Наталка та Олександр Шевченки привид у домі гукала глава 1



Сторінка2/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4
Глава 5


«Заснути пану Мріїну вдалося лише під ранок. Стояла осінь 1917 року — суха, морозяна, пізня осінь, без дощів, без грибів, і навіть туман чомусь не згущувався над болотами, як це бувало зазвичай аж до зими. Усе стало догори дриґом, навіть у природі, — зітхав сам до себе Андрій Петрович. Але турбували його не природні явища. Не вони заважали йому заснути. Червоний заколот у Петрограді, чутки про який спершу здавалися пану Андрію більш ніж сумнівними, став реальністю, від якої хотілося втекти якнайдалі. Під загрозою опинилася не лише справа його життя, але й саме життя — не лише його, а й маленького сина, за долю якого він особливо хвилювався. Щоправда, хлопчик був у Миргороді в бабусі, і це трохи заспокоювало батька. Трохи, та не зовсім, бо він відчував — мине зовсім небагато часу, і доведеться передавати синові реліквію. Так рано… злочинно рано, і в звичайних умовах Андрій Петрович ніколи б не зважився на порушення традиції. Реліквія мала передаватися з покоління в покоління — старшому в роду синові у день його повноліття. Але вибору не було — в цій бурхливій коловерті, на яку вмить перетворилося розмірене, налагоджене буття пана Мріїна, кожен день міг стати для нього останнім. Уперше відтоді, як померла його дружина, Андрій Петрович подумав, що в його вдівстві є один позитивний момент — добре, що дружина не дожила. Добре, що не бачить того, що діється. І — страшно. Страшно навіть уявити: а якщо він відійде, не встигнувши віддати синові найдорожче. Найбільшу коштовність на світі. Талісман їхнього роду. Пам’ять і надію на майбутнє. Сон нарешті узяв своє, і знесилений тяжкими думами вже літній чоловік задрімав. Розбудив його скрип — дошки, які дивним чином залишалися сухими всупереч усепроникній вогкості боліт, рипіли під чиїмось кроками… Під кроками! Але ж він нікого не чекав! Мало того: навмисне поселився в такому непривабливому для гостей місці! Дістатися сюди не дуже важко. Треба знати стежки і бути дуже обережним, уважним… Але хтось зміг! Хтось знав стежки і привів сюди сторонніх. Що ж їм потрібно? І хто вони? Пан Мріїн відкинув ковдру і сів у ліжку, але встати не встиг — двері різко відчинилися. Він знову забув зачинити їх на замок. Зрештою, жоден замок не втримав би цю орду… Їх було п’ятеро. У якомусь невиразному сірому дранті, що, вочевидь, мало правити за форму, з червоними стрічками, сяк-так пришпиленими над козирками картузів, з гвинтівками, у двох на ногах — онучі, до яких примотані чи то підошви, чи постоли — одразу й не розбереш. Зате троє — в добрих, виразно з чужої ноги, чоботах, а один навіть у шинелі (щоправда, без ґудзиків), недбало накинутій на плечі. Цей мав вигляд начальника. У руці він стискував маузер. — Що відбувається? — хоч Андрій Петрович давно вже не керував фабриками особисто, та все ж умів гаркнути так, що шибки дзвеніли. — Ви хто такі, панове-добродії? Чого вам треба? На якусь мить прибулі розгубилися. Скориставшись моментом, пан Мріїн таки підвівся і просунув ноги в підбиті хутром домашні капці. Потягнувся за штанями, що висіли на бильці ліжка, та більше нічого зробити не встиг. — Стояти, контра! Ані руш! Хрипкуватий голос того, що в шинелі, зривався, хоча його власник дуже старався говорити впевнено. Решта групи з виразами крайньої відрази на брудних лицях топталася на порозі. — Як ви мене назвали, панове? — Андрій Петрович так здивувався незнайомому слову „контра“, що навіть не обурився. Зате незваних гостей украй обурило його звертання. — Немає вже панів! — вигукнув один із тих, що були в онучах. — Ліквідовані! — Вибачте, — з усією гідністю, на яку лише був здатен, відгукнувся пан Андрій, — до мене завжди звертаються тільки так. — Ми і тебе зараз ліквідуємо! — верескнув хтось страшенно знайомим голосом. Андрій Петрович напружився, вдивляючись в обличчя прибульців більш пильно. І впізнав. — Антипе! А ти що тут робиш? — Прийшов поквитатися, пане, — Антип Федорченко, колишній сторож дому Мріїна, вийшов наперед, вишкіривши пожовклі від тютюну зуби. Усмішка у нього вийшла кривуватою, як і все його життя. — Боржок за тобою… — Тикати мені не смій, поганцю! — не на жарт розгнівався пан Андрій. — Надто довго я тебе терпів! Коли ти пив — терпів, коли красти почав — теж на це очі заплющував… Та коли ти зазіхнув на… сам знаєш, на що — я тебе вигнав. І правильно зробив. Про одне лише шкодую — що не вчинив так раніше. — Ти язика притримав би, пане, — сказав, мов виплюнув, Антип, — бо ми тобі його швидко вкоротимо. Говори, де та коштовність, бо пошкодуєш! — Там, де ти її не знайдеш, злодюго, — Андрій Петрович від душі надіявся, що це правда. Що їм забракне клепки знайти схованку. Хоча… його син також її не знайде. Бо взагалі не знає про існування реліквії. …Першого удару пан Андрій не відчув, хоча саме той удар звалив його з ніг. А далі стало гірше. Побої, погрози, крики… Він мовчав. Мовчав навіть тоді, коли його підняли з підлоги, коли дула гвинтівок націлилися на нього, коли прозвучало: „Іменем революції“, — і дві кулі, одна за одною, прошили його серце. Помираючи, він устиг подумати лише про те, що так і не виконав свій обов’язок». Глава 6


— Ось так, чи приблизно так, усе й було насправді. Данилко обвів поглядом друзів, аби переконатися, що всі вони під належним враженням від його розповіді. Так воно й було. Навіть скептичний Семко, і той з повагою дивився на Данилка. Миколка був у захваті, він слухав так уважно, наче оповідали йому не легенду, а якесь пророцтво, що має ось-ось справдитися. А в Діанки від співчуття до пана Мріїна аж сльози на очах виступили. Уроки вже закінчилися, і Команда Мрії в майже повному складі (за винятком Кабачка, який проштрафився своєю втечею і тому не був допущений до цієї наради) стояла біля залізничного насипу, напружено вдивляючись у загадковий Дім Гукала, де майже сто років тому (дев’яносто один, — уточнив прискіпливий Данилко) розігралася справжня трагедія. Ще ніколи справа, яку їм доводилося розслідувати, не була такою складною. І такою давньою. Але, як сказав Миколка, що таке для справжніх детективів якісь там роки?! — Це тобі Устим Ковальський розповів? — спитала Ді нарешті. — Так, хоча й не все. Дещо я сам додумав… але зовсім трішки. А в діда Устима знань та історій ще на три книги вистачить. Я йому так і сказав, — Данилко всміхнувся, пригадуючи. — Він так загорівся цією ідеєю… — Добре, — Семко наморщив лоба, напружено про щось розмірковуючи. — Та яку саме реліквію шукали грабіжники? Що б це могло бути? — Скарби! — впевнено сказав Миколка, і очі в нього спалахнули азартом. — Фамільні коштовності! Скрині, повні золота, діамантів та рубінів… — Авжеж, — скептично мовила Діанка. — І де він ті скрині ховав, повні золота й рубінів, що їх досі знайти не змогли? У себе під ковдрою? Микольцю, треба трохи думати, перш ніж говорити! — Та ну тебе, — обурено пхикнув хлопчик. — Уже й помріяти не можна… — Пан Мріїн був фабрикантом, — зауважив Данилко дуже повчальним тоном. — Такі, як він, тримали гроші в банку, а не в скринях. Він же не пірат який-небудь… — Та ну вас усіх! — повторив Миколка, вдаючи засмученого. — Зовсім ви в дорослих загралися. Де романтика, де фантазія? Де пригоди, врешті-решт? — А у нас із Ді пригод вистачало, між іншим, — дещо зверхньо відповів Семко. — Доки дехто млинці в бабусі на гостинах наминав, ми, ризикуючи життям, Кабачка рятували! — Усе зрозуміло, — підсумував Миколка. — Ти сердишся, бо тобі млинців не дісталося. Друзі засміялися. Такі жартівливі перепалки завжди допомагали випускати зайву пару і добре налаштовували на роздуми. Цього разу до роздумів, а отже, і до справи першою повернулася Діанка. — Реліквія — річ цінна, та не конче коштовна, — сказала вона. — Цінна перш за все для того, хто володіє нею. — Але ж грабіжники… — Могли цього не знати, Микольцю. Або думати, як ти — що це щось, рясно обсипане самоцвітами. — Я так не думаю. — Ну а вони, можливо, саме так і вважали, — згодився Семко. — Прийшли, впіймали гарячого облизня й пішли. Щоправда, вбили пана Мріїна. — Тобто ти впевнений, що вбивці нічого не знайшли? — перепитав Миколка. — А ти ні? — Я не знаю. Може, й навпаки: знайшли і забрали реліквію, чим би вона не була. Тому й коїться в тому домі, — хлопчик значуще глянув у бік боліт, — усяка чортівня. — А я, здається, здогадуюся, чим саме була ця реліквія, — урочисто заявила Діанка. — Чим? — підняв брови Данилко. Дівчинка всміхнулася. — Книгою! Пригадуєте напис на стіні? «КНИГА»! Недарма ж він з’явився… Я гадаю, це підказка. — Ой, — невгамовний Миколка обірвав Ді на півслові. — Я тебе благаю! Ти ще скажи — газета! Я гадаю, що насправді це був хрест — величезний такий, золотий, і увесь… — …в діамантах, — Діанка засміялася. — Ох, Микольцю, ти все ж абсолютно невиправний романтик. Що ж до книги, то я кажу не про тодішні видання. А якщо, скажімо, то був старовинний фоліант — рукописний або першодрук… Знаєш, які вони дорогі, такі книги? І які рідкісні? Он хоч у діда Устима спитай. — І спитаю, — пробурчав не переконаний Миколка, якому дуже не хотілося прощатись із фантазією про золото та самоцвіти. — До речі, про діда Устима, — втрутився Данилко. — Він сказав, що у Мрії живе нащадок пана Мріїна. — Це пан Радич, чи що? — згадала Діана про одного з найвидатніших людей їхнього міста, мецената і директора місцевої шоколадної фабрики. — Та він же не прямий нащадок, а з якоїсь побічної гілки їхнього роду. Сьома вода на киселі… Всі про це знають. — Так, і я знаю. Але йдеться зовсім не про Касяна Омеляновича. Є прямий нащадок. Найпряміший. — Та невже? — недовірливо примружився Семко. — Щось я не пригадую нікого з тутешніх, хто мав би прізвище Мріїн. — І не пригадаєш. Бо це жінка. Онука пана Мріїна, Олена. Її прізвище в шлюбі — Вороненко. — Олена Дмитрівна?! — почувши це, зойкнули всі троє, а збентежена Діана додала: — Наша математичка? — Угу, вона. Так що можемо отримати інформацію, так би мовити, з перших вуст, — Данилко відкашлявся. — Є три варіанти розвитку подій… — Які це? — жваво поцікавився Миколка, і так само жваво продовжив: — Ні-ні, мовчи, я зараз сам здогадаюся. Перший: книгу, — мрія про хрест неохоче, але все ж танула в туманній далині, і від цього хлопчик аж скривився, проте мужньо продовжував, — не знайшли ні грабіжники, ні родичі пана Андрія. — Отже, вона все ще там. У домі, — тихо сказав Семко. — І ми можемо її знайти. — Це лише припущення, — зауважила Ді. — Але цікаве. Другий варіант: її знайшли родичі, а грабіжники лишилися ні з чим. — Це можливо, — згодився Данилко, — та, на мій погляд, у цьому випадку ми б щось та почули про цю книгу. Не така людина Олена Дмитрівна, щоби реліквії тримати в комірчині. — Так, але ж вона — жінка. А там написано, ну, тобто сказано, в «Історії Мрії», що реліквію отримує перший син у роду, — вголос розмірковував Миколка. — Та навіть якщо той син пана Мріїна відшукав книгу, з нею ж що завгодно могло трапитися. Голод був, а потім — війна… Він її продати міг, виміняти на щось, на продукти там чи на мило… Мені бабуся розповідала, багато хто так робив. Або й просто загубити… — Це сумно, однак можливо, — серйозно кивнув Данилко. — І третій варіант… — Усе навпаки, — підхопив Семко. — Грабіжники знайшли реліквію, а нащадки лишилися ні з чим. — І дух пана Мріїна ніяк не може заспокоїтися, — трубним гласом оповістив Миколка всіх присутніх разом із навколишніми болотами. — І не заспокоїться, аж доки не виконає свій обов’язок. Доки реліквія роду Мріїних не опиниться в рукавах… у руках… родичів! Ось! — Ну, — бачачи, що бурхлива уява Миколки, мов норовлива конячка, знову поскакала кудись не в ті степи, Семко визнав за краще втрутитися зі своїми здоровими сумнівами, — щиро кажучи, ми з Діанкою не бачили жодних духів, просто вогники й напис. І ще звуки ті… — Ви мене з пантелику не збивайте, — суворо наказав Миколка. — Написи в таких місцях просто так не з’являються. Це ж не шкільна дошка, під якою з крейдою стоїть учень. Є там привид, і кінець розмові! — Ось лише ми Олені Дмитрівні про це говорити не будемо, — обережно порадила Діанка. — Про духів-привидів та написи на стіні. Вона все ж математик, ще не так зрозуміє! — Правильно, — підтримав дівчинку Данилко. — Маємо придумати просте і логічне пояснення. Що пишемо реферат з історії, і… — Ми зараз вивчаємо історію стародавнього світу, — нагадав Семко. — Египтяни, піраміди, мумії… До чого тут пан Мріїн? — А що, як ми скажемо правду? — запропонувала Діана. — Тільки без містики. Ось, мовляв, прочитали «Історію Мрії», поговорили з паном Ковальським, дізналися, хто ви, Олено Дмитрівно, зацікавилися… Не варто брехати — у математички на вигадки нюх! Завжди знає, хто не вивчив тему, бо хворів, а хто полінувався! — Точно, — від щирого серця підхопив Миколка, який не дуже любив математику, а тому особливо часто відчував на собі прояви інтуїції пані Олени у вигляді незадовільних оцінок. — У неї, мабуть, цей… катар?.. — Радар, — посміхнувся Данилко. — Отже, домовилися. Поговоримо з нею завтра після уроків. Який у нас там останній урок, до речі? — Математика, — і собі всміхнулася Діанка. Глава 7


Олена Дмитрівна, почувши, про що саме з нею хочуть поговорити четверо невгамовних школярів, особливого ентузіазму не виказала, хоча й помітно розхвилювалася. Навіщось зняла окуляри, склала їх, потримала в руці, потім знову начепила на носа і спитала з ледь помітним тремтінням у голосі: — Нащо це вам, га, шановні? — Ми історією цікавимося, — миттю відгукнувся Миколка. — Місцевою. Ну, ось і вирішили дізнатися більше… Хлопчик збентежено замовк. Суворий погляд учительки не віщував нічого доброго. — Наскільки мені відомо, Маковію, з історії в тебе й без того суцільні «відмінно». Краще алгебру підтягни, і не забивай собі голову дурницями. Що було, те минулося. — Це не дурниці, Олено Дмитрівно, — заступився за друга Данилко. — Це — наша історія. І ваша також. Ви ж, напевно, знаєте чимало про свого діда. — Те ж, що й ви усі, — знизала плечима вчителька. — У нас в родині не афішували наявність предка-капіталіста. Часи не ті були. Я про те, ким був мій дід, лише в тридцять років довідалася. — І ваш тато вам нічого не розповідав? — сплеснула руками Діанка. — Мій тато помер, коли мені виповнилося два роки. У сорок сьомому, після війни. Мамі він, звісно, дещо розповідав, але небагато. Він сам утратив батька в сім років. Поневірявся по сиротинцях, потім повернувся сюди, до Мрії, одружився тут, воював на фронті й помер від ран уже після війни. Тож як джерело інформації я навряд чи зможу вам прислужитися. — Олено Дмитрівно, — долучився до бесіди Семко, — в книзі Устима Ковальського «Історія Мрії» згадується якась реліквія роду Мріїних. А про неї ви щось чули? Учителька раптом засміялася — дзвінко й молодо, зовсім по-дівчачому. — Он воно що… Знову скарби шукаєте? Усі четверо дружно, мов по команді, почервоніли. Пошуки скарбів, що несподівано завершилися викриттям банди грабіжників, були їхньою третьою і, як любив повторювати Миколка, «першою випадковою» справою. Діти щосили намагалися не розголошувати обставин знайдення вкраденої в інкасаторів виручки, та якимось дуже загадковим чином (бо пан Маковій-старший, котрий теж брав участь в розплутуванні цієї справи, клявся-божився, що він не мовив нікому ані словечка, та ще й підлеглих настрахав, аби ті ні пари з уст) буквально наступного дня про це почало пліткувати все їхнє містечко. Особливо з дітей чомусь кпили вчителі. Звісно, по-доброму — та все ж… Історик не менше місяця кожен свій урок починав з питання, як там скарби підступного козака Чорнорота, чи ще не знайдені. Географічка щоразу просила дітлахів відшукати для шкільних потреб старовинний глобус, на якому всі місця, де лежать скарби, позначені жирними хрестиками. А вчителька хімії зажадала діамантів для шкільної колекції мінералів. І лише Олена Дмитрівна ніколи не кепкувала з малих. Узагалі не порушувала цю тему. Аж до сьогодні. — Ні, — нарешті заперечив Семко. — Просто нам цікаво, що це за реліквія, де вона поділася… Це ж інтригує, погодьтеся! — Важко сказати, — вчителька замислилася. — Ця інтрига вартувала життя моєму дідові. А про книгу з тих пір ніхто нічого не чув. Не бачив її. Жодних слідів. Як у воду впала. Може, так воно й сталося, до речі. Тим… більшовикам нічого не вартувало її в болото викинути. Релігійна книга, як тоді казали, опіум для народу… — Отже, це все ж була книга? — Діанка тріумфувала. Її здогад виявився правильним. — Саме так. Біблія, дуже старовинна. Ровесниця Острозького Євангелія, якщо це вам про щось каже… — Що?! — почувши це, Данилко аж на місці підстрибнув від надміру почуттів. — Та йому ж ціни нема! Я навіть не про гроші! Це ж… ну… гм… кінець шістнадцятого сторіччя! Ого! Ну нічого собі! — Олено Дмитрівно, а звідки ви дізналися про книгу? — поцікавився Миколка. — Та звідки… з історичних документів. Батько мій про неї не знав. А я, коли почула про діда, ходила в архіви — і в місцевий, і в миргородський, і в Полтаві навіть була — піднімала папери, дивилася… Дуже кортіло довідатися, чи давній наш рід. Дуже давній, як виявилося. І що цікаво, старші діти в ньому неодмінно були хлопчиками. Завжди. Казали, що це — заслуга реліквії. Доки вона з нами, з нашим родом, доти він і не перерветься, доти це прізвище — Мріїн — не зникне. Книга пропала, і ось… — учителька розвела руками. — Може, це просто збіг обставин. А може, й ні. Дітлахи перезирнулися. — Ну то як, ще є питання? — Олена Дмитрівна насупилася й виразно глянула на стос зошитів, що лежав перед нею на столі. — Бо як нема, то мені ще треба ваші контрольні перевірити… а вам — виконати домашнє завдання. — Та ні, це наче все, — невпевнено сказала Діанка. — Дякуємо, що приділили нам час. — Будь ласка. Якби ви ще так алгеброю цікавилися, ціни б вам не було! Учителька відвернулася й заходилася складати в пакет зошити, ручки та лінійки. Діти ж попленталися до виходу, аж раптом Семко, котрий ішов останнім, різко загальмував на порозі й озирнувся. — Пані Олено… тобто Олено Дмитрівно… а старий дім на болотах? Він же ваш. Він належить вам по закону. Ви ніколи не пробували повернути його собі? — Пробувала, — відказала та. — І навіть повернула. Я зараз його законна власниця. Ось лише… для життя на болотах я застара, кістки болять, вологи не витримують, суглоби крутить… Та й пересуватися туди-сюди через трясовину ой як непросто. А інші… — пані Олена замислилася. — Хотіла я продати цей дім. І покупці були, і завдаток не раз давали. Та ніхто там чомусь не може пробути більше години, крім мене. Всі кажуть про нібито привида, що мешкає там. Що його ніби бачили ті небораки-покупці. Я, коли там бувала, нічого такого не бачила й не чула. А дехто стверджує, що там постійно одне й те ж коїться — діда мого вбивають, царство йому небесне. Що приходять нападники, лунають їхні кроки, а потім — постріли, і так увесь час. Вогники там ніби пурхають якісь, і примара блукає коридорами. Подейкують, що це мій дідо шукає книгу. Побивається та спокою не має через те, що синові її передати не встиг. Тільки я в цю містику не вірю, самі розумієте, — вчителька замислено глянула кудись у вікно і не дуже впевнено повторила: — Не вірю… Глава 8


— Ось тепер усе зрозуміло й логічно, — тоном, яким у суді виголошують «вирок остаточний і оскарженню не підлягає», мовив Семко. — Олену Дмитрівну привид не чіпає, бо вона його онука. Не чіпає, не дається чути і навіть не з’являється. Усі ж інші прибульці для нього — вороги. Як ті, що прийшли тоді по книгу, а його — вбили. — І що це нам дає? — скептично поцікавився Данилко. — Те, що книга — десь тут! У Мрії! Бо інакше дух пана Мріїна вже давно заспокоївся б… Надворі дощило, і тому команда Мрії засідала в Данилка. На це засідання був допущений навіть Кабачок, котрий викликав жвавий захват у Данилкової мами. — Ой, які ж ми гарненькі, — сюсюкала над поросятком пані Валентина. — Які ж у нас оченята! Які ж у нас вушка! А який в нас бочок! Кабася умлівав і тихенько рохкав, не забуваючи при цьому хрумкати черговою морквиною, дбайливо піднесеною тіткою Валею. Скінчилося тим, що Діанка підхопила Кабачка на руки й занесла до кімнати, доки він, за словами дівчинки, не знищив річний запас моркви в цьому домі. Засідання поновилося вже у повному складі, хоча порося, за звичкою, солодко заснуло десь на третій хвилині обговорення. — Та яка різниця — тут книга чи ні! Головне, що вона не в руках нащадка! — висловив Миколка свою точку зору. — Ось що бентежить примару! А книга може бути де завгодно! — Привиди, духи… — похитала головою Діана. — Ми так вхопилися за містичне пояснення… але чи справді це примара? Хіба таке можливо? Може, все, що ми бачили й чули, то справді лише випари болота і якісь природні явища… — Ну а напис, Ді? — спокійно спитав Семко. — Ти ж його бачила, як і я. І перша переконувала всіх, що там справа нечиста. Даєш задній хід? Злякалася? — Усьому має бути логічне пояснення, — вперто стояла на своєму дівчинка. — Тю, а чому це пояснення про привида — нелогічне? — обурився Миколка. — Я не знаю… нам усе причулося. Точно! Примарилися вогники, і пострілів насправді ніяких не було! Тобто були, але один раз і дуже-дуже давно. Хлопці дружно закотили очі під лоба і голосно зітхнули. — Як собі хочеш, Ді, а ми мусимо знайти книгу. Де б вона не була, — рішуче постановив Данилко. В такі миті, як оце зараз, журналіст у хлопчикові десь зникав, а натомість з’являвся син морського офіцера, якому краще не перечити. Данилко навіть з виду робився дорослішим та соліднішим. — Знайти і повернути Олені Дмитрівні. Ґарантую, якщо ми це зробимо, вся чортівня в Домі Гукала зникне. — І як ви це зробите? — напад незрозумілої паніки вихлюпнувся назовні так само незрозумілими й для самої дівчинки сумнівами, вже минув. — Будете ходити по хатах і цікавитися, чи десь у когось часом не завалялося безцінне старовинне Євангеліє? А коли обійдете Мрію, куди далі підете? До Миргорода? До Полтави? — Нам нікуди не доведеться йти, — подав голос Миколка. — Що? — Нам нікуди не доведеться йти, Ді. Не доведеться ходити по хатах. Я знаю, де може бути книга. Точніше, здогадуюся. У голосі Миколки бриніли нотки перемоги. — Справді? То просвіти нас, грішних, — посміхнувся Данилко. — Ви — неуважні, — Миколка заслужено пишався собою і тому почав традиційно — здалеку. — Просто неуважні. Данилко сам про це казав. Ану ж бо, пригадуйте, в тій історії про останній день пана Мріїна… як звали чоловіка, що навів грабіжників на коштовність? — Навів? — хмикнув Семко. — Що за терміни, друже… Таткова робота дається взнаки? — Дається, — згодився Миколка. — То як? — Антон нібито, — невпевнено припустила Діанка. — Ні, Антип, — згадав Данилко. — Ще й прізвище таке, теж похідне від імені… Федорченко Антип! — І ви виграєте путівку на Канари! — рекламним голосом ведучого ток-шоу закричав Миколка. — Тобто, я хотів сказати, на болота! А тепер увага: наступне питання — воно буде складніше, ніж попереднє! Хто в містечку Мрія Антипович по-батькові? — Ніхто, — розгубилася Діанка. — Принаймні з тих, кого я знаю… — І ви вибуваєте з гри! — бадьоро сповістив Миколка. — В решти гравців є якісь версії? — Немає, — похмуро буркнув Семко. — І годі тобі клоуна грати, вже всі побачили, який ти тямущий! — Ну, не такий уже я й тямущий, — засоромився Миколка. — Хоча, якщо ви всі так кажете… Одне слово, нещодавно мені довелося почути розмову мого батька і цвинтарного сторожа Мирона Салія. Про що йшлося, я вже не пригадую… — Дивно, з такою пам’яттю, — пустив шпильку Семко. Та Миколка й оком не кліпнув. — Заздрість — це дуже погано, Семчику. Кого хочеш спитай. Так ось, татко називав діда Мирона… знаєте як? — Дід Мирон? — хіхікнула Діанка. — Мирон Салій? — долучився Семко. — Громадянин Салій? — усміхнувся й Данилко. — Які ж ви всі дотепні! Мироне Антиповичу, ось! — Тобто ти хочеш сказати, що цей сторож — син того Антипа? — Хочу, Ді. Хочу й кажу. А що такого? Він доволі старий, аби могти… аби бути сином Антипа. Це ж логічно! І зовсім не схоже на випадковий збіг. Поглянь сама — Антип був місцевим. Влада тоді тут мінялася досить часто, та зрештою встановилася радянська, — від власних здогадів Миколка аж сяяв. — Отже, Антип повернувся у Мрію героєм. Або й не героєм. Не знаю я. Одне слово, книга — якщо вона тут — може бути тільки в Мирона. — А чому тоді він Салій, а не Федорченко? — підступно спитала Діанка. — Він же хлопчик, має носити батькове прізвище. Так завжди буває. — Не завжди, — заперечив Данилко. — Дуже часто, але не завжди. Чоловіки також міняють прізвище. З різних причин. Беруть материне дівоче, або жінчине, коли одружуються, або просто змінюють на якесь придумане. — Точно, — підтримав Семко. — Я колись про такого дядька в кримінальних новинах чув. У нього десять прізвищ було, і на кожне — паспорт, уявляєте? Шлюбний аферист… — Угу, зовсім як дід Мирон, — ущіпливо мовила Діанка. — Ти така вперта, Ді, — Миколка скрушно похитав головою. — Ніхто не каже, що дід Мирон — аферист. Просто він міг змінити прізвище. І потім… що ми про нього знаємо? — А що про нього треба знати? Йому під сімдесят, сторожує на цвинтарі років… — Семко замовк, пригадуючи. — Дуже давно. Коли мій татко був таким, як я, дід Мирон уже охороняв старе кладовище. Тільки на нього ще тоді, мабуть, «дядько» казали… — Гаразд, — зітхнувши, погодилася Діанка. — Нехай дід Мирон і справді син того Антипа — хоча це нічим не доведено. Але… що далі? Чому ви певні, що книга саме в нього? Може, грабіжники втопили її? Може, продали десь по дорозі за білі копійки? А може, справді не знайшли?.. — У такому разі ми ще раз навідаємося в Дім Гукала, — з удаваною бадьорістю мовив Семко. — Не хвилюйся, Ді, ти лишишся тут, на суші. — Тебе не спитала, де мені лишатися! — із запалом вигукнула дівчинка. — Просто спочатку відпрацьовують ті версії, які найлегше перевірити, — поблажливо пояснив Миколка і, трохи знітившись, додав. — Мій татко завжди так робить… — Найлегше? — дівчинка сплеснула руками. — Тобто ви вважаєте, що це дуже просто? З’явитися в хижі діда Мирона і сказати: «Віддай книгу» — це, по-вашому, вихід? Так він і послухає! І навіть якщо книга в нього й була колись, він міг її тисячу разів комусь продати, або й просто пропити. Як ви збираєтеся це перевірити? — У мене саме з’явилася одна блискуча ідея, — заусміхався раптом хлопчик. Глава 9


— Це просто божевілля, — ніяк не могла заспокоїтися Діана. Проте, оскільки розклад голосів у Команді був 3:1, бо Данило з Семком залюбки пристали на пропозицію Миколки, дівчинка залишилася в меншості і тільки й могла безсило обурюватись, спостерігаючи за тим, як хлопці готуються до перевірки діда Мирона. Її повчання, втім, ніяк не впливали на завзятість друзів. — Це ж просто розведена водою ґуаш, Ді, — вкотре пояснював Миколка збудженим шепотом. — Її змити — раз плюнути, так що не переймайся — дідове майно не постраждає. Але перевірка необхідна. Був теплий травневий вечір, і всі четверо засіли за великим розкидистим кущем шипшини, з-за якого було зручно спостерігати за оселею дядька Мирона, а також і за її хазяїном, котрий сидів біля хати. Дітлахи вже з півгодини вичікували підходящого моменту, щоби здійснити свій план, але старий ніяк не бажав іти геть з двору, тому четвірка завмерла в очікуванні. Теоретично, старий Мирон має час від часу виконувати обов’язки наглядача і стежити за старим цвинтарем, котрий розташувався саме по інший бік його хати, за стіною чагарників, — але на практиці дід туди зовсім не поспішав. Цей Мирон може просидіти на лаві аж до сутінків, читаючи газету, а коли стане темно, Миколчина ідея не спрацює. Ні, все треба було зробити саме зараз, поки сонце ще не сіло. — Це не план, а казна-що, — знову пхикнула Діана. — Обмалювати двері старому чоловікові, котрий, може, і не має ніякого стосунку до того давнього злочину. Вам не соромно знущатися з літньої людини? — От ми й збираємося перевірити, чи справді дядько Мирон такий уже невинний, — невдоволено прошепотів Семко у відповідь. — Миколчина ідея класна і може спрацювати. Подумаєш, двері розмалювати… Дід намочить ганчірку і зітре, тільки й усього. Не роби з мухи слона, Ді. А якщо тобі наш план так не подобається, то дуй собі додому і… — Тихо! — шикнув Данилко. — Він збирається йти! Дід Мирон і справді неквапливо підвівся з лави й почимчикував вузькою стежкою в бік цвинтаря. Отже, вирішив-таки зробити обхід кладовища. Що ж, кращого моменту годі й чекати. — Готовий? — шепнув Семко Миколці. Той ствердно кивнув і продемонстрував пляшечку з розведеною до рідкого стану чорною гуашевою фарбою в одній руці й товстий малярський пензель в іншій. — Завжди готовий! — Іде… — коментував Данилко. — Йде… Зараз зникне за кущами… Все, пішов! Уперед, Микольцю! — Гей, морська піхото! — весело скомандував Семко і ляснув Миколку по плечі. — Спробуй упоратися за три-чотири хвилини, інакше наш план накриється! Миколка рвонув уперед. Вискочив з-за кущів і кинувся до дверей дідового будинку, пригинаючись, неначе сміливий вояка під кулеметними чергами. Добре, що в діда Мирона не було пса, інакше цей провокаційний план провалився б ще на початку. — Хоч би він усе написав без помилок, — пробурмотів Данилко. Семко кивнув — він не подумав про це. Миколка з української мови мав дуже слабенькі оцінки. Якщо помилиться бодай в одному слові, дід Мирон може сприйняти послання зовсім не так, як задумано. Миколка між тим уже був біля дверей у дідове помешкання. Він відкрутив кришечку з горлечка пляшки і занурив пензля у фарбу. За кілька секунд хлопчик уже виводив на дверях перше слово зловісної анонімки, яка мала допомогти Команді Мрії зрозуміти, чи в правильному напрямку вони шукають. Це були два слова: «ВІДДАЙ КНИГУ». — Миколка просто геній, — задоволено прокоментував Семко. — Ось що таке мати батька-міліціонера. Я б до такого не додумався. — Теж мені, слідчий експеримент, — скривилася Діана. — Думаєте, дід Мирон не здогадається, що це написав якийсь малолітній розбишака? Зараз повернеться, прочитає, розізлиться, а потім знайде нашу схованку і вуха нам повідкручує… — Ти така оптимістка, Ді, — засміявся Данилко. — Таке в мене передчуття, — не здавалася дівчинка. — Будь-які передчуття блякнуть перед реальністю, — виголосив Семко. Ді лише пхикнула. — Побачимо. — Миколка закінчив, — повідомив Данилко. — Молодець, швидко впорався. Справді, напис справляв враження. Патьоки фарби лише додавали лиховісності, й зовсім не скидалося на те, що це написав підліток. Миколка відступив на крок, милуючись справою своїх рук, а потім закоркував пляшечку і підтюпцем повернувся у засідку в кущах. — Готово, — захекано мовив він і важко гепнувся на землю поруч із друзями. — Молодчина, — Семко знову поплескав його по плечі. — Чудова робота! Зараз побачимо, як це подіє на нашого підозрюваного. — А онде й він, уже повертається, — сказав Данилко. Для людини з пов’язкою на оці він мав на диво гострий зір. Справді, дід Мирон, похитуючись, наближався до своєї хати. Йшов неспішно, прогулянковим кроком, до того ж, вельми нетвердим. Кілька разів старого заносило — то просто вбік, то в якісь колючі, схожі на агрус, кущі. — Він що, напився? — здивовано шепнула Діанка. — Коли ж він встиг? — Тю, та в нього ж фляжка з собою, — також пошепки пояснив спостережливий Миколка. — Він уже давно так… зловживає. — Відставити розмови! Цю команду Данилко віддав дуже злим шепотом, і Миколка з Діанкою миттю підкорилися. А тим часом дід Мирон дійшов до рідного порогу і майже вперся носом у двері. Якусь хвилину — нестерпно довгу хвилину — нічого не відбувалося. Діанка розчаровано зітхнула, а за нею — й Миколка. — Усе дарма. І тут пролунав голос старого — точніше, крик, що справив ефект вибуху. Дід Мирон відсахнувся від дверей і залементував так, немов надкусив надзвичайно пекучу перчину. — Та що ж це таке, га? — верещав дід. — Трясця тому всьому, знову! Принишклі діти перезирнулися. Що означає «знову»? — Чого тобі треба, бісова душе? — репетував старий далі, дивлячись кудись у небо. — Книгу тобі треба? Книгу?! А це бачив?! Бачив оце?! — дід Мирон скрутив солідну дулю і продемонстрував її хмарам. — Не віддам, анциболоте! Не віддам! І не пиши, і не ходи — не буде тобі книги! Моя вона, чуєш! Моя! Батькова пам’ять! Це він мені її подарував! Чого ж ти не вгамуєшся?! Дідька лисого тобі, а не книгу! І не знайдеш ти її ніколи! Відчепися! — і сторож заходився ревно хреститися, одночасно плюючи через ліве плече. Хлопці захихотіли — видовище й справді було кумедне. — Мені у вухах дзвенить від його криків, — поскаржилася Ді, та на це ніхто не відгукнувся. Натомість Данилко тихо наказав: «Відходимо!», — і Команда Мрії, тимчасово залишивши безутішного діда на самоті, за влучним висловом Миколки, «здала назад», причому доволі інтенсивно. Відхекатися вдалося вже біля лісу. Настрій у всіх, окрім Діани, був просто-таки переможним. — Ну, — басив Миколка, від надміру почуттів тицяючи пальцем у друзів. — Спрацювало ж! Книга у нього! В цього старого п’янички! Спрацювало, чуєш, Ді?! — Чую, — дуже тихо і дуже сумно відгукнулася Діанка. — Тебе і в Полтаві чують, Микольцю. Якщо не в самому Києві… Знаєте, а мені його шкода. — Кого?! — не второпав Миколка. Дівчинка розсердилася: — А про кого йде мова?! Дядька Мирона, звісно. — Але чому?! — продовжував дивуватися хлопчик. — А ти подумай! Старий дядько, самотній — думаєш, від великого добра він до пляшки прикладається?! Робота теж спілкуванню не сприяє… Єдина радість у житті — книга. Пам’ять про батька! А тут ми, — великі очі дівчинки наповнилися слізьми. — І не лише ми. На нього ще хтось тисне… — Ді, я все розумію, — щиро сказав Данилко і взяв дівчинку за руку. Семко насупився й засопів, але промовчав. — І в чомусь ти маєш рацію. Але згадай, як до Антипа Федоренка потрапила ця книга. Він її вкрав! Більше того, спричинився до вбивства безневинної людини! І законний власник цієї реліквії, тобто власниця — це Олена Дмитрівна. А через те, що обов’язок не виконано, страждає також і дух її діда. — А ще, — додав Семко, значно посвітлішавши на виду після того, як Данилко відпустив Діанчину руку, — поміркуй про умови, в яких ця книга зараз зберігається… У цій старій хаті що? Вогкість і пліснява. Вона там і згнити може. — І що далі? — доволі войовничо поцікавилася Діанка. — Ми теж мусимо вкрасти цю книгу?! Це питання змусило хлопчиків добряче замислитися. — Hi, — нарешті мовив Семко. — Ми красти не будемо. Не можна. Ми ж не злодії. — Звісно, ні, — палко підтримав Миколка, внутрішньо здригнувшись — він лише на мить уявив, що зробить із ним татко, якщо дізнається про скоєну сином крадіжку, і йому відразу стало гаряче. — Треба так зробити, щоби дід Мирон віддав нам книгу добровільно. — Та ну? І що, в тебе ще один геніальний план завалявся? — саркастично спитала дівчинка. — Чи ти забув, що старий кричав? — Ну, щось же він мав кричати… в такій ситуації, — замислено мовив Данилко. — Як ви гадаєте, хто ще тисне на старого? — Та що тут гадати? Не інакше, як дух пана Мріїна… — Микольцю, я тебе благаю! — Ді схопилася за голову. — Знову містика! Ну не буває таких речей… — Ах, не буває?! — нервово вигукнув Миколка. — А чому тоді дід Мирон хрестився? Чому дідька згадував? Чому казав «знову»?! Хочеш вір, а хочеш — ні, але щось тут нечисто. — Згоден. І ми можемо цим скористатися. — Як, Данильцю? Ще один напис зробимо на дверях? Червоною фарбою? — Ні, інакше. Треба налякати старого так, щоби він миттю змінив своє рішення і віддав книгу за власним бажанням. Змайструємо свого власного привида! — А якщо в діда Мирона від нашого натуралізму інфаркт станеться? — спохмурніла дівчинка. — Серце зупиниться, приміром? Що ми тоді будемо робити? — Та не станеться нічого, — Семко, відчувши в голосі подруги вже не просто тривогу, а справжнісінький переляк, поквапився її підбадьорити. — Старий сам сказав, що це не вперше. Що до нього вже хтось приходив. Чи щось… Тому геть передчасну паніку, Ді. Краще поміркуймо, з чого будемо майструвати нашого духа. — Не вірю, — Діанка похитала головою. — Не можу повірити, що не просто слухаю всю вашу маячню, а ще й беру участь у справжнісінькій кримінальщині. — Припини, Ді, — засміявся Миколка. — Яка ж це кримінальщина? Це відтворення… ні, відновлення! Так, відновлення справедливості. А опудало… тобто привид… можна зробити з купи ганчір’я і білого простирадла. А його голову — з серветок. Яку «Карлсоні» Астрід Ліндгрен… — Хороша ідея, — похвалив Семко. — Давайте так: завтра після школи зносимо на «форпост» у лісі всі придатні для привида матеріали — хто що знайде. Ганчір’я, фарби, дошки, дроти… До вечора сконструюємо це страхіття, а ближче до ночі підемо лякати нашу жертву. Діані, зважаючи на її упереджене ставлення, можна не приходити… — Ще чого! — вперла руки в боки дівчинка. — І не сподівайтеся — прийду! Треба ж комусь контролювати вашу самодіяльність… Глава 10


Наступного дня після уроків Команда розсипом кинулася по домівках, аби швиденько пообідати і потім з чистою совістю взятися до справи. Не поспішала хіба Діана, котра вважала, що затія хлопців — чистісінької води дурня, яка добром не закінчиться. Тому, перш ніж зазирнути на «форпост», дівчинка навіть встигла зробити всі домашні завдання, і лише після цього вирушила до друзів, твердо збираючись усе ж переконати їх у безглуздості плану. Та всі слова повилітали з голови, коли, видершись по драбині на дерево, вона лицем до лиця зіткнулася зі справжнім страховиськом. Хлопці добре попрацювали — в них вийшло опудало, від якого волосся направду ставало дибки. На середину хрестовини з двох палиць вони намотали ганчір’я, що мало символізувати тулуб, прикрили все це драним білим простирадлом, а зверху насадили голову, яка була нічим іншим, як великим круглим червоним плафоном від люстри. До нього були приліплені дві половинки розпиляної навпіл кульки для настільного тенісу (це пара вирячених білих очей), а також пластмасові «вампірські» ікла — не інакше як їх пожертвував Семко, котрий свого часу дуже набридав однокласникам демонструванням цих «зубів Дракули». Все це разом справляло таке моторошне враження, що не злякатися було просто неможливо. Від несподіванки Діана аж верескнула, на що Семко з Миколкою відреагували заливистим реготом. Данилко не засміявся, лише ніяково всміхнувся. — Вибач, Ді, ми не збиралися тебе лякати, — дещо винувато знизав плечима він. — Принаймні, ми бачимо, що наша «Матінка» діє, — Семко радісно поплескав рукотворне страховисько по щоці. — Боже милостивий, та в діда Мирона точно серцевий напад станеться! А то й два одразу! — Діана перевела подих. «Матінка»? Що це за дурне ім’я? — Ти хіба не читала книжок про Карлсона? — щиро здивувався Миколка. — Там описане таке ж опудало, котре й називалося «Матінкою». У книзі, до речі, воно спрацювало проти грабіжників просто чудово. А тепер оціни ось це, — хлопчик смикнув щось на спині рукотворного створіння, і з надр страховиська залунав розкотистий зловісний регіт. Діана пополотніла. — А це ще що таке? Семко теж реготав, спостерігаючи за її реакцією — так, що аж навпіл зігнувся. Миколка увесь сяяв, пишаючись своїм творінням. — Це я витяг з однієї ляльки, котра в нас на горищі завалялася. Я її в дитинстві дуже боявся. Ну а тепер хоч якась користь із тієї іграшки буде. — Буде, це точно, — кивнула вражена Діана. — Ви бідолаху точно в могилу заженете! Побачити таке вночі! На цвинтарі! — Спокійно, тільки спокійно! — виголосив Семко, відсміявшись. — Ми не будемо перегинати палицю. А ти, Ді, недооцінюєш дядька Мирона — нервова система в нього міцніша, ніж ти думаєш. Тільки з такими нервами можна все життя жити на краю кладовища. — Еге ж, а ще — досить успішно відбиватися від зазіхань когось невидимого на книгу, яку, до речі, його татусь поцупив! — мстиво докинув Миколка. — І вбив через це людину, ось! Діанка якусь мить подумала. — Діти за батьків не відповідають. А якщо дід Мирон узагалі не знає, що ця книга крадена? — Незнання не звільняє од відповідальності. Ми йому розкажемо. Потім, — пхикнув Миколка, для якого в цій справі, здавалося, взагалі не існувало жодних проблем — принаймні етичних. Ді зітхнула, обмінявшись поглядом із Данилком, — наразі він був єдиним її союзником, бо хоча також брав активну участь у виготовленні привиду, але поводився більш розважливо, на відміну від Миколки та Семка. Мабуть, також потай співчував старому самотньому сторожеві. — А тепер, — жодним чином не зважаючи на Діанчині душевні муки, проголосив Семко, — мусимо доправити «Матінку» до дідового подвір’я. Там ми влаштуємо невеличку виставу. Бенефіс. Я впевнений, що все подіє, як слід. Тільки треба дочекатися темряви. — І не страшно вам, — Ді зробила останню спробу відрадити хлопців від цієї авантюри, — присмерком на цвинтар іти? Миколка розправив плечі. — Це наш святий борг… тобто обов’язок. А ти вже забула, як ми у березні ночували в лісі біля кладовища? — нагадав він, маючи на увазі їхню справу про пограбування інкасаторів. — Я з того часу взагалі нічого не боюся. Ото весело було… Хлопці зібралися доволі швидко, і так само швидко розподілили обов’язки щодо транспортування. Саму ляльку, загорнуту від сторонніх очей у сіру мішковину, несли Миколка та Семко, а Данилко тягнув великий круглий ліхтар. — Хочу підсвітити «Матінку» знизу, — упіймавши Діанчин запитальний погляд, пояснив він. — Це батьків ліхтар, на батарейках. Дуже класний. Перемикач на три потужності, і світло можна обирати жовте або фіолетове… — Круто! — саркастично мовила дівчинка. — Усе для того, аби зробити погано бідному дідкові. Данилко присоромлено замовк. Натомість озвався Миколка. — Ді, якщо ти й надалі збираєшся псувати нам пригоду своїми нотаціями, то краще йди додому. Лиши нас утрьох. Це не твого розуму… це не жіноча справа, — поспішно виправився хлопчик, але Діанка, звісно, добре втямила, що він хотів сказати. І від обурення аж задихнулася. — Усе це, між іншим, почалося через Кабачка, — сердито нагадала вона вібруючим від надміру емоцій голосом. — Через мого Кабачка. Так що не вказуй мені, що робити, розумнику! — А ти припиняй скиглити! Дівчинка гордо замовкла. І мовчала всю дорогу до пункту призначення. Коли діти дісталися до господи старого, вже почалося смеркатися. Команда Мрії у повному складі розташувалася за тим же кущем шипшини, де робили засідку вчора. Сьогодні ж вони чекали на темряву. — Зараз… ще трохи, — шепотів Семко, заспокоюючи невідомо кого. — Коли геть смеркне, ми нашу «Матінку» понад тином виставимо. Ззаду хтось буде ворушити простирадло… — Воно й так ворушиться, — Данилко кинув тривожний погляд на ляльку. — Такий вітер здійнявся, хоч би покривало не зірвав. — Гаразд, — особливої потреби говорити пошепки не було, та Семко все ж шепотів — з метою конспірації. — Тоді ти, Данильцю, вмикаєш ліхтар, Миколка запускає сміх, а я… я — ось, — і він, мов справжній фокусник, дістав із рюкзачка рупор. Невеличкий, щоправда, але — рупор. — Ух ти! Де взяв? — із захопленням поцікавився Миколка. — Сам зробив, — похвалився Семко. — Ось дивіться, шов… Це ми з татком паяли. Точніше, він учив мене паяти. — Гурток «Умілі руки», — в’їдливо мовила Діанка. — І для чого тобі ця рурка? — Добре голос спотворює, — пояснив Семко. — Якщо доведеться кричати «Віддай книгу!», гарантую, що ніхто мене не впізнає. — Авжеж. Бо нікому й на гадку не спаде, що ти на таке здатен. — Знову починаєш, Ді? Дівчинка сердито засопіла і відвернулася. Ставало холодно, ночі ще не були достатньо теплими для тривалого сидіння на землі, а крім того, посилювався вітер — щодо цього Данилко мав рацію. «Хоч би це все позривало буревієм! — зловтішно побажала Діанка. — Щоб рознесло на клаптики, на шматочки цю „Матінку“. Краще попросити книгу в діда Мирона. Попросити — і він віддасть. Він…». Дівчинка не встигла закінчити речення словом «хороший», навіть подумки. У старій хатинці сторожа спалахнуло світло. — Пора! — сказав Семко. — До роботи! Глава 11


Нерви в діда Мирона й справді були міцні. Хвилин із десять «Матінка», осяяна потойбічним фіолетовим світлом, за допомогою розбишак-хлопчаків зловісно ухала, махала білими, напівпрозорими, наче смуги туману, руками-крильми і скажено реготала, доки старий вибрався нарешті з хати і попростував до тину. Йшов спокійно, не квапився, і Діанка ледь втрималася, аби не накивати п’ятами — здавалося, дід Мирон ось-ось ухопить їх усіх за барки, і буде їм непереливки. Та старий зупинився за кілька кроків від «примари» і пильно вгледівся в неї, а потім проказав, цього разу без крику, але таким зболеним голосом, що у дівчинки аж серце защеміло. — Знову ти… І не спиться ж тобі, не лежиться. Знову залякуєш? То раніше тіко восени приходив, а тепер що ж?.. І навесні будеш? Згинь, маро проклята, відступися… Дід Мирон кілька разів перехрестився. Примара, як і слід було чекати, нікуди не ділася. — Не віддам! Не віддам тобі книгу! — голос старого міцнів. — Знаю все, а не віддам! Нащо вона тобі?! Що ти з нею робитимеш?! — От бачиш, — користуючись тим, що за утробним реготом та завиванням вітру їх ніхто не чує, шепнув Миколка Діанці. — Він усе знає. Зберігання краденого — навіть стаття така є. — По ній уже термін давності минув, — парирувала обізнана дівчинка. — Чули, що дід сказав? Книгу він не віддасть. Усе, згортаємося. — Сказилася, чи що? — обурився Семко, який сидів по інший бік від Діанки. — Доки книга не буде нашою, ніхто нікуди не йде. Користуючись тим, що в темряві її ніхто не бачить, дівчинка скорчила страшну гримаску і закотила очі. А тим часом старий продовжував гаряче щось доводити «Матінці», періодично тицяючи їй дулі. Північний вітер перейшов у те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», і тепер до дітлахів доносилися лише уривки фраз: — Моя… спогади… візьмеш до рук, бувало, і… — Безнадійно, — Семко зітхнув і підняв до вуст свій рупор. Та не встиг він гукнути чарівні слова: «Віддай книгу», — як раптом стало дуже тихо. Так тихо, що було чутно навіть сопіння Миколки, і те, як Діанка шмигала носом, намагаючись прогнати непрохані сльози. Це тривало лише мить, котра здавалася безмежно довгою, а потім звідкілясь повіяло холодом, і діти побачили його. Високий, ставний пан у старомодному сюртуку виник просто нізвідки, немов матеріалізувався з густого травневого повітря. Він не був прозорим, білуватим чи напівпрозорим — він здавався живим, і лице його, на диво застигле, було добре знайоме всій команді Мрії. У книжці «Історія Мрії» Устима Ковальського був його портрет. Сумніватися не випадало — перед ними стояв засновник Мрії Андрій Петрович Мріїн. Точніше, його дух. — Так не буває, — прошепотіла вперта Діанка і потрусила головою, немов розганяючи химерy. He допомогло. Данилкове ліниве око також вибрало не найкращий момент, аби поновити свою роботу — хлопчик бачив силует із чіткістю, що не могла не лякати. Миколка взагалі завмер, а Семко самими губами видихнув: — Нічого собі… Кілька секунд, що здалися дітлахам нестерпно довгими, привид пана Мріїна дивився згори вниз на всю команду і кривив бліді вуста, немов силячись усміхнутися. Спроба ця не вдалася, і тоді дух пройшов просто крізь тин і посунув на сторожа з рішучістю танка. — Віддай книгу… Це прозвучало не гучніше від шелесту сухого осіннього листя під ногами, та налякало друзів ледве не більше, аніж сама з’ява примари. Семко зойкнув, пальці його розтиснулися, і непотрібний уже рупор покотився по землі. Діанка охопила руками плечі, немов намагаючись зігрітися. Данилко здер із правого ока пов’язку і тепер був змушений повірити обом своїм очам. Миколка завмер. А дід Мирон… скидалося на те, що прохання повернути книгу він чув не раз, а ось безпосередньо з духом пана Мріїна в такому вигляді, як зараз, ще не зустрічався. Мабуть, уперше цей дух з’явився не як вогники чи звуки, а таким, яким був за життя. Цікаво, чому? Чи не тому, що тепер мав на своєму боці підтримку дітлахів? Ці думки промайнули в голові Данилка, але шукати на них відповідей було не на часі. Привид між тим зупинився просто перед старим і завмер. До дітей він стояв спиною, і виразу завмерлого обличчя вони більше не бачили, але чули дуже добре оте колюче, шорстке, мов падолист: — Віддай книгу… віддай мені моє… Цього разу я сам прийшов, щоби попросити. І я пробачаю твого батька… Бідолашний дід Мирон спочатку смішно заквоктав, а потім просто заплакав. Згорбившись так, ніби на нього впала ціла тонна якоїсь невидимої ноші, він почовгав до своєї оселі. Відчинив рипучі двері, зник у чорному проваллі сіней… Привид не рухався, чекав. За якийсь час — Миколка потім стверджував, що минуло хвилин десять, хоча за точність і сам не міг ручатися — дід знову з’явився на подвір’ї. В руках він тримав дерев’яну коробку, гарно оздоблену, з інкрустацією. — На, — простягаючи привидові коробку, мовив він тремтячим голосом. — Забирай. Добив ти мене, дідько б тебе вхопив, домучив… Ось тобі твоє, а мені дай спокійно вмерти. Не лишилося нічого… геть нічого! — старий спересердя гепнув скринькою об землю, та дух пан Мріїна навіть не поворухнувся. — Щось таки є в цій книзі, — дід Мирон уже схлипував від горя. — Щось таке… Бувало, візьмеш до рук, розгорнеш, а вона неначе щось тобі розповідає… Щось світле таке, дивне, про янголів, про небо, про Бога… І так тобі від того тепло та добре, що й не описати. Та не буде більше в мене тепла. І чудес не буде. Старий безсило опустився просто на землю і закрив лице руками. Навіть у сутінках було видно, як здригаються його плечі. Він плакав — гірко, невтішно. Як дитина, в якої відняли улюблену іграшку. Тут Діанка зірвалася на рівні. І в цю мить привид обернувся лицем до неї. До них усіх. Печальний, утомлений чоловік, що вже чомусь зовсім не здавався реальним. Він кивнув у бік книги, підморгнув дітлахам з легкою напівусмішкою і зник так само раптово, як і з’явився. Якусь мить на тому місці, де він стояв, ще висіла напівпрозора сиза хмарка, а потім розчинилася й вона. Привид поміщика Мріїна пішов назавжди. Друзі, вже не змовляючись, навіть не перезирнувшись, вискочили зі своєї схованки так швидко, що аж перевернули «Матінку». На це ніхто не звернув уваги, як і на те, що лілове світло ліхтаря падає тепер на діда Мирона. Першою до старого підбігла Діанка. — Ходімте до хати, дідусю, — лагідно сказала вона. Дід лише крякнув і заперечливо похитав головою. — Не хочу, — хрипкувато прошепотів він. — Ходімте, — вперто вмовляла Ді. — Ранок вечора не докаже. Поспите, відпочинете, а завтра все залагодиться. Усе буде добре. Дід Мирон слухняно кивнув і нарешті підвівся. Навряд чи він чув, що саме йому говорили, навряд чи розумів, хто ця дівчинка і що вона тут робить. Просто хтось, чи не вперше в житті, подбав про старого саме тоді, коли він найбільше цього потребував. Доки Ді вела діда до хати, хлопці дружно кинулися до скриньки. Видовжений дерев’яний ящичок закривався на гачок, і відкрити його було справою секунди — що й зробив Данилко, відкинувши кришку спітнілими від хвилювання руками. І їм стало зрозуміло, чому, попри щорічні з’яви привида, дід Мирон усе ніяк не міг розлучитися зі своєю коштовністю. Не тому, що книга була в сап’яновій оправі. Не тому, що це було Євангеліє. І, звісно, не тому, що книга коштувала великих грошей, — таких, що цвинтарному сторожеві стільки не заробити й за все життя. Просто від книги йшло світло. Ледь помітне, золотаве і тепле. Так, немов вона й справді була дивом. Данилко максимально обережно взяв її до рук. У відповідь на його дотик книга засяяла ще яскравіше. Хлопчик посміхнувся, відчувши теплий промінець на своїй щоці. — Тобі час додому, — лагідно промовив він. Миколка, Семко та Діанка, що вже повернулася з хати, промовчали — на знак згоди і щоби не псувати святковість моменту. Глава 12


Дідівську реліквію Команда Мрії передала Олені Дмитрівні наступного дня, одразу після уроку алгебри, який також був останнім уроком. Усе пройшло дуже тихо. Миколка, щоправда, виступав за урочистості під час «відновлення справедливості», і навіть наполягав на цьому, проте Данилко та Діанка загітували Семка і єдиним фронтом виступили, як сказала дівчинка, проти недоречної пишності. Стара вчителька, побачивши, що саме принесли їй учні, спочатку просто заклякла на кілька хвилин, а потім, переконавшись, що очі її не зраджують, не втрималася від сліз. Жінка все гладила і гладила червоний сап’ян оправи й без кінця повторювала: — Шкода, що татко не дожив. Не побачив цього дива. Ну, хоч син мій побачить… Зрештою, трохи заспокоївшись, Олена Дмитрівна замкнула скриньку з книгою і подивилася на дітлахів уважно й з великою цікавістю: — Де ви знайшли її? Як? — Та пусте, — відповів за всіх Миколка Маковій, виконуючи досить складне завдання — йому водночас і кортіло похвалитися, і вкрай ніяково було розповідати, як саме вони знайшли книгу. — Трохи логіки та наполегливості… — Так, це прекрасні якості, — підтримала його вчителька і дуже серйозно спитала: — Не бажаєш прикласти їх до алгебри, Маковію? — Як?! — скрикнув Миколка під сміх друзів. — Хіба мені тепер не гарантована відмінна оцінка з алгебри за рік? — Тільки за умови твоїх відмінних знань, — і собі засміялася пані Олена. А потім додала, — але ви заслужили вже не одне «відмінно». Ви всі. — За що? — спитав Семко. — За мужність, за здорову впертість та любов до істини. І за вашу невгамовність. Ви всі просто молодці. Як ви гадаєте, що мені тепер робити з цією книгою? — Ну, вона ваша, вам і вирішувати, — мовила Діанка. — А я думаю, її можна до Києва відвезти, — запропонував Данилко. — Не назавжди, а просто на виставку… Там є музей книги, в Києво-Печерській Лаврі, і можливо… — Так, — згодилася Олена Дмитрівна. — Цілком можливо. Хоч на якийсь час, а ця книга повернеться туди, де вона народилася, туди, де її надрукували — до Лаври. А потім знову стане оберегом нашого роду. Як і сотні років тому. Зі школи друзі вийшли втішеними. Особливо Миколка — на прощання Олена Дмитрівна, сміючись, додала, що готова поміркувати над доброю оцінкою з алгебри за рік. Для хлопчика, який не вилазив з трійок із математики, це було неабияким досягненням. — Оце батько зрадіє! — тішився він наперед. — Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — обірвав його Семко і, ні до кого не звертаючись, уголос спитав: — Ми справді бачили вчора те, що бачили? — Сам знаєш, — підтвердив Данилко. — Гадаю, що тепер Олена Дмитрівна легко продасть Дім Гукала. Я майже певен, що всяка чортівня там припинилася ще відучора. — А я певен, що вона не продасть дім, — заперечив Семко. — Чув же, у неї син є, а в нього, може, вже свої діти… Це ж фамільний маєток, нащо його продавати? — Треба побільше дізнатися про пана Мріїна, — запропонувала Діанка. — У нашому краєзнавчому музеї можна відкрити експозицію про нього. На болота йти не кожен ризикне, навіть з такого цікавого приводу, а тут… те, що треба. — Класна ідея, Ді! — бадьоро відгукнувся Миколка. — А в мене теж ще одна ідея з’явилася… — Ще одна?! — дівчинка театрально схопилася за голову. — Тільки не це! — Не кепкуй. Я тут подумав… що, як нам зробити для діда Мирона якесь диво? — Яке?! — Не знаю, Семчику. Яке-небудь хороше. Замість того дива, яке він нам віддав… Що скажете? — Що це геніальна ідея! — радісно сказала Діанка. — Давайте обговоримо деталі… Глава 13

Своє диво дід Мирон помітив одразу, щойно повернувся з останнього, вечірнього обходу цвинтаря до своєї господи. Біля хати красувався щойно посаджений кимось кущ калини. Кущ був дуже пишним, просто шикарним, і добре, по-хазяйськи, вкопаним. Скидалося на те, що він скоро прийметься, зацвіте, а пізньої осені вже запалає багряними ягодами. А на призьбі, під вікном, лежало Євангеліє. Сучасне, нещодавно видане, зі звичайною обкладинкою — але чарівне. Старий нахилився і взяв його до рук. І всміхнувся, відчувши знайоме тепло. Навмання відкрив Святе Письмо і сліпнучими від надміру почуттів очима вихопив з тексту один-єдиний рядок: Бог є любов… Наталка та Олександр Шевченки


Пригода у південному експресі




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка