Олександр Гаврош Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу



Сторінка1/7
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Олександр Гаврош

Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу
Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу
Пісенька веселого цирку

Дорослі і малята!

Хлоп’ята і дівчата!

Чекає цирк на вас –

Мерщій біжіть до кас!
Життя – це цирк на дроті,

А цирк – життя в польоті.

Хто істину цю знає,

Той нас не оминає!
Вельможі і прочани!

Селяни і міщани!

Усіх ми радо приймемо,

І на арену вийдемо!
Життя – це цирк на дроті,

А цирк – життя в польоті.

Хто істину цю знає,

Той весело співає!
Нервовим і плаксивим,

Нещасним і злостивим

Даємо лік для всіх:

Здоровий щирий сміх!
Життя – це цирк на дроті

А цирк – життя в польоті.

Давайте лікуватися

Сміятися! Сміятися!

Передмова, яку обов'язково слід прочитати
Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо, не прочитавши її, ви не дізнаєтеся ГОЛОВНОГО.

Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі й раніше. До незаслуже  но забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши величезну кількість перемог. За свою неймовірну силу його нарекли ім’ям уславленого античного борця Кротона.

Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці «Кротон». Він товаришував зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.

І хоча «Неймовірні пригоди Івана Сили» здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не так цікаво.

А де в цій книжці правда, а де вигадка – спробуйте з’ясувати самі.
ПЕРША ЧАСТИНА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ
Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди сюди, як у велетенському мурашнику.

– Ого, скільки народу! – присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.

– То що, земляче, будеш чинити? – він справно скрутив саморобну цигарку.

– Та хіба я знаю, вуйку? – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду кудись на роботу найматися.

  І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, – дядько окутався густим димом.

– А чого він першим ліз! – здвигнув плечима Сила. – Та я його не сильно того… Так, струснув легко.

– Еге, струснув! – вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! – постукав він себе кривим пальцем по чолі.

– Що тепер поробиш, – зітхнув на повні груди легінь. – Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

– Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, – глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

«Поліція!», – раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. «Ходімо», – кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. «Злодій! Тримай злодія!» – кричали задні.

Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але, на своє нещастя, зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.

– Красти! У мене красти! – найбільше репетував молодик у білому фартуху.

– М м м! – тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

– Та він же німий! – крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як радше ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

– Ходімо, Штефане! – взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. – Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, – з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

– От лайдак! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – пробулькотів вдалині його голос.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ
– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.

– Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

– То щось паскудне? – не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

– Хлопці, а ви звідки будете? – раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

– От тобі маєш, песся лабо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. – То ти говориш, паскуднику?

– А що я мав робити? – шморгнув носом малий. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! – глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульця.

– А здохнути з голоду – не гріх? – почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

– Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

– З дорогою душею, дядьку! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. – Панове, дозвольте відрекомендуватися

– Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся по свояцьки до нього вуйко. – Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна звідки, а ти дурня клеїш.

– Від роботи, дядьку, коні дохнуть! – підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

– От хитре! – хитав головою вуйко. – Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?



Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

– Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу – третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульця. – Ми думали, що ти – голодранець. А виявляється – перша людина на вокзалі.

– Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він глянув на парубійка.



Але той мовчав, наминаючи за трьох.

Обід для Сили був справою святою.

– Авжеж, спробуй такого забути, – після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

– Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! – Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

– От типчик! – сплюнув вуйко. – Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!



«Сто ли ця!», – подумав і собі про щось Іван Сила.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ
У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» – сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.

– Мені би роботу, – ледве просунув до віконечка півголови Іван.

– Ого, який здоровило! – щиро здивувався чоловічок. – Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха ха. Ну це ми завтра подивимося.

Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).

Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.

Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час затихали.

Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше – свою кирпату сусідку.

«Бідна Маруська! – думав Іван. – Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…» На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повного мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…

Добре виспавшись (що що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.

Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнені.

Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.

Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».

Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.

Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого – Міху Голого. Але, проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це – даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.

– Голий? Знаю такого, – примружив той око. – А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю?



Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидаючи, що з нього можна виманити.

– Та ні! Мені треба Міху, – відмахнувся Іван.

– Голий вас сам знайде, коли треба буде, – втратив малий інтерес до розмови і писклявим голосом почав знову благати перехожих:

«Подайте попієчку сироті!»
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ДЕМОНСТРУЄ СИЛУ
Івана у столиці вражало все, а найперше – рух. Усе тут кудись поспішало, бігло, летіло, метушилося. Зовсім не так, як у горах, де можна запросто прилягти на травичці й спостерігати, як повільно пливуть хмари. Тут, напевно, висміяли би вже саме таке бажання. Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини та афіші. Він, на відміну від інших, нікуди не квапився, бо до вечора ще було далеченько.

Його увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько, який горланив: «Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходь, хто хоче заробити!»

Та бажаючих не знаходилося.

Іван протиснувся вже до самої середини, бо дійство його зацікавило.

Глашатай, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що заробіток зривається і через мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.

– Хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому – значна знижка, – вирячував він свої чорні очища, але ніхто не виходив.



Серед глядачів пробіг іронічний смішок.

– Добре, перший бореться без вступного. Зате всі виграні гроші – його! Тільки його! Ну, хто?! – горланив він, втрачаючи терпіння. Та, зауваживши безхитрісне обличчя та широкі плечі Івана, тут же прийняв рішення.

– Ось! Ось хто першим вийде на ринг! – потягнув він верховинця за руку в коло. – Як тебе звати? – запитав він очманілого парубійка.

– Сила, Іван, – пробелькотів той.

– Хо хо! – прогудів кумедний вусань. – Це буде поєдинок знаменитих бійців. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись!

Підморгнувши Іванові, він із капелюхом пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий організатор оголосив: «Оскільки будуть боротися знамениті бійці, ставка виграшу подвоюється». Натовп схвально загув.

– Давай поєдинок!

– Починай!

– Ану вріж йому, Сило!

– Велете, виходь!

Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, та годувати сім’ю якось треба.

«Почали!» – гукнув вусатий, і Велет спокійно наблизився до Івана.

Він вирішив обійтися із цим дітваком лагідно, уклавши його на землю простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдавалося. Через кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі. Натовп підбадьорююче ревів, а організатор почав нервово крутити свого прямого і довгого, як шпиця, вуса.

– Зважаючи на рівність сил, дозволяються всілякі прийоми, – оголосив раптово він.



Велет різко відскочив убік і з розмаху вдарив Івана кулаком у груди. Той заточився, але втримався на ногах. Образа і біль були такими сильними, що Іван, не довго думаючи, з усієї сили тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулак парубійка потрапив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, він гучно упав до ніг вражених глядачів.

Вусатий ще намагався його примусити продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. Натовп почав вигукувати ім’я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не залишалося, як вручити Іванові повний капелюх грошей.

Ошелешений Іван стояв посеред цієї живої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав.

Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою. У руці він тримав ціпок.

– Молодий чоловіче, я вас чекаю завтра по обіді у себе вдома, – він простягнув Іванові візитну картку. – До зустрічі! – посміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого капелюха.



Оговтавшись, Іван попрямував до притулку. Його переповнювали різні емоції, але передчуття чогось нового і світлого було найсильнішим. «Сто ли ця!» – згадав він вуйка Микульцю і розсміявся: «Ех, маминих галушок би зараз!»
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗУСТРІЧАЄ ПОВАЖНУ ПЕРСОНУ
Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.

Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій.

– Привіт кращим трудівникам вокзалу! – поплескав він по плечу Івана. – Як ся маєш? Не сильно завантажують?

– Хочеш спробувати? – засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.

– Не ображайся, ведмедю. Ця я так, подружньому, – Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.

– Хух! – нарешті зітхнув щасливо верховинець, вмощуючись на травичці біля знайомого.

Він ліг горілиць, заклавши руки за голову, і спостерігав за небесними баранцями, які пливли і тут, так само, як удома.

– Ти шукав мене? – удавано байдуже запитав Голий, длубаючись сухою травинкою в зубах. – Я чув, ти розбагатів. Це правда?

– Від тебе нічого не приховаєш. Ти – гірше поліції,   засміявся Іван.

– Лайдаку, я – краще поліції,   ображено відрізав Голий.

– Гаразд, не бурчи. Краще подивись на це, – Сила простягнув йому вчорашню візитну картку.

– Доктор Брякус, – прочитав уголос Голий. (Як не дивно, читати він умів).

– Що за холера? Ти захворів? – скривився він. – Повір мені, що дохтори тільки видурюють гроші.

– Цей пан запросив мене сьогодні в гості,   не дослухав Іван.



Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.

– Ну то пішли!

– Куди? – позіхнув Іван.

– У гості. Це недалеко, – почав поправляти на собі уявну краватку і такий же уявний капелюх Голий. – Тим паче, що я ще сьогодні не обідав.

– Стривай, мене ж одного кликали, – посміхнувся Іван.

– Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу самого до дохтора… Е е, як там його, – тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була така сама уявна, бо назвати так те, що було на голові у Міхи, означало б завдати смертельної образи найгіршому перукареві).

– Брякус.

– От от, до якогось брякуса дрякуса. І взагалі, не ламайся, бо я персона зайнята, – це означало, що Голий до відвідин його поважності д ра Брякуса готовий.



Іван приречено зітхнув, солодко потягнувся і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою паном Мі  хою Голим.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ПОЧУВАЄ СЕБЕ НЕЗРУЧНО
Вони зупинилися перед зеленою хвірткою, за якою виднівся невеликий, але чепурний будинок. Поруч росла яблуня.

– Чекай! – зупинив Міха товариша, який вже намірився дзвонити. Він кішкою видерся на дерево й уважно розглядав подвір’я.

– Нічогенько! – прорік він. – Дуй! Я тут посиджу. Якщо щось, свисти.

З дерева донісся гучний хрускіт. (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня – Міху).

Іванові нічого не залишалося, як задзвонити. Двері відчинив сам доктор.

– А а, наш богатир, – задоволено посміхнувся він. – Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, – провів він гостя до оселі, потираючи руки.



Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов’ю до старовини.

– «Війна війною, а обід обідом», як казали наші войовничі предки. Спочатку пообідаємо, а вже потім – справи, – запросив він Івана до столу.



Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи.

Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуса і борідку: «Почувайте себе абсолютно вільно. їжте, як вам зручно».

Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.

Після обіду вони всілися у м’які шкіряні крісла, і господар запалив сигару.

– Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? – випустив він цівку диму.



Іван розгубився. Бо, крім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.

Доктор Брякус розцінив цю паузу по своєму.

– Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його можливості. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, – він театрально поплескав кінчиками пальців.

– А що ви лікуєте? – наважився і собі на запитання Іван.

Брякус здивувався.

– А а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що… – він на хвильку запнувся.

– Означає, що… – продовжив Брякус. – Зрештою, яке це має значення? Молодий чоловіче, я – тренер, і хотів би попрацювати з вами, – перейшов він до діла. – Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені платитимете, а я вам, – він знову випустив дим.

– Зрештою, як бачите, – показав Брякус на дорого обставлену кімнату, – гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт – це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.



Іван не знав, що відповісти.

– Я відкриваю імена, і це дає мені задоволення, – Брякус підвівся. – А тепер ходімо до гімнастичної зали.



Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор його зважував та робив основні обміри.

– Цікаво! Вельми цікаво, – гладив він борідку. – Ширина плечей майже 70 см. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, – простягнув він на прощання дрібну, але тверду руку.

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка