Олег Чорногуз «аристократ» із вапнярки сатиричний роман



Сторінка1/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.55 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Annotation


Відомий український сатирик у своєму першому в Україні сатиричному романі вивів цілу галерею гротескно яскравих сатиричних типів, що уособлювали витвори безлико-тоталітарної радянської системи. Роман написаний з властивою авторові іронією, читається легко, захоплююче. В часи так званого застою цей веселий, дотепний, але гострий і соціально спрямований твір з виразно українським національним обличчям дивом пробився у світ через стіну суцільної і всеохоплюючої ідеологічної цензури і став настільки популярним, що кілька його видань миттєво тонули в надрах вдячних читачів, котрі бачили в ньому гротескно-правдиве віддзеркалення тогочасної дійсності.
Анотація до видання 1983 р.: "У сатиричному романі українського радянського письменника висміюються мнимі життєві цінності сучасного міщанина. Пошуки «легкого й красивого життя» приводять героя цього твору Євграфа Сідалковського в коло пристосуванців, що паразитують на натхненній праці наших людей. В гумористично-сатиричний калейдоскоп потрапили й обивателі, і бюрократи, й інші носії чужої для нас моралі." Олег ЧорногузЕПІЛОГСІДАЛКОВЩИНА, УЯВНИЙ РАЙ МІЩАНИНА

notes12345678

Олег Чорногуз
«АРИСТОКРАТ» ІЗ ВАПНЯРКИ
Сатиричний роман



КНИГА ПЕРША

Ніколи нічого не вигадуйте. Придивіться до людей, які вас оточують, і ви побачите, скільки у них дивацтв. Автор Золото випробовують вогнем, жінку — золотом, чоловіка — жінкою. Почуто від Сідалковського  



РОЗДІЛ І,

у якому розповідається про елегантного незнайомця, провідницю міжнародного експреса, трьох в одному купе, китайського божка, дівчину з оливковими очима, фотокореспондентів і спалахи, як на полі бою

 

Поїзд наближався до Вапнярки, коли на пероні з'явився цей елегант у чорних окулярах «дипломат» та костюмі з лавсановою ниткою. Піджак на ньому переливався натуральним сріблом дунайського оселедця і викликав у пасажирів жагуче бажання випити й закусити. До його лакованих черевиків, здавалося, бракувало тільки смолянистих, як і чуб, тоненьких вусиків а-ля Дон-Жуан, краватки типу «метелик» і золотої «цибулини»-годинника з позолоченим ланцюжком, що мав претензійно звисати з бокової кишені жилетки. Вони зупинилися одночасно: поїзд і оцей периферійний франт, що артистично схрестив руки на грудях, ніби даючи можливість новоприбулим провідницям помилуватися собою. Перед ними й справді стояв замріяний красень з довірливими і лагідними очима, з яким дівчата зустрічаються навіть тоді, коли заздалегідь знають, що все це загсом не закінчиться. Контрастні, трохи товстуваті й хтиві губи начебто промовляли, що вони відкриті вітрам і доступні для слабко-характерних жінок та гарячих поцілунків. Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль — усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з'явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді. Торс незнайомця мав такі класичні пропорції, що на ньому хотілося негайно повісити табличку: «Манекен для Будинку моделей, 5-й зріст, 50-й розмір», — а потім усе це запустити у серійне виробництво. Дженджуристий молодик поважно підійшов до провідниці і, взявши її за лікоть, змовницьки сказав: — Красуне, до Києва. По броні… Провідниця на якусь мить розгубилася, ніби в неї несподівано відібрало мову, а потім безапеляційно заявила: — Ніякої броні! У мене міжнародний вагон. — Проте одразу ж знітилася під його поглядом і, ніби виправдовуючись, додала: — Я б з радістю, але у моєму вагоні польська і молдавська делегації… — Чудово, люба: вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні… між Вапняркою і Крижополем… Тепер провідниця навіть посміхнулася. Його сірі очі світилися такою добротою і щирістю, що дівчина вже готова була взяти його, порушивши всі інструкції, але вчасно помітила цибату постать бригадира поїзда з зеленою нашивкою. — Он туди! — Вказала вона червоним прапорцем. — За вагоном-рестораном — наші вагони. Причепили в Унгенах… Ображений у своїх найкращих почуттях, молодик гордо повернувся і попростував у хвіст поїзда. — Привіт кучерикам! — спритно підтягнувшись, він вискочив на підніжку, цього разу не давши навіть опам'ятатися провідниці — симпатичній дівчині з двома кучериками біля вушок. — У мене, красуне, радість і нещастя: у столиці померла бабуся, а у Вапнярці в жодній касі немає квитків… — Яка ж це радість? — простодушно спитала вона, сприймаючи його жарт цілком серйозно. — Так бабуся ж міліардерша! За все своє стодволітнє життя прийняла п'ять мільярдів пляшок, але всі на дві копійки дешевше номіналу… Вловила вміст, хоч пляшки були й порожні? — У мене немає місць, — прозаїчно відповіла дівчина. — Люба, але в тебе є ніжне дівоче серце, добрі очі і такі милі кучерики біля вушок, через які у минулому столітті йшли на ешафот і стрілялися на дуелях!.. І як тебе, таку гарну, мама відпускає саму в далеку дорогу? Ще й, мабуть, без грошей?.. Люба, я пересиджу у ресторані, а зайва п'ятірка в столиці ще нікому не заважала. Або, як казала моя покійна бабуся, гроші ніколи не обривають кишень… — Ну, йди вже, йди! Балакун… Пересидиш у ресторані… Якщо є за що! Останні слова різко вдарили його в груди і зупинили. Він з неприхованою прикрістю глянув на дівчину. — Життя зіткане з протиріч, — похитав докірливо головою. — Такий ротик — і такі слова… Проза! А в людини повинно бути все прекрасне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія… — Ну, ну! Каліграфія… Йди вже… Він елегантно, двома пальчиками, витяг з кишені п'ятірку, якийсь час прощально дивився на неї, мов на кохану, що зібралася до іншого, і тільки тоді зверхньо передав провідниці. — Мені ваші гроші не потрібні, — засоромилася дівчина, знову переходячи на «ви». — Я вас не за гроші взяла… — І відхилила його руку. — Тільки без міжнародних ускладнень, — застеріг молодик. — Бо мені, якщо вірити медикам, це протипоказано. Досягши певного ефекту, він навіть не поглянув на неї, бо пам'ятав: «Чим менше уваги звертаєш на жінок, тим глибше западаєш у їхнє серце». «У них що, спецобслуговування?» — подумав молодик, оглядаючи шикарний ресторан поглядом новоспеченого адмірала, і тут же вгледів за дзеркальною перегородкою вільне місце. Неквапно, з гідністю, як робив усе, попростував до столика, за яким сиділо троє. — Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого, — дещо нахабнувато мовив він. — У вас зайнято? — Прошу, — кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї. — Пшепрашам! «Поляки», — згадав він слова провідниці, а вголос додав: — Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані… — О так, так, — щиро посміхнулися поляки. Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном: — Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино? — О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири. — Тільки каву. — Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам… розлучених нарсудом! Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. «Мабуть, погано розуміють по-нашому». — Ви з Польщі? — О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі. — Бачите, — молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам… Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському… — Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч. — Наприклад? — Наприклад: кобета і пшияцюлка…[1] Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало стирчала з кишені фартуха, який давно просився якщо не в хімчистку, то хоча б до банно-прального комбінату. — Я вас слухаю. Джигун кокетливо похитався деякий час на стільці, немов роздумуючи над чимось дуже важливим, а потім випалив одне слово, розділяючи його на частинки: — Шар-трез! Офіціантка на мить оторопіла. Вочевидь, цього напою з красивою і загадковою назвою за її пам'яті ніхто з відвідувачів вагона-ресторану не замовляв. — Пляшку, — відкинувшись на стільці, уточнив він, — чотири фужери. Я пригощаю. — О, що ви, — хтось із застільників подав було голос, але франт артистично підняв руку: — Чотири фужери і по склянці кави. Офіціантка кивнула, намагаючись щось записати. — Каву з молоком чи чорну? — перепитала вона. — По-турецьки! — Що по-турецьки? — не зрозуміла дівчина. — Каву по-турецьки, — млосно зітхаючи, повторив молодик. — У нас усе по-турецьки, — нарешті оговталась вона, стенула, дивуючись, плечима і пішла до сусіднього столика, мимрячи: — І борщ, і гуляш… — Ви аристократ?! — чи то запитав, чи то похвалив опецькуватий чоловічок і відрекомендувався: — Осмоловський. Доктор наук. Селекціонер із Варшави. — Осовський, — слідом за Осмоловським простягнув руку, мов дощечку, другий пасажир, чимось схожий на тріску, з такими пишними рудими бакенбардами, що новому пасажирові аж захотілося їх посмикати. — Кандидат наук. Теж селекціонер. Але, пшепрашам, із Кракова. — Бжезовський, — просто і щиро посміхнувся низенький натоптуватий чоловік. — Магістр із Познані. А хто пан буде? Пшепрашам, товариш… — Сідалковський, — чи то жартуючи, чи то наслідуючи стиль своїх супутників, промовив назнайомець і додав — Євграф. — Він вимовив ім'я так, щоб воно прозвучало як титул — «я граф», і, елегантно потискуючи кожному з них руку, красивим жестом запросив усіх сісти на місце. — Ви є граф? — здивовано насунув на чоло густі кошлаті брови Осмоловський. — Так, Євграф! — гукнув йому на вухо Сідалковський, але його вигук прозвучав: «Так, я граф». Принесли шартрез і каву. Сідалковський професійно відкоркував пляшку і наповнив келихи. — За несподівану зустріч і любов! — шляхетно підняв він келих і раптом згадав ще одне польське слово: — За пшиязнь! — За дружбу! — відповів за всіх Осмоловський. Підняли чарки і випили. Зелений, але екзотичний шартрез був густий, хмільний і солодкий. Каву можна було пити без цукру. Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувши пальцями, покликав офіціантку. — Рахунок і посмішку! Рахунок вона йому подала одразу, а з посмішкою на деякий час забарилась. Сідалковський недбало витяг десятку, статечно підвівся і від імені всіх сказав: — Дякуємо! Здачі не треба! Офіціантка подарувала нарешті посмішку, але він уже її не бачив. Осовський схопив Сідалковського за руку: — Товаришу граф! — не без іронії, на правах ровесника, промовив він. — Ми вас запрошуємо до себе. — О так, так, — підтримав його добряк Осмоловський. — На чарочку коньяку. Сідалковський для годиться поламався, а за хвилину опинився в купе міжнародного вагона. — Так ви справді граф? — знову взявся за своє, ніби це йому десь муляло, підстаркуватий і від хмільного трохи глухуватий Осмоловський. «Я Євграф», — хотів було уточнити Сідалковський, але Осовський випередив його: — Ви, пшепрашам, поляк? — Пишуть, — знімаючи чорні окуляри, посміхнувся Сідалковський, — українцем. У паспорті. — Але ви є аристократичного роду? — подаючи свою візитку, мовив Осмоловський, якому Сідалковський, судячи з усього, сподобався. — Так. Рід є, а от напис загубився, — не без іронії відповів Сідалковський. — Пробачте, де? — В анналах історії! — Сідалковський на мить завмер у своїй улюбленій позі: артистично схрестивши руки на грудях, гордо поглянув на своїх супутників і замовк. — Товариш Сідалковський жартує? — Жартують тільки ловеласи, — відповів Сідалковський і хотів було ще щось додати, але Бжезовський витягнув пляшечку коньяку і поставив на столик. — В ім'я дружби і взаємовиручки, — ні до кого не звертаючись, процитував сам себе Сідалковський. — А ви заперечуєте? — здивовано глянув на нього Бжезовський. — Навпаки: я приєднуюсь. Бо, як сказано в біблії, ніщо так не зближує людей, як горілка, коньяк і жінки. — О! — В Осовського цей вигук несподівано перетворився із звуку на форму і застряг у розтуленому роті. — Це цікаво! — Нарешті він стулив свої тоненькі губи і, наче смакуючи фразу, повторив: — Геніально. Ви оригінал! — Ні. Тільки копія, але її важко відрізнити від підробки, — Сідалковський так щиро посміхався, що Осовський не знав, як йому бути: гніватись чи й собі посміхатись, а тому лише хитнув головою у відповідь і подав Сідалковському склянку з коньяком. Експрес тим часом мчав назустріч вітрам і передвечірньому сонцю, скорочуючи шлях наших героїв до столиці. Випитий коньяк збільшував кількість телеграфних стовпів, підвищував градуси і температуру тіла. Під ритмічний стукіт коліс та черговий дзенькіт склянок веселий і оптимістично настроєний Сідалковський сипав цитатами, розповідав полякам про Польщу з таким запалом і переконанням, що складалося враження, ніби він прожив там усе своє життя, а його супутники безвиїзно сиділи у Вапнярці. Його оповідь не мала б кінця, коли б раптом поїзд не загальмував. За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашкетом чергового по вокзалу столичний перон. Сідалковський, взявши валізу Осмоловського і пропускаючи його поперед себе, попрямував до виходу. Він пройшов повз здивовану чи ошелешену провідницю, яка тільки тепер помітила його. — Гуд бай, мадам! — шепнув їй на вушко. — Іноземці запросили, а ти відмовилась від такого хлопця і п'ятірки. А тепер — усе. Я її щойно віддав міністрові торгівлі, — кивнув він на ресторан. На пероні вирував натовп. Сідалковський стояв в оточенні своїх знайомих, задоволено посміхався і поблажливим жестом вітав чи то духовий оркестр, що ударив урочистий туш, чи то першого міліціонера, якого помітив на пероні. Поїзд зупинився, і до їхнього вагона кинулась зграйка дівчат в українських національних костюмах, з квітами, рушниками та хлібом-сіллю. Невеличкий, схожий чимось на китайського божка, чоловічок з голосом, що нагадував звуки єрихонської труби і двічі простреленої гармошки, підійшов до Осмоловського, розцілував гостя, поцікавився: — А хто ще з тобою, Януше? — Ось, — кивнув головою Януш, — знайомся: Осовський, Бжезовський і… граф Сідалковський. «Китайський божок», як охрестив його подумки Сідалковський, очевидно, не вловив в останніх словах Осмоловського іронії і, відкопиливши нижню губу, цілком серйозно відрекомендувався: — Стратон Стратонович Ковбик. Директор «Фіндіпошу». Сідалковський шанобливо вклонився. Стратон Стратонович зневажливо поглянув на нього і відійшов убік. Сідалковський, не почуваючи за собою ніякої вини, відповів йому тим самим. Оркестр видував бравурні марші. Заквітчані стрічками дівчата з букетами в руках бігали по перону, врізнобіч викидаючи позад себе ноги, прикрашені червоними чобітками, і шукали нових членів делегацій, які розчинилися серед звичайних пасажирів та зустрічаючих. Рожевощока дівчина з чорними, як перестиглі оливки, очима несподівано зупинилась навпроти Сідалковського і завмерла, як дикий нестриножений олень. Сідалковський подарував їй одну із своїх посмішок. І настороженість розтанула, дівчина підійшла до нього, усміхнулась: — Ви з делегацією? — Так, — відповів, не моргнувши оком, Сідалковський. — З польською чи з молдавською? — З молдавською, — вже вкотре сьогодні збрехав Сідалковський, бо без брехні, як йому завжди здавалось, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким в тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт. — Жертва стандарту, — жартуючи, казав він сам про себе. — Уявне сприймають за дійсне. Дівчина з рожевими, як джонатан зимовий, щоками зробила щось на зразок кніксену і разом з теплою усмішкою вручила йому букет гарячо-червоних тюльпанів і троянд. — Буна зіва! — ніжно промовила вона. — Щиро дякую, — відповів перше, що потрапило на язик, Сідалковський, хоч одразу й здогадався, що ці завчені дівчиною слова належать одному з братніх народів, але якому саме і що вони означають, він не пригадував, бо ніяких мов не знав, а своєю хоча й користувався, але переважно з допомогою цитат і словника. — Тамаро, — десь ліворуч від Сідалковського протрубив застережливий бас Ковбика. — Ти, як завжди, все переплутала. Цей товариш не з молдавської, а з польської делегації… — Ну й що! — відповіла йому Тамара, але так тихо, що Сідалковський зрозумів: ці слова швидше адресувалися йому, аніж Ковбику. — Адже і поляки, й молдавани до нас приїхали, чи не так? Сідалковський їй ще раз вдячно посміхнувся. Вона відповіла йому взаємністю, даруючи таку ж саму посмішку, тільки в трохи ніжнішій обробці. Зуби у неї були, як і в Сідалковського, рівні й білі. Відчувалося, що вона теж у дитинстві любила фрукти й овочі, а тепер регулярно користується зубними щіточками і болгарською пастою з морських водоростей типу «Мері» чи «Поморін». Фотокореспонденти, яким у багатьох редакціях негласно рекомендують на перші сторінки газет і обкладинки журналів видатних, але водночас вродливих і фотогенічних героїв, негайно обступили Сідалковського, фіксуючи собі на згадку копії з його анфасу і профілю. Удостоївшись такої уваги, він час від часу то знімав, то одягав окуляри і, театрально позуючи, дарував навсібіч такі милі й безкоштовні посмішки, що у багатьох дівчат підкошувались ноги.

Можливо, цей збіг обставин здається декому неймовірним, але факт залишається фактом: про таку рису характеру, як нерішучість, Євграф ніколи не чув, і через кілька хвилин після прибуття міжнародного експресу «Варшава — Київ» через Унгени «граф» Сідалковський (син епохи і рожевих ілюзій, як він називав себе) вирішив негайно провести розвідку боєм і розпочати атаку на ще не зайняте, як йому здалося, серце Тамари. — Ніщо так не зближує людей, як об'єктив фотоапарата, — театрально виголосив він свою улюблену цитату, тільки в новій варіації, і притис Тамару до себе тісніше, ніж того вимагала фототехніка і кореспонденти. Дівчина у відповідь тільки посміхнулась і робила вигляд, що пригортається до Сідалковського, як до брата, демобілізованого з армії. — Буна аць веніт! — промовила вона ніжно, забувши, що Сідалковський представляє не молдавську, а польську делегацію. Але завчена за сценарієм фраза, як їй здалось, неодмінно мала бути виголошена, і вона це зробила, несподівано навіть для себе зарум'янившись з лівого боку. Сідалковський розцінив це по-своєму і, згадавши про славну традицію, яка існує чи не на всіх перонах світу, недовго думаючи, припав спраглими вустами до сонячної сторони її щоки так, як припадають до кварти з розсолом наступного ранку після іменин. Присутнім на пероні його поцілунок здався трохи затяжним, і фотокореспондент у картатій куртці, обвішаний фотоапаратами і коробками, як партизан-десантник, делікатно взявши за лікоть нашого героя, попросив: — Хліб-сіль! Візьміть на секунду хліб-сіль! Сідалковський, як і слід було сподіватись, не розгубився: квіти переадресував Тамарі, поцілувавши тричі пахучий коровай, виголосив сильну і, як йому здалося, найкращу свою промову про гостинність і доброту українського народу, який споконвічно славився своєю щедрістю, піснями і запахущими, як меди, паляницями. Та не встиг він закінчити її, як бурхливі оплески збоку заглушили його перші й останні слова (по сусідству виступав уже знайомий нам Ковбик), а фотокореспондент, котрий вручав Сідалковському хліб на рушнику, пояснив, що його промова для фотознімка не обов'язкова, і, витягнувши записника, намагаючись перекричати гамір та оглушливі гудки електровозів, поцікавився тільки, як його прізвище і в складі якої делегації він прибув. — У складі польської, — гукнув йому на вухо Сідалковський. Красиво піднявши на прощання руку, ніби кажучи своє улюблене: «Дякую за увагу! Гонорару не треба!», він щедро розсипав на всі боки сліпучі посмішки і, без ніяких на те причин, артистично розкланявся. Бліци, неначе, спалахи мін на полі бою, вистрілювали й диміли у надвечірніх сутінках, але це Сідалковського не лякало: від рідної столиці іншої зустрічі він і не чекав.  



РОЗДІЛ II,

в якому розповідається про дивовижний «Фіндіпош», третю теорію, «восьме чудо світу», історію, двоє племен, своєрідне гасло, оригінальні сходи, чергову реорганізацію і народну мудрість

 

Коли кілька делегацій нарешті згуртувалися у велику групу і, за вказівкою Ковбика, взяли прямий і конкретний курс — на ресторан, то з нашим героєм трапилось щось протилежне. Великий шлях у життя, на який було щойно ступив Сідалковський з твердим наміром підкорити златоглавий Київ і навічно кинути якір біля берегів голубого Славутича, несподівано розпався на три різні напрямки. Те, що творилося у ці хвилини в його душі, дуже нагадувало відому картину Васнецова «Витязь на розпутті». Перший напрямок підказував йому: негайно залишити цей спектакль, до якого він не мав ані найменших стосунків, але мимоволі став його учасником; другий: терміново розшукати Тамару — цю рожевощоку володарку червоних чобіток та очей кольору перестиглих оливок — і, якщо у неї є ключ від власної квартири, спробувати віддати їй за нього своє поки що ніким не завойоване серце, аби хоч тимчасово закріпитися на зайнятому плацдармі, який Сідалковський мав намір захопити після першої вдалої атаки; третій: одержавши від Януша Осмоловського візитку, а від Ковбика — навіть запрошення на бенкет, приєднатися до товаришів по купе і кинути виклик долі, якою б вона гіркою потім не була. Та поки делегації, покінчивши з попередніми церемоніями і промовами, готуються до великих баталій за щедро накритим столом, а невідстояні думки Сідалковського бродять у голові, як молоде вино, а сам він, наче голодний барс, що натрапив було на здобич, а тепер загубив навіть слід її, гасає по перону, клянучи себе, фотокореспондента і того ж Януша Осмоловського, якому він припав до душі, як йому Тамара до серця, на крилах уяви тимчасово полинемо у всесвітньовідомий (принаймні у науковому світі) філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрово-пижикові шапки, або, як його називали самі науковці, «Фіндіпош». До нашої розповіді цей знаменитий заклад під простою і лаконічною, як телеграма, назвою має прямісінький стосунок хоча б тому, що його кращий представник в особі незамінимого директора Стратона Стратоновича Ковбика сам особисто привітав нашого, поки що нічим не примітного, окрім зовнішності, героя, і, сприйнявши його за четвертого члена польської делегації, навіть запросив на бенкет. Епохальні відкриття, як землетруси, трапляються рідко. Але якщо землетруси потрясають землю, то епохальні відкриття — світ. Принаймні учений. Отож, щоб ви зрозуміли, з якою метою прибули до нашої столиці міжнародні делегації, скажем одразу: у «Фіндіпоші» колишні селекціонери за покликанням, а тепер соціологи за фахом несподівано навіть для себе вперше в світі, можна сказати, в домашніх умовах, схрестили північноамериканську ондатру (Ondatra zibethica) з українським звичайним їжаком (Erinaceus europaeus) і цим самим довели, що в світі немає нічого неможливого. На честь цієї епохальної події «Фіндіпош» негайно замовив значки-сувеніри у вигляді сріблястих довгохвостих ондатр і безхвостих їжаків, а кращий учень і послідовник Чарльза Дарвіна і Жана Ламарка, молодий, але перспективний науковець Михайло Танасович Ховрашкевич за цей надзвичайний експеримент був удостоєний фіндіпошівської премії «Золотий їжак та голуба ондатра». Стратон Стратонович Ковбик, вручаючи преміальні, грамоту і значок, образно назвав цей селекційний подвиг Ховрашкевича «восьмим чудом світу» і вніс пропозицію зареєструвати його, як «третю теорію Ховрашкевича», в якій він уперше не тільки теоретично, а й практично довів можливість подолання несхрещуваності порід при абсолютно віддаленій гібридизації і спрямував перетворення природи живих організмів у бажаному для споживача напрямку. Та з експериментами, як із співробітниками «Фіндіпошу», ми ще матимемо змогу зустрітися, до того ж не один раз, а поки що коротенько викладемо історію виникнення цього закладу. Розповімо, як він народився, який мав зовнішній вигляд, бо вважаємо, що ці дрібниці не менш важливі, ніж, скажімо, детальний опис губ чи очей героїні або ж героя. Тим більше, що саме тут, у «Фіндіпоші», згодом кине якір наш лицар фрази та ідей Сідалковський і знайде справжнє застосування своєму гарному почеркові. Але давайте почнемо з історії, яка, за думкою Сідалковського, періодично повторюється. Історія «Фіндіпошу» сягає сивої давнини. Глиняні книги у вигляді горшків та макітр, які тепер зберігаються здебільшого в музеях, розповідають, що в часи палеоліту тутешнє населення почало закривати свою голизну саме з тім'я. Тім'я в ті далекі часи вважалося найнепристойнішою частиною тіла, і ця цнотлива риса збереглася у крові деяких наших земляків і донині. Яскравим прикладом цього, особливо за сонячної погоди, може служити лисина головного бухгалтера «Фіндіпошу» Карла Івановича Бубона, з яким ми ще матимем честь познайомитися. Першим винаходом тодішної легкої промисловості була важка шапка, схожа на дерев'яну цеберку. Потім, після того, як цивілізація зробила декілька кроків уперед, винайшли й цеберку, але вже у вигляді шапки. Колись невеличке плем'я розділилося на двоє інших племен, Одне носило шапки і назву «шапкарі», друге ходило без шапок, і їх прозвали «безголові». Те і те плем'я інтенсивно почало розмножуватися, як і натягувати на себе усякий непотріб. То шубу із забитого мамонта, то тигрові шкури, а кінчило синтетичним кожушком під замшу та ондатровою шапкою, яку нині чомусь називають «пижиком». Але й це все було короткочасним, як мода, мінялося просто на очах, як вимоги і смаки. Залишились натуральними лише тіло та ще якимось дивом (в анналах історії) назви двох древніх племен: шапкарів та безголових, котрі зберегли вірність своїм далеким пращурам. Ми й сьогодні можемо безпомилково визначити, хто до якого племені належить. Шапкарі, як правило, не знімають шапок навіть у церкві. Вони у головних уборах їдять, сплять, відвідують історичні музеї, театри і особливо гордо тримають їх на голові під час демонстрування кінофільмів, бо глибоко переконані в тому, що шапка робить їх вищими в очах оточуючих. Особливо та, яка нагадує високу споруду з усіма можливими прикрасами й архітектурними надмірностями. І скільки б не просили колишнього представника племені шапкарів: «Слухай, зніми шапку», — не зніме. Пересяде на інше місце, а залишиться таки в ній, бо, бачте, він вважає, що на шапку треба дивитися глибше — під дно її. Кожна шапка — це дах над оселею його мрій і помислів, а тому вона повинна бути завжди прекрасною як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням. Тому одноплемінні бережуть традицію, як шапку, а шапку — як традицію. Вони у шапках навіть сплять, ще й запевняють, що все це робиться заради збереження зачіски. Найвищим проявом пошани у шапкарів вважається все-таки зняти шапку перед добрим знайомим. Це у них більше, ніж відкрити вам серце, бо — як-не-як — вони ризикують показати тім'я. Зовсім інший характер мають представники племені безголових. Вони — на противагу шапкарям — шапок не носять взагалі: ні влітку, ні взимку, навіть у найлютіші морози, і страшенно ненавидять шапкарів. Найбільшим виявом цієї ненависті є інстинктивне бажання (очевидно, закладене в генах) зірвати шапку і гухнути нею об землю чи зафутболити на грушу або паркан. Стриманіші безголові, панібратськи посміхаючись, тільки насувають вам шапку на очі. Інші, вельможно поплескуючи вас по тому місцю, де знаходиться цнотливе тім'я, єхидно запитують: — Що, шапочку собі придбав? Носи, носи. Скоро голову прирівняєш до коліна. Ми так детально зупинилися на передісторії виникнення шапки тому, що сьогоднішній «Фіндіпош» має до неї прямісіньке відношення. По-перше, тут працюють люди, котрі формально належать до двох різних племен. Так, наприклад, Ковбик, Бубон і Ховрашкевич — шапкарі. Арій Федорович Нещадим, Даромир Чигиренко-Рєпнінський і навіть, як не дивно, Адам Баронецький відносять себе до безголових. Один Георг Панчішка посезонно належить до тих та інших і на догоду Стратону Стратоновичу носить шапку, але коли зустрічається з Нещадимом, то негайно скидає її. По-друге, «Фіндіпош» перед тим як зайнятися тільки соціологічними дослідженнями, тобто вивченням попиту на шапки, був звичайною артіллю під назвою «Шапка для голови». Згодом артіль переросла в науково-дослідну селекційну станцію по створенню і поліпшенню нових тварин, вихідним продуктом яких мав бути матеріал для шапки. Почалося інтенсивне розведення ондатри і творчі пошуки, спрямовані на вдосконалення її природних даних. Насамперед учених цікавив екстер'єр виду, його плодючість і скороспілість. Для цього селекціонери почали схрещувати ондатру з домашнім кроликом — плодючим і невимогливим до навколишніх умов та їжі. Саме тоді над селекційною станцією вперше з'явилося це знамените гасло, яке й нині висить на фасаді «Фіндіпошу»: «Дамо кожному громадянинові по шапці!» Таким було зобов'язання селекціонерів-шапкарів. Та незабаром і селекційна станція потрапила під реорганізацію. Залишилося тільки гасло. На той час гасла були модніші за шапки. Селекстанції, як тоді її називали, збудували нове двоповерхове приміщення, проте спорудили так, щоб не знімати гасла. Тоді й народився «Учкопопош» — учбовий комбінат по пошиттю шапок. Тут уже шапок не шили, а тільки вчилися шити їх. З часом стали модними науково-дослідні інститути та їх філіали — більш, ніж шапки, але менш, ніж реорганізацій — «Учкопопош» став «Фіндіпошем». «Фіндіпош» зробив ще один прогресивний крок уперед: тут уже не шили і не вчилися шити шапки, а тільки вивчали попит на них. «Фіндіпошівці», відгукнувшись на заклик «оволодій суміжною професією», знову почали займатися селекцією, взявши зобов'язання створити новий вид досі нечуваної тварини. Так народилася ідея схрестити ондатру з їжаком. Гасло на «Фіндіпоші» висіло те ж саме і, залежно від сезону, художник «Фіндіпошу» Даромир Чигиренко-Рєпнінський, що мав ставку молодшого наукового співробітника, освіжав заклик такими яскравими фарбами, що часто одержував зауваження: підбирати тони, але без внутрішніх натяків. Зовні «Фіндіпош» нічим не відрізнявся від інших будівель, хіба що був трохи схожий на залізничний вокзал — коли в нього заходиш уперше через парадні двері, то сам незчуєшся, як тут-таки вийдеш через запасний хід у двір. Він міг би відрізнятися від інших ще й ліфтом, якби не його двоповерхова висота і співучі металеві сходи. Без них жодний науковий співробітник не міг би піднятися до справжніх висот науки, бо «Фіндіпош» в основному розміщався на другому поверсі. Унизу були складські приміщення, де зберігалися наукові експонати, котрі чекали свого часу. Сходи мали ще й ту особливість, що нижня частина їх під час сходження брала по черзі усі ноти нижньої октави, а верхня — верхні. Якщо йдеш уже верхньою частиною, то ноти стають такі високі, що здається ось-ось зірвуться і перейдуть на вереск, схожий на той, який ми можемо почути під дверима стоматолога. Але саме на цій найвищій ноті сходи й закінчувалися. Для того, щоб потрапити у сам «Фіндіпош», треба було зробити зо три пробних проходи, щоб знову не вискочити у двір, де розташувалися вольєри з ондатрами, голубими норками, акваріуми з качконосом та електричним спрутом, двома скляними клітками, в яких жили хамелеони, що з нетерпінням очікували майбутніх експериментів і над якими висів майстерно виконаний відомим художником Чигиренком-Рєпнінським транспарант: «Візьмемо природу в свої руки». Та будемо вважати, що вам, нарешті, вдалося потрапити до приміщення. Сходи під вашими ногами беруть останню ноту — і ви потрапляєте в коридор. Найкраще було б залишити за собою славнозвісну нитку Аріадни, бо сюди як потрапити, так і вийти однаково важко: усі кімнати прохідні і мають по троє дверей. Виняток становить лише кабінет Стратона Стратоновича Ковбика. У його кабінеті дверей — четверо. Правда, в оті четверті двері ніхто ніколи не заходив і не виходив. Подейкували, що то просто вмурована в стіну шафа, за якою колись було вікно. Оригінальність будови «Фіндіпошу» полягала ще й у тому, що робочі кімнати й коридор об'єднані між собою. На зразок ванної і туалетної в модерних квартирах із шлакобетону та скла. Щоб до кінця зрозуміти усю своєрідність архітектурного задуму, на будинок треба подивитися з висоти пташиного польоту. Якби це комусь вдалося, то він був би приємно здивований, помітивши, що ця споруда скидається на шапку з відірваним вухом. І архітектурною зайвиною було саме оте відірване вухо, що пішло під туалет. Ми добре розуміємо, як нудно читати усякі описи, а особливо будинків, робити екскурси в історію, але такий уже закон — без цього не обходиться жодний роман. Навіть найоригінальніший. Тому продовжимо це нудне заняття, аби тільки у вас склалося повне уявлення про знаменитий «Фіндіпош», навколо якого, в основному, й розгортатимуться описані далі події. Центральним відділом «Фіндіпошу», як ви вже здогадалися, була бухгалтерія. Не лише тому, що вона об'єднувала колектив у єдине ціле, а й тому, що вона правила за негласну курильню і дискусійну. От і зараз тут розпалилися серйозні дебати. Михайло Танасович Ховрашкевич нав'язував слухачам свою нову теорію. — То я вам так скажу, — починав він усі свої розмови. — Я оце задумався над одним ненормальним явищем, тобто, так би мовити, над одвічною помилкою людства. От, приміром, ми зібралися і про нас кажуть: «Між нами відбувся діалог». Але це ж неправильно. — Ховрашкевич підняв над головою вказівний палець. — А чому? Тому що всі без винятку випускають з уваги: коли співрозмовників не двоє, а троє — то це тріалог, четверо — тетралог, ну, і так далі — квінтолог, децилог… Оце зараз я якраз над цим, але суто між нами, працюю. Воно, правда, не за профілем, але я це роблю в години дозвілля. — Ховрашкевич на якусь мить замовк, про себе щось підраховуючи. — То я вам скажу так: у нас теж зараз не діалог, а сектилог. Вибачайте, уже септилог, бо зайшов Карло Іванович… Бубон спідлоба глянув на Ховрашкевича і мовчки сів. Він страшенно не терпів цигаркового диму, а фіндіпошівці навмисне допікали йому курінням за те, що Карло Іванович добових виплачував не більше, ніж належало, і нікому з науковців не дозволяв їздити в м'яких вагонах та на літаку ТУ-134. Ця графа не стосувалася, тільки Стратона Стратоновича, який взагалі нікуди не їздив. Це була не єдина помста Бубона. Ще він був спроможний і на інше, діючи через свого касира Адама Баронецького, котрого в «Фіндіпоші» називали Кухликом: наказував давати жартівникові-невдасі на відрядження утроє більше грошей, ніж той міг відзвітувати навіть при наявності двох квитків — туди й назад, усіх можливих і неможливих квитанцій. А тоді Карло Іванович з насолодою мучив кожну жертву до зарплатні. Якщо ж ця жертва своєчасно не вносила заборгованих грошей до каси, то Бубон відраховував їх саме тоді, коли фінанси були найнеобхідніші. Тут усі, нарешті, переконувалися, що хоч і не в грошах щастя, але й квитанціями їх не заміниш. На кожному фіндіпошівському кабінеті висіли величезні таблички з назвами відділів. Відділ схрещування та внутрішнього вигляду шапки очолював Ховрашкевич. До реорганізації тут було два відділи: вичинки і начинки. Тепер їх об'єднали в один, а ще пізніше перейменували на ондатроживознавство та ондатромертвознавство. Цей відділ у «Фіндіпоші» вважався основним, і ним безпосередньо керував заступник Стратона Стратоновича Арій Федорович Нещадим. Георг Панчішка, або, як його тут називали, Масик, очолював відділ під назвою гаманцеємність шапки та габаритність голови клієнта. Тому кожного відвідувача він визначав за розміром голови. — По розміру зустрічаємо, по розуму проводжаємо! — любив говорити Масик. Відділом внутрішньої вичинки завідував Варфоломій Чадюк. Описові Варфоломій майже не піддавався. Ходив він тільки по прямій, а коли хотів повернути, то зупинявся, повертав увесь корпус і тоді йшов у потрібному напрямку. Ходив тихо, ніг не піднімав — і складалося враження, що він, ковзаючи по землі, постійно натирає підлогу. Мабуть, саме за цю тиху ходу фіндіпошівці охрестили його Тихолазом. Проходячи повз будь-які двері, Варфоломій неодмінно, мимо своєї волі, зупинявся. Вуха у нього несподівано видовжувалися і скидалися на світло-рожеві плафони, навпіл розрізані. Коли Чадюка й заставав хтось біля дверей, Варфоломій обпікав його таким холодним поглядом, що в того піднімалася шапка на голові. Тільки після цього повертав свій корпус на 45 чи 90 градусів і тихо повз далі. За сонячної погоди Варфоломій Чадюк скидався на чиюсь тінь. Кожний із фіндіпошівців дивився на нього з острахом і думав, що то його власна тінь, від якої втекти неможливо. Намічався ще один відділ, якраз напроти кабінету по схрещуванню, — відділ ізоляції або відлучення. Цей відділ за задумом мав існувати для того, щоб у «Фіндіпоші» постійно велася дискусійна боротьба двох тенденцій, без яких жодна прогресивна наука існувати не може. У того, хто вперше потрапляв до «Фіндіпошу» і розглядав його навіть оком відвідувача, в якого вкрали шапку, все одно складалося враження, що тут науковці справді збираються щось винайти, але що саме, поки що ніхто з них не знає. Вони хоч і не заперечували, щоб вразити світ великим відкриттям, але саме тоді, коли, здавалося, вже стояли на порозі цього, «Фіндіпош» несподівано потрапляв під чергову реорганізацію і змушений був починати щось нове спочатку. Мабуть, саме через те консервативний Ковбик кожного нововідкриття боявся, як шапка без нафталіну — молі. Єдине, що його тішило, — це те, що внаслідок численних перетворень «Фіндіпош» несподівано став автономним філіалом, але невідомо якого інституту.  

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка