Наталка та Олександр Шевченки привид у домі гукала глава 1



Сторінка4/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4
Глава 6


Зрештою, розподіл обов’язків під час нічної вилазки до чужого купе завершився мирною домовленістю. Діанка та Миколка згодилися, що їм краще почекати. Нехай навіть увесь вагон, окрім хіба що їхніх стурбованих сусідів, спить, та рухатися коридором учотирьох означало ризик кого-небудь розбудити. А проігнорований ризик, як вагомо зазначив Данилко, майже завжди означає провал. Хлопців проводжали, як на війну, тільки швидше. В коротенькій напутній промові Миколка висловив сподівання, що ув’язнений боцман іще живий, а Дінка просто сказала: — В разі чого — замикайтеся в тому купе й телефонуйте. Я вимкну звук на мобільному, але буду постійно дивитися на екран. Дзвінок не пропущу. — Це не знадобиться, Ді, — впевнено пообіцяв Данилко. І вони вирушили. До таємничого люксу хлопці дісталися без пригод. Проникнути всередину теж було, як завважив великий прихильник книжок про Шерлока Голмса Семко, «елементарно, Ватсоне». Щоправда, хлопці відразу зачинилися — про всяк випадок, із міркувань особистої безпеки. З тих же міркувань світло вони вирішили не вмикати. Увімкнувши заздалегідь прихоплений ліхтарик (Данилко, як завжди, був сама передбачливість), друзі уважно й ретельно оглянули купе. Воно було порожнім. Мало того — абсолютна, цілковита тиша, що стояла в ньому, переконливо доводила відсутність дихання, ворушіння чи інших ознак будь-якої форми життя. Збитий з пантелику і, ніде правди діти, добряче роздратований Семко висловив бажання негайно поцікавитися в Миколки, де ж подівся його боцман. — Випарувався, мабуть, — додав хлопчик сердито. — Або у кватирку вистрибнув… — Або пішов у рейс, — докинув Данилко, але, на відміну від друга, не зі злістю, а з гумором. — Давай-но увімкнемо світло і ще раз усе перевіримо. — Що саме? — кисло уточнив Семко, клацнувши вимикачем. — Зазирнемо в ящики для багажу під полицями — чи немає там мертвого трупа? — Мертвий труп — це як масло масляне, — машинально виправив Данилко. Він, здавалося, й уві сні пам’ятав, що буде, чи, власне, вже є журналістом. — Але ідея з ящиками для поклажі досить непогана. Ясна річ, ящики виявилися порожніми. На верхніх, багажних полицях також нічого не було. — Чисто! — наслідуючи героїв поліцейських бойовиків, оголосив Семко. — Можемо повертатися. Ох, і накостиляю я Миколці! Могли би спати без задніх ніг… Данилко не відповів. Його погляд був прикутий до ніші над дверима купе. Зазвичай там лежали ковдри; деякі пасажири з численною поклажею ставили туди і свої сумки. Тому не було нічого дивного в тому, що в порожньому купе дві темні шерстяні ковдри лежали саме на цій полиці — вкриватись ними було нікому. Одначе дивувало, що одна з цих ковдр накривала щось, за формою схоже на коробку для взуття, а за розміром — для великого взуття. Приміром, для чобіт. — Як гадаєш, що це? — спитав Данилко в Семка, коли той, простеживши його погляд, також помітив ковдру. — Тобто, що під нею? — Не знаю. Але жоден моряк туди не влізе. Навіть якщо його примусово скласти вчетверо. Та навіть юнґа не влізе, повір. Данилко хмикнув і, ставши навшпиньки, простягнув руку до ковдри. Не дотягнувшись, буркнув щось собі під ніс про морського дідька й заліз на нижню полицю. Ухопив край ковдри, потягнув до себе — щось, укрите нею, також поповзло до краю ніші. — Що б там не було, воно зараз упаде, — попередив Семко, спостерігаючи за маніпуляціями друга. — Краще взяти обома руками. Спробуй. Данилко спробував. Довелося повозитись, але він, крекчучи й стогнучи від напруження, таки витяг той таємничий предмет із ніші. Пальці його вже визначили, що під ковдрою щось схоже на решітку (пташина клітка?), а десь у глибині вовтузиться щось живе. За мить ковдра опинилася на підлозі, а перед збентеженими друзями справді опинилася клітка. Досить дивна — низенька й видовжена, вкрай незручної форми. Папузі, котрий був усередині, доводилося буквально лежати. Птах був справжнім велетнем — напозір його довжина сягала метра, і половина з цього метра припадала на хвіст, що стирчав із клітки, мов складене віяло. Ще папуга відрізнявся просто неймовірним яскраво-синім забарвленням, дуже насиченим, і довірливими карими очима, якими й глипав на незваних гостей. Жовта смуга шкіри в нього під дзьобом у напівтемряві здавалася сонячною посмішкою. Першим до тями прийшов Семко. — Отакої! Тепер усе зрозуміло… — Усе, та не зовсім, — заперечив Данилко. — Особисто в мене до тих дядьків уже є кілька питань… — Яких, наприклад?.. — По-перше, чому птаха перевозять у таких жахливих умовах? Ти тільки поглянь на цю клітку! Це ж якась… якийсь інструмент для тортур! Подивися, він лежить, підтиснувши лапки до тулубу — просто нема куди їх подіти. Садисти! І по-друге… Папуга роззявив вражаючого розміру чорний дзьоб і загорлав на усе купе: — Ви хто, матроси?! Черпаки! Салаги! Хочу кістки просолити! Дайте крила розправити, триста акул вам у дупу! — Ну нічого собі! — прошепотів Семко, вражений до глибини душі. — Як він нас назвав? — Накривай його! Хутко! Бо якщо почують ті… нам каюк. — Усі підемо до Дейві Джонса, — життєрадісно підтвердив папуга, після чого на нього впала завіса… тобто ковдра, підхоплена Семком з підлоги. Хлопці перевели подих і прислухалися. Хвилина, дві… з коридору не доносилося жодних підозрілих звуків, хіба десь на початку вагону несподівано голосно заграло радіо. І так само раптово стихло. — Що за музика вночі? — здивувався Семко. — Це Діанка, зуб даю, — озвався Данилко. — Видно, почула цього пернатого хулігана і створила нам звукове маскування. Молодчина, добре придумано! — Якщо це так, то дуже вчасно. То що він таке молов, цей чорнодзьобий? — Не молов, а говорив цілком нормальні речі. Нас із тобою він обізвав черпаками та салагами… — Я чув. Це типу новачки, так? — Щось таке. Молоді, недосвідчені матроси… «чайники», одне слово. Просолити кістки — це на морському жаргоні «скупатися». Ну, а про триста… г-м… акул… — Про акул не треба. І хто такий Дейві Джонс, я також у курсі. Давай уже повертатися. Дуже швидко. — Згоден. І цього хулігана з собою прихопити не завадило б. — Прихопимо, — погодився Семко, утім, з деякою засторогою. Масивний дзьоб папуги так і майорів в уяві збуреного хлопчика. — Сподіваюся, він не клюється? — Та хто його знає, — майже весело відгукнувся Данилко. — Ти його нестимеш чи я? — Давай разом, — хвильку повагавшись, вирішив Семко. Попередньо відчинивши двері й визирнувши в коридор, чи, як висловився Данилко, чистий фарватер, друзі вхопили птаха, мов поліно, і швидко понесли його в напрямку свого купе. Папуга борсався, але якось непереконливо, ніби радше для порядку, ніж від щирого бажання, й мовчав. Та й узагалі, у вагоні панувала тиша. Така всеосяжна, що рипіння дверей, які несподівано відчинила перед мандрівниками Діанка, пролунало як звук, із яким треться об шкло шмат пінопласту, й добряче вдарило по напружених нервах хлопчаків. — Де ви лазите? Чому так довго? — з порогу напустилася на хлопців Діанка зловісним шепотом. — Я тут як на голках! І чого, скажіть будь-ласка, ви там так горлали — аж сюди чути було! Я мусила музику вмикати, бо оті, за стінкою, завовтузилися. А це у вас що за ковдра? — Це не ковдра, Ді, — бадьоро доповів Данилко впівголоса і хвацько, по-моряцьки козирнув. — Це наша здобич. Щойно вполювали… Глава 7


Діанка закохалася в папугу з першого погляду. Одноголосно друзі вирішили звільнити птаха з вимушеного ув’язнення й випустили його з клітки. Вже чверть години Ді без упину прилащувала птаха, сюсюкала з ним, як із немовлям, і навіть обіймала його. Паралельно вона встигала слухати звіт друзів і грозити кулачком стіні, за якою тимчасово ховалися від заслуженої кари «велетень» і «лісовик». — Як це можна — так жорстоко ставитися до тварин? — питала вона чи то в них, чи то в самої себе, і ніжно гладила папугу по голові. — Ах ти ж, мій голубчику! Бідняточко моє карооке! Тебе ображали, так? Запхали в тісну клітку, де ти й лапки не міг випростати, так? Ну нічого. Вони ще своє отримають. Ще дістануть чортів у жменю! — Ді, мовчи! — застережливо зойкнув Семко, та було вже пізно. Папуга, який досі мовчав, не називаючи навіть свого імені — хоча дівчинка й питала, почувши згадку про популярного персонажа українського фольклору, пожвавішав. Зіскочив з Діанчиних колін на матрац, потупцював трохи на місці, немов спортсмен, що розминається перед вирішальними змаганнями, і зачудовано втупився очима в Кабачка. Порося, що сиділо навпроти, на полиці біля Миколки, відповіло доброзичливим поглядом. — Свиня! — вголос захопився папуга. — Морська свиня, дідько мені в пельку! — Тихше! — збентежена Діанка, не здогадавшись відразу накрити верескливого птаха з головою, нащось приклала пальчик до вуст. — Мовчи, нас можуть почути! Це просто порося. Звичайне. Сухопутне. Його звуть Кабачок! — Кабачок, — з готовністю повторив папуга, на кілька децибелів підвищивши свій і без того не надто ніжний голос. — Кабачок, кабак, корчма, таверна! Давай зійдемося якорями! Піднімемо, трясця твоїй мамі, Веселого Роджера! Засвітіть піастри! — Боже мій… — безпомічно сказала Діана, — як зробити, щоби він замовк? — У ковдру його загорни, — порадив Данилко. — Він подумає, що вже настала ніч, і не верещатиме. — Ні-і-іч яка, господи, місячна, зоряна… — затягнув папуга. Власне, назвати це співом було важко — невгамовний птах просто викрикував слова відомої пісні, та ще й так гучно, немов тримав біля дзьобу мегафон. Діанка зсутулила спину, як робила завжди в передчутті неприємностей. — Зараз його почують, — розпачливо мовила дівчинка, і для чогось додала очевидне. — Вони… За мить так і сталося. З сусіднього купе донеслося: — Гей, ви, роздовбаї! Кажу востаннє — вимкніть кляте радіо, бо я зараз вимкну вас! До чортів собачих! З іншого боку купе в стінку також невдоволено постукали. Ображений папуга накокоїжився і замовк. А дітлахи почали радитися, що тепер робити. Виробляти, як сказав Миколка, план протизаконних дій. — Чому «протизаконних»? — образилася Ді на таке визначення. — Ми не робили нічого поганого. — Ви з Миколкою — ні, а ось ми з Данилком поцупили цього співуна, — нагадав Семко. — А це, між іншим, незаконно. — Точно, — підтримав Миколка. — Татко каже, що гасло «Грабуй награбоване» — чи як воно там звучить — ніколи до добра не доводить. — І ще не факт, що вони його вкрали, — вклинився Данилко. — Може, просто два диваки таким чином везуть птаха до Криму… — Якщо ти так думаєш, нащо притягнув його сюди? — з болем вигукнула Діанка. — Чого мовчиш? Я тобі скажу! Бо вони… вони його ображали! А ти одразу це помітив! Не кажи, що ні! У нього лапки затекли в тій клітці! Він поворухнутися не міг! І взагалі… — Це ще не злочин, — знизав плечима Данилко. — Жорстоке ставлення до тварин — це злочин! — заперечила дівчинка. — За це судити треба! — Треба, — підтримав Семко. — В Європі так і роблять, до речі. Але не в нас. Ті дядьки можуть сказати, що перевозять папугу цілком законно. І по-своєму матимуть рацію. А ми вдерлися в чуже купе і привласнили те… — хлопчик глянув на папугу й виправився, — того, хто нам не належить. У нас можуть бути проблеми. — Ну й нехай, — похмуро погодилася Діанка. — Нехай будуть проблеми. — Відчайдушна Ді, — пожартував Миколка. — 1 Справжнісінька маленька розбійниця. Дівчинка зиркнула на друга спідлоба, однак нічого не відповіла. Кілька хвилин, дослухаючись до ритмічного перестуку коліс, мовчали всі. — Я вважаю, — озвалася дівчинка, дзвінким голоском перетинаючи цю свинцеву мовчанку, — що вони підозрілі. Що якби все було законно, то вони б везли птаха в своєму купе, в нормальній клітці і з усіма документами. Он у мого Кабачка три довідки, що він здоровий! Чи навіть чотири! А в папуги клітка радше схожа на тубу! Так що справа тут нечиста. І я певна, що нам слід звернутися в міліцію… — Куди? — здивувався Семко. — До Сімферополя ще далеко, подружко! Ціла ніч попереду. — У першому вагоні має бути міліціонер, — зі знанням справи повідомив Миколка. — Або не в першому, а в тому, де начальник поїзда. Це залізнична міліція, по-моєму. Чи якось так. — Та хоч яка, аби була міліція, — зраділа дівчинка. — Годиться й залізнична. Отже, ми мусимо знайти того міліціонера… — І зізнатися, що ми викрали папугу з чужого купе, — іронічно продовжив Семко. — Нам за це надеруть вуха, птаха повернуть цим… липовим власникам, і все стане, як у казці. Що далі, то страшніше. Ні, це не вихід. — Ситуація патова, — кивнув Данилко, який останнім часом захопився шахами. — Ну, і що це означає? — збрижив носа Миколка. — Що ми зайшли в глухий кут. — А… так би одразу й сказав. Ні. — Що — ні, Микольцю? — якось надмірно улесливо перепитав Семко. — Ні, не зайшли. Тато казав, що глухих кутів не буває. І якщо ти не можеш рухатися вперед, краще відступитися. Зробити кілька кроків назад і добре обдумати, що робити далі. — А, філософія… — розчаровано буркнув Семко. — Ми цілий вечір тільки те й робимо, що думаємо. — Нічого. Це корисна процедура, — усміхнувся Данилко. — А мені чомусь здається, — ні до кого не звертаючись, мовила Ді, — що це рідкісний папуга. Великий, синій… Я таких ніколи раніше не бачила. Різних бачила — жако, какаду, ара, хвилястих… А цей — якийсь особливий. А ще я читала, що багатьох папуг контрабандою привозять до Європи, інколи навіть під спеціальне замовлення. Що, як це — саме такий випадок? — Якщо цей випадок навчився так шпрехати по-нашому, — хмикнув Семко, — отже, його привезли до України ще яйцем. — А судячи з того, що саме він шпрехає, — підхопив Данилко, — сюди він йшов морем у компанії джентельменів удачі. — Піратів, тобто? — Саме так, Микольцю. Знаєте, що наш безіменний друг запропонував Кабасі? Битися, розважатися і смітити грошенятами. Що й казати, широка душа! — Так, але хіба «лісовик» та «велетень» схожі на морських вовків? — засумнівалася Діана. — Анітрохи не схожі, — підтвердив Данилко. — Та це нічого не доводить. — Ет, дізнатися б, як звуть цього корсара, — дівчинка глянула на птаха, який підняв голову й потерся об її руку. — Може, в Полтаві його хтось уже шукає… Як тебе звуть, красунчику?! — Йо-хо-хо, — сказав папуга, — і пляшка ро-му! — Може, татові зателефонувати? — запропонував Миколка так неохоче, що відразу стало зрозуміло — глухі кути все ж бувають, і щойно він знайшов один із них. — Він однак чергує, не спить… Попросимо глянути, чи не було даних про зниклого птаха? — У карному розшуку? Та ну, Микольцю… Зазвичай такі оголошення поміщають в газетах або на стовпах вішають. «Зник пес, тому, хто знайде — винагорода»… — Я розумію, Ді, але ж це — мій татко. Він усе про всіх знає. А що не знає, про те напевне чув. А крім того, папугу могли й викрасти. Ну то як — дзвонимо? — Подзвони мені хоч раз! — закричав папуга, підстрибуючи на матраці, мов на батуті. — Подзвони мені, благаю! — О, почув знайоме слово, — втомлено мовив Данилко. Проте Діанка не вгавала. Вона знову нахилилася до птаха. — Куди подзвонити, серденько? Куди? Номер телефону знаєш? Який телефон? — Мій! Телефон! — повідомив синьоперий розбишака, не припиняючи стрибків. — Дев’ять! Один! Один! — Та ну, він, певно, цілодобово радіо слухає, — зробив висновок Семко. — Якусь пісенну хвилю. — Авжеж. У вільний від спілкування з піратами час, — ущипливо промовила Ді. — Ти нічого не доб’єшся від нього, подруго, — з жалем констатував Данилко. — Папуги мають добру пам’ять, але не тямлять, що говорять. — Салага! — загорлав крилатий пірат. — Я бувалий-солоний, а ти хто?! — Про що це він? — знову не зрозумів Семко. — Стверджує, що перетинав екватор. — Думаєш, не бреше? — Не знаю, Семчику. Може, й прибріхує — який без цього моряк… — Я літати вмію! — виклав свій найбільший козир папуга і на підтвердження цих слів розправив крила. Увесь його вигляд ніби промовляв: може, комусь із вас, черпаки, і вдасться в майбутньому перетнути екватор, та здійнятися в небо вам точно не світить. — А ти?! Гоноровий птах конкретизував свій запит, втупившись у Данилка, котрий насмілився звинуватити його в брехні. Той лише головою похитав. — Номер, номер, — знову затріщав папуга без жодного видимого зв’язку з попереднім спалахом гніву. — Мій номер… п’ять нуль сім два шість три дев’ять. Це прозвучало так несподівано, що дітлахи встигли лише розгублено перезирнутися. Звісно, ніхто з них не тримав напоготові олівець. А птах, насолоджуючись ефектом, крякнув, зовсім як старець, що розминає затерплі суглоби, і знову замовк. — Повтори, — нарешті отямилася Діанка і благально склала долоні човником. — Будь ласочка, маленький… — Мадам, — ґречно відгукнувся папуга, — тримайте шиньйон, буде штормити. Діанка безпомічно глянула на хлопців. — Перші три цифри — п'ять-нуль-шість, — невпевнено мовив Данилко. — П’ятсот сім двадцять шість тридцять дев’ять, — тихо, але чітко сказав Миколка. — Дуже простий номер, до речі… — Ну, Маковію, ти даєш! — Семко аж присвиснув, демонструючи своє захоплення. — У тебе ж математика завжди кульгала на обидві ноги! Відколи це ти з цифрами дружиш? З яких пір? — Ні з яких, — буркнув Миколка. — Я просто пам’ять треную за спеціальним методом. Є різні види пам’яті — зорова, слухова, асоціативна, і я… — А нащо це тобі? — перервав Данилко. — Ти ніби склерозом не страждаєш. Краще б… — Що? «Спортом зайнявся», — хотів було продовжити хлопчик, але в останню мить припнув язика. З його боку це прозвучало б жорстоко. — Та нічого. Що ж, твої тренування принесли плоди. Давайте запишемо номер. — Ось, — Ді простягнула Миколці кулькову ручку й обгортку від печива. Той ледве зумів нашкрябати жадані цифри на промасленому папері й замислено констатував очевидне: — Номер не полтавський. — Ну і що? — Ну й те, Ді, що поїзд наш — не транзитний. Ані через Київ не йшов, ані через Харків. Отже, або це мобільний телефон, і тоді нам доведеться набирати коди всіх мобільних операторів по черзі, або… це київський номер. І тоді мій татко в цій справі не обізнаний. Навряд чи папугу подали у всеукраїнський розшук. — А що, — засміялася Діанка, — я б такого і у всесвітній подала. З Інтерполом шукала б! — Мадам, — зрадів папуга, — ви прекрасні! Данилко так остаточно й не визначився, здалося йому чи ні, але Ді ніби почервоніла. А він, подумавши, що гульвіса-птах має рацію, чомусь збентежився й відкашлявся, перш ніж говорити далі. — Отже, з якого оператора почнемо? — А давайте з Києва, — запропонував Семко. — Тобто з коду «нуль сорок чотири». Подзвонимо туди і швиденько спитаємо, чи є в них папуга. А якщо немає, то почнемо згадувати всі мобільні коди. — Так, але дзвонити з мобільного на міський номер — це дорого, — завагалася Діанка. — У мене на рахунку гроші є, — заспокоїв Данилко. — Гривень сто, не менше. Тато поклав, щоби я завжди був на зв’язку. Коли я поясню, куди й навіщо я їх витратив, він зрозуміє. Зрештою, — хлопчик приязно посміхнувся папузі, — це ж практично батьків колега. Товариш по службі. А морське братерство — зобов’язує. — Сім футів під кілем, старий пройдисвіте, — розчулено мовив птах. І навіть без Данилкових пояснень усі зрозуміли — крилатий корсар дуже доречно та щиро побажав удачі товаришу. Глава 8


А за десять хвилин знайшовся й хазяїн балакучого птаха. На коді нуль-дев’яносто сім. Почувши традиційне «Чи не зникав у вас синій папуга?» — питання, на яке в столиці їм відповіли щось про зелених чортенят, на коді нуль-шістдесят сім закликали спати і не морочити людям голови, а на нуль-п'ятдесяти міцно вилаялися й кинули слухавку — дядько, судячи з голосу, ще не старий, схвильовано вигукнув: — Так! Був! Зникав! Точніше, зник три доби тому! А ви хто? Ви знайшли його? Він у вас? Звідкіля ви дзвоните? Ви бачили моє оголошення в рекламній газеті? Сам не знаю, навіщо я його дав. Адже ясно, як божий день, що птаха викрали на замовлення. Зламали двері, і… То хто ви такі? Данилко, якого, як найбільш спокійного і врівноваженого, Команда Мрії одноголосно делегувала на проведення перемовин, детально все пояснив. І те, хто вони такі, і як та де знайшли папугу, і звідкіля дізналися номер телефону, і в яких саме умовах транспортували птаха. Почувши це, дядько аж зубами зарипів від злості. — Мерзотники, — вилаявся він на адресу викрадачів — чи лише доправників? — Поганці безсердечні. Їх би запхати до труни площею півметра — якої б тоді заспівали?! Але ж зараз усе гаразд? Ви його звільнили? — Так, ну звісно ж, — відповів Данилко, тамуючи посмішку — власник папуги виявився майже таким же балакучим створінням, як і його підопічний. Ось хіба що морських термінів у розмові не вживав. А так… — Може, вам передзвонити? — стурбувався тим часом дядько, згадавши, що його номер набрали з поїзда, себто — з мобільного телефону. — У мене є пільги на стаціонарному… — Та не треба, — відмовився Данилко. — Час тисне. Як вас звуть, вибачте? — Ой, це ви мені вибачте, — заметушився дядько. — Я так зрадів, так розгубився… Моє прізвище Сквир. Микита Петрович Сквир. Я орнітолог. — А де ви є? — поцікавився Данилко. І почув у відповідь здивоване: — Удома… — Я здогадався, — щоб не засміятися вголос, хлопчик скорчив страшну гримаску. — В якому місті ви живете? — А, ви про це… В Києві. Працюю в столичному зоопарку. Можна мені поговорити з Флінтом? — То його звуть Флінт? Чудове ім’я. А він не розхвилюється, почувши ваш голос? — Гадаю, що ні. Навпаки, заспокоїться. А потім я батька покличу — він у мене моряк у відставці й яхтсмен… Це він навчив Флінта всього… ну, ви розумієте. Данилко увімкнув на своєму телефоні гучномовець, коротко відрапортувавши в слухавку: — Готово. Говоріть. — Флінте! — голос Микити Петровича, дещо спотворений відстанню та тріском електромагнітних перешкод, звучав усе ж досить чітко для того, аби папуга його впізнав. І Флінт упізнав. Він застрибав по полиці, мов скажений, а потім зненацька перелетів на протилежну полицю й почав тертися об Кабачка щокою — точнісінько так, як це робив найкращій друг Кабасі кіт Тимофій. Друзі, дивлячись на ці «котячі» ніжності, аж роти пороззявляли. А пан Микита говорив далі: — Флінте, друзяко, ти там тримайся, добре? Зараз ми щось придумаємо! Ти скоро будеш удома. Тримайся там, чуєш! І дітлахів не ображай! — Боцмане! — зарепетував Флінт. — Моряк дитину не образить! Де капітан? — На вахті. Зараз підійде… Почувши це, бешкетник Флінт неначе полиняв, за якусь мить утративши весь свій босяцький вигляд, припинив лащитися до поросяти і, як-то кажуть, став навитяжку. Він і справді витягнув шию вгору, немов побачив у себе над головою щось надзвичайно смачне, і прицілювався те «щось» клюнути. А в з трубки тим часом залунав зовсім інший голос — ще досить потужний, гучний, та вже ледь торкнутий памороззю прожитих літ. — Флінте! Микита сказав мені, що ти там! Ти мене чуєш? — Так точно, капітане! — карбуючи кожне слово, відповів папуга. А потім (вочевидь, від надміру почуттів, викликаного знайомим голосом) метнувся до столика, на якому лежав телефон, вражаючого розміру пазурами вчепився за край стільниці й заходився зосереджено дзьобати її поверхню. Звук виходив такий, наче хтось довбав стіну відбійним молотком. — Ось тепер, — тяжко зітхнула Ді, — у нас точно будуть проблеми. Почувши її, капітан скомандував: — Флінте, відставити шум. — Є відставити шум, капітане, — бадьоро згодився Флінт і, відчепившись від столу, повернувся на полицю. — То він що, — з побожним захватом мовила дівчинка, звертаючись до голосу на іншому кінці лінії, — все-все розуміє? І що ви кажете, і що він відповідає? — Усе, люба панно, — відповів капітан. — Дозвольте відрекомендуватися — Петро Макарович Сквир, капітан другого рангу у відставці. А ви хто, дорогі рятівники Флінта? — Ми — школярі, — відповів Миколка. — Їдемо на канікули. У нас сусіди підозрілі, і ми… — Ні, зачекай, — раптом перебив друга Семко. — Ми — не просто школярі. Ми — команда Мрії. А Мрія — це таке містечко на Полтавщині. Ми — такі собі місцеві детективи, доволі знані у своєму місті. Усього нас четверо, і п’ятий — Кабачок. Це наше службове порося з видатним нюхом. Ось. Пан Петро засміявся. — І скільки ж розкритих справ на вашому рахунку, детективи? — П’ять. Тобто вже шість, якщо рахувати випадок із Флінтом, — і бровою не повів Семко. Сміх увірвався. — Рахувати, — сказав капітан другого рангу Сквир. — Випадок із Флінтом неодмінно слід враховувати. Ви, до речі, в курсі, що вас чекає винагорода? — Ні, не в курсі, — рішуче відповів Данилко. — І ніякої нагороди нам не треба. Ми це зробили… ну, бо красти не можна. Хоча ми й самі його вкрали, по суті… — Це зовсім різні речі, юначе, — твердо сказав пан Петро, і Данилкові відразу полегшало. — Ага, — відповів він не за статутом. — Вони ж везли те, що їм не належить, ті дядьки. А Флінт у вас такий класний… — Я — красень! — ствердно кивнув папуга. — Я — мрія всіх дівчат! І заходився чистити пір’ячко собі під крилами. — Папуги — давня моя любов, — зізнався пан Сквир. — Мабуть, тому й син орнітологом став — усе життя в нас їх повна хата була, цих птахів. Жінка моя покійна, царство їй небесне, жалілася, що від кліток у квартирі нема де пройти, а папуги вже просто на голову сідають. Так воно й було, власне… Та насправді й вона їх любила. Не менше, ніж я. — Капітане, — поцікавилася Ді, — а Флінт у вас якої породи… чи як це правильно називається? — Вид. Великий гіацинтовий ара, або гіацинтовий макао. Дуже рідкісний, дуже розумний… Мені його подарували друзі з Болівії… — А де це? — пошепки запитав Миколка. — Біля Бразилії, у Південній Америці, — відповів Данилко. — Саме так, — підтвердив капітан Сквир. — Він ще зовсім пташеням був… Таким гарненьким. Я його виховав. Давні індійці, до речі, вважали, що кожна благородна людина мусить за життя навчити говорити бодай одного папугу. — Судячи з того, який він балакучий, — нечемно гигикнув Миколка, — ви дуже благородна людина, капітане. — Ну так, на тому й стоїмо, — підтримав жарт пан Петро. — А як гадаєте, для чого його викрали? — спитала Діанка. — Ваш син вважає, що на замовлення… — Тут я з ним згоден. Як я вже згадував, ці птахи дуже рідкісні. На ринку коштують до десяти тисяч доларів. Хлопці — усі троє — дружно присвиснули. Діанка зойкнула, притиснувши долоні до щік. — Ну нічого, — самовпевнено видав Миколка. — З нами він у безпеці. Йому нічого не загрожує. — Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — порадила Ді, звівши бровенята в одну сувору лінію. — До кінцевої станції шлях дуже далекий. А через стінку від нас їдуть двоє злочинців — і скоріше за все небезпечних. Їм варто лише зазирнути до нас у гості… — Я зараз зателефоную в Сімферополь, — пообіцяв капітан Сквир. — Маю добрих знайомих у Криму — вас зустрінуть і про все подбають. Передасте папугу їм, вони надійні. Скажіть номер поїзду та вагону, і бажано — час прибуття. — Поїзд номер сорок п’ять, прибуває до Сімферополя о першій п’ятнадцять, — відчеканив Данилко. — Ночі, — навіщось докинув Миколка і, впіймавши здивований погляд друга, уточнив. — О першій п’ятнадцять ночі, а не дня. — Якби це був день, я сказав би «тринадцята п’ятнадцять», — відрізав Данилко. І додав, уже в слухавку. — Вагон номер сім. — Молодець! — схвально промовив пан Петро. — Доповідаєш чітко, по-військовому. — У мене татко — морський офіцер, — пояснив Данилко, і чи не вперше відтоді, як вони познайомилися, друзі завважили, що в його вустах це прозвучало гордо. — Он воно що… Бойовий товариш. Добра зміна нам росте! — Не росте. Тобто не зміна. Я… буду журналістом. — Та хоч і двірником — аби людиною лишався. А щодо цього я жодних сумнівів не маю. Ну все, даю відбій, хлопці та дівчата. Бережіть Флінта, добре? — Не хвилюйтеся, — хором запевнила Команда Мрії, — збережемо. А Флінт задерикувато гукнув: — Капітане! Хто до нас з мечем прийде, той від молота загине! Пан Сквир хмикнув, про всяк випадок записав номери мобільників Данилка та Семка, порадив дітлахам замкнутися в купе та уникати зайвого галасу й відключився. Глава 9


Дві години минули спокійно. Двічі телефонував пан Сквир — цікавився, як справи. Флінт щось бурмотів собі під ніс, тобто під дзьоб, але тихенько, ледве чутно, а ще чіплявся до Кабасі з пропозиціями «розігріти трюм» — попити чаю, «завантажити трюм» — поїсти, і «повісити на очі чорні мітки» — поспати. Остання пропозиція, перекладена, за висловом Миколки, з морської на українську всезнайкою Данилком, викликала жваву підтримку в усіх потомлених дітлахів. — Діло каже! — вигукнув Семко, чиї очі, незважаючи на хвилювання, а може, саме завдяки хвилюванню й усім пережитим пригодам, просто-таки злипалися. — Нам варто набратися сил. — Варто, варто! — заторохтів папуга, розпускаючи перед Діанкою хвоста, і зворушливо зазираючи їй в обличчя. — Давай, красуне, поцілуй мене! Ех, пришвартуватися б з такою в тихій гавані! — А це що означає? — засміялася дівчинка. — Флінт каже, що з такою, як ти, можна й одружитися, — і собі засміявся Данилко. Семко, спостерігаючи за цим вибухом веселощів, чомусь насупився. — То ми будемо спати, чи як? — деренчливим, мов стара підвода, голосом спитав він. Діанка замислилася. З одного боку, їй, звичайно, хотілося спати — як і всім. А з іншого… — Що, як ті контрабандисти перевірять люкс? — те, що її бентежило, Ді завжди висловлювала вголос, стверджуючи, що так їй краще думається, і взагалі — озвучена проблема зменшується принаймні вдвічі. — Виявлять, що папуги там немає, і… — І що? — поцікавився Миколка і широко позіхнув. — Що вони зроблять? — Ще не знаю. Але сидіти, склавши руки, вони точно не будуть. Не та публіка… — Твоя правда, Ді, — кивнув Семко. — Від них чого завгодно можна чекати. Ет, шкода, що я не дотумкав вікно відчинити в тому купе. Вони могли б вирішити, що папуга якимось чином звільнився й випурхнув на волю. — Разом із кліткою? — скривився Данилко. — Клітку треба було там покинути, — не відступався Семко. — Тоді б усе здавалося правдоподібно. Ніби папуга сам з неї вибрався і зробив ноги… тобто, крила. — Що вже махати після бійки кулаками, — зітхнув Миколка. — Це навряд чи щось дало б, Семчику, — Діанка, побачивши, як засмутився друг, заходилася заспокоювати його. — Вони… ну, ці бандити, звісно, перевірили, чи вікно зачинене, перш ніж піти звідти. Чим би птах міг його відчинити? Дзьобом? Лапами? Воно ж опускається згори вниз… — А добре було б тих двох знешкодити, — сказав Миколка, думаючи про своє. — Тільки як? — Ніяк. Краще нам підстрахуватися на той випадок, якщо вони все ж виявлять зникнення Флінта. Я піду шукати начальника поїзда. І тутешню міліцію, — з цими словами Діанка попрямувала до дверей. — Тепер у нас є докази. Є телефон справжніх господарів папуги. Вони все підтвердять. Так що нехай «велетня» та «лісовика» затримають за крадіжку… — Хто? Міліціонер та начальник потяга? А крім того, Ді, ти гадаєш, що ці кримінальники так одразу й скажуть: «Авжеж, це ми його викрали, судіть нас, люди, народним судом»? — зіронізував Семко. Діанка насупилася. — А по-твоєму, що вони скажуть? — огризнулась вона. — По-моєму — щось типу «самі ми нетутешні». Мовляв, нас попросили перевезти птаха, ми погодилися, чом би й ні, і про жодного Микиту Сквира, орнітолога, ми й близько не чули. І спробуй довести, що це не так. Між іншим, на поїзд вони сідали разом із нами, у Полтаві, а Сквири мешкають у Києві. — Ну то й що? — Та нічого, Ді! Їм цієї справи не пришити. — От якби дізнатися, як їх звуть, — мрійливо промовив Миколка. — Прізвища, паспортні дані… Я тоді точно б тата потурбував. І якщо вони до чогось причетні, це спливло б. Недарма ж отой «лісовик» про розшук згадував! Отже, мав причини міліції боятися. І ми б їх затримали… — Закричали б «тримайся, хто може!», — хмикнув Семко. — А що робив твій Еркюль Пуаро, Ді? В такій ситуації? — Він не мій, і… він збирав усіх в купе… чи деінде… усіх підозрюваних, і провокував їх на зізнання… Викладав свою версію злочину і звинувачував когось, хто був ні до чого. Справжній злочинець розслаблявся, втрачав пильність. І коли мсьє Пуаро починав говорити вже про істинного винуватця, той навіть не відразу розумів, що йдеться про нього… А потім… — Ні, — категорично забракував Миколка. — Нам це не підходить. Недарма кажуть: що нам, слов’янам, добре, те французам — смерть. Ну, і навпаки. — Пуаро — бельгієць, — машинально виправила Ді. Миколка знизав плечима. — Хай хоч папуас — не про це йдеться… З цими товаришами в одному купе не посидиш. І вже точно в очі не звинуватиш… — Постривай поперед батька в пекло лізти, — зупинив його Данилко. — І мсьє Еркюля ти дарма недооцінюєш. Провокація — це доволі дієвий метод. Тим більше, що ми ним уже користувалися. Не раз. — То що, — втомлено спитала Діана, — мені не йти до міліціонера? — А може, нехай іде? — висловився Миколка. — Іншої нагоди може й не бути. Маковій-молодший як у воду дивився. Однак тоді про це ще ніхто не знав, і Миколку не підтримали. — Нащо ворушити осине гніздо? — знизав плечима Данилко. — Ось прийде Ді, приведе з собою міліціонера… І що? Доведемо ми щось чи ні, ще вилами по воді писано. А от коли вони злізуть з потяга, а на пероні на них чекатимуть ті, хто треба, — тоді буде інша справа. Навіть якщо від викрадення Флінта вони відкараскаються, то, цілком можливо, що їх розшукують — тут Миколка має рацію. Так що… не будімо лихо, доки тихо. — А вони, до речі, в те купе можуть і до кінця шляху не зазирати, — підтримав Семко. — Нащо їм? Вагон спить, папуга мовчить — чого смикатися? — То буде класно, якщо так, — виразно сумніваючись, відповіла дівчинка. — Однак я все ж боюся… — Чого? — Того, Семчику, що все це надто добре, аби бути правдою. Глава 10


І, як виявилося згодом, Діанка мала рацію. Бо доки дітлахи радилися, в сусідньому купе почулося ворушіння. Хтось із злодіїв відкашлявся, зліз зі своєї полиці, довго чимось шарудів — так довго, що розбудив напарника — «велетня». Той лайнувся і звелів: — Перевір, як там товар — чи не здох часом… — Тю, чого б це він здихав? Не сто років їдемо, — прокашляв у відповідь «лісовик» — йому, видно, не хотілося виходити з купе. — Я твоєї думки не питав, дебіле, — розізлився «велетень». — Чув, які ці крикуни ніжні? Мруть у дорозі, мов мухи. А я бабки втрачати не хочу! Може, ти з ковдрою перестарався, і він задихнувся? Тому й мовчить. Одне слово — роби, що велено! Було чутно, як «лісовик» пробурмотів щось нерозбірливе і почовгав до контрабандистського купе. Члени Команди Мрії злякано перезирнулися. — Здається мені, що зараз буде шухер, — зітхнув Миколка. — Біжи, Ді, в перший вагон, а ми тут зачинимося. Тоді є шанси, що всі вціліють. — У бою я — лев, — не забарився похвалитися Флінт. — Мовчи, приятелю, — Данилко заспокійливо погладив птаха по голові. — Ані пари з вуст. Це й буде твоїм бойовим випробуванням. Дівчинка послухалася Миколку, вислизнула з купе і на ватяних ногах кинулася до тамбуру, обережно озирнувшись — чи не побачить її злочинець. На щастя, той усе ще був у купе-люкс. Бігти було важко — поїзд добряче хитало, кілька разів Діанці навіть здалося, що вона впаде. Важкі двері в переходах між вагонами деколи заклинювало, й Ді доводилося відчиняти їх із зовсім недівочими зусиллями. За вікнами, разом із дівчинкою, бігли в нікуди темні дерева, і жовті плями ліхтарів то спалахували на сіруватих шибках вагонів, то гасли, занурюючи шлях Діанки в темряву. До першого вагону вона дісталася за десять хвилин, хоча їй здалося, що це зайняло як мінімум півгодини. Ще хвилин п’ять вона стукала в купе начальника поїзда, намагаючись його розбудити, проте начальник — кремезний дядько років сорока п’яти, мав напрочуд міцний сон. Навіть коли цей добродій відчинив двері і з’явився на порозі купе у зсунутому набакир форменому кашкеті, чорних спортивних штанях та сорочці, защепнутій не на ті ґудзики, здавалося, що він так і не прокинувся. Принаймні спочатку дівчинка й слова не могла вставити в той потік беззмістовних фраз, що лунав із вуст начальника: — Що? Хто стукав? Що горить? Якого… хто стукав? Що горить? Кому не спиться, трясця… хто стукав? — Я стукала, я, — закричала Діанка, підстрибуючи, — щоби дядько спросоння краще її розгледів. — І нічого не горить. В очах у начальника почало трохи розвиднюватися. — То нащо ти стукала, дівчинко? Трясця… спати йди. — Там — напад! — Ді вирішила, що треба переходити до суті справи. Дядечко заморгав. — Де? — У сьомому вагоні. Напад на четверте купе! Начальник поїзда поправив кашкет і відразу перестав здаватися вайлуватим соньком. Зіниці в нього зробилися гострими, як буравчики. — Збройний? Цього Діанка напевне не знала, але вирішила, що для солідності — ну й для швидкості начальницької реакції — збрехати не завадить. — Ще й який збройний! До зубів озброєний! — випалила вона, подумки сподіваючись, що це все ж неправда. Дядько підібрався і навіть якось аж схуд. — Скільки нападників? — Двоє. — Чим саме озброєні? — відступаючи на крок назад, спитав начальник поїзда. Діанка розгублено закліпала очима — невже тікає? — і запищала, мов перелякане мишеня: — Та не знаю я! Чимось! Чимось вони точно озброєні! Я не бачила, чим саме! Я тікала! Бігла щодуху! Я… Та зробіть же що-небудь! В тому купе діти! Дядько знову ступив на поріг. На ньому вже були формені штани і кітель з прикріпленим бейджиком, на якому значилося «Павло Сергійович Святко. Начальник поїзда». В руках Павло Сергійович тримав рацію. — А нападники — теж діти? — з надією в голосі спитав він. — Ні, — втішившись, що зараз говорить правду — ну майже правду, відповіла Діанка. — Здоровенні такі лобуряки. — Може, ви просто шуміли? Або вони напідпитку? Знаєш, як у дорозі буває… — не здавався пан Павло. — Ми не шуміли! — спростувала Ді це обурливе припущення. — А вони злодії! Кримінальники! Я здогадуюся, чого їм від нас треба! — І чого ж? — уже безнадійно поцікавився начальник. Цікаво, подумалося їй, чи злодюги почали штурм саме з їхнього купе, чи перевіряють усі без винятку? Утім, в будь-якому випадку, не можна гаяти часу. І Ді закричала: — Убити всіх, ось чого! Покваптеся! Павло Сергійович здригнувся і кивнув. — Зараз, — заспокійливо мовив він до дівчинки, — я викличу підмогу і піду туди. В сьомий вагон. Подивимося, хто там малечу ображає. А ти тут посидь, добре? Діанка витріщилася на пана Павла, не вірячи своїм вухам. Ці дорослі бувають такі наївні! Невже він серйозно вважає, що щось змусить її відсиджуватися тут, коли друзі в небезпеці? Та нізащо! Однак, будучи не лише хорошим другом, а ще й розумною дівчинкою, і добре знаючи, що дорослі зазвичай чують лише те, що хочуть чути, і терпіти не можуть, коли їм заперечують, Ді кивнула і слухняно мовила: — Так, звичайно. Як скажете. Утішений Павло Сергійович пробурмотів: «От золота дитина», — і рушив до проблемного купе, на ходу повторюючи в рацію «Романе, тривога!.. Романе, як чуєш, прийом? Романе, відповідай на виклик! Це терміново!» Ді дочекалася, коли він зникне за дверима тамбуру, переждала ще кілька нестерпно довгих секунд і також пішла до сьомого вагону. Глава 11


За відсутності Діанки події в четвертому купе сьомого вагону поїзду номер сорок п’ять, відомого під кодовою назвою «Південний експрес», розвивалися блискавично. Втім, спочатку вони як слід розвинулися в третьому купе, куди, немов з рогатки випущений, влетів «лісовик». І загорлав на весь вагон: — Його там немає! Зник! А далі дітлахи почули звук, який буває від падіння тіла. Звісно, самі вони цього не бачили, однак припустили, що «велетень», роздратований цією новиною, від душі вмазав напарнику, і той не встояв на ногах. Подальші репліки «лісовика», в супроводі виразного хлюпання носом, свідчили на користь цієї версії: — За що, Андрюхо? — Тю, — презирливо відкопилив губу Миколка, безпомилково зачувши сльозливі нотки в цьому питанні, — слимак! Ну й злодії пішли! Ніжні, як із дитсадка… Аж нецікаво. — Ось увірветься він сюди — і б’юся об заклад, що вже не буде таким ніжним, — завважив Данилко. Миколка фиркнув. — А хто йому дасть сюди увірватися? Ми вже зачинилися. — Та тебе вбити мало! — кип’ятився тим часом за стінкою невидимий Андрюха. — Ти й миску з вівсянкою не вбережеш! — Я знайду його, обіцяю! — заприсягнувся «лісовик», і щось у його голосі змусило здригнутися оптиміста Миколку. — Він десь тут. У вагоні чи в потязі! — Ти впевнений? Чому? — Клітки теж немає! Сперли! — Отже, так, — підсумував «велетень». — Роби, що хочеш, лазь, де хочеш, хоч по купе, а хоч під вагонами, але якщо за півгодини його тут не буде, я сам з тебе папугу зроблю, зрозуміло? Руки так викручу, що літати зможеш, і кольором теж станеш синій-синій… Як іній на дротах! Чого вирячився? Кругом і бігом марш! — А ти? — образився «лісовик». — А що — я? Я тут головний, — лагідно відповів Андрюха, та від цієї вдаваної лагідності морозом за комір сипонуло вже й Данилкові, і навіть незворушному Семкові. — А в разі невдачі я скерую тебе в небуття, погань. Давай, ворушися! І до сусідів наших не забудь зайти! — Це ще навіщо? — не втямив «лісовик», котрий, судячи з поведінки, кмітливістю не відрізнявся. — На чай! — гаркнув «велетень», не переймаючись тим, що сусіди, про яких він казав, мали напевно почути ці його репліки. — Вони шуміли весь вечір. І хтось у них так дивно розмовляє… не чув? Ну, ти глухий, мов корч, чого ще чекати? Та все ж до них зазирни в першу чергу. І за мить у двері їхнього купе вже стукали зі словами «Відчиніть!». Треба було озиватися — порожні приміщення не мають звички самі замикатися зсередини. — Хто там? — удаючи заспаного, спитав Семко і навіть позіхнув — для більшої переконливості. Крадій розгублено замовк, але відразу ж здогадався: — Чаю не бажаєте? — Дякую, ми вже пили, — вираз Семкового обличчя красномовно свідчив, що нічого безглуздішого він іще ніколи не чув. — Просимо не турбувати! Добраніч. Звісно, це прохання лишилося невдоволеним — «лісовик» знову затарабанив у двері. — Кави теж не треба! — додав Семко. — Відчиняй, шмаркачу, бо я тобі язик на вуха понакручую, — захрипів неборака-шахрай, оцінивши свої шанси потрапити до купе законним шляхом як нульові. — Я тобі шию скручу! Серце вийму! — Ха! Бачили вже таких! — зухвало вигукнув Данилко. — А вони зараз бачать небо в клітинку! Дайте нам спокій, бо пошкодуєте! — Пусти, я огляну купе, — вкрадливо попросив злодій, зметикувавши, що сила тут може й не зарадити, а зайвий галас навряд чи піде на користь. — Якщо там немає па… того, що я шукаю — тоді я піду. Чесне слово. — Тут нічого немає, — запевнив Миколка, навіщось притискаючи до себе Кабачка — Флінт ще раніше притиснувся до хлопця сам. — А будете хуліганити — ми покличемо міліцію. Почувши цю, правду кажучи, сміховинну погрозу, «лісовик» роздратувався і почав гатити в двері не лише кулаками, а ще й ногами. І тут не витримав Флінт. — Це напад! — прокричав він, соваючись на плечі в Миколки так, що його хвіст увесь час ковзав хлопчикові по носу. — Усім на барикади! До зброї! Дамо бій! — Мамо, — у розпачі простогнав Миколка, — і за що мені все це? А злодій щодуху заволав: — Андрюхо! Він тут, трясця його мамі! «Велетень», вочевидь, забувши про свою керівну роль, дуже швидко приєднався до напарника, і вони вдвох налягли на двері. Ті затріщали, але не піддалися — замок на них був доволі надійним, тому тріснула лише фанера, а галасу ця спроба штурму наробила куди більшого, ніж на те сподівалися зловмисники. Спочатку заклацали інші двері вагону, і заспані пасажири заходилися в один голос цікавитися, що тут відбувається і якого біса їм заважають спати. До їхніх голосів приєднався лемент провідниці Марини Павлівни, — Данилко визирнув у щілину між верхньою багажною полицею та дверима купе й побачив, як та підбігла до нахабних дядьків і заходилася їх розштовхувати. Їй це навряд чи вдалося б, якби не начальник поїзда, який з’явився в супроводі міліціонера (старшого сержанта, уточнив для друзів хлопчик). — Що тут відбувається, панове? Ану, ваші документи? — Пане начальнику, — миролюбиво заговорив «велетень», — дозвольте пояснити… — Документи! — рішуче повторив начальник, і Данилко, ще раз зиркнувши в щілину, встиг помітити, що це прохання вкрай не сподобалося кримінальникам. — Того… немає в нас… — крізь зуби процідив зеленокосий Андрюха. Міліціонер і начальник поїзда хором здивувалися: — Як?! І старший сержант додав: — Шлях із Полтави неблизький, а ви без паспортів… Дивно. А в Сімферополі де зупинитеся? В готелі? — Ні. Ми до Ялти тролейбусом, а там живе моя ба… буся. — Буся, кажете? — міліціонер удав, що не розчув «лісовика». — Гм… зрозуміло. А що, як ми попросимо вас вивернути кишені? — Та будь ласка! — з несподіваною готовністю погодився «велетень». — Тільки краще я все ж поясню, хто ми і що тут робимо. А потім обшукуйте, нишпоріть, робіть, що завгодно. — А давайте, — згодився начальник поїзда. — Пояснюйте, хто ви, люди без паспортів, у моєму потязі. — Ми — орнітологи, — почав Андрюха, і дітлахи аж остовпіли, почувши цю безсоромну брехню. — Веземо з Полтави до Криму досить рідкісного птаха — синього папугу. — На нього є папери? — обірвав цю сповідь старший сержант. — Є, — сказав «велетень». — Не дихне, як не збрехне, — шепнув Миколка до своїх, та Данилко приклав пальця до вуст — тихше, мовляв, не заважай. І хлопці знову прислухалися. — Ось лише цьому птаху потрібен значний простір, бо інакше він може захворіти навіть за кілька годин, — продовжував зловмисник. Тут уже й Семко не втримався. — От брехло! Бачили б вони ту клітку, в яку папугу запхали! — Ще побачать, — запевнив Данилко. — …тому ми викупили для нього окреме купе. Замкнули його, все, як належить — і оце щойно побачили, що люкс порожній. — Папуг у люксі возять! — обурилася провідниця. — Щоб я так жила! — Постривай, Марино, — наказав начальник поїзда. — То що, цей ваш папуга зник, чи що? — Ні, — діловито заперечив «велетень». — Він не зник. Його сперли… тобто, викрали. І ми знаємо, хто. Оці малолітки з четвертого номера. Він там хуліганить, досить голосно… Ми самі чули. Все, чого ми хочемо, — щоби птаха повернули законним господарям. — Ми також цього хочемо, — пролунав дзвінкий Діанчин голосок за спинами дорослих. — Тільки ці господарі — не ви. Глава 12

З’ява Ді була несподіваною і водночас очікуваною. Друзі нашорошили вуха, а Миколка заскиглив: — Ну давайте вже двері відчинимо. Що вони нам зроблять — там же міліція… Бо все найцікавіше без нас мине! — Не мели дурниць, Микольцю, ніхто нічого не відчинятиме, — запевнив друга Данилко. І додав: — А все найцікавіше тільки почалося. — Дівчинко, — безнадійно спитав між тим пан Павло по інший бік дверей, — що ти тут робиш? Ти ж обіцяла посидіти в першому вагоні… — Тут мої друзі, — Діанці довелося пояснювати очевидне. — А де вони, там і я. «Велетень» скривився від її слів і скорчив сердиту міну, погрозливо мовивши: — Поверніть нашого птаха! — Скажіть спочатку, як його звуть, — запропонувала Ді. — А це не твоє діло! — загорлав Андрюха, втративши терпіння. Біля нього з ноги на ногу переминався «лісовик». Він уже спробував сказати щось на кшталт «а я тебе знаю, дівчинко — ти черешнями торгуєш!», за що й отримав від напарника непомітного для інших, але відчутного стусана під ребра. А «велетень», сприйнявши мовчання міліціонера та начальника поїзда за неочікувану підтримку, геть знахабнів і посунув на дівчинку. — Це наш папуга! Допетрала! А ми шмаркачам не звітуємо! — Тоді відзвітуйте мені, — солідно промовив старший сержант. — І папери на птаха покажіть. Бо він у вас якась безіменна зірка… — Крес! — зненацька вигукнув «лісовик». — Його Кресом звуть. — Справді? — іронічно звела брівки Діана. — А ось ми зараз у нього спитаємо! — Папуги не розуміють, що кажуть, — запевнив липовий орнітолог Андрюха. — Тупо повторюють слова, та й усе. — А цей папуга розуміє геть усе. Ще більше, ніж ви, — Ді підійшла до дверей упритул і легенько постукала. — Правда ж, синя птахо? Як тебе звати? У купе щось зашаруділо, і за хвилину звідти почулося хрипкувате: — Мадам, я Флінт, до ваших послуг! — Чули? — переможно вигукнула дівчинка. — Ви всі чули? Він — Флінт, а ніякий не Крес. І ще… скажіть, панове орнітологи, якої він породи? «Велетень» дрібними напівкроками відступав до свого купе. — Великий синій папуга, — повторив «лісовик» раніше сказане напарником. — У папуг немає порід! — Діанка тріумфувала. — Є види, і наш Флінт, хоч і синій, та називається гіацинтовий макао, ось! Чи якось так… Він киянин, і там його хазяїн, у столиці… — Ді, годі балакати! — закричав Миколка, припавши до дверей. — Подзвоніть панові Сквиру, він усе підтвердить. Диктую номер… Але перші цифри номеру, які тільки й устиг озвучити Миколка, потонули в гучних звуках боротьби. Глава 13


Те, що все накрилось мідними ночвами, Андрюха зрозумів. Та миритися з цим не хотілося. Більш ніж солідна винагорода за викрадення і транспортування тої дурнуватої синьої індички ставала дедалі примарнішою. Замовник наголосив — усе має бути чисто й тихо. В Києві все справді так і було, а ось тут, у потязі, де ніхто й не чекав нічого подібного — на тобі! — втрутилися ці молокососи і здійняли бучу. Ще й тупоголовий напарник розкричався на весь потяг, доки всі не позбігалися… Ні, наступного разу «на діло» треба йти лише з перевіреними людьми. Утім, один крихітний шанс вийти сухим з води в Андрія лишався. Транспортну міліцію в особі цього повільного сержанта, та й начальника поїзда також, Андрюха за серйозних супротивників не вважав. Не кажучи вже про малолітню дурепу, що блимає на нього великими, як фари, очима, і провідницю. А от люди, що збіглися подивитися на опівнічну виставу, можуть стати в нагоді. План такий — треба взяти когось із них у заручники й вимагати, щоби папугу повернули, а всі присутні забралися з вагону геть. А коли це станеться, коли вимоги будуть виконані — зірвати стоп-кран і забиратися звідси. Якщо гроші є, в степу можна зачаїтися. А Юрко може зупинити поїзд, до речі, у нього це вийде, дарма, що тупий. Залишалося обрати кандидатуру заручника і починати діяти. Довго розмірковувати Андрій не став. По-перше, ситуація не дозволяла, а по-друге, навіщо обдумувати очевидні речі? За його спиною невдоволено кректала якась сухорлява бабця, скаржачись на шум, — її Андрій і вирішив брати. Крутнувшись навколо своєї осі, лівою рукою він ухопив старушенцію за плече й притиснув до себе, а правицею приставив блискавично видобутий з кишені викидний ніж їй до горла. — Стояти всім! — загорлав «велетень». — Ані руш! Хтось рипнеться, і їй кінець! Усі звідси вимітайтеся, хутко! Я рахую до трьох! Відступайте, задкуючи, щоб я руки бачив! Усі, крім тебе, мала, — кивнув він у бік Діанки. — Ти йди сюди, прихоплю тебе з собою — будеш мені компанією в чистому полі. А ви, там, у купе, давайте сюди птаха! І швиденько, бо я нервовий. Діанка зблідла і завмерла, не знаючи, що робити — послухатись бандита чи ні. В четвертому купе також стало тихо. Виконуючи наказ, начальник поїзда, сержант Роман і провідниця відступали в бік тамбуру. «Лісовик» застиг біля вікна неподалік Діани, і лише очі його несамовито бігали, просто-таки метушилися, мов скажені кульки з дитячої гри. Він не розумів, що відбувається і як йому поводитися. А «велетень», крикнувши напарнику «До стоп-крану!», знову підморгнув дівчинці й зловісно усміхнувся. — Ну, чого стала? — прошипів він. — Ходи сюди, до мене! Топ-топ… Я тобі зараз покажу, як старших не слухатися… В унісон його словам двері четвертого купе рвучко розчахнулися. Глава 14




Першим звідти вилетів синій папуга Флінт і з криком «На абордаж!» учепився пазурами просто в перекошене обличча злодія. Той заревів, як обпечений, і від болю та несподіванки випустив свого ножа. В цей же час бабця-заручниця вивільнилася з нав’язливих обіймів свого кривдника і на диво по-молодецькому заїхала в живіт Андрюсі ліктем. Яким би міцним не здавався «велетень», але це змусило його зігнутися вдвоє. «Лісовик» у свою чергу посунув на Діанку, однак на його шляху виник Миколка. Хлопчик вискочив нізвідки, мов чортик із табакерки, й не цілячись і не гаючи часу на роздуми, тріснув своїм пухким кулаком просто в ніс злодюзі. Він влучив, та «лісовик» лише крякнув і простягнув руки з розчепіреними пальцями до Миколчиної шиї. Але більше нічого зробити не встиг, бо старший сержант, що хутко повернувся на місце події, вхопив бандита за зап’ястки і з неочікуваною вправністю заламав йому руки. «Лісовик», мабуть, утямивши, що опиратися марно, застиг у позі «ластівки», як на уроці фізкультури. А Данилко та Семко… вони з начальником поїзда підбігли було Флінтові на допомогу, але той упорався сам. І тепер усі троє спостерігали, як Андрюха намагається відірвати від свого обличча папугу і безпорадно розмахує кулаками, а птах від душі дзьобає «велетня» куди вці-лить — у щоки, у вухо, в лоба… Зрештою, залитий кров’ю, що струменіла з розбитого лоба, Андрюха прохрипів: — Заберіть… цього убивцю! — Долоні склади разом, руки тримай перед собою і не ворушися, — наказав пан Павло, підібрав з підлоги ніж, склав його, опустив до кишені кітеля і гукнув до провідниці. — Марино, принеси якусь мотузку, чи щось таке… Будемо в’язати. Марина Павлівна упоралася швидко, а ще за кілька хвилин зв’язаний по руках і ногах «велетень» та забраний у наручники «лісовик» були доправлені до свого купе під суворий міліцейський нагляд. Пан Роман зв’язався з Сімферополем, і в тамтешньому привокзальному відділку міліції пообіцяли «гостинно» зустріти злодіїв. Павло Сергійович сидів у четвертому купе з дітлахами, провідницею, Флінтом та Кабачком і вголос згадував усе пережите. — Ах ти ж, розбійнику, — гладив він Флінта по шиї. — Ледве відірвали тебе від того патлатого… Що ти йому сказав, Данильцю? Нагадай… — Відставити бійку, — посміхнувся хлопчик, та посмішка вийшла вимученою. Хоча все й закінчилося благополучно, вони ще й досі хвилювалися за Діанку, яка опинилася майже в епіцентрі бійки. Хвилювалися, так би мовити, заднім числом. Ді, втім, уже цілком прийшла до тями. Пила чай, поданий турботливою провідницею, туркотіла з Флінтом і обіймала Кабачка. Порося лише розгублено рохкало. Марина Павлівна, котра, як з’ясувалося, була донькою пана Павла — «а для вас дядько Павло, малеча. Це у нас така залізнична династія, ще від мого діда», — все переймалася, що діти не виспалися. — У нас для цього ще два місяці попереду, — заспокоїв її Семко. І додав, звертаючись до Миколки: — А ти, друзяко, молодець. Відразу в бій… Поважаю. — Ну так, — Миколка знизав плечима якомога недбаліше, але дуже помітно зашарівся, і цим виказав себе, — в мене не лише пам’ять хороша. Тато мене вчив трохи прийомам самозахисту… А коли Діанка підвелася, нахилилася до нього і чмокнула в щоку, в Миколки почервоніли навіть шия і лоб. — Ти — герой! — чітко сказала Діанка. Обвела поглядом друзів і уточнила. — Ви всі — герої. — А я? — ревниво спитав папуга. — А ти — супергерой, Флінте! — Та ти й сама задніх не пасеш, Діанко, — впевнено мовив дядько Павло. — Як ти там сказала? Де мої друзі, там і я!.. Оце воно. Оце так у житті й треба. — А ми завжди так, — заявила Діанка. — Ми ж команда… — Команда Мрії, — урочисто прокричав Флінт. Запам’ятав уже, бешкетник… До Сімферополя залишалося їхати неповних дві години. Глава 15

Поїзд, розриваючи нічну тишу короткими утробними гудками, підкотив до перону. Першими з сьомого вагону вийшли злодії — точніше, їх вивів наряд міліції. Дядько Павло встиг шепнути дітлахам, що на «лісовика» справді є орієнтування від київських правоохоронців — його розшукують за збройне пограбування магазину. На «велетня», щоправда, ніяких даних поки що не було, але, як сказав той же дядько Павло, «тепер неодмінно будуть». На платформі, куди друзі з речами, папугою, Кабачком та найкращими побажаннями від начальника поїзда й пана Романа нарешті висадилися, немов десант, на них чекали двоє. Невисока худорлява жіночка, з вигляду радше мама Данилка, ніж як його бабуся — та все ж це була бабця Таня. І чоловік, уже літній, середнього зросту, кароокий, із сивим волоссям. Данилко підбіг до бабусі першим, міцно її обійняв, а потім повернувся до незнайомця, і — так вийшло — одночасно з папугою, що злетів з Діанчиних рук і примостився в чоловіка на плечі, мовив: — Капітане?.. — Так, це я. Сквир Петро Макарович. Сам прилетів, як бачите… Не витримав. Є друзі, допомогли з квитком на літак… — капітан обвів очима всю Команду Мрії, усміхнувся, затримавши погляд на Кабачкові. — Дуже радий вас бачити. Вас усіх. А ви, юначе, — спитав він у Данилка, — здогадалися, що це я, бо Флінт… — Ні, не тільки. Ваша виправка і… не знаю. Здогадався, і все. А де ваші надійні люди? — Данилко глянув на бабусю і широко-прешироко усміхнувся. — Я мав би здогадатися. Це вона? — Так. Найнадійніша людина з усіх, кого я знаю. І троюрідна сестра моєї покійної дружини. — Світ тісний, — пробурмотів Семко. — Ба, дозволь тобі представити, — спохопився Данилко. — Знаю, Данильцю, — посміхнулася жінка. — Ще з твоїх листів знаю, хто є хто. А я, дітки — баба Таня. Ну, ходімо, детективи. Вам треба перепочити. — Ага, — радісно встряв Миколка. — Повісити на очі чорні мітки. Петро Макарович і баба Таня засміялися. — Твоя робота, Флінте? — спитав капітан Сквир. І синьоперий хуліган гукнув у відповідь: — За нами перемога! Фарватер вільний, капітане! — Так тримати! — сказав Петро Макарович. І, взявшись за руки, всі вони рушили по перону в бік скорого світанку.






notes

Примітки


1


Гукало, або ж гук — пташка, що живе на болотах, більше відома як бугай. — Прим. ред

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка