«наукова думка»



Сторінка9/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25
Л.

17 жовтня 1900 р. Київ 5.Х 1900

Милая моя Лілея!

Тільки що отримала твого листа і зараз же відповідаю, хоч теж страшенно зайнята, до умопомраченія, аж от букви пропускаю. За переклади береться Оксана, я абсолютно не маю часу сей місяць, книжки Федьк[овича] і Нечуя вишле тобі маг[азин] «Киевск[ой] стар[ины]», а Коб[илянську] і Стеф[аника] я попрошу Гнатюка вислать тобі, на яку скажеш адресу (може, баронесі?). Твої переклади уміщені вже при моїй статті в «Жизни», і т[ак] як гроші мені прислали без детального рахунку за все,— і за статті, і за твої переклади (котрі зайняли 10 сторінок),— то я тим часом посилаю тобі 10 р. (мама від себе посилає 10 разом з моїми), а ти розпитайся в Слав [инського], скільки «Жизнь» звичайне платить за переклади, то я тобі зараз надішлю, скільки ще за мною зостається. 7 р. я тобі послала через Кривиню-ка, але він, певне, забув чи не міг віддать їх. Сама я не питаю з Поссе рахунку за переклади, бо чогось ніяково, наче я не вірю, що мені всі гроші належні заплачено.

Я тепер не пойму, як стоїть справа з Кр [ивинюком] ? Чи могли б ще й тепер ті 150 р. ділу помогти? Коли діло стало тільки за тим, то я сама тепер могла б йому дать 100, ну, а 50, може б, позичила десь. Діло в тім, що я отримала за статті 180, з них 10 посилаю тобі тепер,

25 у мене позичено до кінця сього місяця, 5 сама мушу віддати за довг, отже лишається 140; 40, щонайменше, мушу потратити на книжки і журнали, без чого неможлива дальша робота для «Жизни». Але я можу в когось позичити 50 р. з тим, щоб віддавати потім щомісяця рублів по 10—15 з своїх гонорарів («Ж[изнь]» обіцяє 75 р. на місяць за кождий огляд в 16 сторінок). Моя перша обов’язкова стаття появиться в декабрі, отже, може, мені до нового 40 р. стане, а як не стане, то нічого, жила ж я досі без власних грошей.

Так що скажи Кр[ивинюкові]: коли тепер діло стало за 150 p., то вони його в Києві ждуть. А мені тільки зараз же напиши, чи треба мої гроші, то я їх не буду розпускать. Коли треба, можна і в Петербург гроші послать. Я тільки не хочу, щоб наші знали, що я Кр[ивиню-

кові], позичила гроші, через те видумаю щось, аби не дивно було, що я кудись поділа раптом всі гроші. Коди ти думаєш, що Кр[ивишокові] буде неприятно позичать у мене, то я можу послать тобі чи взагалі зробить так, як ти посовітуєш, щоб було краще. Було б несправедливо губити всю прийдешність людини через яких там 150 р, Я ніколи не об’яснялась Кр[ивинюкові] ні прямо, ні кос-венно, як мама, в своїх чувствах до нього, бо се якось не приходилось до слова, але ж він знає, що я вважаю його за свого товариша і, по-настоящому, не повинен би церемонитись прийняти від мене якусь поміч, але я знаю, що психологія людей, придушених злиднями, дуже вразлива, отже, не хочу звертатись просто до нього, а прошу твого делікатного посередництва. Ти краще знаєш натуру Кр[ивинюка] і як з ним треба обійтись. Він стільки раз за се літо проявив делікатність до мене самої, що я б не хотіла навіть ненароком чимсь вразити його. Коли гроші треба зараз, ще в Петербурзі], то телеграфіруй: «Высылай книги», і я вишлю якнайшвидше 150 р. на твоє ймення.

Чи ти писала Серг[ію] Костянтиновичу] справки про санаторії? Він мені все ще не пише, куди має їхати. І боюсь я тих северпых санаторий і знов же думаю, коли б справді з Кримом не вийшло ще гірше, якщо серед зими прийдеться вертатись із Ялти та просто в білоруську зиму. До того ж в Петерб[урзі] хтось міг би його хоч одвідувати, а в Криму аж страшно, така там само-тиня. Я хотіла поїхати з ним у Крим, навіть обіцяла йому те, але, здається, хоч і як се тяжко, прийдеться не дотримати обітниці. Він не розсердиться за таке «зламан-ня слова», бо він завжди мене розуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові, але ж від того не легше буде ні йому, ні мені... Я тепер ламаю собі голову, як би устроїти, до кого б удатись, щоб помогти йому дістати якусь посаду в Криму, тоді він міг би після санаторії оселитись там, і, може б, се його врятувало хоч трохи. Чи не знаєш ти кого в Петербурзі], хто міг би мати на се якийсь вплив? С[ергій] Костянтинович] казав, що ніби, при деякій протекції, не дуже трудно знайти якусь посаду в удельном ведомстве при удельных виноградниках біля Ялти. Але де ж та протекція? Ні він, ні я нікого не знаємо там. Оце напишу до одної кримської меценатки, хоч сливе напевне думаю, що то буде без скутку.

Се страшна біда. І знов тії гроші!.. Тільки тут уже 150 р. мало. І діло йде не про таку чи іншу перспективу життя, а просто про само життя... Коли я думаю про се, такий мене смуток огортає, що й робота, й життя, і все стає немило... Ну, та годі, досить з тебе й так злиднів.

Я з нашими говорила (звісно, не від твого лиця, а від свого) про те, що як се ніхто в Києві не поміг Кр[и-винюкові] в обставинах. Папа каже: «Вольно ж ему быть неоткровенным,— попросил бы и дали бы! А впрочем, эта заграница — фантазия, ему в России лучше оставаться». Мама каже: «Ліля одібрала нам всяку можливість помогти К[ривинюкові] матеріального не ловко предлагать йому гроші, коли він щитається в особих відносинах до нашої сім’ї. А впрочем...» Тут далі те саме, чим і папа кончив. Всі знайомі К[ривинюка] рішають за нього, що йому в Росії буде «лучче». Вічна історія «приятельських рад».

Перечитала я ще раз твого листа уважніше і бачу, що гроші не пізно для К[ривинюка] і тепер. Так скажи йому, що вони єсть, і напиши, чи посилать їх, чи К[риви-нюк] сюди приїде. Та прости, що я так багато насорочи-ла, не розібравши одразу діла, але я взагалі безтолкова, а тепер ще й надто. Роботи для «Жизни» сила, бо треба страшну масу книжок і газет перечитувать, а до того бігать за ними по бібліотеках і де тільки можна випрошувать, бо іностр[анпа] література стоїть в Києві чортзна-як, а не можна ж писать «обзори» нашармака. Поки устроїться нормальний etat des choses ], клопоту сила. Все-таки я дуже рада сій роботі (спасибі за повіншування), бо вже от перший її приємний скуток, що можу помогти товаришеві. Да, я помагаю йому для нього, а не для тебе, ну може, ще для себе, для власної приємності, як, властиве, завжди все на світі робиться, n’en de-plafse aux altruistes 2.

He думай, що я через те можу не поїхати з С[ергієм] Костянтиновичем], що грошей не буде, коли тільки буде можна з інших причин, то будуть і гроші, я маю свою комбінацію. Можливо, що мене, власне, робота не пустить, а відказатись від неї сам С[ергій] Костянтинович] не порадив би мені, бо се, значить, знов пустить на вітер свою матеріальну незалежність. Я думаю, що таки

1 Стан справ (франц.) — Ред.

2 Хоч би це й не подобалось альтруїстам (франц.).— Ред.

поїду, хоч би мені прийшлось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила її за все своє життя. Нехай навіть се все буде «жертва непотрібна», але я найбільш люблю приносити імеппо такі жертви иа алтар дружби,— в сьому логіки мало, признаю, але що робить, се факт. C’est triste, mais c’est scientifique... 1

«Нема часу, нема часу», а сама просторікую безконечно, дарма що весь стіл завалений, нігде курці клюнути, ще не переглянутими (!!!) книжками і що на цілковите написання статті маю тільки три тижні перед собою!

Бувай здорова і пиши або телеграфіруй скоріше про діло. Ти знаєш, що я завжди хочу помогти своїм товаришам, коли тільки можу, і через те мою поміч не сором приймати. Я певна, що К[ривинюк] поміг би мені теж, якби міг, при всякій приґоді. Кланяйся йому від мене. Тебе цілую міцно. Як матимеш час, то пиши. Я не обіцяю часто писать, бо вже сього місяця більш не виберу часу. Ще раз цілую.

Твоя Леся

Новина. Приїхала Маня з Уссурійського краю. Масу розповідає, та ніколи вже про се писать. Вона тебе цілує.

107. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

31 жовтня 1900 р. Київ 19.Х 1900

Люба Лілія!

Нарешті від тебе лист! Признаться, мені таки було неприємно, що ти мені не відповідала на той мій лист, якось навіть аж трохи вразливо, але вже тепер нічого, розумію, що тобі було не до писання. З тими злополуч-ними 7 р. було діло так, що в остатню хвилину, коли я мала дати їх К[ривишокові] для передачі тобі, то мама взяла їх у мене, кажучи, що вона їх дасть йому сама вкупі з якимись іншими, ще належними тобі від неї, ну, і, значить, не дала, забула, може, захватавшись (вона писала листи, як завжди, до остатньої хвилини), а потім, як то звичайне, не призналась мені в тому. Посилаючи тобі гроші за переклади (я потім зважила, що тобі належить 15 p., а не 10, і так послала), додала від себе

10 р. і сказала мені, що то вона так собі «на всякий случай» посилає їх тобі, а про мій невідданий довг — ні слова. Отже, як бачиш, мама вже не може зробити з сього ніякої історії і ніхто з К[ривишоком] про се не говорив і не говоритиме.

Я,‘ не дождавшись відповіді від тебе, предложила М[ихайлові] В[асильовичу] сама поміч від себе. Він віднісся дуже просто і по-товариськи, сказав, що він ще нічого не рішив, а як рішить їхати за границю, то вдасться до мене, бо Євг. увесь сей академічний рік (а не тільки до календарного нового року) не буде в стані помагати йому. Ти кажеш, щоб я добре роздумалась раніше, ніж предлагать свою поміч. Звіспо, я се зробила ще тоді, як тобі писала. Ти боїшся, коли б я «не пожалувала» про свій поступок. Ти коли-небудь чула, щоб я жалувала про яку-небудь послугу, зроблену комусь із товаришів? Будь певна, що з моєї помочі ніколи не вийде образи для Михайла] В[асильовича]. Можливо, що і мені будуть потрібні гроші сього року, але можеш бути певна, що я їх не буду стягати з М[ихайла] В[асильовича], знайду якусь іншу комбінацію, і він ніколи не буде знати, чи трудно мені було, чи легко помагати йому.

Він у мене ніколи нічого не просив, я визвалась сама і, значить, моє діло виконати своє бажання так чи інакше. Яка ж і де тут може бути образа для М[ихайла] В[асильовича] ? Хоч би мені навіть було трудно помогти йому, я все-таки помогла б. У мене єсть якась аномалія: коли я почуваюся нещасною, я не можу бачити спокійно нещастя інших людей, ну, а я тепер досить нещасна... Впрочім, з подоріжжю М[ихайла] Васильовича] ще не рішено, товариші збивають його з толку, запевняють, що з таким малим знаттям мови не варто їхать, що дарма потратить час і гроші, радять шукать роботи, вчитись по-німецьки, а тоді вже на осінь їхать. Я одна раджу йому їхать тепер.

У ректора він був, і ректор признався, що зробить такий отзив: «Ни в чем не замеч[ателен], кроме лабор[аторных работ]», а після сього навряд щоб кудись прийняли. Оце пішов М[ихайло] В[асильович] опять по всяких товаришах (по-моєму, даремне!). Жде інформації! про Мюнхенський політехнікум і про умови життя в Мюнхені. Одним словом, ще ніщо не рішено.

Про наші домашні справи тобі мали написати папа і Дора. Зрештою, нічого особливого: всі здорові, мама ще не приїхала. Я дуже зайнята, що далі, то більше, і через те не пишу листів, окрім конечне потрібних. Миша хай не обіжається, бо іменно він мені не відповів на мого остатнього листа, а я навіть сподівалась неабиякої відповіді.

Часто пишу я тепер тільки С[ергію] Костянтиновичу] і буду писати, хоч би мені ніколи було вгору глянути, бо сі листи, здається мені, «конечне потрібні». Йому

з початком глибокої осені знов погіршало, кашель щ е гірше, жар вище 38,5; про виїзд в санаторію щось уже мовчить, та й куди їхати в таку погоду і з таким жаром?

О, якби він міг поїхати за границю! Он Льоня Борецький] поїхав в санаторію на Рейні і вже в два тижні значно поправився. Як би я хотіла вирвати мого нещасного друга від тих його quasi ^родичів, з тієї проклятої ями, що витягає з нього остатнє здоров’я!

Однак ти, може, маєш рацію, що ніколи не слід писати листів увечері. Я занадто в лірику вдаюся і забуваю, що в мене на неї нема часу, що маса роботи лежить на совісті! Ну, та що вже там, я тепер і так не дуже часто маю нагоду до ліричних розмов, бо — нема з ким їх провадити. То, може, не гріх, як десь там якась нотка прорветься в листі, людина не камінь.

Бувай здорова! Міцно цілую тебе. Не став мені в строку, як я що забуду, наплутаю, не до речі скажу,— я тепер дуже заморочена.

Твоя Леся

108. ДО В. О. ПОССЕ

10 листопада 1900 р. Київ Киев, Благовещенская, 97, 29.Х 1900 Многоуважаемый Владимир Александрович!

Прежде всего позвольте поблагодарить Вас за любез-ную распорядительность относительно высылки мне гоно-рара и журнала, и то и другое я в своє время получила, не написала Вам тогда потому, что страшно была занята все это время. Ваши желания относительно моей ближай-шей работы я, насколько могла, приняла к сведению, но



1 Майже (франц.)— Ред.

все же радикально изменить плана этой статг>и по могла, так как уже были собраны и расположеііы миіюстимм образом материалы, а другие подыскивать не хвати,іго бм времени. Тема статьи: «новая женщина» во фраіщузскоиг литературе с параллелями из других литератур (неме-цкой, английской и скандинавской). Мне кажется, что эту тему все равно надо было бы рано или поздно затро-нуть, так отчего же не теперь? «Главнейшие литератур н ы е явлення» за этот год и без того были уже разобраны в «Жизни» в очерках г-жи Гуревич (ко-торые я, конечно, просмотрела), а монографически только и стоит писать, что о таких вещах, как, напр[имер], драма Ибсена, другие же, более низкого достоипства, не-обходимо объединить какой-нибудь определенной мыслью или по крайней мере подвести под какую-нибудь катего-рию, чего никак нельзя было бы сделать при обзоре всего, что вышло за последнее время из-под пера хотя бы вто-ростепенных европейских знаменитостей.

Статья моя уже окончена, завтра или послезавтра я ее посылаю Вам, так что 3 или 4.ХІ она будет в редакции — это ведь еще не поздно?

Следующая моя статья будет о польской литературе, сообразно Вашему желанию. За другие литературы, кроме малорусской, польской и, пожалуй, болгарской, я не берусь, потому что не знаю других славянских язьїков иа-столько, чтобы судить о етиле и т. д. Скаидииавскую ли-тературу я пока реферирую по пемецким переводам, но вскоре буду в состоянии читать ее в оригиналах. У меня намечено несколько тем: французекая социальная драма, немецкая модерна и ее отношение к французекой deca-dance трансваальская война в английской поэзии и про-зе, self-mademan2 в американском романе, итальянский политический роман и метаморфоза д’Аннунцио, протестантизм и общая этика в' скандинавской литературе. Я бы попросила Вас сообщить мне, в каком порядке удобнее было бы Вам, чтобы я расположила эти темы; это мне нужно для систематизирования материалов, т[ак] к[ак] при вьшиске книг из-за границы пообходимо соображать все очень заблаговременно, иначе книги, а вместе с ними и моя работа будут опаздывать.

Товарищески жму Вашу руку.

1 Декаданс, декадентство (франц.) — Ред.

2 Людина, зобов’язана всім сама собі (англ.).— Ред.

26 листопада 1900 р. Київ 14.ХІ 1900

Лілея моя!

Позавчора мама дала мені сього листа, що прийшов у Гадяч, щоб переслати тобі, але не зробила того до сьогодні через клопіт, який зараз розкажу.

Мама просить вибачення, що розпечатала листа (він не був виразно адресований тобі — там стояло просто 0[льге] П[етровне] К[осач] (без «панни» чи «т-ІІе», чи як там ще), просить вірити їй, що вона його не читала і що їй дуже прикро за таку помилку. Сама вона не пише, бо ще не зовсім здорова, позавчора заслабла на інфлуенцу, одразу так раптово, що ми думали, буде щось гірше, але сьогодні вже зовсім ясно, що нічого серйозного нема, темп[ература] сливе нормальна, «самочувствие» теж, і мама вже поривається вставать. Оксана так само хвора, але сьогодні вже встала і грає на фортепіано, се була теж інфлуенца. Як бачиш, діло пусте, але того не можна було зважити одразу, і я сих два дні зовсім розривалась між клопотом коло хворих і своєю роботою, бо її цілком покинути я теж ніяк не могла. Тепер зосталась тільки робота, клопіт менший, але вже краще, якби вона мене зовсім захопила і не дала б ні про що думать, бо все одно ясних думок нема. Од С[ергія] Костянтиновича] дуже погані звістки, він ослаб до крайності (певне, через се він не пише тобі), мало не щодня мліє від упадку сил, кашель ще збільшився. Се він сам пише, а от що пише про нього Dr Еліасберг у відповідь на мої питання: «С[ергей] К[онстантинович] опять стал лихорадить (у нього жар 39° і вище), потерял аппетит и значительно ослабел. Бронхит не случайный, а находится в связи с болезнью. Хотя в легких еще нет угрожающих изменений, но при этой проклятой болезни нельзя полагаться на объ-ѳк[тивные] данные: бывает скоротечная чахотка, при кот[о-рой] объектйвно (клинически) в легких ничего не находить, а больной между тем тает, как свеча... Говорю я С[ергею] К[онстантиновичу] о временном ухудше-нии глави [ым] обр[азом] для утешения, но, может быть, и действительно ему станет лучше, когда установится зима. Но пока солнце взойдет, роса может глаза выесть. Словом, я очень и очень опасаюсь за него. Вдобавок, он още охрип. Он приписывает сипоту кашлю, дай бог, что-бы он был прав...»

Ти бачиш, що се таке?

Потім Ел[іасберг] пише про санаторію, що С [ергій] Костянтинович] хоче через Пол[іну] Ізр[аїлівну] все-таки добиватись в Фінляндію, «но если не удастся устро-иться в упомян[утой] санат[ории] и если лихорадка бу-дет упорно держаться, тогда придется отправить его в Крым». Остатньої фрази гаразд не розумію: ну, а коли лихорадка мине, то тоді що? оставатись в Мінську? Врешті, то неважно, бо в Мінську я йому оставатись просто не дам, як тільки він в стані буде звідти виїхать. Його звідти, у всякім разі, рятувати треба! А, коли б же тільки вирятувать! В остатньому листі С[ергій] Костянтинович говорить про свій новий проект їхати замість російських санаторій в Швейцарію, в сан[аторію] Давос, і питає, чи могла б я з ним поїхати. Я гаряче підтримую сей проект і пишу, що поїхати можу, і се правда, я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С [ергій] К[остянтинович] поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо! Я рада б з ним бути тепер, але се ніяк не можливо, мій раптовий приїзд його злякає, та ще й його родичі стали між нами, будь вони...

М[ихайло] В[асильович] вже не їде у Львів, але, звісно, не через мій проект швейц [арської] подорожі (се проект пізніший його рішення), а через те, що йому не дали паспорта. От проклята доля!

Ну, бувай здорова! Спішуся, та й все одно, що я тепер доброго можу сказати? Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

110. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Anlescriptum!: на цитрі конче треба добре навчитись грати і привезти її до мене літом, я відтягну з Вас музикальний довг за мою торішню музику. Пам’ятайте!

26 листопада 1900 р. Київ

Дорога моя товаришко!

14.ХІ 1900

Дуже я втішилась, що Ви таки нарешті обізвались до мене. Се ж і правда, що ми одна від одної чекали листів: я писала Вам літом, там між іншим і свою подоріж на північ описувала, але, очевидно, той лист [до] Вас не дійшов. Се шкода через те, що, може б, наша розмова не перервалась би так надовго, якби Ви того листа отримали.

Тепер, liebe Ferne 150, пишу Вам зараз же по отриманні Вашого листа, щоб «не задавнилось», але мушу писати коротко, бо дуже не маю часу. Маю тепер обов’язкову роботу: пишу щомісяця літературні огляди до «Жизни», що платить мені за се по 75 р. за аркуш; гроші се не так і великі, коли зважити, скільки роботи сі огляди вимагають, але я вже взялася за них, бо тепер мені було б тРУДно жити без власних незалежних фондів, а белетристикою своєю, самі знаєте, я не зароблю нічого. Інша праця, не літературна, дала б мені менший заробіток, втомила б мене далеко більше і, може, навіть затамувала б мій розвиток, відбиваючи мене від читання, а що найгірше, прив’язала б мене до якогось сталого місця, одбираючи можливість раптових подорожів, без яких я не можу здумати «нормального» життя. Певна річ, що я белетристики і не думаю покидати, бо то вже моя натура того б не дозволила, тільки ж я багато, раз у раз писати белетристики ніколи не могла, бо вона занадто палить мене, і коли б я, наприклад, з рік щодня писала вірші чи сірозу красну, то мій Brennmaterial151 вичерпався б так, що з мене б тільки облудка лишилась. «Жизнь» дає мені хоч ие дуже великий зарібок (в Росії взагалі гонорари досить високі), але зате постійний, і се для мене тепер багато значить. Правда, що робити треба регулярно на термін, пам’ятаючи, що час не жде і навіть що «час — то гроші».

Розсердив мене «Вісник», поробивши з моєї статті цитати тільки про Стефаника і зовсім поминувши мою характеристику Ваших творів. Що се — навмисне?

Ваше «Під голим небом» дуже мені подобалось, і не тільки мені, а всім нам. Се високопоетична річ і до того ж оригінальна. Ви артистка,^ в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я ое люблю над усе. Es lebe die Kunst! 1 Можуть знайтись деякі дрібні уваги щодо стилю тощо, але тепер про се не буду писати,— коли хочете, то згодом. Надсилайте скоріш Ваше оповідання до «Киев-ск[ой] стар[ины]» і майте на увазі, щоб не давати його gratis, сей журнал має тепер звідки платити, а поети, на жаль, не тільки святим духом жити мусять. Чи бачите, якою я утилітаристкою стала? Може, навіть скажете: «А, фе! Ach, liebe Freundin, es hat seine Grtinde...» 2.

Напишу до «Жизни», щоб мені прислали відбитки моїх «буковинців», як зробить се, то пришлю й Вам, а тепер ще й сама не маю нічого, окрім одного примірника, що мені на часі потрібний.

В нашій родині пема нічого дуже лихого, але й нічого надто доброго: мама, Оксана і Дора були хворі остатніми днями, мама ще й сьогодні в ліжку, хоч уже видужує, то була інфлуенца, що тепер лютує в Києві.

Ст[арицькі] та Др[агоманов]и маються гаразд, я їм передам Ваше вітання.

Я маюся на здоров’я добре, але все-таки «чорний світ навколо мене», а чому, власне,— напишу через два тижні, коли писатиму Вам довгий-предовгий лист. Тепер мушу скінчити. Сердечне цілую Вас. Наші всі Вас вітають. Не мовчіть же довго!

Ваша Л. Косач

P. S. Труш уже в Галичині і мав до Вас паписати. Ми з ним дуже добрі товариші.

NB. Мама просить, чи не могли б Ви їй назад прислати оригінали її «Соловьиной песни», що Ви перекладали для німецького збірника? Коли не згубився, то, б[удь] л[аска], пришліть.

бачила, який він тепер. Якщо будеш у нього, то наведи як-небудь розмову, чи не вважав би він можливим, щоб я приїхала тепер до нього. Він мені все пише про те, як ми поїдемо вкупі в санаторію, але де ж та санаторія, як же до неї вибратись? Коли от уже й зима, а в нього кров горлом іде і жар все більше й більше! Знов пише часом, що коли прийдеться застрянути на зиму в Мінську, то він устроїться якось незалежно і попросить приїхати мене, але як же, власне, може він устроїтись?

Пише теж і про те, що при мені йому навіть гинути буде легше, але ж не можу я своїм раптовим, непроше-ним приїздом дати зрозуміти: ось ти вже гинеш...

Я знаю, моя Лілеє, що се тяжка місія, яку я прошу тебе взяти на себе, але се неначе була б якась потіха мені з того, якби ти заїхала, я б, може, чогось довідалась, що вивело б мене з сеї примушеної пасивності.

Як тепер часто всі говорять про те, що ось я тепер здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для мене нічого не варт. Не радує, зовсім не радує мене моє здоров’я!.. Ну, годі, до побачення, цілую тебе міцно, моя Лілеє.

Твоя Леся

112. ДО В. О. ПОССЕ

21 грудня 1900 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ[енская], 97,

9.ХІІ 1900

Многоуважаемый Владимир Александрович, мне очень было неприятно, что я, кажется, несколько запоздала со своей статьей о польской литературе, но при всем жела-нии и старании ее невозможно было написать скорее,— оказалось, что эта тема потребовала гораздо больше работы, чем я раньше предполагала. Дело в том, что в рус-ской литературе, сколько мне известно, кроме работы Спа-совича, совсем нет ничего о польской литературе, выхо-дящего за пределы простой рецензии. Я хотела дать все-таки критическую статью, а не рецензию, да боюсь, что мне это не удалось: страшно трудно стиснуть такой огромный материал в рамки короткой статьи, да еще при этом не упускать из виду, что это все-таки о б з о р, а пе историко-литературное исследование. Утешаю себя тем, !чу'ё- это только' ввёдёййе, которое облегчит мне дальней-шие обзоры нольских новинок.

Ввиду ;тогр, что в «Жизни», по-видимому, охотно по-мещаются иереводьі из новейших польских авторов, я ре-шилась послать Вам теперь один перевод небольшой, но очень типичной вещи Ст. Пшибьішевского, шефа краков-ской модерны,— быть может, она Вам покажется интерес^ ной. Перевод сделан не мной, но под моей редакдией щ как видите, с моим иримечанием. Если эта ноэма Вам го-дится, то, можѳт бытъ, Вы найдете удобным помеетить ее при моей статье, в которой, между прочим, трактуется и о Пшибышевском? Жалею, что но могла послать этого перевода в мосте со статъей, да ие хотелось мие ещё боль-шеопаздывать с ной ради этого.

Стаття моя, несмотря на все сокращения, какие толь-ко я могла в ней сделать, вышла все-таки несколько длиы-ной, но я бы просила все же не урезывать ее — она и так стиснута,—зато следующая уж будет короче, т[о]е[сть] возьму не такую сложную тему.

У меня к Вам маленькая просьба, к сожалению, на-столько запоздалая, что я даже мало надеюсь на ее ис-полнение. Кобылянская и Стефаник (мои «буковинцьі»)' недавно просили меня прислать им ту мою статью, где го-ворится о них, но я не могу это сделать, т[ак] к[ак] у меня єсть только один ее экземпляр в тексте книжки «Жизни», которую я совсем не хотела бы им отсылать. Если бы можно было получить два оттиска с этой статьи («Малорусские писатели в Буковине»), то я была бы Вам очень благодарна, но я очень хорошо сознаю, что теперь едва ли можно это сделать. А жаль мне отказывать своим буковинцам!

Я, конечно, не только ничего не имею против того, что Вы поставили мой автограф на юбилейном подарке Ми-хайловскому, но, напротив, очень благодарна Вам, что вспомнили обо мне при этом случае. Само собой разуме-ется, что я не уклоняюсь и от материального участия в этом подарке, прошу иметь это в виду при будущем ра-счете со мной.

Простите за длииное письмо, не умею писать коротко!



4 Жму Вашу руку.

Уважающая Вас Л. Косач

26 грудня 1900 p., 2 січня 1901 р. Київ 14.ХІІ 1900

Люба моя товаришко!

Дуже оце Ви мені смутну новину написали про Яко-бовського! І чого так людині раптом умерти?! Чи не маєте яких там матеріалів про нього, щоб могли мені прислати, треба буде щось написати про нього до «Жизни», однаково я мала писати про його стосунок до німецької] модерни, але тепер слід би до того приступити griindli-cher *. Шкода чоловіка, бо талановитий був і симпатичний

і не час би ще йому вмирати.

Як довідаєтесь що про долю того нещасливого збірника укр[аїнських] новел у Дрездені, то, будьте ласкаві, напишіть мені — чи він коли вийде? Господи!

Щодо «К[иевской] стар[ины]», то там платять не дуже багато, так, може, 25 рублів від друк[ованого] аркуша, часом ЗО, виїмково навіть 40. Думаю, що оповідання Ваше буде прийняте, бо оце навіть редакція через мого татка запитує вже мене, чи не знаю я Ваших замірів щодо сповнення обітниці писати. Звісно, редакторських фантазій ніхто не годен вгадати, та все ж не думаю, щоб могли звернути Вам працю назад. Чом Ви їм не послали на зразок початку повісті, то були б вже знали напевне, чи воно в них піде.

21.ХІІ. Бачите, як у мене часом з листами діється! Пролежав початий лист цілий тиждень, поки судилося йому знов під мої руки попасти. Але вже тепер не випущу його з рук, поки не скінчу.

Даремне просите вибачення за те, що питаєтесь у мене практичної ради — я готова служити Вам у всякій пригоді, великій і дрібній, аби тільки Ви хтіли вдатися до мене. Надто коли Ви заміряєтесь при помочі гонорарів вибратись до нас, то я не то що радою готова помогти Вам до сього, а навіть якби Ви позволили, то сама б заробила, та й привезла б Вас сюди, та й довго б тримала, аж поки б не стали проситись: «Ой пустіть мене на Буковину!»

Захтіли Ви, щоб наші люди щось говорили про Вашу новелу! Вони хіба тоді щось заговорять, коли їм цілий том такйх речей напишете, та й то ще невідомо. У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною і т. і.

Чекаю обіцяної фотографії від Вас, а своєї берлінської зараз не маю, навіть колись писала до Берліна, замовляла другий наклад, та якось з того нічого не вийшло, не отримала я нічого. Та не знаю, чим вона Вам сподобалась: ще Ліля там не так зле вийшла, а я то, далебі, там більше до мокрої курки подібна, нія^ до «лебедя». Я б, може, тепер фотографувалась, та боюся, щоб знов не пригадати собою тії ж таки мокрої курки, а се образ якось малоноетичний, нехай як настануть трохи ліпші часи, то вже тоді пришлю Вам свою Conterfei.

Відбитки моєї статті з «Жизни» я Вам вчора вислала, а Ви вже будьте ласкаві переслати одну з них д. Стефа-никові, а при тім передайте йому моє товариське вітання. Хотіла я щось написати на тих брошурках, аби відомо було, кому й від кого, та по наших поштових приписах не вільно нічого писати на друкованих речах, що посилаються під опаскою. Зрештою, колись на чімсь поважнішім сподіваюсь написати, не на такій критичній дрібниці. Взагалі критика для мене eine Nebensache152, бо Hauptsache153 єсть, була й буде — таки поезія! Оце хочу зладити видання своїх віршів таки тут, на Україні, витягну дещо з попередніх своїх збірників, що моя^е перейти через сито, а то ще додам дещо нового, що назбиралось уже по виданні «Дум і мрій». Се вже слід зробити, а то якось чудно виходить, що я поет тільки за кордоном, а на Україні — російський журналіст.

Чи там вже вийшло моє «Над морем»? Мало з’явитись у 1 ч. «Вісника», писав Труш. Може, довідаєтесь, як воно там сподобалось кому з людей, то напишіть мені, воно все ж цікаво знати, треба признатись. Та й як Вам тепер воно здалось, коли його самі прочитали, а не з мого голосу почули.

Дуже шкода, що справи д. Стефаника так зле стоять, але, може, вони ще якось поправляться,— він людина з таланом, то чей же не загине.

Питаете, чи буваю часто в театрі, отже, ні, дуже рідко. Трупа «консолідована» дуже порядна, але репертуар мало мене загоджує. Якось була на новій драмі Кропивни-цького «Зайдиголова» та й дуже лиха вернулася з того. Шкода мені було Заньковецької, що марнує свій талант на таких речах. Не хочу описувати сеї штуки, бо справді не варт. Жаль мене гризе за український театр. Був у неділю оце вечір Старицького в Літер [атурно]-арт [истично-му] товаристві, досить добре удався. Оце всі українські артистичні події, які я бачила, а то сиджу дома і не рипаюсь, нема якось ні часу, ні настрою до жадних розри-вок. Правдиву естетичну втіху мала тільки раз сього сезону: приїздила італьянська драм[атична] артистка Tina di Lorenzo 154 і хоч грала дуже обридлу всім річ «La dame aux camelias»155, однак зробила величезне враження,— я більш натуральної, простої і разом з тим тонкої артистичної гри ще не бачила.

Питаєте про Лілю? Я сама тепер про неї мало знаю: виїхала вона, вже більш як два тижні буде, з Петербурга та й досі їде, мала бути у брата і в тіток в гостині по дорозі, та отож гостює й досі. Ми вже всі гніваємось на неї, бо могла ж би хоч написати з дороги, де вона і що з пею. В Петербурзі їй поводилось не зле і в науці, і в житті; за границю тим часом ще не збирається.

Вертаю до літератури... і не знаю, чи до речі тут згадувати про «декадентську» повість Лев[ицького], бо то, властиве, не література. Дивно, як-то тепер дехто думає, що тільки треба написати «по-декадентському», то вже се дає право які хочеш дурниці писати. Ліпше б дав собі спокій Лев[ицький] з «новими напрямами» чи там з сатирами на них, бо то зовсім не його діло, досить на нього глянути, щоб зважити, що йому вже до «модерни» ліпше ні сяк ні так не братися... Я тільки дивуюся редакції «В[існика]», що таке надрукувала, могла б пожалувати коли не своїх читачів, то хоч слави ветерана автора і не робити йому такої кепської послуги.

Тепер маю Вам накинути деякі «орудки», коли позволите. Перш усього моя дядина Драгом[анова] просила нагадати Вам про обіцяні їй від Вас Ваші новели.

Потім я вже від себе прошу (хоч і не для себе, бо се не посміла б) прислати мені «Некультурну». Ще, будьте ласкаві, коли можна, вишліть мені нову книжечку Стефаника і ту брошуру Франка, що вийшла недавно в Чернівцях. Все те прошу прислати на таку адресу: г. Фастов, Ки-евской губ., Елене Григорьевне Бердяевой (те ж саме по-німецьки, а до прізвиська теї пані додайте ще «Schrift-stellerin» *). От і вся орудка, простіть, коли завдаю Вам клопоту нею, але мушу се зробити.

А тепер вже треба спинити «поток красномовства», бо в мене тепер робочий час, остатня третина місяця, значить, пора на добре взятись до статті (се вже третя зряду), маю тему «Нова соціальна драма». Ще треба два ділові листи от зараз написати та ще бігти по деякі орудки на місто... Ой, ой, пема часу!

Будьте мені здорові, meine liebe Wunderblume!156

Наші всі Вас вітають.

Мені здасться, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний.

Ваша щира товаришка

Леся


114. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

22 січня 1901 р. Мінськ

Дорога товаришко!

Спішуся Вам скоріше відповісти на Ваше питання: на жаль, нічого доброго,— «К[иевская] ст[арина]» великих оповідань, що тяглись би ц і л и й р і к, не приймає, хоч коротше від Вас прийняла би радо. Може, маєте щось готового меншого?

Пишіть мені на адресу таку: Минск, угол Михайло в с к о й и Широко й, д. Нарейко, г-ну Мержинскому (для JI. П. К.). Чого я тут, про се напишу згодом. Beste Griisse, liebste Feme l.

Ваша JI. Косач

115. ДО О. П. ТА П. А. КОСАЧІВ

28 січня 1901 р. Мінськ 15.1 1901

Любі мої мама і папа!

Спасибі Вам, що обізвались до мене, а то я вже починала боятись, чи не сталось там чого вдома, що всі мовчать. Я й так боюсь, мадоочко, що моє лихо відіб’ється на твоїх і без того неміцних нервах. Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею, але тільки нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже, ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. Мені часом аж досадно, що я така вже аж занадто витримлива,— се таки, певне, якась нечувствённість, чи що!

Сьогодні поговорю про твої поради з лікарем, коли він приїде оглядати горло С[ергія] Костянтиновича]. Боюсь

я того оглядання, бо як залізе він з дзеркалом в горло (Ліля знає, як то робиться), то коли б ще Blutsturz 1 не трапився; але С[ергій] Костянтинович] сам настоює на тому огляданні, бо горло дуже обридає йому остатніми часами, а тепер ще й зверху стала шия боліти і до ключиці біль іде. Певне, то все до одного належить. З їдою справа трудна, бо їсти С[ергій] Костянтинович] не все і не завжди може, ще восени міг все їсти, а тепер і сей апарат розстроєний. Дякуючи колосальним дозам хіни (24 гр[а-на] в день), при тому ж антифібрину та іншим понижаючим, жар на 2—3 десятих зменшився (тільки (!) 39°), але упадок сили зате збільшився, так що навіть часом підвестися немає енергії. Єдине, чим ся слабість ще лагідна, се той дивний оптимізм, що сливе не покидає хворого. Вчора просив мене написати в Швейцарію, навести справки про тамошні санаторії, і до Льоні Б[орецького] на Рейн,— ото все думає про подоріж! Я, звісно, написала... С [ергій] К[остянтинович] думає тільки про те, коли б настільки поправитись, щоб їхати — «в такому стані, як тепер, я вже ж не можу їхати, бо се було б занадто багато клопоту для того, хто мав би мене везти»,— він не думає про те, що його в жадну санаторію не приймуть таким.

Надто думати про бережіння себе мені нема нагоди, бо я й так нічим не втомляюсь, хіба що морально. У С [ергія] К[остянтиновича] я проводжу час тільки від 127г дня до ІОѴг вечора,— віп пізно переходить на денний стрій, бо вночі сливе не спить через кашель і жар, а ввечері починає рано усякі витирання та інші відправи, хоч я підозріваю, що то вже він видумує, аби заставити мене раніш іти спати. Він не дає мені нічого втомного робити для нього, рідко коли попросить щось принести з другої хати, я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто — от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись,— не позволяє ніколи йти ввечері додому (се тільки через малий дворик перейти!) без провожатого, бо, мовляв, я можу послизнутись або спіткнутись; взяв з мене слово, що я казатиму всі вікоп-ниці собі на ніч зачиняти, ото щоб часом хто не вбрався; допитується, коли я лягаю спати, не вірить, що я стільки їм, скільки треба,— можна подумати, що се я хвора, а він мене глядить. Все повторяє: «Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпус-тить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии». Коли бачив, що я спішилась кінчати свою статтю (я її послала 12-го), то представлявся, що не хоче ні розмовляти, ні слухати читання вголос, і то так, що я навіть повірила; просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка: «Я люблю, когда около меня люди ра-ботают».

Погода тут, як на злість, бридка,— іде сніг і зараз розтає, вітер противний, мокрий, просто не віриться, що се январ, так наче марець!

Тьотя Єля була і вже поїхала, бо раз, що якісь там справи дома чекали, а друге, що мені однаково нічого помагати. Що ж поможеш тому, для кого «чудо» потрібне? Тут треба бути хіба месією!.. Все-таки спасибі їй, що приїздила, я дуже ціню таку прихильність.

Будь ласкав, папа, напиши, чи не озивався там Брок-гауз? Робота моя все-таки не жде, і, правду кажучи, я без неї не могла б витримати. Белетристики я щось не можу писати, бо і в ній беруть участь нерви, а статті сі добрі тим, що се робота зовсім об’єктивна і вимагає тільки думки, що досі в мене ще доволі незалежна від настрою. Якщо Брокгауз прислав книжки, то, будь ласкав, не гайся мені їх переслати сюди.

Я дуже прошу Лілю піти до Бердяєва (його адрес можна довідатись у його батьків на Ново-Єлисавет[ин-ській], № 10) і попросити у нього роман «Lene» 157 і нові числа журналів «Gesellschaft»158 «Literarisches Echo» 159, «Revue bleue» 160, і, може, він сам там знайде щось до теми «Народничество в Гермаиии». Се теж прошу прислати поштою, не ждучи, поки Ліля їхатиме сама.

Треба жити так, як живуть люди в осаді,— поставити варту і провадити всю роботу так, мов у нормальні часи. Хто знає, справді, чудо не чудо, але й лікар не бог і може помилятись. Я бачила в Криму людей, «приговоренных» в молодості, що жили собі під тим приговором до старості. Врешті, нічого я не знаю і краще б ні про що не думати...

Пишіть мені, що там в Києві робиться, ми дещо начитували в газетах, але в листах воно живіше виходить. Взагалі пишіть, що там всі наші роблять.

С[ергій] Костянтинович] дякує за привіт і просить кланятись вам обом, і всій родині нашій, і Драгомановим.

Я писатиму часто, хоч не завжди так просторо, як тепер.

Цілую вас дуже, дуже міцно. Мною, власне, не журіться: «Она усьо может» — перифраза мого речення, відповідна обставинам.

Ваша Леся

116. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29 січня 1901 р. Мінськ 16.1 1901

Liebe, feme Lotosblume! 161

Певне, отримали мою картку і подумали собі: чого се її біда загнала у якісь невідомі простори? Отже, щоб Ви знали, то власне біда: тут у Мінську живе той мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий, і я навідувала його, їдучи на північ і з півночі, потім їздила спеціально до нього восени (минулого вересня) днів на 10, а тепер от приїхала та й сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде. Він уже близько півроку не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка безперестанку, сили менш, ніж у дитини,— каже лікар, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення. Тим часом я гут уже тиждень і ліпшого нічого не бачу, хіба навпаки. Тепер от пишу Вам за тим столом, що стоїть перед ліжком хворого (я цілий день не відступаю від нього), мій друг спить не спить, лежить тихо, а я пишу листи і думаю собі: «Нащо, властиве, їх писати? тільки людям жалю собою завдавати!» Вам пишу головно для того, щоб Ви не думали, ніби я з лінивства послала Вам картку та й замовкла. Я писала її серед клопоту, шукала собі домівку тут, ганяла по місті за різними справами (ще й міста сього не знаю гаразд), а головно, була так приголомшена свіжим враженням страшного стану мого друга, що ледве могла думки свої зібрати. Що Ви не нагнівались на мене за коротку і немов недбалу записку, я в тому певна, Sie werden gewiss Ihrem armen Schwan nicht bose а якби й нагнівались, то тепер перестанете — правда ж?

Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспо-кійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати.

І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?

Тим часом я живу тут зо дня на день без планів, без перспектив. Роботу свою веду далі. Оце днів два як відо-слала до «Жизни» свою розправу про новітню соціальну драму, докінчену вже тут з лихою бідою. Тепер писатиму другу розвідку: про народовський напрям в німецькій літературі. Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе. Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братись, певне, якесь божевілля вийшло б, маю занадто натягнені нерви. А до критики нерви не належать або менше належать, отже, саме для мене робота. Тільки не можу так хутко робити, як в Києві. Хто зна, чого я втомляюсь (роботи більш нема ніякої, і вночі мені ніщо не заважає спати), але я, напр[иклад], увечері ледве в стані один-два листи написати.

Ну годі, мій друг прокинувся, треба буде йому щось прочитати, а може й заграти (тут єсть на чому, хоч і поганенько), то вже скінчу листа, щоб на завтра не зоставалось.

Бувайте здорові, Sie liebe, liebste! 1 Міцно стискаю Вашу руку.

Ваша Л. Косач

Моя адреса тут: Минск, угод Михайловской и Широко й, дом Нарейко.

117. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

8 лютого 1901 р. Мінськ Минск, угод Михайловской и Широкой,

д. Нарейко, 26.1 1901

Дорогий товаришу!

Випало так, що не я мамі, а вона мені передала Вашого листа, бо він мене в Києві не застав. Я вже третій тиждень, як тут пробуваю, і скільки ще пробуду, невідомо. Чого я сюди забралась, не буду Вам розповідати, бо то справа ні для кого, окрім мене самої, не цікава, скажу тільки, що переживаю тепер надзвичайно (навіть для мене надзвичайно) сумний час, і, може, власне, через те Ваш лист,— повний такої прихильності, на яку я і не заслужила зовсім,— дуже втрапив мені до серця. Шкода мені дуже, але не можу вволити зараз Вашого бажання щодо фотографії, бо в мене її навіть в Києві готової нема, а вже тут і поготів; здійматись тут навряд чи варт, бо, либонь, і фотографії иогапенькі, та й сама я в настрої для портрета не властивому. Прийдеться Вам, товаришу, либонь, який час почекати ще. Товаришка] Черняхівська мені нічого не казала, вернувши з Москви, про Ваше бажання, а тоді його легше було б загодити, певне, вона забула, хоч передавала мені Ваше вітання і все те добре, що Ви їй говорили про мене. Згадуючи те все і Ваш теперішній лист, думаю я собі: чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії,— адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.. А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, пе тільки мені, якусь ілюзію світла,= нехай то буде навіть оптична облуда,= не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна. Тов. Черн[яхівська] казала мені, що Ви збирались на різд-во до Києва,—чому не зібрались?! Я була б дуже рада бачити Вас. Жалую взагалі, що ми так рідко стріваємось, а на сей раз знайшлись би навіть деякі справи до спільної обради. Може, згодом напишу Вам дещо про них, але тепер вже ні, бо се тема досить довга і про неї треба говорити з більшою притомністю, ніж я тепер маю.

Спасибі, товаришу, за Ваше добре слово, се вже не вперше воно мені приходить zur rechten ZeitДивно мені і все ж мило думати, що й така життям зламана (або, краще, без життя змарнована) людина, як я, може комусь дати хвилину втіхи. Моїм невідомим прихильникам моє вітання, а Вам, дорогий товаришу, щире стискання руки.

Завжди прихильна до Вас

J1. Косач

118. ДО В. Г. КРИЖАНІВСЬКОЇ-ТУЧАПСЬКОЇ

11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901

А теперь, Вера Григорьевна, я позволю себе прибавить еще от себя самой приписку, на которую меня упол-номочил наш друг. Его письмо вышло по необходимости очень коротко (Сергей Константинович, кроме того, очень опечален, что оно вышло «сухо» от непривычки дикто-вать), хотя писали мы целый день с 1 ч[аса] дня до

10 ч[асов] вечера, с большими перерывами среди фраз... Сергей Константинович не преувеличивает своего положення, скорее смягчает его: он приговорени, хотя не слыхал этого приговора, но сам его чувствует. Он уже сделал мне распоряжения, кому и когда должна я буду послать телеграммы... С трудом нахожу слова утешаю-щего противоречия, когда он говорит мне своим едва слышным шепотом о своем близком конце, говорит так просто и спокойно, как, бывало, не говорил даже о ка-ком-нибудь простом выезде. Миє кажется, ему жизнь действительно ие очень дорога.

Когда я приехала сюда (7 января), то у меня уже не было надежды, так как доктор нисал мне, что болезнь приняла скоротечную форму и что о проектированной нами совместной поездке куда-нибудь в санаторию нече-го и думать. Но сам Сергей Константинович еще был на-строен более онтимистически: норучил мне разослать письма в разные концьі за оправками о санаториях и с большим нетерпением ждал ответов, теперь же, когда эти ответы получены, он уже не смотрит на них. Да и как ве-рить в лучшее будущее, когда жар выше 40°’доходит (даже по утрам часто не ниже), голос без звука, не только встать, но даже подняться без посторонней помощи нельзя, кашель положительно изводит, пресловутое «питание» по не-обходимости сведено на minimum, а ко всему еще эти ужасные бессонницы. С каждым днем падают силы, и нет средств восстановить их. Жизнь проявляется только в со-знании страдания да в чувстве бесконечной усталости. Не только читать и писать самому, но даже слушать чте-ние ему теперь не по силам; раньше часто просил меня играть, последние два дня уже не просит. Мы даже редко теперь с ним разговариваем, он только просит, чтобы его не оставляли одного, ну да, конечно, об этом и просить не надо. Днем с ним я, а ночью его отец. Я живу в том же доме, взяла с собой все необходимое для ближайших ра-бот и делаю вид, что я живу и работаю вполне нормально, так как при малейшем моем видимом отклонении от нормы С[ергей] Щонстантинович] начинает упрекать себя в эгоизме и беспокоиться о том, что я расстрою своє здо-ровье, опоздаю с срочной работой в журнал и т. д. С ним приходится быть очень осторожной, чтобы не потревожить его чувства альтруизма, которое у него как будто все воз-растает по мере того, как падают силы.

О Вас он вспоминает часто и с особенной теплотой. Как жаль, что Ваши письма до него не дошли! Это доставило ему миого горьких минут. Не знаю, писали ли ему его остальные друзья, но он от них почти полгода ни слова не получал и чувствует себя забытым ими. Страшно тяжело слыдіать, когда он вспоминает об их молчании без всяких упреков, а чаще всего в такой фор-ме: «Как вы думаете, может быть, они рассердились, что я им ничего не пишу? Но ведь я не могу писать, даже диктовать долго не могу, а после такого перерыва коротко писать нельзя». Ваше письмо и карточка обрадовали его почти до обморока (вот как иногда выражается ра-дость!), не хватило сил прочесть его первый раз с начала до конца без перерыва, зато потом перечитывал много раз. Теперь с иетерпением и беспокойством ждет обещан-ного Вами «большого письма» и все обсуждает причины, отче го этого письма нет. Неужели он так и не дождется его?

Однако довольно уже этих грустных вещей. Если за-хотите что-нибудь узнать, пишите мпе на имя С[ергея] К[онстантииовича]. В случае чего — Вы получите от меня телеграмму, то’гда, если пожелаете, пишите в Киев, М[а-риинско]-Благов[ещенская], 97. Жму крепко руку Вам и Павлу Лукичу.

Л. Косач


119. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901

Дорога моя товаришко!

Сердечно дякую за Ваш лист і фотографію, хоч вона і не дуже вдатна, та все ж нагадує трошки Вас. Моєму товаришеві дуже подобались Ви на фотографії (він знає Вас з творів і з моїх слів). Не знаю, коли відплачуся Вам, бо, відай, не хутко схочеться мені здійматись, хіба замовлю якийсь з давніших портретів.

Мала Вам довгого листа послати, та, може, короткий буде ліпше, бо нащо та туга має бути, ще й довга! Окрім туги, тепер нічого не маю.

Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите, так зробила б кожна — нефілістерка, а може, навіть і філістерка одважилась би, при тім же в нас се мало кого може скандалізувати. Наскільки я starker Geist162,.покаже час,—■ може, ще і я зломлюся. А коли витримаю, то в тім заслуги нема, як не було заслуги в тім, що я витримала операцію,— не моя в тім заслуга, daS ich habe ein zahes Leben163. А колц вже приходиться жити, то треба, щоб якась робота була в руках. Впрочім, роблю остатніми часами дуже мало, бо якась втома вечорами нападає і часто голова болить.

З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість нього пишу я, навіть його найближчим приятелям. Не може слухати читання, сливе не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: «Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте». Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга. Може, через те і вігі такий спокійний, дивно спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніш не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я т а к о го друга маю втратити!..

Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його, чим тільки можете, і не тратьте часу,— в, з а р о -д і сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!..

Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку і щиро дякую за ті прихильні слова, що Ви мені подарували. Ви не вважайте, що мої вирази такі холодні, се я вже тримаюсь тепер увесь час такого тону, боюсь давати собі волю.

Я здорова, сплю не завжди добре, та се пусте.

Листа від п. Стефаника я не отримала, може, лежить в Києві. Про книжки теж не маю звістки.

Можливо, що хутко знов буду в Києві, хоч я не хочу про се думати, бо я не вернуся з добра.

Бувайте здорові,, моя добра, ніжна і люба товаришко. Ще раз стискаю Вашу руку.

Ваша Леся

120. ДО В. О. ПОССЕ

27 лютого 1901 р. Мінськ Минск, угод Широкой и Михайловской,

д. Нарейко, 14.11 1901

Миогоуважаемый Владимир Александрович, сердечно благодарна Вам за скорую высылку мне гонорара и прошу извинения, что я обратилась к Вам через посредничество

Е. Н. Чирикова,— это вышло просто потому, что обсто-ятельства не позволяли мне, в буквальном смысле слова, ни строки написать, да и теперь я с трудом урываю время для этого письма. Письмо, которое я Вам писала отсюда 17 января, очевидно, пропало, что миє очень жаль, так как в нем я объясняла причины своего опо-здания с обзором. Кстати, получили ли Вы этот обзор («Совремеиная общественная драма»)?

С крайним сожалением я должна сообщить Вам, что на мартовскую книжку я решительно не в состоянии вы-слать вовремя работу. Дело в том, что я теперь совсем не принадлежу себе, меня вызвали сюда из Києва экст-ренно к тяжело и безнадежно больному человеку, я должна пробыть при нем до конца, т[о] е[сть] неопределен-ное время,— по всей вероятности, до весны,— и, надеюсь, Вы мне поверите, что работать мне при таком положений вещей невыносимо трудно. Я уж оставляю в сторо-пе нравственные условия трудности работы, так как ра-ботала же я первый месяц здесь при том же настроении, что и теперь, д[умаю рабо] тать и дальше во [всякую] минуту, какую мне удастся урвать, но именно минут-то этих немного, так как раньте я работала по ночам и по утрам, а теперь у меня ночыо только 5—6 часов для сна, а в осталькое время я исполняю обязанности сестры ми-лосердия, при которых — увы! — быть литератором почти невозможно. Простите, Вам, может быть, совсем неинте-ресно все это, но я считала долгом объяснить Вам свои иначе необъяснимые опоздания в работе. Конечно, если эти опоздания будут еще дольше продолжаться и если они будут отражаться [на работе в] журнале, то [не счи-таю] себя в праве жаловаться, если Вы замените меня другим, более аккуратным обозревателем, хотя я не по небрежности, а по несчастию прину&депа быть неакку-ратной, но ведь в отношении иитересов журнала это все равно.

Материалов я набрала с собою сюда на две статьи вперед, да и выписка из-за границы продолжается, так что с этой стороны дело обстоит не хуже, чем в Киеве, и лишь бы было время, а тем и материалов довольно.

Во всяком случае, если Вы найдете, что при настоя-щих моих условиях я для Вас неудобный сотрудник, то,

надеюсь,ч сообщите мне об этом откровенно и заблаговре-менно. Не правда ли?

Жму крепко Вашу руку.

J1. Косач

121. ДО В. Г. КРИЖАНІВСЬКОЇ-ТУЧАПСЬКОЇ

4 березня 1901 р. Мінськ Минск, уг[ол] Широкой

и Михайловской, д. Нарейко, 19.11 1901 р.

Сегодня получили мы, Вера Григорьевна, Ваши письма, читали мы их оба, но отвечать я буду одна, потому что Сергей Константинович не в состоянии уже и дик-товать, у него мысль работает с трудом. По ночам и по утрам он бывает то в бреду, то в странном и тяжелом по-лубредовом, полусознательном состоянии. Сознания до-статочно для того, чтобы понимать безнадежность своего положення. Во вторую половину дня мысль его яснее, но все же он очень слаб, и нервы в таком ужасном состоянии, что я даже не хочу предлагать ему заняться пере-пиской, боюсь припадков, кошмаров и пр. на всю ночь. Да и что может он написать теперь!? Разве то, что го-ворит мне теперь, но лучше Вам этого не читать, это слишком тяжело. Я очень бы хотела написать Вам что-нибудь более утешительное, но ведь это значило бы лгать, а Вы этого, конечно, не желали бы.

Вашим письмам С[ергей] Щонстаитииович] был очень рад, и первому (с карточкой) *, и второму (болыпому), и третьему, которое получил сегодня. Он теперь ничьих писем не читает — три письма лежат нераспечатанны-ми — но Ваше прочел сам, даже утром, когда ему особен-но трудно делать умственные усилия. О, Вы очень хорошо сделали, что написали ему! Не думайте, что в Ваших письмах было что-нибудь некстати,— я их не читала, но говорю это на основании впечатления, которое я наблюда-ла у С[ергея] К[онстантиновича] после чтения их. Из всех его старых друзей только Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же... но лучше я не буду говорить

о них, иначе много может вылиться горьких и бесполез-ных слов. Не только друзья, но шапочно знакомые люди

* Его карточку я постараюсь Вам найти или же пересниму ту, которая у меня єсть, из последпих.

могли бы выказать болыне человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как С[ергей] К[он-стаитинович]. Сколько камией было брошѳно! сколько про-поведей произнесено! и как немного сделано для помощи и иравственной поддержки... Нет, в самом делѳ довольно.

Я теперь совсем переселилась к С[ергею] К[онстанти-новичу] в дом его родных (теток), где он лежит, так он просил, да это действительно было иеобходимо. Тетки его вообще больные женщины, притом у них с ним нет ничего общего, кроме родства; отец, с которым отношения в последнее время наладились, заболел от ухода за сыном и рисковал кончить ударом от бессонных ночей. Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может си-деть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, это было бы и для него и для меня тяжело. Я прихожу к нему в комнату несколь-ко раз ночью, а около 6 ч[асов] утра совсем сменяю сиделку, так как все равно не могу спать, слыша из другой комнаты его беспокойный шепот, в котором я угадываю бред. Когда с ним бывают особенно тяжелые припадки, то я остаюсь с ним одна, иногда бывает при этом его отец, если это случится на то время, но большей частыо я одна, так как тетки его всегда в таких случаях или бегут вон из дому, или прячутся в дальнюю комнату. Я очень рада, что привыкла не бояться больных, а то было бы совсем плохое положение. С[ергей] К[онстантинович] не может теперь сам даже головы поднять сколько-нибудь высоко, кормить его надо, как ребенка, а кроме того, он не может теперь выносить одиночества (должно быть, реакция про-тив одиночества всей жизни!). Я никогда не видала такого упадка сил,— теперь это еще хуже, чем в то время, когда я Вам писала, вообще все состояние хуже, но я не знаю, как долго это может продержаться. Доктор не дает мне ни малейшей надежды на поправление С[ергея] К[он-стантиновича], да и зачем была бы мне эта ложь, которой я все равно не могла бы поверить, так как єсть же у меня глаза, и вижу я, что это медленная агония, а не жизнь. Сегодня лучше в том отношении, что вместо беспокойыо-го состояния наступило апатичное, сонливое, меньше тя* желых разговоров, больше сна. Но это начало конца, говорит доктор.

Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чув-ствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни), религиозности, прояв-ляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: «Это отчужденность смерти, других причин не ищите». Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем «не от мира сего». Две недели тому назад он простился со мной, в нервую ночь, что я провела при нем, и мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты являєте я и снова исчезает... Слишком все это тяжело, Ве-ра Грнгорьевна, больше, чем я могу сказать и чом следует говорить. Право, єсть вощи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдумаиы не для них.

Я не изменяю решения остаться з десь до коица: во-первых, сама не могу иначе, во-вторых, надо будет еде-лать все, что поручил мне С[ергей] К[онстантинович], а для, этого надо человека, способного придавать серьезное зна-чение даже бредням своих друзей, т[о] е[сть] фантаста, т[о] е[сть] меня.

Я потом Вам напишу, если хотите, все, что будет, а теперь уже больше не надо. Я забываю, что Вы все же в более нормальной обстановке и сами более нормальный человек, чем я, и пишу Вам вот уже пятую страницу не-выносимых вещей, упуская из виду, что ведь это нравст-венная пытка. Я не хотела бы Вас мучить, так как уважаю Вас и высоко ценю,— и вообще, и за Ваше отноше-ние к друзьям в частности. Мой поклон Павлу Лукичу.

Жму крепко Вашу руку.

J1. Косач

122. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

4 березня 1901 р. Мінськ

Люба мамочко!

З телеграми і з листа знаєш, що я здорова, і се щира правда. Благаю тебе, не приїзди, ти тільки даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може помогти, і до того ж ми можем розминутись. Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу. Коли не писатиму, не бійся, се я через те, що слів не знаходжу. Як буде треба, пришлю телеграму. Цілую тебе тисячу раз.

Твоя Леся

123. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

25 березня 1901 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

12 (25).III 1901

Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати,— здорова чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але єсть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.

Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас так, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті і щирі: коли Вам досить туги й без мене, то так і скажіть, я не ображусь і не здивуюсь, бо я ж сама знаю, що я невеселий гість. Коли Вам невигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу собі й в отелі жити, бо досить звикла жити сама і жадні обставини мене не лякають. Матеріальних втрат тепер не боюся, бо матиму власні фонди на сю подоріж.

Коли збираєтесь на весну в гори, то, може б, зачекали па мене. Я хочу виїхати звідси по великодні (так близько

7 апр[іля] ст. ст.), маю пробути скілька днів у Львові, бо маю там справу до Труша, а десь так-між 10 і 15 апр[іля] (все рахую по старому стилю) могла б бути у Вас.

Як бачите, ще не дуже хутко, але я просила б Вас відповісти мені завчасу, щоб я знала, куди і як мені зби-.

ратись. Так чи інакше, я по великодні вдома не лишуся, я не всиджу на місці. Се дивно: я втомлена і розбита, а проте щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі... Я, може, й на Буковині не забарюсь, а ще куди-небудь повіюсь, не знаю ще... Побачимо.

А тим часом напишіть мені, тільки швидше, на бога, швидше, дорога товаришко! Я так буду ждати! Цілую Вас і руку стискаю. Наші всі вітають Вас.

Ваша JI. Косач

124. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 квітня 1901 р. Київ Київ, 26.III 1901

Люба моя Лілеєнько!

Не знаю я, чи отримала ти мою телеграму (то було власне від мене) і чому ти зважила не їхати сюди? Я була певна^ що ти приїдеш, і не я одна була певна. Я і тепер вважаю, що не такий уже важкий се переїзд, аби так-таки не варто було на яких два тижні приїхати. Хом’якова казала, що ти ждеш тільки від нас телеграми, щоб рушити в Київ. Нащо було її ждати? Хіба не можна було просто приїхати? Чи то вже й ти, як мама, ждеш формальних «приглашений»? Може, у тебе грошей не було, то й про се можна було просто написати. А то все приїздять твої товаришки і кожна інші звістки подає, так що врешті вже вийшов якийсь хаос і ніхто з нас нічого не розуміє. Минулого тижня п. Крив[инюк] щодня ходив тебе стрічати (по устным данным) і, треба сказати, се видимо розстроювало йому нерви. І без того він тепер дуже нещасний, настільки розстроєний, що при всьому старанні не може того сховати, і публічні і приватні справи, правда, йдуть так, що не можуть настроїти на веселий лад. Мені не дивно, що ти до мене не писала, бо, може, тобі страшно було «зачіпати» мене (хоч се даремне), але і дивно і, прости, досадно, що ти не знаходиш часу і настрою написати п. Крив[инюку] 164 — йому тепер моральна поміч дуже потрібна. Я, на жаль, дуже мало можу йому помогти, бо хоч відношусь до нього тепер ще приязніше, ніж раніш, та все-таки самих тільки моїх слів йому мало. У нього тепер проект поїхати до батька на иевизначений час і ждати у моря погоди, або потім їхати назад в Астрахань, або в Америку, аби порвати всі зв’язки з рідним краєм і т. і. Звичайно, тут багато роздражненої фантазії, але ж се зовсім не краще... Я ще маю надію, що старий Мержин-ський достане йому місце, як обіцяв, хоч уже матеріально буде се краще.

Я могла б багато чого сказати, та боюсь влізти не в своє діло, тим більше що мене ніхто не просив і того писати, що вже є. Тільки я, коли згадую своє життя, то завжди боюсь, коли б хто з вас не повторив моїх помилок. А помилка головна в тім, що багато сили йшло на даремну видержку, на непотрібну терпливість, а серцю давалася воля тоді тільки, як уже було-пізно...

Я боюсь багато писати тепер і впадати в ліричний тон, бо в тебе і так нерви розхитані, а сама я знов формально хвора, як і минулої весни. Ох, коли б швидше виїхати, бо мене сеє місто давить.

Правда, я виїду хутко, 7-го апріля, а коли вернусь, не знаю ще, і де буду літом, теж не знаю.

Спитай Мишу, чом він мамі не пише? Вона дуже тдм рветься.

Тіток і Мишу з родиною поцілуй від мене, писатиму їм з Буковини, а тепер мені трудно.

Міцно цілую тебе, моя Лілія.

Твоя Леся

125. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 квітня 1901 р. Київ 29.111 1901

Люба Лілічко!

Напиши мені, будь ласка, зараз же, через що ти просиш мене зостатись ждати від тебе звісток про те, коли ти приїдеш. Чи то треба для чого виразного, чи так, щоб побачитись і побути вкупі? Діло в тім, що я вже понаписувала листи і мене ждуть і в Чернівцях і у Львові на певний термін, але се ще б нічого, я могла б і другі листи написати. Головно, мені по умовах здоров’я не сдід зоставатись тут довше, я й так занадто відтягаю свій виїзд;

нервова обстановка нашої сім’ї міоні тюпор, ЇЇІлмп ггГм колиѵ.не щ речі, у мене й так душа не иа місці, Велико місто/як Київ, теж мені це годиться, ІШКѲ ЛІКіф, f!o МОІІІІ треба бути більше надврріу але вже ж не иа вулиці, «Р<н жим» нашого дому тільки загострює мою і без того досить гостру істерію. Передвиїзний настрій до того ж не дав наладитись ні.на яку роботу, і чим довше він протягнетьсяj тим гірше, та й боюсь, щоб потім моя подоріж «не задаїи нилась» і не розійшлась. Потім, життя тут веде за собою; різні потреби, а потреби збавляють гроші, так що мені може надалі не стати коштів на подоріж.

Якщо справа твоя рішиться 9-го, то ти будеш тут, певне, не пізніше 11—12, значить, хтівши пробути з тобою хоч три дні, я не можу рушити раніш 15-го,” себто рівно на тиждень пізніше, ніж я збиралась. Зваж сама, чи слід зоставатись? Коли тобі треба, або ти дуже хочеш, то я зостанусь. ,

/Я їду заграницю не так надовго, бо фінанси мої в неблискучому стані, і далі як на місяць-півтора їх за границею навряд чи стане. Отже, в кінці мая, певне, буду дома, і тоді можемо бути вкупі довший час.

/У всякім разі, напиши мені зараз, щоб я завчасу знала, як мені рішать.

Поздорови від мене тіток і кузенів з Великоднем.

Да: телеграма була від мене особисто, отже, «пуділь-да» тут ні до чого, бо я, здається, тебе ніколи по била, принаймні свідомо. Жалую, що не підписалась.

Дуже спішуся і через те, може, що й без толку. Вибачай!

Цілую тебе дуже міцно, бувай мені здорова і не шарпай собі нервів, якщо можна того хоч трохи уминути.

Твоя Леся

' 1

і \par 126. ДѲ Є. М. ЧИРИКОВА

12 квітня 1901 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ [енская], 97,

ЗО.ІІІ 1901

Христос воскрес!

Я таки хочу отозваться к Вам, Евгений Николаевич, іхрть ради праздника... Передайте мои поздравления милой Валентине Георгиевне, а малышей, с будущим собратом Нолличкой во главе, поцелуйте.

г Благодарю за пожелания мне сил и здоровья, хотя по-fca нй того, ни другого нет: работать почти.не могу, письма писать тоже нелегко, да и больна я теперь, совсем истерия одолевает. Впрочем, в этом пичего неожиданного нет, это естественная «реакция» (вот еще утешительное слово!). Через неделю (7 апреля) уеду за границу, на Буковину, авось там немного поправлюсь, а то боюсь, что не слишком ли я «реагировать» начала...

Жаль, что не пришлось увидеться с Вами перед выез-дом, но, пожалуй, для Вас-то оно лучше было, что Вы в то ужасное время отсутствовали,— все эти обряды так невыносимы!

Вот прошу Константина Васильевича передать Вам снимок с нашей группы, хотя я снимком недовольна — грубая работа и не так переснято, как я хотела, да что по-делаете с фотографами — ничего они не понимают, как там ни объясняй.

На этот раз, как всегда, у меня к Вам просьба. Я писала Поссе (заказным), не может ли он возвратить мне ру--копись забракованной статьи, будь она где-либо сохрани-лась (иногда ведь в цензуру подают в наборе?), но он молчит. Напомните ему об этом словесно, когда увидитесь в Петербурге. Я бы хотела все-таки напечатать эту работу по-малорусски или по-немецки, она мне очепь дорога в силу условий, при каких создавалась. По боюсь, что она пропала без следа.

Адрес мой с 7 апреля по конец мая будет: Oesterreich, Czernowitz, Shr. Nowyj Swiat, 61, bei Frl. Olga Koby-lanska 165.

Хорошо, что редакция «Жизни» относится ко мне с терпением, иначе было бы мне плохо, так как работать мне теперь страшно трудно по условиям здоровья. На вид я та же, что и при Вас, но чувствую себя совсем больной. Впрочем, конечно, выдержу и это, как выдержала в своє время многое другое,— я из тех скрипучих деревьев, кото-рые «два века живут», пеизвестно для какого благополу-чия...

Я была бы рада иметь время от времени известия.

о Вас и Вашей семье, ведь мы уже успели несколько сжиться — не правда ли?

Дружески жму Вашу руку. Л. Косач

P. S. Кривинюк кланяется Вам всем, особенно же сво-ей невесте и просит ее не забывать его. А Вас лично проект елико возможно изменить внешние подробности изве-стной Вам «темы» для того, чтобы уж не слишком броси-лось в глаза сходство тех, кто, пожалуй, и так будет «на зеркало ліенять».

У нас тишь да гладь и нет ничего, имеющего общий интерес. А может быть, это я только ничего не вижу, так как на людей не особенно смотрю, да и себя почти не по-казываю.

Жму Вашу руку еще раз.

Л. Косач

127. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

22 квітня 1901 р. Львів Львів, «Hotel Central» 9.IV 1901

Люба мамочко!

Хоч воно вже й спати хочеться, а таки напишу сьогодні, бо завтра можу не зібратись. Доїхала я, як вже з границі писала, добре, ото тільки, що який час було трохи паморочно від несвітської спекоти в вагоні, але то хутко минуло без жадних наслідків. П[ан] Труш стрічав мене вчора аж тричі, думав, що я так можу, як він, за трьома наворотами одного дня виїздити. І сьогодні таки зустрів у свій час, запровадив до свого отелю (кімнату маю сливе поруч з його студією) і водиться зо мною скрізь, де мені треба йти. Сьогодні, хоч дуже мало ми ходили, тільки раз пройшли, а вже чимало людей бачили,— як видно, тут можна з економією ужити час. Зостанусь тут ще завтра і позавтрьому, бо ще не все бачила, що хтіла, та й таки втомлена чогось чимало, а там (12-го) поїду в Чернівці. Звідти вже докладніше напишу, а тепер оце вже кінчу, бо не сидиться. «Урядження» п. Труша мені подобається і чичероне2 з нього дуже добрий, не з тих, що «виволочують» своїх гостей аж «до бесчувствия», і не з тих, що не хотять зовсім рушитись. Про інших і про інше напишу потім.

Бувай здорова, цілую міцно тебе і всіх наших.

Твоя Леся

1 «Центральний готель» (нім.)—Ред.

2 Гід, екскурсовод (італ.).— Ред.

28 квітня 1901 р. Чернівці Чернівці, ул. Новий світ, 61,

15.IV 1901

Мої любі!

Пишу до всіх, бо поки зберусь писати кожному окремо, то довго буде,— я тепер досить лінива. У Львові я пробула не три, як думала, а чотири дні, бо раз запізнилася на поїзд, отже, мусила пробути лишній день. Знайомі всі (а надто Труш) просили зостатись довше, але я не хотіла, бо вже таки почала втомлятись від готельово-ресторанного життя, від маси людей, розмов і вражень, якось «роз’їритувалась», вийшла з берегів, почала себе почувати якось дуже ненормально, через те, невважаючи на всякі принади, у п’ятницю (13-го) сіла в Schnellzug 1 і за 6 годин була вже в Чернівцях.

Напишу ще дещо про Львів, «а відтак» перейду до Чернівець. Жила я у Львові весь час в отелі «Hotel Central», хоч мене знайомі закликали до себе,— мені було краще в готелі, бо незалежніше. Тр[уш] мені дуже вірно помагав у всіх походах і поїздках і навіть, наскільки міг, сам їх замість мене робив, щоб мені даремне но ходити. Бачила я 0[льгу] Ф[ранкову], вона мені здалась більш-менш такою, як завжди, нічого такого надзвичайного не говорила, т[о] є[сть] говорила в такому стилі, як і А[нтоні-на] Ф[едорівна] потрапить при всій своїй «нормальності»; чоловікові її казала я про Жит[ецт>кого],— «що ж,— каже,— нехай полемізує, то буде користь для літератури»,— дивується, чому Ж[итецький] так пізно оглядівся (стаття проти нього була надрукована торік чи позаторік); зо мною і пан, і пані були дуже гречні і милі, кланялись вам усім [...]

Про свої переклади з Гейне довідалась я, що вони таки не загублені, але мають перше бути видрукувані у «Віснику», а потім вже відбиватися окремим виданням,— отже, ще який час пождуть.

Була я в редакції «Вісника», де мала приємність бачити свій портрет, мальований в Києві,— не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись.

П[ана] Шух[евича] не бачила,— не було його вдома, —* тільки жінку його й дочок (красиві дівчата); згадували про Київ з масою компліментів знайомим українцям. Казали, що «Дзвінка» за давні роки послати не можуть, бо мають тільки в одному екземплярі], і то не весь, а ніби треба вдаватись по нього до ради шкільної, то, може, дасть із своєї бібліотеки. Та се вже, я думаю, довга справа.

Бачила я досить молодих галичан, приятелів Тр[уша], досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті.

Увесь час у Львові було дуже погано надворі і холодно, вогко, дощ, навіть щось так иібіг сніг. Тр[упг] навіть у грубці палив і «чайом» мене відогрівав. Розумна я була б, якби вибралась у самій пелерині...

Зате тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихший, ніж у Львові. Властиве, якби хто хотів широкого товариського чи громадського життя, то здалось би йому тут скучно (галичани все казали: «Чого вам туди їхати?»), але я, як відомо, не мала шукати його. Добре мені тут «в санаторії на Новім світі», як каже п. Ольга. П. Ольга і її родичі (батько, мати і два брати) дуже сердечно мене приймають, але без тої галицько-польської гречності, що вже й дихнуть гостеві не дає. Живу я в хаті з п. Ольгою, тим часом ми одна одній не заважаєм,— з лею легко жити, не знаю тільки, як то їй зо мною. Лягасм спати дуже рано, раніш 11, бо тут уже такий триб, часом я читаю собі ще, і то вчора не читала, бо дуже багато була надворі і сп’яніла від повітря так, що хутко заснула. Тут взагалі багато буваю надворі, бо при хаті є садок з альтанкою, де можна навіть писати, і гуляти ми ходимо, тут є великі сади в місті, та й за місто недалеко. Місто не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських (в Дубенській околиці) або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна. А ще ж то кажуть, що далі вона ще краща. Може, тижнів через два побачу її, яка вона далі, а тепер тут посиджу, треба дати собі спокій з тим вештанням.

Бачила вчора й сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд»,— каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться,— мусить покинути університет через недостачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу.

Маковей живе тепер тут. Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики і взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б списувати. Ще з давніших знайомих є тут, окрім Грин[евецького], Білінський (той, що «партію Смока» мав співати) і маляр Івасюк, та сих я ще не бачила. В люди мені ще не дуже хочеться показуватись, бачила їх досить у Львові, сиджу вдома або ходжу десь ins Grime *, до роботи беруся, але мало, п. Ольга не дає ні шити, ні писати багато, зараз нагадує, що треба вже або лежати, або гуляти. В сю хвилину вона в театрі, а то, може б, і проти такого довгого листа запротестувала.

Ага, от що, папа, ти скажи ред[акції] «Киевск[ой] ста-р[ины]», що повість п. Ольги зовсім вже не така довга, може, 12 друк[ованих] аркушів (коло 250 друк[ованих] сторінок]) — може б, її таїш взяли на перегляд?

Ну, нехай ще згодом напишу, якось утомилась. Бувайте здорові, всі мої любі. Пишіть мені. Цілую вас міцно. Як там Лілія?

Ваша Леся

11 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

^ 1901

V(IV) іуиі



Лілея моя лілейная!

Трудно вже тепер зважити, котра з нас котрій була випна листа, та пащо там «важити» — хто міг, той писав, а може, навіть той, хто більше писав (я), краще був би того по робив, бо шарпав нерви і собі, і другим. Врешті, не знаю, як другим, а собі то безперечне: єсть і тепер листи, котрих ще по можу писати безкарно. Однак погано і так задовжуватись, як я тепер, бо — згадай, як ми колись у Гадячі по 8 листів у день писали і що потім в нашій голові було. Так само і з роботою. Оце 27г місяця я за перо не бралась для якоїсь поважнішої праці, зате тепер вона наступила на мене цілою хмарою, що аж проглянути крізь неї трудно. Дещо я вже поробила, що стояло на першім плані, але та робота йде — як хвилі в морі: завжди на першім плані найсильніша хвиля здається. Вже бачу, як ти хмуришся там здалека на мене: ну, ну, вже робота!.. Але не бійся за мене, тут у мене є корективи. Одно, що моя природа тепер досить швидко каже «годі!», і то досить енергічно: заболить шия, та й лягай, а друге, що по тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в IOV2). Можпа писати тільки до обіду, себто до 12 72, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину,— потім можна що-небудь робити (от як тепер — писати листи) до 4—5 г[один], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7—8), а по вечері вже не часто пишеться, бо за балачкою та слуханням гри на цитрі (п. Ольга вже досить далеко пішла за рік в тому хисті) не дуже-то пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу). В цілому припадає на роботу щонайбільше 4—5 (а частіше 3) годин на день,— се ж небагато? Правда, для мене і се немало, я вже більше не потягла б певпе. Тут я було почала приходити трохи в норму, та сталася пригода: заболів зуб (той самий, що болів мене шалено в Мінську), прийшлось його вирвати, та як нагнався опух з болем і якимсь

status febrilis 166, то не давало се мені спокою ні вдень ні вночі і знов розкрутило мене,— тяглося то більше тижня. Тепер опуху вже нема і не болить, тільки дірка з зуба все ще не зовсім заросла, але вже значно менша. Лікар (дантист) дивується, з чого такі довгі наслідки, і пояснює те загальним етапом організму. Може! Хоч той організм і не такі операції витримував... Видно, «час от часу неравен». Все-таки фізично я ліпше маюсь тепер (навіть після історії з зубом), ніж тоді, як була в Києві: шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть (щовечора щось там колупає і таки досить доткливо), напад був тільки один, і то головно через зуб. Сьогодні, правда, горло болить, головно, коли дишу, але то пусте, може, маленька простуда, хутко мусить минути. От тобі й весь бюлетень ясної пані.

В іншому всьому живеться мені тут так, як можна було сподіватись: п. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом. Мати її нагадує св[яту] Анну на малюнках Леопардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями). Старший брат, учитель (чи, як тут кажуть, професор), ein Gelehrter167 в німецькому значенні сього слова; молодший брат, недавно укінчений студент, недавно ще бувший головою «Союзу», студентського товариства, далеко живіший від старшого по характеру, а по напряму теж живіший. Живуть ще в домі два німчики-гімназисти, підлітки, ganz wohlerzogen иші nett ^ нагадують зверхнім виглядом і костюмом Зорю, як він тільки що з-за границі приїхав. З чужих приходять найчастіше п. Маковей, відомий, либонь, тобі з літератури (товариш і приятель п. Ольги, до котрої відноситься a FOukrainienne 168, не a la Galicienne 169), та ще одна молоденька учителька, дуже гарненька буко-виночка, панна Євгенія Пігуляківна, «татарська дитина», як її зве п. Ольга за її чорнявість і трохи «необузданную» вдач,у. Часом бачу більше людей, але дуже рідко, бо старалось у велике товариство не попадать, бо воно мені неприємно і навіть вадить,— у Львові я від того була зовсім розкисла.

Збираємось ми з іт. Ольгою до Кимполунга, в ті околиці, що вона описувала в своїх новелах; там я, може, й довше зостанусь, бо є можливість устроїтись там матеріально добре, а згодом слід буде виїхати звідси на село, бо дедалі, можег тут і душно буде1, як взагалі в місті літом:. Ти маєнг рацію, що-не слід мені спішитись додому, я сама те знаю, але одна справа може мене заставити приїхати раніше, се, власне, портрет С[ергія] Костянтиновича], що Труш обіцяв малювати з фотографії, але конечне при мені, бо так, здасться йому, він зможе ліпше намалювати. Отже, приїзд мій значно залежить від того, коли і скільки часу Труш буде в Києві. (Про се останнє можеш нашим не казати, щоб не було зайвої розмови.)

Твої’ мрії мюні подобаються, але справдити їх не так і летко, а чому се так, поговоримо потім, бо я вже тепер втомилась писати.

Піди, будь ласка, до Трегуб[ова] і скажи йому, що я застала 0[льгу] Ф[едорівну] здоровішого, ніж сподівалась, і вона зробила на мене враження таке, як завжди. При тій спосібності попроси його запитати в редакції «Киев-ской старины», чи прийняли б там повість п. Ольги, якби вона зайняла 12 друкованих аркушів (звісно, при відповідному змісті), п. Ольга хотіла б знати се скоріш.

Цілую міцно тебе і всіх наших.

Будь мені здорова та енергічна, моя ти Лілея!

Твоя Леся

Щаняа] Ольга тобі кланяється і всім: нашим.

130. ДО М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО

11 травня- 1901 р. Чернівці Чернівці, ул. Новий світ, 64,

Високоповажаний добродію!

Ще перед Великоднем отримала я від п. Чернявського запросини до участі в Вашому Чернігівському збірнику, та через дуже прикрий стан свого здоров’я не могла тоді ні віршів переписати, ні навіть на листа, як годиться, відповісти. Дуже прошу, нехай п. Чериявський вибачить мені сю негречність, що й тепер не пишу до пього просто, а се тим, що я згубила його адресу чи, може, лишила її ненароком вдома.

Тепер я оце від двох тижнів пробуваю в гостині у п. Ольги Кобилянської, отже, ми зважили послати наші вкладки літературні вкупі, та ще взяли три вірша від п. Маковея, що теж тут в Чернівцях мешкає. Сподіваємось, що наша посилка прийде ще не занадто пізно.

Якби до Вашого збірника мої «Єгипетські фантазії» не придались, то дуже прошу прислати мені їх назад, бо переписування мені тяжче йде, ніж складання віршів, а тим часом треба вже помалу братись до переписування для того видання віршів моїх, що має таки вийти (може, я зберу на те енергію!) на Україні російській.

Мій щирий привіт Вам з дружиною, п. Чернявському і всім, хто мене собі пригадує у Чернігові. Панна Ольга Кобилянська теж просить привітати Вас і просить вибачити, що не пише Вам сама через надмір літературної і всякої іншої праці.

З найбільшою пошаною Л. Косач

131. ДО М. П. КОСАЧА

11 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, улиця Новий світ, 61,

у п. Ольги Кобилянської,

1І 1901 V(IV)

Любий Миша!

Напишу тобі через тиждень справжнього листа, а тепер страх зайнята: роботи багато, а сили ще не дуже багато, хоч я вже й міцніша тепер, ніж була в Києві. Апатія трохи минає, а напади біснуватості теж зникають, хоч все-таки ще не можу зовсім в норму прийти. Мені тут у п. Ольги дуже добре і не чужо, і дуже спокійно. Думаю, що верну додому настільки нормальною, наскільки се взагалі для мене можливо. Де і коли ми побачимось? Рада б знати твої плани. Бувай здоров. Цілую тебе. П[анна] Ольга просить тебе привітати.

21 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

1901

Любий папа!



Не дуже се добра звістка, що ти пишеш про мою редакцію, та, врешті, сподівана після того, що я читала в тутешніх газетах,— скоріш всього, що справді моя редакція (отже, й моя робота в ній) лопне. Ну що ж, пошукаю тоді деінде роботи; я думаю, що тепер буде легше знайти, коли вже мене трошки знають в журналістиці. Поки справа виясниться, то я не посилатиму ще нової статті в «Жизнь», бо шкода, як вона там пропаде, краще я вже, в случаї чого, приміщу її деінде, може, в «Вестн[и-ке] Евр[опьф>, що, власне, тепер (як кажуть газети) втратив свою рецензентку 3[інаїду] Венгерову, а вона, власне, писала на подібні теми, що і я. Ну, побачим, як там буде. Щодо грошей, то я тим часом їх маю і, сподіваюсь, на пробування тут і на поворіт додому мені їх стане. Якби ж. не стало, то попрошу в тебе і зарані дякую, що ти так готовий виручать мене (в сьому я, звісно, ніколи не сумнівалась!). Брокгаузові, з ласки своєї, заплати, а я віддам, як розживусь.

Я вже писала мамі в Колодяжне, що хутко їду в Ким-полунг і там буде мій адрес: Oesterreich, Bukowina, Kim-polung, bei Frau Johanna Niesner l. Я там, може, тиж-день-півтора пробуду сама, а то п. Ольга буде зо мною,— вона так поладнала свої справи, щоб могти виїхати зо мною на довший час, а поки що листами замовила мені квартиру і пр., щоб мені вже приїхати на готове. Сама вона одвезе мене туди, вернеться додому, а потім знов приїде. Се справді дуже важно, що мені не треба буде шукати квартири і т. і., бо се могло б, замість відпочинку, завдати такий клопіт, що вся моя поправка пропала б.

З Чернівець вибираюсь через те, що літом все-таки краще бути на зовсім вільному повітрі, і через те, що, відколи настав май, то в Чернівцях якось багато шумніше стало, більше торгу і більше війська, і в нас раз у раз під

1 Австрія, Буковина, Кимполуиг, у пані Йогаини Нізнер ( нім.).— Ред.

вікнами брязкіт навантажених возів, овечі та коров’ячі голоси, труби і барабани,— так що вже занадто весело! Але у всьому іншому то мені тут однаково добре, як і раніше. Додому думаю вернути в кіпці іюпя. Вертаючи, буду в Києві на скілька дпів, а там подамся в Гадяч. Точно строку повороту ще не знаю, а якби мала що в своєму плані змінити, то ще маю час написати.

Пиши мепі, любий папочка, як матимеш час, частіше. Коли я тобі звичайно рідко пишу, то се зовсім «не пред-намеренно» і не від злої волі,— я всім рідко пишу,— а часом я сама не знаю від чого, просто від інертності.

Жаль мені вас трьох, що мусите гнітитись в Києві, там, певне, гаряче і неприємно тепер!

Ну, ти в принципі проти довгих листів — правда ж? То я вже скінчу. Цілую міцно тебе і Оксаночку з Дроз-диком. П[анна] Ольга тобі і їм кланяється.

Твоя Леся

133. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ в червня 1901 р. Кимполупг Д- jgoi

V І


Нехай хтось буде добрий і вибачить, що лист не на картці писаний, а таки так, «як бог приказав» бути листам. Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде «міау». Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді (am Vorabend170) а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау! А тут ще нема з ким в позу втомлених коней стати, то вже й зовсім біда...

Однак хтось ловить кожду суху хвилину, аби побігти в гори. Вчора від рання до полудня дощ дав спокій, отже, хтось бродив по Магурі цілих три години і було йому дуже добре, а сьогодні нема чистої години від самої ночі (вночі теж хляпало розпачливо!), Рунг зовсім сховався, Магура в жалобі, гори проти мого вікна не всі видко і —

з нашої проектованої екскурсії до Vale Saca 171 нічого не буде! Хтось сидить надутий (скажіть се, коли хочете, и. М[аковею]) і не хоче навіть до роботи братись, а вла-

стйвё «Ѵреба, і_ пошдеі саме літературі сприяє. Оце чийсь лист розбудив трохи чиюсь сердито-заспану енергію, то, може, ВОНО ЯКОСЬ піде З роботою. '

Тут прийшла картка комусь від «вуйка Міроші», але хтось її собі присвоїв і, як схоче, то172 покаже комусь аж в Чернівцях, а тепер посилати не хоче, бо він взагалі лихий і надутий і до гречності не розположений.

Хтось із кимсь мусить конечне бути ще раз вч Ревній, ganz bestiinmtl.

Тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох, і втрьох. Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля.

Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде.

Хтось посилає свій привіт всій милій родині Кобилян-ських і дякує за пам’ять та уважність, а комусь робить гіпнотизуючі паси в найбільш несподіваний спосіб. Па!

Хтось


134. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

7 червня 1901 р. Кимполупг Kimpolung (bei Fr. Niesner),

7.VI 1901

0 carissima сага! 173 Вже два листочки ти мені написала, а я тобі тільки самі «кореспондентки» посилаю.

Ти vois que je пе manque a suivre les bons ехеш-ples! 174 А тепер я вже навіть не знаю, де мій Рарік пробу-ває, куди і як йому писати... І ще не знаю, чи напишу що путнього, бо якась мене nolle 175 нападає, сама не знаю, від чого,— певне, просто розлінувалась, а може, дощ наводить такий настрій. Се робиться смішно, що я вже в третьому, а може, і четвертому листі сшшинаю про дощ, але ж недаром кажуть triste comme une journee de pluie dans les montagnes 176, а подумай же, що я оце маю четвертий такий день зряду... горе, горе, que misere...177

Се мене може навіть посварити з Буковиною, а ми ж були з нею в такій приязні: вона мене приймала сонцем і погодою, мамалигою і бриндзею, прекрасними пейзажами і добрими людьми, а тепер заманила мене в гори, що так страшно називаються — Рунг, Магура, Рарев -- і самі страшні, як насупляться хмари — та й поливає дощем... Ні, я не хочу про се говорити, зміняю тему!

Щанна] Ольга вже три дні як поїхала від мене додому

і навряд чи знов приїде, поки я тут, бо я не думаю дуже довго бути. Я по ній дуже скучаю, та, певне, й вона по мені, бо ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом. Тільки ж я не могла далі в Чернівцях зоставатися, бо там почало робитися дуже гаряче, і курно, і душно.

Der Barometr steigt178,— сказала мені сьогодні рано Frl. Niesner, моя господиня, однак дощ уже йде і Рунг стоїть у смушевій шапці. Speriamo bene...179 Ми власне сьогодні мали проект великої променади — найліпший спосіб накликати дощі!

Ну що там у вас чутно? Чи світить сонце? Чи не маєте яких гостей з-за границі? Врешті, се певне ні, бо я досі отримала б «кореспондентку», а тим часом її щось нема. A propos галичан, Рарік,— добре було б, якби їм хто добре чуба намняв, бо вони вже починають переходити границі. Так, наприклад, в Чернівці якось приїхав один галичанин, коломийський діяч, soi-disant180, великий почита-тель твого тата, і повів зо мною таку розмову, що я не знала, чи мені сміятись, чи викинути його за двері. Він став мене розпитуватись, чи ти, Рарік, маєш взагалі замір вийти заміж і чи ти не заручена, бо там десь в Парижі єсть якийсь галичанин з дуже запутаною та авантурною історією життя, що власне хотів би оженитись — з дочкою твого тата пі plus пі moins 181. Ні коломийський, ні паризький добродій тебе ніколи не бачили, але, очевидно, вони обоє думають... que c’est la moindre obstacle 182.

«Я чув,— сказав коломийський «філософ»,—що п. Драгоманова має бути восени в Парижі, отже, познакомитись було б недовго». Коли я взяла сердито-саркастичний тон в відповідь на таке «попівське сватання», то коломиєць трохи ускромився і почав запевняти, іцо він властиве тут пі при чому, що він тільки «об’єктивно реферує» мені справу і так само «об’єктивпо збирає відомості» для свого приятеля, котрий, впрочім, єсть дуже достойний і «при-ятный во всех отношениях» чоловік. Я сказала йому так сам;о «об’єктивно», що не раджу сьому достойному паризькому галичанинові починати з тобою таких «суб’єктивних» розмов, бо я певна, що ти його висмієш. Коломиєць задумався і рішив, що, може, й справді з того нічого не буде: «Я от питав і артиста Т., чи не знає він чого про наміри п. Др[агомано]вої, то він відповів, що п. Др[агомапо]ва про свої заміри ні з ким не говорить, але, певне, якби схотіла піти заміж, то не потребувала б їхати аж до Парижа по молодого, бо знайшлись би, може, ближче люди, що самі до неї приїхали...» La dessus la conference etait close 183.

Се тобі один приклад галицької arrogance 184, а я їх бачила не один і в такому і в іншому роді.

Знаєш, carissima, щоб купити тобі фартуха, то треба їхати до Коломиї, бо ні у Львові, ні в Чернівцях я таких фартухів не знайшла, вони там тільки часом случайно бувають, а взагалі то коломийський вироб, так само як і різьблені дерев’яні речі. Може, на поворіт затримаюся на день в Коломиї, то куплю. Чи не маєш a propos чого переказати «коломийському сватові»?

Carissima mia 185, кінчаю листа a la diable 186, бо отримала такі листи, що треба зараз же одписать, не відкладаючи, зрештою, може, я тепер писатиму частіше. Із наших bou-les vagabondes 187 обізвалась Лілея і Дора — enfin 188.

Бувай здорова, цілую тебе міцно, і дядину, і Зорю.

Та cousine pour toutes les eternites \par Леся

9 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Fr[au]Susanna Niesner), 9/2 7 \par

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка