Незалежний культурологічний часопис



Сторінка1/5
Дата конвертації04.11.2016
Розмір0.7 Mb.
  1   2   3   4   5

Виступ на семінарі часопису “Ї” з доповіддю :”Громадянське суспільство: гармонія чи конфлікт”

1 березня 2001 р.




незалежний культурологічний часопис «Ї»







Громадянське суспільство: гармонія чи конфлікт?

Семінар з проф. Антоніною Колодій

1 березня 2001

Тези, запропоновані доповідачем:


Вступ: У яких значеннях вживається поняття “громадянське суспільство” і як вони узгоджуються між собою. Сучасні завдання щодо конкретизації поняття: ідеал, реальність, моделі.



I

1. Цивільність і цивілізованість громадянського суспільства. Концепція “цивільности” Е. Шилза.

2. Концепція “соціального капіталу”: А. де Токвіль. Р. Патнем. “Соціальний капітал” у европейських (у тому числі перехідних) суспільствах.

Дискусія:

? Громадянське чи цивільне суспільство (адже: цивільний кодекс). Інколи неможливо обійтися без “цивільности”, напр., одна з сучасних течій в інтерпретації поняття (так званий “республіканізм”) акцентує увагу на “громадянських чеснотах” (citizens virtures), тоді як інші наголошують на неполітичній “цивільності” (civility) і соціальності.

? Чим не є “громадянське суспільство”.

? Різновиди не-громадянських суспільств.

? Чи можливе застосування концепції “соціального капіталу” до перехідних суспільств? Корисність та облудність нормативного підходу (знову – до “світлого майбутнього”?).

Чимало авторів в Україні, не заглиблюючись у теоретичні “дебрі” концепції, не звертають уваги на те, що своє аналітичне навантаження поняття громадянського суспільства набуває лише у випадку розмежування суспільства і держави, що воно застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи та що “не слід змішувати “суспільство” як людську спільність взагалі з категорією “громадянське суспільство”, яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації”, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має свої історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди.

Широке, проте порівняно поверхневе трактування громадянського суспільства як просто “суспільства добрих громадян”, найбільш притаманне юристам та публіцистам, і взагалі людям, які йдуть від назви до змісту, позбавляє його евристичної цінности і зміщує центр уваги з соціальних проблем на суто політичні. Хоч громадянського суспільства без добрих громадян не буває, політично-правовий ухил не допомагає, а заважає з'ясовуванню суті цієї непростої концепції, довкола якої точиться так багато суперечок. Тому, відмежовуючись від такого, так би мовити, “семантичного” підходу, зазначу, що мова йтиме про civil society (цивільне, можна було б сказати – цивілізоване суспільство), а не про citizens' society – суспільство громадян. Розмова про “громадян” – це політично-юридичний аспект питання. Водночас, не можна не враховувати різні течії в розробці концепції, що формувалися впродовж віків.
II

1. Геґель про суперечності громадянського (бюрґерського) суспільства.

2. Дж. Медісон про права людини і захист групових інтересів.

3. Класові конфлікти і “занепад” громадянського суспільства.

4. “Здичавіння” громадянських суспільств: як, коли та чому? (Дж. Кін).

Дискусія:

? Чи є революції (справжні та лагідні) самовиявом громадянського суспільства? Якщо так, то як бути з “цивільністю”? Інституційні видозміни громадянських суспільств в умовах трансформації (Е. Арато; “демократичне” і “посередницьке” громадянське суспільство у Н. Розенблюм).

? Громадянське суспільство і демократія: за яких умов можливий розрив цього континууму? Чому “громадянське суспільство” не врятувало Ваймарську республіку? Місце та роль негромадянських рухів та організацій у громадянському суспільстві.

? Одним із перших неформальних об'єднань періоду “перебудови” в СССР була антисемітська організація “Пам'ять”. Чи була вона паростком громадянського суспільства, що народжувалось? Отже, знову: цивільність і поміркованість чи конфлікт?



? “Цивільність”, “громадянськість” та “дикість” в українському суспільстві (за умов справді компаративного підходу).
Антоніна Колодій: За характером своєї діяльности я схильна радше до академічних викладів. Щоб цього не сталося (бо не в цьому полягає завдання цього семінару), я підготувала тези, може трохи кострубаті, і буду їм слідувати. Сподіваюся на запитання, якщо вони будуть, можливо мені також дадуть заключне слово. Для себе я цю тему вигладила, вирівняла. Тим не менше, академічні дискусії з проблеми громадянського суспільства тривають. Адекватні уявлення про громадянське суспільство, мабуть, має дуже невелика частина нашої спільноти. А у більшості вони якісь невиразні та однобокі. Я сьогодні також покритикувала, взявши до рук газету, нашого прем’єра, що він таки не знає, що таке громадянське суспільство. Інакше він би не говорив і не підписував того, чого не треба [йдеться про лист Кучми, Плюща, Ющенка з осудом виступів опозиції у березні 2001.– Ред.] Отож, сподівання на те, що не в тих сферах вирішуються проблеми, чи на те, що можна сподобатись, бути хорошим, – мені здається, що це нерозуміння демократичного процесу, того, як він робиться, і яка функція громадянського суспільства. Найскладніше питання в теорії громадянського суспільства – це його полісемантичність, поліфонічність, те, що, коли ми говоримо “громадянське суспільство”, то відразу треба заявити, про яку традицію в розвитку цієї концепції йдеться. Інакше можуть не зрозуміти. В Канаді один представник української діаспори після конференції, коли розмова була уже приватна, сказав, що ми тут маємо те, що називається “civil society”. Тобто, ти їдеш на машині, а йде старенька через дорогу, – зупинився, постояв, нічого з тобою не сталося. Тобто, зовсім несподіваний поворот. Нам би здавалося, до чого тут громадянське суспільство? Зупинився, постояв... А це до того, що однією з гілок у розвитку концепції громадянського суспільства є пов’язування цього терміну із сучасною цивілізацією, із цивільною поведінкою, з ошляхетненням західного суспільства, яке після того, як у середньовіччі їло руками і милося зрідка, пізніше набуло певних манер. І ці манери, окрім салонів, були перенесені також на політичні й усі інші сфери суспільного життя. Для себе я сформулювала це так, що побутова культура громадянського суспільства також немало важить, та побутова культура, яку називають цивільністю, яку можна вважати неважливою, але яка живе в тих суспільствах, які себе називають civil society, які є цивільними, громадянськими суспільствами. Лінія розвитку ідеї громадянського суспільства триває упродовж століть, аж до сьогоднішнього дня. Тож погляньте на схему, яку я приготувала для Вас, щоб не розповідати занадто довго. Тут багато людей обізнаних, а хто не обізнаний, то також схематично легше зрозуміє. (може якось помістити цю схему?)
Зліва, починаючи від Гоббса, Лока, далі Руссо, Монтеск’є, Геґель, Габермас. Це, я б сказала, нейтральна трактовка позицій гармонії чи конфлікту. Посередині йде лінія від Джеймса Медісона, американського просвітника, через Маркса, а далі – невідомі в теорії громадянського суспільства: Бентлі, Трумен, Олсон. Це теоретики групових інтересів і боротьби груп інтересів і груп тиску – конфліктна течія. Тобто, ми говоримо про громадянське суспільство, маючи на увазі, що люди вміють захищати свої інтереси. Але інтереси в різних людей різні. Отже, в якихось питаннях вони стикаються між собою, в інших – боротьба може загострюватися у стосунках груп інтересів і держави. Трапилося так, що ця гілка від дискурсу громадянського суспільства від’єдналась, відокремилась і існує як самостійна теорія груп інтересів і груп тиску. Про неї теоретики громадянського суспільства згадують дуже рідко. А тим часом, теорія громадянського суспільства, цивільного суспільства, цивільного як гармонійного, як такого, що несе з собою мир, спокій і благодать, існує окремо. Ті, хто не цілком поділяють такі погляди, дуже часто звинувачують теоретиків громадянського суспільства в ідеалізації суспільних стосунків, оскільки громадянське суспільство – це така концепція, яку використовують для того, щоб показати, наче у суспільствах існує гармонія, якої насправді немає. [Таке закидають] навіть Токвілю, який є серцевиною міркувань про гармонізуючі функції громадянського суспільства. Що до його поглядів на американське життя, то зараз в американських журналах з’явилась низка статей, які критикують Токвіля за те, що не все так було, як він написав. Адже існувала проблема рабства, тривала громадянська війна. Токвіль описав лише один бік американської дійсности, він побачив усе те, що тримало американську систему у стані стабільности, і все те, що було противагою державі, у той час, як були різні течії, тенденції тощо.

Справа на схемі показана лінія від Ферґюссона, який вперше в англійській мові вжив слово “цивілізація”, і який пов’язав громадянське суспільство із утвердженням миру, з невойовничістю цього суспільства. А далі через Алексіса Токвіля, і до теперішнього автора, яким я, наприклад, дуже захоплююсь (хоча уже читала таке, що його тексти – це надзвичайне спрощення) Роберта Путнема, який в американській літературі збурив наукову спільноту, котра дискутує направо і наліво його ідеї. Він – твердий послідовник Алексіса Токвіля у розгляді ролі і функцій громадянського суспільства.

Отже, ось ці три лінії (першу я залишу поки що без нашої уваги) в розгляді громадянського суспільства:

– перша: громадянське суспільство є певною сферою, яка протистоїть державі, де все, як у Геґеля, є суперечності, є боротьба індивідуальних і групових інтересів;

– друга: громадянське суспільство – це організовані інтереси поза державою, які вміють самозахищатися і самоорганізовуватися;

– третя: акцентує на моральних аспектах, які несе з собою громадянське суспільство.

Якщо є громадянське суспільство, то є й мораль. Якщо є громадянське суспільство, люди віддані громадським інтересам. Вони вміють поєднувати свої приватні інтереси. Так, Токвіль писав про американців, що вони індивідуалісти, але водночас вони мають уявлення про правильно потрактований приватний інтерес. Цей правильно потрактований приватний інтерес полягає в тому, що людина розуміє, що вона живе в суспільстві. І якщо я сьогодні піду назустріч своєму сусідові і зроблю щось добре, то може таке трапитися, що, припустимо, не цей сусід, а інший сусід іншої людини, допоможе мені, тому що я також можу опинитися в скрутному становищі. У наших посткомуністичних країнах, мені здається, чого бракує, то оцього правильно потрактованого інтересу. Колись мені один студент сказав: “А, може, воно і добре, що наші люди індивідуалісти. Кожен власну нішу знайшов, займаються своїми справами. Немає збурення, немає конфліктів у суспільстві...” Добре це насправді, чи погано, ми подискутуємо. Але, з точки зору отого добре потрактованого інтересу, люди повинні більше, аніж це наявно у наших суспільствах, і в Україні, і поза Україною, усвідомлювати, що вони є членами суспільства. Нас держава якоюсь мірою відпустила, і люди намагаються бути кожен сам по собі. Атомізоване суспільство.

Якщо говорити про течії, які трактують цивільність і цивілізованість громадянського суспільства як його сутність, то зараз розвивається концепція одного дуже інтелігентного чоловіка, який нещодавно помер, отож він до певної міри є нашим сучасником, Едварда Шилза. У нього надзвичайно гарні ідеї про те, що таке громадянські чесноти, наскільки вони важать у суспільстві, і як їх поєднувати з індивідуалізмом і лібералізмом. Він говорить про те, що лібералізм, в принципі, визнає плюралізм, насамперед, визнає різноманітні цілі, до яких люди можуть прагнути. І для того, щоб це все узгодити, щоб люди не прийшли до постійної конфліктности, необхідно, аби вони мали певне уявлення про загальне благо, і були віддані суспільним інтересам. Він пише про це яскраво і цікаво, я сподіваюсь, що журнал опублікує якісь його праці. Тим більше, що в одній з цих праць, на відміну від багатьох інших сучасних інтерпретаторів співвідношення громадянського суспільства і націоналізму, він дає дуже позитивну інтерпретацію цього зв’язку. На думку Шилза, громадянське суспільство і націоналізм – це взаємопідсилюючі течії, а не конфліктуючі, як вважає, наприклад, Ґеллнер.

Я хочу зупинитися докладніше на трактуванні громадянського суспільства Робертом Путнемом, про якого я вже згадувала. Його книжка збурила Америку (точніше, не стільки ця книжка, як наступні статті). Вона, до речі, перекладена російською мовою, а в оригіналі називається “Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy”. Я перекладаю це так:“Як зробити демократію працюючою?” Книжка, видана в 1993 році, унікальна тим, що автор – соціолог, який упродовж 20-ти років працював у Італії, де в 70-х роках була запроваджена нова система місцевого самоврядування. Путнем та інші соціологи в різних регіонах Італії проводили дослідження, де приживуться демократичні інститути, де самоврядування накладається на добрий ґрунт, а де ні. Путнем зробив висновки: там, де було те, що він назвав цивільною громадою (civil community), там успішно запрацювали нові демократичні інститути. А на півдні Італії, де здавна панували відносини, засновані на клієнтелізмі, де місцеві землевласники і владоможці тримали людей у залежності від себе, там демократичні інститути не приживались. Що тут було спірного? Здавалося б, Путнем дуже спрощено пов’язав наявність великої кількости громадських організацій різного роду, починаючи з хорів, футбольних команд і т. д., із політичним функціонуванням. Кажуть, що цього не може бути, що він не показав, яким чином набуті в межах цих організацій риси можуть передаватися на політичний рівень. Так, він не показав багато чого. Але він зафіксував цей факт. І навколо факту почалися дискусії. Концептуально свої дослідження Путнем оформив таким чином: асоціативне життя формує те, що він назвав соціальним капіталом. Концепція соціального капіталу існувала і до нього, але трактувалася більш нейтрально, не в такому позитивному плані. До соціального капіталу зараховували будь-які навички соціального життя. У Путнема соціальний капітал – це такі риси, як соціабельність, здатність до кооперованих форм взаємодії, довіра між людьми та інші риси, які ми пов’язуємо з громадянським суспільством, і які дають змогу потім демократичним інститутам функціонувати в сприятливому середовищі. Це люди, які хочуть брати участь у політичному житті і знають, як себе поводити, яку підтримку надавати демократичним інститутам тощо. Отже, теорія соціального капіталу відтоді пов’язується з Патнемом, який надав цьому термінові значення, близького до громадянської політичної культури.

Тут виникає питання, яке варто було б продискутувати, – чи не є функціонування громадських організацій, продукування ними соціального капіталу, навичок людей спільно діяти, довіряти один одному тощо, вкрай ідеалізованим уявленням про суспільне життя, чи не закликають нас в черговий раз орієнтуватися на якийсь ідеал світлого майбутнього. Дуже багато авторів, як от Берман Шері, котрийнаписав статтю “Громадянське суспільство і крах Ваймарської республіки”, наголошують на тому, що громадські організації бувають різноспрямованими. В міжвоєнній Німеччині частина з них сприяла приходові Гітлера до влади, бо неорганізоване суспільство було б важче мобілізувати такою мірою, як це зробив Гітлер. А тут трапилося так, що була мережа громадських організацій, які можна було вишикувати, і, таким чином, антидемократичній цілі посприяти. Якщо говорити про громадянське суспільство в такому чисто ідеалізованоу вигляді, то чи не створюємо ми для себе певний міраж? Що, знову будемо рухатися до світлого майбутнього, а виявиться, що оте громадянське суспільство зовсім не таке, як ми собі уявляли, а якраз таке, яке описали, наприклад, Геґель чи Маркс. Вони описували громадянські суспільства того ж періоду, що і Токвіль, і бачили у цих суспільствах зовсім інші речі. Отже, питання про роль громадських організацій, асоціацій та їхні функції у різних суспільствах залишається відкритим. Чому в одних випадках вони ведуть до одних результатів, а в інших випадках – до інших?

Декілька слів про іншу лінію, твердження про класову боротьбу, про гострі суперечності, про те, що західні суспільства, цивільні громадські суспільства, зовсім не є такими ідеальними, якими їх зображають деякі теоретики. Джеймс Медісон у XVIII столітті (його есеї опубліковані у “Федералісті”, збірці статей для обґрунтування американської Конституції) міркував над питанням про те, чи новостворені тоді фракції, групи, об’єднання не завдадуть шкоди Республіці, яку роль вони відіграватимуть у суспільстві? Попри неоднозначну оцінку об’єднань громадян Медісон усе ж прийшов до висновку, що конфліктність є природною рисою кожного суспільства. Оскільки люди мають різні інтереси, оскільки вони прагнуть захищати ці інтереси, то вони неминуче утворюють певні групи, які борються між собою. І, каже Медісон, якби не було конфліктів інтересів, то не потрібно було б захищати права окремої людини. Саме тому, щоб створити середовище, огородити окрему особу, автономний простір для її функціонування, саме для цього і потрібні права людини. Таким чином, Медісон пов’язав боротьбу інтересів у певних суспільствах із необхідністю захисту прав людини.

У XIX ст. ми маємо вибух соціальних теорій (не пов’язаних, звичайно, з теорією Джеймса Медісона). Марксизм увінчав цей процес як радикальна і одна з найпослідовніших концепцій, яка доводила, що громадянське суспільство є не що інше, як буржуазне суспільство, надала чисто класової характеристики цьому суспільству. Саме тому, що соціальних і соціалістичних теорій у цей період виникло надзвичайно багато (в кінці XIX, на початку XX ст. вони домінували, як відомо, і в нас), то на тривалий час диспут про громадянське суспільство зник, дійшов до нуля, втратив актуальність. Всі обговорювали соціальні проблеми, концепції класової боротьби, соціальних суперечностей, а гармонії громадянського суспільства, яку бачили у XVIII ст., яку в Америці побачив Токвіль у 30-х роках XiX ст., цієї гармонії ніхто в Европі не бачив. У ХХ ст. американцями, на противагу марксизму, була вироблена власна дієва концепція боротьби групових інтересів. А в Европі з громадянським суспільством сталося те, що можна назвати “здичавінням”. Нещодавно вийшла книга Джона Кіна “Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення” [переклав Олександр Гриценко; видавництво “КІС – Київ. Інформація. Сервіс”, Київ, 2000], можливо, хтось із вас бачив. Кін вживає термін uncivil society, який переклали як “здичавіле суспільство”. Це мені страшенно сподобалось. Тому що справді відбулося здичавіння громадянських суспільств. Ідея Кіна дуже цікава, він каже про те, що громадянські суспільства не є чимось раз назавжди даним, що вони під впливом певних чинників можуть втрачати свої цивільні особливості, свою цивільність, тобто дичавіти. І фашизм, і комуністичний тоталітаризм – два різновиди здичавіння. Про комуністичний це важче сказати, бо тут іще не було сформоване як слід громадянське суспільство, а фашизм – явно здичавіле громадянське суспільство. Але на той час, окрім Ґрамші, який у 30-ті роки писав про громадянське суспільство, фактично ніхто про нього не згадував. А відродилася ця концепція у Европі з крахом комуністичного режиму, і з тими рухами (скажімо “Солідарність”), що почалися в центральній і східній Европі. У зв’язку з цим виникає низка запитань щодо громадянського суспільства.

Перше: чи є революції, якими кишіло XIX ст., виявом громадянського суспільства? Громадянське суспільство – цивільність, невойовничість, організованість і, як дехто каже, спосіб розв’язання конфліктів. Але ж революції також призводять до переустрою, до подолання деспотизму. У XVIII ст. становлення нації та громадянського суспільства тривало паралельно і, в той же час, вибухали революції. Це вияв громадянського суспільства, чи якогось іншого? У м’якій формі те ж саме стосується і кінця 80-х – початку 90-х років XX століття. Оскільки, концепція громадянського суспільства на той час була уже популярною в центральній і східній Европі, то “оксамитові революції” були названі виявом громадянського суспільства. Громадянське суспільство начебто повстало проти тоталітарних чи авторитарних режимів і забезпечило успіх переходу до демократії. Але масові рухи дуже швидко занепали. Відданість ідеалам демократії була поставлена в багатьох країнах під сумнів. Успіх демократичних інститутів був не таким, на який сподівалися, оскільки вважали, що громадянське суспільство візьме на себе подальшу функцію демократизації усього політичного ладу. І з’явилися розчарування, навіть, на мій погляд, неадекватні судження про занепад громадянського суспільства у Чехословаччині, Польщі, Угорщині тощо. Ендрюс Рато, який зі своєю дружиною Джин Поен написали грубезну книжку “Громадянське суспільство і політична теорія”, дав цьому таке пояснення, що треба розрізняти громадянське суспільство як рух, і як інститут. Спершу воно було рухом, пізніше мало запрацювати як інститут. Мені щось не дуже зрозуміло, чому громадянське суспільство – один інститут. Це ж сукупність інститутів. Але, у всякому випадку, інституціалізована його форма, та, яка тримає систему у стані стабільности, звичайно, повинна була появитися. І не тільки на основі рухів, а й просто на основі нормального розвитку в нормальних правових умовах суспільства. Постає питання: чи в тоталітарних або авторитарних режимах існує громадянське суспільство? Чи можна дисидентський рух вважати проявом громадянського суспільства? Чи були якісь інші прояви громадянського суспільства в той час? Ці питання залишаються спірними. “Солідарність”, наприклад, консолідувалась як відкрита суспільно-політична сила. І її можна радше віднести до елементів громадянського суспільства. Але питання про характер цього громадянського суспільства залишається.

Тут допоможе, можливо, така ще концепція, яку я використовую, хоч трохи трансформуючи її, – концепція моделей громадянського суспільства, яку розробила американська авторка Розенблюм. Вона виділяє громадянське суспільство посередницьке, демократичне і (умовна назва) виборче. Ця назва ні про що не говорить, на жаль.

Посередницьке громадянське суспільство – це те, про яке писав Токвіль, коли люди входять до різноманітних асоціацій, зайняті малими справами. Вони не займаються політикою. Вони вирішують свої проблеми. Усі громадські ініціативи, утворення незалежної преси, різних освітніх установ, сусідські організації, надзвичайно поширені в Америці, чи ще якісь,– усе для вирішення власних справ.

Ті організації, які ставлять перед собою завдання певною мірою готувати людей до політики, політичної соціалізації, – це вже демократичне громадянське суспільство. Як колись профспілки називали школою комунізму, так школою демократії є громадянські організації, які цікавляться політикою і ставлять за мету протистояти можливим намірам узурпації влади, чи якимось подібним речам.

Виборче громадянське суспільство (перспективне, на думку Розенблюм; щось трохи воно є, а щось ще буде) – це суспільство, яке поєднає одне з другим, а ще й долучить певні функції, необхідні в суспільстві велферу, в суспільстві загального добробуту. Тобто, допомога бідним тощо. Якщо цю концепцію застосувати до історії і до різних країн, до тих моделей, які є в різних країнах, то мені видається, що, справді, ці суспільства бувають різними, більш політизованими, більш демократичними. Якщо ми говоримо про Францію, про інші країни Европи, то для них більш характерне демократичне суспільство. Тобто, аполітичних громадських організацій менше (принаймні вони не відіграють такої вирішальної ролі, як це було в Америці, коли саме на їх основі творилася нація), а більшу роль відіграють організації політичні, отож суспільство більш політизоване. Якщо подивитись історично, то на певних етапах загострення певних проблем, суперечностей тощо, громадянські суспільства також політизуються. В крайніх точках закипання пристрастей і виникнення конфліктних ситуацій відбувається певна політизація, суспільства переходить у форму масових політичних рухів.

Тут у мене виникло наступне питання, пов’язане з тим, що я говорила про Веймарську республіку, питання, яке стосується зародження громадянського суспільства в горбачовську еру. Однією з найперших організацій, яка виникла в Радянському Союзі, була сумнозвісна “Пам’ять”, антисемітська, праворадикальна, далеко не продукуюча соціальний капітал, організація. Чи можемо ми вважати її появу свідченням пробудження громадянського суспільства? Адже, те, з чим зіштовхується зараз теорія громадянського суспільства, це – як узгодити те, що як лібералізму загалом, так і громадянському суспільству, зокрема, притаманні оці суперечності. Дозволяючи, гарантуючи право на утворення громадських організацій, ми (Кін, до речі, гарно про це пише) даємо можливість однаково і тиранам, і демократам утворювати власні організації. І тим самим ставимо питання про те, куди воно буде розвиватися, і до чого ми прийдемо? Можливо, як каже Джон Кін, ми створимо умови, коли лисицям буде зручно полювати на курей. Я читала одного автора 30-х років, американських це стосувалось сторін, який казав, що у нас свобода є, але свобода вовків поїдати овець. У тих суспільствах, які недостатньо цивілізовані і які тільки стають на шлях творення громадянського суспільства, то вихід на цей рубіж ще не відомо чим закінчиться.



Останнє, що я б хотіла, це поставити наступне питання: яким чином поєднуються у нашому українському суспільстві цивільність, громадянськість і дикість, як варварство? Адже для означення громадянського суспільства (я з цього мала б почати, але не почала) існує два терміни. Перший, який ми вживаємо – громадянське, другий – цивільне. Я, наприклад, відчуваю, коли щось пишу, що мені бракує цього терміну – “цивільне суспільство”. Він у нас не прижився, бо казали, що у нас “цивільне” на противагу “військовому”, і таке означення заводить нас не в ту сторону думання. Але, між іншим, коли громадянське суспільство формувалося, саме термін – “civil society” – почали вживати в Англії, і там воно мало саме такий сенс. Воно означало не військове, не войовниче, а мирне суспільство, де люди вміють толерантно вирішувати свої проблеми. До того ж, ми маємо Цивільний кодекс. І також про військових не згадуємо, коли про нього йдеться. Адже цивільність підкреслює якраз оту цивілізаторську місію громадянського суспільства. Тому, наскільки вона притаманна українцям взагалі, і чи справді такий безнадійний український менталітет, як у деяких публікаціях у нас це проскакує, варто було б посперечатися. Далі – інша риса. Цивільність – це, властиво, і є цивілізованість. Громадянськість – це те, що в англійській мові називається civil . . . – громадянські чесноти, громадянська доброчесність, відданість громадським інтересам, здатність цікавитись ними і поступатись своїми приватними інтересами на користь громадських інтересів. Чи вони присутні, оці риси, тут? А якщо не присутні, то чому? Зрештою, варварство і дикість пов’язані із розгулом пристрастей, невмінням організуватись і, мабуть, із ще дечим іншим. Дякую.
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка