Наталка та Олександр Шевченки привид у домі гукала глава 1



Сторінка3/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4
Глава 1


— Увага, увага! Швидкий поїзд номер сорок п’ять сполученням Полтава-Сімферополь відправляється з третьої колії. Прохання до проводжаючих — вийти з вагонів, до пасажирів — перевірити наявність проїзних документів. Щасливої дороги! Останнє побажання потонуло в бравурних звуках маршу «Прощання слов’янки». Миколка Маковій смикнув батька за полу фірмового кітеля. — Татку, чуєш? Тобі час! — Чую, чую, — Пилип Петрович Маковій важко піднявся з нижньої полиці й, зупинившись у дверях купе, ще раз повернувся обличчям до Команди Мрії, яка в повному складі, включно з Кабачком (те, що він повністю здоровий, підтверджувалося численними ветеринарними довідками для подорожі залізницею), відбувала, як казала Миколчина мама, «на моря». А зупинився Пилип Петрович для більшого педагогічного ефекту. — Не бешкетуйте мені там! — наказав він із тією суворістю, яка завжди діяла на підлеглих, та чомусь геть не впливала на цих малих хуліганів. — Будете дратувати стареньку — дістанете від мене на горіхи. Ременем по філейних частинах. Усім зрозуміло? «Старенька» — це Данилкова бабуся, яка погодилася прийняти всю компанію на місяць у курортному містечку Партеніт, що на південному узбережжі Криму. Їй було неповних шістдесят, а ще вона активно захоплювалася альпінізмом, страшенно ображалася, коли їй нагадували, що вона вже пенсіонерка, і цілком могла впоратися однією лівою з цілим загоном ворогів — принаймні, якщо вірити Данилкові. — То зрозуміло, чи ні? — Дядьку Пилипе, — замість відповіді, засміялася Діанка, — поїзд рушає! Вистрибуйте, поки не пізно! Пан Маковій і сам відчув характерний поштовх, тому не став чекати далі, а посунув вузьким коридором вагону з грацією слона, заскоченого пожежею. Зачепив когось плечем, неуважно пробурмотів «вибачте» і нарешті зіскочив на перон — туди, де юрмилися інші батьки, — гукнувши щось на кшталт: «Не намагайтеся відтворити це в реальному житті». Діти почули, бо й собі висипали в коридор, щоб із вікна вагону простежити, як «від’їжджає» вдалину перон з рідними та близькими. А проводжати команду Мрії, окрім пана Маковія, прийшли татусі Данилка та Семка й Діанчина мама. Усі вони добряче хвилювались — як не крути, а відпускати від себе малих на довгих тридцять днів ще нікому з них не доводилося. Та що вдієш — надворі червень, навчання позаду, а попереду літні канікули, й дітлахи як один заявили, що вони вже достатньо дорослі, аби вирушити відпочивати на море самотужки… — Ви глядіть мені! — у відчинене вікно вагона бас Пилипа Петровича долинав чітко, попри те, що сам пан Маковій швидко віддалявся. — Щоб носи свої нікуди не пхали, сищики! Щоб ніяких там мені розслідувань, пінкертони малолітні! Купайтеся, засмагайте, фрукти-овочі споживайте! Скільки завгодно! Та якщо тітка Таня на вас поскаржиться — начувайтесь! Я тоді сам не знаю, що з вами зроблю! Я… Потяг усе прискорював рух, і дуже скоро набрав швидкість, достатню для того, щоби пан Маковій разом із пероном та іншими батьками лишилися позаду, а гнівні настанови розчинилися в стукоті коліс і свисті вітру. — Фуух! — із неабияким полегшенням зітхнув Миколка, відлипаючи від шибки, крізь яку він підкреслено уважно поглядав на татка й механічно кивав на знак розуміння наказів. — Ну, ось і все. Нарешті свобода! Абсолютна, нічим не обмежена свобода! — Нічим не обмежена свобода — це називається «анархія»! — заперечив Данилко, посміхаючись. Хлопчик уже позбувся своєї піратської пов’язки, вилікувавши «ліниве око» в рекордно стилі терміни, за що й отримав від татка, як влучно висловився Миколка, «жирний» подарунок — справжнісінький морський тільник. Данилкова мама пошила до нього спеціальні штани — чорні, шерстяні, з халявами-кльош — такими широкими, що ними можна було замітати вдома замість віника. Одне слово, Данилко Руденко скидався в них на справжнісінького морського вовка. І почувався відповідно. Для завершення образу йому бракувало лише безкозирки. Миколка, хоча нікому й нізащо не зазнався б у цьому, страшенно заздрив другові. Йому теж хотілося такої вдяганки — але ж не з його статурою її носити. Колобок у тільнику та штанях-кльош — що може бути кумедніше? Але бажання мати отакий ось по-моряцькому бравий вигляд не покидало хлопчика. Тому він сумував і часто огризався на цілком невинні зауваження друзів. Ось і зараз… — Скажеш таке, анархія, — пхикнув Маковій-молодший. — Що за слівця такі навигадував… — «Анархія» означає безлад. А цього з моєю бабцею ти не побачиш. І про повну свободу теж думати забудь! — порадив Данилко, підсміюючись. — У неї дисципліна — як в армії. Ні, як на флоті! Точно тобі кажу. Це ж вона мого татка виховала. Так що готуйся. — До чого саме? — підозріло примружився Миколка. — До життя у військово-польових умовах. Сніданок, обід та вечеря — за розкладом, відбій — о десятій вечора, чергування по кухні — в армії їх ще нарядами називають, і… так, ледь не забув! Щоранку буде зарядка! І щовечора теж! А хто встає з-за столу останнім, той миє посуд, і без жодних відмовок. Миколка похитнувся і важко плюхнувся на нижню полицю, вдаючи, що зомлів від жаху. Семко ж дуже шанував спорт, а тому від усього почутого просто розцвів. — Оце я розумію — бабця! — Ми що, їдемо до концтабору? — слабким голосом спитав Миколка. — Не жартуй так, — спохмурніла Діанка. — Не згадуй дарма. Радів би — море, фрукти… — І бабуся-наглядач, — стояв на своєму хлопчик. — Мабуть, конвоюватиме нас скрізь, як військовополонених… — За все в цьому житті доводиться платити, — філософськи мовив Данилко, знизавши плечима. Миколка остаточно зів’яв. Він хоч і мріяв схуднути, але бажано, щоби так, мов за помахом чарівної палички — не докладаючи до цього жодних зусиль. Скільки друзі не переконували його, що таке трапляється лише в телевізійній рекламі — усе марно. — Гаразд, — Діанка вирішила трохи підтримати друга, — не будемо про сумне. Зараз я помию черешні, і ми будемо їх наминати! Як вам план? — Чудовий! — Миколка пожвавішав і, глянувши на дівчинку з удаваною суворістю, заявив: — То в нас є черешні? Ді, дозволь спитати — чого ти ще тут? Діанка, котра також сиділа на нижній полиці, посміхнулася, відклала вбік обгорнуту газетою книжечку і потягнулася до кошика з продуктами. — Що читаєш, Ді? — поцікавився Семко. — Аґату Крісті. «Убивство в Східному експресі». Класний детектив. — Маленька ще — таке читати! — продовжував бурчати Миколка. — Слухай, Маковію, — називаючи друга на прізвище, що завжди передувало остаточній втраті терпіння, відповіла Діанка, — я не знаю, який ґедзь тебе вкусив, але… — А я знаю! — випалив Данилко, нахилився до Миколки, і щось шепнув йому — щось коротке, але переконливе і, вочевидь, дуже хороше — принаймні Маковій-молодший зашарівся і кивнув. — Дякую. Радіючи з того, що суперечка згасла, так і не розпочавшись, Діанка підхопила черешні, пересипала їх у пакет для миття, наказала Кабачкові сидіти тихо — що, втім, було зайвим, бо збентежене подорожжю порося принишкло так, ніби стало мишеням, — і пішла до рукомийника в іншому кінці вагону. Глава 2


Із миттям ягід Ді, як справжня господиня, впоралася швидко, і повернулася б до купе блискавично, якби… не одне «але». Проходячи повз третє, сусіднє з їхнім, купе, вона почула жваву розмову. Дівчинка зовсім не збиралася підслуховувати, та й зупинятися, правду кажучи, теж, але невидимі їй пасажири говорили так голосно, що їхня бесіда сама застрибнула Діанці до вух. І з перших же слів стала вкрай цікавою. — Ну що, звалив уже той ментяра? — поцікавився перший голос, хрипкий і неприємний. Не треба бути детективом, як ми, гордо подумалося дівчинці, аби з’ясувати, що йшлося про пана Маковія — адже Пилип Петрович у пориві незвичної урочистості вбрався у форму, проводжаючи сина, чим привертав увагу й збурював цікавість пасажирів разом із провідниками. Але перон уже позаду, а хтось, виявляється, продовжував ним цікавитися. Діана пригальмувала, бажаючи довідатися про все детальніше. — Кричи голосніше, — порадив другий голос, якийсь безбарвний — ані тихий, ані гучний, ані приємний, ані гидкий. — Ще не весь вагон тебе чує. Не весь потяг. — Я за справу переживаю. А крім того, хтозна… — тут децибели зменшилися, і Діанці довелося прикласти вухо до дверей, аби не втратити нитку розмови. Вона встигла почути небагато, однак достатньо для того, аби стривожитися. — У розшуку… — бубонів хрипкий голос. — Сумнівно, — заперечував йому безбарвний. — У таких випадках менти в цивільне вбираються. Щоби не сполохати. Так що не жени хвилю — може, це якийсь вокзальний служака був. Розслабся і не галасуй. «Цікаво», — вирішила Діанка, відчуваючи себе мало не Еркюлем Пуаро з книги Аґати Крісті. Дівчинка хотіла вже запам’ятати цю розмову та йти собі далі, але раптом їй спало на гадку, що незле було б дізнатися, які з себе ці голоси… тобто люди, ясна річ. Зметикувавши, що за провідницю вона в свої дванадцять навряд чи зійде, Ді водночас ухопила за хвіст іншу, на її погляд, чудову ідею, посміхнулася сама до себе і постукала в двері купе. — Заходьте! — пролунало звідти після того, як хтось прокашлявся. — Доброго дня, приємної подорожі! — заторохтіла Діанка з порогу, щойно відчинивши двері. — Черешень не бажаєте? Свіжі, спілі, навіть вимиті. Десять гривень кілограм… — Давай, — охоче згодився той, хто говорив хрипко, — похмурий, неголений чоловік, на вигляд — років сорока, чимось дуже схожий на казкового лісовика. На дуже сердитого лісовика. — Клади крам на стіл, красуне, я зараз гроші знайду… «Боже, Миколка лишиться голодним. Що я йому скажу?» — подумала дівчинка, не знаючи, сміятися їй чи сумувати. Та не встигла вона ступити й кроку до столика, як утрутився другий, невиразний голос. Як не дивно, належав він чоловікові дуже виразному — справжньому велетню, чиє густе довге волосся мало трохи зеленуватий відтінок, а сині очі — справді сині, без обману! — дивилися холодно і підозріло. — Не треба нам ягід, — грубо відрубав велетень. — Нумо, йди звідси, мала. — Чому? — засмутився неголений. — Я люблю черешні. — На морі наїсися. Досхочу. — А може, він?.. — Йому не можна! — гаркнув велетень і, глипнувши на Діанку недобрим оком, додав: — А ти чого стоїш? Глуха, чи що? Далі йди торгуй! Зберігаючи на вустах посмішку, котра — як вона щиро сподівалася — була спокійною та відстороненою, дівчинка позадкувала до виходу. Перевела дух, лише почувши, як клацнув замок, — дядьки замкнулися зсередини. — Дуже, дуже цікаво, — сказала Ді вже у власному купе. — Що саме? — мляво поцікавився Семко. Користуючись відсутністю подруги, він узяв її книгу і вже встиг прочитати кілька сторінок. Читання його захопило, втім, як і завжди. — Не «що», а «хто». Цікаві у нас сусіди. Глава 3


— Ді, кажу тобі, це зловмисники, — Миколка увесь аж сяяв, наче гірлянда на різдвяній ялинці. — І вони замислили щось недобре. Тобто, — виправився він, почувши смішок Данилка, — це само собою, що недобре, але… Ну сама поміркуй, хіба міліцейська форма лякає порядних людей? А на злодюг вона завжди паніку наводить! А мій тато у ній — це просто… ну, я не знаю… — Суцільний жах для кримінальників. Привид опери. Ні, вибач, опера. Тобто, оперативника, — гигикнув Семко. Миколка насупився було, почувши це, але довго не витримав і за якусь мить сміявся разом із усіма. — Збиточники. Ви просто заздрите, що в мене такий тато. — Авжеж. Ти нас розкусив. Ми синіємо і зеленіємо від заздрощів, — погодився Данилко. — До речі, про синє та зелене, — докинула Діанка. — Я вже згадувала про волосся велетня та його очі? — Разів п’ять, як мінімум, — підтвердив Семко. — І що тепер? Заарештуємо його за колір кучми? — За чий колір? — не зрозумів Миколка. — Кучма — це так у народі називається шапка волосся, — пояснив Данилко, котрий, як і нале жить майбутньому журналістові, знався на таких нюансах. — Ха! — вигукнув Миколка. — Повноважень у нас немає затримувати когось, а тим паче — брати під арешт. Та ось що я вам скажу — це перст долі. — Де? — Діанка вдала, що пильно оглядає підлогу. — Долі немає ніякого перста. — Ха-ха-ха! Ти сьогодні в ударі, Ді. Справжня гумористка. Я мав на увазі, що цього разу ніхто з дорослих не втрутиться в наше розслідування! — На жаль, — зітхнула Діанка, згадуючи всі пригоди Команди Мрії, і додала: — Часом це втручання було аж ніяк не зайвим. — Ну… було таке, — неохоче визнав Миколка. — А тепер ми самі впораємося! — З чим? — слушно поцікавився Семко. — Наскільки мені відомо, намір здійснити злочин ще не є… цим, як його… — Складом злочину, — підказав Миколка, завдяки батькові, обізнаний у криміналістиці не менше, ніж Данилко у філології. — Так воно і є, звісно… Та Ді казала, що той «лісовик» згадував про розшук… Це підозріло. Може, його розшукують? Треба дізнатися. — Це дуже просто! — з перебільшеною бадьорістю вигукнув Семко. — Зайдемо зараз до їхнього купе, скажемо їм «сир» — щоб добре посміхалися, зробимо фотки мобільником — фас, профіль — і відішлемо дядькові Пилипу. Нехай перевірить оперативні зведення… Все одразу стане на свої місця. — Ага, давай, кепкуй з мене, — мовив на це Миколка. — Коли нічого сказати, тільки й залишається, що зуби провітрювати… До речі, хто той третій, Ді? — Який третій? — не втямила дівчинка. — Ну той, якому ягід не можна. — Не знаю… Там більше нікого не було, — Діанка трохи розгубилася. — Оті дядьки, і все. — Мабуть, ще хтось підсяде до них, — припустив Данилко. — Вони на когось чекають. — Ніхто не підсяде, — категорично запевнив друзів Миколка. — Бо це експрес. — Східний? — Південний, Семчику. Сім годин у дорозі, й жодної зупинки. — Січеш тему, Микольцю, — мимоволі захопився Семко. — А якщо ці дядьки… чи той перший, похмурий… Якщо він хотів прихопити черешні для якогось свого друга? Котрий їх у Сімферополі зустрічати буде… — Це можливо, — згодився Данилко. Маковій-молодший уперто похитав головою — на знак заперечення. — Неможливо. Ніхто не везе ягоди сім годин туди, де вони ростуть. Це недоцільно. — Як ти сказав? — перепитав Данилко. — Недоцільно. Сенсу немає. А що? Хіба лише тобі мудрі терміни знати? — Та ні, я просто хотів… ти робиш успіхи, Микольцю! — Ну так! — хлопчик глибоко зітхнув і почухав Кабачка за вушком. Поросятко тихенько хрюкнуло — із вдячності. — То що, — не вгавав Семко, — ти вважаєш, що вони планують викрадення, ці дядьки? — Та звісно, — випалив Миколка. — Залишається дізнатися, хто цей таємничий «він», у якого алергія на черешні. Моя версія — це машиніст нашого локомотиву. — А моя, — Діанка щосили намагалася здаватись серйозною, але смішинки в її очах усе псували, — що це льотчик. Командир екіпажу того літака, який щойно пролетів над нашим поїздом. Цього разу сміявся навіть Кабачок. Принаймні посміхався. Проте Миколка, хоча й долучився до чергового спалаху загальних веселощів, усе ж стояв на своєму. — Ви як собі знаєте, ви як собі хочете, а я вважаю, що справа тут нечиста. І чуваки ці… дядьки, я мав на увазі, — похапцем виправився він, упіймавши Данилків погляд, — якісь дивні. Ніби й професіонали, а поводяться, як дилетанти. Розмовляють голосно… Знахабніли, мабуть. Від безкарності. — Вони ще не знають, що в поїзді — ми! — Семко підвівся і картинно вдарив себе в груди. — Команда Мрії на сторожі справедливості! — На сторожі чи ні, а я за ними пильнуватиму, — пообіцяв Миколка. — Очей з них не зведу. Хай не думають… — А вони й не думають, — мовив Семко. — Гляди, щоби тебе не помітили, — напівжартома, напівсерйозно напучував Данилко. — Головне — це не те, щоби тебе не помітили, а щоби на тебе не звернули уваги, — раптом сказала Діанка. Семко фиркнув. — Це ти в детективі прочитала? — Ні, це я зробила такий висновок. Миколка кивнув. Його радісне нетерпіння вже згасло, змінившись на безнадійне впокорення. Друзі не надто його підтримували — він це бачив, а доказів ще не було. Навіть самого злочину ще не було. Отаке-от невезіння! Нарешті без батьківської опіки, вільний та нескорений — і ось тобі й маєш!.. — Може, нехай їх Кабачок понюхає? — запропонував хлопчик невесело, аби хоч щось запропонувати. — Так, ніби випадково… — Авжеж, — Семко зааплодував цій «ідеї». — І з’їсть їх, якщо відчує кримінальний дух. Миколка геть зів’яв. — А, що, як вони наркотики перевозять?.. — А що, як ти припиниш бігти поперед локомотива? — передражнила Діанка. — Слухай, я з тобою згодна в одному — за тими дядьками треба пильнувати. — Зараз ми дірочку в стіні просвердлимо, — підхопив Семко, — і почнемо пильнувати. — Годі вже бавитися, — дуже чітко і дуже переконливо сказав Данилко. — Ді, твоя правда. І твоя, Микольцю, теж. Будемо приглядати за тими… типами. Про всяк випадок. Не виключено, звісно, що ми перебільшуємо… — Усяке трапляється, — без ентузіазму мовив Миколка. — Гаразд. А тепер, коли ми все з’ясували, — дівчинка підвела підсумок і вказала на ягоди, — давайте нарешті їсти черешні. Данилко засміявся. — «Нарешті — черешні». Ді, у тебе склався вірш. Глава 4


Після вечері минуло близько години. Жодних підозрілих (та власне й будь-яких інших) звуків із сусіднього купе не долинало. Тож, надивившись досхочу на пейзажі за вікном, які дуже швидко змінювали один одного і поволі розчинялися в літніх присмерках, Команда Мрії почала готуватися до сну. За попередньою домовленістю, Данилко і Семко зарезервували для себе верхні полиці. — На нижніх, — безапеляційно заявив Семко, — нехай дівчиська сплять. Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки. — А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило. — Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує! — Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь. — Про які умовності? — не втямив Семко. — Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення. На два табори — моряки і сухопутні… щури. Дуже ефективне. Семко зітхнув. — Весела в тебе бабця. До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив: — Саме цього я й боявся. Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив. — Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш. — У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо. — Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал. Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала: — Добраніч, курортники! — Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили? — Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись. — І скільки саме? — Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що? — Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає. — Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів. А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася: — Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє. — Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває. — Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є. — І хто його викупив? — попри те, що закутаний у простирадло Семко скидався на мумію, очі в нього спалахнули. — Та оті дядьки, сусіди ваші… Так, чогось згадалося. Не люблю я таких вибриків! Хтось на одній полиці вдвох тулиться, а ці діячі аж чотири місця для себе лишили. — Як це чотири? — не зрозуміла Ді. — Два у їхньому купе, щоб ніхто не підселився, і два в тому, останньому. Воно люксове, двомісне… — провідниця з осудом похитала головою і вийшла, на ходу зронивши: — Ці вже мені скоробагатьки!.. Викупити купе, щоби воно потім усю дорогу порожнє було… гм. — Що скажете, друзі? — відразу спитав Данилко. — Та нічого. Складу злочину в цьому немає, — Діанка пересмикнула плечима. — Тим більше, тітка Марина сама сказала — купе порожнє. Ось тільки… не схожі вони на скоробагатьків. Зовсім. Були б багатими — полетіли б літаком, мабуть. — Отже, в цьому поїзді є щось, чим вони збираються заволодіти, — Миколка так розхвилювався, що й не помітив, як упорався з підодіяльником. — Зрозуміло, що вони не хочуть сусідів — свідки їм напевно не потрібні. А перевозити вкрадене вони будуть у тому купе-люкс. І викрадуть вони… — Золото та діаманти! — Годі знущатися, Ді! — Миколку аж пересмикнуло. Хлопчик давно мріяв знайти який-небудь скарб або хоча б розкрити злочин зі скарбами, і в його друзів стало звичкою кепкувати з цього. Не дуже доброю звичкою… — А я не знущаюся, Микольцю. Он у Аґати Крісті в якомусь романі… — почала було Діанка, та впіймала нещасний погляд хлопця і затихла. — Знаєте, що я думаю? — натомість озвався Семко. — Що? — Давайте викинемо все це з голови і будемо спати. Здається, ми цього разу робимо з мухи слона, і ніяким злочином тут і не пахне. А навіть якщо й пахне, то все одно раніше, ніж ми, ці дядьки не зійдуть з потяга, тож чого дарма перейматися? — Можуть зійти! І дуже просто! — Миколка аж завовтузився на своїй полиці в передчутті нової небезпеки. — Смикнуть стоп-кран, або навіть смикати не будуть, а дочекаються, коли поїзд пригальмує десь на мосту чи в тунелі… ні, в тунелі навряд… ну, то біля якоїсь станції… Дочекаються — і зістрибнуть! — Микольцю, ти сам казав, що це експрес, — заспокоїв Данилко. — Експреси їздять дуже швидко. І ніхто звідси стрибати не буде. — А ти як знаєш? — Відчуваю. Просто повір мені. — Довіряй, але перевіряй, — буркнув не переконаний хлопчик і відвернувся до стіни. Глава 5


Однак заснути Миколці так і не вдалося. Покрутивишсь із півгодини в марних спробах розслабитися і досягнувши лише того, що простирадло під ним зібгалося в якийсь пасок, хлопчик підвівся і, намацавши на підлозі капці, рушив до туалету. По дорозі він смачно позіхав, розмірковуючи, як це воно виходить — ніби так спати хочеться, що здається, ось зараз заплющиш очі, й відразу «вимкнешся»… А як до діла доходить, то лежиш і дивишся в стелю. Слонів порахувати, чи що? До ранку так можна окину ти оком усю Африку. Тобто не до ранку, а до підйому. Бо що ще лишається робити? Утім, заняття для Миколки знайшлося дуже швидко і вкрай несподівано. Коли він уже повертався назад, вагон раптом сильно й неочікувано смикнувся — мабуть, машиніст вирішив пригальмувати, але зробив це занадто різко. Миколку він падіння на підлогу врятував рефлекс — він інстинктивно вхопився за поручень на стіні й таким чином утримався на ногах. Зате за дверима останнього купе-люкс, яке нібито було порожнім, почувся якийсь доволі виразний грюкіт, наче там щось важко впало долі. Услід за цим хтось голосно зарепетував: — A-а, ч-чорт! Лопни моя селезінка, це зіткнення! Напад! Свистати всіх нагору! На абордаж, сто чортів мені в печінку! Грім мене побий! Звільніть мої плавці, я хочу випити! Здригнувшись від несподіванки й переляку, Миколка випростався і хутко припустив до друзів, по дорозі аналізуючи почуте. Увірвавшись до купе, він увімкнув світло й заволав не гірше за той невідомий голос у таємничому купе: — Підйом! Свистати всіх нагору! Там хтось є! Там якийсь моряк, і він… — Що сталося? — заспана Діанка рвучко схопилася з місця і добряче приклалася лобом до верхньої полиці, на якій дрімав Данилко. Дівчинка застогнала, і Данилко, мов по команді, опинився внизу так швидко, що Миколка й дух не встиг перевести. — Ді, що сталося? Де болить? — Та нічого не сталося… з нею, — замість дівчинки відповів Миколка. — А ось там, у купе-люкс… — Що тут відбувається? — Семко також прокинувся, але злазити не став, лише звісився зі своєї полиці так, щоби бачити всіх. — Тут — нічого! — Миколка нетерпляче пританцьовував на місці. — Все найцікавіше зараз у порожньому купе! Тобто не порожньому насправді… Коротше, доки ми тут тягнемо вола за хвіст, там усе може закінчитися!.. — Поясни до пуття, — зажадав Данилко. — Там — людина! Чоловік! Моряк, судячи з усього… — Моряк?! Судячи з чого такі висновки? — З того, як він лається, Данилку! Почувши такий незаперечний доказ, хлопчик усміхнувся. — Так, моряки це вміють. І що?.. — Що — «що»? — не зрозумів Миколка. — Ну подумаєш, там — людина. Нехай навіть і моряк. Хіба це заборонено? Може, він від початку руху у вагоні-ресторані сидів і оце щойно повернувся. Що саме він кричав, до речі? Як лаявся? — Ну, — Данилкові питання помітно збили Миколку з пантелику, — по-різному. Кричав, що хоче випити… Данилко з Семком перезирнулися і дуже виразно зітхнули. — Я так і думала, — підсумувала Ді. — Маковій ніяк не вгамується! Ніяк не… — Тихше, — це прошепотів Семко, почувши, що за стіною завовтузилися оті підозрілі дядьки. Він жестом запропонував друзям прислухатися, і всі, навіть безвинно постраждала Діанка, приклали вуха до тонкої перегородки. Семко слухав нагорі, а решта дітлахів — унизу. Чутно було не все, але більш ніж достатньо. — …заткай його, бо весь вагон прокинеться, — наказував «велетень». «Лісовик» щось прохрипів. — Сам знаєш, як, — розмірено промовив зеленокосий. — І накрий його чим-небудь так щільно, як зможеш. Поквапся, в нас мало часу! Двері в сусідів рипнули, відчиняючись — вочевидь, підозрілий «лісовик» вирушив виконувати наказ. Миколка, за прикладом Семка, теж перейшов на шепіт, значуще піднявши вказівний палець: — Ось! А я вам що казав! Мабуть, той, кому черешні можна, пішов труп накривати! — Який ще труп?! — Данилко не втримався й захихотів, утім, стараючись робити це якомога тихіше. — Той, що лається по-боцманськи?! То, мабуть, він упав з полиці й воскрес! — А може, той, хто кричав — поранений, — фантазував далі Миколка, не зважаючи на кпини друга. — Може, він при смерті. — І просить випити? — засумнівався Семко. — А що такого? Води дядькові закортіло перед смертю. Останній ковток, — Миколка шморгнув носом, сам не свій від розчулення. — Мабуть, марить, бідака… — Це навряд, — засумнівалася Ді, потираючи долонею забите місце. — А в мене ґуля буде, і все через тебе, Маковію… Ну, хай їй, зараз не до цього. Моя думка така — зрозуміло, що ніякий там не труп, але все це дуже підозріло. Давайте визирнемо в коридор і подивимося, що там відбувається. Куди йде цей… неголений… — Нехай його кодове ім’я буде «лісовик», — запропонував Семко. Усі кивнули. — «Лісовик» і «велетень», — додала Діанка. — Так нам буде легше… говорити про них. І взагалі… — А доки ми патякали, він, мабуть, уже прийшов, — округлив очі Миколка. — Добив там когось… невинного, і повертається! Діанка не втрималася від сміху. — Не драматизуй. Краще спробуй тихенько відчинити двері. — Легко, — випнув груди Миколка. Проте виявилося, що відчиняти рипучі купейні двері так, щоби ніхто не почув, насправді не надто легко. Проте — спільними зусиллями — дітлахи впоралися, і за якусь хвилину Діанка вже напружено вдивлялася в напівстертий мороком коридор. Під стелею ледь блимали нічні лампочки, освітлення було нікудишнім, проте повернення «лісовика» дівчинка все ж помітила. Не озираючись, прошепотіла: «Він!», — і продовжила стеження. До її ніг тулився розбуджений Кабачок — смішний п’ятачок поросяти також виглядав назовні. «Лісовик» ішов, похитуючись в такт уривчастим рухам поїзда, і, здавалося, не вельми переймався тим, що його хтось побачить або почує його кроки. Останні відлунювали досить глухо-завдяки килимовій доріжці, котра вкривала підлогу вагону, однак була надто тонкою, аби заглушити їх повністю. Дядько навіть щось насвистував, деколи зупинявся і пильно дивився у вікно, немов сподіваючись побачити в нічній темряві щось, окрім жовтуватих плям ліхтарів та темних силуетів дерев, що миготіли за склом. Коли «лісовик» наблизився до дитячого купе, Діанка беззвучно відступила, аби він її не помітив, і це спрацювало б, якби не Кабачок, котрий, відчувши чужого, не забарився голосно і сердито хрюкнути — аби той, чужий, знав, хто в хаті господар. На кілька неймовірно напружених секунд дітлахи завмерли перед, здавалося б, неминучою загрозою викриття, — але, на їхнє щастя, «лісовик», хоча й почув Кабачкове рохкання, та неправильно витлумачив його джерело. — От зараза! — вилаявся він. — Що ж він не вгамується, га? Я ж усе зробив, як треба… Сповзло, чи що? І моторно — що геть не пасувало до його недавніх лінивих рухів — кинувся назад до люксового купе. Скориставшись цим, Діанка заклацнула двері. — Ми крізь стіну почуємо, коли він прийде, — пояснила вона хлопцям. — А щойно вони трохи вгамуються або задрімають, ми… — …І собі навідаємося до того моряка! — підхопив Миколка. — Йому напевно потрібна допомога! — Так, навідаємося, але не всі, — роздумливо мовив Данилко. — Не варто привертати до себе зайву увагу… Підемо удвох, я і… — Я! — дружно сказали всі троє — Ді, Миколка і Семко. І навіть Кабачок знову хрюкнув щось — уже не сердите, а прохальне. Данилко похитав головою. — Поросят не беремо. Що ж до решти… нехай кожен обґрунтує свою участь. Заперечувати участь у нічній вилазці самого Данилка нікому й на гадку не спало. — Я їх перша почула! — впевнено сказала Діанка. — Це аргумент. — А я їх перший запідозрив, — мовив Миколка. — І перший почув, що в люксі є моряк. Це також аргумент. А ніхто з вас мені не вірив!.. — А я, — Семко хмикнув, — взагалі ще нічого не зробив… — От і зробиш, — присудив Данилко. — Підеш зі мною. По дорозі вирішимо, хто залазить у купе, а хто стоїть на варті. — Ага, і обґрунтувати не забудьте, — Діанка насупилась, як миша на крупу. — Не забудемо, — запевнив Данилко і замовк, прислухуючись. — Що? — хрипким шепотом спитав Семко, хоча, як і всі, вже здогадався. — «Лісовик» повернувся.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка