«наукова думка»



Сторінка12/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.01 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

Цілую тебе і прошу писати.

Твоя Леся

158. ДО І. Я. ФРАНКА Між 4 і 14 серпня 1901 р. Буркут Буркут

Вибачте, cher Maitre, що приписую на сьому клапті,— на лист не можу здобутися, бо поштар наганяє, а до того ж лежу сьогодні в ліжку, бо розтягла собі трохи якийсь мускул в нозі, впавши порядно (таки все коло того фатального місця, де й при Вас падала), біль пустий і вже минає, та, як то кажуть: хто опікся на молоці, то й на воду дмуха,— так і я звикла ввертати надмірну увагу на свою оперовану ногу і через те лежу для профілактики, хоч се і нудно.

Пересилаю Вам спис новел, до яких Ви були ласкаві обіцяти передмову,— тільки що сама отримала його. Ко-билянська просить при сьому передати Вам її щирий привіт. Про те саме просить і п. Квітка; він часто згадує про Вас, між іншим і про те, що Ви один з трьох знаменитих туристів зволили попрощатись з ним при від’їзді. Нам тут дуже бракує Вас, cher Maitre (без компліментів!), і Вас (се найбільше), і Ваших пісень, і—Ваших пстругів! їли ми, правда, пструги від п. Пігуляка, але ті чомусь не були такі добрі.

Нас тепер мало: Кобринські і Рибаки виїхали. Чи довго ще Ви в горах пробудете?

Щиро вітаю Вас і тих, хто коло Вас.

З поважанням Л. Косач

15 серпня 1901 р. Буркут Буркут, 15.VIII 1901

До когось любого, і дорогого, і славного!

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав. І жаль, що той лист (стільки писанини!) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «иодлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!

Сей лист піде до Чернівець, може, туди скоріш дістанеться. Ой пошта, пошта!! Якби можна було сказати комусь, аби він щасливий був, та й він був би, то хтось зараз би те сказав з цілої сили своєї душі, але що ж, коли для того слів мало... Тільки все-таки хтось каже? аби хтось себе «подлим» не називав, бо хтось так не любить, і то неправда, зовсім неправда, то хтось тільки з жалю так на себе каже. Не було там жадної «підлоти» чи «немочі», і нема за що комусь карати і катувати себе, а колп «ведмідь» справді хоче когось за який лист (все одно, за котрий, бо з них жадний не заслуговує кари) карати, він не карає, а йому сором озиватись, то він, значить, справдешній «в е д м і д ь» в цілому значенні того слова. Ні, я навіть по «ведмедеві» того не надіялась би, я не думаю, щоб він міг, «аби когось вбити», женитися,— се вже було б занадто немудро такий французький «шлюб

з досади», та ні, навіть не французький, бо французи беруть такий ішиоб з досади на чиюсь зраду, але щоб хто Женився з досади на чиюсь любов і щирість, на чиюсь надмірну тонкість, ніжність і сумлінність, то се ще в світі нечувано. Се або просто бляга «ведмедяча» (справді, недобра і немудра бляга), або — сплата якогось давнього довгу якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок, як хтось, а просто «ловить і міцно тримає», коли «люди трафляються». Боюсь я, що комусь грубим і прикрим здається все отут написане, але тут винно schwarz auf weiss. Головне нещастя в тім, що квітка з папороті занадто надзвичайна ростина для всіх взагалі, а «ведмедям» вже надто тяжко розуміти такі з’явища. Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось кааав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і са-мотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну. Нехай хтось не катує сефе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив? Чи він кого «каптував?» Чи він собі «партію» вишукував? Не має чого соромитись, але якщо в ньому збудилася гордість, то се натурально, і так повинно бути, бо хтось має право на гордість. Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Не всякому можна так просто казати, що він нещасний, але комусь можна, бо він пе боїться слова, коли не злякався самої речі. Нехай хтось не говорить таких слів, що він «хтів би не дожити» і т. і., бо хтось біленький буде плакати. Хтось мусить мати одвату до життя, ту найвищу людську одвагу. Все-таки хтось знає, що він нікого не втратив павіки, то ще, значить, найгіршого не було. Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі «ведмеді» здаються малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, ое, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?

Ох, яке воно холодне, сеє schwarz auf weiss! нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темиу-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше

і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б... а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай пе 1 катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить... Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки.

Хтось

P. S. П[ан] Квітка вітає когось. Про деталі тутешнього життя в іншім листі — тепер пізно, треба спати, а пощта завтра раненько відходить.



Хтось здоровий досить, і добре йому. Св[ятій] Анні, побратимові, і всій родині, і чорній донечці моє щире вітання. Приїду у вересні.

Хтось


160. ДО А. МОСКВИ

21 серпня 1901 р. Буркут 1901, 21.VIII, Буркут

Високоповажана пані!

На превеликий жаль, я трохи запізно отримала листа, отже, при найкращому бажанні тяжко було б мені дістатись до Вижниці на 23. Звідси так не можна, що «сів та й поїхав», а треба ще розпитатись за фіру, замовити її, та щоб вчасно приїхала і т. і. До того ж переїзд сей зробити за один день було б меЪі до небезпечності трудно, і не знаю, в якому стані з’явилась би я з дороги на концерт. Я сюди їхала три дні, з довгими відпочинками, а й то була змучена до краю. Шкода, що не знала я сього раніше, була б інакше врядилася з виїздом, а так я собі заміряла виїхати 30-го с[ього] м![ісяця] і десь так за 3—

4 дні дістатись до Вижниці, та, певне, прийдеться-таки так і зробити, бо лікар мені не радив занадто спішитися з гір. Може, шановні краяни будуть ласкаві відсунути концерт на той час, а як се неможливо, то прошу вже Вас, шановна добродійко, передати їм мою велику подяку за ту надзвичайну і нічим від мене не заслужену честь, яку вони

мені складають. Народна справа запевне лежить мені на серці, і коли вже не суджено мені прислужитись їй своєю особою, то постараюсь якось надолужити роботою, а привітним буковинцям я завжди готова служити словом і ділом, оскільки се в моїй силі. Прошу не брати за зле, що висилаю листа, а не ставлюся сама на 25,— далебі, на се цема фізичної можливості при тутешніх обставинах і при моєму здоров’ї, приїхати ж так, щоб все одно спізнитись (могло б статись, що я тільки на 26 поспіла б до Вижниці при буркутському стані речей), то не варто, тоді вже все одно і в вересні прибути.

Так чи інакше, душею я завжди з тими, що так щиро виявляють свою прихильність до моєї невидної та незначної праці.

Щиро здоровлю Вас і шановних краян, що підписані на листі.

З найглибшим поважанням Леся Українка

161. ДО В. М. ГНАТЮКА 27 серпня 1901 р. Буркут 27.VIII 1901. Буркут

Високоповажаний добродію!

Дякую за картки і обзиваюся: листа від п. Питляра з Бродів я отримала, тільки він не дає точної адреси (вулиці і числа дому), тож невідомо, де його в Бродах шукати; чи не будете ласкаві написати мені се. Также прошу подати Вашу приватну адресу у Львові, бо я хотіла б телеграфувати до Вас просьбу вислати книжки до Бродів, до п. Питляра, як тільки отримаю звістку, що там вже є кому ті книжки забрати. Тепер в сьому листі подаю список книжок: відзначені хрестиком попрошу вислати зараз же, якнайскоріше, по отриманні телеграми, а решту меншими пачками при нагоді, про котру сповіщу Вас в свій час пізніше. Прошу написати мені, чи згоджуєтесь зайнятись сею посилкою, а як згода, то куди Вам телеграфувати; писати прошу в Довгополе до о. Попеля, бо від сеї п’ятниці буду вже там і сподіваюсь, що Ваш лист мене там застане; а якби й ні, то мені його перешлють до Вижниці. Вибачте, коли роблю Вам клопіт, але то вже «на алтарь вітчини»...

Моє щире вітання Вам і Вашій дружині з дітками. П[ан] Квітка вітає Вас.

З поважанням Леся Українка

P. S. Я не отримала тут «Вісника», отже, коли мені його не вислано, то прошу розпорядити, аби вислали на адресу п. Москви до Вижниці.

Дуже прошу відписати мені до Довгополя скоріше, аби не вийшло якої проволочки в справі.

Л. У.

P. P. S. Посилаю тепер 4 зр., а що бракуватиме, напишіть, то вирівняю.



162. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

27 серпня 1901 р. Буркут 27.VIII 1901. Буркут

Хтось комусь подає до відомості, що ЗО в п’ятницю виїздить звідси, пробуде кілька день в Довгополі, а кілька день у Вижниці (прошу мені писати у Вижницю до п. Москви), от аби не їхати раптом у долину, та й люди в гості просять; десь дорогою сподіваюсь бачити Стефани-ка, бо писав, що хотів виїхати кудись напротив мене, аби побачитись. Якби п. Квітці було де приміститись в Чернівцях] не в готелі, то приїхали би ми обоє разом, а так він чекатиме у Вижниці, поки я набудуся в Чернівцях, аби потім разом на Україну їхати, бо в Чернівцях] в готелі мешкати не має коштів, хіба на день-два; трошки мені його шкода, але що зробити, приїду сама до когось, а його лишу.

До побачення. Ще писатиму з дороги.

Всім Вашим привіт, а комусь паси.

П[ан] Квітка кланяється.

Хтось

163. ДО В. С. СТЕФАЫИКА



27 серпня 1901 р. Буркут 27.ѴІГІ 1901

Високоповажаний пане товаришу!

Не відписала я Вам одразу, бо все не могла зважити, коли, куди і як їду. Тепер зважила, що виїду в п’ятницю (ЗО) на Довгополе, а звідти, пару днів пробавив-ши, до Вижниці, десь так межи 7 і 10 буду там. Була б дуже рада бачити Вас чи то в Довгополі, чм в Вижниці, напишіть, коли й куди приїдете до Довгополя, де Вам догідніше, бо в Коломиї вже не буду, не лежить туди шлях, вертаю на Україну знов через Буковину. Отже, в Довгополі буду у о. Попеля, у Вижниці — у п. Москви, а в- Чернівцях] - у п. Кобил[янської]. У всякім разі, до побачення — так? Стискаю Вашу руку.

Леся Українка

164. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

6 вересня 1901 р. Довгопілля 6.ІХ 1901 п. с. Довгополе

Хтось перед кимсь дуже винен, що не відписав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим від’їздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день в Гриняві, а там приїхав о. Попель своїми кіньми і забрав когось і п. Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику а крайно невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно, п. Квітка публіцистики, а хтось белетристики. Надворі йде дощ, в інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов’язку) і, певне, немало дивуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні або тріумфатором, або з «моральною побідою». Обіцяв повезти нас в різні місця, показати околицю (се, звісно, як не буде дощу); через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо звідси. В Кутах я мушу зложити візиту п. Стефановичевій,— ми з нею пізнались в Буркуті, і мені та симпатична жінка дуже сподобалась, так що я запросини її прийняла не формально, яко форму гречності, а так щиро, як щиро вони були вимовлені. В Вижниці теж належить мені зложити дві-три візити, бо інакше вижничани будуть зовсім ображені на мене: вони вряджували «в честь» когось вечерок («під протекторатом ц[ісарсько]-к[оролівського] старости»!!) і запрошували когось на той вечір «конечне» високим дуже стилем, в тому роді, що коли комусь лежить на серці доля рідного краю, то хтось мусить приїхати, а хтось таки не приїхав, тільки відписав греч-неиького листочка,— їхати справді було б і трудно, бо поки б хтось дістав у Буркуті фіру та поки б доїхав у Вижницю, от все одно міг би на вечір спізнитись або приїхати втомленим і розкислим до краю. А крім того, ganz aufrichtig gesagt хтось дуже радий, що ие міг бути на тому вечорі, бо і вечір, розказували люди, випав дуже невдало, і хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього «вступні слова» говорять, а публіка йому в лице заглядає: ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть. Минула мене чаша сія і слава богу за його милосердя на сей раз.

Але хтось все-таки пише, що комусь, може, і читати не хочеться. Хтось хотів би вже, певне, знати, коли хтось білий долізе до Чернівець. Хтось думає, що раніш 13—14 навряд чи долізе, хоч і дуже хотів би раніше, але як він тут не самостійно живе, а в гостях, і виїзд його залежить, між іншим, і від чужих коней, то він так, напевне, не може рішати по своїй тільки волі. А скаже він комусь, що хоч його тут і дуже добре приймають і дуже гречно вітають (він собі ні від кого найменшої прикрості не бачить), а все-таки йому з кимсь і в когось найліпше, бо тож недарма люди кажуть, що в гостях добре, а дома найліпше. То й хочеться комусь із кимсь про дещо по щирості поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли б занадто з’їритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють. А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пасами, але він таки попробує. От якби хтось їхав не до Відня, а до когось у Київ, то було б дуже добре,— хтось би його зараз з собою повіз; але як то вже ніяк не може бути, то нехай хтось хоч до Відня їде, а в Чернівцях тепер нехай пе сидить, бо то йому недобре,

Нехай хтось не думає, що чийсь лист пропав, і нехай не жалує. Хтось тільки два листи комусь написав з Бур-кута, а решта були картки, бо хтось в Буркуті був под-лий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим; що і хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю абичого плакати. Тільки хтось не буде тепер писати того всього, бо то було б довго і все-таки, може, не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз по-розуміє. Тільки нехай хтось не думає, що комусь щось лихе трапилось чи що хто-небудь когось мучить, ні, чиєсь лихо більш абстрактної натури і залежить не від фактів, а від думок, не зв’язане ні з якою людиною, а залежить від розбрату у власній душі.

Нехай хтось не думає й так, що когось тая журба «сушить і в’ялить», ні, вона рідко так гостро до когось береться, і не завпеди хтось їй піддається, бо таки звик боротися з нею (вона часто його опановувала й раніше, та потім на який час уступила перед різким жалем по дорогій людині), часом навіть хтось зовсім спокійно розмовляє з душею своєю про те саме, від чого в інший час плаче.

Доказ тому, що хтось не зсох і не зів’яв, се те, що хтось поважчав за сей місяць на 2 кіло,— гладкий став і на лиці черствий, не кашляє і не труситься і по-італьян-ськи не розмовляє з людьми, що сеї мови не вміють. Хтось уже здоровий і як приїде в Київ, то могтиме знов узятись до якоїсь роботи і буде гроші на Крим заробляти. А тепер він мало що робить, бо лінується, а крім того, не хоче втомитись, щоб додому не приїхати втомленим і щоб там не подумали, що він все ще слабий.

Хтось Франкові списка повел послав і чиюсь просьбу передав зараз же, а після того двічі Франка бачив (раз у Буркуті, раз тут, в Довгополі) і нагадував йому, і Фіранко] казав, що конечне напише і то невдовзі.

Хтось кінчає листа, бо вже й так задовгий, і комусь руки застигли пишучи. Через сей дощ хтось дуже мучиться, бо йому все дуже холодно, а як нагріється, то зараз кров кидається до голови і голова болить (се йому завжди восени так, і за те він ненавидить дощову осінь).

Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!! Ну, таки на тім тижні буде, може й раніше, ніж визначив, а вже не пізніше 14-го, напевне.

Хтось просить передати св[ятій] Анні і всій родині його щирий привіт, а когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить [...].

П[ан] Квітка комусь кланяється і чиїмсь браттям теж.

Хтось

165. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ



11 вересня 1901 р. Вижниця 11 .IX 1901. Вижниця

Хтось отримав чиюсь картку і хтів завтра їхати, але що дуже втомлений і стрясений (їхав вчора цілий день страшно невигідною дорогою і в дуже невигідній позі), то не могтиме виїхати, аж позавтрьому, отже, буде у когось позавтрьому, 13-го у п’ятницю, певне увечері, бо від-си поїзд відходить у 3 пополудні. В Кутах хтось не буде, тільки буде тут два дні лежати і вже. Але хтось здоровий, тільки втомлений.

Нехай хтось не дуже гризеться, хтось його порятує.

Всій родині поклін. До побачення. Па!

П[ан] Квітка кланяється вам всім.

Хтось


166. ДО І. Я. ФРАНКА

14 вересня 1901 р. Чернівці 14.ІХ.

Чернівці, ул. Новий світ, н. 61

Будьте ласкаві, cher Maitre, написати мені сюди, як стоїть та справа з Ганк[евичем],— від сього значно залежить, куди маю їхати, чи на Львів, чи на Новоселицю. Але чи туди, чи туди, а з Чернівець мушу виїхати 19-го IX рано, довше мені тут нема що сидіти, бо 20.IX Коб[илянська] їде до Відня, а без неї я в Чернівцях] — чужа. Отже, прошу дуже, не забаріться з відповіддю мені, аби я отримала її до виїзду.

Простіть за клопіт,4 але як Ви мене в сьому не порятуєте, то ніхто не порятує.

Обіцяні рукописі або привезу, або пришлю.

Мій привіт всім Вашим. Бувайте здорові.

З поважанням Л. У.

167. ДО М. І. ПАВЛИКА

15 вересня 1901 р. Чернівці 15.IX. Чернівці

Шановний друже!

Була я вчора у Стоцького, казав, що переписки пошукає, що, «здається, вона десь є», буду обридати, поки знайде. Казав Ст[оцький], що од Вас жадного листа не отримав...

19—20 їду звідси, а в котрий бік, ще й сама не знаю. Львова я трохи боюсь через те, що томить він мене завжди до млостів, а як приїду додому занадто втомлена, то там знов подумають, що я маю сухоти,— тим часом я тепер зовсім здорова (наскільки вже се можливо для такого славного організму, як у мене) і катар свій покинула в горах.

Казали мені у Вижниці, що «Громадський] голос» відновлений,— чи Ви приймаєте участь у повій редакції? і що то за редакція? Я б те хотіла знати не з марної цікавості.

Якщо зважу не їхати на Львів, то напишу Вам ще лист і проситиму писати до мене в Київ просто, я думаю, що можу й через «прірву» листуватися, з ким хочу.

Стискаю Вашу руку.

Л. К.

168. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)



15 вересня 1901 р. Чернівці Чернівці. 15.IX 1901

Лілея моя!

Дуже мені жаль, що не застану вже тебе в Києві, ну, але зате зобачиш мене здоровою. Бачиш, я таки справжнє те скрипуче дерево, що два віки живе... Як будеш мати час, напиши мені вже в Київ, бо через 3 дні я звідси їду. Я напишу більше з Києва, а тут тепер не маю часу — лагоджу новий збірник віршів до друку. Цілую тебе і руку стискаю.

Твоя Леся

Ольга тобі кланяється. Вона теж виїжджає звідси через 3 дні, тільки не зо мною, а сама — до Відня. П[ан] Кв[ітка] ще в горах.

Се ті гори, що я через них з Буркута їхала,— сама федьковичівщина.

169. ДО І. Я. ФРАНКА

16 вересня 1901 р, Чернівці 16.ІХ 1901

Cher Maitre!

Дякую за листа і прошу вибачити за клопіт. Дуже може бути, що я таки персонально з’явлюся у Львові, аби лаятися, з ким варто, і розмовляти по добрості, з ким можна. Якщо приїду, то буде се 20 с[ього] м[ісяця] увечері, спинюся в «Hotel Central», а не в якій приватній господі, аби не віддавати случайно переваги комусь з моїх знайомих та й аби мати волю виходити й приходити невчасно a la bohemienne 1. Можу пробути найдовше до 23, сподіваюсь, що Гр[ушевський] вже буде на той час.

Ольга кланяється Вам, дякує за привіт, а приїхати тепер не може, бо вмовилася рушати з Яворова з О. Оку-н[евською], до Львова вступить на поворіт.

Якщо я не приїду сама, то пришлю довшу епістолію. Поклін пані Франковій і малим.

З поважанням Л. У.

170. ДО М. J. ПАВЛИКА

18 вересня 1901 р. Чернівці 18.ІХ 1901. Чернівці

Шановний друже!

Посилаю Вам те, що здобула від Буч[инського] і Отецького], і той і другий обіцяють пошукати потім ще, чи не

знайдуть більше, але обоє сумніваються, аби знайшли,— я теж сумніваюсь. Ст[оцышй] казав, що напевне знає, що в паперах Купч[анка] жадних таких матеріалів иема; листів Ваших, запевняє, не отримав і про справу з Ма-л[ицькою] нічого не чув.

З листа Вашого бачу, що ліпше мені до Києва поспі-пґати, а не до Львова. Справою займусь ретельно. Постараюсь написати Вам довшого листа ще сьогодні (завтра виїжджаю), а як не вспію (маю ще багато всяких справ), то вже з Києва. Думаю, що нам ніщо не завадить переписуватись і звідти,— я на сі справи маю тепер інакший погляд. Тим часом стискаю міцно Вашу руку.

Л. К.


17І. ДО І. Я. ФРАНКА

20 вересня 1901 р. Чернівці 20.ІХ 1901. Чернівці

Cher Maitre!

Таки не їду я у Львів, а се через 3 години рушаю на Україну через Новоселицю. Так обернулись деякі мої справи, що треба вже навпростець до Києва гнатись. Ще якби я певна була, що приїду та й застапу всіх, кого мені треба, то, може б, якось два дні в себе вкрала, а так, без тії певності не одважугось тратити час, кошти та й таки здоров’я (воно в мене иайгірш не любить втоми) . Жаль мені, що більш тепер пе побачу Вас і Павлика, та вже нехай до другого разу: я вже назнала шлях сей «за прірву», то, певне, їздитиму частіше.

Отже, щодо справ, які Ви були ласкаві взяти на себе, то я попрошу, чи не можна їх так врядити.

Як приїде Ганкевич, скажіть йому, що я гірко жалую

об тій хвилині, коли передала йому ті злополучні рукописи, але вже «сталося», отже, вимагаю тепер від нього, щоб він зробив відбитку окрему перекладу Дікштейна «Хто з чого жиє», надрукованого в «Волі»; нехай скаже, що коштуватиме відбитка, а гроші йому будуть вислані зараз. Я думаю, ім’я його ще так мало відоме російським «властям предержащим», що можпа гроші просто на його адресу слати. Решту перекладів (Лабріола, Енгельс, «Маніфест комуністичний]»), коли він ще не почав друкувати, то нехай і не друкує, а віддасть Вам. Ви ж, будьте ласкаві, відішліть їх Василеві Сімовичеві (Чернівці, ул. Руска, ч. 12), і більш нічого. Коли ж Гашфзвич] «паче чаянія» почав їх друкувати, то нехай назове «Видання групи українських] с о ц [і а л] - д е м о к р а т і в» і скаже, скільки коштуватиме видання їх всіх, кождого нарізно, причім, коли писати мені поштою (я вже прошу, cher Maitre, напишіть Ви мені се таки самі, а Г[ан-кевич] нехай тільки Вам на словах скаже, що треба, бо інакше не діждусь), то нехай «Хто з чого жиє» зветься відбиткою «Над морем», Лабріола — «Атта Тролем», «Маніфест» — «Раткліфом»,, Енгельса розправа — «Баладами»,— аби здавалось, що я трактую про свою власну справу з редакцією «Вісника». Пишіть просто мені: Киев, Мариинско-Благовещенская, 97. Як вишлете переклад Сімовичеві, то напишіть: «Ваші вірші віддав ред [акції] «Буковини».

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка