Навчальний посібник Суми Сумський державний університет 2014 вступ



Сторінка1/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



ОСНОВИ ПОЛІТОЛОГІЇ
Навчальний посібник

Суми


Сумський державний університет

2014


ВСТУП
Політика - це одна з найважливіших сфер життя суспільства, а політологія як самостійна наука і навчальна дисципліна вивчається сьогодні практично у всіх країнах світу. За кількістю напрямків досліджень та публікацій вона посідає чи не найперше місце серед інших суспільних наук, а політика є чи не найбільш популярною темою повсякденного спілкування людей. Особливо сьогодні, коли у сферу політичної активності втягуються все більші маси людей.

Світ політики так чи інакше стосується кожного, оскільки люди живуть у суспільстві, виконують закони даної держави, звертаються до тих чи інших державних установ чи громадських організацій, працюючи чи навчаючись у коледжі чи університеті, підтримують ту чи іншу політичну партію, голосуючи на виборах за її кандидата, або ж безпосередньо беручи участь у діяльності якоїсь політичної сили чи у громадських акціях, мітингах тощо. Тому кожна людина у сучасному суспільстві повинна володіти хоча б необхідним мінімумом знань про цю сферу суспільного життя.

Значення ж політичної науки для якісної підготовки фахівців у вищій школі важко переоцінити, оскільки отримані в ході її вивчення знання та навички дозволять зрозуміти загальні механізми розвитку суспільства в цілому і політичної сфери зокрема, дадуть необхідну основу для розуміння принципів функціонування владних відносин та основних інститутів, що задіяні в реалізації влади. Політологічні знання дозволять зрозуміти і ті чинники, що визначають політичну свідомість та поведінку окремої людини групи чи нації. І хоча підготовка кваліфікованих фахівців передбачає вивчення ними цілого ряду предметів, що належать до соціально-гуманітарного циклу, політологія посідає в цьому переліку особливе місце, оскільки ті знання та навички, які вона дає студентам, з урахуванням нинішнього етапу становлення державності в Україні, є досить актуальними і затребуваними.

Запропонований навчальний посібник містить основні теми, що висвітлюють предмет політології та історію розвитку політичної думки, дають уявлення про владні відносини та основні інститути і структури, через які ці відносини реалізуються, роблять можливим розуміння основних механізмів функціонування політичної культури та політичних ідеологій.

Специфічні особливості політології як дисципліни визначаються її пов'язаністю з реальними політичними подіями сучасності, інтересами й політичними уподобаннями студентів як громадян та учасників політичних процесів. Однак цей посібник не передбачає цілеспрямованого ідеологічного впливу чи формування заданого типу політичної свідомості. Вивчення політології, як і будь-якої іншої гуманітарної дисципліни, як через зміст предмета, так і через особливості методології передбачає формування широкого кругозору, толерантності, здатності до певної творчості та сприйняття різних точок зору. Знання основ політичної науки є необхідною умовою становлення громадянина як творця незалежної демократичної держави і члена громадянського суспільства.

Структура посібника та характер викладу матеріалу дозволять активно використовувати його під час самостійної роботи студентів – як удома, так і на лекції чи семінарському занятті, оскільки передбачає можливість швидко знайти необхідний матеріал, визначення чи історичну довідку. В кінці кожної теми студенти знайдуть проблемні питання, які допоможуть краще осмислити і структурувати матеріал, а також літературу для подальшої самостійної роботи над темою.

Посібник розрахований для студентів денної, заочної та дистанційної форм навчання всіх напрямів підготовки, для яких політологія не є спеціальністю.


Предмет та структура політичної науки



Політика як сфера і форма діяльності

Тенденції у розвитку політичної науки

Р. Арон про політику


Визначення


Політологія як наука
про

політику

Політика і влада


Об’єктив-ність політичних процесів

Політика як мистецтво можливого

Політика як механізм реалізації інтересів

Межі політичної сфери


Політика як система правил і процедур

Рівні функціо-нування політики

Підходи

до

вивчення

Закрита і відкрита політика


Історична довідка

Принципи «закритої» політики

Історична довідка


Відкрита політика та її

принципи
Публічність

Прозорість

Структу-рованість

Традиції відкритої і закритої політики

Визначення

Мета політології

Історична довідка

Політичні вчення та політична наука

Історична довідка

Міжнарод-ний

колоквіум політологів

Предмет політичної науки


Рolitical science

Сучасний етап
Діапазон досліджень


Рівні політичного знання


Емпіричний рівень


Теоретич-ний рівень


Методо-логія

Методи

Спеціальні методи

Категорі-альний апарат

Функції політології

1. Політика як предмет політичної науки

Термін «політика» поширився під впливом однойменного трактату Аристотеля – «Політика», змістом якого було узагальнення проблем розвитку давньогрецьких держав, правлінь та урядів. Саме слово «політика» здебільшого використовується в цей час для означення мистецтва управління державними справами і як спосіб реалізації цілей держави-полісу. Про його багатогранність, як і про складність тієї сфери яку намагалися за його допомогою описати й проаналізувати, свідчить і те, що навіть за часів Аристотеля існувало і використовувалося ще декілька близьких і похідних термінів. Так, дослідники вважають, що і сам термін «політика» походить від давньогрецького слова «polis» (як певна форма, в якій закріплюються і існують ці відносини, місто-держава) та його похідних «politike» (як діяльність, мистецтво управляти державою), «politea» (як конституція, державний устрій, організація суспільства) та ін.

Таким чином, можна сказати, що політика з самого початку свого виникнення одночасно є і сферою, і формою діяльності (К. Гаджієв). Саме тому і формування політичної науки йшло як мінімум двома напрямками – від аристотелівської практичної філософії та описання конкретних форм політичної діяльності до раціонально-цінних теорій і узагальнень, що з’являються й активно розвиваються починаючи з Нового часу. Тому і визначень політики існує безліч, кожне з них певною мірою справедливе, але всі вони стосуються скоріше обмеження предметного поля або ж концентрації на певних особливостях даної сфери діяльності.

Як зазначає видатний французький дослідник Р. Арон, термін «політика» має два значення. У першому значенні – це «програма, метод дій і самі дії, що здійснюються людиною чи групою людей стосовно якоїсь проблеми чи сукупності проблем, які стоять перед суспільством». В іншому значенні політика «належить до тієї сфери суспільного життя, де конкурують або протистоять різні політичні напрями. Політика як галузь, сфера – це сукупність, усередині якої борються особистості чи групи, які мають власну політику, тобто свою мету, свої інтереси, і навіть свій світогляд».

Виділяючи ці два значення політики, Р. Арон також підкреслює основну специфіку поля цієї діяльності – сферу реалізації інтересів, владні відносини. А отже, політику можна охарактеризувати як сферу суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами та соціальними групами задля здійснення як власних потреб, так і соціально значущих цілей.

Це не єдине і, мабуть, не найповніше визначення, проте на даному етапі цілком прийнятне для того, щоб зробити подальші кроки. Тим більше, що студенти досить часто користуються і іншим, «класичним» визначенням: «політика – це брудна справа», виправдовуючи певним чином і власне небажання вивчати політичну науку і розібратись у її складнощах.

Очевидно, що політологія вивчає політику. Це її предмет, і це зрозуміло із самої назви даної науки. І, як відомо з історії, політика, – це досить «брудна», нерідко жорстока і завжди прибуткова справа, якою займаються люди, охочі до почестей та влади. Проте це не означає, що пересічна людина не повинна вивчати політологію, так само, як вона здебільшого не хоче займатися політикою. Адже історія показує, що політика буває огидною лише тому, що люди дозволяють керувати собою методами найпростішого обману і дивляться на владу знизу – вгору. Вивчення політології корисне саме тому, що розвіює ілюзії (яких багато як у байдужих до політики людей, так і у палких прибічників якоїсь партії або навіть у державних діячів) і дозволяє зробити владу розумною, незалежно від того, які люди до неї приходять.

Отже, будемо виходити з того, що політика – це сфера суспільного життя, пов’язана із боротьбою за владу, її утриманням та використанням. Тобто це одна із рівнозначних, у цілому, систем суспільного організму поряд із економікою, соціальною, культурною сферами, сферою особистого життя тощо. І ті, хто вважає її злом, лише привносять зайві емоції в дане питання. Адже влада – це не вигадка гнобителів. Без упорядкування певної системи, без лідерства і керівництва не піде жодна справа, а вести за собою та ще й досягати результату може далеко не кожен. Отже, питання лише в тому, щоб “нагору” піднімалися справді найефективніші. Це означає, що боротьба за владу має відбуватися не як завгодно, а в рамках сталої системи правил, що забезпечить чесне змагання і відбір претендентів.

Система «відбору», над якою замислюватися філософи і державні діячі всіх часів, є досить насправді одним із найскладніших питань у цій царині. До того ж відомо, що у питаннях лікування, управління і виховання всі вважають себе знавцями, тому і підходів та концепцій створено багато. В той же час питання лежить в іншій площині, і підходи до його вирішення знову ж таки визначаються специфікою і багатогранністю самої політики. Адже будь-яка політична система сама «знає», якого роду люди мають у ній підніматися вгору. І таку систему неможливо збудувати за якимось планом або перебудувати на свій смак, оскільки незмінним завжди залишається її «матеріал» – люди із їхнім національним характером, ставленням до влади та манерою поведінки. Систему можна хіба що зруйнувати у надмірних спробах її покращити, - і тоді вона стане більш примітивною та жорстокою. Натомість її можна й потрібно «зрозуміти» і використовувати таким чином, до якого вона найбільше придатна. Саме тому про політику говорять як про мистецтво можливого.

Отже, немає політичних систем, які були б від природи «хорошими», «добрими» чи «поганими», але є такі, можливості яких використовуються не повністю, не належним чином, – а тому і самі системи, і керівники викликають невдоволення і розчарування. Тому на даному етапі можна зробити попередній висновок, що зрозуміти, пізнати політичну систему і є основним завданням політології як науки. Адже політика – це система, яка надає певний спосіб, механізм реалізації інтересів вагомих суспільних сил у процесі прийняття загальнодержавних рішень. І складається політика саме зі сталої системи правил – усвідомлюваних і записаних або й неусвідомлюваних ій існуючих у вигляді традицій та навичок, і ці правила (завдяки їх загальновизнаності у стабільній політичній системі) категорично визначають, яким способом, в яку чергу і в якому обсязі кожна суспільна сила може добитися прийняття потрібних їй політичних рішень. Наприклад, сьогодні у нашій країні подібна система правил політичної гри вочевидь дещо понівечена, спрощена і вульгаризована, навіть порівняно із попереднім історичним етапом. Але це не означає, що її немає і що наша нинішня політика є безсистемною.

Як зазначалося вище, для визначення політики недостатньо віднести до неї ту частину життя, яка бодай частково зачіпає функціонування державної влади (як це було сформульовано в першому варіанті визначення). Тим більше, що в багатьох політично нерозвинених країнах практично всі сфери життя – і економіка, і спорт, і освіта, й інші – тісно пов’язані із владою, тобто, з одного боку вона їх прискіпливо контролює і регламентує, а з іншого – і вони без її допомоги існувати не здатні, оскільки в умовах відсутності твердого порядку жодного серйозного питання не можна вирішити без офіційного втручання та зв’язків «згори». Інакше кажучи, «політикою» тут є все, навіть спортивні матчі або естрадні концерти, тоді як у демократичних країнах політика – це значно вужча сфера життя, яка жодною мірою не стосується всіх інших сфер, за винятком якихось надзвичайних ситуацій.

Також недостатньо сказати, що політика – це боротьба за владу, оскільки війна на знищення в політичних «джунглях» не є політикою, це – дополітичний стан, анархія. Політика – це гра за правилами в рамках сталої системи традицій і процедур, партій та організацій, яка надає кожному її учасникові можливість реалізувати свої інтереси без руйнівних для суспільства акцій і в тому обсязі, що відповідає його суспільній вазі, або досягати більшого соціального статусу і владних можливостей. Власне, це і є ще одне визначення політики, яке має вважатися базовим у поясненні даного явища.

Оскільки політична сфера є досить складною і своєрідною складовою суспільного життя, існує безліч підходів до трактування політики. Тим більше, що досить часто політика виходить за межі окремих не лише конкретних сфер суспільного життя, а й за межі держав.

Саме тому у політиці виділяють три рівні її функціонування:



  • мегарівень, який стосується до діяльності таких міжнародних організацій, як ООН, Європейський Союз, НАТО тощо;

  • макрорівень, який характеризує державу та політичну систему як ціле, державну владу, її структуру;

- макрорівень, який охоплює окремі структури та організації (політичні партії, громадські організації тощо), що функціонують у цій сфері.

З урахуванням зазначених рівнів і особливостей кожного з них, а також наведених вище характеристик політики як особливого роду діяльності її вивчення (і прогнозування) вимагає нових підходів, які власне уточнюють, конкретизують ці особливості. Сьогодні дослідники розрізняють:

- директивний, або силовий, підхід, що розглядає політику як боротьбу за владу;

- функціональний, що трактує політику як управлінську діяльність щодо суспільства в цілому;

- комунікативний підхід, що окреслює політику як один із засобів комунікації.

Кожен із цих підходів дозволяє не лише уточнити ій окреслити специфіку тієї чи іншої сфери політичного життя, а й визначити роль політики у забезпеченні функціонування всього суспільства, забезпеченні його цілісного і сталого розвитку. Адже політика – це ще й діяльність держави та її інститутів щодо забезпечення функціонування інших сфер – економіки, культури, науки, соціальної сфери, екології тощо.


2. Закрита і відкрита політика

Отже, політика виникає всюди, де є управління великими, багатоскладовими спільнотами, якщо в цьому управлінні довгий час зберігається стабільний, всіма визнаний порядок, тобто складається система «політичної гри», або «політична система». Проте політика буває різною, зокрема можна виділити два, принципово відмінні види.

Історично перший вид дослідники називають «закритою політикою». Ця назва склалася в політичному вжитку на Заході стосовно до політики недемократичних країн і є скоріше виразом дещо зверхньої оцінки, аніж науковим терміном. Однак ми цілком можемо нею користуватись, оскільки важливіше наповнити її конкретним змістом, ніж сперечатися щодо термінів.

«Закрита політика» – це явище переважно феодального суспільства, яке на Заході історично вкладається в рамки Середньовіччя, а в інших регіонах (зокрема і в Україні) триває – у модифікованому, звичайно, вигляді – набагато довше. Видатний державний діяч, прем’єр-міністр Англії У.Черчілль свого часу вельми влучно зауважив: «Політична боротьба в СРСР нагадує бійку бульдогів під килимом – ззовні нічого не видно, але раз по раз виносять трупи». Це і є закрита політика – коли «не виносять сміття із хати», не допускають ніякої критики влади і взагалі відкритої боротьби за неї, адже всі вірять в необхідність демонструвати перед світом показну єдність. Натомість ця боротьба точиться потай у вигляді особистих інтриг та «підсиджувань» або міжкланових «придворних воєн», про які, власне, і згадував У. Черчілль.

Закриту політику не слід вважати породженням радянської номенклатурної еліти, а тим більше – проявом тоталітаризму, як це роблять політологи Заходу. Вона притаманна всім феодальним, а сьогодні – так званим «східним» суспільствам, тобто тим, що не належать до європейсько-американської «атлантичної» цивілізації. У класичному варіанті такої політики і справді виграє той, хто найкраще володіє хитрощами, вміє ошукати всіх інших, а програє той, хто хоч раз комусь повірить. Тут і ціниться мистецтво «надувати щоки» і створювати враження, уміння здаватися «крутим» і грізним, всемогутнім для підлеглих і водночас безпечним для своїх керівників та використовувати як тих, так й інших.

Помилково думати, що так могло бути лише у нас. Наприклад, майбутній Папа Римський Сікст V тринадцять років прикидався хворим, і недарма: обрали його на цю посаду лише тому, що головні претенденти були впевнені у його близькій кончині, до настання якої вони би встигли визначитися між собою. Однак уже на другий день після обрання він вийшов на люди здоровий і червонощокий і правив іще довго й безжалісно, переживши багатьох своїх конкурентів. З останніми, до речі, інший його


колега – Олександр VI – справлявся ще простіше: він легко дряпав їх перснем, у якому містився знаменитий винахід його родини – «отрута Борджіа», і більше не мав жодного клопоту.

Відкрита політика більш характерна для сучасного суспільства, хоча не можна стверджувати, що методи закритої політики не використовуються сьогодні.



Відкрита політика будується на таких основних принципах:

  • публічність політики і політиків. Влада відкрито звертається до народу і від імені народу. Політичні лідери завжди «працюють» на народ, добиваються його довіри, розраховуючи на його підтримку, намагаються подобатися майбутнім виборцям, бути популярними, що гарантує їм підтримку, а владі – популярність і легітимність. Без такої публічності вся система демократії, що будується на виборчій системі, була б неможливою;

  • прозорість прийняття політичних рішень: відкрита політика заперечує кулуарність: розробляється відповідна процедура прийняття рішень, означені повноваження владних органів і окремих осіб, усі етапи прийняття рішень чітко розписані й регламентовані. Цей принцип близький за суттю до того, що в період перебудови називалося «гласністю». І, звичайно ж, він тісно пов’язаний із попереднім принципом.

  • структурованість політичних сил, що проявляється в чіткій політичній орієнтації тієї чи іншої політичної партії, руху чи організації. Реалізація цього принципу означає, що всі політичні сили діють відкрито і відповідно до свого місця в політичній системі, не соромлячись заявити про свої позиції (ліві, праві чи ще якісь), не боячись опозиційності. Цей принцип не допускає як аморфності й невизначеності, так і безпринципної відмови від своїх позицій і переконань. У поєднанні з публічністю політичної діяльності це також забезпечує реалізацію відкритої політики.

На жаль, в Україні ми на сьогодні не бачимо такої структурованості, а політики, навпаки, дуже часто демонструють і свою невизначеність, і відмову від вчорашніх переконань, соромляться публічно заявити про свої погляди. Можливо, тому вони і не мають бажаної популярності, а розібратись у конкретній політичній ситуації важко інколи навіть професіоналам. Тому дуже часто в Україні спрацьовують принципи «закритої політики».

Зазначимо, що і відкрита політика не є більш моральною або благородною (ці терміни взагалі не придатні для аналізу політичних явищ і процесів), – вона просто більш регламентована, тобто базується на свідомо сформульованих, писаних правилах-законах. І це якраз тому, що реалізується прилюдно, ііз широким оповіщенням про її хід. Саме на цю гласність і розраховані демонстративні заяви і дії політиків, які й пальцем не поворухнуть, якщо про це не стане відомо публіці.

Власне, і закрита політика ведеться за правилами, але ці правила – неписані. Проте вони всім очевидні, тому що визначені сталою суспільною традицією. Скажімо, в Україні є традиція керівників ставити на підпорядковані посади «своїх» людей і «не видавати» їх, навіть якщо вони в чомусь завинили. Є традиція підлеглих не боротися зі своїм керівником, навіть якщо він не правий, а натомість допомагати йому, коли він попросить, – без будь-яких умов чи вимог, у розрахунку лише на його прихильність. І ці правила-традиції виконуються не через страх перед законами, а тому що люди просто «не зрозуміють» порушника і всі, не змовляючись, будуть проти нього.

Звичайно, традиції існують і в країнах із відкритою політикою (наприклад, у США, Англії, Німеччині), але це традиції безумовного виконання законів або певної поведінки у рамках закону. Тобто закон (писані правила) відіграє тут вирішальну роль, а тому ця система може обійтись і без традицій. Тоді як у країнах із закритою політикою закон хоча й існує, але часто ігнорується, оскільки він і пишеться непродумано, і виконувати його ніхто не вміє, а от без традицій тут обійтися неможливо, адже ця система базується саме на них. Таким чином, і відкрита, і закрита політика – це суспільні системи, зі своїми недоліками і перевагами, жодна з яких не є, безумовно, кращою.



3. Структура та функції політичної науки

Отже, виходячи з викладеного вище, політологія є наукою про владні відносини в суспільстві, про закономірності розвитку політичних процесів і функціонування політичної системи та її окремих інститутів. Мета політології полягає саме в тому, щоб дати об'єктивні знання про політичні й суспільні процеси, допомогти зорієнтуватися в складному розмаїтті сучасного політичного життя.

Зародження політології як науки припало на XIX сторіччя. Це був період активного розвитку і структуризації наукових знань, остаточного відокремлення природничого напрямку від соціальних наук (О. Конт), об’єктом яких стали суспільство і політика. У другій половині XIX ст. викристалізовуються і гуманітарні науки як окремий напрямок у наукових дослідженнях, формуються політична філософія і політична наука (без звичної сьогодні назви – політологія).

Зазначимо, у цьому разі мова йде не про становлення і розвиток політичних ідей та вчень, що виникли і розвивались упродовж тисячоліть, а про формування самостійної науки із чітким, визначеним предметним полем, методологією і відповідним рівнем узагальнень. Тому такий крок став можливим саме у цей період, коли політика виокремилась у окрему сферу суспільного життя, до політичної діяльності почали активно залучатися все нові й нові верстви населення, активізувалися політичні партії, почали діяти структури громадянського суспільства. З іншого боку, спираючись на багатий досвід попередників – від Давнього Сходу й Античності до філософських концепцій Канта, Гегеля, Маркса – науковий арсенал збагатився і давав змогу забезпечити необхідний рівень аналізу, систематизації, узагальнень.

Як перший крок в «університетській» історії політичної науки було створення у 1857 р. у Колумбійському університеті кафедри історії та політичної науки, після чого почала діяти низка інших кафедр політологічного профілю. Однією з найперших установ, що спеціалізувались у галузі політичних наук, була «Вільна школа політичних наук» (виникла 1871 р. у Франції). Сьогодні – це Інститут політичних досліджень Паризького університету. У 1903 р. було створено «Американську асоціацію політичних наук» і засновано журнал «Аннали американської академії політичних наук». У 20-х роках ХХ ст. з ініціативи
Ч. Е. Мерріама виникла «Школа політичних наук» у Чикаго. Для порівняння – перші кафедри політології на теренах колишнього СРСР з’явилися лише у 80-х роках ХХ сторіччя.

Навіть з урахуванням активного розвитку досліджень у цій сфері (Д. Коул, А. Бентлі, М. Вебер, В. Парето, Р. Міхельс, М. Острогорський,


Ч. Е. Мерріама, К. Мангейм, Т. Адорно та інші), активне утвердження політичної науки, по суті, починається лише після Другої світової війни. Велику роль у поширенні політології відіграла ЮНЕСКО (Організація ООН з питань освіти, науки та культури), яка санкціонувала автономність політичної науки як самостійної галузі знань і сприяла її розвиткові. На міжнародному колоквіумі політологів, організованому ЮНЕСКО в 1948 р. у Парижі, було вирішено вживати термін «політична наука» і визнано, що основним предметом політичної науки є:

- політична теорія;

- політичні інститути;

- партії, групи та суспільна думка;

- міжнародні відносини.

До речі, весь західний світ постійно використовує саме цей термін – «політична наука» (political science) для означення тієї науки, яку на наших теренах ми називаємо політологією.

Із часу своєї структуризації політична наука активно розвивається, створюються нові наукові напрямки та школи. Раз у три роки проводяться міжнародні конгреси з проблем політичних наук, у яких беруть участь політологи всього світу. Безперервно розширюється діапазон політичних досліджень. До кола інтересів цієї складної та динамічної науки сьогодні входять:


  • зацікавлені групи та політичні рухи;

  • політичні системи, інститути та процеси;

  • політична діяльність;

  • політична свідомість і культура;

  • громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

  • історія політичних вчень, політична філософія, політичні ідеології;

  • виборчі системи та процеси;

  • етнічні процеси та політика тощо.

У структурі політології виокремлюють два рівні знань – емпіричний та теоретичний. Емпіричний рівень знання (тобто знання, що спирається на дані спостереження, експерименту та чуттєвий досвід), представлений прикладною політологією. Вона висвітлює практичні аспекти політичного життя, а саме відносини між державою і суспільством, суспільними групами, класами, політичними інституціями тощо. Важливе значення в цьому відношенні відводиться політичному маркетингу і політичному менеджменту.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка