Наталка та Олександр Шевченки привид у домі гукала глава 1



Сторінка1/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.93 Mb.
  1   2   3   4

Annotation


Пригоди, які нам доведеться пережити в цій книжці разом із Командою Мрії, по-справжньому небезпечні. Не лише сучасні злочинці, підступні викрадачі заморського птаха, а й моторошні примари з минулого опиняються тут на шляху четвірки «мрійливих» друзів та їхнього безстрашного поросяти Кабачка. Проте юні сищики мають на те раду: здоровий глузд, почуття гумору і… завжди дієвий метод провокації. Та успішно розкрити заплутану справу — це, як то кажуть, півділа. Головне ж — навіть із переможеним супротивником повестися по-людськи. Саме так завжди чинять герої «дивних детективів» Наталки та Олександра Шевченків. Наталка та Олександр ШевченкиНаталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11Глава 12Глава 13Наталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11Глава 12Глава 13Глава 14Глава 15

notes1


Наталка та Олександр Шевченки
ПРИВИД У ДОМІ ГУКАЛА



Наталка та Олександр Шевченки
Привид у Домі Гукала


Глава 1


— Кабачок утік! — із цими словами Діана Бондаренко буквально увірвалася до кімнати Семка Скорика, який марудив час за надзвичайно нудною книжкою зі списку обов’язкових для прочитання перед іспитом з літератури. Була субота, середина сонячного травня, і Семко був готовий радіти будь-якій причині, яка могла б відірвати його від цього остогидлого заняття. Але слова подруги та сльози в куточках її очей одразу відсунули радощі на задній план — кабанчик Кабачок був улюбленцем усієї їхньої компанії і місцевою знаменитістю, а тому звістка про те, що порося в біді, хлопця теж неабияк схвилювала. — Куди втік? — перепитав Семко і з полегшенням (бо на законних підставах) відклав книжку. — Як утік? І коли? — Приблизно годину тому, — хлипала Діана. — Ми з мамою поверталися на автівці з Миргорода й зупинилися перед шлагбаумом на нашому залізничному переїзді, бо саме наближався дуже довгий товарняк. Я вирішила вийти з машини, бо захотілося трішки розім’ятися, та щойно відчинила дверцята, як це дурне порося вискочило з салону і чкурнуло геть! — На болота, чи що? — Семко згадав драговини обабіч залізничної колії і розхвилювався ще дужче. Болота біля містечка Мрія були великими й підступними — краще туди й носа не пхати без потреби… та й за потребою теж. Але що сталося з Кабачком? Він завжди був такою слухняною й розсудливою твариною… Семко спитав про це в Діани, але та лише плечима стенула: — Не знаю я! Ніколи він таких фокусів не відмочував! Уявляєш — я встигла схопити його за повідець, але він вирвався! Можеш у таке повірити? Вирвався, і лови вітра в полі. Ми з мамою гукали, гукали… все марно. Пропав Кабачок. Пішов на болота — і не повернувся. «Просто як Снупі доктора Мортімера», — згадав Семко свою улюблену «Собаку Баскервілів». Але кабанчика треба було якось рятувати. Сам він із того гниловоддя ніколи не вибереться. — Ти вже розповіла нашим? — поцікавився хлопчик, маючи на увазі двійко спільних друзів, які разом з ним і Діаною складали так звану Команду Мрії — Данила Руденка і Миколку Маковія. Діанка заперечливо похитала головою. — Ні. Я телефонувала Данилкові по дорозі сюди, але він не відповідав. Здається, він на прийомі в окуліста. А Миколка з батьками поїхав у гості до бабусі, аж у Полтаву. Тож є лише ти. І я, — дівчинка щосили намагалася зберігати спокій, та не змогла і знову зрадницьки захлюпала носом. Хоча ситуація мало надавалася до веселощів, Семко все ж бадьоро посміхнувся. — Ну то й що?! Хіба цього не досить, Ді? Ось зараз підемо і знайдемо твого Кабачка. — Та де ми його знайдемо?! — Діана тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, яке там драговиння. Один хибний крок — і шукатимуть уже нас. Із собаками й баграми. Пам’ятаєш історію про хлопчика, який колись давно зник на болотах? — Отже, не треба робити хибних кроків, — з упевненістю, якої насправді зовсім не відчував, підсумував Семко. Звісно, він страшенно хвилювався за Кабачка, але ж не буде він виказувати своїх сумнівів дівчинці, та ще й заплаканій. Відступивши на крок, пильно оглянув Діанку з ніг до голови. — Що? — здивувалася та. — Нічого. Добре, що ти в штанях. І в кросівках. Легше буде по болотах лазити. Я зберуся за хвилину, якщо ти не проти. Почекай мене в передпокої. Семко справді зібрався дуже швидко, але доти Ді була вже сама не своя від поганих передчуттів. В уяві зринали жахливі картини митарств її ручного поросяти. — Ну, ходімо ж! — дівчинка шарпнула Семка за руку, вони вдвох вискочили на вулицю і, не стишуючи кроків, побігли в напрямку боліт. По дорозі Семко примудрявся ще й докладно змалювати вміст свого рюкзака — просто щоби Діанка знала, що він, як справжній чоловік, про все подбав. — Я все взяв, Ді. Все, що треба. Мотузку, ліхтар, рушник, йод і вату… Це не знадобиться, звісно, — квапливо додав він, — та хай буде. Про всяк випадок. Пляшку води взяв, шоколадку і навіть лижі. Шкода, що лише одні. Одна пара, тобто… — Що?! — шокована Діанка аж пригальмувала. — Які ще лижі? Навіщо? — Ну, такі… спеціальні. Дуже широкі й короткі. Не зимові, ясна річ. Їх колись мій татко виготовив, аби на болота ходити. Він там якихось метеликів вивчав, з наукового інтересу. Ось і нам знадобилися. Вони правильно розподіляють масу тіла, і людина не грузне. Пам’ятаєш, ми на уроці фізики це проходили? — Ні, — зізналася Діанка. — Не пригадую. — Ну, нічого, — великодушно мовив Семко. — Ти, головне, не переймайся. Впораємося. Кабачок — він хлопець розумний, у небезпеку не полізе. — Ой, щось я вже в цьому сумніваюся, — сумовито похитала головою Діана. — А якщо його занесе у Дім Гукала?[1] Туди й дорослі бояться потикатися! Он-о дід Мирон, сторож із цвинтаря, таких історій нарозповідав про те місце… — Дід Мирон — лише старий п’яничка, — без особливої впевненості відказав Семко, хоча й сам не відкидав, що порося може попхатися саме туди. У їхньому місті справді ходило чимало страшних легенд про той закинутий дім на болотах. Семко не міг сказати напевно, що вірить у казки про привидів, але Дім Гукала справді викликав моторошні відчуття навіть здалеку. Хоч би не довелося до нього завітати… — Прорвемося, Ді, — знову пообіцяв Семко й весело підморгнув. — Раз плюнути. Впораємося. Глава 2


Але, діставшись до залізничного насипу й пропустивши швидкісний експрес, що зеленим громидлом проторохтів повз них, Семко про всяк випадок зателефонував Данилові й Миколці — надто вже не хотілося йому самотужки лізти на болота… І ще менше хотілося потрапити у Дім Гукала, який здалеку скидався на кам’яний надгробок. Проте на допомогу друзів сподіватися не випадало — телефон Данилка не відповідав (певно, той справді був на прийомі в лікаря), а Миколка з повним ротом повідомив, що саме сидить за бабусиним столом і планує ще нескоро з-за нього вийти. Зітхнувши, Семко сунув мобільника в кишеню й перезирнувся з подругою. — Що ж, ходімо, — сказав він, та ентузіазму в його голосі виразно поменшало. Тримаючись за руки, вони спустилися з насипу й зупинилися на самісінькій межі болота — далі невеличкі острівці тверді чергувалися з темними калюжами води, які оманливо здавалися неглибокими. Рупором приклавши долоні до рота, Семко щосили гукнув: — Кабачку-у-у! Діана зробила те саме. Якийсь час відлуння їхніх голосів розкочувалося навкруги, але знайомого рохкання у відповідь вони не почули, і прудкого рудуватого тільця теж ніде не було видно. Іншої ради не було — доведеться просуватися по гниловоддю до того острівця, на якому завмер Дім Гукала. Якщо Кабачок не втопився в драговині (о, ні, тільки не це!) — він міг бути лише там. Друзі взялися до справи. Семко дістав із рюкзака лижі, більше схожі на пральні дошки, й обернувся до Діанки. — Надягай, — скомандував він. — І не сперечайся! Підеш за мною, ступатимеш по моїх слідах. Понесеш рюкзак і, в разі чого, кинеш мені мотузку. — Семчику, а який у цьому сенс? — здивувалася дівчинка. — Першим має йти той, хто в лижах. Хіба ні? — Ні. Якщо я пройду на своїх двох, то ти в лижах ще легше впораєшся. Не переч, Ді, я ж просив! Це все заради Кабачка! Ет, шкода, що Данилко не з нами, в нього голос командирський, його всі слухаються… Діанка засміялася і нарешті виконала настанову Семка — на чимале його полегшення. Вони рушили. Від межі боліт до Дому Гукала було метрів п’ятсот, однак, враховуючи обережність, з якою пересувалися друзі, їхня подорож суттєво затяглася. Кілька разів купини, що напозір здавалися надійними, просто провалювалися під ногою Семка — задля перестороги він, перш ніж ступити, випробував їх на міцність правою ногою, — а одного разу хлопчик і зойкнути не встиг, як провалився в брудну болотяну воду аж по пояс. Діанка хутко зірвала з плечей рюкзак, та, на щастя, Семко відчув під собою достатньо тверде дно, і для того, щоби вибратися, йому вистачило Діанчиної руки. Час від часу друзі по черзі кликали Кабачка, проте безрезультатно — шкодливе руде порося так і не з’явилося… Минуло не менше години, доки вони, врешті-решт, дісталися до найтаємничішого дому всієї Мрії. Якщо не всієї Полтавщини… Дім Гукала навіть у сонячні дні справляв украй похмуре, навіть гнітюче враження — як із виду, так і через своє розташування. Зведена бозна скільки років тому, складена з нехарактерного для цих місць сірого каменю, котрий з роками ще дужче потемнів, ця будівля, що неначе вгрузла в болотисту землю, була оповита такою кількістю легенд і переказів, що їй позаздрив би будь-який англійський замок. Діанка й Семко зачаровано спостерігали, як старезний дім із чорними проваллями вікон неначе плаває в довгих пелехах туману. Дивуватися не випадало — над болотами майже завжди стелився туман різної щільності, проте сьогодні він був ріденький, сірувато-білий і ледь помітний — усюди, крім цього дому. Та навколо нього імла клубочилася так густо, ніби він сам був її генератором. Про це Діанка, чомусь пошепки, сказала Семкові. — Ось бачиш, — так само пошепки відповів той. — Дещо з фізики ти таки пригадала. — Яка там фізика! Мені страшно, Семчику. Я боюся. Понад усе на світі Семко в ту мить хотів би зізнатись: «Я теж». Але він просто не міг цього зробити. Чоловікам не личить панікувати. Особливо тоді, коли найгірше вже позаду. Пересмикнувши плечима, аби прогнати сотні маленьких всюдисущих мурашок із крижаними лапками, що з’явилися від страху, хлопчик солідно промовив: — Не вигадуй, Ді. Чого тут боятися? Звичайнісінький будинок, тільки дуже старий. — Але про нього таке кажуть… — Та знаю я. — …Кажуть, що тут ніхто не ще не зміг затриматися довше, ніж на годину, — правила своє Діанка. — Невідомо чому… — Ну, то й що? Тут болото, випари… І ми зовсім не збираємося в ньому сидіти. Найгірше вже позаду, Ді, — Семко нарешті сказав те, про що думав. — Ми пройшли через болото. Цілі-цілісінькі, хіба забрьохані трохи… І що ти пропонуєш? Повернути назад? — Та ні! Просто мені лячно, — повторила дівчинка і з великою неохотою зробила крок уперед. Ще один, ще… Склавши долоні човником, Діана покликала: — Кабасю! Ти де, бешкетнику?! Кабачку! Однак порося не озивалося. Тільки луна дзвінко прокричала у відповідь: «Чку! Чку!», — і знову запала тиша. Особлива, болотяна тиша, густа й волога, неначе жива. А потім… Потім пролунало це. Діанка озирнулася. Вона щойно зняла лижі, й спершу подумала, що той дивний звук, який наздогнав її, — це рипіння старої деревини. Власне, так воно й було. Ось лише рипіла суха стара деревина. А після довгої мандрівки болотами її лижі геть просякли вологою. Діанка затремтіла. — Семчику, що це? — Ну, підлога в домі, мабуть, дерев’яна, — припустив той обережно. — І ще вітер… — Немає ніякого вітру. Зовсім. Ані билинка не ворухнеться, сам поглянь! — За розмовами друзі впритул наблизилися до дверного отвору, що скидався на беззубу, але від того не менш небезпечну пащу сірого монстра. Кам’яні стіни Дому Гукала, густо порослі мохом, здавалося, просто-таки дихали холодом і зловісною вогкістю. Діанка безпомічно глянула на Семка. — Я не можу, — сказала вона, відчуваючи, як безглуздо, по-дитячому, звучать її слова. — Не можу йти туди, та й годі. Мені здається, цей дім мене просто проковтне. Семко насупився. — Ми мусимо, Ді. І треба поквапитися. Не дай Боже, стемніє — і доведеться сидіти тут аж до світанку. В темряві ми болота не перейдемо. Цей аргумент став вирішальним. Діанка зважилася. Узявшись за руки, друзі крок за кроком наближалися до темного й похмурого Дому Гукала… Глава 3


У неділю вранці Данило Руденко й Миколка Маковій отримали на свої телефони однакові текстові повідомлення, у яких Семко призначав решті Команди Мрії зустріч на їхньому звичному секретному місці — дощатому «форпості» на дереві на узбіччі лісу. І більше ніяких подробиць — лише слово «ВАЖЛИВО!!!». Тож заінтриговані хлопчаки до одинадцятої дружньо підтягнулися до узлісся. Семко й Діана вже були на місці. А ще там був Кабачок. Руде порося жваво гасало по халабуді, й прибуття старих знайомих зустріло радісним рохканням. — Що сталося? — запитав Миколка, ледве видряпавшись на дерево і плюхнувшись у старе продавлене крісло в кутку. — Кажіть, що за оказія така термінова, що мені довелося недоспати цілу годину? — Так, розповідайте, — в отворі, що слугував входом, з’явилася голова Данилка, і Семко, який розкрив було рота, аби почати оповідь, здивовано закляк, а потім реготнув: — Ого! Пірат Карибського моря! — Не смішно, — з готовністю відпарирував Данилко, на правому оці якого красувалася стильна чорна пов’язка. — Це з лікувальною метою. У мене астигматизм. — І що це означає? — зацікавився Семко. — У народі це називається «ліниве око», — пояснив хлопчик, опинившись нарешті всередині. Так лікар сказав. Це означає, що, незважаючи на мою короткозорість, праве око бачить краще, чіткіше, а ліве тим часом байдикує. Ним я бачу все дуже розпливчасто, а тому повинен його навантажити, як слід. Тобто праве закрити й дивитися лише лівим. Якщо я робитиму це щодня, є шанс, що незабаром воно запрацює на повну потужність. — А зараз ти нас бачиш? — спитала Діанка. — Звичайно, — Данилко завжди був невибагливим до комфорту, тому сів просто на дощату підлогу. — Але не дуже чітко. — Зрозуміло, — підсумував Семко. — До речі, наша історія теж така… розпливчаста. М’яко кажучи. Отож, слухайте. Річ у тім, що вчора від Діанки втік Кабачок. — Як я бачу, він уже благополучно повернувся, — втрутився Миколка. — Знову ти лізеш поперед батька в пекло, Микольцю, — збрижив носа Семко. — Він не повернувся. Це ми з Ді повернули його. Ми його знайшли. — Де? — жваво відгукнувся Данилко. — У Домі Гукала, на болотах. Новина справила ефект вибуху — Данилко округлив своє «ліниве» око, а Миколка аж зі стільця підхопився. Озирнувся на Діанку, немов питав, чи не жарт це все, а коли та урочисто кивнула, хлопчик аж затремтів. — Ех ви, друзі називається. Самі туди ходили, без нас… — Ти ж був зайнятий, — дещо зловтішно нагадав Семко. — Саме пундики в бабусі наминав, на гостинах… Що тобі до Кабачка? А між тим Ді тобі телефонувала, і я теж, пам’ятаєш? Миколка важко опустився на стілець. Вигляд мав зів’ялий, мов забутий на підвіконні огірочок. — Так я ж не знав, що з Кабасею біда, — пробурмотів хлопчик. — Якби знав, я б миттю… Сів би на рейсовий автобус, або на електричку, і… ну їх, ті смаколики! Принаймні з собою прихопив би. — Авжеж, так тебе татусь і відпустить, — покивала Діана. — Та й не було коли вас чекати, хлопці. Від Полтави до нас дорога таки далеченька. Ми боялися, що Кабачок утопиться в трясовині. І вас не хотіли дарма хвилювати. — Так от, — підхопив Семко, — ми перейшли все болото за годину. А може, за дві… Я двічі провалювався мало не по самісінькі вуха, дивом живим лишився. Але ми таки дійшли. До самісінького того дому. — Страшно було? — поцікавився Миколка із блиском в очах. — Дуже, — чесно зізнався Семко. — Діана не дасть збрехати. Дівчинка кивнула: — Ще й як. Просто мороз по шкірі. Я би нізащо не пішла всередину, але Семко таки мене вмовив. — Я й сам не хотів туди лізти, — повів плечима хлопчик. — Але іншого виходу не було. Оскільки вже прийшли… — То що далі було? — нетерпляче запитав Данило. — Не поспішай, тут буде найцікавіше. Отож, дійшли ми до того острівця, де стоїть Дім Гукала. Болота наші й так страшні, але там хоч знаєш, чого боїшся — що зробиш один-єдиний невірний крок, і миттю опинишся під водою. а ось біля того дому було страшно просто так — без причини. Якби я не любив Кабачка, то нізащо б не поліз туди… — Та годі вже товкти воду в ступі! — нервово вигукнув Миколка. — Це ми вже зрозуміли! Кажи далі! — А далі ми увійшли всередину, — зловісно мовив Семко. — Дерев’яні двері були відчинені, неначе будинок тільки й чекав на нас. Ми рушили в його темні нутрощі, кликали Кабачка, але він не озивався. Діана здригнулася від спогадів про вчорашню пригоду і взяла порося на руки. Тваринка стулила повіки від задоволення і задрімала. — Ми таки знайшли його, — продовжила історію дівчинка. — Але не відразу. Хвилин із десять ми блукали всередині того жахливого дому… — Що там було, що? — Миколка від збудження аж підстрибував, неначе сидів на розпеченій сковорідці. — Там, усередині, темно і вогко, — похмуро сказав Семко. — Стіни поцвілі й потріскані. Скла у шибках немає. А дошки підлоги постійно риплять… Навіть коли по них ніхто не ходить. — Як це? — не зрозумів Миколка. — А так. Там справді хтось є. Не знаю, привид це, чи ні… але якесь чортовиння там усе ж відбувається. — Що ще ви бачили? — спитав Данило, замислено чухаючи підборіддя. — Різне. Мені здавалося, що боковим зором я помічав на стінах якусь тінь, що швидко зникала, коли я повертав голову. — А мені марилися блакитні вогники в повітрі, — згадала Діана. — Хоча, може, то була лише галюцинація… — Сумніваюся, Ді, — відказав Семко. — Я теж їх помітив. Але найголовніша чудасія сталася тоді, коли ми нарешті знайшли цього рудого хулігана, — він почухав кабанчика за вухом. — і де було порося? — запитив Миколка. — У тому будинку повно різних порожніх кімнат, і Кабачок був зачинений в одній із них. Розумієте? Хтось запер його там. Самі двері зачинитися не могли, бо на підлозі товстенний шар бруду. Але коли ми вкотре покликали його, то почули з-поза тих дверей знайоме рохкання. Так ми його і знайшли. Але найдивовижніше навіть не це… — А що? — нашорошив вуха Данило. — Напис. — Напис? — Ага. На стіні. Та кімната, де сидів Кабася, — то навіть не кімната була, а якась комора, дуже маленька. Так от, коли ми зазирнули туди, там були лише голі вогкі стіни. Я побачив Кабачка на підлозі, нахилився і взяв його на руки, а коли випростався, то побачив на стіні напис — «КНИГА». — Книга? — перепитав Миколка. — Точно. КНИГА. — Ти впевнений, що напису не було там із самого початку? — з сумнівом мовив Данилко. — Абсолютно, — кивнув Семко. — Кажу ж, напочатку там були самі голі стіни. А напис з’явився лише тоді, коли я звівся на ноги. Це сто відсотків. — Угу, — підтвердила Діана. — Я й сама не помітила, звідки він узявся. Але все було саме так, як розповів Семко. — То про яку книгу йдеться? — наморщив лоба Миколка. — І хто міг це написати? Якась примара? Семко з Діаною лише плечима знизали. А ось Данилко не поспішав із відповіддю. На губах хлопчика заграла загадкова посмішка, але ніхто її не помітив. — І потім що? — квапив друзів Миколка. — Ну, коли ви напис побачили? — Я хотіла торкнутися до нього, — зізналася Ді, — хотіла зрозуміти, що це і звідки взялося. Та щойно я простягнула руку, як він… — Зник, — закінчив за неї Данилко. Тепер усі подивилися на нього. Дуже пильно. — Справді, зник, — підтвердив Семко. — А ти звідки знаєш? Теж таке бачив? — Ні, я не був на ваших болотах. І в Домі Гукала не був. Просто… — тут хлопчик прикусив язика. — Потім поясню. А ви далі кажіть. Ще щось трапилося, Семку? — Ще б пак. Ми були на першому поверсі. І вже збиралися виходити, коли нагорі почулися кроки. Важкі кроки. Неначе якісь люди, взуті в чоботи, кудись квапилися. І завважте — крім нас, там нікого не було. Якщо не рахувати Кабачка. — А якщо ви помиляєтеся? — примружився Миколка. — Може, туди справді хтось забрався, на другий поверх? Бомжі якісь? — У кованих чоботях? Ой, навряд… — засумнівалася Діана. — Там було порожньо, як у тебе в голові, — розсердився раптом Семко на друга. — Без образ, будь ласка, — з гідністю відказав Миколка. — Я просто намагаюся думати логічно. Якщо там справді чулися кроки, отже, хтось ходив. — Оце так логіка! Що ж, тоді той «хтось» не лише ходив там, а ще й стріляв, — похмуро зізнався Семко. — Що?! — в унісон скрикнули Данилко та Миколка. — Те, що чули. Стріляли двічі… — Тричі, — виправила Діанка. — Двічі, — стояв на своєму Семко. — Третій звук, Ді, був не пострілом. Точно тобі кажу. Це був звук падіння. Наче впало щось важке, і голоси… — Ви ще й голоси чули? — зойкнув Миколка. Від його сумнівів не лишилося й сліду — навпаки, на його обличчі читалося щире захоплення розповіддю. Семко кивнув. — Ага. Тільки слів не розібрали. Але хтось говорив, правда ж, Ді? Навіть кричав… — Правда. Хоча крик ми почули вже на бігу, — ледь усміхнулася дівчинка й почухала Кабачка за вухом. Той, непомильно відчувши тривогу в голосі господині, розліпив було свої оченята, але, заохочений пестощами, тихенько зарохкав і дуже швидко знову заснув. — Ми накивали п’ятами з такою швидкістю, що напевне отримали б «відмінно» з фізкультури. А коли озирнулися, вже надворі, то помітили дивні вогники на другому поверсі. Такі яскраві, блакитні… Це налякало нас ще дужче, правду кажучи. — Це міг бути природний газ, — висунув чергову версію невгамовний Миколка. — І що, він горить окремими вогниками? Ще й у повітрі висить? Кажу тобі, це був не газ, не торф і навіть не сірники, бо воно не гасло. Я не знаю, що це було, якщо чесно. Вогники, що ширяли в повітрі, наче бджоли, — закінчив Семко. — А я, здається, здогадуюся, що це було. Сенсаційна заява Данилка спричинила неабияке пожвавлення. — І що ж? Кажи, не тягни! — вигукнула Діанка. Проте Данилко не зміг відмовити собі в невеличкому задоволенні потримати паузу й заінтригувати друзів. — Ви такі неуважні… — Це ще чому? — обурився Семко. — Тому. Хто читав книгу нашого знайомого Устима Ковальського «Історія Мрії»? — Усі читали, — запевнив Миколка. Данилко хмикнув. — Погано читали. По діагоналі, як каже мій татко. Ви що, забули історію засновника Мрії? Забули, чому ваше місто так назвали? Ех ви, а ще корінні мрійчани. Миколка почервонів. Семко пробурмотів щось сердите — він, мовляв, не зобов’язаний пам’ятати усілякі там стародавні легенди. І лише Діанка, зосереджено зморщивши лоба, заходилася згадувати вголос: — Він був поміщик. Колишній поміщик. Мріїн Андрій Петрович. Його батько після скасування кріпацтва переїхав на Полтавщину, оселився в цих місцях і побудував мануфактуру… фабрику, що тканини виробляла. Пан Андрій розвинув виробництво, розбагатів, а потім померла його дружина. Під час пологів, по-моєму… — Так і було, — кивнув Данилко. — Він дуже побивався, передав усі справи управителю, а сам побудував дім на болотах, котрий нині знають як Дім Гукала, й переселився туди. А біля фабрики тим часом виникло робітниче поселення, що у 1908 році стало містечком Мрія. Ось! — То це, виходить, не власне він Мрію заснував, а його тато? — уточнив Миколка. — Так, але пан Андрій робив щедрі пожертви на розбудову міста ще тоді, коли воно було селом. Отже, він і вважається засновником. — Усе це добре, — покивав Семко, — та не пояснює тієї чортівні в Домі Гукала. — Поки що не пояснює, — згодився Данилко. — Тому я хочу глибше покопатися в історії цього будинку. — Яким чином? — запитали всі. — Звісно, за допомогою історика. Завітаю-но я знову в гості до діда Устима. Можливо, він знає про це більше, ніж написав у своїй книзі… — То це вже в нас виходить чергове розслідування? — пожвавішав Миколка. — Щоправда, про справи давно минулих днів. — Ага, справа номер п’ять — «Таємниця привидів у Домі Гукала», — підхопив Семко. — Давай, Данильцю, розпитай його детально — тобі, як майбутньому журналісту, дід Устим скоріше все викладе, ніж будь-кому з нас. Ну, а ми тим часом позбираємо всі чутки та плітки, які ходять про дім на болотах. Може, істина десь поруч… Глава 4

Сказано — зроблено. За годину Данилко вже стукав у двері будинку колишнього завідувача головної бібліотеки Мрії. Відчинив йому сам дід Устим і з порогу привітав хлопчика по-дорослому — міцним рукостисканням. — О, а ось і наш кореспондент! Знову, либонь, у справах? Заходь, хлопче, заходь! Команда Мрії познайомилася з паном Устимом Ковальським близько місяця тому під час розплутування справи про підпал недобудованого санаторію в лісі. Того разу історичний рукопис діда Устима дуже допоміг слідству, і в результаті навіть був виданий справжньою книжкою. Після такої видатної події старий історик заявив, що віднині двері його дому для допитливих дітлахів завжди відкриті, і всі вони тут — жадані гості. — Що тебе привело до мене, хлопче? — розпитував він Данилка по дорозі до вітальні. — Що розкопуєте цього разу? Допоможу, чим зможу — якщо тільки це нашої Мрії стосується… — Так, стосується, — відповів хлопчик. — Устиме Петровичу, ми з друзями з об’єктивних причин нині намагаємося дослідити історію Дому Гукала… — А, того будинку на болотах? — дід Устим жестом вказав Данилкові на лаву біля столу. — Сподіваюся, ви туди не лазили? Дуже небезпечні ті болота… — Ні, не лазили, — ухильно відказав Данилко, присівши. Сам-бо він там не бував, а отже — сказав майже правду. — То й добре — нічого там дітлахам робити. А стосовно історії — то в моїй книзі наче докладно про це написано… — Так. Але, може, вам відомо ще дещо? Якісь подробиці, не вказані в книзі з етичних міркувань? Я залюбки послухаю. — А з тебе, хлопче, справжня акула пера виросте, — захопився старий. — Розум як лезо, погляд як рентген… Молодець. — Та ну, — засоромився Данилко, — я ж нічого такого не зробив. Просто… — Відчув, що історія в книзі неповна, — підхопив дід Устим. — Чи не так? — Ну… щось таке, — кивнув хлопчик. — Це наче якесь провисання… Ми на уроці літератури вчили, що всі сюжетні ниточки мають бути зв’язані між собою. А тут, у легенді про Дім Гукала, дещо купи не тримається. Хоча це ж не художній твір. — Не художній, — погодився дід. — Та про ті твої ниточки мені давно відомо. І не зв’язав я їх… Бо були на те причини. Не з недбалості. Я тобі зараз дещо розповім, власне, все, що знаю і що до книги не увійшло, а ти слухай уважно. Вчися чути те, що вголос не промовляється. Знадобиться в майбутньому. Двічі припрошувати Данилка не довелося. Він підпер щоку долонею і, немов у воду, поринув у цікавенну — як завжди — розповідь діда Устима.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка