Наталена Королева



Сторінка5/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

V. ТИВЕРІАДСЬКА ГЕТЕРА


 

Пожежа, змови, візита жагучої Хеттури й усе більша туга за Каєм — все це заразом помутило гармонію сільського спокою, що його шукала Магдалина в своїй Кедронській предіолі. «Знову йдуть на мене лавою всі сім демонів!» — згадувала Маріам лихі легенди, що ними лякали її в дитинстві. І знепокоєна думка билася хвилею об її серце, передповідаючи близьку хуртовину… Билась і змивала ту рівновагу духа, якою так дорожила гетера. Бо ж, справді, пожежа Абрамелехових маєтків і Хетгура зі своїм переляком були тільки додатковим гнітом на Магдалинину душу. Головною вагою впав Кай. Власне сама не знала і навіть не могла зрозуміти, чого ж вона здригається й відступає, мов дівчинка, що в день свого повноліття, на п’ятнадцятій весні, вперше чіпляє сережки? Та ж вона «перла тиверіадська», відома гетера, що не раз уже пила з п’янючого келеха кохання! Пила!.. Але-бо то щось інше, нездібне викликати й натяк на ту хуртовину, що обіцяло тепер Каєве кохання… І Магдалина вирішила невідмінно: «Втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах навіки богорівним, без найменшої тіні… Втратити, щоб зберегти!» Хай буде безглузда, нелогічна така думка… Але тільки так мусить бути, коли вона намагається затримати в своєму світлі весняні барви… А в своєму житті — його справжній сенс: красу й поезію, коли дійсно не хоче, щоб незабаром прийшли пустиня серця і мрій, звалища попелу, море щоденного пороху… Живий дар не сміє втопитись у безбарвному, як колишні Содома й Гоморра у важких хвилях Асфальтового моря[165]… Відклала сувій нової поеми Сіліуса Італікуса[166], яку дістала останнім кораблем, що привіз до Тира багато цікавих речей: дорогоцінний крам, несподівані римські новини, а також підсилення єрусалимській залозі — цілу Германську легію[167]… Але сьогодні все це мало зачіпало цікавість Марії. Далекою видалась їй і трагедія доньки короля Бебриксів, що її дзвінким віршем оспівував Сіліус… Давно вже, і без переконувань поета, зрозуміла Магдалина всю убогість «щастя» коханців, що досягли мети своїх бажань!.. Тому й утекла вона в життя вільної гетери. Вільної цілковито й повністю: вільної від усіх тягарів родини, від жіночих повинностей… від зім’ятих сподівань… від розвіяних мрій… Вивела корабель свого життя в широке море, де нема тих позірно-безпечних «тихих» пристаней… І щоб саме Кай, найдосконаліший із юнаків, став для неї мілиною, де має застрягти та спорохнявіти її корабель? Ні! Вона не зловиться на дрібному, тимчасовому! Вона чує: десь є… «інше», велике, вічне! Хоч брами до тієї «вічності» й замкнені, але відчиняє їх Ерос… що існував раніш, ніж світ постав із прадавнього хаосу… Ерос, основа й душа всього життя[168], а не пустотливий примхливий Амор-дитина[169], що грається серцями смертельників, птахів і-звірят, пускає в них стріли… Його дарунки — лише забава. Кохання-гра — також забава!.. Здебільша — знічев’я кохання-гра!.. Магдалина відставила оніксову вазу, до якої встромила Сіліусів сувій, і взялася за каламос[170]. Як на ідеалах, взорувалася на божественній Сафо та на Памфілійській музі, Білітіс. Прямування першої до зір були для Марії дороговказним світлом. А гасло Білітіс «Бути коханою — самій не кохати» давно вже прийняла за своє власне. Часто, як Сафо й Білітіс, Магдалина також «одягала ритмом і мірою свою тугу, свої думки. Але сьогодні бракувало їй звичайної гармонії духа, щоб складати вірші. Тож лише записала сформовані думки. Примара вигнаного і знову покликаного Кая, невидима, але невідступна, хвилювала Маріам. Неначе випущені на благання Хеттури голуби прорвали своїм сріблястим летом, як гострим лезом, блакить Магдалининого спокою і з шовковим шелестінням своїх крил віднесли ту прекрасну гармонію духа, за якою все дужче й дужче тужила тільки від духа залежна гетера… Оглянулась, почувши, як зводиться котара над дверима. Сара з Героною, як легконогі богині Гори, ті, що відмірюють час смертним[171], стояли на порозі. Нагадували: — Час утік, а доміна, як зводить собі пригадати, мусить одягатися. Лектака чекає. Ах, так! Треба виконати Мартине доручення! Сестра призначила їй особливу роль, поважний обов’язок… Маріам узяла присланий Мартою диптихон і, усміхаючись, ще раз перечитала сестрин лист. Ах, та Марта! Вона, здається, відчуває справжню болість, коли бачить, що хтось от так собі, «без ясно визначеної мети й без прийнятих на себе повинностей», просто «тішиться життям»! Марта кожного мусить використати. Це стихійна потреба її духа, сильніша за все інше. Використовує, щоправда, не для себе. Але не може допустити, щоб змарнувалося щось «пожиточне». Тому при всякій нагороді накине обов’язок, працю. Здається, Мартаі просто переслідує безтурботну радість життя з такою ж самою завзятістю, як переслідує порох, непорядок у своєму господарстві — якщо б там узагалі такі речі могли бути! Коли Маріам привішувала останній самоцвіт, майнуло в думці: — А чи не можна б ухилитися від цієї повинності? Послати Сару?.. Але якщо Марта навіть не хоче доручити Максимінові, щоб він приніс від Йосифа Ариматейського той. келех, що має прикрасити стіл Пасхальної Вечері Раббі, тож і Сара… Призадумалася. Як і всі в її родині, знала також і Маріам, що з-поміж дорогоцінних предметів, що їх має у своїх збірках Ариматейський, той «смарагдовий келех» уважається за річ найпочеснішу. Кажуть, що річ дійсно єдина в світі, бо ж урятовано її в незапам’ятні часи з поглинутої морем Атлантиди!.. Чи не здибався той келех з її каллаїсовим яєчком? Дивно це, що ще й досі не бачила вона цього келеха! Отже, дуже добре зробила Марта! Та й сам Йосиф завжди цікавив Магдалину, хоч бачила його мало, здебільшого здибаючись із ним тільки в брата, у Витанії. А тим часом варто було б пізнати ближче цього «аргонавта духа», як сказав про нього колись Кай, повторюючи окреслення Пилатове. І це було сказано добре. Бо ж Ариматейський — справжній шукач Істини, того постійно недосяжного «Золотого Руна», що вабить лише найліпших людей на землі… Коливалась у своїй запашній лектиці, а образ Кая невідлучно таки був при ній!.. Але намагалася думати тільки про Йосифа… Справді, той шукач Істини шукав її по всіх країнах світу[172]. Запровадили його ті шукання аж до лісів Арморики[173], де перебувають ті, що розуміють всякий шелест листя дерев… Був він і на далекій річці Інду, й на Сході. Шукав мудрості і в «місті Сімох Мудреців»[174]. І з «джерел священних, що змивають гріх невіри» пив Йосиф[175]… Був і серед тих, що кланяються Святому Світлу[176], де ріка Евфрат бере свій початок… Згадалися Магдалині слова Лазара: — Як перлину у глибинах вікового намулу, шукав Йосиф Істини і в поганських містеріях[177]… Аж до того дійшов, що навіть стародавніх поганських міфів не уважав за самі лише забобони!.. «… Як це роблять усі юдейські вчені та мудреці!» — додала в думці Магдалина. А тим часом чи все вже збагнув людський розум? Чи ж відгорнув усі заслони, що закривають таємницю?.. Пригадала, як торік зустрілася з Йосифом у Витанії, а також перед пасхальною вечерею. Як затремтіло тоді серце щирою симпатією до цього поважного і, мов зоряне небо, глибокого мудреця! Необґрунтовано й навіть несвідомо, але так хотілося, щоб у деталах із Симоном, Лазарем, ба й із ученим «Світлом Юдеї»; Гамаліелем перемагав завжди й тільки Йосиф!.. Було це давно, вже перед роком, але Магдалина й тепер добре пам’ятає, що хоч вона вміє ставитися до всього на світі жартівливо й хоч її ніколи не турбувала учена суперечка з якими-будь філософами, які здебільша не могли перемогти її в герці дотепами, — вона тоді не зважилася викликати Йосифа на двобій… Тільки хотіла слухати його. Навіть не тоді, як він дебатував з іншими. Ні. Тепер усвідомила сама собі, що тоді їй хотілося лише слухати те, що він говорив… Бо ж мова його — неначе кришталево-чиста й холодна освіжуюча вода з прозорого джерела… Вона освіжує душу і навіть коли не вгасить спраги духа, змиває життєвий порох, під яким блідне дух… Як же, зрештою, вчасно пригадала мені Марта про Йосифа! Саме тепер, коли дух мій такий збентежений всіма тими прикрими й сумними переживаннями! Саме тепер розмова з Йосифом буде справді освіженням, живою водою чи бальзамом на моє серце… І з вдячністю в серці до сестри, що згадала про неї, Магдалина наближалася до садиби Ариматейського… Дзвінкі гострі вдари металевих гостряків-рискалів неначе пригравали на каміннях до веселого танцю. Магдалина виглянула з лектики і здивувалася: — Та ж скільки їх нараз! Дійсно, під групою дактилевих пальм аж кишіло робітниками та майстрами-різьбарями. Одні викінчували й оздоблювали фасад входу просторої гробниці, інші ще довбали похоронну кімнату у глибині скелі. Швидко виблискували на сонці джагани, мотики, долота… Не менше швидко оберталися і самі робітники. Здавалося, що їм дуже залежало на тому, щоб гробниця була готова якнайшвидше. «Дивний смак!.. Добровільно впускали смерть у життя!.. — майнуло думкою Магдалини. — Мати постійно на очах, нехай і красно оздоблену, а все ж таки гробницю! Ще й власну! Для себе самого приготовлену!.. Невже ж не можна було висікти в тій самій скелі щось веселіше?.. Адже радник не такий уже старий… І не хворий, як наш Лазар… От кому вже, мабуть, спішно треба буде приготовляти гробницю… А перед святами й по святах буде стільки метушні, хвилювань. Уже ці хвилювання про близький прихід Месії, ця постійна боротьба в синедріоні, та вечеря, що до неї готуються у Витанії… Все це не буде на велику користь хворому…» Раби спустили лектику на майданець перед розкішним портиком білої типово олександрійської вілли, оздобленої єгипетськими, але сильно зеллені— зованими[178] колонами. Магдалина переступила поріг з мозаїкою викладеним словом: — «Salve![179]» у віночку з темно-зелених листків плюща та жовтих квіток. Не сподівалася, що її відвідини затягнуться. Але, мабуть, той келех аж надто дорогоцінний! То ось скільки чекає Магдалина. Господар вийшов, щоб принести його з якихось таємних схованок, і все ще нема його й нема. Нарешті Йосиф уже здіймає з пальмової скриньки вишиту золотом шовкову покривку… З такою обережністю й побожністю добуває келеха, немов він зітканий із павутини!.. Маріїн погляд припав до цього дорогоцінного скарбу. Вся її увага скупчилася на одній подробиці: келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці[180]. Так, ця річ і «каллаїсове яєчко — з однієї руки», з того самого краю! Маріам завмерла в німому подиві. Мовчав і господар. Нарешті Магдалина підвела очі на Йосифа й зітхнула, ніби прокидаючись із сну. Почувала в серці не звиклий спокій безтурботності, але свідомість нового душевного придбання, яке ось-ось прийде й лишиться назавжди, на все дальше життя. Примара Кая і невідступна думка про нього послались імлою у блакитних просторах цього нового спокою, послались і розплилися… З німим запитом дивилася на Йосифа, повна бажання пити його слова. Радник ніби прочитав цей запит. — Весь Орієнт чекає послання щастя. Так! Це те правильне слово! — раптом затремтіла Маріам. — Те послання має пролити справжнє Святе Світло на занурену в сон убогу землю[181]… Не очищувати її!.. Ні! Як би вона могла бути нечистою, коли вийшла з творчої руки Всемогутнього[182]? Але ж справжнє Світло має здобути людський дух, затуманений випарами первісної, ще не просвітленої матерії[183]. Наділений свобідною волею ще від свого первопочатку, дух людський, схилившись над безоднею хаосу, углядів свій відбиток і так ним захопився, що тисячі тисяч століть вагається й вибрати не може між тьмяним віддзеркаленням свого власного «я» і Світлом[184]… Щоб витверезити його від цієї омани, й потрібно звістки благої, послання щастя… — Хто ж принесе цю вість?.. — подумала чи дійсно спитала вголос Маріам. Не могла собі цього усвідомити. Бліде, мов з алебастру вирізьблене Йосифове обличчя, поважне, але не суворе, майже ніжне, притінене арабською загорткою, що її завжди носив, дужче схилилося над столом. «Як мій алебастровий лекіф!» — пригадався Магдалині повний дорогоцінного нарду флакон, що стояв у її лараріумі ще, не початий. — Хто має принести цю вість? — повторив Йосиф Магдалинине питання. Підняв голову і сперся на подушки крісла, прикрашені єгипетськими вишиванками крилатих сонць. І знов замислився тужливо. Дивився немов аж поза межі світу. Не було сумніву: забув про світ земний… І про свою гостю-красуню. Нарешті опам’ятався… Вузька біла рука діткнулася довгими пальцями дорогоцінного келеха. Обережно підняла верхню частину, покришку. Вирізьблений з одного суцільного смарагду[185], посуд утратив тепер подібність до яйця. На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перел усуміш із тьмяно-сяйливими місячними самоцвітами[186]. Була це річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартості. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й надлюдську досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця. — Повідає старий переказ, — попливла тиха радникова мова, — що від часу до часу на Землю приходять посланці Світла… Це обранці з-поміж смертельників, вибрані способом таємним, незбагненним… Часто й самі вони не відають про своє посланництво, ані не знають, що послано їх рятувати світ від духовної посухи, від спраги духа, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі й утрачає те, чим тільки може жити, — Любов[187]. Маріам аж здригнулася від того слова, що в останній час було предметом її тривалих роздумувань. По серцю перебігло, мов дрібний шерех по воді, легеньке тремтіння. «Але ж цей муж читає в моїх думках! Навіть те й що мені самій ще не цілком ясне!.. Чи ж то цей «келех магів» дає йому змогу бачити чужу душу?» Схвильована, ще уважніше слухала далі мову Ариматейського: — Ця велика й животворна Любов б’є з Джерел Вічних, якими живе все, що має дихання життя… А посланці, що несуть людству цю вірність добру, дістають від Всемогутнього сили й здібності, потрібні для виконання свого посланництва. Відмовитися від цього обов’язку вони, хоч би й хотіли, не можуть… Люди кажуть: «У серці своєму несуть ці посланці іскру Відвічного Світла». Інші кажуть: «У цій посудині, — Йосиф указав на «келех магів», — приносять вони, як ніжні пахощі, цю вість благу»… Маріам хвилювалась усе дужче. Передчувала, що ось-ось упаде якесь слово, що ґрунтовно змінить для неї все… Бачила, як ніби життя її вгасає, а натомість вливається солодке нетерпеливе бажання: «Нехай же впаде це рішуче таємне слово! І розколе надвоє життя! Але чому ж не говорить Ариматейський, відкіль і як з’явився цей келех на світі? Хто приніс його? І хто понесе його далі?» І, немов на ясно поставлені питання, відразу ж прийшла Йосифова відповідь: — Мов мумію могутнього володаря, знайдено цей келех у підземній гробниці… Дванадцять менших щирозолотих посудин стояло довкола нього на таці, от цій… — торкнувся рукою важкої золотої таці. — Чотири амфори в рогах гробниці були ще повні аромату, міцного й дивного. Хоч ні тектини, ні порошку, ні смоли в амфорах цих не знайдено… — І ти маєш їх? Усі? — мимоволі вирвалося запитання з Магдалининих уст. Ариматейський похитав головою: — Не я знайшов це все! І сталось це дуже-дуже давно… Але цей келех дано мені, щоб я зберіг його. — Хто ж дав його тобі? — знову не витримала Маріам, зле опанувала себе й додала: — Якщо смію про це знати… — Дозволь і мені поставити тобі спочатку питання. Чи можу я посвятити тебе в таємницю? — Коли хочеш знати, чи збережу її від усіх і назавжди, то не май найменшого сумніву! А чи готова я прийняти її, про те сама судити не можу… — Не скажу тобі багато… — промовив Йосиф— Але раніш ніж діткнешся цього келеха, мусиш знати, що дала мені цю річ на переховання Мати Назаретського Раббі… Маріам… як ти… Підняв на Магдалину очі: — Ні! Майже як вона, прекрасна й ти! І, як вона, ти звешся Маріам… — Маріам… — прошепотіла ледве чутно Магдалина. — Чула про неї!.. Казали люди: бачить вона світлих духів, як ми — собі подібних людей… Говорить з ними, казали люди… Знає вона… Йосиф розклав руки: — Хто може сказати напевне, які таємниці відомі їй? Слова потіхи й ласки роздає вона всім, як квіти Саронської долини[188]… Вона знає, чим є Любов! Але що зможуть сказати про неї люди? Що можуть вони знати про неї напевне? Коли правду, то ту єдину, що «сиділа вдома і пряла вовну[189]…» — Смію слухати далі? — спитала Магдалина. І не пізнавала самої себе ні в тоні, ні в формі свого запитання. — Продовжую. Від Баал-Фазара[190], слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріам, Мати Раббі, цей келех з фіміамом у подарунок своєму новонародженому синові. Після світової хуртовини, в якій загинула прастара, але, може, й не найстаріша земля Атлантида[191], — говорить старий переказ, — з-поміж атлантів урятувалися тільки ті, що про своє власне спасіння не дбали, але намагалися зберегти людським поколінням, людству, іскру своєї мудрості й захоронити її на Горі Спасіння[192]. Де сховалися вони? Де ця Гора Спасіння? Ніхто або, мабуть, ніхто з людей цього напевно не знає. Одні говорять, що треба шукати її в Індії, другі — в пустелях азійських… Інші визначають її місце зовсім неокреслено: «посередині Землі!» Ще інші кажуть, що слід шукати цю гору на таємному острові, що вряди-годи виходить з океану… Там беруть іскру посланці Світла, які час від часу йдуть до земного світу, щоб сказати людям: «Чувайте! Йдіть до Світла!» Такими посланцями були… Йосифів погляд зустрінувся із запитанням в очах Магдалини. — Раббі Назаретський? — прочитав він те несказане питання. — Хто може відповісти, що він знає, ким є Раббі? — ледве чутно зітхнув Йосиф. Помовчав трохи й додав: — Йому новонародженому приніс цей келех у дар перський маг, по-нашому священик, посвячений слуга Святого Світла… — А тепер… понесу цей келех… я? — промовила Маріам майже з жахом. — Понесеш… якщо… — Якщо? — розсвітилися вогники широко розтулених Магдалининих очей. — Мусиш знати ще це: незвичайну путі того, хто йде з келехом цим. Хто діткнеться його, той радощів попереднього життя… тільки діткнеться!.. Більше вже ніколи не схоче їх! Однак безрадісним життя його не буде. Дарма, що земних сліз по дорозі до Світлої Мети не осушить йому, ніхто[193]… Магдалина підвелася. Голос її звучав ясно й певно: — Так доручи мені цей келех! Я готова!.. Я понесу його! І простягла зблідлі руки до келеха. — Уважай, що говорю тобі ще раз: земних сліз не осушить ніхто… — затримав її Йосиф. — Ніхто! — Дай мені келех! Я готова… — Дам. Але ще докінчу… В Магдалининій душі неначе творився новий світ… Ніби поставав із первісного хаосу… Минуле засинало, як хвора, змучена довгим плачем дитина… А в блаженній тиші, що натомість утворювалася, будилося нове почуття, незнане, але міцне… І таке радісне, що межувало з блаженністю. Все, чому досі Маріам давала назву «Радість», було тільки блідим усміхом крізь сон. Корабель її життя, що був майже наскочив на мілину, готовий був цілком застрягнути між підводних скель, тепер задвигтів і плавно рушив, справді увільнений і справді вільний, у море… Сама ж Маріам стояла на переді судна ростральною фігурою[194]… А кругом невгасимим світлом залита безмежна просторінь… — І прийде час, Маріам, коли Велика Мета перестане бути закритою… — немов здалека долітали до неї слова Йосифа Ариматейського. Світляні хвилі буйним прибоєм напливали на неї, заливали її всю й несли в країни вічного спокою, спокою досконалості — коли досягнуто всього, що можна досягти… Маріам чує, що її серце, як овоч, що в якийсь день, в якусь хвилину мусить дозріти… І, як овоч, налитий солодощами, відірвалося від усього, що до цієї хвилини було її життям, і впало сльозою, прозоре й чисте, на край таємного келеха атлантів, що його саме передавав Магдалині його охоронець. Маленький вогненний язичок спалахнув на дорогоцінному келеху й ніби світляною зіницею поглянув на Магдалину. Зусиллям волі Маріам прийшла до дійсності… Тіні лягали простопадно. Повернулася до розуміння часу: — Уже швидко буде південь!.. Марта чекає!.. І підсвідомо озвалося запитання: — Так Марта знала, нащо посилає мене? Ариматейський вклав їй у руки пальмову скриньку. Окремо поклав ключ із білого золота, платини[195]. …………………  

Власними руками поставила Магдалина скриньку з келехом у схованці, що була в стіні тієї світлиці великої, де витанійська родина звичайно приймала Раббі та його учнів і частувала їх, утомлених довгими переходами, урочистою вечерею… Була здивована, що нічого ще не приготовлено до прийняття, і захвилювалася. Чи не сталося щось? Швидко вийшла з дому й пішла шукати Марту на господарстві. — Учитель відклав відвідини! Буде аж за септиму[196]… — зустріла сестру засмучена Марта. Посмутніла й Маріам. Тепер нотки, що звучали в Мартиному голосі, знайшли відгук і в Маріїному серці. По хвилюваннях останніх днів, після розмови з Ариматейським, так дуже хотілося глянути в спокійні очі Раббі, а разом і попередити його про плани духовенства єрусалимського. Попередити й сестру? Ні! Вона має стільки клопоту, стільки праці, а раніш від Магдалини все одно не побачить Раббі! І Маріам опанувала себе. — Я вже не бачила Раббі майже цілий рік! Пам’ятаєш, Марто, ще тоді я зробила тобі таку шкоду! Розлила олій на обрус — на твій найкращий обрус! — коли ти попросила моєї помочі при столі… Якось ще добре обійшлося. Сама-бо знаєш: розлити олій — зробити в родині сварку. — Якже! Пам’ятаю! — хитнула Марта головою. — Тоді на одну мить було мені дуже прикро. Бо, як кажеш, був то мій найліпший обрус… А ще тоді ти понасипала в келехи трояндових пелюсток… Лазар перепрошував Раббі за той поганський звичай… І так соромився, бідолаха… — Я тоді дуже стурбувалася. Гадала, що з цього почнеться між нами розлад… — Що-бо ти, сестро? — обняла Марта Магдалину. — Ти ж не винна, що тебе виховала мати-грекиня інакше, ніж нас!.. Може, ти й чужинка звичаями, вихованням, але ж ми таки рідні! — Відтепер, може, ще рідніші, ніж ти гадаєш… — притулилася до сестри Маріам. Марта глянула на поважне Маріїне обличчя щасливим поглядом. Так, вона не помилялася! Дотик до келеха магів[197] робив свій вплив на сестру! Але хай про це скаже сама Маріам! — Дуже тішився Лазар приходом Раббі. Аж йому трохи полегшало, — змінила Марта тему розмови. Сестер огорнуло приємною прохолодою: увійшли в затінок від крислатих старих фігових дерев. Діти невільників, мов шпачки, обсипали дерева. І це враз відвернуло Мартині думки. Вона нагадала: — Ніяк не зберуся поглянути, чи рясно зародили смокви[198]? Все не знайду часу! А мушу знати, чи вже пора послати дітей проколювати овочі, щоб швидше солодшали! Власне, можна було б спробувати новий спосіб. Треба почепити на галузках торішні хробачливі літні фіги. Тоді, кажуть, хробачки самі попрокушують усі смокви до одної… Маріам скривилася: — Яке несмачне ти оповідаєш! І навіщо навмисне робити хробачливими добрі овочі? — Таж їх люди не їдять[199]! Ані невільничі діти! Не хочуть, коли є щось ліпше. Годяться тільки для бджіл: мають з них дуже добрий взяток! — Жаль мені бджіл! Навіщо їх ошукувати? Хто тебе такого навчив? — Хто? Абрамелех!.. Але ж я й досі тебе не спитала: як сталася ота страшна пожежа? Кажуть, ніби було підпалено. І з усіх сторін! Мовляв, ні для кого нема сумніву, що то шафар… І, по правді кажучи, мав він для злості причину! І не одну! Розповідай!.. Ти ж усе сама бачила! — Ні, я бачила дуже мало… Мене це не цікавило, — відповіла ухильно Маріам. — Мабуть, ти маєш про це більше відомостей, ніж я… Але ти почала була про Лазара. Я потребую йому сказати дещо… — Вчора й сьогодні йому дуже полегшало. Він теж тебе чекає… Просив, як прийдеш, щоб зараз зайшла до нього… Він на піддашках… То йди… А я миттю до вас прибіжу… «Чого ж Лазар хотів мене відразу бачити?» — подумала Марія й передчула у братовім бажанні намір говорити про щось інтимне. Напевне, це не буде дуже приємно!.. Їй стало трохи сумно. Змінити щось у її особистому житті — зайве родинне опікунство! І братерські ради ніколи не могли й не зможуть нічого змінити! Але на якийсь час раз у раз вносять у взаємини більше чи менше охолодження… Жаль!.. Власне всі троє могли б жити мирно й бути приятелями. Бо ж усі троє люди добрі, ділити їм нема чого. Одно проти одного — нічого не мають. А отже стоїть між ними якась тінь!.. На піддашках хвилину тривала мовчанка. Лазар спустив повіки. Вони прикривали великі очі, що трохи виступали з глибоких ямок. Мовчав, немов перевіряв, читаючи в своєму серці слова, що мав сказати сестрі. З її сухого привітання також відчув, що вона вже стала наперед сторожкою. І розмова, під кожним оглядом прикра, не перейде спокійно… Злегенька совав рукою по мальованій тарілочці майже спорожнілий келех. Щойно випив свій лік: відвар із жовтогарячих квіток нагідок[200], насушених Мартою на молодика. Вони мали зміцнювати ослаблене серце, що неначе остаточно відмовлялося рахувати дальші дні, а іноді, здавалось, і хвилини Лазаревого життя. «Які ж сумні в нього руки!.. Скільки в них болесті, зрезигнованої терпеливості!» — не могла відірвати очей від висохлих, як у набальзамованої мумії, згрубілих на суглобах братових пальців. — Шкода! — промовила, щоб нав’язати розмову. — Шкода, що Раббі не прийде… Лазар підняв голову. Гостра тінь від носа ще дужче поглибила запалі щоки. Уста, як підмальовані, червоніли неприродно крикливо з-під вусів та матово-чорних кучерів бороди. — Ні, моя мила Маріам, не шкода! Так ліпше… — почав помалу. Хай вона вислухає без терпкості його слова… Як її брат, тобто голова родини, він був уже давно повинен сказати… хотів… Марія дивилася з-під опущених повік на промінь сонця, як він ніби втикався двосічним блискучим мечем між два кедрові стовпи, що підтримували осередок даху, та лягав між Лазарем і нею… А душа наливалася сумом… Мов ті Мартині проколені смокви… хробачливими солодощами!.. Що ж! Мабуть, доведеться остаточно й цілковито замкнутись у Тиверіаді й забути дорогу до Витанії… — приміряла в думці гірше до ліпшого… А Лазар, не зміняючи інтонації, тяг одноманітно, ніби сукав на веретені довгу нитку: — Радився я з Симоном, нашим і батька нашого приятелем… Замовк на хвилину і притис руку до грудей, немов йому не стало чим дихати. Марія невільно зробила рух до води. Але Лазар накрив її руку своєю долонею, вогкою й холодною. Магдалині здалося, що до неї доторкається не жива рука, а рука трупа. Легенько звільнила свою та слухала мовчки. — Отож, чи не було б ліпше, коли б Маріам… — докінчував Лазар, підбираючи м’які, неуразливі слова, — не відвідувала Витанії тоді, коли буває тут Раббі?.. Щоправда, вельми це прикрий… обов’язок… говорити такі речі, але ж… це, може, навіть не може, але й неминуче… погіршення. — Видима річ: Маріам зробить так, як хоче старший брат і голова родини, — проказала Марія не без іронії. — Однак і сам ти перед хвилиною згадував, — не витримала спокійної позиції, — що Раббі приймав мене у своє товариство, говорив зі мною, дозволив сісти біля ніг своїх, як своїй учениці[201]… — А учениця так швидко… забула ту науку… чи з недбалості… чи з неуважності… — зітхнув Лазар, висмоктуючи з келеха останні краплини свого ліку. — До того ж, Маріам… — шукав слів, — тоді ми були самі… І знову примкнув повіки. — А тепер, — продовжував слабим голосом, — одночасно чекаємо і славного своєю мудрістю вчителя Гілеля, голову ради… Може бути, — промовив із великим зусиллям, — і всіма поважаний, дуже побожний Никодим… І Ариматейський Йосиф, радник… Скажи ж сама: що подумають вони, такі високоповажні люди, коли з ними до вечері засяде славнозвісна тиверіадська гетера? Та ще, коли вона — як на поганських симпозіонах[202], до яких звикла, почне диспутувати з достойними мужами про високі речі?.. Сама розумієш!.. Розмова буде про Месію… — А чи Раббі не говорив саме про Месію та пророцтва з Фотиною-самарянкою? — знизала раменами Марія. — А хто ж така Фотина? Чи ж не гетера — бо ж вільна жінка! Хоч менш освічена… ну, й не оспівана поетами, як твоя «славнозвісна» сестра — не без виклику кинула Магдалина. Лазар зітхнув і нижче схилив голову. — Може!.. Може, ти говориш і правду… Але Фотина… не має між приятелями поган-римлян та безбожних розпусників греків… І вона самарянка! Однак її хвилюють питання, відвічно живі для кожного ізраїльського серця, питання про Месію та пророцтва про нього… Моя ж сестра… давно вже забула… відступилась від того усього… Чи, може, про Месію розмовляє моя сестра… з сином прокуратора… гнобителя Юдеї?.. Марію облило варом. Промовлене з докором Каєве наймення діткнулось її розпеченим залізом. І враз її схопила «хуртовина пустелі», один із учинків тих легендарних демонів, що сиділи в ній. Ставлячи на єдиний удар кості все, Магдалина хотіла кинути братові в обличчя все те замовчуване, що завжди стояло непереборною перепоною між нею та юдаїзмом. Але стрималася. Подумала, що принаймні треба ж пожаліти хворого Лазара, хоч би він і не був братом, і не доторкатися болісно найвразливіших місць його душі. Згадала про таємний келех… згадала про Раббі… І враз напнута струна попустила. Немов невидима рука торкнулася не тільки її уст, але стерла з серця терпкість, обурення, образу — все, що раніше викликало б вибух гніву. «Кай?.. Що може Лазар знати про Кая? Таж брат не може ані уявити собі цього юнака! Бо те, чому він дає наймення «Кай Понтій», є лише фікція, дійсна уява фантазії, образотворчість екзальтованого хворого… Двічі хворого! Не тільки на злу недугу, що нищить життя, але й на той величавий і оспіваний юдейський патріотизм, підвалиною якого є ненависть, що роз’їдає душу живу злою лепрою-проказою знищення, злоби…» І в пам’яті заклубилися хмарами завзяті, заїлі суперечки, приступи обурення, зриви злоби і мсти… Але ці хмари враз відпливли, захопивши з собою все Магдалинине єство, як перед кількома годинами в Ариматейського. Почула себе немов справді в широкому — вільному морі. Могутня хвиля підхопила її, понесла вперед на пінистому своєму гребені… А з хвилі виростає… Гора Спасіння!.. Перед Магдалиною раптом відкрився безмежний, повний ясного світла світ… Як же без краю далеко залишились і персональна туга за щастям і той несамовитий юдаїзм! І дрібна метушня мільйонів комашинок, що нагромаджують свої гори скарбів, у яких убачають цілий свій світ!.. З тих протестів брата вловила лише слово: — Шаддай! Всемогутній! — улюблене ним ім’я Боже. І враз остаточно заспокоїлася. «Ліпше пробачити, ніж мститися!» — сказав уже давно мудрий Пітгакос[203]. Від себе сказав він те? Чи, може, в ту мить у Піттакосовє серце, як от у її, впав промінь з келеха Світла? Келех магів! Таж вона не лише дивилася на нього й вислухала кілька переказів про нього, але власними руками донесла його сюди, до братової оселі… Чи ж на те, щоб напоїти хворого брата отрутою різкого слова, болюче зачепити його з роздражнення… Та ще і з роздражнення не на нього, але на юдаїзм?.. — Лазаре!.. — підвелася Маріам і зробила кілька кроків до брата. — Перед кількома днями гетера Магдалина знайшла б у собі досить гострих слів і різку відповідь на твої закиди. Але сьогодні гетери Магдалини, що могла б згіршити наших, — усміхнулась ледве помітно, — «велетнів духа», нема!.. Споважніла: — Вибач мені, Лазаре, і цей останній відгук давніх днів! Із безсоняшних, темних глибин винесло ці мої глузливі слова! Не недбала учениця прийшла сьогодні до твоєї оселі, щоб вислухати й у вирі життя забути науку Раббі. Носійка келеха магів переступила сьогодні твій поріг… І ніколи не забуде вона, що було їй доручено Ариматейським нести келех спасіння… Лазар затримав на хвилину свій блискучий погляд на обличчі сестри. Воно здалось йому таким іншим, зовсім іншим, ніж звик він його бачити. Освітилося неземним світлом щастя. І самого Лазара неначе обсипало іскрами. Вони не палили. Однак від них немов розтоплювалося тіло, а серце розцвітало сяйливою зорею. Ось-ось розцвіте, сповніє й відірветься, неначе від стеблини, від життя… І полетить виром-водоворотом світляних хвиль високо-високо, так високо, що вже й тепер від самої думки про ці високості забиває дух і крутиться голова… Лазар зажмурився й відкинувся на подушки[204]… Марія підбігла до нього. Але Лазар мав силу усміхнутися до неї та ясно й радісно промовив: — Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!.. Зробив слабий рух рукою. У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись… Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: «Розумію й те, несказане!» Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!.. Виходячи, стрінула Максиміна: — Скажи сестрі, що вітаю її, але спішу додому. Подарунки, що їх передала Сара, нехай роздасть сама… …………………  

Марта, як звичайно, довший час забарилася у господарстві. Задоволена виконаною працею, не кваплячись, верталася до піддашків. Пригадувала, в якому закутку господарства ще не було сьогодні дбайливе око! Тиша у братовому переділі й на веранді дому її вразила. Де ж може бути Маріам? Хіба що втомлений Лазар заснув, а сестра тихенько вийшла в садок… Мабуть!.. Дуже-бо слабий та якийсь змучений був Лазар за останні дні гострими приступами своєї серцевої недуги. Може б, їй туди не йти, щоб не збудити брата?.. Придивлялася, Як умирав день у перламутровім присмерку, і розглянулась. Побачила в затінку під домом улюбленого братового пташка, гірську курочку[205]. Чому ж це Лазар виніс сюди клітку? Вернулася поглянути: чи пташка має їжу й воду? Мала все! Тоді Марта зробила кілька кроків назад, щоб вернутися до господарства, бо, здається, не наказала прибрати мішків під коморою. А віслюк може пожувати! Раптом спинилася: здалося, що почула тихий Лазарів поклик! Чомусь видалося, що братів голос був дуже змінений… ніби пробігла тільки тінь його голосу… І це збентежило Марту. Немовби щось сягнуло їй по душі й ураз зачепило всі її струни… І неначе цими струнами були чорні Мартин; кучері, вони затремтіли, ніби стужавіли, ніби напружилися під її смугастим накриттям голови. Швидко обернулась і майже побігла до піддашків. Лазар сидів за столом. Але неприродно незручно відкинувся на подушки. Від тіні темно-зеленої котари, що мала захищати хворого від променів сонця, Лазареве обличчя видалось їй зсинявіло-блідим. Під тією блідістю не відчувалося бодай і ослабленого, але все-таки життя. Уже положення безсило звислої з крісла руки, що виглядала неприродно довгою, як і вся постава із застиглим на обличчі виразом ясної радості, якої не знає життя, були незвичайно дивні… Марта кинулася до брата й ухопила його за руку. Сумніву бути не могло: Лазар не жив…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка