Олександра Шелковенко Оповідання



Сторінка1/5
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.67 Mb.
  1   2   3   4   5

Annotation


Радимо почитати короткі еротичні оповідання української письменниці Саші Шло, що живе у Пітері. Оповідання для цієї книжки взяті із журналу авторки за адресою http://sasha-shlo.livejournal.com, інші оповідання шукайте саме там. Олександра ШелковенкоКімнатаУ новорічну нічПисюнКава з молокомУ ЄгиптіЗа хлопцямиПортретУ "Просвіті"СімнадцятьВінУ підїздіУ кущахУ Гавані, втечаУ Гавані, у ванніУ Гавані, вденьУ Гавані, вночіЇхали козакиНа горбахУ книгарні

Олександра Шелковенко

Оповідання


© Олександра Шелковенко aka Саша Шло, 2007 © підготовка fb2, jin, 2008  



Радимо почитати короткі еротичні оповідання української письменниці Саші Шло, що живе у Пітері. Оповідання для цієї книжки взяті із журналу авторки за адресою http://sasha-shlo.livejournal.com, інші оповідання шукайте саме там.

Кімната


– Ви маєте прийняти душ, - наказали їй. У душовій Орися роздягнулася і акуратно поклала речі до шафи. Вона стала під гарячу воду. Духмяний шампунь і делікатне мило вичищували її тіло та волосся. Стіни були дзеркальні і попри густу пару Орися бачила себе. Вона була гарна і струнка. В неї були випуклі, мов виточені з мармуру, груди, пружний живіт... Вона розвела руками губки своєї ретельно виголеної розкішниці і вимила її. Від цих доторків стало добре... тобто, ще краще. Закінчивши миття, жінка розчесала гребенем густе волосся і зібрала його у хвостик. Вона накинула білий махровий халат і увійшла у Кімнату. Двоє чоловіків чекали на неї. Обидва - молоді і гарні. В них були атлетичні статури і накачані м'язи. Але у очах світилася ніжність і покора. Обидва були у мініатюрних плавках. Побачивши Орисю, вони несміливо підійшли до неї. Ніби чекали на наказ. Але вона мовчала. Тільки поманила їх до себе. Орися торкнулася їх руками. Вона гладила ці могутні тіла - їхні груди, їхні міцні, наче криця, біцепси та тріцепси... Один з хлопців нахилився до неї і поцілував у щоку. Це був блондин із великими блакитними очима. – Мене звати Іванко, - ніжно сказав він. Інший послідував його прикладу. – А я - Михасик, - так само делікатно відрекомендувався він. І тоді вони почали її цілувати. Повільно і ніжно. Їхні губи торкалися її щок. М'які язики лоскотали шию та вуха. Іванко зайшов із заду і припав губами до Орисиної потилиці. Орися поклала руки на рожеві щоки Михасика і наблизила його голову до себе. Вона знайшла губами його губи. Він цілувався вміло, але не настирливо. Ніби соромився взяти ініціативу. І Орися просунула язичка поміж його губами. Від Михасика приємно пахло м'ятою. Вочевидь, він щойно почистив зуби доброю пастою. Вони захоплено цілувалися, поки Іванко спускав халат, оголюючи її плечі. Він цілував Орисину спину. Язик хлопця повільно ковзав вздовж її хребта. І вона відчувала, як мурашки задоволення пробігають її тілом. Спереду Михасик притулився до неї. Вона відчула , як його груди припали по її грудей. Його міцна нога сковзнула поміж її ніжками, але Орися відвела її. Ще не час. І Михасик підкорився. Навіть якось засмутився, що зробив щось не те. Орися обійняла його. І тоді він поклав руки на її сідниці... Іванко спускався усе нижче. Він цілував тепер її поперек. Потім знов підподився на ноги - повільно... І тоді його язик повторював увесь свій шлях вздовж хребта - знизу і до гори, до потилиці. Михасик теж почав спускатися. Його руки гладили Орисине тіло. Його губи вкривали поцілунками її груди - то одну, то іншу. І зрештою вони зімкнулися на її соску... Потім на другому... Іванко почав цілувати її сідниці. А тим часом, його пальчики обшукували її перед. Вони ледь-ледь торкалися ніжної щілинки розкішниці. Іванко не давив, не м'яцкав. Він ніби обслідував її. Так, мабуть, ювелір доторкається до коштовної перлини. Губи його цілували її усюди - сідниці і... поміж ними. А Михасик вкривав поцілунками груди і живіт. Взявши Орисю на руки, вони поклали її на широке, у півкімнати, ліжко. Вона лежала на спині, а хлопці продовжували пестити її. Іванко взяв до рота соскок лівої груді, а Михасик - правої. Їхні руки обшарювали її усю. І Орисі навіть стало трохи соромно... але лише на мить. Хлопці опустилися на них і почали лизати розкішницю. Вони робили це по черзі. Потім спробували разом. Іванко був трохи зверху. Михась - дещо нижче, і його язик делікатно обшарював вхід до Орисиної печерки. Іноді цей нахабний язик спускався що нижче. Іванко опанував клітором... Чотири долоні гладили Орисині сідниці. Чийся пальчик намацали вузеньку дірочку поміж ними, але навіть не намагався увійти. Просто залишався біля неї. Хлопці почали рухатися синхронно. Орися відчула, що тремтить. Тільки б вони не зупинилися! Тільки б... І вона кінчила. Хлопці миттєво відчули це. Вони залишили розкішницю, лягли поруч з Орисею і обійняли її з двох боків. О, як добре було у цих міцних чоловічих руках! Як надійно! – Я правда можу вимагати усе, що захочу? - спитала Орися. – Правда... правда... - промуркотіли Іванко та Михасик. – Тоді... Станьте передімною. Поруч один до одного. Хлопці послухалися. Тепер вони стояли перед ліжком на повний зріст - усміхнені і раді, що на них дивляться. Іванко поправив коротке волосся. Михасик почав стріляти у Орисю очима. – Я хочу бачити вас... цілком, - сказала та. - Зніміть ваші плавки! Хлопці засмутилися. Зрештою, Михасик переборов сором'язливість. Він солодко посміхнувся і почав виконувати наказ. Орися побачила його прутень. Михасик хотів закрити його руками, але жінка не дозволила. Іванко нерішуче стояв. – Ну же! - наполягала Орися. - Ну добре, я тобі допоможу... Вона підійшла до хлопця. Погладила руками його мужнє тіло. Торкнулася сідниць і... того пагорба, що так сильно випирав з-під плавок. Вона притулилася щокою до чоловічих грудей. Двома пальцями відтягнула тканину і зазернула під неї. Велетенський прутень був зігнутий у двоє. І як тільки він вмістився у такі маленькі трусики? – Тобі нема чого соромитися, - ніжно заохотила Орися. Вона почала знімати з Іванка плавки. Прутень звільнився з полону. Він напівстояв, вражаючи Орисю своєю красою. Орися поманила Михася і стала на коліна. Два прутні хиталися перед її очима. Вона взяла їх у руки. Такі могутні! Прямо-таки богатирські. Хіба ж не такі були у наших славетних козаків та гайдамаків минулого? – Ви наче Залізняк і Гонта, - сказала вона хлопцям. Ті засмутилися від компліменту. Орися водила по прутням руками, відкриваючи та закриваючи шкірки. Вона роздивлялася блискучі гладкі голівки - і знов ховала ці перлини від себе. Їй подобалася ця гра. Нарешті вона звела свої іграшки разом і наблизила до них губи. Вона пестила їх одночасно - один та інший. То засувала до рота, то відпускала на волю, вкриваючи поцілунками. Її язик ніжив ці два велетні. Іванко та Михасик стогнали від насолоди. Прутні напружилися до максимуму. Орисі захотілося мати їх у собі, у середині. Не відпускаючи прутні, вона підвела хлопців до столу і сіла на нього, відсунувши у бік ведро з шампанським. Жінка розставила ноги і притягнула до себе прутень Михасика. Орися терла голівкою свої губочки, пестила нею клітор. Дівочий сік стікав на скатертину. Відчувши, що готова, Орися почала вводити прутень у себе. – Ах! А-ах! - казав Михасик. - Проказниця... Шалунка... Він важко задихав. Міцний як залізо прутень увійшов до кінця. Михасик почав рухатися. І кожен рух був приємним. – Ах, яка ти ніжна жінка, - шепотів він на вухо. - В мене такої ще не було! Ах, яка насолода! Він рухався все швидше - ніби поспішав оволодіти її тілом. Потім різко вийшов і обдав спермою Орисін живіт. Біла рідина текла до низу. Орися зібрала її рукою у розтерла собі груди. Настала черга Іванка. Той рухався повільно, але впевнено. Попри усю своє сором'язливість, попри усю наївність, цей хлопець легко вгадував, чого хоче жінка. Його великі блакитні очі ніби заглядали у середину Орисиною душі. І від цього погляду її сповнювала ще більша ніжність до цього казкового богатиря, до цього новітнього Вирвидуба. – А! А-а! А-а-а-а! - стогнав він від насолоди при кожному русі жінки. І його прутень, мов античний таран, заглиблювався у середину - і майже повністю виходив геть, щоб, за мить, повернутися знов. – А-а! Ще! Я хочу тебе! - кричав хлопець від насолоди. - Ааааааааааааааааааа! І вони знесилено впали у обійми одне одного. Михасик налив у бокали холодне шампанське. Орися піднесла напій до рота і з насолодою ковтнула шиплячу рідину. Їй було добре! Хлопці сиділи біля неї на ліжку. Вони поклали голови на її плечі. Орисі захотілося заснути, прямо тепер, біля цих двох велетнів. Але це було заборонено Правилами. – Перепрошую, Ваш час вичерпано! - пролунав металевий голос з динаміка, що висів на стіні.  

© Олександра Шелковенко (Саша Шло)



У новорічну ніч


Мотря сумно подивилася на календар. Тридцять перше грудня. Ось і ще один рік позаду. А вона так і не втілила у життя свою мрію! Мотря мріяла позбавитися волосся на розкішниці. Назавше... Є ж бо такі технології... Але лазер коштував дорого - починаючи від 300 доларів. Багато разів починала Мотря відкладати гроші. І щоразу, коли потрібна сума майже збиралася, ставалося щось непередбачене, що негайно вимагало грошей. І все доводилося починати з нуля. Так вона й жила... Мотря зазирнула попід подушку. 75 доларів! Скільки ж ще чекати?! Але вона вже знала відповідь. Все життя... І так їй сумно стало! Так боляче! Одягнулася Мотря якнайтепліше, та й вийшла на вулицю. Було вже темно. Йшов сніг. Світили маленькі різнокольорові ліхтарики. Усі хатинки у селі були прикрашені до свята. Але Мотрі не хотілося святкувати. Самотньо стояла вона під ліхтарем і думала про своє. – Ой, мрієчко ти моя, мрія! - сумувала дівчина. - Не вдасться вже мені тебе здійснити! Заплакала Мотря. Адже раптом... Гей! Чи то вітер у ясному полі віє? Чи то Дніпро великий шумить? Ні! Подивилася Мотря у небо - й очам своїм не повірила! Їде поміж зірками Дід Мороз на своїх санах! А поруч - Снігуронька. Керує Снігуронька оленями та й на Мотрю задивляється. Раптом зупинилися сани. Опустилися вони до Мотриних ніг. Виходять Дід Мороз та Снігуронька до Мотрі. – Здоровенькі були, дівчино ясно! - каже Дід. - Як тебе кличуть? – Та це ж Мотря Кайдашенко, - каже йому Снігуронька. - Привіт, Мотрю! – Вітаю і вас, любий Дідоньку Морозе та добра Снігуронько! - вклоняється Мотря. – То ось воно як! - Дід Мороз радіє. - А чи була ти, Мотрю, чемною дівчиною? Засоромилася Мотря, розчервонілася уся. – Та була ж, була! - каже за неї Снігуронька. - Я її у чарівне дзеркальце бачила! – То є дуже добре! - похвалив Мороз. - Ну то яке в тебе, Мотреньку, найзавітніше бажання? Хотіла Мотря відповісти, але Снігуронька її випередила. Підбігла до Діда, та й шепоче йому щось на вухо. Подумав він. – Ну, добре! - каже. - Адже це Новий Рік. А у Новий Рік здійснюються навіть найнеможливіші мрії. Ну, то роздягайся, Мотрю, та й сідай на моє сидіння. Знов почервоніла Мотря. – Але ж я змерзну, - сказала вона. – Не бійся, - заспокоїла її Снігуронька. - Я тебе зігрію! І вона поцілувала Мотрю у губи. І так тепло стало від того поцілунку. Аж гаряче! Відчула це Снігуронька, і почала її роздягати. Зняла з неї шубу, і шапку, і все інше... Мотря стояла на снігу голою і босою, але холодно не було. Снігуронька теж скинула з себе шубу. Тепер вона стояла поперед Мотрею зовсім голою. Їхні тіла зустрілися. Від Снігуроньки віяло приємною прохолодою. – Яка ти тепла, - ніжно сказала Снігуронька і знов поцілувала Мотрю у губи. Мотря насмілилася торкнутися її гарного тіла. Вона ніжно гладила нову подружку. Тонкі Мотрині пальці доторкнулися до Снігурчиної розкішниці. Розкішниця була без жодної волосинки! – Ти теж це зробила? - не повірила Мотря. – Тааак, - солодко промуркотіла Снігуронька, цілуючи її шию. – Час вже починати! - проголосив Дід Мороз. Не припиняючи поцілунків, Снігуронька посадила Мотрю у сани. Дід Мороз делікатно розвів її ноги. Він встав перед Мотрею на коліна і уважно подивився на її розкішницю. – Яка вона в тебе гарна! - сказав Дід. Він щось дістав зі свого великого червоного мішка. – Що це? - злякалася Мотря. – Це - чарівний епілятор. Він назавше очистить твою розкішницю від волосся. – Ах! Нарешті моя мрія здійсниться! – Здійсниииииться... - промуркотіла Снігуронька. Вона цілувала Мотрині груди. Її губи були ніжними, наче свіжий сніг. Стоячи на колінах, Дід Мороз наблизив чарівний епілятор до Митриної розкішниці. Той зашумів. Мотря відчула приємні доторки до свого тіла. Вона аж затримтіла від насолоди. Хотіла подивитися на низ - що там робиться? Але не могла: Снігуронька обіймала її ніжно, але міцно. Вона не припиняла своїх солодких поцілунків. – Ось і все! - оголосив Дід Мороз. - Жодної волосинки не залишилося! Але тепер треба згобити спеціальний чарівний масаж... Він торкнувся розкішниці губами. Мотря відчула його прохолодний подих на своїх губках. Язик Діда Мороза жадібно відшукував її клітор. Це було приємно, дуже приємно. – Ааааххх! Дід Мороз та Снігуронька водночас пестили її тіло. Тепла насолода сповнювала Мотрю. Вона знов застогнала... і втратила свідомість. Мотря прокинулася у своєму ліжку. Був вже день. Годинник показував дванадцяту годину. Мотря подивилася навколо. Все було як завжди. Невже це був лише сон? Але ні, не може бути! Вона відкинула ковдру і зазирнула під трусики. Потім недовірливо помацала себе рукою. Розкішниця була голою, зовсім-зовсім без волосся!  

© Олександра Шелковенко (Саша Шло)  



Писюн

Я пам'ятаю, як ти вперше показав мені свій писюн. Це було у першому класі. Ти переплутав туалети і зайшов до дівчачого. Інші дівчата позакривалися, хто чим, а я не встигла. І ти побачив мене... Мені було соромно. Я не знала, що робити, і сказала: тепер твоя черга. І тоді ти показав мені... Пахло лавандою і жасміном - то був аромат духів нашої прибиральниці Ганни Богданівни. Дотепер цей запах асоціюється в мене з тобою. Минуло тридцять років, але я не забула. Щоночі згадую той ранок, твій писюн і... тебе. Вчора я зустріла тебе у тролейбусі. Ти майже не змінився - тільки підріс і почав лисіти. Я запросила тебе до дому і пригостила зупою та чоколядою. Ти їв мовчки, з надхненням. Потім приготувала для тебе чай з лаванди та жасміну. Ти випив. Тоді насмілилася: – Покажи мені свій писюн... як тоді... Ти захитався. Потім рішуче підкорився. Я відразу побачила зміни. За тридцять років твій писюн виріс, змужнів... І ти терпляче чекав, поки я надивлюся на тебе. А потім сказав: тепер твоя черга. Я відвела тебе до туалету і показала все, що мала. Ти дивився на мене сором'язливо і трохи налякано. Раптом зізнався: – Всі ці роки я думав лише про тебе. Ми повернулися до кімнати, відкрили вино. І пили його, пили... Зранку ти запропонував поцілувати мене. Я відмовилась і ти пішов на роботу. А я залишилася. Ну чому воно так у житті? Ось я - така гарна, така розумна, а щастя немає. Зателефонувала подружці - в неї те саме. Зустрілися з нею, випили мартіні... І заплакали.  



(c) Саша Шло  

Кава з молоком


Коли я була маленькою, тато часто забирав мене з дитячого садочку. Ми разом гуляли у парку, а потім йшли до їдальні. Це були найкращі моменти у моєму житті. Я сиділа поруч з татом. Він розповідав якусь історію, а я сиділа поруч і їла смачні пельмені, запиваючи їх кавою з молоком. Цікаво: аж дотепер смак тої радянської кави асоціюється в мене з татом. "Кава" - то лише назва. За смаком це радше гаряче молоко. розведене водою. Щоправда, з легким кавовим присмаком. Дуже легким. Можливо, це смішно. але навіть тепер, повз роки, ота бурда зі совкової їдальні здається мені найсмачнішим напоєм у світі. Може, через тата? Він помер, коли мені було вісім років. З тих пір мені самотньо. Я люблю мою маму, попри всі наші щоденні сварки. Але це інше... Жоден з цих чоловіків, що, після татової смерті, пройшли через мамине ліжко та життя, не залишив по собі ніякого сліду. Жодного з них я не могла назвати татом. Свого першого хлопця я зустріла у чотирнадцять років. Як і слід чекати, він був старший від мене. У свої вісімнадцять він був зовсім ще дитиною. Це я розумію тепер. А тоді він здавався мені дуже дорослим, мужнім, і все таке. Лицарем на білому коні. А як же ж, курсант військового училища. Майже офіцер... Він став моїм першим чоловіком. Це сталося на горищі нашого будинку. Будинок був старий, ще дореволюційний, тому горище було великим і навіть затишним. Ми кинули на підлогу його шинель... Для нього це теж було вперше. Не буду вдаватися у подробиці, але нічого гарного з того не вийшло. Щоправда, дівочість я тоді всеж-таки загубила. Потім були інші - досвідчені і не дуже, дорослі і зовсім ще підлітки. З деякими було добре. З іншими - так-сяк. Жодний мене не влаштовував. Кожного з них я підсвідомо порівнювала з татом - і ніхто не витримував конкуренції. Мені двадцять сім. Не заміжня. Дітей немає. Симпатична... Як то кажуть, все при мені, і попереду ціле життя. Але мені вже не цікаво. Я йду на кухню. Розводжу молоко водою. Додаю трохи кави - зовсім трохи! Підігріваю і п'ю. Знайомий з дитинства смак: кава з радянської їдальні. Навіть смішно. Ніхто з друзів не знає про ці мої "гастрономічні експерименти". У цьому є щось недозволене. Щось, про що не варто казати. Це трохи як мастурбація - але значно інтимніше. Про мастурбацію я іноді говорю з подружками чи коханцями. Про це - ніколи. Я пробувала зустрічатися з жінками. Нічого цікавого. Є ніжність, є приємні моменти, але... весь час бракує чогось. Чогось головного. Не іронізуйте: я не маю на увазі член. Члени можуть бути і штучні. Бракує якогось... почуття? Не знаю, як пояснити. Ось що смішно: щоб мене спокусити, чоловікові достатньо було б пригостити мене кавою-з-їдальні. Того б вистачило на всі сто. Натомість, вони купують шампанське, лікери, а якщо й замовляють каву, то справжню - міцну і якісну. Втім, мені байдуже, і я йду з кожним, хто не встиг показати себе повним ідіотом чи жлобом. Йому близько сорока. Одягається зі смаком. Освічений, делікатний. Розведений два роки тому. В нього двоє дітей, що залишилися з його колишньою. Він забирає їх на вихідні. Ми зустрічаємось по буднях. Вечеряємо у якомусь кафе. Якщо добра погода, сідаємо на його машину і їдемо поза місто. Гуляємо лісом. Коли набридає, повертаємося до машини і кохаємося. Мені подобається з ним. Він добрий і завжди готовий вислухати. Проте не мямля і вміє постояти за себе... і за мене. А ще він вміє кохатися. Один з небагатьох у житті, хто довів мене до оргазму. Справжнього. Коли майже втрачаєш свідомість. Коли ти - вже не ти, не така. Коли на якись момент опиняєшся поза реальністю. І коли настільки добре, що не вистачає слів, щоб нормально це описати. Таке стається дуже рідко, майже ніколи. Сьогодні, на приклад, не такий день. Він, як завжди, ніжний. Цілує мене куди треба і як треба. Гладить мене руками - не замало і не забагато. Знає, де і коли торкнутися... Тепер - осінь. Ми - у машині і навколо - ліс. Ми не роздягаємося повністю: вже холодно, та й у будь-який момент може хтось з'явитися. Якись заблудлий грибник, чи, ще гірше, сільські хлопці з недопитою пляшкою горілки. Він піднімає мою спідницю і знімає трусики. Його голова зникає під подолом. Він вміє, вміє. Лиже мене, цілує... І я заплющую очі. Відчуваю кожний його рух. І посміхаюся, від насолоди. Це так приємно! Так мало чоловіків вміє робити це як треба. Та й навіть жінок... Я починаю стогнати. Майже як у порнофільмах, тільки по справжньому. І він розуміє, чого мені хочеться. І робить все можливе... Я відчуваю його палець на своєму анусі. Він не заходить у середину - просто масажує ззовні. Так зараз і треба. Його губи граються моїм клітором. Язик ходить зверху до низу, зупиняючись саме там, де мені цього хочеться. Я кінчаю. Він перегортає мене на живіт. Спідниця задирається на спину. Стоячи рачки, я бачу, як він спускає брюки і дістає член. Це мене збуджує. Він вкриває мої сідниці поцілунками. Легенько торкається губами моїх губочок. Потім входить у мене. Він рухається рівномірно і впевнено. Не поспішає і не уповільнюється занадто. Знає, що і як я люблю. Я кінчаю раніш від нього. Він ще напружений. Я поправляю спідницю. Потім знімаю з нього презерватив, вкритий моїм соком, і беру його член до рота. Він кінчає швидко. Я ковтаю його сперму - мені подобається її смак. – Тобі добре зі мною? - питаю я його, поки ми їдемо до міста. – Дуже, - відповідає він. – Я тобі подобаюся? – Так. За вікнами - сіре небо і золоті дерева. – А ти хотів би, щоб я завжди була біля тебе? - насмілююся я. Він уважно дивиться на мене. – Але ж ти знаєш, що це неможливо, - відповідає він. - В кожного з нас своє життя... Знайома пісня. "В мене ніякого життя немає," - хочу сказати я. Але мовчу. Ніхто не любить плакс. – Я хочу від тебе дитину, - раптом кажу я. "Дура! - лаю саму себе. - Цього не можна казати. Особливо тепер." Але вже сказала. Він знов дивиться на мене. – Це правда? - здивовано питає він. Я кажу, що так. Він починає розповідати про відповідальність, про безсонні ночі, про брудні пелюшки та памперси. Я не слухаю. В мене болить голова. – Знаєш, я голодна, - кажу йому. Це також правда. Ми зупиняємось біля якогось ресторану. Навіть не ресторану, а дешевої забігаловки, що якимось дивом збереглася з радянських часів. – Будь ласка, дві порції грецького салату, - замовляє він. Він знає мої смаки. – Га? - обзивається офіціантка. Він терпляче повторює. – А в нас тільки пельмені та кава, - повідомляє жінка. – Пішли звідси? - пропонує він мені. Але мене влаштовує таке меню. Ми їмо пельмені. – А де ж кава? - питає він. – Зараз, - байдуже каже офіціантка. Вона приносить два гранованих стакани зі світло-сірою рідиною. – Що це?! - розлючується він, але я його зупиняю. – Все добре, - кажу. Я беру його руку у свою. Іншою піднімаю стакан і ковтаю. Той самий смак. Не знаю чому, але на очах в мене сльози. – Що з тобою? - занепокоєно питає він. – Нічого... Розкажи мені щось цікаве. Він розповідає про свою подорож до Австрії. Я слухаю, посміхаюся жартам. Серце чомусь б'ється сильніше. Допиваю каву і доїдаю пельмені. Ми встаємо. В мене кружиться голова. Ступаю за поріг кафе і втрачаю свідомість. Поступово приходжу до тями. Лежу на дивані, у великій кімнаті. Затишно. Де я? Потім пригадую: це його квартира. Він підходить до мене. – Тобі треба відпочити, - каже він. - Лікар сказав, що це звичайна втома... Він приносить мені горнятко зеленого чаю. Поїть, наче дитину. Накриває ковдрою. – Відпочинь, моя хороша... І потім: – Я буду у сусідній кімнаті. Якщо щось треба... Вночі я прокидаюся. Мені вже краще. Тихо-тихо піднімаюся з ліжка. Нечутно відчиняю двері до його кімнати. Він спить. Обережно знімаю з нього ковдру. Він лежить на спині. Це добре... Я відтягаю його труси і звільняю член. Відчуваю, як він напружується у моїх руках. Так, здається, достатньо... Я сідаю зверху і вводжу член до свого тіла. Треба щоб він кінчив якнайшвидше. Починаю рухатися. Він прокидається. – Що ти?... Але я закриваю йому рота рукою і посміхаюся. Рухаюсь швидше. "Кінчай! Ну кінчай же!" - думаю я. Ще кілька рухів, і він кінчає. Я відчуваю це. Намагаюся затримати його у собі як найдовше. Потім перегортаюся на спину. Уявляю собі, як його сперма стікає стінками моєї піхви у глибину тіла. Посміхаюся. Він починає хвилюватися. – А чи ти?... Він хоче спитати, чи я охоронилася. – Все буде добре, - заспокоюю його я. Все справді буде добре. Сьогодні саме той день, що треба. Один з "найнебезпечніших". Я знаю, що все вдалося. Я матиму дитину. Від нього. Він цілує мене. – Тобі сподобалося тепер? - питаю я. – Так... дуже...  

(c) Саша Шло



У Єгипті


Біля піраміди Хеопса Ярополк повернув ліворуч і вийшов до Нілу. Він опинився посеред великиго майдану. Навколо було багато народу - єгиптяни у своїх довгих тогах, шустрі вавілоняни, греки з амфорами на плечах, етеопи... Здавалося, цілий світ зібрався тут, у Мемфісі. Бракувало лише наших трипільців... Ярополк вкрився від сонця у тіні статуї сфінксу та дістав з валізки пергамент. Він записував туди все, що бачив на чужині. "Як повернуся на рідне Трипілля, - мріяв він, - Ухилюся дідові-Дніпру. Аж потім зберу усіх родичів та сусідів та й росповім про далекі краї, що я їх бачив..." Раптом Ярополк впіймав на собі чийся погляд. Він підвів очі. Прямо напроти нього стояв величезний фараонський палай. З вікна другого поверху на нього дивилася гарна молода жінка. – Ходи до мене! - покликала вона по-єгипетськи. Ярополк постукав у двері. Воїни відкрили. – Мені на другий поверх, - пояснив Ярополк. – Знаємо, добрий чоловіче, - відповів начальник - Піднімайся оцими сходами. Ярополк йшов палацем. Двоє молодих рабів сипали перед ним червоні троянди. На другому поверсі він опинився у великій залі. Стіни були зроблені з білого мармуру, прикрашені золотом та діамантами. На троні зі слонової кістки сиділа та сама жінка, що дивилася на нього з вікна. – Здоровенькі були! - привітав її Ярополк. – Привіт тобі, о гарний чужинце! - відповіла жінка. – Як ти дізналася, що я чужинець? - здивувався Ярополк. – Ти говориш з акцентом, - пояснила прекрасна незнайомка. - Звідки ти? З Атлантіди? Чи з Лівійської пустелі? Чи, може, з далекої країни Сіпанго? – Я - з Трипільської культури! - гордо відповів Ярополк. – Ой, правда? - красуня привстала з трону. - З самого Трипілля? – Так. – Ой, яка радість! Я така горда, що ти зазирнув до мене у гості! Адже ваша Трипільська цивілізація - найвища у світі. Нам, єгиптянам, треба в вас вчитися. Ярополк скромно посміхнувся. – Та нічого, в вас теж не є зле, - делікатно відповів він. – Ну сідай, сідай зі мною обідати, та й розповіси про свій рідний край на берегах Борисфену. – Борисфеном нашу річку назвають чужинці, - виправив Ярополк. - А наші трипільці назвають її Дніпро. – Ой, вибач... - жінка почервоніла. – Гей, слуги! - гукнула вона. - Принесіть мін другий трон для нашого гостя! І поїсти! – Слухаємося, о господиня наша! - хором відповіли раби. – Як тебе кличуть, о прекрасний чужинце? - спитала господарка палацу. – Я ся назваю Ярополк. А тебе як звати? – А я - єгипетська фараонка Нефертіті. Минали години. Давно вже було з'їдено обід, випито вино. А вони все сиділи у тронній залі. Нефертіті уважно слухала розповідь Ярополка за рідний Трипільський край, за його могутню цивілізацію та витончену культуру. – Як ти цікаво розповідаєш! - казала вона час від часу. - У нас, у Єгипті нічого такого ще немає! Так вони сиділи до вечора. Аж коли за вікнами стало темно, Нефертіті схаменулася. – О, премудрий чужинце Ярополк! - сказала вона. - Що робиш ти сьогодні ввечорі? – Та буцімто нічого. – То ходімо зі мною! В моєї подружки сьогодні вечірка. Це як раз тут, у сусідньому палаці. В подружки було багато гостей. Тут зібралася вся єгипетська еліта - вельможі, воєначальники, жреці та жриці. Всі пили вино і їли різні страви. Подружка зустріла Нефертіті разом з молодим хлопцем. – Мене звуть Термутіс, - сказала подружка, - А це - мій син Мойсей. – Дуже приємно, - сказав Ярополк. – А це - відважний і мудрий чужинець Ярополк, - сказала Нефертіті. - Він - з Трипільської культури. – А де це? - спитала Термутіс. – Що Ви, мамо, встидайтеся! - сказав Мойсей. - Трипільська культура - найбагатша і наймудріша у цілому світі! Адже саме трипільці навчили вавілонців будувати висячі сади Семіраміди, а тольтеків - їхні дивовижні міста. Саме вони допомогли китайцям побудувати Велику Стіну. Та й наші єгипетські піраміди не втрималися б без трипільських технологій! – Так і є, - підтвердив Ярополк. – Мій Мойсей все знає! - похвалилася Термутіс. - Він перечитав всі папіруси, які тільки знайшов. Дні і ночі сидить у Олександрійській бібліотеці. –Та годі Вам, мамо! - засоромився хлопець. - Я знаю тільки те, що нічого не знаю... Свято тривало. Нефертіті знайомила Ярополка з різними впливовими людьми. Ті засипали його питаннями. А як там у Трипіллі? А що там нового? Воєначальний Радамес цікавився стратегіями козацького війська. Жрець Рамфіс цікавився Релігією Трипільського Народу. Всі мріяли запозичити трипільський досвід. До Ярополка підійшов Мойсей. – Ви, трипільці, для мене зразок мужності і беззавітної любові до Батьківщини, - признався хлопець. - Ви плекаєте дідівські традиції та правдиву народну духовність. Підносите свої етнічні цінності. А наші... Ех! – Які це наші? - не зрозумів Ярополк. – Та наші ж юдеї. Тільки тобі скажу, я не є єгиптянин, я юдей. Але наші юдеї забули свою юдейську мову та культуру, запозичили чужинське, єгиптизувалися. Наші діди лежать, а над ними могили синіють. А онуки? Їм байдуже! Єгиптянам жито сіють! За шмат гнилої ковбаси у них хоч мати попроси, то віддадуть. Я б оту свинячу ковбасу взагалі заборонив! Ярополк зрозумів, що йдеться про отой маленький народ, що єгиптяни тримають у рабстві. – То єднайтеся! - порадив він. - Разом вас багато! Вставайте, кайдани порвіте! Боритеся - поборете! – Дякую за пораду, - з щирою вдячністю сказав Мойсей. - Як стану дорослим - все зроблю як ти кажеш. Поведу народ мій у землю юдейську, і буде в нас своя етнічна держава, як у вас, трипільців. А наразі наша Юдея запродана фімістімлянам, самарітянам... Вечірка скінчилася пізно. – Можна я заночую у тебе в палаці? спитався Ярополк. – Та звісно, - відповіла Нефертіті. - Де ж ти пійдеш у таку ніч? Вони поверталися до дому удвох. Зірки вкрили небо. З Лівійської пустелі дув гарячий вітер. Тихо шепотіли пальми та бамбук. Між двома палацами був сад, де у тіні бананових дерев ховалися статуї богів. Понад дахами палаців і храмів височіли піраміди. Нефертіті взяла Ярополка за руку. Вони йшли мовчки, насолоджуючись тишею та гармонією. Раптом вони почули сміх і поцілунки. У місячному сяйві вони побачили чоловіка та жінку. Вони обіймали і цілували одне одного. – Це Аїда зі своїм коханим, - прошепотіла Нефертіті. – Хто вона? – Та принцеса з Етеопії. – А це шо, Радамес біля неї? – Точно, він. Ти його знаєш? – Та трохи. Дуже захоплюється козаччиною. Тут, на Нілі теж є пороги - то він собі думає теж зорганізувати Січ. Закохані почали роздягати одне одного, вкриваючи молоді чисті тіла поцілунками та іншими пестощами. Аїда впіймала губами великий напружений прутень Радамеса. Він застогнав, перегорнув її і наблизив свої губи до її чарівної вологої розкішниці. Проте, навіть перебуваючи до гори ногами, принцеса не випускала з рота своєї здобичи. Так вони милували одне одного, а темна єгипетьська ніч ховала їх під своїми крилами. – Поза 69, - роздумливо сказав Ярополк. Він пригадав Батьківщину, береги Дніпра, садок вишневий коло хати. – Чому саме щісдесят-дев'ять? - не зрозуміла Нефертіті. – Це такі є наші трипільські цифри, - терпляче пояснив Ярополк. - Шість пишеться це дев'ять, тільки навпаки. Ми винайшли цифри, а потім навчили їм індусських арійців. Тапер дехто назнає їх "індійськими". Але ж вони наші, трипільські! – Яка ж ота Трипільська культура людяна! - мрійливо сказала Нефертіті. - Правдивий зразок для усіх інших національностей! Аїда звільнилася з палких рук Радамеса. Вона поставила військового на руки, поклавши його ноги собі на плечі. Губами вона продовжувала пестити його скарб. А він, стоячи на руках, торкався ротом її розкішниці, і від тих доторків усе Аїдине тіло здригалося від насолоди. Нефертіті притулилася до Ярополка. – О Ярополку! - тихо сказала вона. - О прекрасний чужинце, носію великої Трипільської культури! Благаю тебе, оволодій мною! Опануй моїм чистим молодим тілом! Принеси мені насолоду, гідну богів! Знаю я, що є я лише незначна єгипетська фараонка, а ти - представник могутньої цивілізації. Але ж і я хочу трохи щастя. Зроби мені те, що зробив би гарній трипільській дівчині на берегах могутнього Дніпра, коло рідної тобі біленької хатинки, загубленої у вишневому садочку... І вона стала перед ним на коліна. Її руки обійняли його сідниці. Вона розкрила його туніку і оволоділа козацьким прутнем. Вона гаряче цілувала цей могутній жезл, який нагадував гетьманську булаву. Але Ярополк зупинив її і сам почав вкривати її поцілунками. Він зняв з жінки імператорський одяг і був вражений чарівною красою її гарного тіла. Він цілував і цілував ці багатства - її маленькі але милі груди, її струнку спину, її живіт та шию... Потім цілував пільці її ніг, її коліна, її сідниці. І коли зрештою дійшов до її чисто виголеної розкішниці, Нефертіті застогнала. І його губи цілували її вологу плоть, і його язик не давав їй спокою... Так продовжувалося хвилин десять. Багато разів з губ фараонки злітав стогін насолоди. Багато разів Ярополк призупинявся і починав знов. – Я не можу більше! Ахххх!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - востаннє простогнала Нефертіті. І забилася у насолоді. Потім остаточно розслабилася. Ярополк зрозумів, що на сьогодні досить. Вони одягнулися і пішли до палацу. У спальні їхні губи знов зустрілися. – В нас ціла ніч попереду, - сказав Ярополк. – Ціла ніч... - мрійливо повторила Нефертіті.  

© Саша Шло


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка