«наукова думка»



Сторінка4/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Леся Українка

P. S. Для чого не згадуєте в «Народі» нічого за «Сибір» Кеннана? Се було б для галицької публіки цікаво і корисно.

41. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

4 березня 1891 р. Відень Середа, —

Любий Пуцю!

Я думаю, що ви всі не сердитесь на мене, що я не писала разом з мамою, бо все одно я мало що цікавого і нового могла написать проти того, що мама писала. Сьогодні прийшла німота і принесла апарат, наложила на ногу, запрягла мене і пішла. Апарат сей якийсь не такий, як той, що з Варшави, не такий тяжкий і зовсім іначе устроений, здається, що мені буде добре з ним ходить, але тепер ще напевне не можна сказати, бо то треба походити з тиждень або щонайменше днів три. Проти гіпсу сей апарат тим ліпший, що в ньому зовсім добре сидіти, можна де вгодно ходить і можна навіть без палки, хоч тепер я ще боюся зовсім без жадної палки ходити, отже, мама мені купить маленьку паличку або зонтика. Як, власне, сей апарат устроений, не буду писати, бо то дуже довго, а ти все одно не розбереш, краще вже сама побачиш. Тепер ми вже скоро приїдемо додому, але все-таки ще тиждень тут пробудемо, бо треба випробувать апарат. Тепер треба тобі написать про те, що ти читала, про слонів і т. п.

Слони не то щоб уже розумніше людей, але наближаються до них, бо можуть, наприклад, на літаврах грати, на колесі їздити, на задніх лапах стояти і на голові, можуть тарілки подавати, вино пити і грошей не платити. Дуже було смішно, як один елон представляв пана в ресторані, другий кухаря в білій шапці і фартусі, третій поліцейського в треуголці і при шпазі,— німота при тому страх сміялася. Окрім слонів, я була ще кілька разів у театрі: у неділю вдень було дитяче представлення, казка про мачуху-царицю, що то питала у дзеркала, хто найкращий в світі, що то труїла свою пасербицю і т. д., ти знаєш ту казку. Але представляли не дуже гарно, бо дітей було в трупі мало, і всі досить великі пуци, крім одного тигра — зовсім малого. Але мені все-таки було цікаво на їх дивитись, бо я такого ще не бачила; мама ж казала, що той раз, як вона була у Відні, то дитяче представлення було далеко цікавіше і краще. Але от вчора-то і я, і мама були дуже довольніг що пішли в театр, бо там

співали добре, і п’єса була цікава і гарна: «Отелло» Вер-ді. Дездемона дуже гарно виспівала пісшо про вербу і «Ave, Maria» так що аж мені плакати хтілося, а деякі німки то так плакали, що страх. Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тільки що-небудь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, я собі тільки думаю: ну і чого вже там так розливатися?! От тільки як представляли тут «Івана Грозного», то ніхто не плакав, бо там і справді якось нікого нітрошки не було жалко. Тільки ти собі подумай, Пущо, що «Івана Грозного» представляли італьянці по-італьянськи! То було дуже смішно і чудно, і костюми у них теж були смішні і поводитись по-кацап-ськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний то таки був похожий па кацапа, дарма, що італьянець грав. Але сама п’єса дуже бридка, і скучна, і невміло написана. Кна-кни тутешні не ходили з нами в театри — тільки раз на слонів, а раз в оперу,— бо у них, як і у наших кна-кон, грошей небагато. Тепер кна-кни дуже зажурені, бо в Галичині вибрали на послів не тих людей, що вони хотіли. Кна-кни все приходять до мене співати, і натащили різних своїх нот багато, і ще обіцяли мені написати своїх лисячих народних пісень мотиви, щоб я їх повезла на Україну. Ну, Пуціо, тепер буду кінчать, бо мама хоче зараз на пошту йти, та я ще не звикла при сьому апараті так згинатися, до того ж я і так чимало написала. Бувай здоров! Поцілуй від мене папу, коли він ще дома, усіх тигрів-негрів і Катерину Осипівну. Тебе самого міцно цілую і лапку стискаю.

Ваша Леся

42. ДО М. І. ПАВЛИКА

16 березня 1891 р. Відень Відень, 16 марця

Високоповажний добродію!



Дуже Вам дякую, що так хутко поспішилися прислати «Лорелеї» та «Народ», і те, і друге я вже прочитала, але мама ще не зовсім дочитала, і через те не можу Вам зараз одіслати «Лорелеї» назад. Позавтрьому хочемо виїздити звідси, отже, до тої пори навряд чи могтиме мама дочитати «Лор[елею]», то буде, певне, так, що ми її з собою привеземо. Не буду тепера писати «достотної рецензії», бо думаю, що краще вимовлю свою думку на словах, ніж на письмі, але дещо мушу таки тепер сказати. Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась «Лор[е-лея]»,. щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі. Видно, що авторка чимало читала творів чужої літератури, чомусь мені здається, що мусила вона багато читати Жорж Занда, навіть її головна ідея (es sind die Weisen, welche durch Irrthum nach Wahrheit reisen) 1 — ся ідея єсть чисто жоржзандівська. Тільки вже застосування фактів, діалоги та опис товариства і родини Наталчи-ної се вже зовсім щось одмінне від Жорж Занд, тут уже видно правдивий натуралізм. Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. П[ані] Кобилянська — гшсателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у деяких новітніх французьких письмовців. Часом у неї тенденція надто виступає червоною ниткою і разить очі, мов дисгармонія барв. До того ж самі грунтові ідеї сії повісті далеко не нові і навіть подекуди, сказав би, досить наївні, хоч і правдиві, і щирі. Як на мене, то краса ції повісті не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва. Справді артистично змальована вдача тітки Наталчиної, сеї жінки-господині «старого закону»; ся постать узята цілком з життя і робить враження портрета. Не скажу сього про вдачу героя Орядина: він мені здається якимсь невикінченим, а в поступуванні його бачу не раз дуже небагато логіки й здорової думки, взагалі зараз видно, що він виставлений в романі тільки для Наталки, а не для нього самого. Тепер же щодо «технічного виконання» сього роману, то мені здається, що він трохи розтягнений, єсть багато схожих між собою уступів, зайвих діалогів, де-не-де туманні, малозрозумілі і довгі речення; в діалогах мова чиста і гарна, але де говориться від автора, там часто пробивається вплив Німеччини, ну, та се річ пуста і легко поправна. Тим часом на сьому скінчу, бо і так вже чимало наговорила, що і сама не сподівалась. От тільки ще: мені здається: що «Лор[елея]>> для «Народу» непридатна: дуже довга та й по ідеях для Вас мало поступова, а то таки ще, коли вже сказати цілу правду, ми хочемо її собі загорнути для «Другого вінка», він же таки буде видаватися, і то не в довгому часі, як тільки збереться матеріал. Отже, ся повість, гадаю, відповідніше для «Другого вінка», ніж для «Народу».

От маю Вас просити, чи не були би-сьте ласкаві занести чи то відослати Гладиловичеві осю картку віршів, що тута прикладаю, бо, посилаючи переклади до друку, ми якось не завважили, що лишилась одна картка, тепер же не хочеться заходжуватися з новим листом задля сії карточки. Буду Вам дуже вдячна, коли зробите мені сюю справу.

Ось дивіться, як я загналася з своїм писанням, а що ж би то було допіру, якби я почала писати «достотну рецензію!»... Але вже, врешті, скінчила. Тепер до побачення! Відклоняюся пані й панові Франкам.

J1. Косач

43. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

17 березня 1891 р. Відень 17/111 1891, Відень

Любий дядьку!

Завтра маємо виїздити звідси, отже, я доконче хочу написати до Вас, поки ще сиджу тута. Мама, либонь, вже писала Вам, як і що зо мною єсть і .має бути, то мені небагато що про се й писати. Зробили мені апарат, ходжу в ньому вже два тижні, і добре мені з ним; разів три при-ходилось дещо поправляти, а вже тепер все гаразд припасовано, і нема чого мені тут довше сидіти. Ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити, але трохи погано тим, що все-таки апарат тяжкий (бо в ньому сталі чимало), через те я втомлююсь і завжди мені гаряче при ходьбі. Врешті, се ще не така біда, бо все-таки я тепера можу далеко більше ходити, ніж перед двома тижнями, а головно, що нога не болить. Маю надію, що таки подоріж до Відня не надаремне була зроблена і таки щось буде з того всього. Надто маю надію на море, бо, пам’ятаю, одного літа якось мене пустили до теплих купелів на холодний лиман, а потім на море, то, власне, того літа мені було найліпше з ногою, і хто зна, якби не масаж, то, може б, вона і зовсім вигоїлась. Врешті, «що було, те бачили, а що буде, то побачимЬ!». Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший.

Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...

Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим а тутешнім життям сливе осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства — все то було для мене таке незвичайне, таке нове, що спершу я навіть мало помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами.



Та мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, думати, як мають самі собі помагати; запевне, все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш, навіть у такій формі, як би в Галичині.

Тільки приїхавши та зобачивши, як тут люди живуть, я зрозуміла ліпше галицькі справи та відносини. Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим. Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали. Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, quasi1 патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі,— одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві,— але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму». Вже тая «політика», «лояльність», криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, «повага до народних святощів», «умірко-ваний лібералізм», «національна релігійність» etc., etc.— все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того «тихого болота». Та вийти було трудно, бо вдома у нас «старі» не дуже симпатизували отим «смілим» змаганням (не які вони й «смілі» були), а в Галичині ми не знали поступовішої партії над народовців, бо про нову партію ради-кальську дуже мало чували та просто думали, що вона складається з двох-трьох чоловік, та й годі, і що вона не має жадного впливу на народ. Про москвофільську партію нічого й казати: хто би там став у неї поступових ідей шукати? До «Народу» наші люди відносились якось досить скептично, бо думали, що всі його ідеї походять від Франка та Павлика і на них же кінчаються. До того ж «Народ» відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з «кацапами», а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж пас прикро вражав його сварливий тон,— я й тепер думаю, що він собі шкодить отим не-стримливим тоном,— потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі — та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні? Передрук статті з газети «День» (справді досить дурної та бундючної) теж не сподобався нам дуже. Може, хто ще що мав закинути проти «Народу», але я того не знаю, бо досить давно не була в своєму товаристві, а се, що пишу, то знаю з листів та від Миші. Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись, бо, розібравши добре, що таке була тая «угода» і яка з неї користь вийшла, довідавшись, як провадились вибори, дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду. Все оце, що я тут написала, не конче воно мудре і нове для Вас, але я, бачте, хтіла, щоб Ви знали мої думки про сі справи; які б пе були тії думки, але вони щирі і для нас досить нові і поступові. Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить такі ліберально-поступові газети читати, як, наприклад, «Новости». Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а то ще недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. Розвитку сього «западничества» чимало помогли і Ви (хоч, може, і не знаючи о тім), бо вже не тільки один Араб[ажин] прихильний до Вас, а є нас більше, тільки що не всі мають способність виявити Вам ту прихильність, а публічно виявляти бояться. Тільки я чула не раз, як при спорах про Ваші книжки та ідеї молоді наші українці ставали за Вас проти старих, і то часом досить гостро. В молодих київських громадках можна завжди спіткати Ваші нові книжки і почути багато мови про них. Наша громадка, так звана «література» («невеличка, але чесна»), просила мене, щоб я, побачивши Вас, передала Вам заявлен-ня щирої поваги і симпатії від неї та запевнила Вас, що ми завжди стоятимем по Вашій стороні, незважаючи на всю брехню та поклеп, який здіймається проти Вас між деякими «українофілами». От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства».

Дописалась до краю, а боюся нового листка зачинати, бо то буде безконечно, а часу нема. Простіть за такий безладний лист.

До побачення літом! (Конечне мусим зобачитись).

Ваша Леся

Певне, тепер вдома обридну своїм товаришам з Галичиною, та «Січею», та радикалами, але вже нехай узбро-яться терпеливістю... «Січі» та «січовиків» ніколи не забуду а лихим словом не згадаю.

Прошу, повітайте і поцілуйте від мене усю любу родину. Гинула від жалю, що нікого з вас не бачила, якби тільки могла маму згодити, то тепер би їхала через Болгарію додому, але вона не дається намовити.

Про Львів і наш побут у ньому Вам, певне, маА\u1110?а писала; написала б і я, та вже втомлена, не можу довго отак сидіти, врешті, найголовніше і так вже є,

Гриневецький сміявся з симпатії ІІавлика до мене, а ще гірше сміявся, коли я сказала, що та симпатія взаємна. Взагалі я з Гриневецьким та «січовиками» часто спорюся, мало що не сварюся, але наші товариські відносини від того не псуються.

Ви питали про «Pauyres gens»: одбираю їх від «Зорі» і віддаю «Народові», бо вже мені те воловодіння обридло, а на погибель дати не хочу. З «Народом» тепер буду в ліпших відносинах, пізнавши його. Скажіть Зорі (Вашому, а не «Зорі»), що одержали ми його карти і що я дуже симпатизую його замірові статись моряком, бо я сама колись маю відбути иодоріж довкола світу — може, в компанії з ним. Тим часом цілую свого компаніона, дожи-^ даючи ближчої знайомості.

44. ДО ВАСИЛЯ ЛУКИЧА

20 березня 1891 р. Львів Львів, 18 91

Високоповажний пане!

У Вас, певне, є де-небудь ще мій переклад поеми Віктора Ггого «Les pauvres gens» («Сірома»). Пригадую, що Ви писали мамі про переклади, ніби вони взагалі для «Зорі» непридатні, то, отже, і мої теж непридатні. Тут же мають їх прийняти до «Народу», то чи не були би-сьте ласкаві відослати сю поему до «Народу», та вона й відповідніша буде для нього. Не беріть мені за зле, що завдаю Вам труду з тим пересиланням, але мені хотілось би заощадити часу на переписування.

З найвищою повагою зістаюсь

Леся Українка

45. ДО М. П. КОСАЧА

Після 25 березня 1891 р. Колодяжне

Люба Кна-кна!

От я і дома! Дивно се якось перелетіти швидко з Відня на Волинь, аж навіть у голові якийсь хаос постає з тих враженнів, думок, порівняннів. Тепер удома мені все якимось іншим здається, все, здається, таке, як і перше було, однак на всьому немов якась інша барва лежить,— нё вмію я тобі сього як слід розказати, та, врешті, й по-що розказувати?

У Львові ми затримались тільки один день, але все ж затриматись було конечне треба, ми там зіставили деякі свої уліти, дещо розпитали, дещо розказали. Я сиділа увесь час у Франків, а мама заходила до редакторів та в типографію. Як я сиділа у Франків, то приходили кна-кни (довідались, що ми там) — одна січова, що виїхала з Відня раніше від нас, і дві львівські академічні. Січова кна-кна зайнята страшенно зборами радикалів, що мають бути близько апріля., через те кна-кна в ажитації, немов перед виборами. «Злоба дня» у лисів тепер се «раскол» в москвофільській партії; справа така: молоді москвофіли прилюдно (в печаті) одцуралися старих «твердих» і пристали (принаймні виразили бажання пристати) до ради-» калів. Вони кажуть, що тепер у відносинах з народом будуть триматись народної, нашої мови (для них се вже поступ чималий), будуть разом з радикалами дбати про добро та освіту народу, а вже народ, як осягне ту освіту, то нехай тоді сам зважить, що йому ближче й рідніше, чи Збруч, а чи Урал. Якщо ти можеш у Києві бачити «Народ», то дістань собі останні числа і прочитай сі статті «москалів». «Червона Русь» дуже люта, лає і «поучає» свою молодь, але вже, здається, нічого не врадить. Ти не можеш зрозуміти, чого «Народ» хоче перетягти до себе «кацапів», але він має рацію, бо кацапська партія досить велика, міцна, та й гроші має і вплив па попів, отже, якби від неї відлучились молоді розумніші люди, то вона дуже б ослабла, а се для Галичиїш було б велике щастя. Звісно, коли вони стануть радикалами, то перестануть бути кацапами, та то й слава богу. Ти, певне, чув або читав, як «Правда» «собак вішає» на «Січ» і «січовиків»; скажу тобі при сій оказії, що такого подлого пройдисвітського, брехливого і донощицького журналу я не бачила — чиста польська запроданка, та й годі, всіх вона лає: і народовців, і радикалів, і кацапів, а тільки з поляками братається, та й то пе з поступовцями, а з станьчиками. Ну, та до часу збан воду носить, колись їй ті поляки подякують. Щодо «Січі», то її велика заслуга (по-моєму), що вона не боїться кацапів, а наставляє їх на путь правий, їй самій вже, певне, нічого боятись совращеній в кацапи, бо якби вона боялась, то не варта була б і «Січчю» зватись. От мало місця і часу (папа зараз їде), а то б я ще поговорила на сі теми, ну, нехай іншим часом. Ти не гнівайся, що я після «многотомного» листа не писала, але ти не написав мені, що його одержав (я з твого львівського листа знаю про се). Я думала, що він пропав, се мене дужо розсердило і «деконцертувало» *, так що більш не хотіла писати, як я думала, в пропащу дорогу. Ах, якби ти вже хутчій приїздив, а то що листи! «Письма пишут только аптекаря»...

До побачення за місяць, а може (дав би бог!) скоріш.

Цілую тебе щиро і міцно.

Твоя сестра і друг Леся

Не стало місця про себе писать, та, врешті, ніщо писати: нога не болить, апарат ношу четвертий тиждень благополучно, може-таки, й з мене будуть коли-небудь люди.

Як тобі прийшло на мисль причепити ДО мене' «світло генія»? Якби не знала тебе ліпше, то подумала б, що на сміх'кажеш. Мені сподобалось, що звеш мене жайворонком, маю симпатію велику до сії птиці! Мені вже по ночах спиться море. Не думай однак, що се я вже так розволочилась, пі, я дуже рада, що я вдома, і тепер мене зовсім не бере охота гнатись на штири вітри.

Кланяйся «Плеяді», як побачиш Славинського. Пробну картку віршів одержала, псевдопім новий добрий. По-моєму, зовсім не зле, але ж до перекладів нікого на ретязі не припнеш. Муситиму сама ціле «Harzreise» перекласти, не покину ж.

46. ДО О. Ф. ФРАНКО

21 травня 1891 р. Колодяжне

Вельмиповажана пані Ольго Федорівно!

Вибачайте, що відповідаю на лист, не до мене писаний, але се вийшло через те, що мами нема вдома і я, прочитавши Ваш лист, зважила, що можу дати Вам такі самі інформації, як і мама. Хотіла би я Вас конечне побачити до свого від’їзду в Крим, отже, було б мені дуже жаль, якби Ви через нас затрималися з виїздом. Отже й відповідь на Ваші запитання: до нашого села від двірця треба їхати 7 верст, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер, як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на дворець. Хоч їхати залізницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивилові треба чекати дві години, а за той час можна купити собі що треба, молоко ж, я думаю, може бути свіже цілу добу, якщо пряжене буде. Я, так як і мама, думаю, що у нас могли би-сьте обійтись без Вашої служниці, бо в нас було би кому доглянути Ваших дітей, а якщо треба, то й найняти недовго, врешті, як Ви так хочете, то беріть і Вашу служницю. Від Радивилова до Ковеля (остатня станція Ковель) їхати вже не довго, до 6-ї години вечора, тільки одна невигода — пересадка в Здолбунові. Білети для дітей не на всіх дорогах однакові, але, здається, на нашій дорозі для дитини від 3 до 5 літ береться XU білета, а від 5-ти до 10-ти — 1І2 білета, отже, Вам, певне, прийдеться для двох Ваших старших брати по lU білета, а може, й за всіх нічого не треба платити, бо такі ще маленькі. От, здається, і все, а тепер збирайтесь хутенько та й рушайте. Вже то, певне, така моя доля, що, як тільки приїде до нас па літо хто цікавий, то я мушу втікати десь так; де мені зовсім не хочеться, як би от тепер у ту Євпаторію. Приїздіть до нас хутчіш, аби я могла хоч розмовити-ся з Вами про все як слід. Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде то для Вас клопот-ливо: чи не були би ласкаві привезти мені «Помарніла наша доля» (сталось якось, що власне сього у мене нема), та ще які там є пові видання Вашого чоловіка, а так-же деякі книжки дядькові, але все то не конче старайтеся, а хіба як не тяжко для Вас буде. Мама тепера в Києві, але мусить ще до Вашого приїзду повернутись додому, бо не мала там довго бути. Ще раз прошу, вибачте, що сама Вам відписую. Відклоняюся низенько Вашому чоловікові. П[ану] Павликові передайте моє вітання і запитайте, чому-то він не озветься до мене ні словом. Чи загнівався, що не пишу? Коли так, то даремне, бо мені увесь час було не до писання — така була слаба, що й тепер на світ не хочеться дивитись. До побачення. Ждатиму Вас у суботу. Цілую щиро Вас і діточок.

Поважаюча Вас Леся

9 мая ст. ст.

47. ДО М. І. ПАВЛИКА

22 червня 1891 р, Євпаторія 10 червня ст. ст., Євпаторія

Високоповажний добродію!

Врешті я добилася до сталої домівки (чи то довго буде мені та стала домівка!), а то все то збиралась їхати, то їхала, і на се пішло два тижні часу. Не писала до Вас теж задля тії самої причини, що була в зборах. Тепер же сиджу тут над самісіньким морем, печуся страшенно і маю досить часу до писання, коли б тільки могла писати, та ба!.. Ну, та вже сього року мало що робитиму, треба собі життя виборювати та якоїсь там сили набиратися, а там вже, може, якось воно інше буде. Однак все-таки е дещо розпочате, без того не можна, такий вже в мене звичай. Пригадала собі те, що Ви писали про повість «Жаль», добре, що з Вас такий одвертий критик, бо з такими людьми тільки й можна як слід говорити. Але я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька, а тільки, може, Ви не сподівались такої теми і для Вас вона є досить далека або просто нецікава. Що залежить до виконання, то певне, що воно далеко не боздоганне, але ще там мусить чимало поправитися. На самих ліричних віршах вже не втриматись — тісно робиться! Хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю,— того, певне, ніколи не буде. Ще от що: рідну дитину, та ще й першу, не так-то легко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій, хоч і дурній Софії. Утішило мене бажання п. Кобиляиської писати до мене, перепросіть її тільки за мене, що так не хутко озиваюсь до неї, але все діло було тільки в адресі моїй. Нехай пише до мене якою хоче мовою, дасть біг, розберу, хоч, звісно, приємніше було б розмовляти по-своєму. Сподіваюсь, вона мені вибачить, що не по-німець-ки відповідатиму, бо одно те, що я німецької мови настільки практично не знаю, а друге, що ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму. Взагалі для писання листів то ще таки маю силу і можливість. Сподіваюсь від моря дуже багато — спасибі йому та південному сонцеві, минула моя пропасниця лиха, що гнітила мене цілу весну, може, колись і я, хоч наполовину, вилюднію. Не знаю, коли вже я повернуся додому, бо маю чимало по Кримові блукати. Але, власне, в Євпаторії не буду більше, як місяць. Прошу, пе забувайте мене і не лишайте без письм, а може, і я буду трохи акуратніша, ніж була досі. Пишіть, як маєтесь Ви і Ваші справи. Моя адреса на сей місяць така: Р о с с и я, Евпатория, Таврической губ., Фонтанная у л., д о м М ич р и, бывш. Ш а к а я. JI. К. Не загубіть листа, бо такої чудної адреси неможливо запам’ятати, я сама її раз у раз забуваю. Бувайте здорові!

Л. Я.

48. ДО О. П. КОСАЧ (матері)



5 липня 1891 р. Євпаторія

Люба мамочко!

Вчора одержала твій лист з Одеси і папин з Луцька. Якщо папа в Колодяжпому, то перепроси його від мене, що не пишу йому тепер окремо, бо одно те, що не знаю напевне, чи він в Луцьку, чи в Колодяжпому, а друге, що все одно матеріалу на два листи в одну сім’ю навряд чи набереться при моєму одноманітному житті. Найперше докладую, що ліжко перестановила до дверей після твого бажання (сподіваюся, що повіриш мені на сей раз). Вчора приходила якась панпа і призволяла мене прийняти її в сусіди в мою хату, я ж згодитись на її «предлог» не могла, бо не знаю, коли Миша приїде,— якщо на сей місяць, то, звісно, мені не можна нікого до себе приймати. Невже од Миші нема ніяких звісток? Я таки сподіваюсь, що він таки сього місяця приїде. Як я жду його!

Тут живу, як і перше, ніяких ні перемін, ні одмін, навіть дощ перестав давно йти, і море синіє, як і перше, та шумить помалу. Позавчора налетів було такий шквал дощовий, що море з небом змішалося,— се було для мене великою розривкою, хоча й потоп у моїй хаті був через те чималий. Після дощів спекота змоглася ще гірша — просто хамелеоняча спекота! Бідний Пуц лежав би досі, як риба на березі. Як-то він тепер ідилію править? Чи багато малинового варення мені наварила? Чи привезли вже фортепіано? Ах, який жаль що тут у мене ніякого інструмента нема! Без музики просто хоч вішайся! Уліт не пишу: вдень жарко, увечері сиджу надворі допізна, а окрім того, боюсь натруджувати ногу сидінням при столі, бо тепер вопа дуже добре тримається, то вже не хочу справи псувати. Тепер можу сказати напевне, що сей рік більше мепі принесе користі, ніж всі Друскеніки, лимани, Саки, разом зібрані. Через се мені навіть тутешня нудота не здається такою нудною, бо можна і нудоту перетерпіти, коли хоч знаєш за що! Що ж до страху, то ти можеш за мене не боятися, бо тепер тут повна хата людей, і тільки один номер не зайнятий. Щодо мене, то мені здається, що так було краще, як перше, а то тепер така тьма усякого караїмства старого й малого, що аж сумно. Наші панство господарі вчора робили partie de plaisir1 в Саки — ото потіха, і п[ані] Красовська з дітьми смертельно скучає і возиться з лікарями, ваннами, etc.,— о, як я тішуся своєю незалежністю! Можеш здумати, п. Красовській перша грязева ванна її дитини обійшлася в 12 p.! На сьому Майнакові обдирають людей гірше, ніж ^е б то не було. Ну, матеріал вже весь вичерпаний! Бажаю щастя-долі усім любим колодяжанцям. Прошу молодих пуциків писати до мене; п. Франковій поклон. Папу цілую і прошу прощення.

Прощай, мамочко-серденько!

Твоя Леся

49. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

9 липня 1891 р. Євпаторія 27 іюня

Люба мамочко!

От приїхала вчора увечері до мене кна-кна! Я її стріла на пристані і запровадила до хати своєї. Тепер ми думаємо, як то нам бути далі: чи мені зоставатися тут на другий місяць (як зважили було з тобою), чи переїхати на южний берег після 10 іюля, чи, може, ще яку іншу комбінацію придумувати? Діло в тім, що мені, звісно, ліпше пересуватися з Євпаторії при помочі Миші, аніж самій, але ж Миша ніяк не може бути тут до 10-го. Отже, пришли мені остаточну резолюцію сії справи. Дуже мені шкода, що твій лист уже не застав Миші в Чернігові, а через те, не читавши твоїх рад, поїхав у Бахчисарай і не був на порогах. Ну, врешті, се ще не біда. Межи Севастополем і Євпаторією кна-кну вчистив дощ страшенний; тут остатніми часами переходили дощі, але не затяжні, а так, громові, година-дві — і знов ясне небо. Сьогодні смалить. Кна-кна ще не купається, бо в неї зуб болить, але се, певне, хутко пройде. Вона зовсім забракувала лина і спосіб їзди на них, чого я від неї ніяк не сподівалась. Я страх рада, що вона приїхала, і стараюсь не заглядати в прийдешність, коли знов зостануся сама. Миша чимало здивувався, не заставши Пуца зо мною, але коли я йому розказала, як тут ГІуц гинув, то вже й перестав дивуватись. Була наша молодая і в

Чуфут-Кале, і в Балаклаві, в обидва міста ходила пішки (!!). Я б хотіла, щоб Миша дочекався тут мого переїзду на юг, а то він так і не побачить іожноґо найкращого Криму. Євпаторія йому сподобалась, власне, євпаторійське море, врешті, про свої подорожні враження, певне, він сам напише. Тітуся я, що вдома все гаразд, сподіваюся, що Дроздові бойові рани досі вже загоїлись. Однак, як бачу, «закордонні брати» завзяті! Чи ще не знаєш адреси кна-кон віденських? Я б могла де про що написати до них. Я тепер потроху вже починаю уліти писать, чую, що вже наступає знову мій неудержимий улітний період, отже, значить, писатиму. Чи ти улітиш, чи ні? Може, тебе так замучила малина, клубника, тигри-негри і лиси, що вже й не до уліт? Сподіваюсь, що досі ти вже одержала всі три мої листи, я твоїх два одержала, вони звичайно приходять сюди на п’ятий день. Гроші (ти пишеш, що вислала) я сподіваюсь получити з другою поштою, під сю вже не поспіли, врешті, я ще трохи маю грошей, аби який час обійтися. Бувай здоровенька і прости, що лист якийсь безпутний,— дуже гаряче!

Твоя Леся

Пуда, Уксуса і Дрозда, а надто Кахоточку-голубочку, татаренятко любе моє, щиро цілую і пригортаю і ще бахчисарайську нову сумку обіцяю.

50. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12—15 липня 1891 р. Євпаторія

Люба мамочко!

Далебі, всі дні погубила і не знаю, чи давно писала тобі, чи недавно, чи то ти вже сердишся на мене, чи ні. Тут так одностайно час проходить, що й на дні мало розділяється. Живемо, купаємось, печемось, щодня однаково. Два сих остатніх дні так було душно, що аж уночі приходилось умиватись та віялом обмахуватись; тепер все хмарить, і парить, і вітром пекучим несе, але дощу нема і, певне, не буде, бо все вітер хмари розносить. Кна-кна бідна «совівається». Кна-кна нічого не робить і не улітить, а тільки читає, та спить, та допізна над морем сидить укупі зо мною. Я потрошку уліти пишу: написала один «легкоскрилений» шматок нещасливої «Місячної легенди» (хутко вже її докінчу — не сьогодні-завтра) та ще написала вставну главу до «Жалю», до завтра докінчу другу главу вставну і пришлю тобі вкупі з «Народом». Вибачай, що тепер не посилаю «Народ», але його треба заказним посилати, значить, чекати до завтра, а я вже хочу, аби сей лист пішов сьогодні,— кна-кна понесе його на пристань і передасть на пароход, що ось зараз піде на Одесу. Про улітні справи я подумала і зважила так, порадившися з Мишею, що «Жаль» таки належиться більше всього до жіночого збірника, він створений для нього, Колессам я дам «Місячну легенду», а в «Буковинський альманах» можна дати і «Самсона», тільки так, як він єсть, не переписуючи, бо вже сили моєї нема його переписувати по сто раз, бодай його! Порада п. Франка, себто про видання жіночого збірника окремими випусками, мені сподобалась, і я зовсім не знаходжу, щоб такий спосіб видання відбирав нам повагу, зовсім навпаки, тільки треба, аби весь матеріал був уже зібраний, а потім, не гаючись, випускати випуск за випуском, не чекаючи, звичайно, поки попередні випуски розійдуться, бо то вже була б затяжна справа. Можна об’явити пренуме-рату на всі випуски разом і на кожний окремо, то, може би, скоріше і краще розходилось, а щодо «поваги», то так, може, ще й поважніше вийде. Біда нашим улітам з критикою, як от моїй тепер,— один зовсім на смерть осудив, а другий не прибере місця, де посадити! Хто зна, як і судити тепер, хіба треба взяти середину, як завжди в таких випадках. Чому кажеш, аби я нічого не писала, а давала чомусь лад? Адже, окрім «Жалю», у мене нема нічого до влагодження, а його я завтра влагоджу. Вибачай, що так круто кінчаю,— спішусь, от-от пароход відходить. Тигриків і папу цілую щиро. Пані Франкову вітаю. Прощай, мамочко, серденько, бувай здорова!

Твоя Леся

Ми з кна-кною статкуємо, ти за нас не бійся, усе гаразд буде!

51. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19 липня 1891 р. Євпаторія 7 іюля, неділя

Люба мамочко!

Вибачай, що не відповідала толком на деякі твої питання, бо наші листи раз у раз розминалися, і через те жадного пуття нема з переписною. На головне питання, де бути на другий місяць, відповідаю, що зостанусь в Євпаторії, бо купання ліпшого від тутешнього нема нігде, як відомо, а в Балаклаву стоїло б хіба на виноградний сезон їхать, бо то город виноградників, що ж до купання, то воно там мусить бути гірше, бо там в затоці вода сливе стояча, та й життя, як па теперішній сезон, то нічим не ліпше від євпаторійського. Що ж до Алушти та інших міст біля Ялти, то там життя страшенно дороге, дно морське дуже кам’янисте та й сторона дуже забо-боричена, правда, що там восени дуже добре, але я не думаю, щоб я на осінь тут могла бути. Нога моя поправляється, уночі ніколи не болить та і вдень гаразд мається. З початку сього місяця мені ще від часу до часу боліла спина, але тепер се не трапляється більш. Взагалі моє здоров’я тепер дуже добре, ні разу ані голова не боліла, ані кашлю не було, що вдома часто у мене буває, пропасниця теж не прокидалась. Мені таки добре в цьому сонці та морському повітрі; через плавання у мене розвились мускули на руках, і се мені приятно, а то я вже була надто безсилою зробилась за два остатні роки. Давно вже не було тремтіння в руках, як то бувало часто сії зими. З того часу, як Миша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він все стримить на березі і придивляється до прибою. Остатнього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з купалень виривав, і через те ми піяк пе могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується, отже, може, поїдемо. Тепер настали чудові місячні почі, і море показує свої фокуси, які тільки знає. Вже вам кна-кна, приїхавши, буде про нього правити, аби слухали. У морі, звичайно, п’явок та жаб нема, але зате одного дня такий був наплив морських сердець та медуз стільки, що бридко було купатись. Морських котів і слиху немає, се, мусить бути, якась легенда. Ми з кна-кною далеко в море не заганяємось, перші дні то нас трохи інтересувало, а тепер ми вже привикли до моря і воно до нас, то ми одно до другого дуже спокійно відносимось. Поки Миша зо мною, то мені дуже добре і не скучно жити, але от як він хутко поїде, то вже буде мені дуже прикро. Гроші я вчора одержала, сподіваюсь, що стане мені їх до кінця другого місяця, бов я не заміряюсь на другий місяць вперед всі гроші за квартиру платить, благо, тут сей звичай не розпросторений. Спасибі папі, що поспішився гроші прислати, а то вже було доходило до «чотирьох копійок». Кна-кна, певне, буде ще писать. Кінчаю, в середу ще напишу, тоді з пароходом добре посилати.

Пуцові хутко напишу, тепер хай вибачить, ніколи писать.

Бувайте здорові усі, хто мене не забуває.

Ваша Леся

52. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

23 липня 1891 р. Євпаторія 11-го іюля

Люба Олесю!

Поздоровляю тебе і мамочку-голубочку з іменинами, бажаю вам щастя, долі і слави по сей і по той бік кордону. Не погордуйте прийняти від мене в подарунок коробочку з сірничками, розділіться ними, як самі знаєте, на щось більшого мені годі спромогтися. Шкода, що я не могла їх купити до виїзду Миші, то може б вони скоріш приїхали, як тепер по сих проклятих кримських поштах. Отже, вибачте, що моє поздоровлення і сірники прийдуть, може, через тиждень після іменин, але зате, може, воно цікавіше вийде. Пишучи той лист, що послала з Мишею, я так була заспішена і зажурена, що навіть поздоровити вас забулася,— ви, знаючи теє, мені вибачите. Ну, як же ти, Зірко, маєшся? Що послала «з своєї ласки» в буковинський календар? Тепер уже, як собі хочеш, а мусиш «підпирати» літературу, коли тебе шанують! От я, напр[иклад], як стараюся! Тепер, певне, мої уліти будуть якісь кричущі, бо маю сусідство, що верещить і вдень і вночі, ціла родина з капризними дітьми. Але се, слава богу, дочасу, у середу сії народи виберуться собі на другий кінець дому, тоді знов буде спокійна головка. Собі ніяк не можу компанії знайти, бо тут все хати наймають

4+ lU Леся Українка, т. 10

97

якісь караїмки з жаб’ячим голосом, а я їх ненавиджу, надто за той голос. Як ти думаєш, чи не попросити Род-зевича до себе в сусіди?.. Дарма, що вій не навертається до мене,— попросити хорошенько, то прийде!



Сподіваюсь я іще на те, чи не приїде Маргарита на мої запросини до мене, адже з Одеси се так, як і нічого не стоїть. Ото було б мені добре! Але се ще великими вилами по морю писано. Чи не скучно тобі за морем? Воно тобі кланяється усіма хвилями. Ой, Пуцю-ішацю, шкода, що ти не їздив човном при. місяці по морі,— ото-то добро! Я, після того, як двічі проїхала таким способом, то тепер мені аж мріється, як би його знов яким способом пуститись на море у білому човнику! Та, певне, з того нічого не буде, бо сама я не можу, а Родзевич щось-то не приходить просити, певне, без тебе не хоче. Ох, тепер я з самими Родзевичами зосталася! А, знаєш, неприємна штука порожній куток в хаті, ти ще не знаєш, що то єсть. Врешті, скаржитись нема чого, бо як порівняти усі мої лічебні літа, то ще сьогорічне найвеселіше виходить. Теж велика мені потіха, як я подумаю, що мені вже не треба заглядати ні в один закуток Дантового пекла, а єсть же люди, що мусять тлачіти там цілі місяці. Все-таки ви на мою веселість не обезгіечайтесь і пишіть до мене частіше, то воно ліпше буде. Любий Уксусок і дорогої ціни Кахота теж нехай мене не забувають і пишуть, та й Патік, якби взяв олівця в ланки, то може б там що й написалося. Цілую вас усіх!

Ваша Леся

53. ДО О. ЇЇ. КОСАЧ (матері)

26 липня 1891 р. Євпаторія 14.VII. Євпаторія

Я вже, здається, без пуття зачинаю листи писати, а надто як подумати, як мало кругом мене є матеріалу для листів. Але таки, певне, за се ніхто з вас мене не лаятиме. Лист мій до ГІуца і Уксуса ітиме цілий вік до вас, отже сей лист, може, дійде вас хутчій, бо думаю послати його з пароходом. Твій лист із портретами одержала вчора. «Гетьманство» вийшло добре, тільки в Уксуска мордочка вийшла далеко кругліша, ніж вона є, а й в Микося губи якось чудно стулені і вираз такий, який буває у нього під час слухання казки. «Лис» просто як живий і настоящий «шпортсман». Тепер ще кна-кни мусять дати свої фізіономії. Мені Верзилов передав через Мишу свою карточку —г дуже похожа, тільки вираз якийсь не такий, як, впрочім, завжди на фотографіях буває. Оце думаю, як се так сталося, що я не маю ні одної твоєї карточки, щоб належала до мене і щоб я могла її возити по своїх нескінченних дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись. Сподіваюсь, що гетьманство дано мені в особисту власність? Миша карточок не бачив, бо ще 10-го звідси виїхав,— я тобі писала про се. В листі від 10-го я описала в коротких словах стан своєї ноги, а раніш того описувала і в довших, але, певне, ти ще не одержала тих обох листів перед тим, як писала свій останній лист. Тепер я з ногою маюся добре, тільки мені неприятно, що мушу надівати апарат частіше, ніж досі було, бо тепер приходиться ходити самій до міста, як чого треба, та от іще теж цікаво мені, аби листи скоріше доходили, то я заміряюся носити їх до парохода щосереди й щонеділі. Врешті, я владновую ції справи, як можу, і часом прошу пуців Крас[овських] або їхню служницю, коли вони йдуть на базар, щоб купили мені якого огірка, абощо. Анюта не може ходити на базар, бо тепер їй справді сила є роботи, повнісінька хата різного люду, і її рвуть на всі боки. Наскільки тут багато людей, можеш судити по тому, що в одному з номерів живе сім’я в вісім душ і гнітиться в одній хаті! Лихо їх знає, як вони можуть витримувати таке собаче життя.

В компанію собі нікого не знайшла, та вже щось і знайти не сподіваюсь. За гроші не турбуйтесь, з мене стане їх до виїзду. За сей місяць я розплатилась з господинею, а в кінці сього місяця (10-го августа) я дам їй 70 р. за все, що маю у неї, і буде кінець. На прожиття з мене стане сих, що маю до 10-го августа, а далі не знаю, як буде коштувать по тих южних берегах. Бувай здорова, мамочко!

Твоя- Леся

Пуцам недавно писала і ждатиму від них відповіді. Сподіваюсь, що Миша вже дома, то вітаю його і цілую.

54. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

28 липня 1891 р. Євпаторія 16 іюля

Люба мамочко!

Сьогодні і вчора я в подвійно прикрому настрої — одержала лист від тіток, і він мене засмутив. Ти, певне, теж знаєш ту смутну новину, що бідна тьотя Саша овдовіла. Що вона тепер буде робити? Ажеж вона не може з самих тих Луців прожити? От уже кого лихо міцно тримається цілий вік, то се її! Як що довідаєшся нового про неї, то напиши мені, бо я, певне, не хутко діжду від неї другого листа. Отже, мглинські лікарі не вміли ворожити!.. Та що вже, словами не поможеш. Ти мене в остатньому листі кориш, що нічого не пишу про свою ногу, але то все виходить через те, що ми розминаємось листами раз у раз, і я не можу толком відповідати на твої питання. Врешті, багацько нема що й писати: нога поправляється дуже помалу, але все ж поправляється; вона тепер в такому стані, як була до масажу, є надія, що й далі поправиться. Все ж таки я нікуди далеко без апарата не ходжу і стараюсь ноги не розтроюджувати. Ще ти мене питала про уліти, та от що скажу: «Doux poetes» 1 у мене нема при собі, а ти їх можеш знайти в синій тетраді з віршами, що зосталася з іншими улітами, здається, у плетеній скрині, там же і «Пінгвін». На інші питання я вже відповідала в раніших листах. Вибач, що тут скінчу, якось не пишеться про себе, не такий настрій. Цілую всіх любих пуциків і Мишу, він мусить бути вже давно дома, нехай він перший напише до мене, бо йому більше є про що писати. Чи у нас іще пані Франкова? Кланяйся їй і напиши, доки вона має бути у нас. Прощай, серденько моє, мамочка!

Твоя Леся

55. ДО М. П. ДРАГОМАЫОВА

28 липня 1891 р. Євпаторія № 5. Крым, Евиатория, ул. Фонтанная,

д[ом] Мичри, бывш[ий] Шакал, № 6Г

І6 липня 91 р.

Любий дядьку!

Мама мені переслала один Ваш лист, але то ще дав-ньовічний, від 5 мая, а новішого чомусь не прислала, хоч

я її просила,— певне, забулася. Де ж Ви тепер? Чи я Вас застану з сим листом? Ну, та вже він якось до Вас діб’ється, от тільки що я забула, яке число вашого дому, а може, його й не треба? Ви писали, що Ліда вже виїхала кудись на море, а я думаю, чи не могла б вона тим-таки самим морем приїхати сюди до мене, в Євпаторію, вже б то я була така втішена, що не знаю, як і сказати! Хоч то воно тут і не дуже добре жити, а все ж, може, не лихіше, ніж у вас у Болгарії, а вже що тутешнє морське купання, то таке, що, певне, кращого не можна на цілому Чорному морі знайти. Чи то ж справді межи нами такі гори-долини та моря розляглися, що їх ані проїхати, ані переплисти? Нехай би Ліда мені написала, чи справді думає до мене передатись і коли власне, то я би стріла її на пристані; якщо сама приїде, то я би просила просто до мене до хати, а якби їй то не догодно було, то пошукали б хати за 40—50 р. на місяць, та можна і на два тижні взяти. Крім того, на все життя в місяць тут досить 25 р. на одного. А потім, якби справа ся вдалася, то, може б, Ліда поїхала зо мною трохи далі на полудневий берег, а вже б то мені і хто зна як добре було! Я, бачте, не на жарти починаю строїти сей план, бо таки і не жарти мені в голові. Велика мені буде шкода, коли сей лист не хутко [до] Вас дійде, бо я тут житиму до 10 августа, а потому ще сама добре не знаю, де, власне, житиму. Але куди б не переїхала, я Вам зараз напишу нову свою адресу, бо таки мені не хочеться кидати думки побачитися з Лідою. Якби вона приїхала, то потім, може б, і я ще трохи світа побачила, а то мені самій трудно пересуватися з місця на місце, я от не представляю ще собі зовсім ясно, як се я буду подорожувати по Крийу сама з своєю подлою ногою, дарма що та нога тепер ніби поправляється. Що вона поправляється, то так, але поки ще настільки поправиться, щоб мені не заважати в житті, то ще море чимало хвиль перекотить. О, якби мені не та нога, чого б я в світі натворила! Тепер в мені такий Drang und Sturm твориться, що, далебі, тісно жити на світі здається, а надто так жити, як мені тепер приходиться. Але бідкатись не маю чого, бо тепер все-таки не така я безнадійна, як була зимою,— од віденської подорожі моя доля починає ніби ласкавіше на мене поглядати. А тут саме сонце та море своїм бле-ском та грою додає мені одваги і надії; якби тільки я не була тут сама-самісінька, то зовсім би мені було добре. Тільки зо страхом думаю, що буде зо мною взимі? Чи не знищить та зима знову всього придбаного за літо, як уже не раз нищила? Та ще наша поліська зима, мокра та льодовита — ой-ой, боюся!.. Ну, і прийде ж людині фантазія думати про зиму в такий душний вечір, як тепер, коли навіть море знебулося після сії спеки! Що робити, я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно, моя натура любить контрасти, тільки вже такого контрасту, про який тільки що говорила, я б зовсім не бажала на собі зізнати. Як же Вам попанувало се літо? Чи не відчепились Ви од своєї невралгії? Бодай би вона лихого чепилась!

Ви справді, певне, занадто тією роботою забиваєтеся,— а ще мені колись подавали ради, як треба коруватися ростинним життям! От якби Ви мене спитали, то я б Вам могла розказати, що то справді значить жити ростиною,— я знаю те добре з власного досвіду. Я знаю, що Ви не можете зовсім так, як я, жити, але хоч би Ви наполовину дійшли тії «степени совершенства», то для Вас було б добре. Найгірше мені робиться, як я подумаю, скільки Вам життя трують різні собаки та «Каидиби», щоб вони скисли в холодній воді! А знаєте, я думаю, що не так на Вас ті різні добрі людці лихі за Ваші політичні і всякі інші теоретичні думки та слова, як, власне, за Ваш чисто український юмор, бо то ж ним Ви можете людину без вогню спалити, а наші люди не менш від французів бояться того, що зветься le ridicule Я па свої очі бачила, як деякі люди лука ставали до Ваших жартів, а так їм і треба, бо якби вони і дуба стали, то й то не пошкодило б. Та цур їм, лихим! Вони мені самій уже [на]-доїли. А ще б нічого, якби на світі було тільки багато лихих людей, а то що є багато добрих та дурних — затовчених, то то мені найгірше, ні, ще є гірша річ — се як хто умисне з себе дурпя робить, як той гоголівськцй голова, що глухого удає, аби не чути того, чого не хочеться. Страх багато таких голів на Україні у нас, і мені навіть гірко читати, як Ви стараєтесь, аби вони Вас почули,— то не такі люди, аби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли у своїх шкаралупках, що до їх уже «глас чоловічий» не доходить. Утішаюся тільки тим, що той голос, не добившись до шкаралунників, натрапить на кого такого, кому ще вуха не позаростали, а тільки мало людського слова чули, то й не привикли до нього. Я оце тепер ока не спускаю з одної метаморфози, що робиться під впливом того чоловічого гласу, цікаво мені тільки, до чого то ще далі дійдеться. Се подібне до того, як я колись бачила вплив порівнюючо-теологічних праць на людей релігіозних. От згадала за порівнюючі праці і хочу Вас запитати, чи не прийняли б Ви од мене деяких етнографічних матеріалів, може, вони Вам на що здадуться? Бо я їх не вмію до пуття довести. На пробу Миша оце мусить Вам послати кілька волинських «балад», що я йому диктувала, як він був тут у мене; прийміть їх, коли вони куди-небудь судні. Напишіть мені, дядьку, хоч пару слів, я вже давно од Вас і слова не мала, се мені жаль на Вас. І Ліда хай би написала; я давно до неї збираюсь писать, та ніяк не зважусь перша почати. Цілую Вас, і дядину, і хто ще є вдома тепер.

Будьте здорові!

Ваша Леся

P. S. Чи сподобались Вам «Pauvres gens», коли їх бачили?

56. ДО М. І. ПАВЛИКА

28 липня 1891 р. Євпаторія Євпаторія, 18 —уїГ"^



Шановний добродію!

Оце до 10 липня не знала, як і що Вам писати, бо вже було подумувала звідси на полуднє далі забиратися, отже, не знала, яку Вам адресу мала б подати, бо postes restantes 1 не для мене видумані. Тепер же, роздумавшися, зостаюся тута до 10 ст. ст. серпня, тож прошу до того часу, аби-сьте пам’ятали мою тутешню адресу. Лист Ваш отримала тута через тиждень після його послання, як видно по штемпелях,— се ще для тутешніх азіатських шляхів не так-то багато часу. Читали ми вашу літературу укупі з братом, що нагодився на той час до мене в гості, і надто нам сподобався рішучий тон, з яким тепер у вас обговорюються всі справи. Колись я була проти такого способу розмови і писання, бо тоді на мене ще мала деякий вплив хуторна філософія і я не зовсім ясно ще зрозуміла, що, мовляв, «на світі одна правда, а не дві». Тепер же мені так збридло усяке крутійство і замилювання очей своїм та чужим, що, здається, хутко вже в другу крайність вдамся. Надто ж мене тішить те, що зачали навертатись на «праву путь» деякі з товаришів, такі, що я вже думала, ніби про них вже можна було гадку закинути. Може, подумаєте, що з того навертання невелике пуття, що се, як ви мені колись казали (правда, зовсім до іншої справи), тільки слова, а нам треба фактів, але ж мені тільки жаль, що пе можу навести тут жадних фактів, та, врешті, се не дуже й потрібно. Мені дуже сподобалася ваша стаття про 3-го мая, ми за неї трохи позмагались з братом, бо він де в чому оправдує польських робітників, а я їх зовсім не оправдую і думаю, що, якби можна, то їх би ще й не так слід вилаяти. Правду сказати, не сподівалась я навіть, щоб молодіж справді так гостро вигукнула проти старих, але розумію, що інак не можна, та воно й краще, тепер хоч всякий знатиме, де «наші», де «ваші». Обоє ми дивуємось Вашій енергії, бо виносити па собі такі номериська та ще й так редагувати (і корегувати, за се Вам осібна дяка від мене!) —то таки робота неабияка! Шкода, та й ще шкода, що справа все-таки зле стоїть, як кажете, але ж не думаю, щоб вона могла, хоч би навіть на який час, пропасти, то все була б велика неслава для всіх, кому про те відати належить. Та я скажу так, як ваш якийсь прихильний кореспондент, що без «Народу» світ якимсь порожнім видається або принаймні нецілим. Щодо моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто пе лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: «Худой мир лучше доброй ссоры». Погано, коли й свої лають, але ж таки не всі лають, може хто-небудь зостався ще не з такими зоїльськими замірами. Ваша справа ще молода, а вже мусила різні кризи перебувати, то звісно, що мусить тяжко приходитись. Може, думаєте, що се мені так добре говорити, як я собі, склавши руки, наоколо поглядаю, ніби як у тій приказці: «Добре чорту в дудку грати, в очереті сидя,-^ одну зламав, друга буде, а нам інше діло!..» Ба, та що робити — публіцистом не вдалася, а белетристика така химерна штука, як-от моя доля, наприклад, що то їде-їде, не треба краще, зате ж як пристане, то й волами не вивезеш. Однак помалу берусь я і за іншу роботу, окрім биття байдиків,— дещо скінчила, дещо починаю, а Ви тим часом готуйтесь та не жалуйте критики. Знаєте, така критика, як Ваша, то найліпша річ для починаючих авторів — не дає людині заснути, а заставляє подумати добре над собою. Я оце, опинившись між двома критичними бігунами, думаю взяти якраз посередині, то, може, тоді якраз по правді буде. Посилати «Жаль» до дядька не варт, бо то дуже затяжна справа,— нехай вже тоді вилає, як у друку побачить! За «Бідних людей» він мене так захвалив, що я вже думаю, чи не стати мені присяжним українським перекладачем? Та почасти я вже й так ним сталася — моїми перекладами, що лежать десь по кутках, можна б уже починати гать гатити, тільки що багато між ними полови, то нехай собі пропадає. Остатніми часи почали з’являтися в «Зорі» деякі мої давно забуті вірші, не тямлюся з дива! Звідки се на мене знову така ласка? Звертаючи на се мою увагу, мама в кожному листі наганяє мене, щоб я нічого не робила, але я — така вже натура! — не дуже її слухаю, так уже мене ті «слова» одолівають. Бачте, починаю, самій собі на диво, поправлятися з ногою, то вже й починає обридати панькатися самій з собою (та що казати! — мені вже се давним-давно обридло), і я починаю торгуватися за право сидіти години зо дві на день при столі. Невже я коли-небудь буду вільна? Після дев’ятилітньої неволі я досить навчилася скептицизму. А, хоч би один рік чи два визволитися з власного ярма! Дарма, що тая «весна» по-осінньому процвіла, може б, літом надолужила. Але то щороку такі марні надії, поки літо, а прийде зима наша поліська, та й знов я починаю гинути помаленьку. Чисте оце натягання шкурки на кисіль отаке життя! Ну, буду натягати, поки ще кисіль є та хоч трошечки шкурки,— все-таки се робота, хоч і не дуже-то цікава. Я, бачте, ще не маю права і на те, щоб, як Ви кажете, «забыться и уснуть», перше мушу чимало натомитися! Та й Вам ще зарані вкладатися спати, ще сонце високо, а день довгий, а ніч буде ще довша. А я боюся, щоб мене ніч не захопила на середині дороги, і мені прикро, що- ті дурні літа так зутко минають, як бт що добре. Не жалуйте мене, що тута печуся (а що печуся, то правда, та ще й як!!), мені сього літа давно небувале щастя, адже не мушу гарячих купелів приймати,— тільки собі подумати! Та й взагалі мені, певне, ліпше тут у морі, як Вам у Львові, хіба тільки, що мені разів у сто нудніше, ніж Вам. Я тепер зовсім сама посеред караїмів, татар та різних інших «языцей». Але як подумати* що Ви мусите відпокутувати за моє життя нудне, бувши засуджені на такий довгий а мало цікавий лист! Бувайте здорові!

Л. К.


57. ДО М. І. ПАВЛИКА

12—24


24 серпня 1891 р. Шабо 18 ущ 91

Шановний добродію!

Сьогодні якраз два тижні, як я одержала від Вас листа, а навіть не прошу вибачення, що досі не одписала, бо знаю, що і так не гніваєтесь,— либонь, вже звикли до мого безладдя в кореспонденції. Перше всього маю Вам казати, що я вже не в Євпаторії і не в Криму, а в Бессарабії, от уже п’ятий день, як я тут. Мала я довше зостатись у Криму, але судилося інакше: півтора місяці я жила в Євпаторії і вже починала робитись на людей похожа, але за два тижні до кінця сезону заслабла на тиф і, ледве що встала після нього, виїхала з Євпаторії, та вже, боячись поворітного тифу, не засувалась далі в Крим, а присунулась трохи ближче до нашої сторони — власне, опинилась у Бессарабії, де сиджу тепёр над лиманом дністровим, їм виноград і ніби поправляюсь. От і ціла справа. Звичайно, що після такого випадку мені з ногою зле, але не настільки, як я думала, що буде, та взагалі се був тиф не тяжкий, хоч то для мене досить і такого. Ваш лист я одержала якраз під час тії слабості, листа ледве прочитала, а газети могла прочитати аж в тиждень пізніше, хоч і як була на їх цікава. Прикро мені, що бачу в Вас в листах завжди такий песимістичний настрій; запевне, він походить від стану речей, що навколо Вас діються, але тим гірше. Погано теж, що матеріальний стан Ваших справ такий непевний, але сподіваюсь, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама «капуста головата» зосталася. Трапилось мені остатніми часи бачити «Правду» (от чудо!), і навіть мене здивувало, яка вона тепер водяна стала, наче те молоко, що то продають по великих містах. Читала я там речі галицьких послів, та навіть мені їх шкода стало, що вони, бідні, мусять тепера звиватися, поставивши самі себе в таке фальшиве положення; а та безталанна «Правда» ще й мусить утішатися ними та хвалити їх! Невже оце так буде калататися далі через цілих шість літ? Шкода, що нігде не можу бачити «Діла», а то б іще краще роздивилася на вашу цілу трагікомедію, хоч вона і не так-то весела, а все ж цікава. «Народ» потроху здобуває собі симпатії таких людей, що я й не надіялася від них такої метаморфози, ну, та в сих справах багато значить ще й жива мова, бо самою літературою часом не багато врадиш. Але єсть і тут такі люди, що якби могли, то видали б куренду проти вас,— бачте, однії цензури для нас мало, бо ми часто буваємо plus royalistes, que їв roi *, се навіть здавна так ведеться в порядних народів. Тепер же маю причини думати, що «страх иудей-ский» ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену, вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія. Та нехай вони собі тямляться!.. А що вже мені такий стан речей обрид! По-моєму так: або жити, або вже вмирати, аби тільки не тремтіти та не скніти отак ціле життя. Даремне Ви думаєте, що мені тільки й журби, тільки й думки, що моє здоров’я, чи то пак слабість,— якби було так, то ще б жадної біди не було, не було б про що й говорити. Тим часом, поки я слаба, то Ви будьте здорові!

J1. Косач

Моя адреса: г. Аккерман, Бессарабской губ., селение Шаба. Елизаветв Ивановнв Тардан для передачі мені.

(Тута пробуду до 8 (20) вересня) .

58. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

31 серпня 1891 р. Шабо 19 августэ

Люба мамочко!

Одержала я від тебе лист із Одеси, а більше ще ніяких не мала, врешті, сподіваюсь хутко одержати. Спішуся тепер написати сей лист, щоб його одправили з Одеси. Тепер у мене пані Комарова з Маргаритою і сьогодні хотять їхати додому. Вони приїхали до мене сюди в п’ятницю, хотіла б я, щоб Маргарита зосталась тут, але їй завтра починаються музикальні заняття і конче треба бути в Одесі. Приїздив з ними до мене Лисенко, але він виїхав учора, бо спішився на якийсь там раут. Вони мені купили цитру за 7 p., а тії 3, що зостались, я б хотіла обернути на ноти, та от тільки, що у мене тепер грошей обмаль, а я б хотіла пробути з сими до кінця місяця, то, може, й не купуватиму нот — обійдуся. Сказала мені пані Комарова, що тепер тут, у Шабі, живе Галин з жінкою, і обіцяла дістати їхню достотну адресу, щоб я могла їх тута одшукати, бо я таки хотіла б їх знайти. Ну, живу я собі, як і перше, тільки що винограду рожевого починаю пожирати страшну силу, бо він їсться так само «споро», як насіння з соняшників. Купатись залишила ходити, бо тутешне купання, а надто ходьба до лиману дуже поганий вплив мають на мою ногу, отже я думаю або дуже рідко, або й зовсім не ходити купатись. Уліт поки що не пишу, теж ради сеї капосної ноги, аби вже її не розтроюджувати, сидячи при столі; тільки й роботи, що читаю та вишиваю. Врешті, маюся добре і так, як нігде не ходжу, то нога не болить. Волосся вже зачинає стриміти, як на їжакові, і все пробивається через чадру, котрої, однак, ще не скидаю. Шкода мені, що нікому тут мені апарата надівати, а то все ж таки могла б десь далі ходити часом. Але вже що там! Мені тут вже менше, ніж три тижні зосталося жити, то вже можна їх і пересидіти, до того ж тут знов зробилась така спекота, як серед іюля, так що й не хочеться нікуди з саду вилазити. Певне, до мене хутко приїде Люба з ким-небудь, бо вона страшенно хотіла їхати тепер в Шабу, та її не взяли, але тепер пані Комарова казала, що як знайдеться хто в компанію їй, то вона приїде. Маргарита знов дуже «страдала» на морі. Чи не приїде часом Пуцик мене звідси забирати? А то було б добре. Чи ти ще застала Мишу вдома? Взагалі пиши мені довгі листи, як там ваше zdrowie а надто powodzenie 33.

Чи не отримували яких цікавих листів? Як папин пе-ревод в Ковель? Як твої уліти? Etc., etc., etc. Все хочу знати. Бувай здорова, моя люба, дорога мамочко! Усіх пуциків поцілуй за мене.

Твоя Леся

59. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

З вересня 1891 р. Шабо 22 августа

Любий дядьку!

Либонь, судилось нашим листам ганятись по світі скрізь, бо Ваш лист від 15/3 дійшов до мене тільки вчора. Простіть, що не в той же день одписую, але ж то все одно ні на що не придалося, бо сей лист однаково в той день не пішов би,— такі-то ще доісторичні тут пошти. З Вашим листом того так вийшло, що він не застав мене в Євпаторії, отже, він пішов перше до мами у Ковель, а зтамвідти вже сюди, у Бессарабію. Я, бачте, виїхала з Євпаторії раніше, ніж думала, бо ще далеко до кінця купального сезону мене напав тиф, хоч і не дуже міцний, однак перебив мені цілу справу і я на який час переїхала в Бессарабію, щоб додому було ближче і щоб все-таки не бути серед поліських туманів осінніх. Багато мені спортив справи той дурний тиф, а все не стільки, як я думала, так що, сподіваюсь «вимащуся» хутко зовсім. Отже, тепер я не над морем, хоч і під ясним небом, тепер я над лиманом дністровим біля города Акермана у французькій колонії, в Шабі. Колонія ся заселена швейцарськими колоністами, що приїхали сюди в 20-х роках розводити виноград та оце розводять його і тепер. Жити тут нічого собі, тільки досить скучно, то вже нема що казати, але, врешті, не скучніше, ніж в Євпаторії. Краще б я хотіла тепер бути коло Вас, у ваших лісах, аніж отут «ходити понад лиманами»... Ба! Та що вже про се говорити! Нічого не поможеться. Що се вже Ви, дядьку, здумали слабувати? Се не гаразд! Ви вже краще мені залишіть ті звичаї, а для Вас воно не йде. Та я сподіваюся, що досі Вам голос вернувся, бо то мені мама писала, що Вам уже ліпше з горлом. Ще будете професорувати, ще й, може, я коли почую Ваші лекції.



Недарма Ви мене сварите за мій темний та безладний лист, бо, як собі пригадую, він справді вийшов у мене зовсім неподобний, а тому винен поспіх крайній та різні фантастичні плани, що мені крутилися в голові на той час. Тепер постараюсь писати інакше. Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не рел[ігійний], і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні], то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з «поганськими» — а при тому помагала мені Ваша брошурка,— то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі рел[ігійні] звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого «вольнодумства», про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити. Щодо враження, яке робить Ваш юмор на деяких людей, то про се хіба не варт було й писати, але мені впали в око деякі юмористичні вирази в Вашому листі, а при тому я собі пригадала, яке враження зробила Ваша колишня стаття «Науковий метод в етнографії» на автора розправи, котру Ви розбирали в своїй статті. Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості перед великим збором людей, надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (такі там були) . Взагалі мені часто приходилось чути, як деякі люди (найбільше «старі») казали, що Ви, коли не можете де взяти логікою або фактами, там стараєтесь взяти посміхом,— запевне се показує, що ті люди надто бояться посміху (навіть інший раз там, де його нема), а окрім того, у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини. А тепера більшість людМ у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже розпочати жити, а не то що у сні бавитись якимись туманними мрія^ ми. Однак я знов починаю туманно виражатись,— простіть! Спогадувала я ще про метаморфозу, яку тепер добачаю де-не-де, то се було сказано більше про чита-телів «Народу». Я знаю людей (і з молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народов-ства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жадної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці — на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди — найбільше під впливом «Чудацьких думок» — стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити. Не знаю, до чого веде той критичний напрямок, а тим часом не без цікавості дивлюсь і жду, що далі буде. Докладно Вам сказати, що і як звертає на себе увагу в «Чудацьких думках», я тепер не можу, бо вже давно, як відбилась від всякого товариства, а в листах всього не допитаєшся. Знаю тільки, що про «Народ» і про Ваші статті в ньому говорять багато і говорять дуже різно: одні кажуть, що увесь «Народ» укупі з тими статтями слід би спалити, а вже ніяк не давати в руки молодим людям (ще, бачте, в нас інквізитори не перевелись!), бо то погибель і «образа божа», а другі кажуть, що то єдина можлива галицька часопись, треті ж не кажуть нічого, тільки як де запорвуть яке число, то зачитуються страх. Може, тепер є який новий рух, тільки я через тиф та через переїзди запустила переписку, розминулася з листами і от нічого не знаю, що діється в світі. Мені дуже прикро, але я почуваю, що стою тепер якось на одшибі, по більшій часті мені все приходилось так стояти. І от, може, через те, що я бачу все немов у перспективі, може, через що інше, тільки мені часто різні наші громадські рухи, спори, толки, антагонізми та симпатії видаються бурями в шклянці води. А найгірше мені прикро, коли я бачу, як деякі мої товариші й товаришки замість того, щоб оглянутись навколо себе на живі справи, на живу роботу, звертають всю свою розумову силу на рішення філософських питаннів, не маючи самі ніякого філософського виховання, і через те їхні спори часто бувають похожі на спори «о безсмертії душі», «о причині причин», а часом іменно сі теми і служать їм до розмови. Тим часом при тому тратиться багато запалу і розумової праці, що, може би, здалося на що інше. Сі розмови і спори нагадують мені часи «гегеліанства» в Росії, і страшно мені, чи не посуваємось ми вже назад? А врешті, хто його розбере тепер, куди ми посуваємось, коли більшість наших людей і сама того не знає, а так якось бреде навмання, куди біг дасть. Одно лиш мене тішить, що вже наші люди зачинають більше думати про власну освіту, а не вдовольняються самою казенною наукою, як то було ще недавно. Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей, то й не диво, бо 8— 10 літ quasi-научної1 лямки кого не змучать! Не тямлю добре, від чого, тільки між нами всіма повстає думка, що такий стан речей, який тепер скрізь у нас панує, не може довго тривати, а мусить якось перепинитись, бо вже надто темно, тісно і глухо у нас на світі. Ну, та то «побачим, як там буде». Тим часом кожний робить, що хоче і що може. Я роблю, що можу, хоч можу я дуже небагато, бо от навіть з великим трудом доиисую сей лист — нога не дає, нагадує, що мушу її слухати передо всім іншим. А я з нею і так вже нестерпимо панькаюсь сього року. Як вона мені обридла — хоч би вже вона зовсім пропала разом зо мною, а то стане ліпше, ліпше, а там знов якийсь тиф чи подібна дурниця, і знов починай спочатку. Поки ж там що, а час іде, а робота стоїть, чекає слушного часу, коли-то він буде. Не так то, щоб я зовсім нічого не робила, але все ж дуже се мало, що я роблю, і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі, а се погано, коли людина, починаючи, не сподівається кінця. Однак, справді, годі вже мені, таки треба кінчати се писання. Прошу тільки, не думайте, що я тепер вже справді ні до чого, і якщо хочете, щоб я коли яку роботу зробила, то пишіть, а я постараюся зробити, і то якнайскоріше, бо по Вашій раді мені й робота легше йде. Шматок «Єзекіїла» тепер посилаю, хоч, властиве, я не розібрала, чи Ви хотіли, щоб я його переклала, чи тільки щоб переписала, але думаю, що переклад не шкодить. Перекладала з французької Біблії, бо іншої тут не могла дістати. З баладами зроблю по Вашій раді. Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні до українських, найчастіше стрічаються фігури:

і такі подібні.

Еге, от ще Ви про «Боротьбу» питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо «Правди» ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати «змазані») всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А щодо мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман —цур йому! Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А по-жалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. «корифеїв», а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено. «Зорі» я давненько не бачила і взагалі нічого галицького, окрім «Народа». Чи правда, мені казали, що «Народ» перестав виходити? Я не дуже вірю, бо слух іде від К[ониськ]ого, а се для мене ще не досить. Думаю, що я досі знала б уже про се.

Прошу Вас, не відтягайтеся довго з листом, то, може, ще застанете мене тута, бо я ще тут пробуду до 8 сеи-тября ст. ст., потім виїду знов у Крим вже на цілу зиму, якщо який щасливий случай не вибавить мене від сього заслання. О, то не так-то весело пробути цілий рік самій, хоч би й під ясним небом та над синім морем! Пишіть до мене, будемо один одного розважати хоч словами. Здається, Ви трошки, нагнівались на мене за мій безладний лист, та вже, може, тепер ліпше я поправилась. За мене не журіться — що я кілька сумних слів написала, то то якось перо так розбіглося, по давньому звичаю. Будьте-но мені здорові! Вас, дядину та малих cousin і cousine цілую щиренько.

Ваша Леся

Моя адреса до 8 сентября: г. Аккерман, Бессарабия, селение Шаба, дом Елизаветы Ивановны Тардан.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка