмовлятися від протистояння з власною долею, завжди прикрою й немилосердною. Сніг зарипів під вікнами грубо й водночас боязко. Не здригнулося серце, уявляючи знову ту тихо вимовлену фразу «Я прийшла»… Такі кроки не могли належати найкращій, найгарнішій у світі жінці. Вони невпевнено пройшли, порипіли під іншим вікном, а потім повернулися. Місяць ще продовжував блимати час від часу поміж хмарами, заливаючи срібним сяйвом усе навколо. Тому Віктор ясно побачив, як хтось наблизився обличчям до скла, намагаючись роздивитися кімнату. Схоже, це йому не вдалося, бо непроханий гість склав руки навколо очей, притуляючись до скла й відмежовуючись від цього сяйва. — Ні чорта не видно… Кроки прорипіли далі. Зайда був не сам. Усе стихло. А потім Віктор почув торкання чогось до дверей, якийсь брязкіт. Метал заскрипів. Двері намагалися відчинити проти волі господаря. У хаті стояла темрява, а з труби не йшов дим, отже, очевидно, для них він був у від'їзді. Отакої. На тлі всіх існуючих проблем дожитися ще й до банальних грабіжників. Клацнуло доволі дзвінко, й лише тоді Віктору спало на думку, що зовсім не варто було дозволяти нічним візитерам псувати замок, адже лагодити доведеться потім самому. Підвестися б раніше… Та було пізно. Вони вже вдиралися до хати. Вистежили, що поїхав, і прийшли пошукати, може, де гроші сховані — адже переганяє чоловік машини, продає. Чого б їм не бути? І нечутно ступивши в куток до одвірка, Віктор помилково вважав, що обрав найкращу позицію. А ще за мить до цього рука його майнула на поличку етажерки й десантний штик-ніж, привезений з Литви, сховався десь у ній — наче пропав. Двері тихо рипнули, і промені кількох ліхтарів ковзнули до кімнати, а нічні прибульці, закривши прочиненими дверима господаря, який стояв у кутку, увійшли. — Обана… — промовив один із них. — Я балдію… Навіть бачачи, що в хаті нікого немає, вони говорили боязко, упівголоса, наче заходили не до помешкання самотньої та нещасної людини, а в лігво того вишкіреного хижака. Кроки заглибилися до кімнати. А від наступних кількох слів, кинутих злодіями, Віктор здригнувся, зрозумівши все одразу. Рука його сама штовхнула двері. На їх рипіння обернулися всі троє. Чималі хлопці в куртках і шапках — словом, одягнуті по-зимовому. Той, кого Віктор упізнав навіть у такому вбранні, тримав у руках молот на довгому держакові. Інший — металевий витягач цвяхів, а третій — лома. Вони здригнулися від несподіванки і, випереджаючи той момент, коли промені всіх трьох ліхтарів ударять йому в очі, Віктор клацнув вимикачем, запалюючи світло. Це була мить їхньої нерішучості, та сама, якої аж ніяк не можна було втрачати, і він зробив другу помилку, не напавши на них одразу… — Чого тобі треба, придурку, — запитав Віктор того, хто, здавалося, найбільше принишк, затиснувши в руках важкого молота. Очевидно, ситуація настільки збентежила непроханих гостей, що той, кому адресувалося запитання, спромігся на цілковито ідіотську, майже дитячу відмовку: — Чого це я придурок? — Жінку маєш найкращу у світі, а тягаєшся з ким попало, — пояснив Віктор. — То як тебе називати? Заціпеніння у хлопців минало — це було помітно, принаймні, з того, як змінювався вираз обличчя всіх трьох, а особливо того, хто, на думку Віктора, справді був несповна. І намагаючись передбачити їхні дії, аби зустріти першого так, щоб той гарантовано не зміг підвестися, Віктор помилився втретє. Сталося зовсім не те, на що він чекав. Так, очі невдахи з молотом справді ладні були спопелити господаря помешкання, а от руки з важкою зброєю… Це був лише початковий рух, коли Віктор одночасно зрозумів усі свої прорахунки — і невигідність позиції, і неправильність припущень, і те, що тепер має за це поплатитися. Чоловік із перекривленим обличчям уже заносив молота, коли Віктор кинувся вперед, на всіх трьох одразу. Лише так ще залишався шанс, пожертвувавши собою, завадити йому зробити те, для чого прийшов. Це був якийсь незрозумілий кидок ногами вперед між двома ближніми з метою дістати дальнього, перш ніж він… Віктор таки дістав його, коли важка зброя вже опускалася на ціль — гранітну плиту, вбудовану в стіну. Рух молота змінився, і залізо гупнуло в місце з’єднання плити з нерівною штукатуркою стін. А Віктор, не відчувши згарячу удару іншого інструмента у власну скроню, опинився на підлозі під тією самою стіною. Але наступний удар чимось важким у плече струсонув його відчутно. Одразу оніміла рука. Він навіть не зрозумів, чому майже одночасно вдарився потилицею об стіну. І втративши на мить орієнтацію, програвши якусь дорогоцінну секунду, наступної вже бачив занесений угору молот, який — міг присягнутися — знову ж таки цілив не в нього! Це схиблене одоробло у шапці, маючи Зоряну справжню, невідомо як дізналося про цю, іншу, та збиралося відібрати у нього і її! Не в змозі працювати пошкодженою рукою, Віктор таки зумів рухом ноги підбити чобіт ворога. Це виявилася опорна нога супротивника, тому траєкторія важелезної залізяки знову змінилася, і молот вгатився просто Вікторові в гомілку, якраз нижче коліна, оскільки той лежав на підлозі. Крик вирвався сам, не питаючи дозволу. Це була мить больового шоку. Але й ворог, утративши рівновагу, впав на коліна, не випускаючи зброї. Неймовірним зусиллям Віктору вдалося спертися на здорове коліно, затуляючись плечем від удару ломом. М’язи якось стримали цей потужний удар, та щойно вістря лома за інерцією довбануло в підлогу, він усе-таки розлігся перед ними під стіною. Напевно, всім трьом здалося, що це фінал, коли тіло непоступливого господаря ворухнулося востаннє, ніби вже неконтрольовано. Непритомне тіло вже застигало в тому останньому русі, але рука лежачого ніби випадково ковзнула півколом, ледь зачепивши по штанях тих двох, які стояли найближче. А потім увесь він, наче отримавши інерцію від руху власної руки, скривився й таки витягнув з-під себе нерухому стопу та опинився в попередній позиції на одному коліні. Тільки тепер у його руці блищав зазубрений з одного боку ніж. Обидва глянули на свої ноги одночасно. Штанини розрізані, наче бритвою, а по ногах юшить кров. Зойки, що вирвалися в обох, свідчили про розгубленість. Але й люті не поменшало. І той, із молотом, озвірівши, замахнувся втретє. Поранена нога його зігнулася в коліні, та це не зменшило сили удару. Останньої миті Віктор лише затулив голову здоровим плечем, адже відхилитися не міг. Бік його торкався каменя, з якого дивилася вона. Зоряна. Та Зоряна, яка належала йому і яку хотіли відібрати. Та, яку він не міг нікому дати скривдити. Це був не удар. Нападник просто щосили з відстані трьох кроків запустив молота, цілячи у Віктора. Звісно, до пораненого хижака, який захищає лігво, небезпечно підходити ближче. Залізо зачепило бік, поваливши Віктора на якусь мить зовсім на плиту, але одразу, вирівнявши положення, він знову націлив вістря штик-ножа на ворогів. Їхні ноги були закривавленими, до того ж двоє вже втратили зброю. І тут із сіней боязко зазирнув четвертий. Матюки й прокльони лунали в хаті ще якусь хвилину, поки вони чим попало замотували ноги просто по розрізаних штанинах. Потім стало тихо. Вони пішли. Від болю темніло в очах, і Віктор розумів, що зараз знепритомніє. Не втримавшись, він таки осів просто на зламану ногу. Крик вдалося стримати, але в очах одразу розлилася цілковита темрява. Віктор не уявляв, скільки часу пролежав непритомний, а коли почав щось розуміти, то вже знав, що мусить будь-що зробити кілька нагальних справ. Насамперед він роздер простирадло і, діставшись грубки, прив'язав до поламаної ноги рівну палицю, якою розгортав вугілля. В голові щоразу паморочилося, а очі періодично переставали бачити. Якоїсь миті стало зовсім зле, і він виблював. Після цього довго лежав нерухомо, тамуючи блювоту. Потім, долізши до вікна й відчинивши одну стулку, викинув чимдалі штик-ніж. Відпочивати довелося кілька хвилин. Віктор примушував себе розплющувати очі. Страшенно крутилося в голові і знову нудило, а все тіло била пропасниця. Нога чимдалі більше наливалася важким і нестерпно боліла навіть у спокої. При найменшій же спробі рухів хотілося кричати, але він тільки стогнав. Залишалося зробити найважче й найважливіше. Від удару молота гранітна плита відстала від стіни й навіть рухалася, а по самій плиті пішла тріщина. Розхитати її, коли не маєш чим упертися в підлогу, виявилося надзвичайно важко. При кожній новій спробі все пливло перед очима. Одна рука була наче не своя, хоч і рухалася. Нарешті плита випала з ніші й лягла просто на нього, притиснувши до підлоги тепер уже здорову ногу. Віктор вивільнив її та по сантиметрах сунув важкий камінь у напрямку старої, ще «рідної» для цієї хатини, шафи, не вірячи, що зуміє це зробити. Далі можна буде рятувати себе. Але спочатку це. Плиту треба засунути під шафу, обличчям донизу. І лише потім, якщо він ще дихатиме, то знайде мобільний і викличе швидку допомогу. Побачивши зламані двері і його в такому стані, медики викличуть міліцію — хотітиме він того чи ні. А ті вже гулятимуть, де захочуть, обдивлятимуться замки, місце події і знаряддя злочину — Віктор сподівався, що недовго. Кому він потрібен… Її не повинен бачити ніхто. Ніхто не зверне уваги на брудну, вимащену цементом плиту під шафою. Ім'я найкращої у світі жінки, найгарніше ім’я, не повинні товкти язиками. Коли він отримав змогу натиснути на кнопку мобільного, ніч надворі вже закінчувалася. А ніч у його свідомості настала одразу після цього.

XI

Віктор здригнувся мимоволі, коли за стіл поруч із ним хтось по-хазяйськи опустився, гмикнувши при цьому так, наче розвантажив цілий вагон. Обриси в сукні без рукавів зникли разом зі стукотом високих каблучків по бруківці. Так несподівано… А той, хто приземлився біля нього так панібратськи, закотив очі і мрійно проспівав собі під носа: Гражданє, купіте, папіроси!


Подході, зольдатен унд матросен…

Раптове обурення зникло з обличчя Віктора, поступившись ледь прикрому виразу. Подходітє, пожалєйте,


Сіроту меня согрєйте,
Посмотрітє, ногі мої боси…

— Привіт мрійникам, странствующим лицарям і так далі… Я думав, ти вже давно власний автохаус відкрив десь хтозна-де, а він досі ганяє… Віктор потис простягнуту руку й побачив, як до столика просувається другий — очевидно, напарник Ігоря — його знайомого ще з перших поїздок. — Ну як — розповідай. — Ігор явно жалкував, що не має змоги «сообразити» за зустріч, оскільки всі троє були за кермом. — Що розповідати? — Знизав плечима Віктор. — Усе як і раніше. Нічого не змінилося. — Ти досі в тому своєму… — Ігор скривив обличчя, забувши назву його містечка. — Досі, — поблажливо всміхнувся Віктор. — І досі холостякуєш? Молодець. А я три роки тому не втримався. Вже синові… е-е… так і є, три! — Вони з напарником загиготіли. — Ні, не зальот. — Підняв він обидві руки. — Кохання. Да… Ото твоя біла стоїть? Вони все-таки дозволили собі по кухлю пива, адже Ігор упросив старого знайомого посидіти подовше. Розповідав про себе, про те, як того самого року, коли женився, «влетів» фінансово. І про те, як зумів викрутитися. Віктор більше відмовчувався, а як і розповідав що, то виключно про бізнес. Адже все його життя, окрім цих машин, складалося з того, про що не можливо було розповісти нікому. А коли Ігор, схиблений на «жіночих» питаннях, зовсім допік, Віктор, укотре відмахнувшись, запитав: — Слухай, осточортів ти вже зі своїми бабами! Розкажи краще про «Мадяра». — «Мадяра»? — Авжеж. Джип такий їздить. «Летючий Мадяр». Не чув? — А що про нього розповідати? — здивовано знизав плечима Ігор. — Ну, ти іншими трасами ходиш. Що у вас розказують? У нас зараз справжній бум. — А що кажуть… Гмм… — Переважно, як вип'ють зайвого до вечері, — підказав напарник. — А на власні очі хтось бачив? — запитав його Віктор. — Особисто з твоїх знайомих. — Ну, такого, щоб сказав — «я бачив», я не знаю, — похитав головою той. — А теревенять багато. Особливо після того, як Вітька розбився. — Який Вітька? — Калиниченко. Він також по твоїй часті. І також Віктор. А, до речі, ти його можеш знати! Він на Тужир колись їздив частенько. Але завжди з компанією. Чоловік по сім-вісім вони раніше їздили. Вуса такі завжди носив… знаєш — козацькі, донизу. Та вже старший мужик був. Віктор пригадав його раптово: — Це той, що «осьокав» усе? Так, по-східняцьки? — Точно-точно! Безперечно, вони вели мову про одну й ту саму людину, з якою Віктору довелося зустрітися кілька разів. Востаннє — коли міцно застрягли на митниці. — І що ж трапилося? — запитав його Віктор. — В аварію попав, розбився. — На смерть? — Майже. — Як це — майже? — Перелом хребта — повна нерухомість. На кріслі возять. Трусить руками, головою й не говорить. З кимось не розминувся. Дощ був. Розбери потім… Ось так. Відосьокався. — А може, навмисно його? Ігор глянув зосереджено, потім знизав плечима: — Хто його зна? Мені про це нічого не відомо. І не патякали нічого такого. А сам… — уже нічого не розкаже. — А ти добре його знав? — продовжував допитуватися Віктор. — Та нормально. — Чотко мужик їздив? — Та звичайно… Як усі. — Ну, може, був асом — ганяв весь час… — Віктор повернув розмову в потрібному напрямку. — Та де там! Спокійно їздив, нормально. Може, раніше ганяв, а після першої аварії — точно не дозволяв собі. Ні пити, ні ганяти. — Після якої першої? — А ще за Союзу він жив і працював у Тольятті — ну, там, де «Жигулі» випускають. Робив там водієм — випробовував машини, нові розробки й так далі. Розповідав колись, як били об стіни експериментальні партії, ганяли по бездоріжжю на максимальних швидкостях і всяке таке. Тоді й вітру в голові більше було. Казав, що й на трасі регулярно «притискав», поки не влетів під «КамАЗ»… Після того наче схаменувся. — Гмм… А до Тольятті? — Ну, цього вже я не знаю. Казав, либонь, що в ДОСААФі працював… Не знаю. Що буду казати? А чого ти причепився? — Ну ти ж причепився за баб, от і я також. — Баби цікавіше, — не погодився Ігор. — «Летючий Мадяр» також. — А до чого тут «Летючий Мадяр»? — не зрозумів Ігор. — Ну кажуть же — де в якому ДТП нечисто — він винен. — Можливо, можливо… Все можливо… О-ой… Васильку, коли ми вже приїдемо? — Сплюнь, дурню, — визвірився напарник. — Та додому приїдемо! — Покрутив пальцем біля скроні Ігор. — Сам дурень, я ж тільки це мав на увазі! О-ой… Гражданє, купіте папіроси… Подході, зольдатен унд матросен… Але вчепилося… Вони поїхали. Надворі давно стемніло, і в кафе сиділи дві останні купки молоді, які також уже збиралися розходитися. На стіл перед Віктором опустилася маленька тарілочка, а рука, що її принесла, затрималася на ній на мить довше, аніж належало. На тарілочці була корзинка з начинкою, яка, враховуючи наявність кількох горошин та зернин червоної ікри, була явно не солодкою. — Я не замовляв, — підняв очі Віктор. — А це за рахунок закладу, — пояснила офіціантка, сідаючи навпроти й дивлячись йому у вічі. — До того ж не так для вас, як… для вашого звіра. Може, подобрішає… Пауза тривала доволі довго. Він ледь помітно зіщулив очі, і жінка, яка присіла навпроти, склавши на столі руки, навряд чи могла визначити, про що він так зосереджено думає. …Он воно як повертається. Той, про кого розповідали житомирські хлопці, з якими їв шашлик, і кого Віктор не знав особисто, загинув за невідомих обставин в автокатастрофі більш ніж півроку тому. Він був у минулому професійним автогонщиком, спортсменом, отже, мав неабиякі навички екстремального водіння машини. Другий, якого Віктор бачив кілька разів і якого також звали Віктором, розбився ще перед цим — уже понад рік. І йому також доводилося, беручи до уваги попередню професію, використовувати максимальні можливості машини і траси. Ще би — водій-випробовувач на заводі-гіганті. І він також загинув в автокатастрофі за невідомих обставин. А кілька тижнів тому йому самому запропонували доволі сумнівну авантюру, посилаючись на його навички водія-екстремала. І це за умови, що він ніколи не бив себе у груди, доводячи це, а їздив завжди спокійно й акуратно. Щось же спонукало їх «прижучити» його двома іномарками, щоб переконатися в можливостях. Що це — структура, де на кожного є досьє? Невже вони можуть знати, чим займався він два роки у спецпідрозділі Горових? Ті двоє розбилися явно не в гонці з переслідуванням — такі речі бувають рідко, а якщо вже бувають — про них стає відомо, про них, принаймні, говорять. Отже, якщо він мислить правильно — вони також відмовилися. Щоправда, залишався ще Сергій. Сергій із Тернополя — той, який загинув перед Новим роком, також у автокатастрофі. Той, про якого вів мову з дружиною свого знайомого. І несподівано Віктор відчув гостру необхідність дізнатися про деякі речі. «Мадяр»? Звісно, хотілося б… Та хто може про це розповісти, якщо самого Сергія більше немає? Ні, не це насамперед непокоїло зараз Віктора. Зовсім інше. Із трьох уже покійних «гонщиків» машин двоє мали навички екстремального водіння. Якби один — можна було би взагалі не звернути уваги. Двоє — це вже двоє… Хоча і при цьому можлива випадковість. А от троє — це вже закономірність, особливо, якщо ти сам маєш усі шанси стати четвертим. Піднявши повільно очі від столу, Віктор посунув до себе тарілочку і сказав: — Дякую. Якщо хочете, я відвезу вас додому. — Бажаю, — серйозно сказала вона, вже без усмішки. — Якщо він не дивитиметься на мене так вороже. Віктор не відповів нічого — лише накинув на плечі куртку. * * *

Біль був першим, що він відчув, виринаючи з темряви. Темрява не хотіла відпускати й тягла весь час назад. Тоді заплющувалися очі і щось вимикалося, але ненадовго. Після цього знову народжувалося якесь тьмяне неясне світло, а з ним той самий біль. Важко було сказати, де існував той біль, — здавалося, в усьому тілі, хоча муляв, не давав спокою в якомусь певному куточку, але де? На якусь мить усе обривалося, але після цього вперто та наполегливо він пролазив знову — наче гвинт, який закручували у тіло все глибше й глибше. Усе, що було з ним раніше, кануло у прірву, припинило, здавалося, назавжди, своє існування, залишивши його наодинці з болем, у нерівній, приреченій на поразку боротьбі. Проти нього важко щось вдіяти. Прориваючись крізь думки, що борсалися в завантаженому ліками мозку, біль давив геть усе, викручував, перевертав з ніг на голову, відбирав відчуття реальності та часу. Вона з’явилася тільки третього дня — та, хто рятує від болю. В руках у неї був той самий одноразовий шприц, що мали при собі й інші, але… — Можна, я вас уколю? — запитала ця дівчинка, вдягнута у білий халатик та золотисті блискучі босоніжки з тонкими ремінцями. — Мені й так добре, — відповів їй Віктор, хоча іншим, тим, які приходили вчора й позавчора спромагався лише на одне коротке «ні». Ті, вчорашні, верзли щось про розум, здоровий глузд і призначення лікарів, від чого його ще більше починало нудити. А коли блював, говорили про струс мозку й необхідність лікування. Від цих слів та інтонацій мимоволі уявлявся сам собі худобиною, яку будь-що потрібно доглянути. Вчорашня просто, коли йому стало зовсім млосно, без зайвих слів перетягла його руку джгутом і «всадила» систему у вену. У голові запаморочилося, і біль притупився. А потім відновився з подвійною силою. Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл. — Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни. — Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода? — Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть. Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію. Вона з'явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла. — Ну як ви? — Нормально. — Поспали трохи? — Так. Дякую. — А зараз болить? — Ні. — Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона. — Ні, дякую. — Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали. — Звідки ви знаєте? — запитав Віктор. — Як — звідки? Я часто заходила. — А казали, що спатимете. — Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто? — Знову обманюєте? — Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає? Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього. — «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму. — Гаразд, коліть, — сказав Віктор. Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті: — Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся. — Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете. Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно. — Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин. Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко. — А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося? — Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити. — Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити? — Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий. Покричіть біля гаража — він вийде. Скажете, що я дуже прошу. Нехай усе кине і прийде. А для вас це не буде задарма. — Та годі вже вам, — знизала плечима медсестра, — давайте, колотиму. Скоро перезміна. Того, як голка входить у тіло, він не відчув. Напевно, тому, що її ще не надто вміла рука була легкою й намагалася заподіяти йому якомога меншого болю. Та й думки Віктора в цей час були зовсім в іншому місці. Відтоді, як минув шок, спричинений важкими травмами, вони одразу сягнули туди, створюючи неспокій, котрий не давав кинути всі резерви на власне відновлення. Йому зараз конче потрібен Петро-Франкенштейн. Вони увійшли до палати обоє — Ліда сама завела того, від кого навіть крізь чистий одяг пахло мастилами, а з рук ніколи не відмивалися сліди постійного контакту з металом. Подаючи недужому руку, Петро здивовано лупав очима і промовляв щось належне у таких випадках. — Здоров, Франкенштейне… — привітався Віктор, торкаючись його здоровезної правиці. — Є робота для тебе. Термінова… — Абзац… — Той ніяк не міг позбутися розгубленості. — Ну ти даєш… Ти де так влетів? — Не діждеш, — скривився Віктор. — Це, як кажуть у кіно, не те, про що ти думаєш. — Що, не ввалився кудись? — Не міг повірити той. — Ні. — Ну ти ж знаєш — таємниця клієнта… — Кажу тобі — ні… — А дівчина ця казала — наче відмастили тебе… — Схоже, так. — Хоч знаєш, хто? — Моє діло. Я тебе хіба за тим кликав? — А що, гадаєш, я по цій часті тупий? — Ні, але для тебе інша робота. З залізом. Як належить. — Що, машина? Ти ж кажеш… — Ні. Знаєш, де я живу? — Хто ж не знає… — Бери «газозварку», арматуру, словом, усе, що потрібно. Рахунок потім виставиш. Ґрати на вікна в кімнаті, де телевізор. І металеві двері до тієї самої кімнати. Такі, щоб ніхто не виламав. Оплата буде, ти мене знаєш. — Я що тобі — будівельник? У мене гараж завалений зараз… — Не кричи, — попросив Віктор. — Голова болить. Ти бачиш, у якому я стані? Ти чуєш, що я прошу? То чого пащекуєш? Не помруть твої клієнти за два дні. А заробиш більше… — Слухай… — Розвів руками Франкенштейн. — Ну як я буду це робити? Ну… — Зараз же, — сказав Віктор. — І так, щоб ніхто більше не вліз. — Ага… Он воно що… Гмм… — Петро пошкріб голову. — І що — все забрали? — Тобі сплатити ще вистачить. — Пішов ти! — визвірився той. — Ну ти дістав мене… От зараз мушу все кидати і… Б-бб… Де ти взявся на мою голову?.. Це не був випадок, коли Франкенштейн обіцяв клієнтові, аби той відчепився. Проводжаючи очима його спину, Віктор знав, що за кілька годин у його розгромленій «норі» спалахне вогник газозварювання й задзвенить метал. А коли він повернеться, Віктор знатиме про те, про що не наважувався запитати прямо і що хвилювало його найбільше.  

Контингент хворих у травматологічному відділенні був доволі строкатим. Віктор побачив це, коли вперше вибрався з палати. Його, як травмованого, що поступив у важкому стані, спочатку поклали окремо, і ось увечері одного дня, коли не чергувала Ліда, він підвівся і, взявши милицю, що стояла в кутку, очевидно, від попереднього пацієнта, вибрався в коридор. Група хворих дивилася телевізор, і загальна увага одразу переключилася на нього. — Куди ти? — підхопилася чергова. — Казали ж — не вставати! Струс мозку — ти що, не розумієш? Якби це була Ліда, він би просто не наважився. Напевно, тому, що її не можна було кривдити. А ця… Навіть не глянувши у її бік, Віктор на одній милиці, тримаючись рукою за стіну, пошкутильгав коридором. Усі мовчки дивилися на нього, забувши про телевізор. Це було дуже незручно. Однією милицею та однією ногою. Плюс — коли на тебе дивляться осіб п'ятнадцять. Очевидно, про його історію тут уже ходили якісь чутки. Одного разу він мало не впав. Але з групи глядачів несподівано підвелася якась дівчинка, також на милицях, але на двох, і, спираючись на одну, швидко та вправно поскакала до нього, несучи другу просто в руці. На нозі в неї навколо всього стегна була влаштована якась металоконструкція зі спицями, гайками та бинтами між цим усім. Вона наздогнала його вже на виході біля дверей і простягнула милицю: — Візьміть, будь-ласка… Напевно, вона ще вчилася у школі. Досить гарненька з лиця. Дівчина дивилася на нього просто та відкрито, простягаючи милицю. — Дякую, не треба, — сказав він. — Ви сама хвора. — А тут здорових немає, — посміхнулася вона. — Я взагалі без них можу. На одній нозі. Вже звикла. Просто мама свариться, коли прийде, а я без них. А зараз її немає, беріть. Ви ще не вмієте. Просто перед ним милиця увіткнулася в підлогу й притулилася до його грудей. — Дякую, — сказав Віктор. — Я зараз віддам. Прогуляюся й віддам, бо не можу більше лежати. — А ви далеко? — запитала вона. — Кудись на повітря. — Там у холі направо є вихід на лоджію. Відкрито. — Дякую, — сказав Віктор. — Дуже вам дякую. — Може, вам ще щось потрібно? — запитала дівчина. — М-м… ні, дякую, нічого. — Як хочете, — знизала вона плечима. — Просто тут усі допомагають тим, хто ще недавно поступив. Мені зразу після операції також кепсько було, не відмовлялася. Це тепер я вже оклигала. Справді нічого? — Ну, у вас однаково немає… — Ніяково всміхнувся Віктор крізь біль і рушив далі, вже «на трьох». Свіже повітря справді принесло полегшення. Та й у голові за ці дні дещо «розвиднілося». Учора приходив Франкенштейн, щоправда, якраз тоді, коли Віктор, отримавши таки ін'єкцію від настирної Ліди, заснув. Вона й передала йому ключі. Це означало, що кімнату його перетворено на камеру з ґратами та металевими дверима. Йому одразу стало легше на душі. Петро був там. Що він бачив? Можливо, для зручності відсував шафу? Скрип балконних дверей примусив його озирнутися. Ззаду стояла та сама дівчинка і простягала йому в кулаці дві цигарки й пачку сірників. — Дякую, — сказав Віктор. — Що з мене? — Очуняєте — не забудьте про тих, хто ще лежить, — відповіла вона. — Не забуду, — пообіцяв їй Віктор. Ставши на милиці, Віктор, звісно, «мав на увазі» всі рекомендації та заборони лікарів. Він дременув би звідси одразу, але розумів, що в такому стані просто не дасть собі ради. Біль у нозі не давав більш-менш вільно рухатися, і хіть-не-хіть він змушений був залишатися у лікарні бодай до появи якоїсь визначеності. Уночі нога й рука сильно скиміли, не даючи спати, і він забувався лише надрання. Франкенштейн пропав, хоча міг би й завітати — принаймні принести пачку цигарок. Але другого дня також виручила Ліля — та сама дівчинка з залізом на нозі. Він не виходив у коридор, почувши звуки телевізора, оскільки не бажав привертати до себе уваги. Двері відчинилися, і вона сперла на стіну милицю, а потім поклала на сусіднє вільне ліжко дві цигарки. — І де ж ти їх береш? — запитав її Віктор. — Прошу. У тих, хто вже може вийти до кіоску. — Учишся у школі? — Так. У десятому. — Я так і подумав. Дякую тобі. Віктор запитав її ще кілька речей — так, для годиться, і вона, присівши на край ліжка, розповіла про себе. Виявилося, що її права нога коротша від народження аж на вісім сантиметрів. Вона перенесла вже дві операції, одну з них у Києві. Після цього їй пояснили, що максимально можливий результат уже досягнутий і сподіватися на повне видужання не доводиться. Вона говорила про це просто, так, наче йшлося про чийогось песика, а не про власне здоров’я та красу. Віктор був приголомшений, навіть не знайшовся, що їй на це сказати. А сюди привезла її мама, почувши про талановитого лікаря, який свого часу вчився у всесвітньо відомого Ілізарова, а зараз керує тут травматологічним відділенням. Він також не обіцяв повного видужання, але вважав, що ситуацію можна ще трохи покращити… А наступного дня Ліля прийшла до нього на балкон, коли він палив одну з традиційних за ці кілька днів двох цигарок, подарованих нею. Франкенштейн серед своєї завантаженості таки спромігся заскочити ще раз і таки злітав до крамниці. Тож тепер у його кишені лежала пачка традиційного «Вінстона», але припалити схотілося саме «Прилуки», наче від тієї цигарки могла походити позитивна енергія людини, яка подарувала від душі та з найкращими побажаннями. — Це ти… Що, не спиться? — Та ні, зараз спатиму, — відповіла дівчина. — Просто завтра мене виписують. Зранку мама приїде і — додому. — Що — серйозно? І залізо знімають? — Ні, — зітхнула вона, — залізо залишають. З ним поїду. Ще місяць. — Шкода… — мовив Віктор. — Тобто, ні, я радий, але… Ти мені допомагала, я замовив своєму приятелю, який учора таки об'явився, для тебе щось дуже смачне, а ти… Я ж не знав, що ти виписуєшся… — Не переймайтеся, — сказала вона. — Віддасте комусь, кому дуже погано. Мені буде приємно. — Як скажеш… Віддам. Але хотів тобі. Настала якась вимушена пауза, яку врешті порушила Ліля: — А ви справді хотіли б щось для мене зробити? — Звичайно! — Вигук був щирий, і вона сказала: — Тоді… не знаю… може, це негарно з мого боку… — Ну що ти! Якщо тільки в моїх силах… — Не знаю… Хоча… якщо схочете, то, звісно, у ваших… Вона почервоніла несподівано й відвернулася від нього, дивлячись убік, і також сперлася на поруччя лоджії. — Просто я хотіла у вас щось спитати… Але тільки в тому разі, якщо скажете правду. — Всього-на-всього? — Полегшено зітхнув Віктор. — Обіцяю. — Точно правду скажете? — ще раз перепитала вона. — Точно. — Якою б вона не була… — Обіцяю. Вона мовчала довго, а потім, так і не глянувши в його бік, наважилася: — Скажіть мені — ви б могли покохати дівчину, яка має таку ваду, як я? Я не про себе, не подумайте… а взагалі… Уявіть — вона може бути гарною, розумною, але в неї одна нога коротша й вона кульгає… До того ж з багатьма шрамами. Мороз пішов поза шкірою від цього недитячого запитання. — Скажіть мені правду, — повторила вона. — От уявіть собі жінку настільки гарну, як вам хочеться, а потім — що в неї таке, як у мене. Ви могли б? Тепер паузу тримав він. — А чому раптом я? — запалюючи нову цигарку, запитав Віктор. — Припустимо, я б міг, а другий би не зміг. Або навпаки — я не міг би, а хтось… Він заплутався і збився. — Просто в моєму уявленні такий, як ви, — це справжній чоловік, — мовила дівчина. — Дякую за комплімент, — сказав Віктор. — Але ти мене не знаєш. — У мене є очі… Ви не хочете відповідати… — Ні, я відповім, — Віктор повернувся до неї, зустрічаючись поглядом. — Я тобі так завинив, що було б чорною невдячністю, якби не задовольнив цього прохання, хоча й сумніваюся, чи буде це тобі корисно. Але скажу правду. Я не знаю. — Не знаєте… — Справді не знаю, — повторив задумливо Віктор, — тому що вже кохаю одну жінку. І окрім неї, ні про кого думати не можу. А вона здорова й не кульгає. Розумієш? Якби уявити, що з нею б щось сталося зараз і вона… ну, словом, те, що тебе цікавить… Звісно, я б кохав її далі. Взагалі у будь-якому стані. Але це не те саме. Розумієш? Я ж покохав її таку, як вона є, здорову. А якби тоді, коли вперше побачив її, вона мала ваду, можливо, вона б мені не сподобалася… Не знаю. Звідки я можу знати? А тепер уявляти своє кохання до якоїсь іншої жінки — хворої чи здорової, тоді, як є вона, я просто не можу. Розумієш мене? — Розумію. Відверта відповідь, — Ліля помовчала. — Шкода. Я сподівалася… Так і не знатиму цього… Буду жити далі й думати — можливо чи ні… — Я думаю, можливо, — сказав Віктор. — Просто ти питала конкретно про мене. Я й відповів так, як є. А взагалі… — Гаразд, не треба мене заспокоювати, — мовила вона. — Мене від народження заспокоюють та обнадіюють — уже нудить. Хочеться пожити без цього. — Пробач. — Він зітхнув. — Я не заспокоюю, просто даю зрозуміти, що у світі все відносно. Ну, в мене, наприклад, руки й ноги на місці, не кульгаю, а толку з того — до кохання — як звідси до неба… І це вже точно й безповоротно. Жодних надій, повір. А в тебе ще — як повернеться. Принаймні безнадійної ситуації немає. — Гмм… — Це явно її здивувало. — А чому, цікаво, ви вважаєте свою ситуацію безнадійною? — Можу пояснити. А ти також обіцяєш, що скажеш мені правду? — Так. — Тоді скажи — у тебе є на згадці хто-небудь, якийсь чоловік або хлопець, відносно молодий, такий, що за віком міг би бути тобі парою і кого ти вважаєш повним непотребом? Ну, зовсім нікчемою. До якого почуваєш відразу. Про якого бридко думати. — Ну… ну-у, припустимо… Ну, є. І що? — А тепер скажи — ти б могла його покохати? Можеш таку ситуацію уявити, щоб ти його покохала? — Але… — Дівчина щось намагалася збагнути. — Але ж ви… не можете бути непотребом… — До чого тут я? Я просто поставив запитання. — Не могла б, — відповіла нарешті Ліля. — Ось бачиш. Ти не могла б. А вона тим паче. — Але ж ви не можете бути непотребом! — Усе відносно. Для тебе, може, й ні, а для неї — непотріб. Так само й тебе — один обійде десятою дорогою, побачивши ваду, а другому кинеться в очі твоє гарне личко й добра душа. І матимеш своє кохання. — Ви справді так вважаєте? — це запитання звучало зовсім по-дитячому, і Віктор усміхнувся. — Справді. — Напевно, за всі ці роки ви єдина людина, кому вдалося мене заспокоїти та втішити, — задумливо сказала вона. — Спасибі вам. А я… Знаєте, все-таки я також скажу вам щось корисне. Ви не дивіться, що я ще школярка й не маю життєвого досвіду… Зате я розумна. Правда… І… Всі каліки та нещасні — вони десь з іншого боку досконаліші… Тому можете сприйняти це без посмішки… — Ну, кажи, — цілком серйозно попросив Віктор. — Але спершу скажіть мені, тільки знову-таки правду — інакше моя порада не буде такою дієвою. Скажіть, ми ж з вами більше не побачимося, а я про вас однаково не зможу згадувати погано… Скажіть — ви ту жінку, про яку розповідаєте, може, ви її скривдили, може, образили чимось… Може, вона була свідком або почула про якийсь ваш поганий вчинок? Було таке? — Ні, — Віктор спокійно дивився на неї. — Хіба тим образив, що кохаю її. — Тоді… — Ліля наче збиралася наважитися на щось, а потім мовила різко і твердо: — Тоді вона схиблена. І заслуговує на те, щоб не мати вас ніколи. Ніколи! У голосі та погляді цієї не за роками дорослої дівчинки звучало переконання.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка