Наталена Королева



Сторінка6/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

VI. ЗЛАМ


 

— Але, Паренді! Розповідаєш казки! — Клавдія Прокула блідо всміхнулася до своєї перської казочниці[206], як усміхаються до дитини, вигадливої на неймовірні, хоча й нешкідливі речі. Паренді не відповіла. Однак Прокула, перебираючи пасмо, прислухалася. Дотримувала і в Єрусалимі, як і в Цезареї, доброго староримського звичаю: вранішні години проводила за пряжею або тканням. Та цього ранку праця не йшла. Завжди спокійна, як чисте сумління, за що часто була звана Justitia[207], Прокула минулої ночі не спала. А по безсонні не почувала себе добре. Тоді човничок не літав рівно під її вправними пальцями. На чоло раз у раз набігали журливі тіні… Та, щоб не віддаватися беззастережно своїм думкам, Прокула переривала їх, настирливих, розмовою з освіченою невільницею-поеткою, персіянкою Паренді, на обов’язку якої лежало тільки одно: розповідати цікаві казки. Але Паренді була нерухома. Нахилилася трохи вперед, підібгавши під себе ноги, й мовчала. Зажмурила очі: спустила погляд, як амфору у глибінь криниці, своєї душі. «У світі своїх казок, що ними живе, — подумала Прокула, — Паренді зовсім не помічає дійсного життя, ані свого власного. Може, навіть, не помічає і своєї неволі?» Але за тією думкою надбігла інша. А отже, скільки спраглих життєвими буднями напувала й напоїла вона чарами своєї невичерпної вигадливості! Однак, хоч який чарівний її світ, то чи можна накинути його іншому в такій мірі, щоб і слухач забув про дріб’язки дійсного життя? Відчула, що ось ті самі думки, через які не могла заснути вночі, знову насідають на неї, забирають у свої лабети… І, щоб щось сказати, запитала тихо: — Може, ти спиш, Паренді? Цінила дорогу, з великими труднощами добуту невільницю. По-своєму навіть любила її, як любив Кай своїх сніжно-білих птахів. І, як з улюбленою цінною твариною, поводилася з персіянкою лагідно й ласкаво. Паренді труснула головою, аж на ній переливчасто й дзвінко засміялися прикраси: зв’язані срібними ретязьками від чільця рясні разки намиста та оздоб шиї. — Ні, володарко! Паренді не спить, тільки думає-міркує: чи дійсно може воскреснути, повернутися знов до життя людина, замкнена на кілька день і ночей у кам’яному гробі. — І що ж? — Володарка не раз бачила поорану глибокими зморшками кісточку з броскви? Чи не спить у ній місяці, а може, й роки, як у кам’яній гробниці, біле пахуче зерно? Персіянка не розповідала й не пояснювала, говорила ніби тільки для себе. Ішла думкою по вузенькій стежечці в лише їй відомі країни. А того, хто її слухав, вела за собою, як ведуть дитинку за ручку. — Аж коли світлий Ахура-Мазда[208] скаже душі броскви: «Встань і вийди з гробниці своєї», ніжніший за уста метелика паросток розкриє тверду гробницю-кісточку. І живий появиться на світ… І так скрізь, по всіх землях щороку з’являються тисячі тисяч живих паростків, що спали у гробницях своїх кісточок… Чому ж не міг би вийти з гробу і мертвий Лазар у Витанії? І знову замовкла. Грецька рабиня, Аретуза, найближча до своєї доміни, нечутною тінню промайнула з-поза котари. Знала свою доміну, як скарб знає свій каламар та все, що з того каламаря може вийти. Тож тільки глянула й пізнала, що пані не спала вночі та що її мучать настирливі думки. Покликати Гелу?.. Вона незамінна в таких випадках! Бо ж доміна любить слухати її незрозумілого буркотання… От, як дехто любить слухати муркотіння кота! Але відомості, що їх назбирала Аретуза, такі неймовірні, вражаючі! І не може грекиня їх утримати в собі! Може, вони ще ліпше вплинуть на пані, як Гелине бурмотіння? Промовила, немов закинула вудочку: — Від палаців до пастуших куренів — тільки й мови, що про воскресіння у Витанії!.. Не запитала, чи доміна бажає вже брати купіль… Бо відповідь пані могла перервати оповідання! Але рабиня не насмілювалася сама питати, поки пані не дасть знаку, що хоче довідатися про подробиці події, яка вивела з рівноваги не тільки саме жидівське населення Єрусалима. — Бачу, що ти вже знов переповнена новинами, — досить байдуже поглянула матрона на невільницю. Це був хоч і непрямий, але ж таки дозвіл. І Дретуза з натхненням ухопилася за нього: Що вже там вона! Переповнений новинами цілий край! Але ж вона не тільки чула! На власні о-ч-і! — цими своїми очима бачила, ба-чи-ла: і гріб кам’яний, і самого оживленого мерця!.. Бачила так зблизька, як от бачить світлу доміну! І те місце, де стояв Пророк… І де — небіжчикові сестри! Усміхалася, безсила затаїти своє надмірне задоволення з переваги над тими, що дістали відомості аж із третіх рук. Вона ж чула все безпосередньо від Максиміна та Маркели, цих її ж таки давніх знайомих! Ба й були рівні своїм становищем! Вони варті повного довір’я! Чи Цікаво світлій доміні довідатися, як все це сталося? Для Аретузи не було сумніву, що доміні буде цікаво! Тільки ж, коли б не сестра померлого, ота красуня Маріам, гетера з Магдали, чи там з Тиверіади, то воскресіння й не було б! Кажуть: ані не гадав ніхто з Лазаревої фамілії, щоб Магдалина взагалі могла плакати! А вона, немов той весняний дощ, imber serotinus[209], ой плакала ж! Бо себе винуватила за братову смерть. Аж ніхто віри йняти не може, щоб така красуня, на цілий світ перша, мала таке урочливе око, що так на смерть ударяє! — Та ж то правдонька правдива! Бо ж коли після тієї Маріам, друга сестра, Марта, на піддашки до брата вступила, Лазар уже затужавів! Як затиснув у пальцях зеренце гіркого мигдалю, що його вживав як лік на. серце, так і не могли того зеренця з руки вийняти! Так і з мигдалиною були й поховали. Це чиста правдонька! А Магдалина дочекалася, що прийшов до Витанії Пророк! — Воскреси брата! Воскреси брата, та й годі! Чисте осудовище! Бо ж ізраїльтяни вільних жінок ні за що вважають і при зустрічі відвертаються… Та де! Навіть побити камінням можуть!.. А тут ось: гетера привселюдно Пророкові, Вчителеві ноги обіймає та промовляє!.. Аж у самого Пророка очі, як від сліз, заблищали… І сказав голосом великим: «Та йди вже геть звідси, Лазаре!» І вийшов! На ж тобі!.. Іде собі з гробу, чисто немов з хати! Аретуза нахилилася і поцілувала полу Прокулиної туніки: — Даруй, світла доміно! Призналася я, що я з Преторії… Прокула зсунула брови. Аретуза вловила цей рух і поквапилася сказати раніш своє слово: — Сама я бачила живого Лазара… Та що там Лазара! Кого б ти гадала, ясна доміно, кого я там бачила? На власні очі! Тетрархового домоправителя дружину! На Геру й Атену! Саму дружину Хузи. Правда-правдива!.. А до неї й озвався Лазар, саме тоді, як мені Маркела заглянути дозволила! І чула я на власні вуха! — це чиста правдонька! «Ніколи, — каже, — я так добре ще себе не почував, як від часу, коли умер!» Ой, боги великі! Я мало не впала! До смерті цього не забуду. Згадка про тетрарха болісно діткнулася Прокули, збудивши те, що матрона намагалася приспати. Це ж той, що вніс розлад у зовнішнє і внутрішнє життя Понтія! А тим і її! Але промовила байдуже: — Кажуть, що Раббі Галилейський — якийсь бог… Що ж! Це бувало! Зевес із Гермесом теж у людській подобі по землі ходили! У Филимона й Бавкиди хліб їли! Може, й справді це якийсь локальний бог… Але невільниці можуть іти! Купатися Прокула буде пізніш… А про Лазара та Витанію вже чула аж занадто… А сама думала: так, отже, навіть факту воскресіння померлої та похованої людини замало, щоб вигнати манюсіньку настирливу думку, що не дає забути про себе ні вдень, ні вночі… За двадцять літ подружнього життя з Пилатом Прокула вперше це запримітила й застановилася над цим: «Понтій Пилат вчинив несправно!» У сто перший раз повторювала собі: «Це неможливо!» І враз по тому думала: «Дійсно так! Він дійсно угнувся! Збочив із своєї невідхильно простої дороги, від свого незламного звичаю — ставити вище за все чистоту, відверту правду… Скрізь і в усьому йти за нею…» Підліг впливам? Перейняв негідні римлянина лукаві способи Сходу? Чи ж могла Прокула колись гадати, що при думці про чоловіка в її голові встануть слова Арістофана, що всіх і все ранив стрілами свого сарказму та глуму?  

Оточили тебе ті,


Що призвичаїлись туманити нарід…

 

Що слід знищити того плазуючого гада-ідумейця, про те не може бути двох думок, жодного сумніву чи хитань! Але чи личить римській гідності лукаво миритись із ворогом, яким погорджуєш? Та ще в добу, коли затис у руці зброю проти нього? А це Понтій Пилат зробив!.. Човничок заплутався в основі. Смикнула і замотала ткань… Затисла зуби і спокійно, методично, обережно вимотувала, розплутуючи одночасно і свої думки… Що ж вона має тепер робити? Знизитись до того, щоб своєму чоловікові, розумному і правдивому, Пилатові Справедливому дорікати або хоча б тільки виказувати його помилку? Таж сьогодні їй не годиться повчати й наставляти навіть Кая, бо ж таки він уже скинув хлоп’ячу тогу-претексту і став мужем. Клавдія Прокула на те стала «Понтією», щоб помагати своєму чоловікові в потребі. Навчати його або згоджуватися без застереження на все — цього вона собі ніколи не дозволить. Було б дуже обачно привести його до визнання своєї помилки. Але тоді — Пилат перестане бути Пилатом! Тож залишається тільки одно: відійти й більше ніде й ніколи не зустрінутися… Покрутила головою й смутно всміхнулася: — Для Прокули середини ніколи не було й не буде! Увільнила від «вузликів» думку, як пряжу, і знову рівно й швидко йшли далі праця й думки. Найперше, треба негайно відіслати Кая «до землі». Це справно вирішив Пилат. Задовго вже був юнак нечинним серед бездіяльних мешканців міста. «Раб із міста, — говорить приказка, — не має вартості». Прокула ж гадає, що не більше варті й вільні urbani[210]. Уважала міщухів переважно за нездар і ледарів, що бояться важкої праці й невідкладних обов’язків[211]. Бояться, щоб хтось, бачачи їхнє вміння працювати, не впізнав у них вільновідпущених, учорашніх рабів. Тож Кая треба вислати, якнайшвидше! Хоч би й завтра! Щоб не встиг помітити батькового зламу. Човник вирвався з руки й полетів додолу. Підняла, вимотала. І завагалась… — А чи добре посилати господарювати нежонатого сина? Особливо в той мент, коли Кай поділив свій юнацький запал чуття між наукою східних філософів з нежиттєвими ідеалами та між сліпим першим коханням, готовим на найбожевільніші вибухи саме тоді, коли йому ставлять перепони? Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути рід! Не зайди, мандрівники, приходьки — птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників. Життя вимагає, щоб його скрізь і завжди будували. Нищити й руйнувати нема потреби, бо все, що не розбудовується, руйнується само собою! — Oportet habere! — Треба мати! — говорить у приказці мудрість предків. І дійсно: треба мати! Але не лише «добра дочасні», а також душевну рівновагу, владу над собою й над тими, що схильні робити шкоду, нищити творчу працю, творчі замисли… Маєтки? Щоб їх мати, треба насамперед здобути, намагатися придбати![212] А Кай? Він щиро хотів би роздати все, щоб бути досконалим[213]. Ах, юність! «Багатий юнак» — навіть без наймення! — називають його учні Раббі Галилейського. Проте це назва почесна. Бо ж похвально мати стільки, щоб помагати народові й підтримувати його[214]. Нарід — ґрунт, з якого росте сила[215]! Але будувати життя на почуваннях[216]? Забирати від себе й давати іншим? Хіба не сказав поет[217], богами натхнений, так правдиво й красно:  

Життя — сама невдячність. Добро чинити іншим


Не є тобі на користь. Навіть більше:
Те плодить шкоду раз у раз лише й огиду…

 

Нехай там, у Таррагоні Кай більше заглядає до Валерія Катула та Горація, ніж до тутешнього філософа Соломона! Тому-то й перебирає він міру, як і той Соломон, що своєю негацією всього викликав зневіру в свого народу й забрав йому снагу зберегти владу бодай над власною землею! А кохання? Що ж! Саме кохання і є найліпший лік на всякі імлисті мрії та безґрунтовні доктрини! І тут справді не помилився Пилат, коли сказав, що в цю добу еллінка Маріам може бути для Кая найліпшою. Розплутувала вузлики й ловила дальший кінець думки… Ніхто, як мудра гетера, що розуміє незалежність, не пригодиться так на те, щоб виплутати юнака з погубних ідей! Ніхто! Ніби Магдалина не приймає Каєвого кохання? Галилеянка погорджує римським громадянином? Сином прокуратора? Можна припускати тільки одно: не слова кохання й не бряжчання золота можуть змінити вирішення гетери, красуні й багачки… Бачила вже Магдалину в Тиверіаді. Перед очима матрони встав світлий образ. Дійсно — муза! Зоря, що годі описати! Не куртизана, засліплена тілесними втіхами або дарами багатства… Ні! Вона натхнена всіма музами, світить усіма вогнями, що ними може палати людська душа… Нелегко таку забути!.. І не швидко це станеться… А з Каєм — особливо!.. А коли це станеться, скільки шалених учинків може скоїтися! Бодай під впливом тих в останній час улюблених Каєм гасел: «… Нема ані елліна, ані юдея — всі однакові!» «Блаженні тихі, бо вони унаслідять землю…» і т. д. Таж землю підбивали такі «тихі», як Юлій Цезар, Македонський Олександр, Рамзес Великий… А рівняти галилеянина з римлянином? — Бідний мій Каю! Мусиш позбутися цих дивацьких мрій! Прокула не виконала б до кінця своїх обов’язків, як звичайна mater familias[218], коли б у такій душевній хуртовині покинула сина самого шукати берега! Ні, власне, вона сама, Прокула, як свідома mater familias, мусить подбати про заснування сином славного родинного вогнища! — відмітила це в думці, немов записала на табличці… Був уже час закінчити денне ткання. Тож від міркувань, що чітко оформилися, Прокула без вагання перейшла до чину… Магдалина в своїм становищі завжди могла сподіватись всяких дивовижних речей на світі. Але ж лектика від шляхетної пані Клавдії Прокули, світлої дружини преславного прокуратора Понтія Пилата, — як зголосив optio, начальник прокураторової особистої охорони? Лектика, що з’явилася не лише в супроводі рабів, але й вояків? …………………  



Магдалині аж стемніло в очах. Що ж могло трапитися?.. З Каєм?.. Може, кличе її в смертельній небезпеці? Чи не заплутала його в Каяфові сіті та одчайдушна Хетгура? Чи не впіймалася вона?.. Але, як каже оріїо, — Кай у найліпшому здоров’ї, спішно приготовляється до від’їзду на північ Середземного моря, до Іберії[219]… Не Кай, а в диптихоні стоїть виразно: «Понтія[220] Клавдія Прокула — Маріам з Магдали, доньці Теофіла арматора. Привіт! Дай, прошу, можливість поговорити з тобою без свідків!» Нічим злим це не могло загрожувати. Але чому така велика варта? У Єрусалимі неспокійно. Між юдеями та галилеянами, що завжди ворогують між собою, велике напруження, — була відповідь начальника варти. Неспокій у Єрусалимі — звичайне явище. Тож Маріам, не турбуючись цим, з цікавістю сідала в лектику. У Прокулиних носилках, як і в Магдалининих лектиках, подушки пахли нардом. Ця дрібниця немов переконала Маріам: — Що ж тут незвичайне? Дві визначні жінки, що стоять осторонь натовпу, одна вивищена службовим становищем свого чоловіка, друга — самостійно здобутим становищем, можуть мати бажання щиро поговорити одна з одною без свідків! Про що? Найпевніше про те, що їх в’яже між собою: про Кая! Майже заспокоєна, дивилася Магдалина на соняшний промінь, що пробивався крізь вузьку щілину між заслонами. Розсипався іскрами в інкрустованій перлами оніксовій широкій фібулі[221], що підхоплювала й тримала фалди Магдалининої загортки. Мов у дзеркальній поверхні спокійної води, відбивався у смарагдовій підвісці довгої сережки і стікав краплинами рефлексів на майже фіалковий пурпур шовкових подушок… Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони. З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк… Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай… Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні… Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії… Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати. «Єрусалим!» — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка. Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті. Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться: «Хіба ж ми не діти одного Отця?» До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання[222], у вузьких вуличках між сліпих домів[223]. — Пса!.. Нечистого пса[224]! — вперто-завзято вигукував старечий розлючений фальцет[225]. — Де ж громи твої, Всемогутній? У щілинку між заслонами було видно молоду жінку з профілем нічного птаха. Вона сперлася спиною на стіну. А на неї напирала юрба, немов пригвинчувала її до кам’яних брил. Довкола летів град криків, образливих слів, прокльонів і лайки. Але все покривав осатанілий фальцет: — Невірного… грецького пса! Принесли! Дали вчителеві, нашому Вчителеві зцілити… як людину! Пса!.. Пса!.. Поганина! — надривався зігнутий у попереку священик. — Хай каже! Хай каже сама! — Говори! — як вибух вогню з багаття, вилетіло з юрби. Натовп нараз затих. Бліді уста жінки метнули слова: — Брехня!.. Мій чоловік побожний! Він шанує всіх богів! І римських і неримських!.. На грах у Тиверіаді, при відкритті нового цирку, як був землетрус, кинуло його саме на ложу тетрарха… Розбився, як глек на оливу!.. Лежав рік, як мумія у гробниці!.. Ні рукою, ні ногою!.. Рік… Цілий рік! — трусила руками перед самим обличчям правовірного священика. — Жебраками ми стали! А він же скрибом був!.. Учений!.. А як співав!.. Митець!.. — Таж поганин! — не витримав знову священик. А як почули ми, що Пророк із Назарета зціляє… — намагалася перекричати священика жінка. — Таж Месія — наш Месія! Тільки для нас! Для люду ізраїльського! — шалів священик. — Сам казав: «Не можна відіймати хліба у дітей і кидати його псам!» — озвалося з натовпу. — Сам ти пес! — вирвався переконаний голос противників. — Бо брешеш!.. Не казав такого ніколи!.. Казав, що всі люди — люди… Всі — рівні… — Мовчіть! Кажи! Кажи, як було? Як зцілив? — Зцілив цілком! Одним словом!.. Сказав: «Устань!». І немов новий дух послав у півмертве тіло!.. — Осанна Си-ну Да-ви-до-во-му! — блиснула відповідь, мов ясний меч на сонці, й відбилася світлою луною в Маріїному серці. Аж уже справжній римський меч піднявся над головами: — Дорогу лектиці дружини світлого прокуратора! — гукнув optio. Юрба, мов хвиля прибою, відплила до стін. У ту ж мить на лектику просто впала жінка зціленого. Вхопилася рукою за заслону і кричала в розпуці: — Змилуйся! Рятуй!.. Ти ж справедливість наша!.. Наша Юстіціє!.. З-поза відтягненої запони показалося на мить, мов квітка з розхиленого куща, обличчя Магдалини. І, немов вилив хтось у юрбу окропу. Зненацька божевільно завили голоси: — Явногрішниця! Не Понтія Прокула! — Римляни знущаються, глузують з нас! — З нашої честі! Чеснот! — Геть із блудницею! — завищав і переломлений у попереку священик. — Побити камінням! На місці!.. Понад голови ближчих до лектики полетів камінь. Священик розірвав на собі плащ і аж випростався — простягав руки до неба… Із прокльоном чи з молитвою — ніхто того не чув за гамором. Жінка стояла навколішках при лектиці й голосила… Optio наказував. Проти натовпу наїжачилися списи. Два раби підняли ошалілу жінку зціленого. Натовп втискувався між стіни вулички, але клекотів і бурлив, мов казанок над багаттям. Різкий, як на сиракузьких медалях вибитий, профіль начальника варти обернувся ще раз до натовпу: — Рим нікому не відмовляє в справедливості. Відвести жінку до палацу біля Яфської брами! Там світла доміна приймає прохачів. Геть із дороги! Лектика, як корабель, випливла з натовпу до бічної вулиці. Магдалина затягнула запону й побачила, що затримка сталася саме проти дому первосвященика Гайана[226]. Затінений виступом навислого над вулицею балкона, Каяфів скриб Єгонатан швидко записував до диптихона. Мав обличчя байдуже, спокійне. — Нотує обвинувачення на Раббі з Назарета! — блиснула в думці Маріам згадка про Хеттуру. …………………  

У палати прокуратора Магдалина увійшла, не підіймаючи очей. Коли ж, нарешті, розглянулася, то побачила себе в таблінумі. Відчула до Прокули вдячність, а на серці — полегшення: приймала-бо її не як петентку-прохачку, але як особу поважну при ділових відвідинах — у таблінумі. Цим було дано тон розмові. Донька Теофіла арматора ґречно слухала ясно закреслених побажань Каєвої матері і швидко опанувала себе. Коли ж прийшла довша пауза, Маріам увічливо, але рішуче відповіла: — Ні, світла доміно! До Таррагони я з Каєм не поїду! А кляузули?.. Прокураторів тестамент? Марно це обіцяти!.. Магдалина не женеться за каптацією заповітів, хоч нині такі часи, що цим, як відомо всім, не погорджує ніхто. Той же, що сам заповітів не пише, намагається бути вписаним у чужий тестамент… Але це не для Магдалини! Прокула зробила легкий рух рукою: — Головного ще не сказано! — і продовжувала спокійно: — Ex testamento, батьківська воля може до певної міри паралізувати «Lex Voronia», що обмежує права жіноцтва на спадщину. Записуючи ж твоїх майбутніх дітей до заповіту, прокуратор тим самим чинить їх не тільки спадкоємцями майна, але дає їм права незмірно більші! Упевнює їхнє становище у світі. Поміркуй-но сама: твої діти, нащадки конкубіни[227]-чужоземки, дістануть змогу утворити новий почесний римський рід патриціїв! Коли, звичайно, згодом Кай, як кожний римлянин, ожениться й візьме дружину-римлянку… У Магдалининих очах спалахнула і згасла іскра усміху: Абрамелех, — загойдалось на розколисаних хвилях веселості, — пропонував немов торговельну умову… А Прокула, як претор при увільненні раба, вичитує закони, кодекси кляузули!.. І це все — зброя на моє кохання!.. — Чи ж ти і справді гадаєш, світла доміно, що двом молодим людям, повним взаємної симпатії, потрібні юридичні деталі стосовно майбутнього роду їхніх майбутніх дітей? Кажеш мені: «Подумай»! Я маю остаточне вирішення, про яке сказала вже Каєві. Вирішення — ніколи більше з ним не бачитись. Отже, мабуть, ділить нас дуже багато й вельми поважних причин… Тож ні доля його маєтків, ні доля його майбутніх дітей не має ані місця, ані впливу… А втім, я маю інше на думці… Слово злетіло. І холод огорнув серце: а що, як за відмову можновладна римлянка мститиметься на Раббі з Назарета?.. З Каєвих-бо слів ясно, що вона стоїть рішуче проти його науки… На язиці вже заворушилося слово вибачення для зм’якшення необачного вислову. Та немов невидна рука замкнула вже готові розтулитись уста. А беззвучний голос прошепотів на вухо: — Чи ж Раббі потребує заступництва? Ще й такого марного, як твоє?.. Або тієї жінки, що не може обстояти перед тобою власного свого сина?.. Перед Магдалининою уявою пролетіла незабутня година в домі воскреслого брата… Маріам хотіла тоді непомітно попередити Раббі. Але він лише глянув на неї і до дна схвилював її душу одним цим поглядом, у якому вона прочитала: «Облиш! Я знаю все це…» Тоді вона тремтячими руками вхопила свій нечуваний нард. Принесла його, щоб поділитись із Мартою… І не його, дорогоцінного: але власне життя вилила офірою великих обітниць до ніг Раббі… Чує ще знову, як тоді хруснула в її нетерпеливих пальцях крихка шийка алебастрового лекіфа… Занадто-бо помалу стікали важкі краплини чудового аромату з вузенького отвору посудини. Магдалині ж хотілося вилити все враз… Згадка про ту — напевно знала! — переломову хвилину перетворила ніжне, як перламутрова камея, обличчя Маріам ув образ натхненної поетки. Прокула відчула безпомилково: нічого не змінять для Магдалини так добре пов’язані й так майстерно закинені сіті!.. — Когось іншого кохаєш? Прокула сама незчулась, як її уста вимовили це вічно-жіноче цікаве питання, недоречне й зайве, аж самій стало прикро. Замість умови з донькою Теофіла арматора, знизилася до… Інтимної розмови з… гетерою-чужинкою!.. — Пробач! — вимовила стримано й холодно. — Не можу бажати від тебе признань у твоїх таємницях… Уважай, що моє питання тобі лише почулося… помилково… Магдалина труснула золотою головою і не спробувала відбити вдару ще гострішим, до чого була така здібна. Але її осяйні очі розсвітилися такою щирістю і приязню, що Прокула аж захвилювалася. «Навіть сама богиня Веста напевно не мала яснішого погляду! — подумала щиро. — Ні, Маріам — не звичайна красуня, що її кохають… Не гетера, якою захоплюються без меж і міри!.. Це «Мрія Кохання», якої не можна ні перевести у дійсність, ані забути!..» А «промениста Марія» так щиро, так просто промовила: — Світла доміно! Радо відповім тобі, як матері дійсно дорогого мені Кая. Не кохання, що переквітає, як найчарівніша квітка, бо така її природа! — але якусь ще не знану й, може, недосяжну велику, вічну, нев’ялу Любов прагне вмістити моє серце… Любов, яка не в’яне, як найчарівніша квітка, і не переходить у тепло домашнього затишку, тихе призвичаєння, що в’яже родину… Зрозумій, якщо можеш і… не гнівайся на мене… Її голос співав, як акорди арфи. Обличчя стало ще яснішим, гарнішим: — Не тому не приймаю Каєвого кохання, кохання найліпшого з юнаків, яких я зустрічала! — не тому, що сама його не кохаю, а тому… — затрималася на мить і ніби прочитала вголос записані в її серці вогненні слова: —… тому, що вибрала я іншу участь… Іншу долю… що не відіймуться від мене…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка