Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка1/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Annotation


Тернопілянин Олексій Волков, лікар за професією і хірург за покликом душі, написання книжок вважає своїм хобі. Хобі, яке суттєво додає адреналіну. Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все». Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все! Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!! Олексій ВОЛКОВПрологIIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIII[1]XXXIVXXXVПіслямова

notes1

Олексій ВОЛКОВ
ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОТРИМАЄ ВСЕ


Пролог

Дорога — вона немов доля. Коли руки тримають кермо, є можливість обрати потрібний маршрут, повернувши куди належить. Спрямувати свій шлях туди, куди бажаєш, особливо якщо долоні зручно лежать на ньому, відчуваючи не те що кожну нерівність траси, а навіть порив зустрічного вітру та краплі дощу. І водночас — хоч скільки повертай — шлях, що здолають колеса, проляже у єдино можливому варіанті, не виключено навіть, що накресленому заздалегідь, нехай поки що невідомому. Той, хто, не перевищуючи розумної швидкості, примушував двигун новенької «сімки» працювати на максимальних обертах, перемикаючи передачі, не замислювався над такими речами. Він не смакував задоволення від дороги, навіть відчуваючи себе єдиним цілим з машиною, і віражі мокрого асфальту, як і весь маршрут, були для нього чимось належним, тим, без чого немає життя. Опущені донизу майже козацькі вуса мугикали щось схоже на звук мотора, а спокійний погляд очей вдивлявся у вечірню мрячку. Зустрічні машини давно вже засвітили габарити, і незворушний водій клацнув тумблером, вмикаючи зовнішнє освітлення, після чого правиця звичним рухом лягла на своє місце — на важіль передач, адже кермо він звик тримати однією рукою. Траса й так була його долею. Проте очі відірвалися на мить від місця, де вона впиралася в обрій, і ковзнули по кущах, які ще не зовсім сховав морок. Так, наче той, хто вважав себе царем і богом якщо не доріг взагалі, то принаймні цієї «сімки», міг знати, що відбувається зараз на тому самому узбіччі за якихось два кілометри попереду, якщо у відстані, та півтори хвилини їзди, якщо в часі. Власник білої «сімки» з тимчасовими номерами не був ні царем, ні богом. Тому й не дізнався ніколи, що попереду, обійшовши цю ділянку траси іншим шляхом, на узбіччя виїхав великий чорний джип, який ішов за ним ще від Чопа й навіть одного разу потрапив на очі, не привернувши особливої уваги. Потужна, дещо зловісного вигляду машина, розчавивши широкими колесами мокру траву, стала упівоберта до автостради. Увімкнулися габарити і внутрішнє освітлення. З дороги було добре видно, що в кабіні гіганта немає нікого. «Сімка» швидко наближалася. Невідомо, навіщо її водій озирнувся, хоча машина була обладнана дзеркалами заднього огляду. «Зловити» передніми колесами мокре узбіччя для задньопривідної машини — смерть. «Сімку» почало розвертати. Її водій не виявився ні царем, ні богом навіть для неї. Збивши два придорожніх слупки, машина перекидаючись летіла зі схилу вниз, у вузький потічок. Порожній джип застиг на узбіччі. Водії машин, що пролітали трасою, оглядалися на нього, не знаючи, що за який кілометр доведеться не лише оглядатися, а й зупинитися. Був хтось у чорному джипі насправді, чи ні, а чекання його відтепер ставало марним.



I


Капот червоної «сімки» був відкритим, і двоє слюсарів у однакових синіх комбінезонах копирсалися у вузлах навколо двигуна. Брязкали гайкові ключі, і майстри мовчки робили свою справу. Один із митників, молодий хлопець, стояв неподалік, спираючись на низьке підвіконня приміщення митниці з таким виглядом, ніби все це його не стосується. Старший — невисокий повний чоловік з вусами — походжав біля машини з цигаркою в зубах, періодично зазираючи туди. — Готово, — повідомив слюсар із вимащеними мастилом руками. — Тут нічого. — Бачки, радіатор?.. — пробуркотів митник. — Немає, — повторив той. — Усе оглянув. Другий майстер, молодший, ще продовжував докручувати гайки під капотом, закріплюючи на місцях агрегати, що перевірялися. — Василю, гляди, добре закручуй. Якщо після вас машина не поїде — стоятиму тут до нового пришестя. Викотити не дам, — це озвався той, хто приїхав сюди на злощасній «сімці». Спека стояла просто нестерпна. Біла, явно синтетична, сорочка на митникові змокріла на спині, і він давно попустив вузол форменої краватки, розхриставши комірець. Власникові авто було легше. Гарної статури білявий чоловік у смугастій майці-тільнику й вільних спортивних штанах стояв біля машини, спираючись сідницями на її заднє крило. Вусатий зняв кашкета, витер лоба і знову промовив, наче ні до кого, викидаючи недопалок: — Дверцята… Слюсарі мовчки перейшли до салону й почали розшивати дверцята «сімки», які не просто відгонили — виразно пахли «новим». — Гляди, Васю, — сказав білявий, не змінюючи пози, — машина нова, обережно з викруткою. Поруч проїхала «дев’ятка», яка також проходила митний огляд на сусідньому майданчику. Хоча який то був огляд порівняно з тим, що відбувалося тут… Дівчина, яка сиділа ззаду, на прощання ще раз стрельнула очима в бік білявого. Тепер уже їй було байдуже, помітять це чи ні. А ще раз зиркнути на цього в тільнику… Потім можна буде ввечері позгадувати, помріяти… «Дев'ятка» прошелестіла зовсім поруч, і на дівчину майже впритул ошкірилася морда леопарда, що займала все плече незнайомця — татуювання, зроблене з неабиякою майстерністю. Леопард, що зручно вмостився на широкому м’язистому плечі, вишкіривши зуби, дивився з погрозою. Під ним був якийсь напис не по-нашому, і це зіграло з дівчиною поганий жарт — намагаючись прочитати слово, вона втратила час і тепер, коли водій «дев'ятки» натиснув на газ, встигла лише ковзнути поглядом по обличчю незнайомця, яке хотіла запам'ятати. Він бачив її і просто по-доброму всміхнувся. — Так, значить, Віктор Васильович… — бурмотів митник, знову гортаючи документи, наче за півтори години встиг щось забути. — Е… Віктор Васильович Середа… То ви кажете, що нічого не везете забороненого… Так? Гм… Ми ж однаково розберемо всю машину і знайдемо. — Я не везу не те що забороненого, а взагалі нічого, — господар говорив спокійно та впевнено. — Я ж вам кажу — машина нова, придбана в Тужирі на складах, документи на неї в порядку. Я приїхав купити її й узагалі нічого не везу. У мене немає навіть особистих речей. Гроші вказані в декларації. Чого ви хочете від мене? Я не розумію. — Не розумієте… — відповідь не задовольнила митника. — Дивно, що ви не розумієте, пане Вікторе… Ви ж тут часто буваєте… — Можливо, — сказав власник авто. — Але я не знаю вас особисто. Нехай би підійшов ваш колега, он той, що в тіньок сховався. Ми з вами вирішимо всі питання через нього, і я їхатиму. — А… ні! — замахав руками митник. — Ідеться ж не про хабар. Сто років мені його від тебе треба… В натурі, шукаємо контрабанду. Ти що, ще не догнав? — Шукайте… — знизав плечима чоловік. «Сімку» вже повністю «роздягнули» зсередини. Робота явно не додавала наснаги майстрам, на що були зрозумілі причини. На митниці, де все «пов’язано», рідко відбуваються такі речі. Тепер же, на їхню думку, щось було не так. Зіткнулися чиїсь інтереси. Звісно, інтереси тих, хто «робить погоду» в усій цій «кухні». І вони, розбираючи новеньку машину, яку пізніше їм же доведеться складати, до того ж на совість, цілком можуть опинитися в ролі цапів-відбувайлів. А це завжди неприємно. Чоловік із леопардом витягнув цигарку й запальничку. Біляве, порівняно коротко стрижене волосся певною мірою рятувало від сонячного проміння, хоч і під ним давно вже виступили дрібні крапельки поту. Митник, підійшовши до машини, взяв до рук дві касети, що валялися поруч з витягнутим магнітофоном, і проглянув їх на світло. Касети не містили нічого зайвого. Потім дійшла черга й до магнітоли. — Там гарантійна пломба, — нагадав власник авто. — Я вимагатиму акта по всій формі. — Вимагати — ваше право, — відповів митник. — А наше право — оглядати. Усе, чого ми хочемо. До речі… — він вставив магнітофон у шахту під передньою панеллю. — А як ви поясните, Вікторе Васильовичу, що якась пані, згідно ось із цим документом, довіряє вам за її гроші купити, продати, розбити… — він уїдливо посміхнувся, — машину будь-якої марки впродовж року… Га? — Я не розумію, про що ви питаєте, — відповів той. — Як це — не розумієш? Довіреність твоя затерта так, що скоро неможливо буде прочитати. І це, незважаючи на те що зберігаєш у целофані. Ти по ній уже третій десяток машин женеш! — Ця — друга чи третя, — незворушно відповів водій. — Що я зроблю — ті не сподобалися. — Шановний, — перебив митник. — Тебе персонал митниці як облупленого знає. Це твій незаконний бізнес! — А ви що — податкова? — До податкової ще дійде черга, — пообіцяв той. — Сьогодні тобою займаюся я. Податкова буде завтра. — Я не займаюся ніяким бізнесом, — стояв на своєму водій. — Мене попросили — я погодився. — Хлопці, давайте бак, — обернувся до майстрів митник. — Складатимете потім. Сергію, скажи, нехай Боровський прийде, — це вже стосувалося митника, який сховався в затінку, — магнітофон треба глянути. — Ви що, мікрофільм шукаєте? — не витримав водій. — Що там можна сховати — у магнітолу? — Ми все шукаємо, — терпляче пояснили йому: — зброю, наркотики, антикваріат, незадекларовану валюту, вибухівку… — А що з переліченого може зберігатися в магнітолі? Хіба мікрофільм. Увімкніть — вона ж працює! Туди нічого не запхнеш! Там місця немає! — Значить, шукатимемо мікрофільм, — відповів вусатий, вмикаючи звук. Йому просто набридло. Відійшовши на кілька кроків, чоловік із татуюванням присів на вигріту сонцем високу бровку, за якою починалася трава. З динаміків почулася музика. Потужні акорди лунали над подвір’ям митниці, дивуючи невеличку чергу з кількох машин, що без особливих проблем одна за одною проходили звичайну процедуру. Це був «Амстердам» Тараса Леми, від якого зараз божеволіло півкраїни. Пісня наче навмисне опинилася на цьому відрізку плівки й була тепер якнайдоречнішою. Сам Віктор, щоправда, повертався зараз не з Амстердама. Проте, якщо вдасться переїхати митницю, перед ним, як і перед героєм пісні, простягатиметься країна… …Де помер мій останній друг,
Де зневага, біда і бруд,
І Вона — не питайте хто…
Я для неї завжди — ніхто.

Віктор бував на «живому» концерті співака й тепер, як і завжди, коли слухав пісню, та картина одразу поставала перед очима. Публіка ревіла, спалюючи під темним київським небом бенгальські вогні та свічки. Здавалося, не лише Майдан — весь Київ впадав у божевільний екстаз від голосу Тараса Леми. Віктор нарешті запалив цигарку й заплющив очі. Відбувалося щось дивне. На митниці, де все «схоплено», де його знає кожен собака, де ніколи нічого… Звідки взявся цей вусатий хрін? Чого вони домагаються? Куди поділися знайомі хлопці? І найголовніше… А якщо усе-таки знайдуть? Що тоді? Тоді він, звісно, не потрапить у цю саму країну. Принаймні зараз і за кермом цієї машини. Він глибоко затягся, відганяючи такі думки й намагаючись вслухатися у слова пісні, яку і так, звісно, знав напам’ять. А Тарас Лема, як завжди, викладався на повну. Ось вона, зневага. Починається, коли ще не перетнув кордону. Бруд почнеться вже там. Він буде скрізь і особливо кидатиметься в очі, як і належить, при поверненні «звідти», де його набагато менше. Тому, хто не буває за кордоном, легше до нього звикнути й не замислюватися над його існуванням. І Вона — не питайте хто…


Я для неї…

Про неї ж краще було не згадувати взагалі. * * *



— Так ось, — вів своє Саня, — викликає Брежнєв Косигіна й каже: «Я тут ніяк не можу розгадати кросворд. Усе вгадав, лишився тільки російський полководець із семи букв з одним оком…». Хлопці слухали з інтересом, оскільки політичні анекдоти були найцікавішими. Кожен знав, що їх розповідати не можна. Проте розповідали всі. І поки що нікому нічого за це не було. Зате сміху… Уроки закінчилися, й останні учні виходили зі шкільних дверей купками та поодинці. Ну, коли вже? Санькове базікання більше не сприймалося, хоч і досі влітало в одне вухо, а вилітало з другого. Вона вийшла, як завжди, з подружкою, тією самою. Так удвох і попрямували дівчата стежкою, розкидаючи ногами жовте опале листя. Той самий легенький плащ, який їй дуже личив, оскільки не приховував усього того, від чого починала йти обертом голова і якийсь незрозумілий жар розливався по вухах та обличчю. Він навіть одразу переставав нормально бачити. Усе наче пливло. Це була… — А Брежнєв тоді бере виделку і хрясь просто в око Устинову, і каже їм: «Ну гаразд, напишемо — „Устинов“». Хлопці реготали, аж за животи хапалися — Саня був мастак розповідати анекдоти. Не сміявся лише Вітьок. — А ти чого не смієшся? — запитав Андрій. — Рижий почуття гумору втратив, хімічка йому як дала чортів, то він тепер два дні буде не при собі. — А може, він агент КДБ? — пожартував Джузепа. Прізвисько «вчепилося» до Вітькового товариша за часів повального захоплення «італійською хвилею». — Точно, Рижий — агент КДБ. Га, Рижий? Його рідко хто називав — Вітьок, переважно — Рижий, хоча «рижим» він якраз і не був. Звичайне біляве волосся. Дорослі навіть казали, що гарне. Проте обличчя його й щоки були вкриті ледь помітним ластовинням. Але й це ще була не біда. Біда починалася на плечах та спині й переповзала на шию — тут ластовиння було просто жахливим, по-справжньому рудим. Вітьок не був у класі чимось на зразок посміховиська, але через сором'язливу вдачу й тендітну худорляву статуру часто потерпав від хлоп’ячих кпинів, і тоді кляте ластовиння лише додавало неприємностей. Він не пам'ятав точно, коли «захворів на це божевілля», але розумів, що серйозно й на все життя. Хоча, хіба хтось із хлопців, закохавшись уперше, вважав інакше? А чим іще, окрім божевілля, можна вважати почуття до цієї… Для нього вона була більше, ніж королева. Вітьок навіть не знав, як її звати. Якби хоч трохи наблизитися й побути якийсь час поруч, можна було би почути її ім'я з вуст подружки, але… Йому завжди здавалося, що дівчата підозріло озиратимуться, почувши звук його серця, яке починало гупати так, що ставало страшно. Уже кілька місяців на шкоду футболу й урокам він займався йогою — самотужки, намагаючись опанувати мистецтво самовладання із затертої бібліотечної книжки. Аби навчити серце працювати хоч трохи тихіше… Бачити цю жінку було його життєвою потребою. Саме жінку — називати її дівчиною не повертався не лише язик, а й думки. Дівчата були в його класі, дев'ятому «А». Вона ж була жінкою. Справжньою, хоча і вчилася в десятому «Б». Він завжди відчував оцю відстань між ними. Та що відстань — прірву. Її можна було порівнювати з тими жінками, які жили на кіноекранах і на яких регулярно ходили дивитися хлопці. — Рижий, їдемо завтра в область, га? В «Комсомольці» кіно — супер. Франція! Там чувіха все скидає, в самому ліфчику стоїть. — Їдеш, Рижий, чи ні? — Він ще малий, щоб на таке дивитися. — Не бійся, Рижий, одягнеш светра під шию, вона не побачить! — Га-га-га! — Го-го-го! Він їхав завжди. Вітьок знав, що гірший у всьому. Слабший, негарний, боязкий. Проте у темному залі він певною мірою відчував себе отим «переможцем», принаймні над хлопцями, які сиділи поруч. Упродовж двох годин дивилися вони на цих шикарних кінобаб, які, з озиранням на тодішню радянську цензуру, іноді спромагалися скинути одяг і дати таким самим кіногероям помацати себе за груди. Хлопці ґав не ловили і встигали добре обмацати їх очима, щось, очевидно, переживаючи в такі моменти. Вітя ж мав над ними неабияку перевагу. У нього така жінка була насправді. До того ж ні одна кінобаба не витримувала порівняння з нею. До того ж… те, що відчував він сам, навіть не снилося нікому з хлопців, зокрема й тим, хто вже встиг потриматися за дівчину, танцюючи з нею у клубі чи на шкільний дискотеці. Одного разу на таку дискотеку наважився прийти і він, хоча не мав пристойного взуття. Нове купувалося лише тоді, коли зношувалося старе. Черевиків було чекати ще дуже довго. А от костюм справді зносився, і мама купила в універмазі інший. Він обирав довго, намагаючись відхилитися в той бік відділу, де продавали вже дорослий одяг. Але це тільки викликало в матері роздратування, адже там було дорожче, а його зріст дозволяв ще знайти товар у дитячій секції. Нарешті, впоравшись із цим нелегким завданням, надраївши до блиску старі черевики, він приєднався до своїх, котрі всі без винятку були у джинсах та сорочках, не таких, як у нього. Вона, звісно, також була там. Коли вмикалася повільна музика, її запрошували хлопці з її класу та паралельного десятого. На мить йому уявилося, як він сам підходить і запрошує її. Це була маячня. Він би не зміг вимовити тих кількох слів. Та що слів — напевно, і ноги б відняло. До того ж це побачили б усі, і не в тім річ, що сміялись би та глузували. Ні. Просто вона була тим, чим не можна поділитися ні з ким. Вона навчалася в музичній школі. Колись Вітя побачив її там випадково й відтоді, вивчивши розклад занять, зустрічав щоразу. Він обирав собі зручне місце за рогом магазину або перукарні й чекав на її появу. Одного разу хлопець украй здивував свою матір, видавши: — Мамо, я хочу ходити до музичної школи… — Що?! — не зрозуміла вона. — А де ти раніше був? Тобі менше двох років до закінчення звичайної залишилося. Там малі діти навчаються. — Усякі — і малі, й великі, — наполягав Вітя. — Хлопці грають на гітарі, але так, тільки бринькають. А я по-справжньому хочу. І гітара дешево коштує — он, в універмазі найдешевша — дев'ять карбованців. «Нехай краще в музичну, ніж вино під клубом питиме», — вирішила тоді мама. Він відвідував музичну школу регулярно, бачив її і вважав себе майже щасливим. А ввечері, відпрацьовуючи вправи до болю в пальцях, думав знову ж таки про неї. Академконцерти, що влаштовувалися в музичній школі чотири рази на рік, були справжнім святом. Не беручи участі в них сам, Вітя сидів у залі, трохи позаду від неї, і дивився. Тут і почув уперше, як її звуть. Викладачка, яка вела концерт, оголосила: — А зараз послухаємо всім нам відомий твір у виконанні Зоряни Швед. Це «Аве Марія» Шуберта, яку… Далі вже він не чув. Щось раптово закололо під серцем, коли вона підвелася зі свого місця й під оплески батьків та учнів пішла на сцену. Він не дивився на неї аж до закінчення виступу. Це могло завадити, вона б збилася… Тільки не це. Бути причиною її нещастя… Цю жінку, цю пані, яка була його проблемою, щастям, бідою — чим завгодно — звали Зоряна. До всього, що вона являла собою, тільки такого імені й бракувало. Вона й так була недосяжною, і так займала весь простір його існування, а тут… Можна було збожеволіти лише від імені. Хоча цієї миті Вітя відчув і дещо інше. Наявність звичайного людського імені, навіть такого, та прізвища відтепер наче опускала її в певному розумінні на землю, робила подібною до всіх інших жінок і бодай якоюсь мірою наближала його самого до неї. Бодай якоюсь мірою.

II



— Є! — несподівано сказав вусатий. — Ось ти й приїхав, хлопче… Він майже лежав грудьми на порозі розчинених задніх дверцят, залізши рукою під переднє пасажирське сидіння. — Ось і доїхав ти… Скільки встиг переправити… Були б і цього не знайшли… Віктор підвівся з бровки й підійшов до машини. З'явилося ще кілька працівників митниці. — Я ж казав… — бурмотів вусатий, — я зразу бачив, що він не чистий. Відкручуйте сидіння, бігом. Рветься, с-сучка, не можу витягти. Сьогодні ж позастрелювати ваших псів — гріш їм ціна… Він підвівся і красномовно підніс до носа три пальці власної руки, на яких був білий порошок. — Під сидінням, під пружинами, — сказав він. — Чого мовчиш? Я ж казав, що знайдемо. Ти що, гадаєш, як швендяєш туди-назад і ніхто тебе не чіпає, то можна й наркоту возити? Він понюхав пальці і, взявши на язик, почав куштувати з зосередженим обличчям. — Я ніколи й нічого не ховав під сидіння, — сказав Віктор. — Якщо там щось є, то я навіть не знав. Кажу ще раз — машину придбав у Тужирі… — Тьху, гидота… — митник сплюнув на асфальт. — Довго ви ще? Слюсар витяг з кабіни відкручене сидіння й перекинув догори цапки. Знизу під пружини був підіпханий клапоть поліетилену, в якому справді виднілися залишки чогось схожого на порошок білого кольору. Висмикнувши його з-під пружин, вусатий ще раз спробував на смак і простягнув молодшому колезі: — На, дай про всяк випадок до лабораторії… — Чому про всяк випадок? — не зрозумів той. — Борошно, — недбало кинув вусатий. — На оладки, однак, не вистачить, мало. Пощастило тобі, Вікторе Васильовичу… — Можна мені в туалет? — запитав той, наче й не було ніякого кулька. — Третю годину маринуєте. — Ну, давай… Тільки щоб не казав потім, що ми тобі щось підклали. З Валерієм, іншим митником, який працював на сусідньому майданчику, Віктор зіткнувся в коридорі. Той лише кивнув, наче й не бачив, що його «трусять» поруч. — Хвилинку… — озирнувшись, зупинив його Віктор. — Що тут відбувається? Можеш пояснити? Я взагалі не врублюся… Той лише знизав плечима і кинув через плече: — А біс його знає… Приїхав і чудить… — Стій! Валеро, скажи, він може щось підкинути? — Ти що, дурний? — той покрутив пальцем. — Повимахується, й поїдеш. — Валеро, може… — Я сам по вуха… — замахав руками той. — Сьогодні день такий — не прогребу. Та не бійся ти… Машину вже почали приводити до ладу. Сидіння стояло на місці, й майстри поступово ладнали на свої місця елементи обшивки. Магнітолу винесли з приміщення митниці, і Тарас Лема знову дав звуку так, що було чути й угорцям. Щоправда, ненадовго — це була лише перевірка. — Ну що, — сказав вусатий. — Прошу до наших апартаментів. Огляд машини, будемо вважати, закінчено. — А навіщо до вас? — не зрозумів Віктор. — На особистий огляд, — пояснив той. — А де в мене може щось бути заховано? — він красномовно потрусив тонкими штаньми з однією кишенею. — О-о! — зрадів митник. — Скажи краще, де не може! Шановний Вікторе Васильовичу, і в трусах ховають, і ще глибше. У людському тілі купа дірок, називаються вони природними отворами. У жінок їх на одну більше, в чоловіків, відповідно, менше, проте вони для цього придатні. І в них, уявіть собі, ховають що завгодно. І є в нас відповідна служба, медична, щоб протидіяти цьому. Зараз стоматолога запросимо, проктолога… — Я хочу знати, — сказав Віктор, — чому мене так трусять. Ви зобов'язані це пояснити. У вас є якісь конкретні підозри? — Аякже! — ще більше зрадів митник. — Є! Поступив сигнал, що сьогодні провозитимуть партію наркотиків. Ось ми й пильнуємо. — Та їх уже провезли, — сказав Віктор. — Ви що, не помітили? Переді мною дві машини було. Там і провезли. Ви ж їх не оглядали. — Е, ні… — помахав пальцем той. — Там не було, повір мені. У мене залізний нюх на такі речі. А щодо огляду проктолога, то ви можете це оскаржити. Маєте право. Прошу вас! Не кажучи ні слова, Віктор скинув майку, штани і кинув на стіл. Одразу ж другий митник почав їх перемацувати. — Красень, — зауважив вусатий. — А це що — ВДВ? — він вказав пальцем на татуювання на плечі. — Де служив? — Це наклейка, — відповів Віктор. — Знаєте, діти такі у школі роблять. Всякі бувають. Просто клеїться на шкіру. А під нею антикварна ікона ховається. А під іконою — півкіло наркоти. — Перевіримо, — пересмикнув бровами вусатий. — І під неї зазирнемо. А поки що скидай труси. На це Віктор лише посміхнувся. Там вони не знайдуть нічого. Нічого зайвого. * * *

Рижий мав досвід пересилювання себе. Одного разу він таки стрибнув на фізкультурі через коня, що досі боявся зробити. Іншим разом спромігся дати по морді нижчому, але кремезнішому Джузепі, за що, правда, добряче потім поплатився. Але все це було ніщо порівняно із зустріччю з нею. У грудях калатало кілька днів. Закінчувався рік. І вона закінчувала музичну школу. Та й звичайну також. Що далі? Далі він просто позбудеться можливості бачити її. Насправді Рижий чудово розумів, що колись так і станеться, що вона — двісті відсотків — ніколи не належатиме йому, проте… Про що тоді мріяти? Він сам не знав, як це сталося. Чогось стояла вона тоді, спершись на поруччя, на другому поверсі, очевидно, чекала когось із учителів. — Зоряно… вибач… не даси мені на секунду ручку, бо забув свою, а маю записати… тут… Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати. Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит. — Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько. Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу. — А… — Потім віддаси… Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї! Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи. — Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав… Він простяг ручку. — Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа… — Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна. — То бери собі. — Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба… — Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею. — Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася. Він наздогнав її. — А звідки ти знаєш, як мене звати? — Ну, ми ж в одній школі вчимося… — А ти в якому класі? — У дев'ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло. — А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш? — На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок. «Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…» — Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію». — Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить. — А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя. — А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш? — Ну… Краще крізь землю провалитися. — Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні… — Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе. — Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей. Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка