«наукова думка»



Сторінка7/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32

шиста до якого одного з -вашої родини, то завжди маю на думці усіх вас. Іншим іразом напишу йому, а тепер треба азже кінчати. Пишіте про всіх вас і про малого parisien 1 Зорю, як там його французи нісочать та мучать. Ліда, певнеѵ не зібралась святами написати до пас, а може, а писала,'та жйст її міг пропасти. Бувайте здорові! Цілую Вас, дядька і <всю родину.

Ваша Леся

P. S. Нехай би Міка написав, чи намалював що Дорі, вона була б дуже рада з того.

75. ДО М. П. ДРАГОМАНОБА

11

28 лютого 1893 р. Колодяжне 18 yj 93



Любий дядьку!

Почну з поправки: Ви не думайте, що п. Франкова купила для Вас нашого Гейне,— вона послала його Вам то моїй просьбі. До галичан же я більше ні з якими просьбами звертатись не буду, нехай їх просить хто хоче, а не я. Вату думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славинському, може, вія після свого більше злості набереться. Будьте певні, що мою книжку «На крилах пісень» Ви одберете скоріше, ніж Гейне. За Терновського я ще й раніше просила Мишу, але він не міг його роздобути, через те я була б надто рада, якби Ви мені його могли дістати. Інші книжки спровадити можу. В галицьких справах я дедалі то тірш гублю нитку — хто за попів, хто против попів, хто тюмимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: «хай стане світло!» та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я ^чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти. «Остаточно» (як кажуть галичани) я нгяк не ѣіожу постерегти логіки в поступуванні «січовиків» та й інших — то вони з тими попами навзаєм лаються і «собак вішають», то знов усякі гречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здасться, вся надія на те, хто більшим дурнем покажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять? Коли се діло чіпає укупі з попами і мужиків-емігрантів, то чому вони не звернуть уваги на саме емігрантське питання, лишивши в спокої попів, єзуїтів і т. і. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять^ і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер. Вже нащо здавалось легким і певним ділом видання жіночої газети, а й то як прийшлось придивитись ближче, то визначилась така дрібна сітка інтриг та дурниць, що нехай там той павук сховається з своїм павутинням. Я тепер уже нічого не знаю, як, що з тією газетою буде, та, здається, сього вже й ніхто не знає. З Галичини мені ніхто нічого не пише й не присилає (окрім п. Франкової) — може, мають на те причини, а може й так, без причин, і те може бути.

До нас, як чути, все прибувають емігранти з Галичини. їх усе-таки, чи так, чи сяк приймають, але заіе до давніших колоністів беруться досить гостро і, певно, немало їх муситиме вернутись у свій край.

Тим часом годі вже про се, Вам і без мене повна голова сих справ. Спасибі, що прислали нам Зорині листи, вони дуже милі і цікаві. Тільки за що на бідну дитину тая халопа — l’orthographe? 1 Отож і наші малі усі нидіють над різними l’orthographe’aMH, коли-то вони їх подолають? Одна тільки Дора вільна ще од них. А я немало мучу тітчиних «хлопців» над Німеччиною та іншим «просвещением». Сама ж я тепера почала учитись малювання, а за мною і Тося, і Олеся, та, здається, їм уже почало се обридати. Мені, певне, се не хутко обридне, бо я чіпкої натури. Тепер у мене знов робочий період після недовгого періоду байдикування, що грозив було обернутись у довгий. Був якийсь час, що я ні до чого не бралась, а тільки записувала різні більш-менш невиразні pensees 1, а таку роботу можна без образи порівняти ‘з товченням води в ступі. Врешті я се покинула, хутенько скінчила «Атта Троля» і налагодила деякі інші речі, вже не водяного розбору. Користую милим часом, коли не болять зуби і ніяка надзвичайна біда не хапає, і пробую жити як людина, а не як ростина. Оце я було зраділа, що настає ніби весна, але сьогодні знов ударила зима, і я пригасла трошки. Я думаю, що у вас мусив досі сніг розтати, і, може, Ліда, позбавлена сковзалки, вибере час черкнути нам кілька слів. Як здоров’я Ради і Ваше? Скільки буков знає Міка і чи може він написати своє ймення? Наша Дора вже може.

Бувайте здорові! Усіх вас міцно і щиро цілую.

Ваша Леся

P. S. Папа завтра висилає Вам чай.

76. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

Травень 1893 р, Колодяжне

Любий дядьку!

Оце сьогодні одібрала я обидва Ваші листи. Спасибі, що не полінувались мені двічі про книжки написати. Книжки ті я собі спроваджу, се мені, здається, не буде тепер трудно. За Терновського я не думала, щоб Ви мені його мали здобувати, я думала, що він у Вас є і Ви мені його можете на який час дати. Але й се з моєї сторони була глупость, бо я можу й сама розстаратись, як не в Києві, то деінде. Шкода мені велика, що я бачу Ваші писання уривками, і то не часто,— та що тут порадити? «Сборника» отримали ми тільки один том (книга І) і більш жадного. Взагалі мало звідки що приходить, навіть «Буковина» і та пристала, так що я кінця листів

Вартового не дочитала. Ваші листи я цікава б прочитати. Добре, що писані листи легше досилаються, ніж друковані, а то вже трудно було б на світі жити зовсім. Ваш лист з Парижа ми отримали*, там Ви- тісалиг про справу відновлення контракту і про замір зостатись в Парижі. Може, воно й краще буде, коли Ви знш оштетесь в Європі, бо таки трудно хворій людині по Азетж пробувати; тільки все ж прикро знов* зршатися і ціш велике переселення робити.

Спасибі Вам? і дядині, що показуєте вед о х в*а т: у нашому Гейне. Я сама завжди? була проти лібералізму у справі перекладу, і тільки бра*к техніот примушував мене уживати ліберальних способів^ Тепер, може, у нас обох і лібералізму буде менше і злості бїжше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі. Я вже викінчила переклад «Атта Троля», і люди наші казшда; що він по-' рядно вийшов,— дай-то боже!' Отже, на^ ©Фіта, може, як видамо другу книжку Гейне. Тепер я тями» перекладів не пишу, а кінчаю дві поеми для дітей та одно оповідання для великих людей, теє має піти до збірника літературно-наукового, що хоче видати шипа «Плеяда». «Плеяда» наша майструє нібито й не одно видання, та всі вони ще або не докінчені, або не викінчені, а тут іще й презреииого металла брак... Оце є спосіб примоститись до «Посредиика» з роботою по народній літературі, то з того, може, й вийде який толк. Дуже мені прикро, що дехто з наших позасилав стаї переклади доѵ «Правди»,— не по правді се вчинено і не по-товариськи, та що ж, коли в них товариська етика не високо стоїть. Біля «Правди» все-таки гурток чималий, якось вона на людей досі туман напускає,— далебі, не* зяшз чимГ — та весь той гурток, певне, увійде ѣ царство небесне, бо все-таки там або діти, або такі, що сталися дітьми навіки.* Тільки тії діти дуже лихі, і до них не підступай, бо назвати обскурантом, обрусителем, а то й божевільним їм нічого не стоїть, коли хто їм хоч троїттки не до мислі. Люблять вони говорити про науку и а н а ц і о -пальному грунті, про' неможливість і непотрібність радикальства на Україні і про те, що всі дороги добрі, коли ведуть до доброї мети. Сі розмови Ви дебре знаєте. Окрім сих праведників, є ще люди, що роблять багато невдячної і незамітної роботи (може, вона коли і віддячиться й визначиться — та коли те буде) і мало

т

що говорять, *і?ерез те може -здаватись, що їх і зовсім нема. Шкода, чц® роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний *більш робить solo 36 на власну річ. Не знаю, чи тут. 'обставини винні, чи той знакомитий український індивідуалізм... Але у нас щоб жити між якою-небудь громадкою, то треба таки багато до чого привикнуть,, а на ту привичку тратиться стільки сили, що краще її на що потрібніше обернути. У «Плеяді» сила уживається з кращою економією, та й то не завжди, багато сили і часу марно гине, та добре, що хоч на сварку не йде, як то у людей часто ведеться. Не знаю, як би то було, якби все р.а бъі с о г.л а с,и лись, тільки се не хутко настане, ще, може, багато води перетовчеться, перекаламутиться, врешті, товчена і каламучена утече, а тоді вже щось нового буде. От у Галичині, видно, се скоріше робиться, та, врешті, і повинно бути скоріше. Хоч і там, здається мені, багато колотнечі виходить зовсім з марних причин. Не сподівалась я від Франка таких речей хвалебних, які він тепер провадить своїм недавнім ворогам у «Зорі»,— невже оце все «для лакомства нещасного»? Чи "се тграк, '3 великої гречності? Ет, щось не до шмиги виходить! Правда Баша, що в «Зорі» оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чай-ченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як «На розпутті», «Поміж ворогами-» etc.? Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!



З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, -та й взагалі 'зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового можна ще видумати в теорії до к в е с т і ї жіночо ї 37 і що можна такого сказати нескучного про неї. Не скучно зсіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий.

Я пйсала се п. Кобринській, і вона, певне, прийняла се за велику герезію бо щось нічого вже не пише до нас від того часу. Очевидно, ми порозумітись не можем. Вона задавала мені, наприклад, такі теми: «Жінка українка

і її діяльність на полі національного відродження», а я не розумію, як би се й приступитись до такої надзвичайної теми. Задавались мені ще і ще чудніші теми, та вже нема що про них і споминати! Ну, годі вже сієї мови й розмови, а то щось дуже довго виходить.

Що нам робить, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, й друкуй!.. Чи отримала Ліда з Києва ноти українські? Оце я вам посилаю два збірники, напишіть, чи дійшли. Шкода, що Лисенкові не можна друкувати нових композицій до Шевченка, а дуже єсть гарні між ними. У нас тепер все гаразд. Сезон пропасниці скінчився, і всі здорові. Весна, хоч і поганенька, мене дуже поправила, а то зимою, як то звичайно, мені приходилось часто погано. Тепер я повернулась на латній стрій і вже думаю, куди б то насамперед поїхати. Хочу в кінці мая рушити з тіткою до Полоиного, звідти одбігти до Звягля — «Schone Wiege meiner Leiden!» 2,— а потім вже податись у Полтавщину до Гадяча та на Безбородьків хутір та ще десь там вибрати час, що в Одесу попасти. Як-небудь усе те мусить вийти, коли де-небудь холера не вхопить не-утомимого туриста. Олеся хоче теж зо мною рушити, а мама, не знаю, чи разом, чи вже пізніше. Тим часом Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні... Якби хто моїй фантазії крила присмалив, то, може б, і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає і часом заморочує вкінець мою голову, що й так по дуже-то мудра вдалася. Ну, та колись вони самі присмаляться, тії крила моєї фантазії...

Бувайте здорові та не баріться з листом, а то я плакати буду. Дядину і всю родину цілую і вітаю.

P. S. He думаю я Вас лаяти за те, що Ви не вступили до Товариства ім. Шевченка, а думаю, що певне, п. Бар-вінський (коли Барвінський голова, то які ж там уже руки й ноги будуть при такій голові?..) зовсім сором загубив, коли важиться посилати Вам запрошення з своїй підписом. Се тільки у них так ведеться, що перше на людину собак вішають, а потім тій самій людині без всякої нової причини компліменти та гречності виправляють,— «куди вітер віє, туди я хилюся!» Як так хилитись, то краще зломитись. Львівська Академія п а у к дуже блищить в очах киянам, і вони дуже оптимістично дивляться на неї, не знаю тільки, чи той оптимізм найде собі яке активне вираження, чи так і скінчиться на самих тостах за процвітання «науки на національному грунті». Врешті, дай їм боже науки й мудростії Але якщо українців не буде в сій академії, то я не думаю, щоб в Галичині знайшлось багато на їх місце.

77. ДО О. С. МАКОВЕЯ 9 червня 1893 р. Колодяжне Колодяжне, 28/V 93

Високоповажаний пане!

Велике Вам спасибі за надіслані рецензії та лист. Се не то що велика гречність, се більш ніж гречність, бо небагато є людей, щоб так старалися про втіху чужої, незнайомої людини. І справді, справили Ви мені велику втіху. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому моральному стані, в якому ніщо людині не мило, як то кажуть, «і циганські діти не милі». Треба вже пробувати в крайній оспалості духу, щоб не вважати ні на який голос, ні на який відгук людської хвали чи догани. Якби вже я була в такій оспалості, то, певне, б затримала при собі усі свої і сумні і веселі пісні, не турбуючись давати їх до друку та пускати межи люди.

Вашої рецензії в «Зорі» я ще не читала, бо ми ще не отримали 11 ч. На ті ж гадки, що виражені в Вашому листі, я трохи годжуся, трохи й ні. Наприклад, я сама тепер бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і се шкодить доброму враженню. Взагалі можу сказати, що, хоча і небагато часу минуло, відколи вийшла моя книжка, але якби я видавала її тепер, то видала б інакше.

Ну, та що 'вжег! «Мудрий лях по ’Шкоді». Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати яшттєпис атвтара. Невже 'справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди «на розпутті великому» і віддавати людям на осуд — скажу навіть, на поталу — не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, -як для 'кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свого докладну біографію в друку, була :б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої, «©крім того, я думаю, що самий метод критики ad hominem 1 неналежитий, хоч його й признають повітпі французькі критики. Справді, не -слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник н вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам^ятати, що так буває. Що ж, власне, до смутного колориту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ, цікаву для критика-іпсихолага:: ’часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди — одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі мажуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше ъ тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що і в мене на серці далеко не завжди йде дощ, ‘борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші. Знаю я, що се не гаразд, але як '«натуру тяжко одміиити», і я можу одмі-нити тільки напрямок сієї натури, а нласне, залишити лірику з займенником я, хоч не знаю, чи ^багато від того зміниться. Ви 'боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду,— не думаю я сього. «На крилах пісень» пе єсть моє остатнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не пазад, інакше пе варто було й виходити.

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову,— нехай люди лають, аби не мовчали, і то добре, а коли говорять та ще й пе дуже лають, то вже й зовсім добре. Коли поганий поет викличе добру критику, то вже він тим принесе користь людям, бо критика, може, більш потрібна для. читаючих людейѵ ніж для самих писателів, Нашій літературі багато чого* бракує, але найбільш бракує, доброї і талановитої критики.

Ь Ви, і д* Верхратський признаєте у мене порядну форму віршів, я сього не ставлю собі в велику заслугу, бо се ж повинність кожного, хто пише вірші не для за-бавочки тільки, добирати кращої форми. Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли сю повинність, і думають* що для такої убогої літератури,- як наша, «всякое даяние благо», і через се* друкують такі речі^ яких запевне не одважились би показати жадній редакції якої чужоземної часописі. Але ж я думаю*, що такі письмовці не поважають, або* себе, або української літератури. А я все-таки не вважаю нашої літератури за жебрачку, і коли у мене виходить що не гаразд, то вже хіба через те, що не вмію краще зробити. Боюся, я,, що наші критики дивляться на нашу літературу теж з виключного погляду, що вона, мовляв, молода, то не слід її так суворо судити, а навпаки — треба хвалити й заохочувати хоч до якої-небудь праці. Коли діло стоїть справді тнк, то се велика шкода. Не знаю, як хто,, а* я. б хотіла*, щоб мене, судили по щирості,. невважаючи ні на мою- молодість* ні н& молодість нашої літератури, а я б тоді відала,- як мені з. тим- судом обійтися. У Вашому листі я почула тон щирий, тон, дарма* що Ви кілька раз немов просите пробачення за нього. Щоб» вам розв’язати руки до* гострішої критики,, я скажу,, що я ніколи нз ображаюсь, коли, судять мою роботу. Не люблю тільки критики ack Ьотіпепяц бо й, справді, не в тім сила, чи поет молодий,., чи старий, хворий чи здо-ровин, оптиміст чи песиміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші.

Простіть, що я цілу розправу розігнала в листі,, сама вже. бачу,, що зайвого багато. Дуже бажала б я пізнати Вас особисто. Бувайте здорові! Ще раз спасибі!

Леся Українка

78. ДО ДРАГОМАНОВИХ

Весна 1893 р. Колсгдяжне

Всі мої любі та милі! Так мене наганяють, щоб скоріше писала і не розписувалась, що я вже не знаю, як і що писати. Але хочу все-таки тут написати, а більше пізніше. Я тепер в весняному настрої і думками вже не дома, а по світах літаю. Простір для думок великий і планів тьма, мені навіть се до вподоби, що я не знаю що нічого певного, де буду літом. Я б хотіла бути літом коли вже не в Болгарії, то десь на Дніпрі на порогах. У всякім разі думаю, що се літо буде для мене краще і приятніше, ніж торішнє було. А восени вже черкну через море! Олеся наша страх сердиться, коли ми кажемо, що вона ще мала для великих подорожей, і, здається, ще не тратить надії і собі черкнути через море.

Ну, мушу кінчати тут, хоч се і проти моєї натури. Цілую міцно всіх вас. До побачення.

Ваша Леся

79. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

17 червня 1893 р. Київ 5.VI

Люба мамочко!

Сьогодні ми вже в Києві, і все-таки ніякої згуби і ніякого трафунку лихого не сталося з нами. Так, дасть бог, і до Гадяча заїдемо. От тільки шкода, що сьогодні щось погода знов трошки псується, то смалить, то дощ іде. Ти, певне, будеш недовольна, але я вже скажу, що ми в гостиницю не заїздили, бо розлічили, що тоді нам дуже тісно в грошах буде, а се в дорозі й недобре, й непевно. Ти нам дала на дорогу не 50, а 46 p., а з них тепер маємо

27 тільки. Воно-то ще доволі, хоч би й на гостиницю, та я хотіла дещо потрібне купити, наприклад, красок, бо ними прийшлось поділитися з Тосею. Отже, ми зостанови-лися у Голоти. Ти не бійсь, що там таборисько, бо вже половини сього табориська нема, і Наталка навіть сьогодні виїздить до батька. Я звідси пішки не ходитиму, а їздитиму, та, врешті, ие буде куди особливо ходити чи їздити, бо, видимо, киян більша частина роз’їхалась,— врешті сього ще ие знаю.

Пуцик тепер спить, бо дуже зморився (ми сьогодні рано приїхали), у дорозі вій статкує і на вещах увесь час «сидить», як було сидів у ті часи, коли мав «половину п’ятого». У Полониому ми були тільки біля пам’ятника та в Новоселиці, а [в] Миропілля дядько одного дня збирався нас повезти, та коней не було. В Новоселиці дядько взяв у палаці картину, щоб Тося змалював, та вже ми за ту картину сварились і з Тосею, і з дядьком, бо де ж таки — вибрав вид кладовища, та ще й вночі! От уже ідея!

Паша й Тося дуже чуло прощалися з Пуцом, їм таки скучно тепер буде вдвох, може, не менш, ніж Кукоті самій. У Полонному ми не купались, бо одно те, що вода ще холоднувата (16°), а друге, що там по більшій часті з берега одразу «прикра», і хто не конечне плаває, то й страшно. Єсть і добрі місця, але зате вони далеко від дядькової хати. Дядько вмовляв нас, щоб ми зоставались у нього, а він найме коня возити нас до купання, та я подумала, що там не варт зоставатись, бо і коня трудно найти, і сторона полонська мало чим сухша і тепліша від колодяженської.

Ну, як же там наша кна-кна, чи приїхала і з чим приїхала? Коли і куди думає вона рушати далі? Я їй не пишу, бо не знаю, чи застане лист її вдома, та й трудно з дороги листів писати.

Бувай здорова, мамочко! Цілую тебе, папу, кна-кну і малих. Накажіть там Кукоті, щоб не журилась, а збиралась би краще й сама в дорогу. Уксусові честь і хвала. Всіх цілую.

Твоя Леся

80. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

21 червня 1893 р. Гадяч 9 іюия, Гадяч

Люба мамочко!

Досі ти отримала телеграму «о нашем благополуч-ном прибытии». Нічого такого страшного вже нема у тих Бахмачах, бо тепер треба пересідати тільки в першому Бахмачі і вибирати такий вагон, що не буде відчеплений у другому. У Ромнах пересідати не треба, а тільки треба взяти білети і здати багаж далі до Лохвиці. Поїзд в Ромнах стоїть 40 м. Дорога тільки від Бахмача до Лохвиці дуже нудна, бо поїзд іде зовсім по-азіатському — ледве лізе! А ще ж то поштовий! У Лохвиці на нас чекав уже гадяцький звощик з дуже елегантським фаетоном (далебі, перше в Гадячі таких не було!), ми їхали досить швидко і в Гадячі були в 6 г. вечором. Бабушка здорова і все собі шпортається ло дому, як -завжди. Дона прийняла .нас дуже радо а помістила у тому флігелі, де сама живе.

Бабушка не пускає нас сьогодні купатись, що надворі вітер, а по-моєму, то можна б, бо хоч і .вітер, та досить тепло. Якось нам щасливо випало, що нас нігде дощ не мочив. У Києві .дощі перепадали разів tjdh, ще й чималі, та ми якось від них впору ховались, а вчора, як їхали в Гадяч, була дуже славна погода. Тільки — здумай собі! — ні одна порошина не впала на нас, як ми їхали полтавським широким шляхом! Дощі прибили навіть полтавські лили. Гіевие, ще недавно була тут страшенна грязюка, але тепер вже сухо і тільки що пилу немає.

У Києві всі думають роз’їздитись, та ніяк не зберуться, бо пізні екзамени в гімназіях і непевна иогода затримують. Кна-кон, однак, вже нема, окрім Тулубця, той тце який час затримався в Києві, а всі інші кна-кни -роз’їхались хто куди. Славинський в Константанові, Вер-зилов у Чернігові. Людя вернулася в -Київ і привезла батькові п’єси, я її бачила. Галичина і галичани дуже сподобались Лшді, вона все намовляла мене їхати з нею на той рік .до .Львова на виставу крайову. Маня Стари-цька теж була в Києві. Старицькі ціле літо будуть в Києві сидіти, а восени Людя. з батьком збираються в Крим. Лисепко грав мені нові композиції на Гейне, і я прийшла од них в нестям, бо воші справді дуже гарні. Він зложив музику на три пісні: «.Коли настав чудовий май...», «Чого так поблідли ті рожі ясні...» і «З мого тяжкого суму...». «Не жаль мені...» ще буде писати.

81. ДО М. И. ДРАГОМАНОВА

5 липня 1893 р. Гадяч 23/VI 93, Гадяч

Любий дядьку!

Оце ми (я та Олеся) вже у Гадячі. Тепер тільки я зібралась «вирівняти валоглості» в своїй кореспонденції, а то за зборами та роз’їздами набралось їх чимало. Окрім того, я хотіла написати Вам тоді^ коли скінчу шотландську легенду; тепер я її скінчила і пришлю Вам, як тільки виправлю її укупі з мамою. Мама з дітьми і Миша збираються хутко сюди приїхати, але мамі збори довгі, а Миша поїхав перше до Шуриг та там і засів, Я не маю від Миші ні слуху ні. вісті І на знаю, як він гадає зо своїм; весіллям, оце вже, може, там врадить щось із Шурою та тоді вже й. буде щось певного знати. Бабушка здорова і все клопочеться по господарству, вона поправляє свої хати, і в дворі у неї чимала руйнація. Вона все журиться, що Вй до неї не пишете, і питає, чи Ваші листи гинуть, чи Ви справді не зберетесь написати до нгеї? Я думаю, що Ви, може, вибираєтесь куди на літо, то й ніколи Вам писати: Але Ви вже напишіть, будьте ласкаві; а то і: бабушка; і я скучаємо без вісті про Вас.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка