Олексій Кононенко Месник



Сторінка3/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

* * *
Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офіс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишні кедебешники, розвідники, десантники. Персонал – два три десятки вишколених різностатевих клерків, перевірених уздовж і впоперек.

Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.

– Все молодієш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки капкани.

«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»

– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.

– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.

– Так так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.



Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.

«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.

– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.



Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.

– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!



Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.

– Як там у вас справи?



Сашко ледве висунувся на край крісла.

– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…

– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…

– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому небудь я не дозволю, а ти людина вільна…



Модя підвів голову, ніби просячи слова.

– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.

– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.

– Не квапся, розповім.



Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.

– За успіх нашого підприємства!



Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.

– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осікся.

– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.

– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамільне, з діамантами.

– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зіграв Модя.



Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…



Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…



Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.



Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.



У машині Сашко повернувся до товариша і, дивлячись в очі, запитав:

– Як тобі шеф?

– Я його намагався собі уявити, але він перевершив усі мої сподівання…

– Я не про те…

– Здав ти мене, Саня, з потрохами! Який браслет? Ти сам віриш у байки діда Башкира?

– Вірю – не вірю, усе вже трапилося. Я казки розповідав, а він узяв і повірив. Не здавав я тебе, Модю, ти головний герой моїх оповідок, от шеф тебе і зажадав.

– Ну, ти даєш! Казкар!

– Мо дю! Усе просто, організуємо експедицію, ти за головного, місця знаєш… Шеф профінансує.

– Шукачі скарбів! Якби це не про мене, помер би зо сміху.

– Але ти ж розумієш, що це доведеться робити. Інакше мені…

– А от якби тебе це не стосувалося, поклав би я на цю справу. І хоч ти мене без мене оженив, стисну зуби і полізу в авантюру.

– От і добре, – розслабився Сашко, усміхнувся і включив стартер, – вірив, що ти цим займешся, але все таки усередині зайчики бігали.

– Займуся, але за одної умови.

– Не зрозумів…

– Разом з Ланою.

– Ну ти даєш! Запав! Навіщо вона тобі?



Жабов заглушив мотор, знову повернувся до співрозмовника і довго дивився. Модя дістав із бардачка «Мальборо», взяв з панелі запальничку, димнув у відкрите вікно.

– Чорт з вами! Бери свою Лану! Що за життя пішло? Весь час доводиться жертвувати. Хоч би хто сказав: Сашуня, ти всім роздаєш, на й тобі…

– На! – Окунь склав дулю і підсунув колишньому однокласникові під ніс. – Ти сам вибудовуєш усілякі комбінації, розставляєш фігури, до речі, близьких людей, не попередивши їх про це, маєш із цього і ще плачеш.

Сашко плавно рушив з місця, посигналив таксисту, виїхав нахабно через суцільну і скермував до центру.

– А ти, Модю, виявляється, думаєш головою… Не тільки кулаками вмієш, – вимовив після довгої мовчанки.


* * *
Галерея шефа розташовувалася на одній із центральних вулиць. З під величних дверей з бронзовими ручками на вулицю виповзав пристойний шматок червоного килима Сашко припаркувався біля бордюру.

– Усіма справами в цьому антикварі заправляє Ганна дружина шефа, вона ж контролює дві лавки на Старому узвозі.

– Ти про неї щось говорив.

– Щось?! Я тобі про неї найголовніше сказав. Пантера вона, ковтне тебе з потрохами. До речі, її «б’юік» у дворику будеш мати щастя познайомитися.



Голосні дзвіночки на дверях сповістили прислугу про відвідувачів. До зали ввійшла юна особа у супроводі охоронця. Дівчина була в білій спідниці і чорній відкритій блузі охоронець у чорних штанях і білій сорочці. Виглядали вони в ансамблі, рухалися синхронно, відчувалася виучка, школа. Зблизилися, дівчина усміхнулася – впізнала Жабова, охоронець залишався незворушним.

– Бажаєте стати нашими покупцями? – дівчина зверталася до Модеста.

– Дякуємо, Катрусю. Якщо можна, трохи розкажіть про твори мистецтва, про новинки, покажіть їх.

– Із задоволенням.



Дівчина пішла уздовж стіни, демонструючи крізь високий розріз гарненькі ніжки.

– Тут в основному копії і роботи сучасних художників. От цікава графіка. Художник багато виставляється у Франції, Італії, Німеччині. Його роботами цікавляться. Особливо питають його картини з циклу «Життя в жбані». Зараз ми чекаємо від нього серію мініатюр «Світло і тінь». Далі – зал скульптури…

– Мила моя, ми б хотіли подивитися ікони, ювелірні вироби, прикраси.

– На жаль, у зал на якийсь час немає доступу.



Дівчина злегка почервоніла, підійшла ближче до Сашка.

– Там господиня з клієнтом. Консул однієї латиноамериканської країни, палкий шанувальник Фаберже…

– Так так, пам’ятаю, ми зачекаємо.

– Думаю, Ганна буде рада вас бачити. Ходімо в кімнату відпочинку. Кави?

– Не відмовлюся.

Кімната відпочинку призначалася для постійних покупців і багатих клієнтів. Крісла, диван, кондиціонер, акваріум, неголосна музика, на стіні пристойних розмірів екран, на якому висвічувались експонати галереї з коротким описом і цінами. Вмостившись у кріслах, Модест і Сашко спинили очі на екрані. Кожен купався в річці своїх думок. У Сашка плин ріки був бурхливим, пристрасним: «Скільки ж бабла висить на стінках! Боже мій! А в шафах! А в сейфах!» Ріка Модеста текла плавно, спокійно, у такт музиці Брамса: «Як спокійно на душі в оточенні цієї краси!»

Дівчина беззвучно вкотила візок з кавником і посудом. Примудрялася ходити і стояти так, щоб розріз спідниці постійно знаходився в полі зору чоловіків. «Вона продає не тільки твори мистецтва, вона виставляє на продаж свої ніжки, продає себе, – зміркував Окунь. – Усе, що я бачив у столиці, про да є ться. У нашому провінційному містечку майже та ж картина, і лише село ще якимсь дивом уберегло себе від подібного… А кава смачна, варто їхати до столиці, щоб тішитися гідним напоєм».

– Здрастуйте! – блондинка у фіолетовій сукні, що тісно облягала її стан, виникла на порозі зненацька. Поруч із нею стояв трохи розгублений лисий тип невисокого зросту в дорогому костюмі.

– Ганно! – Сашко тицьнув сигарету в попільничку, підхопився, енергійно підійшов, поцілував руку блондинці.

– Познайомтеся, Олександре, це – пан Гарсіа Монстро мій друг з далекої Америки.

– Ми знайомі. Пам’ятаєте, на вечірці з нагоди Дня незалежності країни пана Монстро.

– Ах, так…



Уся компанія рушила до столика, над яким із чашкою в руці стояв Модест.

– Ви не один? – блимнула очима на Модеста блондинка – Вибачте. Це мій давній товариш, а нині – партнер Прошу любити і шанувати: Модест Окунь.

– Боже! Що ж ви так знущаєтесь! Залишіть псевдоніми і прізвиська за межами цих стін.

Блондинка підійшла близько, подала руку. Поки Окунь ставив чашку, підхоплював руку і підносив до вуст, назвалася:

– Ганна, господиня галереї.

– Олександр сказав правду, – підняв голову, – моє ім’я Модест.

– Це стає цікавим. Той, хто вас так назвав, був людиною оригінальною.



Вимовивши це, Ганна подивилася прямо в очі Модестові. Той не відвів погляд і за кілька секунд встиг побачити у глибині блакитних очей господині спокійну величну холодну водну стихію. «Якої ж вишини і сили буває хвиля під час урагану?» – майнула думка.

Потиснув руку іноземцю. Той промимрив щось нерозбірливе, кивнув на знак чогось, усміхнувся.

– Пан Монстро квапиться й обіцяє випити каву в нашій приємній компанії наступного разу. Я проведу вас, пане Монстро.



Ганна взяла латиноамериканця під руку і разом з ним вийшла.

– Ну, мля, тримайся!.. – тільки й встиг після паузи вимовити Жабов. Блондинка у фіолетовому вже усміхалася з порога.

– Катерино! – покликала вона.

Дівчина в чорній блузі виникла в дверях із столиком візком. На візку стояла запітніла пляшка «Абсолюту», чарки, фужери, бутерброди.

– Якщо Олександр вам не встиг розповісти, я п’ю тільки горілку і тільки з фужерів… Сідайте. Яким вітром?



Чоловіки опустилися в крісла.

– Шеф викликав.



Розсміялася.

– Дурне запитання. Ти ж приїздиш тільки на виклик шефа. Робота, робота… Ні, щоб приїхати розвіятися, відпочити. Що він там знову придумав?

– Та так…

– Ясно, ясно, не жіночого розуму… А Модест? Теж по роботі? Чи розважитися?



Повернулася. Красива, волосся густе, маленька родимка на шиї, шия у глибокому декольте засмагла, оксамитова, випнуті груди, сукня з’їхала на стегна майже до непристойності, оголила стрункі ноги і ледь прикривала сіднички. Закинула ногу на ногу, засвітила біленькі трусики. Дивилася серйозно. Грала?

– Модест теж по роботі, по вашій лінії, Ганно. Ікони, книжки…

– Овва! Приємно працювати з такими чоловіками!..

Окунь потягнувся до пляшки, відкоркував, очима запитав: «мовляв, куди налити?»

– Собі наливайте, Олександрові, а мені – борони Боже!

– Чому? – вирвалося у Моді.

– По моєму, Олександр про мене взагалі не згадував Жаль. Я завжди сама собі наливаю, мої друзі це знають.

– Я не знав, – буркнув Модест, налив собі і Сашкові передав пляшку дамі.

Ганна налила у фужер більше половини.

– Ну, що ж, за нас, жінок. Вам, чоловікам, все одно за що пити, а нам завжди приємно, коли за нас.



Перезирнулися, підвелися.

– За вас, Ганно.



Хлюпнули по чарці. Ганна зробила великий ковток, відставила фужер.

– Шкода, йти треба. Ви тут відпочивайте. До вечора.



Встала рішуче, пішла швидко.

– Усі – Катрусі? – запитав Модя про те, що давно свербіло.

– Та це так усіх ляльок Валентин Валентинович називає – Катюша, Катруся, Катеринка.

– Що так?

– У шефа в домі, коли він хлопчаком був, заправляла всім нянька – Катря. Любив він її і боявся. Здається мені, що зґвалтувала вона малого…

Сашко налив горілку в чарки.

– Він і Ганну спочатку так називав, поки не перейшла в статус дружини. Відразу ж заперечила, а сама усіх теж Катеринами називає, як і він. Панянок шеф сам підбирає, на це в нього час знаходиться. Поки у нього співбесіду не пройде, на роботу не зараховується. Заходить на співбесіду Юлічка або Надійка, а за годину виходить Катюша.

– Що ж вони, добровільно йдуть?

– Не йдуть – біжать! Де вони ще таких грошей зароблять… Усе! Захочеш, потім розкажу, на всі питання відповім, а зараз давай про браслет поговоримо, бо перед шефом увечері звітувати.



Говорили довго, згадували оповідки старого Башкира, сперечалися, змалювали схемами стос паперу. Отямилися, коли почули боязкий дівочий голос:

– Добродії, шоста година. Я маю попередити на центральному пульті, коли закривається галерея.

– Вибачте, Катю, за хвилину ми йдемо.

Вони встигли накидати більш менш відповідну легендам карту і накреслити декілька маршрутів, докладно записали легенду про чудесний браслет. Жабов порахував бюджет експедиції на місяць. Катя і незворушний охоронець провели їх до дверей.
* * *
У готелі Сашко чітко перемалював карту, ще раз перевірив розрахунки. Окунь валявся на ліжку, бездумно перемикаючи телевізор.

– Митися, голитися, одягатися! – закричав, влітаючи в номер, Жабов. – Уже восьма! До шефа не спізнюються!



За п’ять хвилин дев’ята вони зайшли до зали великого ресторану на пасажирському теплоході біля причалу. Сашко упевнено вів однокласника поміж столиками. Піднялися на верхню палубу, через важкі залізні двері увійшли в простору каюту. Камін, кондиціонер, стіл накрито на чотири персони.

За декілька секунд двері відчинилися. Було видно форму халдея, що відчинив двері. Шеф заповз у відкриті двері, як пітон, слідом статечно зайшла Ганна.

– Привіт, хлопчики. З Ганною ви вже знайомі. Прошу до столу, зголодався… А ось і Катюша!



У глибині каюти відчинилися невеликі двері. Чорнокоса дівчина у відверто відкритому зверху і знизу вбранні випурхнула на світло…

Азіатка! Як нагадує Лану! Шеф поглядом переможця дивився на Жабова. «От, мовляв, сюрприз! Я собі таку ж знайшов! Молодшу! Свіжішу! Кращу! Слухняну!»

– Катрусю, накривай на стіл.



Цього вечора на столі були тільки морські страви. «Рибний день», – відзначив Модя. Говорили про все: про недолугий парламент, про помилки президента, про імпотенцію опозиції. Модя слухав. Йому сподобалися восьминоги в тісті і він більше ні до чого не доторкнувся, звільняючи від них величезну тацю. Ганна підтримувала розмову репліками У чорному вечірньому вбранні вона виглядала романтично. Відпивала з фужера ковток горілки і клала на язик великі оливки, зрідка кидала погляди на Модеста й загадково усміхалася.

– Олександре, ходімо викуримо по сигарі на свіжому повітрі, – підмигнув по змовницьки шеф. – Ганно, не дозволяй Модесту Марсовичу нудьгувати.



Сашко в дверях озирнувся, скорчив Ганні і Модесту смішну гримасу.

– У вас ім’я й по батькові дуже співзвучні, – кокетливо вимовила Ганна, після того як двері зачинилися.



Модя знизав плечима, відставив тарілку і, витерши губи серветкою, приготувався до світської бесіди. Ганна раптом перестала усміхатися, Модест одразу це відчув, зиркнув на неї. Дивлячись ніби крізь співбесідника, Ганна вимовила:

– Вони не повернуться. Виїхали в офіс. Розмова серйозна, надовго. Пропоную закінчити трапезу і перейти в басейн.

– В басейн?!

– Олександр вам нічого не розповідав! Може, це і краще. Я, наприклад, обожнюю несподіванки, сюрпризи і все таке.

– Моє життя останнім часом – суцільний сюрприз.

– Заздрю, – Ганна підвелася.



Окунь теж встав. Він ще не вирішив, як бути, але розумів, що від його рішення мало що залежить.

– Ходімо, ніякі відмови не приймаються, особливо типу: «немає купального костюма».

– Чому?

– По перше, я теж не ношу з собою купальний костюм, по друге, у басейні, крім нас, нікого не буде, а по третє, коли ще ти поплаваєш у класному басейні з чарівною жінкою?



Ганна виразно подивилася через плече на розгубленого супутника, розсміялася. Модест мовчки йшов за господинею, розуміючи, що доля його на найближчі години вирішена.

«Чорт забирай! – думав він. – Останнім часом усі вирішують за мене. Начебто і на мою користь, у моє задоволення, але все це дорогого коштує…»

Ганна віддавала якісь розпорядження лисому кремезному типові. Він кивав і усміхався.

«Кинути все до біса і звалити. Думка гарна, навіть правильна, але… Сказавши «а», потрібно говорити «б». Не можу ж я підставити Саню. Будь, що буде…»

Модест труснув головою, подивився на Ганну і побачив, що в її очах піднімається хвиля.

«Сьогодні може бути шторм. Не дай боже коли небудь побачити ураган!»

Басейн був невеликий, затишний, вода чиста, на кріслах шезлонгах біля круглого столика лежали рушники і простирадла. Ганна зупинилася біля столика, крутнулася на каблуках. Нечутно відчинилися скляні двері, азіатка Катя швидкими рухами метнула на стіл фужери, чарки, солодощі, пляшки сховалася за товстим склом.

– Допоможи мені, будь ласка… Це нічого, що я на «ти»?

– Нормально. Чим допомогти?

– Розстебни сукню. Ви, чоловіки, любите, щоб жінка роздягалася першою, любите на це дивитися. Не будемо порушувати традицію.



Ганна скинула сукню, як стару непотрібну шкіру, вислизнула з неї, переступила, залишивши під шкірою сукні туфлі Відразу ж стала на півголови нижчою. Тіло, яким не можна було не милуватися, прикрашала тонка смужка трусиків піщаного кольору.

– Роздягайся. Дивись і роздягайся.



«Впевнена у своїй чарівності… Добре, нехай буде однією жінкою більше».

Він уже не соромився своєї наготи, статурою, як і силою, Бог не обділив. Ганна очі не відводила, як не прикидалася, не могла приховати замилування. Вона давно зняла трусики і стояла в чім мати народила. Відверто. З викликом. Модест склав акуратно одяг і, не довго думаючи, зробив два кроки, відштовхнувся і пірнув у басейн.

Ганна не зворухнулась, продовжувала стояти в тій же позі, уважно спостерігаючи за гераклом.

– Ходи до мене! – покликала.



Увесь у срібних краплинах, Модест піднявся на бортик басейну, підійшов. Ганна повільно провела руками по його мокрому тілу, опустилася на коліна. Стримуючи подих, стояв перед нею, торкаючись пальцями волосся, відчував, що ця жінка знається на любовних утіхах.

– Порядна жінка не віддається з першого разу. Я всього лиш буду тебе пестити, а ти нічого не роби, не чіпай мене руками, не заважай…



Вона торкнулася губами живота, провела руками по сідницях…

Ні до, ні після Модест не відчував нічого навіть схожого. Іноді він ловив себе на тому, що дякує Богові за цю жінку…
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка