Олег та Валентин Авраменки Зруйновані зорі Пролоґ Альвійська вендета



Сторінка1/18
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.4 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Олег та Валентин Авраменки

Зруйновані зорі
Пролоґ

Альвійська вендета

Споглядаючи зорі, рідко замислюєшся про відстані, що пролягають між ними. А коли це й спадає на думку, то все одно в голові не вкладається, які вони величезні й неосяжні. Космос такий безмежний, що його реальні масштаби просто непідвладні буденній уяві. Навіть одна-єдина планетна система, крихітна цятка на карті Ґалактики, насправді має такі колосальні розміри, що жоден флот з усіх нині сущих і тих, що можуть бути створені в доступному майбутньому, не в змозі цілковито контролювати її.

Та що там планетна система! Взяти хоча б невеличку, але дуже важливу частину, по суті її ворота — дром-зону. На цій обмеженій ділянці простору зосереджені гіперканали, які, немов нитки величезного павутиння, простягаються від зорі до зорі і по яких можна потрапити в будь-який реґіон Ґалактики, не витрачаючи роки, сторіччя й тисячоліття на польоти з субсвітловою швидкістю. Зазвичай радіус дром-зони рідко перевищує п’ятнадцять мільйонів кілометрів. На перший погляд, це дрібничка у масштабах усієї системи — але тільки на перший. А насправді це секстильйони кубічних кілометрів, напхані понад сотнею мільярдів каналів, — цифри жахливі, запаморочливі, вражаючі. Ці цифри роблять будь-яку систему вразливою перед масованим нападом противника.

І лише системи, що належать людству, є винятком з цього правила. Їх мало, проте всі вони перетворені на неприступні фортеці, які не можна взяти ані штурмом, ані облогою. Люди єдині володіють секретом повного блокування дром-зони, і понад сотню років тому цей секрет не дав їм зазнати остаточної поразки в ґалактичній війні з іншими розумними расами. А нещодавно людство, зализавши рани й зібравшись на силі, перейшло від оборони до наступу і знову стало якщо не наймогутнішим, то найгрізнішим і найнебезпечнішим з усіх народів Ґалактики…

Утім, система Джейхани, яку атакував флот альвів, не належала людям. Вона була власністю ґаббарів, однією з ключових систем цієї раси, столицею всіх ґаббарських володінь у Великій Маґеллановій Хмарі. Про значущість Джейхани свідчив хоча б той факт, що за чисельністю й потужністю військ, які охороняли її, вона поступалася лише чотирьом ґаббарським світам, серед яких, природно, був Ґаббаріс — планета-прародителька всіх ґаббарів, центр їхньої могутньої імперії.

Флот нападників, за всіма правилами військової стратеґії, завдав розсіяного удару відразу по кількох десятках каналів. Як уже зазначалося, війська оборонців були чисельними, але й дром-зона чимала за площею, тому ґаббарам довелося терміново підтягувати сили до вогнищ прориву. За цей час у локальний простір Джейхани проникло вже достатньо кораблів аванґарду, щоб прикривати вторгнення в систему основних сил флоту. Незабаром по всій дром-зоні точилася запекла битва.

Важкий ракетний бомбардувальник „За Мельмак!“ під командуванням Жорже Перейри Душ Сантуша, флот-надполковника Об’єднаних Збройних Сил Альвійської Федерації, йшов у самісінькому хвості другої хвилі вторгнення. Його рідна 249-та Ґвардійська ескадра вийшла з каналу, розташованого на зовнішній межі дром-зони, й одразу атакувала оборонні позиції противника. Під її потужним вогневим прикриттям бомбардувальник у супроводі ескорту з двох десятків високоманеврених винищувачів поспіхом залишив район бойових дій і з максимальним прискоренням помчав у безкраї глибини космосу.

Кілька ворожих кораблів, що патрулювали простір за межами дром-зони, кинулися навперейми цій невеличкій ескадрильї, але розрахунки бортового комп’ютера свідчили, що всі вони, крім одного, не встигали наблизитися на відстань, придатну для ведення прицільного обстрілу. П’ятеро винищувачів негайно відокремилися від ескорту й рушили назустріч єдиному противнику, що становив реальну загрозу. Під час короткої, але запеклої сутички двох із них було знищено, але своєї мети вони досягли — ґаббарський корабель зазнав суттєвих ушкоджень і мусив припинити переслідування.

Ще протягом півгодини винищувачі супроводжували Душ Сантуша, аж поки почали потроху відставати — хоча вони мали досить потужні двигуни, та за своїми швидкісними характеристиками все ж поступалися бомбардувальнику „За Мельмак!“. Нарешті пілоти винищувачів, переконавшись, що їхньому підопічному більше ніщо не загрожує, стали гальмувати. Тепер їм належало повернутися до своїх і доповісти командуванню, що перший етап операції успішно виконано.

А Душ Сантуш, зберігаючи цілковите радіомовчання, продовжував іти своїм курсом. Він піднявся високо над площиною екліптики системи і вже міг не боятися зустрічі з випадковим патрулем ґаббарів. Космос гігантський, і навіть ті величезні сили, що зосереджені в системі Джейхани, наче голка в скирті соломи.

Шлях попереду був вільний і безпечний, тож надполковник Душ Сантуш дозволив собі трохи розслабитися. Йому вдалося відірватися від ворога без найменших ушкоджень — і це було найголовніше. Голова Ради Верховного Командування ґранд-маршал Ітіро Ямамото чесно попередив його: у разі серйозного порушення в роботі життєво важливих систем бомбардувальника негайно спрацює механізм самознищення, перетворивши корабель на хмару плазми.

Ні, Душ Сантуш не боявся смерті, бо інакше не пішов би на військову службу. Але йому дуже не хотілося померти безглуздо й безцільно, так і не виконавши свого завдання — мабуть, найважливішого за всю кар’єру.

Хоча саме завдання, відверто кажучи, йому зовсім не подобалося, і надполковник не побоявся прямо сказати про це головнокомандувачу. У відповідь ґранд-маршал по-батьківськи поплескав його по плечу й промовив:

— Якби я бодай на секунду припустив, що завдання буде вам до смаку, ви б нізащо його не отримали. Ми, альви, цивілізований народ, і такий спосіб ведення війни не може не викликати у нас огиди… Але так треба, надполковнику. Сподіваюсь, ви це розумієте.

Душ Сантуш усе розумів і цілковито погоджувався з ґранд-маршалом. Ґаббарів слід провчити. Не просто помститися їм (хоча надполковника, як і всіх альвів, переповнювала жага помсти), а суворо покарати — так, щоб вони запам’ятали це надовго.

Альви ніколи не симпатизували ґаббарам і вважали, що природа припустилася фатальної помилки, наділивши цих мавп здатністю до абстрактного мислення, тобто тим, що відрізняє розумних істот від вищих тварин. Ну а люди свого часу утнули ще більшу дурницю, коли зробили ґаббарів космічною расою. Засвоївши передові технолоґії й розселившись по Ґалактиці, ці дикуни зберегли психолоґію кам’яного віку, вони за ніщо мали власне життя й існування інших розумних істот. Так, понад сім років тому вони піддали масованому ядерному бомбардуванню людську Країну Хань; на цей акт ґеноциду людство відповіло знищенням кількох їхніх планет. Але ґаббарів це не зупинило, їм було начхати на втрати, вони керувалися не мораллю, а простою арифметикою — люди значно поступалися їм у чисельності, а отже, можна було пожертвувати десятками мільярдів своїх одноплемінників заради цілковитого винищення людства.

За інших обставин альви навряд чи переймалися б чварами між ґаббарами та людьми — вони не любили ні тих, ні інших і вважали, що обидві раси цілком заслуговують на взаємне винищення. Проте ґаббари зайшли надто далеко й спробували розбомбити людську планету Мельпомену, яку контролював об’єднаний флот альвів і дварків. Якби це вдалося, люди не стали б розбиратися, хто винен у цьому злочині, їхня помста була б спрямована проти всіх трьох рас, отож альвам із дварками мимоволі довелося захищати й Мельпомену, й решту людських світів, що перебували під їхньою владою. Невдовзі до цього тандему з тієї ж причини приєдналися хтони, а згодом — і нереї-п’ятдесятники, утворивши так званий Четверний Союз, спрямований проти ґаббарів та їхніх васалів іруїлів. Ще три ґалактичні раси — дхари, келоти й ґлісари — зовні зберігали нейтралітет, але перші й другі нишком підтримували ґаббарів, а треті надавали перевагу Четверному Союзові. Хитрі й підступні люди досягли заповітної мети — вони розкололи коаліцію своїх ворогів і змусили їх воювати один з одним.

Надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, як і всі альви, не любив людей. Людство, яке до середини минулого століття неподільно владарювало в Ґалактиці, зневажало решту розумних істот, нав’язувало їм свої порядки, свій світогляд і навіть свою культуру — включно з мовою, звичаями, традиціями. З дев’яти розумних рас лише п’ятдесятники на момент контакту з людством перебували на достатньо високому рівні розвитку, щоб уповні зберегти самобутність своєї цивілізації і встояти перед політичною, економічною та культурною експансією людей. Решта ж рас не змогла опиратися людському впливу й більшою чи меншою мірою асимілювала. Особливо постраждали від цього альви, дварки та ґаббари, які фактично нічого не зберегли зі своєї історичної спадщини.

„Ну, нехай ще ґаббари,“ — злостиво думав надполковник. — „Вони взагалі не мали цивілізації, а мешкали в печерах, і найвидатнішими їхнім досягненнями були кам’яні сокири й наскальні малюнки. Але ж ми, ми…“

І щонайгірше — з цим уже нічого не вдієш. Не можна сказати, що альви не намагалися повернутися до своїх коренів, кілька разів вони робили такі спроби, але всі їхні зусилля зазнавали фіаско. На відміну від ґлісарів або, наприклад, хтонів, які лише частково перейняли людську культуру, альвам не було за що зачепитися, на що спертися. Навіть одвічні альвійські імена звучали для їхніх вух дико, незвично й (соромно зізнатися) вкрай смішно. Часом деякі надміру патріотичні батьки називали своїх дітей на честь леґендарних героїв докосмічної доби, але, як правило, нічого путнього з цього не виходило. Таких дітей часто кпинили, з них глузували однолітки, а це відчутно травмувало дитячу психіку. До речі, сам надполковник Душ Сантуш при народженні отримав стародавнє царське ім’я Мудіжохраве, однак, досягши повноліття, змінив його на Жорже, а спогади про знущання, що їх він зазнав у дитинстві та юності, лише посилювали його нелюбов до людства…

Проте поруч зі стійкою антипатією люди викликали у Душ Сантуша щось на зразок поваги. Він поважав їх за військову доблесть, за непохитну волю, палке прагнення вижити й відродити колишню велич власної раси. Людей у жодному разі не можна було назвати м’якотілими істотами, навпаки — вони були дуже жорстокими й нещадними, та водночас ці їхні якості мали свої розумні межі.

Натомість у ґаббарів таких меж не існувало. Вони воювали, наче м’ясники, знищували цілі населені планети й не почували жодних докорів сумління за скоєне. У відповідь альви, дварки, п’ятдесятники й хтони знищували ґаббарські планети й чинили так усупереч етиці своїх рас, порушували свої ж власні моральні норми. Але з ґаббарами інакше не можна: вони не розуміли інших арґументів, окрім силових.

Дотепер жертвами масованих ядерних бомбардувань як з одного, так і з іншого боку ставали провінційні, малонаселені світи, чиї військові ґарнізони були надто слабкими, щоб стримувати наступ ворога до прибуття підмоги. Проте останнім часом ґаббари, незважаючи на втрати, чимраз частіше атакували стратеґічно важливі системи з метою завдати удару по ключових планетах противника. А місяць тому їм вдалося прорватися до Мельмака — однієї з головних планет Альвійської Федерації. Щоправда, довести справу до кінця вони не встигли, оскільки вчасно прибув на допомогу флот дварків, та все одно Мельмак дуже постраждав: від одного лише бомбардування загинуло близько мільярда його мешканців, а решта були тією чи іншою мірою вражені променевою хворобою — і десь третина з них без надії на одужання.

Цей жахливий злочин вимагав адекватної реакції. І вона не забарилася — проте зовсім не така, на яку чекали ґаббари. Альвійські вчені не били байдики, і хоча їм, як і раніше, не вдавалося розгадати секрет блокування каналів, вони створили зброю, в порівнянні з якою ґлюонні бомби людей виглядали дитячими іграшками. І честь першого застосування цієї зброї в реальній бойовій обстановці випала надполковникові Душ Сантушу. Це, втім, була сумнівна честь, але все-таки честь. А назва бомбардувальника — „За Мельмак!“, командування яким він прийняв лише п’ять днів тому, не потребувала жодних коментарів і свідчила сама за себе. Те, що йому належало зробити, було актом відплати за напівзруйновану планету, за мільярд загиблих альвів і вдвічі більшу кількість приречених на смерть від променевої хвороби.

Проте місія Душ Сантуша не обмежувалася лише помстою. Те, що відбудеться за кілька годин, має стати для ґаббарів грізним застереженням на майбутнє і продемонструвати решті рас могутність альвів. Зокрема й людям — тепер вони не почуватимуться в безпеці навіть за надійно заблокованими дром-зонами. Вони цілком правильно вважали, що надсилати величезний флот через кілька парсеків звичайного простору — нереально і безперспективно, адже під час тривалої багаторічної подорожі той не лише втратить усю свою боєздатність, а й розсіється в просторі та стане легкою здобиччю для оборонців системи. Зовсім інша річ — один-єдиний корабель, від якого тільки й вимагається, що запустити ракету (а для надійності — кілька ракет) у певну мішень.

Коли бомбардувальник „За Мельмак!“, розвернувшись по плавній дузі, ліг на заданий курс, битва в районі дром-зони вже вщухала. Альвійсь-кий флот, виконавши своє завдання, тепер відходив із системи, імітуючи панічну втечу. Ґаббари, мабуть, вважали, що відбили атаку ворога, і вже святкували перемогу. Але вони глибоко помилялися…

Політ до наміченої мети зайняв у Душ Сантуша лише трохи більше восьми годин. Власне, тому головне командування й обрало Джейхану — з усіх ключових систем ґаббарів тутешня дром-зона найближча до центрального світила. За чотирнадцять мільйонів кілометрів від сонця Джейхани корабель почав екстрене гальмування з таким розрахунком, щоб обійти зорю по максимально крутій гіперболі. Незадовго до проходження нижньої точки траєкторії надполковник увімкнув спеціальну консоль, не пов’язану єдиною мережею з рештою бортових систем, і ввів код доступу. Довге поєднання літер і цифр міцно засіло в голові Душ Сантуша, проте він кілька разів уважно перевірив набраний код, перш ніж підтвердити його правильність. Це ж бо не жарти — у разі щонайменшої помилки корабель миттєво вибухне.

Код був правильний, і на екрані з’явилося повідомлення: „Готовність номер один. Активувати пристрій?“

Надполковник відповів ствердно. Текст на екрані змінився: „Іде активація. Залишилося 6 хвилин 27,13 секунди,“ — і ввімкнувся зворотний відлік часу.

Душ Сантуш терпляче чекав, погладжуючи спітніле хутро на своєму лобі. Він не мав анінайменшого уявлення про те, які процеси відбуваються зараз усередині найзвичайнісінької на вигляд ракети, і, чесно кажучи, знати про це не хотів. Йому було досить того, про що коротко розповів ґранд-маршал Ямамото. Навіть від цієї вкрай куцої інформації у надполковника ставала дибки шерсть на загривку, а по спині пробігали цілі зграї бліх — звісно, у переносному значенні, адже Душ Сантуш був охайним альвом. Коротше, його жахала сама думка про те, що невдовзі має статися, а як і чому — його аніскілечки не цікавило. Це був той випадок, коли незнання — благо…

За шість з половиною хвилин цифри на таймері обнулилися, і термінал видав звіт: „Пристрій активований і готовий до використання.“

Душ Сантуш повернувся до головної командної консолі й задіяв систему керування ракетними установками. Всі подальші маніпуляції були звичні для нього й навіть буденні: він провів запуск ракети на протихід власному руху, тим самим пригасивши її швидкість відносно зорі. За кілька секунд, згідно з закладеною проґрамою, на повну потужність запрацювали реактивні двигуни ракети, і вона стрімко понеслася вниз, до поверхні палаючого світила. Безумовно, ракета, досягнувши фотосфери, згорить, але це вже не має значення — для вмісту її боєголовки не страшні жодні температури.

„Ну ось, справу зроблено,“ — з похмурим задоволенням подумав надполковник Душ Сантуш, спостерігаючи на екрані радара за польотом ракети. — „Тепер ці мавпи отримають по заслузі. А мені, мабуть, пора давати дьору. І якнайшвидше.“

Обігнувши по гіперболі сонце Джейхани, бомбардувальник „За Мельмак!“ знову помчав у відкритий космос. Душ Сантуш швидко розрахував курс і, трохи поманеврувавши, щоб зорієнтувати корабель у потрібному напрямку, запустив на повну потужність ходові двигуни. Попереду на нього чекало вісім годин польоту до дром-зони, а потім — стрімкий прорив до першого-ліпшого каналу. Надполковник був упевнений, що зуміє прорватися, — саме в цьому він мав чималий досвід. От тільки б устигнути дременути звідси, поки не спрацювала ця пекельна машина, яку сам же й скинув у надра зорі…

І він устиг — майже останньої миті. Ще при його підході до дром-зони яскравість сонця Джейхани різко зросла, і цей дивний феномен частково відвернув увагу численних патрулів від невеликого корабля, який на запаморочливій швидкості увірвався в район їхнього патрулювання і з п’ятої спроби зумів пірнути в недосліджений канал другого роду.

Опинившись у безпеці й переконавшись, що резонансний ґенератор вправно пронизує гіперпростір, флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш розслаблено відкинувся на спинку пілотського крісла. До почуття виконаного обов’язку й задоволенням від того, що ґаббари отримали по заслузі, в його душу закралась якась пригніченість і спустошеність. Щоб трохи себе втішити, він дістав із кишені мундира невелику пласку коробочку, в якій лежали, чекаючи свого часу, дві великі ґенеральські зірки. Душ Сантуш носив їх із собою вже третій рік і тепер був упевнений — ні, твердо переконаний! — що вже невдовзі ці зірки перекочують на його погони…

А тим часом сонце Джейхани щосекунди ставало дедалі яскравішим, немов якийсь невидимий гігант активно підкидав паливо в його термоядерне горнило. Поступово подив шістнадцяти мільярдів ґаббарів, що населяли систему, змінився на переляк, який швидко переріс у загальну паніку. Вони збагнули: невдовзі станеться щось жахливе, катастрофічне, таке, що суперечить самій світобудові, чого навіть у принципі бути не могло.

Приблизно за чверть години після того, як бомбардувальник „За Мельмак!“ залишив локальний простір Джейхани, системою пронеслася хвиля нейтринного спалаху — провісника Наднової. Щільність нейтрино була такою високою, що за рахунок її розсіяння на електронах і збудження ядерних рівнів усі мешканці системи отримали одноразову дозу опромінення близько тисячі рентґенів. Проте відчути перші ознаки променевої хвороби вони вже не встигли, бо невдовзі після цього їхнє світило вибухнуло, викинувши в довколишній простір потужні потоки електромаґнітного випромінення.

Сліпучий спалах небаченої інтенсивності миттю спалив усе живе на денному боці планети, а космічні кораблі та станції, незважаючи на захисні силові екрани, перетворилися на гігантські подоби мікрохвильових пічок, в яких живцем зварилися всі їхні мешканці. Потім вони вибухнули, але вже з мертвими екіпажами на борту. Лише кільком суднам у районі дром-зони, чиї командири виявилися досить кмітливими і в міру боязкими, вдалося уникнути загибелі, негайно вислизнувши з системи через найближчі канали.

Мешканцям нічного боку Джейхани пощастило значно менше. Тисячокілометрові товщі порід уберегли їх від первинного електромаґнітного імпульсу, який лише вивів з ладу лінії електропередач і системи комунікацій, а також індукував викид заряджених часток з радіаційних поясів у іоносферу. Це викликало ґрандіозні полярні сяйва, помітні навіть у тропіках. Проте милуватися цим дивовижним видовищем ґаббарам було ніколи, бо слідом за першим стався другий, основний спалах Наднової. Тут уже денний бік планети перетворився на вогняне пекло з чистої плазми, а верхні шари атмосфери з нічного боку розпеклися настільки, що мешканцям на поверхні стало, м’яко кажучи, спекотно. Довгі, як вічність, хвилини вони вмирали від перегріву й задухи, чорними завидками позаздривши тим щасливчикам, які розпрощалися з життям без жодних мук, від прямого удару проміння знавіснілого світила. Ті ж ґаббари, які в цей момент з різних причин перебували глибоко під землею, загинули ненабагато пізніше, коли Джейхану від передсмертної агонії почали стрясати потужні сейсмічні хвилі.

А деякий час потому вже по мертвій системі зі швидкістю в кілька тисяч кілометрів на секунду вихором промчали мільярди трильйонів меґатонн сонячної речовини. Вони змітали все на своєму шляху — планети, місяці, астероїди, невблаганно прямуючи у міжзоряний простір.

І це був лише початок…



Стефан: Війна триває
1

Коли ми вийшли з каналу, наші бортові датчики відразу виявили присутність у районі дром-зони ворожих кораблів. На щастя, це був не цілий флот і навіть не окрема ескадра, а лише сторожова флотилія, що складалася з важкого крейсера, двох фреґатів, чотирьох легких корветів і півтора десятка шатлів-винищувачів. Судячи з позивних, крейсер і шатли належали дваркам, а обидва фреґати з корветами — п’ятдесятникам.

Найближче до нас судно противника перебувало за два мільйони кілометрів, тож ми мали досить вільного простору для подальших маневрів. Чужинці ж, упізнавши в нашому кораблі земного розвідника, не виявили надмірного завзяття і лише для проформи вислали нам навперейми один із фреґатів у супроводі двох корветів та півдюжини шатлів. А від крейсера невдовзі відокремився швидкохідний кур’єр, оснащений потужним резонансним ґенератором, і попрямував до дослідженого каналу другого роду, який вів просто в локальний простір планети Суомі, де було розміщено одну з військових баз Четверного Союзу. Можна не сумніватися, що він ніс звістку про нашу появу в системі, але навряд чи варто було перейматися, що у відповідь сюди надішлють бойову ескадру. Коли б на нашому місці був корабель ґаббарів або їхніх союзників, тоді інша річ — п’ятдесятники з дварками миттю б заметушилися. Зате до нас вони поставилися з такою ж недбалою настороженістю, з якою ставилися до інших людських кораблів, які час від часу навідувалися на Магаваршу, щоб дізнатися про життя-буття своїх старих одноплемінників, які залишилися доживати свій вік на рідній планеті. За п’ять років, що минули відтоді, як наш флот вийшов із системи, поступившись контролем над нею п’ятдесятникам з дварками, ніяких серйозних інцидентів не траплялося.

За нашою кормою все ще світилася блакиттю горловина відкритого каналу першого роду, і будь-якої миті, в разі виникнення несприятливих для нас обставин, ми могли відступити в систему Ґамми Індри під захист бриґади, що супроводжувала нас у дорозі. Проте всі дані зовнішнього спостереження свідчили, що жодна небезпека нам не загрожує — звісно, якщо ми не будемо такими дурними й не чекатимемо наближення чужинців.

Анн-Марі Прентан, капітан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллії, яка суміщала обов’язки офіцера зв’язку й оператора артилерійських систем, повідомила:

— Орієнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника — сімнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всі джерела штучних радіосиґналів з боку Магаварші мають явно людське походження.

— Чудово, — сказав я. — Надіслати через канал повідомлення: „Ситуація задовільна, підтримки не потребуємо.“

— Слухаюсь, сер! — відповіла Анн-Марі й узялася до справи.

На відміну від матеріальних об’єктів з ненульовою масою спокою, електромаґнітні хвилі безперешкодно проникали крізь відкритий з обох кінців канал першого роду. Це давало змогу за порівняно невеликих енерґетичних витрат підтримувати прямий радіозв’язок між найближчими системами — наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точніше, відновлено) між Землею й Террою-Ґаллією — радіосиґнали проходили через кілька проміжних ретрансляційних станцій в незаселених системах, захищених від чужинців за допомогою повного блокування дром-зон.

— Повідомлення прийнято, командире, — за кілька секунд обізвалася Анн-Марі. — Отримано відповідь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“

Я кивнув і зосередив свою увагу на екрані інтеркому:

— Реакторний відсік?

Бортінженер Ортеґа відзвітував про успішне завершення циклу роботи резонансного ґенератора і повторно, як уже робив це кілька хвилин тому, перед самим виходом з каналу, доповів про повну готовність до запуску ґравітаційних і термоядерних рушіїв. Сторонньому спостерігачеві, мабуть, здалося б кумедним, що Арчібальд, із ранґовими відзнаками контр-адмірала, звертається до мене, капітана, як до свого командира. Проте для нас нічого кумедного в цьому не було. Так уже склалося.

Прийнявши рапорт Ортеґи і швидко ознайомившись із розрахунками бортового комп’ютера на тактичному дисплеї, я скомандував:

— Курс на планету Магаварша. Почати маневри по відриву від противника і виходу з дром-зони. Повний вперед.

— Є повний вперед! — тут-таки озвався другий пілот, лейтенант Лайф Сіґурдсон.

Таке формулювання наказу передбачало, що я надаю йому право вільного вибору маршруту й послідовності необхідних для цього маневрів. А команда „повний вперед“ була цілком символічною, як данина давній морській традиції і для космічних кораблів просто означала відсутність обмежень на швидкість.

За допомогою серії коротких, точно розрахованих імпульсів бічних дюз Сіґурдсон зорієнтував корабель у потрібному напрямку, після чого запустив головний двигун з прискоренням майже 90 g. Бортовий комп’ютер миттєво видав на тактичний дисплей свій проґноз: за шість хвилин кораблі противника наблизяться до нас на мінімальну відстань у півтора мільйона кілометрів, а тоді почнуть безнадійно відставати. З комп’ютерних розрахунків також було видно, що обраний Лайфом курс до Магаварші — один із найоптимальніших за співвідношенням „швидкість — безпека“.

Не втримавшись, я схвально мугикнув собі під ніс. Сіґурдсон був чудовим професіоналом, справжнім майстром своєї справи, і вже давно заслужив місце капітана корвета або першого пілота на важкому крейсері. І ось, нарешті, два тижні тому його офіційно представили до звання лейтенанта-командора, а за цим вочевидь слід очікувати й підвищення на посаді. Я, звісно, щиро радів за Лайфа, але водночас мені було сумно з ним розлучатися. Всі ці сім років ми прослужили разом, і мені важко було уявити на місці Сіґурдсона когось іншого…

Капітан ворожого фреґата правильно оцінив ситуацію і за шість хвилин, коли відстань між нами досягла свого мінімуму в півтора мільйона кілометрів, взявся обстрілювати нас із лазерних гармат, а попереду за нашим курсом пустив нам напереріз десяток позитронних ракет і приблизно стільки ж концентрованих згустків високотемпературної плазми.

На лазерний обстріл ми не звертали уваги — на такій відстані неможливо було досягти достатньої щільності вогню, аби пробити наш силовий захист. Плазмові залпи теж неприємностей не обіцяли — згустки швидко розсіювалися в просторі. Інша річ, ракети з самонавідними боєголовками — наша швидкість була ще замалою, щоб після першого промаху вони не змогли підкориґувати траєкторію і знову націлитися на нас.

Саме ними й зайнялася Анн-Марі. Дарма що її основною спеціальністю були системи зв’язку, а не артилерія, їй знадобилося лише тринадцять лазерних імпульсів, щоб підбити вісім ракет ще на півдорозі до нас, а решта дві було знищено влучними пострілами з плазмових гармат. Тим часом ворожі кораблі, зробивши свою справу (тобто довівши нам, що вони, як можуть, охороняють підступи до системи), припинили переслідування й повернулися до патрулювання дром-зони.

У локальному просторі Магаварші склалася вельми парадоксальна ситуація, що радше скидалася на якусь гру, ніж на справжнє протистояння. Коли п’ять з половиною років тому флот людей розблокував дром-зону й залишив систему, війська дварків і нереїв-п’ятдесятників негайно узяли під контроль свою „законну територію“ й одразу ж зіткнулися з відчайдушним опором кількох десятків тисяч літніх магаваршців, що засіли в напханих зброєю Катакомбах і раз по раз здійснювали партизанські вилазки, влаштовували диверсії на наземних військових базах і обстрілювали застарілими, але все ще боєздатними ракетами станції й кораблі на орбіті.

Вживати проти них рішучих заходів чужинці не наважувалися. По суті, їм взагалі не потрібна була Магаварша — планета з небагатими сировинними ресурсами і практично знищеною в процесі евакуації промисловістю, яка крім того займала вкрай невигідне стратеґічне положення. За кілька місяців після початку цієї безглуздої окупації п’ятдесятники й дварки були б радісінькі піти звідси, залишивши Магаваршу напризволяще. Але вчинити так означало б визнати власну слабкість, до того ж тоді ґаббари не забарилися б окупувати планету й жорстоко розправилися з рештками її населення. А Людська Співдружність цілком могла розцінити це як змову, що потягло б за собою адекватні дії не лише проти ґаббарів, а й дварків з п’ятдесятниками.

Зрештою чужинці вирішили залишити в дром-зоні свій патруль, щоб продемонструвати, ніби вони контролюють систему, а на випадок вторгнення ґаббарів у локальний простір планети Суомі, що нині належала п’ятдесятникам, були підтягнуті додаткові сили, готові за необхідності здійснити швидкий перехід через канал другого роду й вступити в бій з ворогом. За будь-якого результату битви це мало переконати людей у відсутності змови з ґаббарами й запобігти можливим актам відплати.

Утім, поки ґаббари не робили анінайменших спроб заволодіти Магаваршою. Вони, без сумніву, ладні були пожертвувати й десятьма власними планетами заради знищення однієї людської — їх же було майже трильйон проти сорока з невеликим мільярдів людей. Але в даному разі шкурка вичинки явно не варта, оскільки люди, що мешкали на Магаварші, й так були приречені на швидку смерть — просто внаслідок свого похилого віку. За останні п’ять років їхня чисельність зменшилася більш ніж удвічі. Зараз це був світ смерті, світ нескінченних похоронних процесій, і в жодному з його занедбаних пологових будинків не лунало криків новонароджених немовлят…

Зачекавши ще кілька хвилин і переконавшись, що чужинці припинили переслідування, Анн-Марі зняла з голови ментошолом і невимушеним жестом прибрала з лоба русяве пасмо.

— Завдання виконано, командире. Шлях попереду чистий.

— Виконання прийнятне, операторе, — офіційно відповів я.

В армії та флоті це була найвища оцінка дій, і бортовий комп’ютер автоматично зафіксував її в бортовому журналі. Хоча для послужного списку Анн-Марі це не мало особливого значення — вона працювала у військовій контррозвідці, а цей політ зараховувався їй просто як позачергова відпустка з особистих причин. Те ж саме стосувалося й Арчібальда Ортеґи, який обіймав посаду головного інженера ескадри у складі елітного Управління Спеціальних Операцій. Власне, і він, і Анн-Марі мали летіти з нами як звичайні пасажири, але з такої нагоди командування зробило виняток і дозволило їм тимчасово увійти до складу екіпажу „Зорі Свободи“.

Такий самий виняток було зроблено і для дев’ятнадцятирічної дівчини з пишною гривою білявого волосся, яка зараз сиділа в кріслі спостерігача. У чітких, правильних рисах її вродливого, хоча й надто серйозного обличчя важко було впізнати ту дівчинку, яку понад сім років тому я зустрів в аеропорту Нью-Калькутти і яка перевернула все моє подальше життя. Хтозна, як би склалася моя доля, коли б не ця зустріч з Рашеллю. Найімовірніше, я б у всякому разі зараз керував космічним кораблем — маю надію, пілот я непоганий, а дехто стверджує, що один із найкращих у всьому земному флоті. Але Рашель не лише розчинила переді мною двері у безмежний Всесвіт, вона подарувала мені свою дочірню любов — і цей дарунок був для мене не менш цінним, аніж перший.

Цьогоріч Рашель закінчила школу і, всупереч усім запереченням матері, обрала собі військову кар’єру. Вже за три дні вона мала приступити до занять у щойно відродженій військово-космічній академії Анаполіса, але, зважаючи на останні події, їй довелося змінити свої плани. Суперінтендант академії поставився до цього з розумінням (щоправда, знадобився особистий дзвінок федерального міністра оборони) і дав Рашелі тижневу відпустку. Ситуація справді була винятковою.

Крім того, на „Зорі Свободи“ як тимчасові члени екіпажу летіли Меліса Ґарібальді й Ріта Аґатіяр — остання була начальником медсанчастини тієї самої ескадри, де служив головним інженером її чоловік Арчібальд Ортеґа. Таким чином, на борту корабля зібрався майже весь мій старий екіпаж — з тих часів, коли ми разом воювали за звільнення Сонячної системи від Чужих.

От тільки не було з нами ані професора Аґатіяра, Рітиного батька, ані Раджіва Шанкара — відомого науковця, полум’яного борця за свободу людства, активного діяча підпілля на Магаварші, а останніми роками — незмінного голови уряду Світу Барнарда. Аґатіяр і Шанкар не полетіли з різних причин, і найповажнішою була причина відсутності останнього. Хоча, в певному сенсі, він був тут, з нами, проте…

Здавалось, Рашель прочитала мої сумні думки, бо повернула до мене голову й підбадьорливо всміхнулася. Її великі сірі очі наче говорили мені: „Життя триває, тату. Незважаючи ні на що“.

Я всміхнувся їй у відповідь і знову перевів погляд на прозору стіну штурманської рубки, де яскраво сяяв маленький диск Агні. Навколо нього оберталася поки невидима нам планета Магаварша, до якої ми впевнено тримали курс. Покинута, вмируща планета… Та однаково Рашель мала рацію — життя триває.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка