Олександр Гаврош Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу



Сторінка4/7
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ВИГАДУЄ ПЕРШИЙ НОМЕР
Цілу ніч Іван крутився на ліжку.

Він думав про завтрашню розмову, і сон його не брав. Ще раз і ще раз хлопець у деталях пригадував бій з Велетом, рідні гори, домівку і, звичайно, мамині галушки. Раптом йому згадалося, як він носив на собі дітей з їхньої вулиці. Тоді на нього залізала купа малечі, і він нагадував ведмежа, яке обліпили бджоли. А що як винести на манеж усіх артистів цирку? Це ж ідея! Іван ледве дочекався світанку.

Задум був справді незвичним. Мадам Бухенбах зібрала циркачів.

– Панове! – голосно мовила вона. – Зараз ми спробуємо новий номер. Іван Сила буде виносити з за куліс увесь наш цирк.

– Еге ж, – невдоволено мовив карлик Піня. Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.

– Починаємо! – плеснула в долоні мадам Бухенбах.



Першим на верховинця спритно зіпнувся акробат Фандіго. Він сів Іванові на плечі, міцно обхопивши його голову колінами. Чорнява красуня Рената легко злетіла по хлопцях нагору і тепер стояла на коліні та плечі свого брата. По інший бік Фандіго розташувалась танцівниця Мі  лена, піднявши граціозно догори руку. Залишались Пандорський та карлик Піня.

– Я ж оголошую номер! – ударив себе по чолі імпресаріо.



Тож Пандорський відпадав. Усі глянули на Піню.

– Я туди не полізу! – показав пальцем карлик на самий вершечок живої композиції. – Навіть не думайте!



Тоді Іван схопив його за комір куртки і посадив собі на долоню. Як не дивно, Піня на ній якраз умістився. Тут звідкись узялася мавпочка і, за звичкою, шугнула на голову карлику і почала його скубти. Всі розреготалися. Особливо затрясся Іван, під чого дівчата нагорі запищали.

– Чудово! – заплескала мадам Бухнебах. – А тепер, мій коханий ведмедику, спробуйте із цією живою купою зробити кілька кроків.



Тримати на собі чотирьох дорослих людей і мавпочку було не те що важко – незвично. Іван остерігався зробити зайвий рух, аби піраміда, основою якої він був, не розсипалася.

– Не бійся, – пролунав згори голос Фаніго. – Ми ж акробати!



Іван сміливіше ступив і пройшовся через увесь манеж. Як не дивно, ніхто не впав.

– Неймовірно! – засяяла мадам Бухнебах. – Іванові Силі – ура!

– Ура! Ура! Ура! – прокричала весело трупа і стала вітати новачка з таким оригінальним номером.

Усім сподобалося, окрім карлика Піні, якому здалося, що його навмисно образили.

– Цього я тобі не забуду! – зло прошипів він, дивлячись своїми вугільними очицями на щасливого Івана Силу.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЗНАХОДИТЬ СПІЛЬНИКА
Фікса сидів у задньому ряду шапіто майже під самим прожектором. Він насунув собі на очі капелюха і підняв комір, аби його не пізнали.

Агент дивився на того, хто зіпсував йому кар’єру. А можливо, й життя. Адже догана ніколи не вивітриться з його пам’яті. Догана! І кому? Йому – агентові 008, кращому нишпорці таємної поліції столиці! Фікса важко зітхнув.

Іван Сила прислуговував повітряним гімнастам під час їхнього виступу, притримуючи канат та підстраховуючи їх знизу. Він був у чорній, розшитій золотом, шкіряній жакетці, накинутій на могутні голі груди. «От на що здатен оцей вантажник! Тримати шнурки та носити діжки з оселедцями. Тьху!»

З усіх циркачів агентові припав до вподоби лише карлик. «Він такий же нещасний, як і я, – думав Фікса. – Всі його скубуть. Навіть дурна мавпа. Треба з ним ближче познайомитися», – вирішив він і став чекати завершення виступів.

Піня з недовірою поставився до похмурого типа зі щурячими вусами та насуну  і тим на очі капелюхом.

– Чого вам треба? – буркнув він.

– Хочу випити з вами пива, шановний, – блиснув у пітьмі двома золотими зубами Фікса.

(Так так, недавні дірки заповнилися найдорожчим металом).

Дармове пиво карлику завжди подобалося, але з якої речі цей незнайомець такий щедрий?

– Чому саме зі мною? – недовірливо глипнув Піня.

– Мене цікавить Іван Сила, – шепнув Фікса.

– Гаразд, – карлика охопила така цікавість, що у нього аж пересохло в горлі. – Я зараз переодягнуся. Чекайте мене за рогом у кав’ярні «Троє поросят».



У корчмі була гамірно й накурено. За дерев’яними столами сидів різношерстий люд, кожен про щось жваво базікав. Фікса з карликом їли смажені курячі крильця і запивали пивом.

– Проти цього типа, який себе хвалькувато називає Силою, порушена карна справа, – масними руками схопився за кухоль Фікса. – Його звинувачено у вбивстві.



Очі Піні округлилися від здивування.

– А чому ви його не арештуєте?

– Нам бракує доказів, – агент зробив великий ковток. – Це ду у же хитрий злочинець. Він вправно замітає сліди.

– О о! – тільки вимовив карлик, розгризаючи кістку.

– Тому в мене до вас, мій дорогий друже, важливе доручення, – Фікса обійняв карлика за плече, заодно витираючи долоню. – Ви будете нашими очима і вухами.

Піня розгубився. З одного боку, зв’язки з поліцією ніколи не зайві. Хтозна, що нас чекає попереду. А з іншого боку, йому

стало лячно.

Агент розцінив мовчанку горбуна по своєму.

– Ясна річ, що ви працюватимете не задурно. Дуже не задурно.



Він поплескав себе по кишені.

Піня розплився у посмішці. Це міняло справу.

– Тут мій телефон, – простягнув Фікса свою візитку. – У разі чого негайно дзвоніть.

– О’кей, шеф, – показав карлик криві зуби.

Раптом хтось за сусіднім столом промовив «Іван Сила». Обидва змовники нашорошили вуха.

– Ну, ти бачив, як він виносив на собі цілий цирк! – гаряче промовляв розчервонілий товстун з кухлем у руці.

– Так, йому справді пасує прізвисько «Сила», – на знак згоди закивала довготелеса пані з маленькими, як намистинки, губами.

– Панове! – раптом піднявся над столом юнак в окулярах. – Пропоную випити за Івана Силу, чемпіона Республіки із шапіто «Бухенбах»!



А оскільки більшість відвідувачів корчми вже встигла побачити виступи цирку, який розкинув своє шатро неподалік, то «Троє поросят» вибухнули одноголосним: «За Силу!» Фікса з карликом незадоволено пригубили пиво і відразу ж потяглися до виходу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ, У ЯКОМУ ОГОЛОШЕННЯ ІНКОЛИ ПРИНОСЯТЬ КОРИСТЬ
Мадам Бухенбах лютувала.

Ще б пак! їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на дядю Васю, який працював у шапіто вантажником сторожем, як на шкідливу комаху, котру треба негайно знищити.

Напередодні той вкотре напився і не помітив, як уночі викрали найкращого рисака.

– На кому тепер скакатиме Фандіго? Хіба на тобі, п’яна пико! – верещала мадам на всю вулицю.



Дядя Вася тільки знизував плечима і підтягував латані штани.

– Да я чо? Я нічо, – белькотів він, розводячи руками.

– Та я знаю, що ти – ніщо! – пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях вагончика. – Геть з моїх очей, нікчемо! Твоя зарплата – на користь фірми.

Вона важко сіла на порозі.

– Пандорський! – втраченим голосом гукнула мадам. – Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! – схопилася вона за голову. – Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.



Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою пігулкою на тарілочці.

– Мадам, – галантно промовив він, – не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а особливо краса, – не вартують жодних коників. Навіть таких, яким був наш Альфонс.

– Не крайте мені серце, коханий імпресаріо, – мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.

На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні – то й постоять.

Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Мі  хою, то по дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий. Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.

– Ну як вам «Залізне серце»? – запитав він хлопців.

– Супер! – гуділи вантажники.

– Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, – розгладжував вуса дядько Мотовило.

– Слухай, у вас що – кінь пропав? – раптом перервав бесіду Голий. – Я оголошення прочитав.

– Уночі вкрали, – зітхнув Іван.

– Та я його бачив! – ляснув він по плечу товариша. – Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? – уточнив радісний Голий. – Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.

Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛИИ ПОЧИНАЄ ПРАЦЮВАТИ
Монці, із сергою у вусі та люлькою в руці, примружив єдине око.

– Та що ви, хлопці, таке кажете, – щиро обурювався він. – Ніякого коня я не крав.

– Монці, давай не будемо, – Голий напирав на цигана, хоча був найменший з усіх. – Давай по доброму: ти нам – коня, а ми тобі – нічого. До речі, Монці, познайомся, – взяв він Івана за руку. – Це чемпіон Республіки з боксу, – брехав, не червоніючи, Міха. – Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш?

Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і взяло його в коло, досвідчений злодій так само вирішив, що здоров’я цінніше за будь якого коника.

– Чесно вам кажу, хлопці,   вивів Монці із хати жеребця. – Він сам до мене прийшов.



Вантажники засміялися.

– Ага, – не втримався Голий. – Отак постукав і сказав: «Монці, у тебе можна заночувати, бо надворі зимно?»



Усі зареготали.

Навіть циган.

  І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, – пригрозив на прощання Голий. Монці мовчав, глибокодумно потягуючи люльку.



Зате не мовчала мадам Бухенбах.

– Кохані мої,   літала вона від Івана до Міхи. – Ви врятували наш цирк.

– Не ми одні, пані,   заперечував Голий. – Просто іншим зранку на роботу.

– Пандорський! – гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. – Шампанського! Я хочу шампанського!



Той, позіхаючи, виліз зі свого вагончика.

– Мадам! Де я його візьму серед ночі?

– Не знаю! Де хочеш! – відрізала вона і повела хлопців у директорську.

– Ви шукаєте сторожа? – раптом запитав Голий.

– Так, – ствердно кивнула мадам. – Через цього пияка нас уже тричі грабували. Уявляєте?

– Пані, вважайте, що ви його вже знайшли, – підвівся Міха.

– Кого? – не зрозуміла директриса.

– Вартівника вашого неперевершеного цирку, – впевнено відповів Голий. – Дозвольте відрекомендуватися: пан Міха Голий, – він театрально схилив голову.



Усе було би чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів.

Пані Бухенбах розсміялася.

– Мадам, – спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона зупинила його рукою.

– Так це ви, юначе, знайшли коня? – вона запалила цигарку.

– Я, пані,   кивнув Міха.

– А чи не ви часом його вкрали? – кинула вона кинджальний погляд на хлопчину.

Голий почервонів.

– Я беру вас, – вона пустила йому в очі цівку диму. – І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.



Вона голосно розсміялася і наказала виділити вагончик дяді Васі для друзів.

– Чергуватимете вдвох, – закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що зараз владнала обидві справи.


РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА МІНЯЄ ОРІЄНТАЦІЮ
Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у

війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний хліб із салом.

– Скуштуй, синку, нашого харчу, – припрошував він, гучно кусаючи цибулю. – Мабуть, уже скучив за горами?

– Не рвіть, вуйку, серця, – зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. – А як там Маруся? – насмілився запитати Іван. – Ну та, що біля нас живе.

– Петрикова? – хитро перепитав Микульця. – Оце вже місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?



В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською нічого, але вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав її карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса – і всередині аж защеміло. А які вона готувала вареники!

– Передайте їй оце, – Іван простягнув срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. – Скажете, що від мене.

– Не журися, синку, – підморгнув Ми  кульця. – У тебе будуть ще сотні таких молодиць.

Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькам: «Хай мама зготують галушок зі шкварками для всієї вулиці». Зажурений, повертався він до цирку.

Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.

– Ну ти даєш, старий! – зловтішався він. – Так ти тепер вільний! Розумієш, сільська твоя голова? Цінуй свободу, поки вона в тебе є!



Бачачи, що Іван не відходить, він змінив тон.

– Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим женихом у столиці!



Ось тепер це Івана дістало. Він схопив товариша за комір і високо підняв.

– Гей! – брикнувся в повітрі Міха. – Поклади, де взяв.

  І не подумаю, – не повів бровою Сила.

Знаючи, що Іванової моці вистачить надовго, Голий змінив тактику.

– Дівчата! – загукав він до Ренати з Мілкою, які неподалік прали одяг. – Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.



Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.

– Дурень! – проказав він.

– Сам такий! – огризнувся Міха у відповідь, поправляючи комір.

– А я не проти! – раптом крикнула Мілка, і дівчата дзвінко розсміялися.



Іван хотів щось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці і замовк.

Вона дивилася на нього якось по особливому, і від цього тілом розливався тривожний щем.

«А й справді», – раптом подумав він, але тут же відігнав від себе несподівану думку. Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього спокійніше чомусь не стало.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ НАЙВИЩА ПЕРСОНА
Мадам Бухенбах була біліша за стіну.

– Вони прийдуть! – метушилася директриса, не знаючи, за що взятися. – Мій ведмедику, – звернулася вона до Сили. – Ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні у нас будуть незвичайні гості.



Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: «Сам пан Пре зи дент!»

– Я так хвилююся! Так хвилююся! – додала вона вголос.



Іван з Міхою вже півтора години думали над новим номером, але в голову нічого не лізло.

– Ну що, до дідька, робити?! – роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який стирчав з дошки. Той з легкістю увійшов у дерево.

– Ану спробуй його дістати назад, – раптом загорівся Міха. На жаль, цвях не було за що зачепити. – Придумав! – скочив Голий з ліжка і почав танцювати. – Але з тебе, «мій коханий ведмедику», – перекривив він мадам Бухенбах, – три слоники.

(Один слоник – це було коло довкола шатра на Івановій шиї).

– Гаразд, – посміхнувся Сила і нахилився до Міхи.



Президент Республіки випромінював незворушний спокій. Довкола нього сиділа охорона, яка промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, час від часу поправляючи пенсне.

Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому навіть спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.

Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.

– Хто й собі хоче спробувати? – запропонував силач глядачам.



На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався.

Він впевнено луснув по цвяхові долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.

Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.

– Що він робить? – почали перешіптуватися глядачі.



Але за секунду зрозуміли: Сила витягав гігантські цвяхи… зубами. Вони падали йому до ніг один за одним.

Президент задумано погладжував борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.

– Браво! – чулося звідусіль.

– Молодець!

– Ну й Сила!



Президенту сподобався цирк «Бухенбах», тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.

– Хай зроблять знімок із тим богатирем, – показав він шкіряною рукавичкою на Івана. – Я ґратулюю вас за прекрасний виступ, – простягнув Президент руку парубійкові. – Я знаменито відпочив.



Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.

«І мене! І мене!», – робила вона знаки, аби її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, посміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.

– Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє,   промовив Президент на прощання Іванові. – Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду.



Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом «Адміністрація Президента». У ньому було фото, на якому Президент тиснув йому руку. На звороті писало: «Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. З вдячністю». Це був почерк Президента.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ, У ЯКОМУ ВСІ ПОГРОЖУЮТЬ
Іван почув дивні звуки: ніби плач маленької дитини чи виття невідомої звірини. Звуки чулися із вагончика карлика Піні. Сила спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Через вікно було слабо видно, але Іван роздивився. Так і є: карлик удома. Але що він робить? У руці він тримає батіжок і шмагає ним… мавпочку Бе  ню! З вагончика знову почулися химерні звуки.

Іван рішуче постукав у двері. Всередині все стихло.

– Піню, відчини! – крикнув Сила.



У відповідь – анічичирк.

– Відчини, бо вивалю двері! – ще раз повторив Іван. – Ти мене знаєш.



Коли верховинець став напирати на двері, замок клацнув, і на порозі постав переляканий карлик.

– Чого тобі? – буркнув він. – Я вже спав!

– Де мавпочка? – грізно мовив Іван.

– Відпочиває,   тремтячим голосом відповів Піня.



Сила попрямував до великої скрині з одягом, де вона зазвичай ночувала. У самому низу в куточку забилася перелякана тварина, яка розумними чорними очима дивилася на Івана.

– Беню! Ходи до мене! – він взяв мавпочку на руки. – Ще раз дізнаюся, що ти б’єш тварин, скуштуєш моїх гостинців, – показав Іван здоровенного кулака. – А Беня поки поживе у нас!



Карлик тільки люто блиснув очима. Коли Іван зник із мавпочкою в темряві, Піня завив і шмагонув батіжком стіл. Тоді встав і почав одягатися. Він вирішив діяти. Незважаючи на пізню годину, мадам Бухенбах ще була в цирку.

– Пані Бухенбах, – вкрадливо почав карлик. – Беня зникла!

– Як це зникла? – пані Аделія після зустрічі з Президентом все ще перебувала у піднесеному настрої. – Певно, дурна мавпа сховалася.

– Судячи з усього, йдеться про викрадення, – наполягав Піня. – У моєму вагончику все догори дригом.

– Але хто це зробив? – мадам Бухнебах стала уважнішою.

– Я бачив неподалік Івана Силу. Він щось поспішно ніс у руках, – карлик вирішив обійтися без натяків.



Мадам зрозуміла, куди хилить горбун. Сила ставав головною зіркою її цирку, і безпідставні підозри такого нікчеми, як цей карлик, почали її дратувати.

– Я не маю жодних підстав не довіряти Іванові. Зрештою, ми його зараз покличемо і про все розпитаємо.



Карлик знітився. Залишався останній аргумент.

– А чи знає пані Аделія, що Сила вже сидів у в’язниці? – перейшов він у наступ. – І карна справа проти нього досі не закрита.



Усе! Досить! Мадам Бухенбах аж кипіла.

– Маленька потворо! – просичала вона. – Я знаю все, бо вносила за Івана заставу. Але якщо ти, підла твоя душко, – вона заліпила карлику гучного ляпаса, – ще хоч раз розпускатимеш плітки…



Тепер ляпаса горбун отримав з іншого боку.

– Тоді скуштуєш ось цього! – показала вона Піні батога. – А тепер геть звідси, і щоб я бачила тебе тільки під час виступів!



Карлик, задкуючи, вилетів з вагончика директриси, але перечепився через поріг і з розгону розтягнувся в калюжі.

Болото змішалося на його обличчі зі сльозами безсилля.

– Клянуся, – повернув він голову в бік Іванового вагончика. – Ти за все це відповіси!



Мадам Бухенбах хряснула дверима. Вона мала свої причини для лютування, Після візиту Президента і розмови з його помічником справа проти Івана Сили була закрита. Сьогодні вона одержала свої 50 тисяч назад, але тримала це в глибокій таємниці. По перше, заставою вона прив’язувала Івана Силу до свого цирку. А по друге, гроші зайвими ніколи не бувають. І тут цей дурний карлик мало все не зіпсував. «Треба бути обережнішою», – зробила висновок мадам і налила собі шампанського.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка