Ольга Юліанівна Кобилянська апостол черні роман у 2-х томах



Сторінка1/27
Дата конвертації26.05.2016
Розмір4.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Annotation


Нинішнє перевидання останнього значного за обсягом і вершинного в ідейно-художньому плані твору Ольги Кобилянської «Апостол черні» здійснено за раритетними публікаціями: в празькому місячнику «Нова Україна» (1926—1928) та книзі, виданій у бібліотеці часопису «Діло» у Львові 1936 року. Роман напрочуд актуальний в умовах української дійсності, а тому цікавий і цінний для сучасного читача. —❖ ♦ ❖— «Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками». —❖ ♦ ❖— [Прим.верстальника: У тексті збережено діалектичні, лексичні та фразеологічні особливості письма авторки. Діалектизми й рідковживані слова тлумачаться у розділі «Словник», який у електронній версії реалізовано за допомогою лінків.] Ольга Юліанівна Кобилянська«Апостол черні»[1] — романний вінець творчості Ольги КобилянськоїІ томІІ томПриміткиСловникПодякиІлюстрації

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135

Ольга Юліанівна Кобилянська
АПОСТОЛ ЧЕРНІ
Роман
У 2-х томах


«Апостол черні»[1] — романний вінець творчості Ольги Кобилянської

Високохудожнє слово цієї письменниці напрочуд містке, вражаюче, здатне заворожувати і, за незбагненними законами ланцюгової реакції, творить нові символічні образи, як це бачимо з вірша сучасного українського поета Ігоря Калинця:  



Апостол черні — Кобилиця
і Царівна Кобилянська
сходять з гір
у парламент, у совість.

Ольжина Земле,
Битво і Покоро.

Незгасна рано,
що Сочєвою сочиться.

(Вірш І. Калинця «Буковина» з його збірки «Тринадцять алогій» (1991).  



Ольга Юліанівна Кобилянська (1863—1942) — класик української літератури, чия спадщина посідає чільне місце в літературному процесі періоду «fin de siècłe»[2]. Поряд із творами Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника повісті, новели й оповідання письменниці з Буковини є зразком нового, психологічного напряму в українській літературі. Найбільш знаними, найчастіше друкованими її творами середньої та великої епічної форми є повісті «Людина», «Царівна», «Земля», повість-балада «В неділю рано зілля копала…», великий пласт новелістики кінця 1880-х і 1890-х pp., а також мала проза початку XX століття. Менш знаними є твори, написані після 1914 року. Життєтворчість Ольги Кобилянської дослідники поділяють на кілька періодів. До першого з них належать роки її літературного навчання (1870—1891), коли були написані оповідання «Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», «Нарис з життя Буковини», повість «Вона вийшла заміж» (інша редакція — «Людина»). Це був час пошуків себе, свого творчого голосу. Містком від перших поетичних спроб до прози стали «Щоденники», ведені юною літераторкою у 1883—1891 pp., коли вона з родиною мешкала у Кимполунзі (Південна Буковина, нині — Румунія) і в селі Димка (нині — Глибоцький район Чернівецької області). Другий період (за періодизацією Ничипора Томашука) припадає на 1891—1901 pp. Тоді О. Кобилянська створила повість «Царівна», робота над якою тривала від первісного задуму у 1888 році до остаточного завершення у 1895 р. і надрукування в газеті «Буковина» (1896). В одному із варіантів повість названо «Без подій». У ній поглиблено змальована психологія персонажів, глибоко фактурно подано центральний образ Наталки Верковичівни. Леся Українка відгукнулась так: «Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентського жіноцтва»[3]. До цього періоду належать оповідання на теми з життя селян-гуцулів «Природа», «Час», «Некультурна», «Жебрачка», шедевр малої прози екологічної проблематики — «Битва». У цей час з’явилися глибоко реалістичні твори з життя села «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Мужик», а також на теми з життя інтелігенції «Аристократка», «Мати Божа», «Impromtu phantasie», «Valse melancolique». Увінчує другий період життєтворчості О. Кобилянської повість «Земля» (1901), задум якої визрівав довго — від братовбивства 1894 р. в родині Жижиянів у селі Димка. Письменниця по-справжньому взялася до роботи над «Землею» і закінчила її першу частину в квітні 1901 р. Планувала написати і другу частину твору, поверталась до цього у 1930-х pp. Третій період охоплює життя і творчість О. Кобилянської 1901—1914 pp. Тоді були написані новели «Смутно колишуться сосни», «Самітно мені на Русі…», «Мої лілеї», «Через море», — всі під впливом «письменницького приятельства» з Осипом Маковеєм. Це твори про особисті болі й страждання. Реалістичний нарис «За готар», в якому центральним є високохудожній образ «чорної Магдалени» — людини з народу з високими моральними принципами. Прикметно, що квінтесенція новели «Думи старика», висловлена в заклику: «Золотої нитки не згубіть!», який утверджує принцип духовної неперервності поколінь, характерний і для публіцистики О. Кобилянської. Відчутний генетичний зв’язок «Дум старика» із повістю «Ніоба», де виведено Зоню Яхнович — одну з найулюбленіших героїнь письменниці. У цьому вона зізнавалася в автобіографії «Про себе саму» так: «Та описана мною „Ніоба“ існувала  с п р а в д і, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу»[4]. Одним із високохудожніх творів О. Кобилянської, що постав на мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…», є «В неділю рано зілля копала…». «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого, знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія»[5], — свідчила сама письменниця. Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаними драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки і з повістю «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Після «В неділю рано…» О. Кобилянська повертається до теми інтелігенції і пише два великі твори «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913). У першому з них спостерігається подальший розвиток теми морального самовдосконалення та всеосяжної любові. Леся Українка так відзначила автобіографізм твору: «[…] І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм „Через кладку“? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!.. Я пізнаю там, як живих, і св. Анну, і брата вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її „критикувати“, для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують […]»[6]. Ще одним твором із життя інтелігенції, цього разу — про музику і артистку, є повість «За ситуаціями», головний образ якої — Аглая-Феліцітас є продовженням і розвитком жіночого типу. Христя Алчевська захоплювалась повістю, пишучи, що це «[…] злет жіночої душі в невідоме, до утворення свого „царства музики“, сполученої з гармонією особистого життя […]»[7]. За Н. Томашуком, четвертий період у житті й творчості О. Кобилянської припадає на 1914—1940 pp., а п’ятий — на 1940—1942. На нашу думку, їх можна об’єднати і кваліфікувати як останній період життєтворчості белетристки з Буковини. До речі, докладний аналіз цього призахідного етапу нами зроблено в монографії «На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 року)» (Чернівці, Букрек, 2006). Великий пласт автентичної публіцистики (на відміну від неавтентичної, приписуваної О. Кобилянській, публіцистики 1940—1941 pp., що є містифікацією авторства і її перу не належить), спогади, критична стаття «Про Толстого», а також 27 зразків малої прози — все це увійшло до збірки «Огрівай, сонце…», упорядкованої нами і випущеної у видавництві «Букрек» 2011 р. Тут надруковано як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки», «Вовчиха»), так і малознані, а то й зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915—1930-х pp.: «Щира любов», «Чудо», «Лісова мати», «Московський ґвер», «Путіфара», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!», «Ворожки», «Жарт», «Серна», «Пімста» та ін. Керуючись принципом, що у творчості класика української літератури Ольги Кобилянської не повинно бути білих плям, пропонуємо уважному читачеві й поціновувачеві її останній великий твір — роман «Апостол черні». Він є новаторським за жанром, навдивовижу сильним в ідейно-проблемному відношенні. Як пише сучасна дослідниця Олеся Химин, «Україна, державність, нація — ось ті головні поняття, навколо яких концентрується основна увага авторки „Апостола черні“»[8]. О. Кобилянською обраний цілковито новий ракурс: показ долі України (її минулого, сучасного, майбутнього) крізь призму життєвого чину окремих, передових представників українства. Написаний у 20-ті pp. XX ст., тоді ж обнародуваний у празькому журналі «Нова Україна» (1926—1928), але й після того протягом тривалого часу (кінець 1920 — перша половина 1930-х pp.) ретельно редагований, цей твір був надовго вилучений з літературного процесу й читацького користування. Від окремого двотомного видання в бібліотеці львівського часопису «Діло» (1936) до нових зустрічей із читачами материкової України (в Канаді твір з’явився в 1984 р.) минуло більш як півстоліття. Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману — «Апостол черні» (в чорновому варіанті — «Юліян Цезаревич»), а найголовніше, — його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, — все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці. Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив Олег Бабишкін у першому томі «Історії української літератури» 1954 p.), а з другого — відмовляли в ідейно-художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману „Апостол черні“ (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір»[9], — читаємо в УРЕ. Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін у нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та Мирослава Лещенко — в однойменному літературному портреті (1973). На тлі тотального несприйняття твору в радянські часи приємним винятком стала розлога стаття Ничипора Томашука «Роман О. Кобилянської „Апостол черні“» (1969), сама поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному — у відстоюванні ідейно-художньої вартості написаного О. Кобилянською. «Це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому»[10]. Сама авторка висловлювалася про «Апостола черні» як про твір «з текстом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі,   т в о р и т и   с в о ю   в л а с н у   к у л ь т у р у». І далі підкреслила (у листі до Степана Смаль-Стоцького): «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для збудовання своєї держави»[11]. Саме в цьому державотворчому закликові О. Кобилянська дуже близька до поетів Празької школи, суголосна із Олегом Ольжичем, який у поезії «Незнаному воякові» стверджував:  

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.
……………………………
Над диким простором Карпати-Памір
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава[12].

 

У творчості поетів-пражан Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Олени Теліги апологетизувався образ мужчини-воїна, борця за вільну українську державу, такого, як витворений талантом О. Кобилянської Юліян Цезаревич. У вірші О. Теліги «Сучасникам» читаємо:  



Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу і горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив[13].

 

Ідеалом виступає людина «меча», надзвичайно актуальний у першій половині XX століття, в час бездержавності, образ: «Та тільки меч — блискучий і дзвінкий — Відчує знову ваш рішучий дотик […][14]» (З вірша О. Теліги «Відповідь»). Не випадковим був і відчутний вплив на письменницю-буковинку людей «чину», а особливо критика Миколи Євшана (Федюшки), Дмитра Донцова, Юрія Липи. Прикметно, що сучасники Ольги Кобилянської після появи окремого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) відгукнулися в періодиці Галичини й Буковини. Найоперативніше зреагував додаток до коломийського двотижневика «Жіноча доля» — «Світ молоді», — матеріалом «Нова повість Ольги Кобилянської» (1936, № 10). Підпис під публікацією відсутній, але одне з наступних чисел додатку не залишає сумніву, що авторкою її була Ірина Вільде. Вітаючи від імені української молоді «нашу дорогу письменницю з її новим твором», вона підкреслила, що О. Кобилянська «…вміє силою свого інтелекту, силою своєї віри в ідеї, що їм служить, перетворювати й нахиляти свого читача поклонятись тій, що й вона, вірі. Велике, божественне це завдання письменника…». Наголошено також, що «провідна ідея книжки — вже не жіночі права, а Україна»[15]. Повернувшись через деякий час до «Апостола черні», Ірина Вільде у статті «Ева, Дора й тета Оля» докладно зупинилась на жіночих типах твору і зробила висновок: «В цілому повість дуже цікава й дуже цінна своїми мистецькими й моральними вальорами» (якостями — Я. М.)[16]. У 1937 р. чернівецька газета «Час» відгукнулася двома рецензіями на роман «Апостол черні» О. Кобилянської — за підписами «Читач» і «Один з багатьох». У них підкреслено актуальність і читабельність твору, висловлено суть роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» — «для визволення і величі батьківщини»[17]. Центральним образом роману (а за жанровою дефініцією це не повість чи оповідання, а саме велика епічна форма) є постать Юліяна Цезаревича (і тут доречно згадати, як афористично висловився Микита Шаповал (Сріблянський), адресуючи письменниці слова: «Цілую руку, що написала „Царівну“ і пише… царевича»[18]). Тут вдало обіграно назви ранньої повісті «Царівна» й останнього роману. Юліян — син годинникаря Максима Цезаревича — показаний в розвитку. Перші сцени — він малий, шестилітній, грається в майстерні батька, потім — п’ятнадцятирічний учень гімназії, що рятує родину о. Захарія у неприємній пригоді із розтривоженими кіньми, далі — семінарист, закоханий у доньку панотця Еву, зрештою — зрілий, духовно сформований дорослий чоловік, який обирає для себе шлях вояка. Юліян виявив себе істинним патріотом, взірцевим українським діячем, висококультурним інтелігентом, чиє кредо — діяння, чин. Прототипами цього образу, очевидно, були брати письменниці: класичний філолог Юліан, військовий Степан, юрист Олександр Кобилянські. Морально-етичний імператив молодого Цезаревича — побувавши в європейських країнах, набути знань і повернутися «до своїх рідних вуликів, усяких Покутівок, щоб працювати на своїй землі для свого народу». На противагу Юліянові Ева Захарій регресує як патріотка, цурається української мови, проявляє відступництво, а покохавши поляка Зигмунта Каву, спольщується. Другим, духовним батьком для молодого Юліяна стає отець Захарій, чий образ вимальовано рельєфно, пластично, реалістично. Обравши в юності шлях богослова та виконуючи важливу для народу місію інтелігента, о. Захарій був просвітником і для громади, й у власній родині. Цей священик достойно ніс свій життєвий хрест, відбуваючи в маленькому галицькому селі Покутівка щоденну свою покуту. Прообразом «романного» села стало село Молодятин на Коломийщині, де О. Кобилянська гостювала в родині пароха Костянтина Балицького. Очевидно, що у своєму останньому романі авторка зобразила діяльність, судження, настанови цього греко-католицького священика, який став прототипом позитивного образу Івана Захарія. Прикметно, що О. Кобилянська вперше у нашій літературі відмовилась від традиційного показу попа-визискувача, здирника, хапуги, наділила свого героя високими моральними якостями, піднеслась до зображення концептуального образу священика, який був провідником ідеї відродження України. На наше переконання, у процентному співвідношенні ідейна вага, яка падає на образ представника духовенства — отця Захарія, істотно більша, ніж те, що акумульовано в образах представників учительства (старший вчитель Рибка, управитель народної школи Дубовий, Оксана Цезаревич). О. Кобилянська, зрештою, одягнула Юліяна не у вчительський костюм (при явному нахилові до мов, захопленні філологією, педагогічному дарові) і не у священицьку рясу (попри студіювання теології, мрії батька й матері, особистий взірець в особі о. Захарія). Авторка чітко вказала місце життєвого чину свого героя, визначила «сродную» йому працю — військову службу (бо і його дід, капітан Цезаревич, був військовим). Треба зазначити, що за своєю проблематикою, тематикою, жанром, системою образів, поетикою, ідейною насиченістю «Апостол черні» О. Кобилянської є різновекторним, багатоосяжним. Як назвав літературознавець Іван Денисюк, — це феноменальний роман. За генологією, — інтелектуальний, не так ідеологічний, як роман ідей, філософський з елементами Bildungsroman’y (роману виховання), тобто сімейний і любовний. Особливо важливо, що в українській літературі це один з перших творів, де виявились риси нового типу інтелектуального роману, а отже, він повинен посісти належне місце в ній поряд із творами А. Кримського, В. Підмогильного, В. Петрова (Домонтовича). «Апостол черні» став віхою серед творів української прози, в центрі яких — процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (простеження історії родів Цезаревичів, Альбінських, Орелецьких). На противагу раніше створеним письменницею досконалим образам жінок (у «Людині», «Царівні», «Ніобі», «Valse melancolique»), в останньому романі витворено нового, неординарного, самодостатнього героя-мужчину. Штрихами виписано жіночі образи Дори Вальде, тети Олі Альбінської, сестер і матері Юліяна Цезаревича, бабуні Орелецької. На рівні ідеологічного наповнення «Апостол черні» вирізняється патріотичною авторською позицією, домінуванням еволюційних процесів (після написаної в 1903 р. новели «Думи старика»). У романі наголошено, що в часи міжвоєння, збройної боротьби за відстоювання української державності потрібні «апостоли меча». Ось чому сучасники високо оцінили внесок письменниці у виховання таких апостолів. Так, сучасниця і приятелька буковинки Ольга Гузар, прочитавши рукопис твору, висловилася: «Ця повість — це підслухане життя. Про будову та про виведення поодиноких характерів, середовищ і настроїв не приходиться говорити багато. Це ж твір Ольги Кобилянської, а вона вміє оповідати. Взагалі вдумливий психолог знайде в цій повісті багато цінного матеріалу». Як наголосила Ірина Вільде, «Кобилянська належить до тих письменників, що не тільки держать крок з життям, але й випереджують його. Зрозуміло, що тільки такі письменники можуть бути апостолами ідеї»[19]. Поруч із такими апостолами ідеї, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, почесне місце в українській літературі посідає «величава духовна квітка Буковини» (О. Гончар) — Ольга Кобилянська. Достовірним свідченням цього є романний вінець її творчості — «Апостол черні». Віриться, що нинішнє його видання знайде своїх поціновувачів.  

Ярослава МЕЛЬНИЧУК кандидат філологічних наук, лауреат Міжнародної премії ім. О. Кобилянської

І том


Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка «Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч.[20] мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм — піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. «Хорий, дуже хорий, — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або віддасть з словом «пропав безнадійно, киньте!». І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу». Ледве що відкивне головою і — пішов. А коли «хорий» вже вилічений і він його вам віддасть — то як поставить вам ціну — хоч клякай, він не спустить. «Перше було добре, — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. „Полковий“ — як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує», усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато — одних на продаж, другі до направки — від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто. На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь — одначе — як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.  

*

З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали «мотор», мов сателіти. Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася. Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу. Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[21] в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього. «Я нічого пташечці не зроблю», — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити». «Вона кусає?» «Вона відлетіти може…» Дитина вдивилася зачудовано на батька. «Відлетіти?» «Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!» Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку. «Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?» Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю». «Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю їй нічого». «Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?» «Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька». Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати не вільно». І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: «Не кричіть татку, вона зараз відлетить», — а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету — не рухався з місця. «Ти ще тут? Де карбач?» Хлопчина розплакався. «Ти чого плачеш?» Юліян мовчав, хлипаючи. «Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?» Малий показав безмовно на пташку. «Хочеш  м а т и  її?» Хлопець притакнув головою. «І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш». Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.  

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка