«наукова думка»



Сторінка7/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25
Л. К.

76. ДО М. І.ПАВЛИКА 18 червня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

Шановний друже 1

Напишу оце короткий лист, а більше згодом, не хочу затримувати посилки. Я написала своїй ще молодшій сестрі в Київ, щоб вона знайшла в публ[ічній] бібл[іотеці] те, що Ви просите. Вона зрозуміла так, що треба тільки дядькових статей, і через те прислала виписку з «Киевлянина», «Письмо в ред[акцию]», а я оце посилаю її Вам. Сказати правду, і я якось не зрозуміла Вас: сестра пише, що в ч. 265 «Пет[ербургских] вед[омостей]» за



Леся Українка. Єгипет. Фото. 1912

Автограф листа до І. Я. Франка від 21 жовтня 1898 р. 1874 р. є тільки стаття самого О. М і л л е р а, а не суперечка дядька проти нього. Чи Вам потрібен і текст сеї статті Міллера? Більш в «Пет[ербургских] вед[омостях]», як пише сестра, нічого нема на сю тему. Тим часом напишу їй, щоб виписувала замітки «Киевл[янина]», належні до сього питання, а про статтю Міллера напишіть точніше. Може тільки статись, що сестри досі нема в Києві, бо родина наша має бути досі вже на селі. Не знаю теж, кого б із знайомих могли б тепер застати мої листи в Києві,— на літо звідти всі втікають. Тоді вже мусите пождати, поки я і сестра Ольга повернемось в Київ, там 0[льга] піде в бібліотеку і випише Вам все, що треба,— «Пе[тербургские] иод[омости]», «Известия», «Рус-ск[ие] вод[омости]» і «Киевл[яиип]>>, і всі головні російські газети можна знайти в Києві, і в Петербург] про се писати не варт, а до того ж я не знаю адреси Араб[ажина], а з моїх знайомих ніхто там літом не сидить.

Я досі ще не знаю, коли виїду звідси, властиве, я повинна б уже досі виїхати, але ортопедист мене підвів, робить апарата неможливо довго, а до того й погано, так що на поправки йде страх багато часу, і я, невідомо за чиї гріхи, сиджу досі в шпиталі, коли далеко краще було б сидіти на селі. Як тільки апарат буде зовсім добре — виїду. Все-таки Ви ще пишіть мені сюди, тільки не гаючись, то ще отримаю. Друкованих речей сюди більш не посилайте, ав Гадяч, як я просила, бо я й так вже голову сушу над тим, що мені робити з сею всею літературою: покинути жаль, брати з собою неможливо,— родичі пишуть, щоб нічогісінько не везти, бо — не довеземо. Не знаю, наскільки вони мають основи думати так, але певне б не писали про такі речі без причини. Мені ж тепер рискувати не випадає, тим більше що сим загородилась би сестрі дорога в медичний інститут.

Про питання, зачеплені в Вашому листі, напишу згодом, хутко, Тим часом прошу вірити, що про жадну «закостенілість» Вашу і т. і. я не думала, лишаю се д. Яро-с[евичеві]„

В серйозність замірів Міхн[овського], скажу правду, не вірю, але, звісно, Ваше поручення справлю. Будьте ласкаві, добудьте мені адресу Павла Граба. Стискаю Вам руку.

J1. Косач

77. ДО П. А. ТА О. П. КОСАЧІВ

26 червня 1899 р. Берлін 18—J99

Любі мої папа і мама!

Пишу так тільки, щоб звістка була, а властиво нічого нового і певного написати не можу.

Сьогодні були поправки в апараті, завтра знов будуть— може, остатні, а може, ще й ні: кожний раз думається, що остатні, а там через день знов де-небудь починає гнітить і знов робота. Обридло се до остатньої крайності, просто аж говорить про се противно! Проте сьогодні, здається, прогрес більший: давить тільки в одному місці, а нога вже при ходьбі не болить, може, я, врешті, просто привикла до апарата, як надіявся Бергман. З о в -с і м вигідно в сій машині, я певна, ніколи не буде, але все ж треба досягти minimum невигоди. Коли завтра се буде, нарешті, осягнуто, то на сім тижні виїдемо, може, в четвер, але з певністю, як бачите, нічого не можна сказать.

Бергман заходить часто і все повторяє з своїм жизне-радостным видом: «Побольше ходить». Отож я і ходжу по Thiergarten 1 та по галереї. Вчора вдень одважилась навіть на «Versunkene Glocke» піти, сама втомилась, а нога нічрго, правда, місце було дуже добре, по-нашому ложа в бенуарі (за 3 марки!). Грають німці хороше, але в головній ролі актор занадто спішивсь і через те часто «злизував» і фрази, і вираз. Впрочім, про сі враження розкажу краще. Бачила я на виставці знаменитого Бек-ліна, нехай мене повісять його поклонники, але я, далебі, не розумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев’яні центаври, бридкі сатири, голі жінки... Колись поговорю з Б[ергманом] на сю тему.

Ліля просить написать, чи ще в Києві Орися, бо, може, вона сама вже за границею, тоді нащо Ліля має їй купувать хустки — тоді вона сама собі вибере до вподоби. Теж питає Ліля ще раз, чи взяті її літні вещі з Коло-дяжного? Коли ні, то вона мусить собі купить ще тут блузки.

На сьому кінчаю в надії хутко побачитись. А ви все-таки напишіть нам, головно, мамочко, про твоє здоров’я, чи ти вже зовсім поправилась. Цілую вас міцно, міцно.

Ваша Леся

78. ДО М. І. ПАВЛИКА

1 липня 1899 р. Берлін 18^1_99

Шановний добродію! Виїжджаю сьогодні, спішуся, отже, пишу коротко. Ваші листи всі отримала і все зроблю. Дуже рада, що Ви збираєтесь в Київ. їдьте сміло і гордо тримайте голову — і благо Вам будет. Сподіваюсь, дасте мені знати, коли будете в Києві, то я або приїду, або, може, Ви до мене на село зберетесь. Про теоретичні справи багато б писати, та ніколи, втомлена я,— нехай поговоримо. Хтось прислав «Будучність» — чудне воно! І як відноситься Беклін до українського ідеалу?..

Сестра вітає Вас. До побачення! коли дорогою костей не розтрушу. Будьте здорові.

Стеф[аника] привітайте від мене, як побачите.

Л. У.


79. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

21 липня, 4 серпня 1899 р. Гадяч, хутір Зелений Гай,

Гадяч 18^т"

Дорога товаришко!

Признаюся по правді, що не писала Вам, відколи з Берліна, бо того ж таки вечора, як писала Вам картку, виїхала, а потім — рідний край привітав мене так неласкаво, що не хотілось і писати. їхала я в Київ на день, а пролежала там три дні, бо так тяжко впала, що, думала, і костей не зберу. Зібравшись на силі, поїхала сюди, полежала ще й тута, а ледве встала, штурхнули мені ногу, та й знов боліла. Стан був настільки критичний, що я вже думала з журбою про морфій або, ще й гірше, про нову хірургічну битву... однак обійшлось без нічого. З ногою скінчилось, нахопилась ангіна, пуста, правда, та все ж три дні пролежать довелось, бо в початку можна було думати, що то дифтерія. Нарешті, все те скінчилось, і я здорова, тож вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити,— певне ж, Ви ще такої німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом. Оповідання се (скоріш нарис) не було ще нігде друковане, було тільки подаване на конкурс Київського літературного товариства і отримало премію, товариство збиралось видати його, та якось досі не зібралось. Врешті, я й радніша, що воно вийде по-німецьки, чому се так, розкажу Вам при побаченні,— es hat seine Griinde. Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її ще треба причепурить, а друге — вона задовга, а третє (і головне) — я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецьки, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати якийсь відповідний, а літературний не вистачає. Врешті, се (перекладене) оповіданнячко ти-пічне для мене, бо воно наскрізь ліричне, його б можна поемою в прозі назвати, а я ж, власне, лірик par excellence. Я б радніша навіть послати вірші, але мені віршувати по-німецьки — «Du lachelst, о mein ewiger Vater Apollo!»

Як будете пересилати переклад п. Якобовському, то, майте велику ласку, перепросіть його від мене за припізнення, справді, причини сьому поважні. Я за те досі не послала решти віршів «Видавничій спілці» до мого збірника. Що ж робити, коли Dame Nature 100 не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши»... Люди теж кажуть мені: «Пиши», але ж се тільки слово, а в діло переводити його маю таки я, ну, яка я, таке й моє діло.

Тепер від літератури до життя. Се справжнє щастя, люба товаришко, що ми хутко побачимось! Тільки я в Києві не буду, бо все одно по з’їздах та виставах мені не ходити, а сидіти дома тут ліпше, ніж в Києві. З нашої родини буде там тільки мій батько, бо мама, здається, не могтиме бути там на той час. Я могла б попросити татка, щоб прийняв Вас, та не знаю, чи то Вам приємно буде, бо, 'звісно, без господииі в хаті ладу нема. Тим-то, прошу Вас, швиденько огляньте виставу, подивіться на людей, рефератів слухайте не дуже багато, бо, entre nous soit сЕ it, археологічні реферати річ нудна, принаймні як на мою профанську думку,— та й рушайте до мене сюди якомога раніше. Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам’яного Берліна я вмію се шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і ІПопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «україні-шої» й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть біг. Ви, може, що нового тут напишете, лісовий гомін, може, навіє на Вас нові мрії та думки. Наша хата оточена лісом, а пижче по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний.

Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі. Се залежить від того, що я пишу найбільш тоді, коли в мене в душі йде дощ, а він же таки не щодня йде, при Вас, гадаю, він не йтиме зовсім.

Запевне, напишете ще мені до виїзду, а з Києва теж пишіть, коли тут будете, щоб наші могли Вас зустріти. Якби на двірці не було нікого (може, вночі приїдете або лист спізниться), то кажіть візникові везти себе на Драго-манівську гору, в дім Драгоманових (таки в Гадячі), а там уже, певне, хтось з наших буде, бо ми все так — одні на хуторі, другі в місті.

Жаль мені, що не буду в Києві та не побачу всіх закордонних гостей, але мені тепер їздити так погано, що й думать не хочеться про вагони і т. і., та ще знов катастрофа, яка спіткала б у тому Києві, ні, вже краще мені не рипатись, щжи не вилюднію.

До побачення, дорога товаришко, та швидше прибувайте. Жду Вас. Сестра вітає Вас сердечне.

Ваша Леся Українка

P. S. Мама просить переказати Вам її запросини до її нової хати. Буде дуже рада пізнати Вас.

P. P. S. (Через два тижні після самого scriptum бо аж 23 липня ст. ст.) Залежався лист так неможливо довго через те, що я хотіла його відправити вкупі з перекладом, а переклад затримався, бо дуже було багато гостей, то якось писання не йшло. Написала я і п. Якоб[овському] листа, дала відправити, і мені його загубили, може, напишу другого, але все ж прошу Вашої ласки, перепросіть його від мене за зволікання, Ви краще німецьким стилем владаєте. Хотіла б я ще мамине одно оповідання перекласти і ще одно, та вже не знаю, чи не опізнилась. Коли, власне, має вийти збірник?

Ой, спішуся, бо як і сьогодні не одправлю, то вже й не знаю, що про себе думати.

До побачення! Стискаю Вашу руку.

Л. У.

80. ДО В. М. ГНАТІОКА



29

10 серпня 1899 р. Гадяч Гадяч, 18уц99

Високоповажаний добродію!

Посилаю коректу, як лиш можу хутко, тим спішусь і пишу коротко.

Зробіть велику ласку, нагляньте особисто, щоб на 24 стор. було надруковано як слід (там з двох куплетів зроблено один і тим затерто навіть значення віршів, бо діалог збився). Я б навіть хотіла побачити сей листок раніш, ніж вийде книжка, боюсь я таких речей.

Сподіваюсь, можна признати рацію моєму бажанню корегувати самій, бо таки автор завжди має гостріше око, хоч би навіть він був такий короткозорий, як я. Зрештою помилок мало, і я вдоволена друком. Не пам’ятаю, чи надісланий був листок з заголовком «Поеми»? Чи се я згубила, чи його не було? Коли не було, то, будьте ласкаві, кажіть надрукувати.

«Дуже спішуся одіслати, тому простіть за недбалість листа.

Сердечно дякую за клопіт коло моєї книжки!

Щиро поважаюча Вас

Леся Українка

P. S. Мої сестри просять передати Вам їх вітання, мама також.

P. P. S. Посилаю коректу в двох посилках.

81. ДО В. М. ГНАТЮКА

22—1


1 вересня 1899 р. Гадяч 18ущ -їх"

Високоповажаний добродію!

Відсилаю Вам останню форму коректи. Далі віршів додавати не буду — справді, книжка і так чимала — отже, се вже кінець. Либонь, знудила я Вас тими коректами? Вибачайте ласкаво!

Я ще попрошу Вас зробити оглав (спис речей), бо я можу зробити його тільки половину. Дві останні поезії прошу перестановити, чогось не хочеться мені, аби книжка скінчилася тим сумним «Поворотом».

Щодо «Атта Троля», то я передам його через п. Коб-ринську або п. Кобилянську до «Вісника». Про мене, нехай його видасть чи «Спілка», чи «Вісник», тільки аби вкупі з іншими перекладами (д. Слав[инського]), бо так було спочатку рішено і я хтіла б слова дотримати. Байрон ще не готовий. «Атта Троля» хтіла б я таки сама коректувати, зрештою, як він буде у «Віснику», то я можу там справити, якби де помилка була, а вже відбитка буде чиста. З моєю прозою однаково треба пару місяців почекати, поки її виготовлю до друку. Будуть то не поезії в прозі, а таки щира проза — оповідання, одно з них посилаю тепер хутко до «Вісника», одно ще нігде не друкувалось,

а решта були де-не-де друковані або ще тільки будуть дописані. Як бачите, се ще in spe.

Здоровлю Вас щиро

з найбільшим поважанням

Леся Українка

P. S. Чи не можна б скілька примірників видрукувати на тонкому папері? Се має практичне значення, справді.

Оглав: ст.

Поеми:


82. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

24-


5 вересня 1899 р. Гадяч jg___99

Люба мамочко!

Оце пишу тобі про деякі комбінації, що прийшли мені в голову за ці дні. Здається, краще буде, як я виберусь в Київ раніше, ніж було думала. Зуби не дають мені жить по ночах, і за них слід би взятись серйозно. До того ж

роздощилось, здається, на добре, і я знов не виходжу з хати, я ніяк не думала про таку ранню осінь, коли збиралась провести тут сентябрь. Ліля і Оксана все одно хотять бути до 1 сент[ября] в Києві, чи не краще б і нам з Дорою забиратись з ними? Коли ти не хочеш, щоб ми з Дорою їхали, то привези їй учебні книжки, які їй треба по. програмі, бо вже пора їй кінчати канікули, я б хотіла зайнятися з нею, а то вона може розлінуватись. Коли не збираєшся хутко їхати сюди (може, театральні та інші справи затримають тебе), то напиши, як ти про це все думаєш, чи виїздиш нам до тебе в Київ, чи ти не довіряєш, щоб ми вибирались без тебе звідси. Головна причина, через яку я хтіла б виїхати,— зуби, а друге, ще хтілось би й з Лілею лишніх днів 10 пробути вкупі перед її виїздом.

Як же там наші п’єси? Хто грав у твоїй, і як вона пройшла? Цікаво, чи послухались актори хоч трохи твого і мого протесту проти халату і т. і. От іще кодло! Передай Люді, що я тепер єднаюся з нею в спільній ненависті до сеї почесної корпорації.

Мені прийшло в голову, що, може, буде тісно, як ми тепер всі разом приїдемо, то вже, може, краще посидіть який час тут. Все це ви з папою зважте і напишіть нам.

У нас, слава богу, нічого нового, нічого не наслуча-лось за сей час, а про наше powodzenie 1 взагалі розкаже тьотя Саша.

Сергій Костянтинович кланяється тобі, він таки послухав моєї ради і їде в Крим, боїться, що знудиться в Німеччині без німецької] мови.

Як там наші гостьї — дами? Коли ще не поїхали, то кланяйся їм від мене. Будь ласкава, передивись мій переклад передмови до «Атта Троля» і віддай його п. Коб-ринській, хай передасть Гнатюкові вкупі з «Атта Тролем», а коли п. Кобринська вже поїхала, то пошли передмову просто Гнатюкові (вулиця Чарнецького, 26), а я вже йому раніш писала, що переклад «А[тта] Т[роля]» йому привезуть.

Я забула попросить тебе внести за мене в Літературне товариство, вони требували з мене ще, як я була в Києві проїздом з Берліна, та я тоді ніяк не могла того зробити, а тепер боюсь, ще виключать із членів, сором буде. Слід би не гаятись і з Общ[еством] драм[атических] писателей, та то ще є час. Се все «на улітний конт», як ти часом говориш. Вибачай, що завдаю тобі клопіт, нарешті, як се загайно, то не возись.

Міцно цілую тебе, папу, Микося і дядину з кузен-ством.

Твоя Леся

P. S. Коли приїде Ліда? Миша з родиною ежє, певне, поїхав. Шкода, що я не бачила, от і бвця знов проїхала без мене.

83. ДО В. М. ГНАТЮКА

27

8 вересня 1899 р. Гадяч ^ѴТЛ^



Високоповажаний добродію!

Я дістала 6 аркушів чистих (96 стор.), а Вам відосла-ла всю коректу, яка належалась,— досі, сподіваюсь, Ви її отримали. Книжок «Спілки» не отримала жадної, велика шкода, коли Ви послали їх три; якби одна, то все б менша втрата. Очевидно, я вже не отримаю їх.

З друку я вдоволена, хіба ото тільки трохи негаразд, що епіграф до «Нев[ільничих] пісепь» уміщений на тому місці, де в нас звичайно друкується тільки «дозволено цензурою», тимчасом як йому слід би бути або на тій же сторінці, що й заголовок, або зовсім на окремій картці (як я і думала). Та се вже навряд чи можна тепер справити. В сьому недогляді, запевне, винна я сама. Одна помилка зосталась несправленою: на ст[ор]. 81, стр[о-фа] 7,— замість летить треба лежить. Треба вже хоч у «помилках» зазначити, хоч се, властиве, авторська еамопотіха...

Папір, на мою думку, загрубий, але такий, здається, тип видань «Спілки». Чи можна хоч скілька примірників видрукувати на тоншому? Мені б на тім залежало. Чи маю я право хоч на десять примірників сеї книжки? Якщо маю, то нехай би вони були на тоншому папері, а різницю коштів я готова навіть приплатити.

Будьте ласкаві сповістити мене, як отримаєте «Атта Троля».

З правдивим поважанням

84. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2 зісовтня 1899 р. Київ 18-^99

Люба моя Лілея!

Отримали ми твою одкритку, телеграму і діаріуш і дуже, були з того всього раді. З усієї родини, як бачиш, най-акуратніша я, бо пишу в день (навіть в вечір) отримання твого листа. Хотіла писать в день отримання одкритки, та не змогла, бо дужо час був зайнятий чи, краще, розбитий, до того ж писать мені все ще трудно, бо кресла мені досі нема, сьогодні ми ходили знов його шукать і все-таки не знайшли відповідного: або дорого, або не підходить. Се дуже погано, бо роботи літературної все прибавляється, а робити її ніяк. Робота ось яка: два переклади, реферат і оповідання, крім того, переписування давнішого. Найближче реферат (про Аду Негрі і д’Аннунціо, їх громадські ідеї), бо його треба читать в Літературному] общ[е-стві] через ѴІ2 тижні. Се Агне устроює вечір і прийшло самолично запрошувать мене. З сеї нагоди мушу я собі чорну блузку шить, бо ліф до чорного плаття тепер я ще не можу носить, а інакше, як в чорному, читать, по-моєму, не випадає. Оце ж я тільки що скроїла і сфастригу-вала блузку, та вже й втомилась, тим і лист сей буде не довгий. До завтра листа відкладать не хочу, бо ніколи буде: зрання полізу до Горощенка (все з тою дурною пломбою!), хто зпа, скільки стримітиму в нього, потім буду заніматись з Дорою — ми тепер щодня «неукоснитель-но» занімаємось — далі з Манею Ст[арицькою], що вчить мене виразного читання, а я її французької] і німецької] мови, потім, може, прийде Рада читать по-укр[аїнськи], а далі треба буде читать італьянщину і дещо ладити з віршованих цитат, ну, та й блузу шитиму межи читанням та диктовками. Потроху стараюсь входити в роль de la fille de la maison ], так, наприклад], сьогодні зайнялась білизною і деяким порядкуванням, але се для мене найтрудні-ша робота, і через те моя хата досі не вбрана як слід. Взагалі маю досить моментів для порівнювання себе з тобою: наскільки у тебе всяка робота йшла швидко, настільки вона у мене йде мляво, і все-таки увечері не раз в спині тягне від втоми. Впрочім, тут винні ще хожденія до Горощ[енка] і так деякі візити, хоч би в найближчому районі. Оце було троє іменин зряду: Людм[или] Михайлівни], Софії Віт[аліївни] і Ради,— до всіх трьох не можна було не піти. Сьогодні знов те кресло, нехай йому цур! Ну, та коли б тільки всеї біди на світі, що втома!..

Новини в нас такі: мама з папою їздили в Чигирин і привезли звідти цікаві враження, гарні килими українського] стилю і всякі археологічні раритети. Про сю подо-ріж мама, певне, напише тобі сама. Дора собі трохи порізала бороду, впавши, але се вже гоїться і взагалі нічого особенного нема, хоч одразу налякало воно нас обох, мене і Дору (більш тоді нікого дома не було). Маємо нову служанку, гарненьку і симпатичну дівчину, що дуже старається, може, впрочім, новини ради; між іншим, вона одразу навчилась надівать мені апарат, і се мені дуже до речі, бо я собі тепер щорана, вставши, ходжу 5 мінут без апарата, далі дзвоню, служанка приходить, запрягає мене, і я не потребую чекати, поки хто встане або прийде до мене. Ходжу я без апарата добре, однак все з палкою, інакше кульгаю дуже, от, може, як справлю відповідні черевики, то похода поправиться. Оксана живе тепер фактично сама в хаті, бо мама чомусь там не спить. Дора зо мною, Микось...

85. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Київ,

16, 17 оісовтня 1899 р. Київ Маріїнсько-Благов[іщенська], 97,



Дорога панно Ольго!

Не хутко Ви зібралися мені написати, та й я Вам не зараз, а все через ту саму причину: не було часу (от і як же нам стати «слов’янськими ПІекспірами»?!). Було часом так, що ледве чи могла шматок хліба з’їсти. Спочатку треба було хоч якось трохи куток собі вибрати і прибрати, далі виїздила Ліля до Петербурга 101, то знов було не до писання, а ледве трохи втихомирилося, то втягли мене до літератури. Минулого тижня мала я від-чит про нові напрями італьянської літератури (Ада Негрі і д’Аннунціо), а що до сеї теми прийшлось чимало різних сонетів etc. перекласти та й саму розправу написати, то зайняло се кілька днів шаленої роботи. До того ж я мусила ще собі і вбрання якесь приладити, бо то з моєю машиною (кайданами!) не кожну сукню можна убрати, отже, пошила собі власноручно чорну blouse-fantaisie \u8212? се знов зайняло кілька днів марудної роботи. Читала я ^ тутешньому Літературному товаристві, в присутності 120 осіб,— пе багато людей, але для мене досить. Відчит мій сподобався, і тепер маю його десь надрукувати. Се був мій перший црилюдпий відчит, і мені самій дивно, що я не боялась, читаючи, бо взагалі вважаю естраду якимсь Blutgeriiste102. Маю в замірі ще два або й три відчити, але то ще згодом, тепер є багато іншої роботи. Тільки сьогодні і завтра нехай робота пожде: я взялася до листів, бо інакше страчу всякі зв’язки з людьми, вже «найвищий час» відповідати на давно отримані листи. Вираз «найвищий час» я вичитала в одному галицькому письмі, отже, галичани не мають чого дорікати Вам Німеччиною, бо самі перекладають до слова з німецького!

Так от бачите, взялась я до роботи. Купила собі крісло, приставила до свого столика impromptu103 і пишу, а як не пишу, то шию, а як не шию, то вчу Дору або ще кого «началам премудрости». Дору я прийняла до себе в хату, отже, вона тепер під моїм безпосереднім «згубливим» (як казав один патріот) впливом. Правду кажучи, воліла б я жити сама в хаті, але се було б не по правді, бо тоді інші мусили б жити втрьох (мама, Оксана і Дора), а я ще не так погрязла в егоїзмі, щоб на таке пристати. Врешті, Дора мало мені заважає, бо лягає спати рано, а встає пізно, а я, як Вам відомо, Nachtvogel104 і відколи в Києві, то рідко можу заснути раніше 2-ї г[одани] ночі, дарма що зуби вже не болять (я вже їх поправила). Здумайте, до чого мало було часу — я тільки вчора вперше могла заграти як годиться! хоч фортепіано вже з тиждень як привезене. Правда, раз серед найгарячішої роботи вирвалася і заграла Вашу наймилішу «Poeme erotique» 105 (якби Ви могли її чути там на своєму Новому світі]). A propos, я на забула про «Бретонську легенду» і просила її у п. Лисен-кової, але вона ще не знайшла її для мене серед хаосу нот,— піду завтра правити. Треба завтра і до Люді піти, випросити Вашу «Некультурну» на прочитання, Людя хвалилась, що має її. Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефа-никові від мене за його «Синю книжечку» (нащо її видали в зеленій обложці — es ist etwas komisch 106), я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно... врешті, еся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то тац і хочеться сказати з розпачем Гамлета: «Най дьявол носить смуткове убрання, а я.ладіну ясні кармазини!» — і, певне, я се зроблю, тільки ще не зараз, потрохи звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити...

Рада я, що Київ лишив по собі у Вас такі добрі спомини, а то панове галичани дуже його нам знищили, так лають та дорікають, що нам лишається тільки в груди битися та «шеа culpa» 107 повторяти. Однак я сього не роблю, бо маю взагалі нерозкаяну натуру, а волосся моє і так попелясте, то пощо маю його попелом покори посипати? Тим-то я і з паном професором (антипатія п. Кобр[ин-ської]) преломила копіє за українську молодь, що справді не така вже нікчемна, як він гадає. Між іншим, сей професор знищив страшно мою «Блакитну троянду», казав, що я собі нею попсувала репутацію і тепер мушу поправити свою славу іншою драмою. Тут уже я не ламала копія, а як щира правовірна спустила очі додолу і мовила: «Постараюсь, шановний добродію...» Запевне, моя драматична репутація тепер не високо стоїть в Галичині. О, je mer’sch, je mer’sch! du juter Gott!108, а нарешті — schadet nichts 109, як казали в нашій клініці.

5—17.Х. От і на другий день лишився лист! Се я так листи пишу.

Щоб не забутися, зараз адреси напишу: 1) моєї братової: г. Юрьев, Лифляндской губ., Пеплер-ская у л., №5, А л е к с а н д р е Евгеньевне К о -с а ч; 2) моєї дядини: К и е в, Паньковская у л., №14, Людмиле Михайловне Д р а г о м а н о в о й. Тепер пишіть листи, коли хочете. Вчора отримала лист від братової, згадує і про Вас, зробили-сьте на неї добре враження.

Не знаю, що такого, чогось мені буква за букву заскакує, так бридко сьогодні пишу, що страх, відай, пора кінчати листа. От ляжу і буду читати.

Була сьогодні у Люді, просила Ваше оповідання, та вона не дала, дось заложила далеко між паперами, обіцяла завтра знайти.

Ей, приїздіть, наппо Ольго, знов до мене, та будемо собі знов szaro godziny 110 справляти І і чай будемо пити «не отвратительный», і Гріга гратимем, і я Вам страшні драми та дикі фантазії розповідатиму, та й залетимо обидві ins Blaue hinein!111 А тим часом бувайте здорові, liebe ferne Freundin112. Мама, і Лисенки, і Стар[ицькі] Вас вітають, і дядина теж.

Ваша Л. Косач

86. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

9

21 жовтня 1899 р. Київ 18—-99



X

Милая моя Лілія!

Оце поки там Дора п’є чай, почну тобі листа, а коли скінчу, бог відає, бо якось той час дуже розірваний у мене, проте постараюсь скінчити за дня, а то увечері ніколи буде через «ассамблею Петра Великого». Ніяк я не сподівалась, що Оксана буде так рідко і так довго тобі писати, вона, видимо, подібна до наших кузенів, що цінять свої писані слова на вагу золота! Про Дору і Микося нічого й казати. Впрочім, Дора, здається, щось там передавала через Катрю. Шкода, що ти не написала виразно, які ти хочеш ноти, може, ми мало тобі послали? Врешті, оце ж місяців через 2ХІ2 будеш сама тут, то вибереш більше нот. Фоті щось нігде нема ні слуху, ні вісті, отже, й варення ні з ким передать, а з Катрею мама постісня-лась.

Мама не знаю коли збереться тобі написать, бо тепер оце Маня Ст[арицька] втягла її в народні спектаклі, що Маня сама уряджує в чайній, то все репетиції та різна театральна справа... ти сама знаєш. Здається, і лист Миші, либонь, ще при тобі початий, досі не посланий лежить. Твої переклади теж не переписані, але я от, врешті, перепишу їх сама та вкупі з своєю статтею про італьянців пришлю тобі. То ти своїми перекладами розпо-рядиш, звичайне, як сама знаєш, а мою статейку папа радить понести до Пипіна, може, він прийме до «Вест-н[ика] Европы», було б то не зле, бо там найліпші гроші платять; ну і журнал почтенный. А якщо Пипін зверне статтю назад, то дай її до «Жизни», а коли й там не приймуть, то й цур їй зовсім. Тільки попроси Пипіна, щоб таки прочитав і не дуже довго відтягав свій вирок, бо мені цікаво, щоб ся справа рішилась скоріш.

Папа казав, що ти з Пипіним знайома і що він тебе навіть дуже запрошував до себе, оце буде тобі приключка увійти в його салон, а то, може, хутко не зібралась би. Врешті, якщо, може, тобі через що-небудь неприємно сим зайнятись, то дай мій реферат просто до «Жизни» і fiat voluntas Dei113. Просила п. Гіб[ерман] сказать тобі, що не треба вже передавать її поручення Воронц[ову], бо вона сама про нього їм написала, а тільки, звичайне, коли ти хочеш до їх так піти, то се інше діло, але ради неї не треба.

Пані Романова рекомендує тобі свою знайому, Анну Семенівну Федорченко, студентку першого курсу, що живе в інтернаті,— може, ви там з нею й так зустрілись. Отже, тепер у тебе там знайомих немало, аби був час в гості ходить.

Які ж новини у нас?

Шишманови вже поїхали, переслабувавши перед виїздом якоюсь інфлуенцою чи ангіною з розряду imaginaris 114. Зоря й тепер нібито слабий, а властиве, здоровий, принаймні Черняхівський каже, що Зоря здоровісінький, проте сей пацієнт не хоче вставать з ліжка, співає лежачи, аж хата розлягається, їсть конфети і грається з котом.

Збираюсь оце йти з спеціальною місією — лаяти Зорю. Бо подле хлоп’я замітило, що мати й сестра відносяться до його здоров’я якось релігіозно, і видумує не дай боже: сьогодні його нудить, завтра голова болить, позавтрьому насморк, а там просто «так как-то», тим часом уроки пропускаються та й просто не учаться. Досадно те, що Людм[ила] Мих[айлівна] справді страшенно тривожиться сими maladies imaginaires *, аж сама занепадає, а Зорі ні гадки про се. Виросте, такий як Ліда буде. Нещастя бути довго одиначкою, як Ліда, або єдиним сином, як Зоря. Впрочім, воно часом і пе з одинаками буває.

Людм[ила] Мих[айлівпа], иевтіо, скоро переїде на другу квартиру, бо в сій прокинулась вільгость, але знайти другу трудно, хоч віддається їх багато, та все в нових домах, а на їх дядина не впевняється. Рада все бігає по квартирах, забігає часто до нас; почала вже читать

зо мною по-українськи, спочатку йде трудненько, але все ж нічого. Домна ходить у свою школу і ліпить зуби з гіпсу. Наташа поступила в гімназію, але туди не ходить, а ходить на репетиції до Мані і замість уроків учить ролі. Ото саме їй занятіє!

У нас учіння йде: Оксанине добре, Дорине нічого собі, а Микосеве «ни шатко, ни валко», і то при помочі репетитора,— остатніми часами трохи мов поправився по древніх мовах, але й то не бог зна як, на тройках іде. З Дорою ми занімаємось-таки щодня і вже кінчили повторять та до нового беремось. Шкода, що її арифметика стоїть на мертвій точці, але ж я на се не маю ради, прийдеться їй потім форсированим маршем бігти.

Папа їздив на тиждень по ділам, вчора вернувся. Збирається тобі писать. Папа живе тепер з Микосем в тій хаті, де ти з Оксаною жила. Дора все зо мною, а Оксана з мамою. Найбільший лад в моїй хаті (представ собі!), а в інших ще й досі якийсь відтінок хаотичності замічається; але я ніяк не можу привчити Дору до прибирання за собою, і се мене часом злить.

З околичного світу новин мало. Водовозов читав реферат в Літературному] общ[естві] про Зудермана (в той вечір, як і я), але щось невдало і дуже довго. Анічков читав лекцію публічну про Ібсена і теж невдало. Солов-цов розпочав сезон рівно ж невдало, публіка чомусь не конечне ходить, хоч їй на приманку запрошена Пас-халова. L’interet du scandale 115 зібрав трохи більше публіки, але скандалу ніякого не вийшло і — публіка знов перестала ходить. Щось-то іскуства не цвітуть сеї осені в Києві. Хутко має бути в Літературному] общ[естві] юбілейний вечір Словацького, і там має Антонович читать реферат — цікаво! Приїхав Dr Левицький і вже сидить в клініці з своїм оком, жінка його і Вася теж тут. Приїздив Рудченко (старий) і об’явив себе «трупом» для українофільства, але для всього прочого зовсім живим — давно б так! Тиховський отримав прозвище «Потонувший колокол» — от курйоз! — за те, що багато обіцяв і не справдив надій, здається, він не мало ображений за таке ймення.

Був у мене Петров; переводиться в Дерпт на медицину, чистий вечный студент; казав, що вони з Прот[асьє-вим] збирались до нас літом, та, як відомо, не зібрались.

Од Мих[айла] Васильовича] увесь час не маю листів, хоч сама йому писала.

Серг[ій] Костянтинович] пише, що дуже помалу поправляється, ну, й то добре.

Миша і Шура писали, що бвця вже, нарешті, добре ходить. Миша собі учителює. Врешті, ти там, може, більше про їх знаєш.

Здається, більш нічого, уваги достойного, і, нарешті, ти знаєш, що з мене поганий хронікер, кажуть, ніби се шанс, що може зато вийти добрий поет, я себе тим і потішаю.

Ти мені нагадуєш, що я обіцяла нічого не робить цілий сей рік, але ж 1 — «нічого» не слід в сьому випадку розуміти абсолютно, 2 — се не завжди від себе залежить і 3 — «добрими замірами вимощене пекло», се трошки цинічно, але зате правда. Не забувай, що я ж тепер, так сказать, на твоєму місці, а могла б ти нічого не робить, живучи дома? Врешті, я й так дуже мало роблю (коли одкинути той час, коли писався реферат — das war etwas!116) — minimum того, що слід би. Однак все кожний день хоч що-небудь та зроблено, і то добре. Попала я тепер в компанію перекладання наукових творів і незчулася, як нав’язала собі на шию обузу в 280 печатн[их] сто-р[інок] — ну, чей же вмирати не зараз. Тепер писать можна, бо вже крісло куплене. Коли б тільки мені робочої дисципліни більше, а то зовсім я не вихована в сьому напрямку. На твої питання (які, я забула) відповім іншим часом. Тепер папа заніс твого листа, а напам’ять не пригадаю, що треба.

Однак годі, пора скінчити «книгу». Май в виду, що коли я часом затримаюся з листом, то се не з лінощів,— я від певного часу втратила сю цноту,— а просто часу нема, бо іпших листів багато на черзі. Бувай здорова, моя Лілея, і «Gaudoamus igitur» 117 etc., etc.

Міцно тебе цілую, ти, моє мале-велике.

Твоя Леся

Був недавно Агапов, казав, що наші уманці всі здорові і що — Тося покинув курить!!!

87. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

28 листопада 1899 р. Київ ^§1^99

XI

Люба моя Лілія!



Мені просто аж самій неприятно, що я тобі так довго не пишу. Се, звісно, не через те, щоб я рахувалась листами, я знаю, що тобі ніколи писати a parte118, добре, що пишеш «універсали», так воно і не обидно нікому, і все ж кожний знайде собі в них те, що йому треба.

Не писала я тобі через те, що не могла вибрать часу. Але не лайся знов, бо я, власне, нічогісінько не писала за сей час, відколи твій реприманд отримала, але ж се мало «врятувало ситуацію», бо факт той, на перший погляд, парадоксальний, що чим менше роби, тим менше часу,— для мене факт непреложний. Primo — маю два уроки: з Дорою до обіду, а з Радою по обіді. Робота се зовсім не тяжка, а час, признаться, досить-таки розбиває, бо Дора встає не раніше 11-и (як ти знаєш), за урок сідає коло 12-и, занімаємось так до 2; перед уроком писать трудно, бо через Дору в хаті неприбрано, та й ранком я не людина. Після уроку до обіду теж рідко вдається писати, а по обіді, так між 4-ю і 5-ю, приходить Рада, часом пізніше (в 7) в ті дні, коли вона сама дає урок дітям Личкова (тричі на тиждень, по дві години, за

15 р. в місяць). Занімаємось години 17г, 2, коли ніхто не переб’є, а се таки частенько буває — ти знаєш київський триб життя. Остатніх три дні в такому калейдоскопі людей проминули, що вчора по обіді я вже могла тільки лежать на кушетці і півсонними очима переглядать (властиве, не читать) французькі журнали. Такі речі, як гості

і раути («асамблеї»),— се така force majeure проти якої я не можу нічим оборонитись, і ти мене не повинна докоряти за втому через них, бо всякі forces majeures признає навіть суворий code Napoleon 119. Я навіть думаю, що єдиний паліатив проти сієї force majeure — се почати якусь серйозну роботу на строк, се, далебі, далеко менше втомляє, ніж вештання людей і сидіння правцем при гостях, а до того ж заставляє інших, навіть домашніх, хоч трохи поважати мій час:, вона, мовляв, пише роботу на строк, їй таки справді ніколи. Ти знаєш, либонь, як неприємно буває, лягаючи спати, подумати собі: от і знов день минув даремнісінько, ні собі, ні людям. Невже ти хотіла б засудити мене на цілих 365 таких днів? Положим, ти тепер тільки в далеких спогадах можеш в’явити собі таке життя «вничью», а до того знов скажеш, що мені нічого рівнятися з тобою, бо ти, бач, здорова, а я слаба і т. і. Але ж виходу іншого нема: або калейдоскоп, або робота. Я справді втомлялась, як писала реферат і пр., але то була, далебі, здоровіша втома, здоровіша і морально, і навіть фізично. А нарешті я можу не брать пера в руки, то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Через те зробімо такий компроміс: я писати буду тільки по вечорах, а не по ночах (вдень ніколи і не в стані я). Я не пам’ятаю, коли я обіцяла зовсім нічого цілий рік не робити, се була б занадто чудна і навіть непотрібна обіцянка, аже пригадай, що я навіть в Берліні трохи писала і мої хірурги нітрохи за те не обі-жались, навпаки, вважали, що воно навіть до певної міри корисно.

Зрештою, ти почасти маєш рацію,— не в принципі, а на практиці,— себто коли прикласти твій протест до способу роботи, а не до самого принципу її. Скажу тобі ще одно (се вже зовсім a parte), що мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musael 120 Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрязпути, скиснути і заспидіти — за те спасибі йому. Було б найкраще, якби я могла, поки зовсім поправлюсь, жити спокійно, врівноважено і щоб ніщо мені не натягало нервів, та де ж його взяти таких умов?

Боюсь, що ти всю оцю довгу хрію приймеш просто за «віляння». Але ні, я все ж слухаю твого прийдешнього авторитету (послушание в кредиті). Так, наприклад], я сьогодні дуже зручно викрутила свого чуба з рук Ста-р[ицького], котрий хотів мене залучить до писання драматичного етюда en collaboration121 з ним, «но — не тут-то было». Мушу признатись, впрочім, що і перспектива писати на задану тему (у Ст[арицького] вже уложений план) і в спілці з людиною зовсім іншого літературного покоління і не схожих з моїми літературних прийомів — мені не дуже була мила. Дай боже мені з власними темами справитись. А найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей — се робоча лампа (коли не коптить) і чотири стіни, такий принаймні мій смак. Ст[арицький], здається, розсердився на мене; ну, та пересердиться.

Однак ти маєш право сказать мені, як Раутенделейн Нікельманові: «Erzahle Dinge, dass man wissen will!»122 А я все про своє, забувши, що воно, може, й не цікаве. Про домашні справи, певне, папа, Оксана, Дора і тепер оце мама написали і напишуть тобі краще, ніж я, бо вони мають на се le talent du detail123, якого я не маю. Зрештою, нового мало: Микось був дні три послабував, але тепер здоровий. Оксана все якось в’яла, як то вона завжди в київській обстановці, у мами нерви часто грають, папа скаржиться па одишку, на Дору якісь чиряки нападають, я здорова, і всі кажуть, що у мене дуже добрий вигляд. Та воно ніхто не слабий так, щоб серйозно, а так собі часом поскрипують, як належить городянам. Поскрипування не заважає всім членам нашої родини провадити досить товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, бо я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей. Я буваю частіше тільки у дядини та ще у Стар[ицьких] (там тепер Зіна — скульпторка, дуже вона мені подобалась), а в інших так «про свято». Асамблеї всякі сього року живіші і якось більше в них толку, ніж перше. Літерат[урне] общ[ество] процвітає, як бувають вечори з укр)[аїнською] програмок^ а як з іншою, то ледь бринить, так воно й чередується: один четвер — людей багато, «треск и блеск», другий четвер — до ЗО не дотягає, і «тишь да гладь». Стар[ицький] намігся, щоб там устроїть сцену, і вже заміряється щось ставить. Маня Стар[ицька] влаштовує щотижня народні спектаклі, в одному з них грала мама, а Рада з Оксаною були «лицами без речей», грали теж Маня, Людя і Наталочка (Галя Л. теж була без речей). Спектакль сей (ішло «За двома зайцями») я бачила, він пройшов і живо, і гарненько.

Тепер Маня клопочеться страх, бо поки получиться розрішення на дальші укр[аїнські] спектаклі, то треба ставить російські (бо треба конечне щотижня щось грать), а на них і акторів, і зрителів небагато знаходиться. Окрім сього спектакля, я була в театрі двічі: ходила дивитись на Муне-Сюллі в «Отелло» і на Багрова в ролі царя Феодора. Ні той, ні другий на сей раз не очарували мене, бо їм не личили якось їх ролі. Муне-Сюллі декламував Отелло в той час, як сьому маврові було зовсім не до декламації, і, коли виключити скілька дуже вдатних жестів, оригінальних сценічних tours 1 і проникаючих в душу інтонацій, то можна сказати, що гра його в сій трагедії світить, та не гріє. Багров зробив з Феодора такого вже слабоумного, що йому одна дорога — в Творки, а не в драму. Врешті, й сама п’єса мені не сподобалась, старомодна і важка (9 одмін! І монологи, монологи...), і якось нічим не вражає. Буда ще я на двох концертах: Сливин-ського і Єсипової, обоє чудово грають, але Єсипова краще: тонка, інтелігентна, розмаїта і повна чуття гра. Як де почуєш, що Єсипова дає концерт,— конечне йди слухать, бо таки варто. Ходила теж на деякі четверги в Літер[атурне] общ[ество], на одному, як тобі вже відомо, сама читала. Один четвер уряджувала мама і читала там про 'свою чигиринську подоріж; кажуть, вечір був дуже удачний, та я на ньому пе була, бо саме пішла на Муне-Сюллі.

Був недавно Людіп вечір, з досить случайпою і для самої ініціаторки лосподіпапою програмою, однак все ж пройшов нічого собі. На тому вечорі Стар[ицький] читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка пе заспокоїлась, поки пе визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущения (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни).

Тепер в Києві і другий Левицький (Левитський М. В.), але я його ще дуже мало бачила, на вулиці на одну хвилину, казав, що прийде до нас. Dr Лев[ицький] хутко виїздить (позавтрьому), око його вже починає приходити в норму, а намучився він, бідний, з ним немало. Сестра пані Лев[ицької] Віра поїхала у Умань телеграфісткою, я її рекомендувала нашим. A propos, тетенька Саша недавно об’явилась в Одесі у гостях в Мал[аньи] Фом[и-ничны]. Про се сказала нам панна Клименко, що верталася звідти і була проїздом у пас. Се т[ьотя] Саша так собі «подхватилась и зашумела» зовсім несподівано (може, й для самої себе), бо недавно писала і нічого не згадувала про збори в дорогу. Та се вона добре робить, я сей її звичай люблю. Паша і Тося все міняють свої плани; оце хочу запитати Тосю, на чому вони стали врешті. Хотять продати Луци — жаль, по-моєму, та хто його зна, може, інакше не можна.

Кінчаю вже «книгу», бо спать пора, та й довга вона, тобі, може, й ніколи читать таких книг. В один час із нею посилаю тобі завтра свою статтю «Два направлення в нов[ейшей] итальянской литературе» і три твоїх переклади з К[обилянської]. Переклади затримала мама, бо нікому, навіть мені, не хтіла дать переписувать, а сама вона завжди не хутко збирається. Мій же реферат запізнився через те Літерат[урне] общ[ество], бодай його! Довго розказувать, як іменно було, і не варт, а тільки факт той, що давно скінчена робота валялась бездаремне по всяких конторках, а я думала, що вона друкується.

Тепер я роздумала давати статтю до «Вестн[ика] Ев-р[опы]», там вона навряд чи «ко двору», дай її через Сла-винського в «Жизиь», мама запевняє, що Сл[авинський] дуже запрошував, бувши тут, мене і маму писать в «Жизни», коли так, то нехай зважить, чи ся робота годиться туди; коли годиться, то я б хотіла якнайшвидше знати рішенець редакції (мені багато залежить, щоб се було швидше). Якщо робота буде прийнята, то скажи Слав[инському], що я не хотіла б друкувати її gratis, але ціну їй, прошу його, нехай він сам визначить, бо я їх звичаїв не знаю. Нарешті, якби ти побачила, що він не має охоти зайнятись моєю роботою, то не нав’язуй йому її, а вже, будь ласка, однеси чи й одішли сама в «Жизнь» чи там куди інде, порадившись з добрими людьми або з власним розмислом. Спитай тільки Слав[инсько-го], як умовлятись про гонорар. Я, нарешті, не думаю, щоб він так-таки рішуче не мав охоти помогти мені в сім ділі, бо я і тепер, як було перше і як буде завжди, рада йому помагати, в чім тільки можу (се можеш йому навіть сказать, коли прийдеться до слова). Чому ти не спитала його, як думає він з коректурою перекладів з Гейне? Чи маю я тримати її, чи він доручає лисам? «Атта Троля» я, у всякім разі, корегуватиму сама. Слід би зважити так чи інакше сю справу, бо видання, либонь, хутко почнеться.

Вибачай, що завдаю тобі клопоту. Та в редакцію посилати з провінції від невідомого автора — марний клопіт, а Слав[инського] адреси я не знаю. Ти можеш списатись з ним, коли ходить ніколи.

Бувай здорова, Лілея моя! А скоріш до побачення, бо, либонь, через місяць побачимось. Ти там не сумуй, час хутко пробіжить. Не сердься, що рідко пишу, далебі, тут злої волі нема, се навіть не лінощі. Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. Однак писатиму ще за сей місяць. Ти ж, моя Лілея лілейная, не хили головки на чужині, а держи її стрімко і гордо, як годиться лілеям огнистим.

Цілую тебе дуже міцно.

Хом’яковій поклон і знайомим.

Твоя Леся

88. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

11, 12 грудня 1899 р. Київ 29. XI

Бідненька моя товстенька Лідочко!

Отже я таки зібралась писати тобі, невважаючи на те, що хочу спать (я тепер завжди хочу спать цілий день і тільки ввечері вертається мені енергія), і що перебивають кожну мить, і що з Дорою от-от заніматься треба, але я таки хоч почну тепер, та, може, дасть біг увечері скінчити. Рада, певне, писала тобі, що я була увесь цей час дуже зайнята, і се правда, остатній тиждень я була так зайнята, що наближалась до Ваииного ідеалу («человек, который работает»), хоч, звичайно, його не досягла, бо я все-таки вмивалась, чесалась, пе сиділа в пальто, а надівала плаття, говорила часом з людьми і їла не з книжкою, а з хлібом. Але все ж роботи було чимало, треба було зложити одну conference ргіѵёе !, і не стільки прийшлось писать, скільки читать всяких пре-скучних речей. Та ще у мене звичай серйозно братись до роботи in der zwolften Stunde, т[о] є[сть] коли вже не можна далі ждати. На сей раз хочу змінити свій звичай, через півтора тижні (9 дек[абря]) маю знов conference, тільки не privee, a publique124, в Літературному] общ[єстві], про буковинських белетристів, так от почну писать завтра, щоб писать не «форсированим маршем», а «с прохладцей». Впрочім, навряд чи завтра візьмусь, бо листів багато писати треба, цілих п’ять, та ще й довгих. Очевидно, «человек, который работает», не повинен зовсім писать листів сам, а держать два секретаря, одного для ділових, другого для дружеских і родственных листів, от Ваня має такого секретаря в твоїй особі, а я надіюсь, що, може, колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене, ну, а тим часом «не надеюсь ни на князи, ни на сыны человеческие» і пишу все, що треба, сама або мовчу і з серцем сокрушенным читаю філіппіки розгніваних приятелів і родичів, повторяючи кожний раз «шеа culpa!»

Життя у нас більш-менш таке, як і при тобі. Всі здорові. Мама була трохи слаба, та то вже давно, тепер вона здорова. Мама теж читала дві conferences, одну pub-lique (про свою подоріж до Чигирина), другу ргіѵёе— про укр[аїнську] етнографію. Першу conference читала на своєму ж таки вечорі, що устроювала в Літерат[урному] общ[естві]. Кажуть, вечір вдався добре, але ми (я, Рада і Оксана) на ньому не були, бо пішли на «единственный» спектакль Муне-Сюллі, де нас, по заслузі, спіткало розчарування. Грав Мупе-Сюллі Отелло, а ся роль не підходить ні до його темпераменту, ні до французької grande declamation притім французи мають манію причісувать і навіть гофрирувать Шекспіра a la frangaise 125, що для нас, вихованих в інших літературних традиціях, здається дуже дивним. Коли М[уне]-Сюллі (давно колись) грав тут Гам-лета і Oedipe Roi126, то се було зовсім що іншого! На нас трьох було найшов таких стих, що ми по театрах та концертах ходили, зато тепер як засіли, то нікуди. Врешті, Рада, певне, тобі описала свій train de vie 127 (вона вчора щось дуже довго писала тобі отут в моїй хаті). А от, до речі, вона забула тебе спитати і просила, щоб я спитала, чи ти передала її дарунки Богдані? Напиши їй про се.

ЗО.ХІ. От не прийшлось кінчати листа вчора. До обіду занімалась, а потім гості були, а потім та гостя, що жила у нас скілька днів, виїздила на вокзал, то вже ніяково було остатній вечір сидіти, замкнувшись у своїй хаті. Виїхала вона мало не опівночі, то вже потім не до писання було — спать хотілось.

Читала я всі твої «жалосні листи» про софійські злидні економічні. Справді — положення серйозне. Що ж до журфіксів, то єдиний спосіб — видрукувати в газетах таке запрошення: «М-me Chichmanof a l’honneur d’invi-ter ses amis pour une tasse de l’eau fraiche» 128. Воду можна подавати гарячу або холодну, ad libitum 129, натурально, без варення і без сахару, можна б ще подати des glaces natu-relles130, але се вже небезпечно, бо може піти чутка, що у вас їдять «ледяно», а не просто льод. Багато esprit131 показувати на журфіксах не слід, бо скажуть: «М-те Chichjmanof] a beaucoup de resprit» 132, а сиирт, як відомо, річ дорога, надто коли чистий. У вас тепер мусять бути в моді товариства тверезості і т. і. Нехай Ваня не сердиться на мої дурні Witz’n 133 і не думає, що се я сміюсь над болгарським лихоліттям, мене смішить ваша haute bourgeoisie 134, що рахує шматки в чужому роті, так мовби сама від того ситіша стане, як одіб’є іншим смак до їди. До того ж я думаю, що ся bourgeoisie не така вже й голодна і коли всіх, обзшзає злодіями, то, певне, через те, що має великий досвід в сьому напрямі.

У Людм[или] Мих[айлііши] я часто бувала, тільки остатній тиждеиь не була, бо абсолютно не було часу в гості ходить. Сьогодні піду. Ти, запевне, знаєш, що Зоря був слабий, але тепер він вже настільки поправився, що його думають хутко в гімназію пустить. І що се за кара божа з тим хлопцем! Як був тут сам, то не слабував, а це як приїхала мама до нього, то він їй щомісяця «бенефіси» виправляє! Сказать би, кутають більше, чи що там, ну, то була б простуда, а то ж кір або жовтяниця може напасти завжди на всякого, чому ж торік нічого сього не було, а тепер одно за другим? Ні, я роблюсь дедалі все більшою фаталісткою: «єсть что-то в природе»... Погано те, що Зоря був худий, а тепер ще худіше стане.

Рада, навпаки, дуже поправилась і тепер зовсім не має малокровного виду. Вона тут якось багато живіше стала, ніж була при мені в Софії; може, вона просто постаршала і перестала боятись говорити з людьми, а може, тут їй більше молодого товариства та й причин до розмов більше. Окрім того, треба признатись, що в Софії таки принято, щоб молоді дівчата були безсловесними, ну, а тут сього звичаю нема. І те, що Рада має тут уроки і якусь спеціальну мету (вона готується до екзамену в гімназію), все це робить її більш певною в собі і додає оптимізму.

От що: я говорила з N. про Gaston Paris 135 і видання фольклористичних праць по-французьки (що ти мені казала перед виїздом) і мушу признатись, що одібрала від нього fiasco 1, як, впрочім, і сподівалась. Вони так широко дивитись на справу не звикли, коли б хоч того не упускали, що перед самим носом мають, і то ще було б добре...

Питаєш про папу. Він здоров, зайнятий всякими «сервітутами», що вище мого розуміння. З Л[юдмилою] М[ихайлівною] все клопочуться про документи і ніяк не дійдуть краю, бо там різноплеменні чиновники такого наплутали, що й сам чорт ногу зломить.

Ну, кінчаю, а то не кінчу, душа моя чує. Писати тобі все-таки буду, хоч би там всі forces majeures були против. Цілую тебе, Ваню і Міцікато.

Твоя єдина старша (між всіма іншими) кузина

Леся

89. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ



13 грудня 1899 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

Товаришко люба!

Пишу Вам нашвидку, бо дуже ніколи, роботи багато. Будьте ласкаві, напишіть мені, які знаєте, біографічні відомості про д. Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських письменників: Федьковича, Вас і Стефаника. Про п. Стефаника не знаю, окрім його творів, нічого, а воно годилось би хоч елементарні біографічні звістки подати, 9-го ст. ст. (21-го н. ст.) маю читати, отже, чим швидше напишете мені, тим більшу ласку мені вчините. Дуже лаю себе, що так пізно надумалась вдатись до Вас, але раніш мені то якось на думку не спало, що, власне, ніхто, як не Ви, не поможе мені в сій справі. Коли се клопіт, то вибачайте, але ж то клопіт во славу Вашої зеленої Буковини, то вже не погордуйте моїм проханням.

По відчиті напишу Вам, як воно «тото всьо» випаде.

Тим часом бувайте здорові. Беруся до аналізи «Царівни». Отже, і я буду «критиком»! А іцо!

Коли ж Ви до Києва?

Міцно стискаю Вашу руку. Мама вітає Вас.

Ваша Леся

P. S. Хотіла б особисте подякувати д. Стефаника за його книжечку, та не маю адреси. Тим часом, при нагоді, будьте ласкаві передати йому мій товариський привіт, хоч ми і пе знайомі ще.

90. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

4

16 грудня 1899 р. Київ 18-—99



All

Люба Лілічко!

Сьогодні случайно знайшовся у мами лист мій, що мусив був одіслатися тобі ще хтозна-коли! Напиши, будь ласка, чи отримала ти рукопись (бо я непевна, чи вона справді тобі послана), а коли отримала, то напиши, що ти з нею зробила; коли нічого, то зроби так, як я тут у листі пишу.

Мама таким посиланням дуже поплутала мої плани і взагалі так розсердила, що я ледве можу писать тепер. Ти бачиш, яка може бути акуратність в листуванні при таких умовах?!

У нас все гаразд. Папа і Дора писали тобі вчора. Бувай здорова, до побачення.

Твоя Леся

91. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

21 грудня 1899 р. Київ

XII

Милая Лілеєнька!



Пересилаю тобі листа панни Рафаелі, побачила, що се від неї, розпечатавши для пересилки, і, вибачай, прочитала. Дуже вже мені цікаво було знать, що там з нею. Я сподіваюсь, що ти не розсердишся за се,— якби се було від кого з твоїх близьких приятелів, то я б, звісно, ЙѲ зробила б так, а тут я думала, та так воно і єсть, що нічого privatissime1 нема. Зрештою, коли сердишся, то вилай, а я вже буду надалі знать.

Оце спішуся писать, бо ніколи, не стільки роботи, скільки стан душі «як у чорта перед утренею» — сього вечора читаю в Літературному] тов[аристві] реферат про буковинських белетристів. Не лайся (я знаю, що тобі вже прийшло се бажання), я на нього зовсім мало роботи положила, бо знаю сю тему надто добре, і по ночах н е писала, бігме! У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Серг[ія] Костянтиновича] — в кожному листі нагадує мені, щоб слухала твоїх докторських рад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!

У нас всі здорові, тільки у Дори зуб болить, так що ми з нею мало що спали сеї ночі (се мені дуже до ладу сьогодні!).

У Драгом[анових] ніяк не виведеться біда — тільки що очуняв Зоря від кору, тепер заслабла Рада, бо заразилась від нього. У Ради сильніша форма, ніж у Зорі, і вона, бідняжка, лежить в великій гарячці. Вчора ввечері, правда, їй стало краще, а сьогодні я ще не чула про неї.

Бувай здорова, міцно цілую тебе! До побачення! Стискаю твою лапку. Коли ж приїдеш?

Твоя Леся

92. ДО О. 10. КОБИЛЯІ-ІСЬКОЇ

30 січня, 3 лютого 1900 р. Київ 18—ЗО.І 1900

З Новим роком, з новим щастям! Запізпеиий привіт, але ж від того він не менше щирий.

Скажіть, дорога товаришко, що Ви думаете про мене, чекаючи так довго мого відчиту і — листа? Коли думаєте щось неприємне для мене,— наприклад]: «Ну та й дурисвітка ота Леся!»,— то залишіть такі думки, бо я на них не заслужила. Я була від самого того відчиту мого (від

9 грудня) в нескінченній «тарапаті». Спочатку мусила готувати до друку давніший відчит свій (про Аду Негрі і д’Аннунціо) для збірника тутешнього Літературного] товариства, далі складати один приватний відчит на тему

з української літератури, далі засіла до листів і тільки що зібралась пепеписувати відчит про буковинське «три-зілля» (Kleeblatt1), як тут нахопилася справжня халепа: Оксана і Дора захорували на скарлатину (отже, було не до писання). Лежали вони цілі свята і встали тільки 12— 24-го с[ього] м[ісяця]. Я і Ліля дуже пильно мусили глядіти їх, бо ся страшна хороба погана своїми наслідками, коли не доглянути всього як слід. Бідна Ліля зовсім погано провела свої різдвяні вакації, бо навіть нікуди в гості не можна було піти через страх занести кому в хату заразу. Оце вона вже поїхала знов до Петербурга та верне додому вже аж літом. Однак я побачу її скоріше, бо заміряюся тижнів через три їхати на північ до брата

і до Лілі одбігти, а ще по дорозі маю одвідати того свого приятеля, що має сухоти. Можливо, що тьотя Саша буде

31 мною їхати до Риги, де мешкає старша тітка, якій теж маю «зложити візиту». Таким способом, сподіваюсь, подо-ріж буде приємна дуже. Се пе вадить після прикростів, які я терпіла остатніми часами. Перелечу такі простори, що кожна Mitteleuropeische Seele 136 вжахнулась би на одну думку про них! Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу «кайданів»? Я дарма що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило. Північної Росії я ще не бачила, варто подивитись, побачу й той «жіночий університет» — цікаво.

А па літо, аби дав мені бог заробити гроші за недавно послані до російських] журналів праці (між іншим і за Вас, liebe Morgenseele137), то вибираємось удвох з Лілею до Вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і Завжди мені його бракувало в нашому письменстві. Щодо самого характеру Параски, то, даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: «Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!»138 Вас мусили добре лаяти Ваші dobrze wychowani139 краяни, бо вони не звикли, щоб жінка — хоч і писателька — могла на «щось такого» одважитись. Не думайте однак, що і я бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo 140 доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Такий реалізм я признаю, бо він не виключає поривів ins Blau. Скажіть, чи д. П[авли]к читав «Некультурну»? Се мене дуже інтересує. Ліля так само, як і я, в нестямі од «Некультурної».

«Valse melancolique»141, і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць, як, врешті, побачите і з мого відчиту. Щодо сього відчиту, то, певне, Ви сподівалися від нього чогось більшого, ніж тепер побачите. Я подаю його Вам скороченим тропіки (in extenso !) і виключаю цитати, бо вони, запевне, звісні буковинським читачам, а тим способом мій відчит тратить свою головну покрасу. Боюся, що взагалі він буде мало цікавий для буковинців (порадьтесь там з редакцією, може, не варт і друкувать), бо, як бачите, він зложений для людей, що нічогісінько не знають про австро-руську літературу, і через те повен банальностів. Моя мета була презентувати письменників, а не критикувати їх, бо хіба ж я критик (борони мене боже!)?

22.1—З.ІІ. От і пождав мій лист ще кілька днів, а все через той відчит! Ненавиджу переписувати, а се пришилось аж двічі переписати ту саму річ. Я сей відчит розширила трохи, написала по-російськи, переклала цитати; і послала через Лілю до «Вестника Европы», може, видрукує, бо він тепер дуже чесно обстає за нашу справу проти усяких сіпак aus ordentlichen und unordentlichen Professoren 142. В тій версії я трохи розширила біографічну частину, зробила детальнішу оцінку творів, а в початку підійшла до справи з тоншого кінця, ніж тут, бо то має бути «розправа», а се просто «реферат». Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?

Цитати, що я умістила до свого відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам. А я ж то вже не рада, ні! (Так, здається, по-вашому кажуть?)

Тепер — о справах приватних. Фотографії берлінської тепер, на жаль, не маю і ніяк не можу зібратись написати до Берліна, аби замовити ще. Як матиму, то конче Вам пришлю. А Ви на мене не чекайте та присилайте свою.

Людя Вас дуже щиро вітає і часто згадує, але що не відписала Вам хутко і багато часу минуло, то тепер їй сором озиватись до Вас (воно так часами буває!), от вона і далі мовчить, хоч я і кажу їй, що се «отвратитель-но» так робити! З усіх київських знайомих я тільки і бачу, що Старицьких та Черняхівських, бо вони не бояться нашої «прокаженної» хати — однаково ж п. Черняхівський одвідував наших слабих яко лікар,— а решта всі бояться, отже, ми тепер наче «отлучении от церкви», тільки не можемо витримати, аби часом десь до театру або до концерту не піти, бо таки ж годі витримати, коли такі боги музики приїздять, як, наприклад], піаніст Рейзенауер, котрого я перед тижнем чула. Чи Ви його чули коли? Як ні, то можете жалувати. Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Requiem» *), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, в в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer 2 нічого не порадить. Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis[enauer] справжня сила!

Чи хто Вам пише такі листи, як я? Певне, ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама не раз сміється, що я пишу їх, певне, з високості неба чи зо дна моря, але не з сього світу. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму. Бачила я недавно Ібсенову «Нору» тут на сцені, і — страх подумати! — вона мені не сподобалась. Ся Нора таке наївне звірятко, що я надивуватись не можу, як могла вона вкінці обернутись у Frau Ibsen 3. Але ж таки обернулась, при божій та авторовій помочі, бо остатню сцену була такою проповідницею, що аж злість на неї брала — es klang ganz zu erbaulich und es roch nach 014.

А що треба, те забула! «Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати, бо її хтось у Лис[енка] украв, а я грати вмію, та нот записати не тямлю, напишу своїй кузині в Софію, може, вона пришле, бо в неї є.

А тепер — бувайте здорові! Як бачите, і мої листи мають кінець. Напишіть мені хутко, то ще отримаю. Пишіть, що думаєте, так найцікавіше, тому не ставлю жадних запитань. Щире стискання!

__Ваша Леся К.



1 «Реквієму» (лат.).— Ред.

2 Рейзенауер (нім.).— Ред.

3 Пані Ібсен (нім.).— Ред.

4 Все звучало надто повчально і відгонило оливою (нім.).— Ред.

93. ДО В. М. ГНАТІОКА

11 лютого 1900 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ[енская], 97,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка