Оцінки ефективності науки в Україні



Скачати 330.91 Kb.
Дата конвертації13.12.2016
Розмір330.91 Kb.

Оцінки ефективності науки в Україні



Виправлений нещодавно бюджет на 2005 рік передбачає відчутне скорочення фінансування науки, надто ж Національної академії.

Україні загрожує повторення сумного британського досвіду, коли М. Тетчер скоротила фінансування науки, чим відкинула країну назад. Цю практику засуджено, і наступні керівники урядів Великобританії були змушені вжити заходів для поновлення своєї країни в числі провідників науково-технічного прогресу. США і Японія також ефективно підтримують науку.

Деякі розумники йдуть ще далі. Вони пропонують фінансувати не науку взагалі, а виключно конкретні замовлення науковцям. Ось і уяви собі, читачу, ситуацію, коли державний чиновник щось замовляє вченим, попри те, що він не знає навіть слів, якими можна сформулювати замовлення. Утопія! Згадаймо, що атомну бомбу наприкінці Другої світової війни замовив своїм науковцям не уряд США, а навпаки, американські фізики виступили перед державою з ініціативою розгорнути розробку нової зброї, щоб випередити в цьому Гітлера. Інакше й бути не могло.

…Сподіваюсь, читач зрозумів: немає таких осіб чи організацій, які б були здатні замовити щось принципово нове інженерам чи науковцям-прикладникам, бо лише останні мають знання, необхідні для науково-технічної ініціативи. З цього випливає також, що всі спроби адміністративно керувати наукою марні. Наука – творча діяльність, незрозуміла адміністраторам. Керувати науковцями можуть лише кваліфіковані науковці. І талановитіші, а не ті, що мають вищі наукові ранги.

Цікаве порушення цієї елементарної істини демонструє нам історія СРСР. У нашій колишній країні наука адмініструвалась. Адмініструвалася тому, що вільний пошук абсолютно нових технічних рішень, за винятковими випадками (наприклад, у аерокосмічній галузі), не заохочувався. Заохочувалось копіювання закордонних виробів. А для того, щоб дати наказ про копіювання, знань у можновладців цілком вистачало. Мало хто знає, що СРСР був єдиною країною у світі, де офіційно, на рівні державних стандартів, було заборонено розробляти нові комп’ютери, які б структурно відрізнялися від американської продукції фірм ІВМ та БЕС. Рішення про це офіційно підписали три міністри: радіотехнічної, електронної та приладобудівної промисловості.

Наслідком такого рішення була загибель кількох визначних технічних ідей у галузі обчислювальної техніки. Деякі з них значно випередили свій час й досі не реалізовані в світі. Згадаю видатну українську розробку, ЕОМ МИР – першу і єдину у світі ЕОМ високого інтелекту. На елементній базі 70-х років ця ЕОМ потребувала кімнати. Зараз її можна було б вмістити в ноутбук. Цей комп’ютер володів, крім арифметики, алгеброю і вищою математикою". Сучасні програми комп’ютерної алгебри, втілені на персональних комп’ютерах, значно слабші.

Хочеться згадати ще одну українську розробку. Брати Діанови в нашому Інституті кібернетики розробили першу і єдину у світі 128-бітну ЕОМ, систему "Дельта". Серед сучасних комп’ютерів домінують 32-бітні і стали з’являтися 64-бітні. Але ж "Дельту" виробляли понад 20 років тому! І тоді, коли розробка нових ЕОМ вже була під забороною. Яким чином розробники обійшли державну заборону? Змінили назву! "Дельта" не називалася ЕОМ. Офіційно на її документах було надруковано: "Система передачи и обработки больших массивов информации в режиме реального времени". Замовником "Дельт" були радянські ракетники.

…Я підводжу читача до думки, що прикладна наука потребує не брутального втручання у творчий процес, не адміністрування з боку безграмотних чиновників, а довіри до науковців, пошани до їхнього таланту і, звичайно, фінансування. Багато разів обговорювалося питання, як найкраще організувати фінансову підтримку науки. Всі пропозиції й варіанти виявилися неефективними. Насамперед в Україні. Українська наука має свої особливості. На відміну від колишньої Академії наук СРСР, яка концентрувала переважно фундаментальні дослідження, наша академія складається переважно із інститутів прикладного профілю.

Проблема полягає в тому, що українські прикладні інститути звикли працювати в режимі фундаментальних, тобто отримували бюджетне фінансування і завершували свої роботи паперовими звітами та публікаціями, а також дисертаціями. Іноді створювалися експериментальні зразки нового матеріалу, приладу тощо. Колись окремі інститути мали дослідно-експериментальні виробництва і мали змогу навіть виробляти малі серії розроблених виробів. Українські НДІ були частиною радянської прикладної науки, а відтак, найчастіше залучалися до виконання окремих, здебільшого найскладніших етапів розробок, які провадили вчені московських та ленінградських НДІ. Госпдоговірна тематика давала відчутний внесок до бюджету Академії наук та вищих навчальних закладів України.

Нині Національна академія наук не отримує грошей на дослідження, тобто на обладнання, матеріали, реактиви тощо. Фінансування ледве вистачає на зарплатню та експлуатацію приміщень.

Постають запитання: "Де взяти гроші на науку? Чи спроможна Україна утримувати науку, успадковану від СРСР?" Ось моя незвична й, на перший погляд, парадоксальна відповідь. Не держава мусить утримувати науку, а навпаки, наука має утримувати державу. І в цьому полягає її суспільна роль. Справді, хіба не парадокс, що країни, де практично немає природних ресурсів – Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Ізраїль, Японія, Південна Корея, Тайвань – багаті? Навпаки, країни з величезними природними ресурсами – Росія, Бразилія, Китай, Індія, Індонезія – досить бідні. Хто "годує" маленькі, але квітучі країни? Знання. Вміння використовувати науку. Як? Названі країни не можуть жити без імпорту. Імпорт треба оплачувати. Чим? Експортом.

Що експортують багаті країни? Переважно продукцію розуму, тобто товар із високим вмістом доданої вартості. І ця додана вартість створена не фізичною працею робітників, а розумовою працею науковців-прикладників та інженерів, а в Нідерландах і агрономів, які забезпечили весь світ безліччю сортів тюльпанів. Найвищий валовий внутрішній продукт на душу населення в Європі має Люксембург – 52 600 євро. Мінімальна місячна зарплата 1 403 євро, а середня – 46 300 євро на рік. Що експортує Люксембург, країна з населенням 450 тисяч чоловік? Головним чином послуги спеціалістів (банки, проектні фірми). Азійські країни заповнили світ продукцією радіоелектронної та оптичної промисловості. Ось такі приклади країн, які перебувають на утриманні своєї прикладної науки.

Як наука утримує свою державу? Завдяки виконанню своїх функцій у конвеєрах ринкових пропозицій. Типовий конвеєр ринкових пропозицій в промисловості має такий вигляд: вивчення попиту науково-технічний пошук розробка інженерна підготовка виробництва серійне виробництво маркетинг сервіс продовження науково-технічного пошуку створення попиту на нову майбутню продукцію рекламою нова розробка і т. д.

Економіка СРСР працювала в інший спосіб. Попит не вивчався. Замість нього були вказівки директивних органів. Далі визначений цими вказівками замовник доручав виконавцям науково-дослідну та дослідно-конструкторську роботи (НДР та ДКР). Далі йшла інженерна підготовка виробництва й виготовлення дослідних партій та, зрештою, серійне виробництво. Маркетингу не було. Натомість товар, як завжди дефіцитний, примусово розподіляли органи державного планування.

Одразу після розпаду СРСР треба було налагодити конвеєри ринкових пропозицій у всіх галузях промисловості. Для цього кожному прикладному науковому колективу потрібно було підпорядкувати відповідні промислові підприємства з правом фінансувати свою наукову діяльність за рахунок відрахувань від прибутку. Якби ще оплата праці інженера-розробника була поставлена у залежність від його внеску в отриманий прибуток, то Україна не скотилася б із сьомого місця за економічним розвитком до кінця другої сотні держав. Я ще раз підкреслюю: треба було не науку підпорядкувати виробництву, як це здебільшого було в СРСР, а навпаки – підпорядкувати виробництво науці, як було в аерокосмічних радянських галузях.

Цього не зробили. Натомість за порадами іноземних безграмотних економістів-доктринерів, прихильників ліберально-монетаристської концепції, замість реанімації науково-виробничих об’єднань, успадкованих від СРСР, та створення нових, науку почали відокремлювати від виробництва так званою реструктуризацією. Далі припинили її фінансування, виштовхуючи розробників на базари, а молодь – за кордон. Тобто замість інноваційної моделі розвитку Україна під тиском ринкових фундаменталістів йде шляхом деградації і створення сировинно-експортної економіки колоніального типу.

Інноваційна діяльність має кілька особливостей. По-перше, інноваційні проекти часто пов’язані з фінансовим ризиком, бо можливості їхньої попередньої експертизи обмежені. Друга особливість. Завдяки тому, що чим новітнішим є проект, тим важче його оцінити, можливе відверте шахрайство від науки – витягування грошей для реалізації антинаукових проектів. Наприклад, в Україні продають антинаукові вироби: пластикові кружальця для захисту від "торсійного випромінювання комп’ютерних моніторів", зменшені пластмасові копії піраміди Хеопса для захисту від "геопатогенного випромінювання". Голосів науковців, які попереджують, що не існує в природі ані торсійного, ані геопатогенного випромінювання, не чують. Не чують і голосів лікарів, обурених нечуваним розквітом різної шахрайської псевдомедицини.

Третя особливість інноваційної моделі економіки полягає в необхідності великого авансового фінансування розробників-інноваторів, а також розуміння того, що розробка може затягнутися. Наочним прикладом може слугувати розробка електронного телебачення в США. Роботу зі створення електронного телебачення розпочав петербурзький інженер Б.Розинг, який був репресований радянською владою і помер на засланні в Архангельську у 1931 році. Роботу продовжив його учень, В.Зворикін, який емігрував до США. Видатна роль у народженні електронного телебачення належить американському бізнесменові Д. Сарнову. Сарнов запросив Зворикіна до фірми КСА, створив йому лабораторію і фінансував його роботу. Спершу В. Зворикін вважав, що розробка обійдеться у 100 тис. доларів, але, на думку Д. Сарнова, результат мав з’явитися не раніше, ніж у справу буде вкладено 100 млн доларів. Оцінка Д. Сарнова виявилася реалістичнішою. 1931 року Зворикін запатентував передавальну електронну трубку – і коноскоп. Кінескоп створили ще раніше. До комерційного рівня телебачення було доведене лише у 1938 році.

Важко уявити сучасне життя без телебачення, воно дає величезні прибутки. Але варто зрозуміти, що виникло воно завдяки довіри Д. Сарнова до В. Зворикіна, його терпінню і багаторічному фінансуванню робіт. Наші українські грантодавці на наукові дослідження вимагають, щоб тривалість дослідження була не більше 2–3 років, фінансують значно менше від потреб. І, зрештою, як тут не згадати А. Гітлера, який наказав не фінансувати вчених, якщо вони не обіцяють за 6 місяців створити нову зброю.

Західні експерти та їхні українські помічники вбачають в українській прикладній науці неабияку загрозу виникненню в майбутньому конкурентоспроможних вітчизняних виробництв. Тому вони наполягають на знищенні фундаментальних та прикладних наук, а також продуктивної вищої освіти, яка готує математиків, природознавців, інженерів та агроспеціалістів. Бажана, на їхню думку, структура українського суспільства повинна мати такий вигляд. Ділери, промоутери та філіали транснаціональних корпорацій, які просувають на український ринок західний (японський, корейський тощо) кінцевий продукт. Інтелігенція, що їх обслуговує і розважає: лікарі, юристи, економісти, рекламники, працівники шоу-бізнесу, готелів та ресторанів... Зрештою, більшість українців має працювати в експортно-сировинних галузях: видобувати копалини, плавити сталь, сіяти соняшник, пасти велику рогату худобу... Меншість – у харчовій промисловості. Варити пиво, пекти тістечка і робити все те, що завозити із-за кордону недоцільно. Такій Україні наука разом із продуктивною вищою освітою не потрібні, цілком вистачить гуманітарної освіти. Хочеться вірити, що ми уникнемо такої долі і станемо на шлях інноваційного розвитку. І слова нашого Президента В. Ющенка про значення української науки стануть не лише деклараціями у передвиборній боротьбі, а практикою нашого життя (Шульман Л. Навіщо Україні наука? // Україна плюс політика. – 2005. – № 4–5).


***

Реприватизация при нынешней системе распределения государственных средств не будет иметь ощутимого экономического смысла. Такое мнение высказал экс-вице-премьер, академик НАНУ В. Семиноженко.

По мнению академика, в условиях, когда средства от приватизации используются для «латания дыр» в бюджете, а не для финансирования национальных модернизационных проектов, развития науки и инноваций – такие поступления в госбюджет не работают на перспективу национальной экономики: «Поэтому, за исключением чиновников, на которых возложена функция определения «черных списков» реприватизации, – для всех остальных, эта акция может иметь только моральный или политический смысл.

Пока не будет установлена четкая система долгосрочных приоритетов государства и не будут разработаны адекватные национальные программы развития – любые доходы от приватизации и возможной реприватизации, целесообразно было бы направлять во временно неприкосновенный фонд критических проектов. Такими проектами могли бы стать: развитие наукоемких отраслей промышленности, строительство доступного жилья, развитие мегаполисов и транзитных коридоров».

По мнению В. Семиноженко, сегодня Украина в который раз демонстрирует парадокс: «Мы готовы пожертвовать инвестиционной привлекательностью и стабильностью базовых отраслей ради дополнительной «дельты», которую все равно никто не увидит из-за неэффективной экономической политики» (Семиноженко считает, что логика нынешней реприватизации лишена всяческого смысла // Proua.com (www.proua.com). – 2005. – 24.05).


***

Оновлення державної влади, заявлений нею курс перемін стимулювали дискусію з приводу подальшої долі Національної академії наук України, що в останні роки точиться в суспільстві. Амплітуда нині висловлюваних пропозицій надто широка: від консервативних (нічого не чіпати) до ультрарадикальних (все зруйнувати). У цих умовах доцільно надати слово вченому зі світовим ім'ям і багатющим досвідом організаційної роботи, фундатору й першому президентові Української академії наук, академіку В. І. Вернадському (віртуальне інтерв’ю базується на архівних документах здебільшого 1918 року):

– Стара Академія наук була тільки вченим товариством. Українська академія наук не може своїм упорядкуванням скидатися на звичайну громаду вчених. Змагання нових академій пішли, з одного боку, в напрямі організації наукової роботи, з іншого – в напрямі створення при Академії науково-дослідних інститутів – осередків науково-дослідної роботи. Академія має стати потужною науковою організацією, знаряддям загальнолюдської думки. Учені мають отримувати кошти від держави й займатися наукою та дослідницькою роботою, як справою свого життя, що визнана як державно важлива. Водночас Академія має користуватись повною автономією і бути поставлена поза всілякі впливи на її внутрішнє життя від органів державного врядування, які можуть змінюватися.

Новітня Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та подальшому розвиткові української культури через широке, глибоке, проникливе наукове вивчення минулого та сучасного українського народу та його сусідів, природи рідного краю в усіх її безкінечних виявах. В Україні такого міцного осередку немає. На першому місці має бути створене й добре упоряджене відділення української мови, літератури та історії, а також такі відділи інститутів, що пов'язані з практично важливими для держави інтересами. Вона матиме національну вагу і через те, що буде представником української нації у всесвітній спілці академій.

Державна вага Академії визначається тим впливом, який вона матиме на підвищення виробничих сил країни й людини в Україні. Стоїть перед нами величезне й важке завдання, яке потребує напруження всіх наших духовних і фізичних сил. Для цього неминуче треба відшукати новітні шляхи і створити нові вартості; інакше кажучи, треба піднести продуктивні сили країни, чи то звичайні сили природи, чи сили людства, знайти нові сили природи, використати правильним і повним способом старі. Через широку дослідницьку працю неодмінно треба хутко збільшити вагу для України природних її багатств, до цього часу не використаних її людьми, і навіть захованих від них. І разом з тим необхідно через економічно-статистичне вивчення знайти, як збільшити продуктивність праці. В Україні природні сили краю мало досліджені, а використані ще менше, знову ж таки й продуктивність праці українського народу стоїть на такому низькому рівні, якого сучасна держава допустити не може. Тут потрібна найінтенсивніша та найневідкладніша праця. Академія наук набула реального значення творчої державної сили. В ній зосередилися найрізноманітніші питання державного управління й життя, які потребують наукового знання.

Обов'язки академії полягають у розширенні, поглибленні й розповсюдженні науки, збагаченні її новими відкриттями на користь людству. Українська академія наук має сприяти об'єднанню й організації наукової роботи в Україні, утворенню дослідницьких інститутів у всіх сферах людського знання. Як вищий український науковий заклад, УАН ставить собі за мету у визнанні української самостійної культури з її знаряддям – українською мовою, крім загальнонаукового завдання, також вивчення сучасного й минулого України, держави та її народу.

Необхідно, щоб Академія наук була якнайтісніше сполучена із звичайними питаннями практичного життя, його потребами в найширшому розумінні цього слова, щоб вага Академії була виразною для всього народу, для цілої України. Цей бік життя Академії має, на мій погляд, величезне значення. Академія має у своїй діяльності відгукуватись на всі потреби суспільства, що потребують наукової допомоги. Пульс її життя має битися спільно з духовними й матеріальними вимогами людей, оскільки тим вимогам може стати у пригоді наукова вага й наукова думка.

Організація колективної наукової роботи прийняла дві форми: одну – національну організацію форм та центрів наукової роботи й наукового дослідження в цій країні, другу – міжнародну організацію наукової колективної роботи всього культурного людства. З національного погляду є неминуча потреба, щоб Українську академію наук визнала міжнародна спілка академій. Цим досягається всесвітнє визнання української культури в одній із найважливіших паростей людської діяльності. До того ж, тільки це дасть змогу Київській академії взяти участь у всесвітній організації та в спільній праці людства.

Треба знати, що хочеш отримати. Без сумніву, в історії науки має значення не стільки поширення набутих знань, побудова і проникнення в суспільне середовище наукового світогляду, скільки наукова робота й наукова творчість. Тільки вони рухають науку. Поширення наукового світогляду може навіть інколи заважати науковій роботі й творчості, оскільки воно неминуче закріплює наукові помилки даного часу, надає тимчасовим положенням більшої достовірності, ніж вони дійсно мають.

Чи всі ідеї, закладені В. Вернадським, реалізовані його нащадками? Чи достатньо підстав стверджувати, що такий спосіб організації наукових досліджень вичерпав себе? Наука потребує реформування, але не шляхами, пройденими ще минулого сторіччя. Адже якщо постійно повертатись до початку, є ризик залишатись на місці (Академік Вернадський: Треба знати, що хочеш отримати / Підготувала В. Андрієвич // Демократична Україна. – 2005. – 26.05. – С. 9).


***

В. Локтєв, академік НАНУ:

1.1. Загальновідомо, що майже половина щорічного приросту ВВП у світі спирається на нові наукові розробки, в тому числі нові високі технології, що, як правило, випливають з тих чи інших відкриттів у фундаментальній науці. Можливості екстенсивного розвитку значною мірою вичерпані, і в новому тисячолітті зростання ВВП і покращання якості життя людей може відбуватися лише за рахунок наукових досягнень і спираючись на них. При цьому мова йде в першу чергу про фундаментальну науку, без якої неможливо уявити щасливе буття людства. В це поняття входить розв’язання енергетичних проблем, запобігання старінню, продовження життя, подолання хвороб, наукове вирішення соціальних і міждержавних суперечностей, зокрема, попередження воєн, ефективне використання базових законів для оптимального врахування часто несумісних вимог екології і цивілізаційної доцільності, збереження фауни і флори, нарешті, прорив у космічний простір.

Неперервний, а головне – сталий економічний розвиток суспільства в цілому можливий лише за умов, коли воно здатне сприймати та правильно використовувати наукові досягнення, долаючи виклики сьогодення. Для цього керівництво будь-якої країни має потребу в надійних середньо- та довготермінових прогнозах напрямів та результатів науково-технічного прогресу і, в неменшій мірі, аналізуванні наслідків нових проблем, що виникають. Відповідні прогнози і оцінки можуть надаватися владі і суспільству тільки за умови існування наукової спільноти світового рівня, яка спроможна підготувати справжню незалежну експертизу і дати об’єктивну інформацію з питань, що потребують наукової компетентності і спеціальної кваліфікації. При цьому треба мати на увазі, що для самих наукових працівників підготовка експертних висновків не є головним професійним завданням, проте вони (і лише вони) можуть справитися з нею в інтересах своєї країни.

Скоро виповниться 15 років, як ми живемо в незалежній державі і самі визначаємо пріоритети свого розвитку. За цей час багато змінилося, але зміни, якщо і торкнулися наукової сфери, то тільки, на жаль, негативним чином. Тому виникає принципове і, можна стверджувати, непросте питання: а чи спроможна сучасна наука України забезпечити виконання вітчизняними вченими цієї найважливішої суспільної задачі? Я особисто не наважився б дати на нього однозначну відповідь.

Справа в тому, що у переважній більшості напрямів науки і техніки, особливо коли мова йде про експериментальні фундаментальні дослідження або розробку принципово нових технологій, Україна стала помітно відставати від розвинутих країн, причому це відставання має тенденцію до поступового зростання, яке може набути необоротного характеру. Щоб цього не відбулося, держава має згадати про свою науку і її носіїв – науковців. Один із очевидних шляхів, який я бачу для подолання небажаних негативних тенденцій, – це впровадження політики максимальної відкритості у сфері суспільної науки. Неможливо не усвідомити, що майже за всіма напрямами будь-яка інформація і нові знання, які наша наука може при здійснюванні такої політики отримати «ззовні», набагато перевищують те, про що інші країни можуть дізнатися від нас, в усякому разі, тепер. Навіть більше: незважаючи на те, що в деяких наукових напрямах ми все ще маємо всесвітньо відомі школи і окремих видатних вчених, все ж без такої відкритої науково-інформаційної державної політики відродження вітчизняної науки, на моє переконання, неможливе взагалі.

Невід’ємним елементом цієї політики має стати активна пропаганда минулих, а головне – сучасних досягнень українських вчених на міжнародному рівні, яка, без сумніву, притягне до України симпатії широких кіл наукової громадськості та інтелігенції зарубіжжя і забезпечить великі можливості для залучення іноземних спеціалістів до тісної співпраці з українськими науковими установами. Останнє може стати особливо результативним і успішним для нашої країни при створенні достойних умов регулярного прибуття і перебування іноземних партнерів в Україні. Починати треба саме зараз, коли «помаранчева революція» сприяла створенню нової кон’юнктури для просування всього українського у світі. Інші можливі заходи подібного спрямування будуть також обговорюватись нижче.

1.2. Якщо суспільство розробляє і використовує високі технології, воно має створювати умови для підтримки необхідного рівня інтелектуальної мобільності. Інакше, країна повинна мати достатню кількість людей, які спроможні вчитися і сприймати нове впродовж свого життя (і одночасно передавати свої знання наступним поколінням дослідників, технологів і інженерів). Світовий досвід вчить, що ніяка стандартна (тобто загальна) система освіти не виконує цієї функції в жодній країні. Її виконують (що тотожньо – з нею справляються) лише елітні (в першу чергу, в інтелектуальному, а потім вже в економічному сенсі) вузи, в яких або високий рівень власних науково-дослідних робіт або (що більше притаманне саме нам) тісні зв’язки з потужними науково-дослідними (академічними) центрами. В СРСР ця місія, наприклад, в галузі фізики виконувалась насамперед Московським фізико-технічним інститутом, Московським, Ленінградським, Новосибірським, Київським, Харківським та декількома іншими університетами. Якщо звернутися до інших країн, то, скажімо, в Англії до елітних треба віднести Кембріджський та Оксфордський університети, в США – Гарвардський та Прінстонський університети, Масачузетський та Каліфорнійський технологічні інститути, у Франції – Політехнічну та Нормальну паризькі школи. Систему таких вузів було б слушно, як на мене, започаткувати і в Україні, причому тут можна думати і про нові навчальні заклади, зокрема в системі НАН України.

1.3. Дуже важливим є зберігання високих стандартів в освіті, причому це стосується і вищої школи, і середньої: без тісної співпраці і взаємодії з активними науковцями, зокрема НАН України, взагалі з науковим середовищем освіта зазнає надмірного і однобічного впливу з боку бюрократичної системи, яка намагається вигадувати та проводити сумнівні «реформації» у своїх власних інтересах, чому ми є свідками впродовж всього часу незалежності, коли фактично несуттєві і непринципові зміни видаються за реформи. Одним з результатів таких «реформ» стала можливість отримати середню освіту, жодного разу не склавши іспиту з природничої дисципліни.

1.4. Вище йшлося про найважливіші, проте так звані утилітарні функції фундаментальної науки. Її ж головна функція і, значною мірою, джерело – це задоволення природної і невичерпної потреби людини до пізнання принципів і законів будови оточуючого світу, що в кінцевому рахунку зводиться до пізнання самого себе. Нехтування цією стороною існування науки як такої виявляється в ненормально низькому статусі в сучасній Україні творчих людей, які залучені до наукової або освітньої діяльності в галузі природничих або технічних досліджень. З іншого боку, таке ставлення до них неявно, але вкрай негативно позначається на психологічному та моральному кліматі і – як наслідок – на стійкості суспільства в цілому. При цьому необхідно мати на увазі, що в деяких країнах (зокрема, Англії, Німеччині, Франції, колишньому Радянському Союзі, а отже – в Україні) історично високий рівень наукових досліджень тривалий час складав предмет національної гордості, тому втрата відповідного статусу є руйнівною для державницької самосвідомості, збереження національного менталітету. Після Другої світової війни важливість розвитку фундаментальної науки як показника значимості і навіть величі держави була усвідомлена в США, де підтримка науки суспільством досягла нечуваних обсягів, що, не в останню чергу, досягається шляхом широкого впровадження цієї ідеї через потужні засоби масової пропаганди. Зараз до такого ж висновку дійшла об’єднана Європа, комісія якої з 2005 року подвоїла витрати на наукові дослідження, довівши їх бюджет до величезної цифри у 70 млрд євро.

Характерною, а краще сказати – важливою – особливістю перелічених завдань є те, що лише мала їх частка може бути (в усякому разі, здогадно) адекватно описана в прямих економічних показниках, зокрема співвідношенні «витрати-прибуток», тощо. Проте такі оцінки дуже ненадійні і обманливі, бо не можуть врахувати «проривних» відкриттів, які неможливо прогнозувати в принципі і які несподівано можуть змінити існуючий техніко-технологічний ландшафт. Крім того, є і протилежні приклади, коли глибоке фундаментальне досягнення починає застосовуватись через багато років, як це було з розщепленням ядра, лазерами, надпровідністю тощо. Тому утримання високого рівня фундаментальної науки стає запорукою благополучного майбуття. Із сказаного випливає, що вимога передбачуваного і точно зазначеного економічного зиску є суттєвим, але далеко не єдиним (і тим більше не найважливішим) чинником в питаннях організації і фінансування науки. Можна також стверджувати, що всі завдання, які стоять перед наукою, можуть бути розв’язані лише сильним академічним (і не обов’язково безпосередньо поєднаним з технологіями) науковим середовищем. В Україні таке середовище створене і поки що існує в більшості інститутів Національної академії наук, можливості виживання і самозбереження якої, зрозуміло, не безмежні.

Що ми маємо в сучасній Україні?

Безумовно, в окремих напрямах досліджень ще збереглися працюючі на світовому рівні конкурентоспроможні наукові колективи – лабораторії, групи і окремі дослідники (тих, що не є такими, взагалі не варто брати до уваги). Про цілі інститути внаслідок чисельності їх складу говорити важче, проте, напевне, є й інститути. Як правило ж, це відносно невеликі колективи, що мають тісні стосунки зі світовою елітою в тому самому науковому напрямі і очолюються визнаними фахівцями. Проте загальна кількість таких груп дуже сильно скоротилася, якщо рахувати з 1990–1991 років. Можна назвати основні причини такого скорочення:

2.1. Практично масовий від’їзд на початку та в середині 90-х років найбільш кваліфікованих і талановитих вчених за кордон у зв’язку з економічною нестабільністю в країні, різким зниженням матеріальної підтримки і, що теж дуже суттєво, падінням суспільного престижу наукової діяльності (при цьому означення «вища кваліфікація» не має прямого відношення до офіційного табеля про ранги в науці типу обов’язкового членства в НАН України та інших державних академіях, високих адміністративних посад тощо).

2.2. Майже повна відсутність коштів на наукові дослідження, в першу чергу, експериментальні та на відповідне нове обладнання.

2.3. Триваючий регулярний відтік талановитих молодих науковців, які поки що продовжують отримувати в Україні непогану освіту, внаслідок тих причин, що зазначені вище, а також:

а) скорочення числа достойних наукових лідерів;

б) вкрай незадовільна заробітна платня в сфері науки, що для молоді є навіть більш вагомим аргументом «проти», ніж для вчених середнього і старшого віку;

в) фактично повна відсутність громадянської високо технологічної промисловості, яка за нормальних умов є найбільшим «резервуаром», що поглинає молодих спеціалістів після вузів або аспірантури.

2.4. Швидко виниклий значний розрив наукових поколінь – навіть в кращих колективах дуже малою є доля сильних фахівців у віці 30–45 років, які завжди були основними виробниками і носіями нових знань, особливо в природничих науках.

2.5. Повне залишення наукової сфери кваліфікованим науково-технічним (так званим допоміжним) персоналом, що забезпечував сучасний науковий експеримент. Треба визнати, що люди, які складали його, втрачені назавжди, бо пішли до приватних або комерційних структур, де заробітна платня незрівнянно вища, а вимоги до кваліфікації майже завжди набагато нижчі.

У нинішньому стані жодна з основних функцій науки відносно суспільства в повному обсязі виконана бути не може. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що головною метою вчених як популяції в Україні стало виживання та збереження наукового середовища. Тривалий час ціною великих зусиль це вдавалося, але для помітного покращання справ мало ентузіазму і патріотичності самих науковців. Якщо згадана мета стане недосяжною і зрушення не відбудуться найближчим часом, це призведе до зменшення «наукової маси» в Україні нижче критичної відмітки і необоротного відставання України в світовому конкурентному існуванні.

Чинники, що дають змогу сподіватися на відновлення науки.

3.1.Традиційно високий в Україні престиж занять наукою, за останні роки дещо підірваний, проте не остаточно. Резерву часу обмаль, бо оцінка напряму еволюції суспільних (а також, на жаль, керівництва держави) поглядів свідчить не на користь виправлення становища, що склалося.

3.2. Збереження помітної, хоча і відносно невеликої (за приблизними оцінками 20–25%) кількості висококваліфікованих наукових кадрів, які, незважаючи на пропозиції з європейських або американських університетів, визнають для себе за краще і обирають заняття наукою в Україні, хоча чудово усвідомлюють дійсний стан речей (між іншим, така національно свідома поведінка багатьох наших співвітчизників вважається в західних країнах явищем, там невідомим і незрозумілим).

3.3. Існуюча можливість (і це надзвичайно принципово) спілкування (чи то особистого, чи то інформаційного через Інтернет) із закордонними колегами без необхідності запитувати і отримувати на такі контакти дозвіл у будь-яких державних органів.

3.4. Наявність, можна вважати, навіть більшої, ніж треба (зважаючи на нинішній стан промисловості і техніки) кількості вузів, що продовжують якісно готувати високоосвічених молодих спеціалістів, які відносно легко знаходять собі місця роботи у закордонних наукових центрах або в українських, а також російських банківських установах. При відродженні сприятливих умов для занять наукою цей «молодіжний потенціал» відіграватиме найсуттєвішу роль. Фактично його наявність можна розглядати як світло в кінці тунелю.

3.5. Поява в останні 10–12 років дуже цінного досвіду фінансування наукових розробок на засадах відкритих конкурсів (зарубіжних і вітчизняних). Зокрема, необхідно згадати велику роботу Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), який, на жаль, не має можливостей для необхідної грошової підтримки і сам потребує фінінсової допомоги. В той же час, його досвід, особливо перших років існування, потребує розширення і матиме велике значення в програмі відбудови науки.

4. Чинники, що можуть гальмувати процес відновлення.

4.1. Все той же дуже низький рівень державної матеріально-технічної підтримки і залежна від нього мізерна оплата праці в науковій сфері. При цьому мається на увазі порівняння не з показниками витрат на науку в таких передових країнах, як Німеччина, США або Японія (де відповідні показники перевищують українські в сотні разів), а відносно до рівня оплати праці в успішно працюючих українських промислових компаніях та банках. Абсолютно очевидно, що неможливо провести жодну змістовну реформу української наукової сфери при заробітній платні спеціалістів (порівняної освіти і кваліфікації), що задіяні в ній, в 10–15 разів нижче, ніж в будь-яких комерційних структурах. Зауважимо, що відповідна різниця в оплаті праці у державних (бюджетних) і недержавних (комерційних) установах існує в усьому світі, що є нормальним, проте там розрив не настільки великий – приблизно 1,5–3.

І ще одне порівняння: в Радянські часи зарплата, скажімо, професора складала 2–3 середні зарплати в країні (це співвідношення в карбованцях складало 500/160-180), що свідчило на користь наукових професій. Нині відповідне число, в найкращому випадку, не перевищує одиниці, а часто і менше, що не потребує зайвих коментарів.

4.2. Мала доля конкурсних засад у системі розподілу грошей, що прийнята, наприклад, в НАН України. При такому розподілі всі установи отримують «в середньому на одного співробітника» однакове фінансування незалежно від якості своєї праці і свого кадрового складу, або лише, головним чином, в залежності від останнього. Проте сам по собі кадровий склад спроможний забезпечувати ефективний розвиток науки, тільки якщо бере участь в активних наукових дослідженнях, а його рейтинг, як і рейтинг кожного співробітника, підтверджується загальносвітовою статистикою. Думка активно працюючих фахівців при розподілі грошей, в усякому разі, на рівні інституту, має максимально враховуватись на тих же засадах, як і думка членів НАН України або наукових адміністраторів.
***

Б. Кияк, директор Державного фонду фундаментальних досліджень України, завідувач сектору фундаментальних досліджень та гуманітарних проблем:

…У нас дуже добре розвинута і результативна теоретична наука, маю на увазі фізику та математику, і напрям перспективних технологій. Тут ми близькі до середньоєвропейського рівня.

Що ж до експериментальної науки, то відомо, що вона нині у скрутному становищі через брак сучасної експериментальної бази. Зважаючи на нинішні обсяги фінансування, оновити всю експериментальну науку неможливо, але можна вибрати з неї кілька перспективних напрямів, у яких ми ще щось можемо.

Останнє рішення колегії Міносвіти та науки, власне, пропонує так вирішити цю проблему: створити міжвідомчі наукові центри, забезпечити їх унікальним і надсучасним обладнанням у таких двох напрямах: лазерні та біотехнології. Українська наука в цих напрямах виглядає дуже непогано, тому з нами зацікавлені співпрацювати білоруси та Національний науковий фонд США (у галузі матеріалознавства).

А наступний крок – нам треба звернути більше уваги на регіональну науку, тобто спільно з місцевими держадміністраціями розвивати пріоритетні наукові напрями для того чи іншого регіону. Перспективними є транскордонні й міждисциплінарні дослідження. Ось такі сьогодні фундаментальні орієнтири української науки.

Загальновідомо: у світі всі наукові дослідження підтримуються на конкурсних засадах. І з 1992 року ми працюємо саме так – оголошуємо конкурс і переможці отримують від нашого фонду кошти. Фінансуємося ми з державного бюджету, на цей рік для нас заплановано 8 мільйонів 987,5 тис. грн. Цього явно не достатньо, тому ми сподіваємося хоча б десятикратного збільшення цієї суми.

Крім того, наш фонд володіє широкою інформаційною базою, тому маємо змогу проаналізувати, в яких напрямах наші науковці можуть себе проявити.

За оцінками авторитетних українських учених, якщо за п'ять-шість років ніяких кардинальних змін у вітчизняній науці не відбудеться, то її рівень можна буде порівнювати з рівнем хіба що низькорозвинутих африканських країн. Та все ж маємо надію на краще! (Кияк Б. День науки є. А наука? / Записала Н. Боднар // Експрес. – 2005. – 20–22.05 [№ 57]. – С. 3).


***

Академік Дмитро Мельничук, ректор Національного аграрного університету України:

«Ставши ректором, одним з головних напрямків діяльності я вважав посилення науково-дослідних робіт, а ще – добиватися визнання нашої системи підготовки фахівців у НАУ провідними аграрними університетами світу. Це нам вдалося: 1998-го року підписали меморандуми про взаємне визнання систем освіти між НАУ та Айовським і Луїзіанським університетами. Тобто мої випускники без дискримінації можуть тепер там продовжувати навчання чи працювати. В цьому ми були першими, а згодом підписали такі меморандуми з трьома західноєвропейськими університетами (два у ФРН і один у Бельгії). А в Америці є така особливість: якщо два університети уклали між собою угоду про взаємне визнання, а один із них уклав ще й з третім, то той третій, згідно з їхнім положенням, повинен визнавати без підпису і мене. А я – його. Таким чином ми вийшли на світове визнання системи освіти НАУ.

Але світ не визнає університет, який є лише освітнім закладом. Навчають коледжі, вищі спеціалізовані школи, інститути тощо. А в університетах зазвичай здійснюється інтегрування як навчальної роботи, так і науково-дослідної та інформаційно-консультативної для тих чи інших сфер виробництва. Це три кити, які лежать в основі діяльності кожного університету зі світовим іміджем. Якщо ж подивитися на нас з боку високорозвинених країн, то дуже добре видно, наскільки пригальмували ми з науковими розробками, а особливо з впровадженням нового, передового у виробництво. Тим часом маємо у країні понад 1 тисячу вузів. Ні Вашингтон, ні Берлін таким не похваляться. А чи спроможні ми забезпечити всі ці заклади висококваліфікованими кадрами, створити там сучасну матеріальну базу? Звісно, що ні. Ніхто в світі не може зрозуміти, навіщо їх у нас так багато.

Традиційно по-старому тримаємо ізольованими одну від одної системи вищої освіти і науки. А у високорозвинутих країнах три види діяльності – навчальна, наукова та ще впроваджувальна – інтегровані. Вони настільки переплетені, що розірвати їх практично неможливо. І водночас кожна структура університету чітко знає свої обов'язки.

...Історично так склалося, що НАУ, здійснюючи підготовку фахівців для аграрного сектору всієї країни, територіально розташований у її центрі – Києві та Київській області. Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, у структурі університету з'явилися вищі навчальні заклади, які готували фахівців для північних та західних регіонів країни – Ніжинський агротехнічний інститут (Чернігівська область), Бережанський агротехнічний інститут і Заліщицький державний аграрний коледж (Тернопільщина). Згодом приєдналися Немішаєвський аграрний та Ірпінський економічний коледжі, Боярський коледж екології і природних ресурсів (Київщина).

До останнього часу залишався неохопленим нашим впливом південь України. Та от минулого року розпорядженням Кабінету Міністрів Кримський державний агротехнологічний університет був переданий до складу НАУ як його Південний філіал разом зі своїми двома технікумами та двома коледжами. Того ж року утворився ще один підрозділ – Ялтинський навчально-науковий центр ландшафтної архітектури, садівництва, виноградарства та гірського лісівництва. До складу НАУ увійшов і Український науково-дослідний інститут сільськогосподарської радіології, також створено власних сім науково-дослідних інститутів та Українську лабораторію якості і безпеки продукції АПК.

Мета наша – мати навчально-наукові центри в різних регіонах країни. Хочемо, щоб не в Києві студенти вчили виноградарство та виноробство, а в Криму, хмелярство – на Житомирщині і т. ін. Стараємося максимально сконцентрувати бакалаврську підготовку на місцях (у регіональних коледжах та технікумах). Окрім усього іншого, це ще й економічно вигідно – дітям ближче додому, до батьків. Кращі з кращих продовжують навчання в столиці – в магістратурі. Тут має бути організовано і підвищення кваліфікації фахівців з виробництва. Тобто йде мова про те, щоб київський центр НАУ став наче Академією генерального штабу, де готують спеціалістів вищого пілотажу.

Свою перспективу вбачаємо також у поглибленні інтеграції з науково-дослідними інститутами аграрного профілю Української академії аграрних наук та інститутами фундаментальних наук Національної академії наук України. Адже не зробить зернозбиральний комбайн аграрна наука сама! Це може бути досягнуто лише у творчому союзі з НАНУ, що, на жаль, для багатьох академічних учених не престижно. У підсумку виходить, що величезні кошти, які мали б іти нам з вами на зарплати, ідуть на те, щоб десь купити цю «непрестижну» техніку, оскільки доброякісної своєї в нас немає. Або візьмемо засоби захисту рослин. Чому ми майже все купуємо за кордоном? Тому що чітко поділилися – це прикладники, а це – фундаменталісти. Прикладники ніколи не створять високоефективних засобів захисту рослин, якщо не працюватимуть з теоретиками. Те ж стосується ліків, біотехнологічних виробів... Якщо не зуміємо об'єднати інтелектуальний потенціал, який ще є, пов'язати все із запитами виробництва – опинимося на задвірках історії (Вищий пілотаж // Робітнича газета. – 2005. – 24.05).


***

Розвитку української вищої школи в останні роки не змогла завадити криза економіки. Різко зросла кількість осіб, які навчаються у навчальних закладах III–IV рівнів акредитації. На сьогодні у країні функціонують 233 вищих навчальних заклади IIІ–IV рівнів акредитації державної форми власності, із яких 82 надано статус національного. З огляду на це можна стверджувати: Україна – високоосвічена країна.

Зовсім інша картина спостерігається, коли ми звернемо увагу на віддачу вищої школи суспільству. На жаль, у вітчизняних університетах немає жодного лауреата Нобелівської премії. Ніхто не назве загальновідомий і визнаний на світовому ринку український освітній бренд. Головні, за нашими мірками, університети відомі у кращому разі вузькому колу західних учених, які сприяють їхньому розвитку. Винятками є студент і професор із Західної Європи у стінах українського вузу. Ще більший виняток – український професор, якого б запросили на роботу до західного університету або нагородили почесним званням доктора іноземного університету. Та й як можна досягти популярності за кордоном, якщо в нас наукова думка представлена у кращому разі незначною кількістю найменувань навчальної літератури, і ще рідше періодичними науковими виданнями, які епізодично закуповуються переважно за рахунок закордонних грантів. Але ж на основі цих публікацій забезпечуються науково-дослідна робота і формування змісту навчального процесу тисяч українських викладачів і сотень тисяч студентів. Публікації наших учених також не відомі за кордоном. Що й не дивно – практично всі вітчизняні наукові часописи видаються українською і російською мовами. Парадокс, але ВАК України не визнає закордонних публікацій при захисті дисертацій. Як же тоді світ може дізнатися про досягнення українських учених?!

Нині проблему браку іноземної літератури можна розв’язати з допомогою Інтернету. Проте навряд чи в Україні знайдеться університет, який проплатив бодай один долар за користування науковими публікаціями в Інтернеті. Для цього немає навіть відповідного фінансового механізму в казначейства, якому доручено здійснювати всі розрахункові операції державних вузів. Але ж в Інтернеті сьогодні представлені практично всі періодичні видання світу. Хоча існує світова практика, на яку під час підготовки закону про державний бюджет варто було б звернути увагу. Наприклад, передбачити централізовану оплату права доступу університетів до електронних видань в Інтернеті, як це робиться у деяких країнах.

Інакше кажучи, для імпорту в Україну передової наукової думки збереглася свого роду «залізна завіса», яку за старих часів установлювали політики, а нині бюрократи і горе-фінансисти. Та й самі науковці здебільшого не надто цим переймаються. Адже переважна більшість їх, включаючи молодих, не має достатнього рівня мовної підготовки для серйозної і систематичної роботи з іноземною літературою. Отже, вони живуть або старими ідеями, або ж безсистемними ідеями з перекладних видань, які з’являються епізодично (Савельєв Є., Юрій Є. Елітні університети, еліта країни, елітна країна. Криза чи нова роль університетів? // Дзеркало тижня. – 2005. – 28.05. – 3.06.).


***

До 7% украинских вузов отвечают критериям Европейской сети обеспечения качества образования, которое будет проводить экспертизу отечественных высших учреждений после присоединения Украины к Болонскому процессу. Об этом говорится в обращении председателя Христианско-демократической партии Украины Виталия Журавского.

В. Журавский подчеркнул, что Украина заинтересована, чтобы дипломы отечественных вузов признавались в мире, но считает, что относительно этого есть много мифов.

По мнению В.Журавского, уже сейчас нет проблем с академическим признанием украинских дипломов в Европе – "сорок стран мира, в соответствии с Лиссабонской конвенцией, признают украинский диплом государственного образца".

По словам лидера ХДПУ, для подтверждения наличия высшего образования в странах Евросоюза украинцам надо лишь сдать квалификационные экзамены, однако большинство наших граждан не могут их пройти.



В. Журавский считает, что мифы о том, что присоединение к Болонскому процессу откроет для всех наших студентов зеленую улицу в любой престижный вуз Европы, следует развенчивать. Главная преграда на пути к Европейскому образованию – угрожающие тенденции ухудшения качества обучения и коррупция.

"Сегодня есть угроза непризнания Европейским сообществом дипломов подавляющего большинства выпускников учебных заведений Украины", – предупреждает Журавский.

В обращении отмечается, что "подготовка высококвалифицированных кадров не возможна без науки". Вместе с тем, по мнению В.Журавского, "украинские вузы занимаются наукой косвенно", а поэтому "присоединение к Болонскому процессу покажет, что большинство отечественных университетов не смогут считаться университетами европейского образца по вышеупомянутому признаку".

Как подчеркивается в обращении, в Украине 233 вуза ІІІ–ІV уровня аккредитации, 82 с статусом "национальный". В то же время во Франции их меньше ста, а "национальных" всего 4 (7% украинских ВУЗов отвечают критериям Европейской сети обеспечения качества образования // Подробности. – 2005. – 27.05).


***

Отечественные кулибины добиваются поддержки правительства.

Дайте нам государственную точку опоры, и мы перевернем экономику страны – перефразировали Пифагора победители Всеукраинского конкурса «Изобретение–2004», обсуждавшие свои проблемы в Госдепартаменте интеллектуальной собственности. В подтверждение этих слов председатель комитета Н. Паладий привел немало примеров. Чего только стоит разработка лаборатории С. Адаменко по новым источникам энергии, основанная на физических процессах, подобных взрыву сверхновой звезды. Применение этой технологии может высвободить из нескольких килограммов вещества (даже песка) столько энергии, что ею можно обеспечить весь Киев.

Академик А. Завируха изобрел вакцину, эффективно лечащую рак на первой-второй стадии заболевания. («Был случай, когда один из состоятельных иностранцев после выздоровления выписал изобретателю чек на $20 тыс.», – сказал Н.Васильевич.) Из грибов создан уникальный биостимулятор роста растений – он увеличивает урожайность на 40%. Вообще же в год департамент регистрирует около 10 тыс. изобретений.

«Развитие изобретательства в нашей стране тормозит отсутствие финансовой и моральной поддержки, – отметил Н. Паладий. – Необходимо выработать государственную политику в этой отрасли. Следует объединить усилия специалистов образования, науки и производства. Как это делают, например, в Финляндии, занимающей первое место в мире по внедрению новшеств в экономику. Там внедрением разработок занимается около 2,5 тыс. организаций, а у нас изобретатели вынуждены сами пробивать свои идеи».



Большая проблема и с кадровым обеспечением внедрения новых разработок. Николай Васильевич привел пример, когда для изготовления уникального двигателя понадобилось более 20 специалистов высокого класса, и хоть им обещали солидную зарплату, таких нашли только половину. Нет в нашей стране и экспертов, способных оценить конкурентоспособность разработок на мировом рынке. Мешают развитию изобретательства отсутствие законов или нестыковки в них. Финансирование научно-изобретательской деятельности не превышает 2 млрд грн в год, причем значительная часть этих средств уходит на погашение старых долгов. (Кстати, правительство Кореи за семь лет увеличило бюджетные ассигнования на эти цели почти в 230 раз). Тысячи наших ученых выезжают из страны или продают свои разработки за рубеж. По мнению участников встречи, эту ситуацию необходимо срочно и кардинально менять (Пацера Н. Энергия из песка // Киевские ведомости. – 2005. – 26.05. – С. 2).


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка