Наталена Королева



Сторінка3/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

III. ПЕРЕД ПАСХОЮ


 

Учора на вечірній прогулянці в садах Пилат сказав: — Рік приходить до кінця. — Так! — зітхнула Прокула. — Ще один наш рік Юдеї… Яка втрата часу! Пилат промовчав і похмурнів. — Правда! Але ж яка на це рада? Тепер було б не лише безнадійно, а навіть небезпечно тяжіти до Риму: надто вже постаралися приятелі! А весняні свята неначе поспішали до пасхального молодика, якого всі нетерпеливо чекали. Щоправда, кожну появу нового місячного серпка Палестина вітала радісно. Бо ж кожен новий місяць годилося починати святкуванням. І найбільше річне свято проходило з тим, що мав сповістити день Пасхи. І Палестина завжди чекала Пасхи в радісному напруженні, як єгиптяни — розлиття Нілу. Тож останніми вечорами старий і малий поглядали на гори: коли, нарешті, на вершках і копцях запалахкотить багаття, запалене по знаку, що розтулить свої сяйливі очі на найвищих верхів’ях Таврійських гір? У ту ж хвилину заблищать маковиці всіх гір і копців Юдеї та Галилеї. Один за одним понесуть звістку все далі й далі, аж перенесеться вона, тієї ж таки ночі, до самого Вавилону. По дорозі ж урочиста новина порадує також і тих, що на кораблях у морі далеко обходять береги аж Малоазійського півострова. «Ще один наш рік у Юдеї…» — слова Прокули немов ще лунали в Пилатових вухах… Підняв нахилену над столом голову: сьогодні вона не хотіла займатися урядовими справами. Обернувся набік і приплющив очі: сліпуче сонячне сяйво лилося широким потоком між колонами й, мов у дзеркалі, відбивалось у блискучій мозаїці підлоги. Було зайво дивитися на клепсидру: до вечора ще далеко! Кивнув пальцем на юнака-раба, що, мов стовп, скам’янів у проході між колонами біля входу: — Сотника Корнелія! Невільник помітив, що прокуратор примружив очі і, виходячи, затягнув отвори між колонами важкими взористими вавилонськими заслонами. На купи нагорнених на столі папірусів, на вази із сувоями, на полиці для диптихонів із зізнаннями свідків упала тінь. «Alea jacta est!»[58] — Здається, що один уже буде в руках! — сказав собі в дусі. — У всякому разі, вимоги Єрусалима, а з ними й вимоги тетрарха, жидівського симпатика, виконано. Прапори римських легій, ті ненависні їм знамена[59], сьогодні будуть перенесені до Цезареї. Подивимось, як стравлять цю зміну місця сігнумів юдеї зі своїм велехитрим тетрархом! Потягнувся й нечинно чекав. «А все ж таки: яка втрата часу!» — настирливою мухою знов пролетіло над головою. Струнка, мов із криці кована, постать сотника Секста Корнелія стояла між колонами. Прокуратор оглянув його, як статую, на яку завжди приємно дивитися, хоч і знайома в ній кожна риса. І той надійний, ясний погляд сивих; прозорих, як у орла, очей… І широкий розмах, як розправлені крила, брів… І усміх, щирий та простий, не вивчений, як у придворних ідумейців. Усміх, що враз змінює поважне центуріонове обличчя на приятельське, принадне, відкрите й миле, немов освітлене сонцем, що зненацька вийшло з-за хмари. Пилат любив Секста і за той ясний погляд, і за перевірену, певну, шляхетну вдачу. Знав, що сотник ніколи не відступить від правди і не угнеться лукаво перед старшими й дужчими. — Все вже готове до вирушення прапорів? — Так, clarissime. Незабаром похід вирушить. Відціль піде далі. — Пам’ятаєш, що в Тиверіаді має бути найпоказніше? — Буде! — ледве посміхнувся Корнелій. — Я подбав, щоб святкували якнайліпше й… найщиріше… Я подбав про все. — І я подбаю, щоб було відзначено «синівську любов» тетрарха до божественного цезаря… Тому хочу, щоб осередником святкувань була саме Тиверіада, цей «славнозвісний двір» Ірода Антипи, — сказав з підкресленою іронією прокуратор. — Сідай, — запросив сотника рухом. — А поставлено вже статую цезаря, що тоді була знищена землетрусом? — Кляріссімус ще не знав? — здивовано підняв брови Корнелій. — Таж божественний цезар рішуче противиться перебуванню в тетрарховім цирку! Щойно перед трьома днями в нову статую вдруге ударив грім[60]. Тепер із поспіхом роблять нову, вже третю за чергою, — на святкуваннях вона знову стоятиме там. — Ти, Сексте, знаєш ліпше, ніж я, — перейшов на тон дружньої розмови Понтій. — З’ясуй же мені: чому цих юдеїв так лякає божественність цезаря, якому вони, — це стверджую! — коряться слухняно? Чи ж тоді не ліпше коритись істоті божественній, ніж людській? Корнелій хвилинку подумав й відповів спокійно та поважно: — Це звичайна річ — шукати божественного для того, хто намагається піднятися вгору. І враз змінив тон, подаючи невеличкий сувій: — Ось списки на donatum, грошеві подарунки воякам на свята, на офіри й на частування. Пилат, своїм звичаєм, двічі притакнув головою й читав голосно: — «На роздачу м’яса й вина, на офіри та аромат чотирьох таборових вівтарів: першого — Перемоги, другого — Честі, третього — Сміливості й четвертого — Карності…» Поклав оздоблений печатним перстенем-сигнетом палець, немов затримав ним знайдене: — Здається, ти говорив, що легат[61] і старшини відмовилися від своєї частки на користь вояцтва? — Так, кляріссіме! — Їм це пам’ятатиме Рим… На всіх військових святкуваннях буду я сам. Але до Тиверіади, як і торік, на день народження цезаря поїде Кай. Нехай це вже стане його привілеєм!.. Надіймося, — посміхнувся кутками уст, — що на цей раз там уже не буде стихійних рухів!.. Щось я ще хотів був тебе спитати… Ага!.. Сьогодні не мав часу послухати зорезнавця! Як там із тим їхнім новим місяцем? — Вираховано, що молодик має об’явитися сьогодні. І я маю відомості, що Антипа лише чекає на цей момент. У нього вже все готове до від’їзду з Цезареї. Тож незабаром буде тут. — Видима річ! Не забариться. Це ж бо про нього сказав Арістофан:  

Він і у сні три пучки має складені,


Мов на вівтар уже готові сипати кадило.

 

— Але, чи не занадто квапляться з цим місяцем? — підняв брови Пилат. — Те саме говорив сьогодні й наш перський зорезнавець. Та не хотів він тебе турбувати, хоча вирахував докладно, що місяць має народитися щойно завтра. Каже, що це самарянські хитрощі. Самаряни оповістять про молодика сьогодні, і тим способом зурочать[62] юдеям свято. Мовляв, це пророцтво великого нещастя і мусить викликати переляк. Або… — Яке ж це «або»? — Або це гасло! Припускають, що це условний знак повстанців… — знизав плечима сотник. — На всякий випадок… — Неможливо! Я щойно прочитав останні звідомлення. Все наладнане… — Варравою? — А також його високими покровителями. Вже перетято. Помічники майже всі за ґратами або в ергастулах[63]. А покровителі… Отож, коли це знак, то вже спізнений! — Кажу: в мене приготовлене все, — спокійно повторив Корнелій. — Але, коли ж це і справді самарянські «жарти», то на них може зловитися і сам тетрарх. Пилат знову притакнув головою: — І на цьому слід заграти: пустити через зорезнавців чутку, що помилка віщує незвичайну біду в цім місяці… Скажім точніше: на саму Пасху. І саме в Єрусалимі. Запевняю: ідумей не зважиться на щось важливіше… — Знаєш його! — посміхнувся сотник. — Тут і самаряни можуть прислужитись. Коли ж буде переляк, то багато прочан не вирушать на прощу… Бачиш, ця «коронація» Раббі Галилейського на «Ютаг-Малек[64] — царя юдейського» — чи не зайва олива до цього палаючого багаття? — міркував уголос прокуратор. Корнелій знову споважнів і мовчки чекав наказу. Хвилину тривала тиша. Пилат важко встав, як устає старша людина, що довго засиділася без руху, зробив кілька кроків у притемненій кімнаті й передав сотникові папірусовий сувій. — Прочитай! Це справа Варрави. Тепер цілком уже ясна. Як піймають розбишаку, то можна того ж дня на хрест. Маєш ще щось? — Дрібниця! Хочемо відновити призабуті військові звичаї: таборові ігри. Подав новий малий сувійчик, затягнений цяцькованим ремінчиком на вирізуваній паличці. На обличчі Пилата розгостилося задоволення, коли читав уголос: — Марціан Веріссімус — архимім[65]. Терціус Валузій — pecuniosus[66]. Цетоній Квінт — дівчина… Перервав із усміхом: — Твоя ідея і твої клопоти? Сотник покрутив головою: — Не мої, кляріссіме!.. Лонгінові. Про все подбав він. — Добре! На закінчення свята, як уже всю програму вичерпаєте, звелиш черпати вино й золото з моїх особистих запасів. Прокуратор злегка нахилив голову: відпускав центуріона. Але, як тільки поклав руки на поручні крісла, щоб сісти за стіл, з вулиці залунали звуки букцин та сурем і приглушений хор чоловічих голосів. Урочистості перенесення знамен, що мали завтра розгорнутися барвистим килимом, уже починалися. Пилат вийшов на балкон єрусалимської Преторії[67]. Глянув у напрямі замку Антонія, вже приготованого до прийняття тетрарха Ірода. Махнув рукою. — Шкода, що його тут нема! Правовірний мав би радість: повідгризав би собі лікті! Але «правовірний ідумей» хитро вичікував, щоб «поганські» знамена вийшли з Єрусалима раніш, ніж увійде туди він, «не опоганившись»… Пилатова огрядна постать ураз притягла на себе очі цілої процесії: — Хай живе світлий прокуратор! — Батько вояків! — Що не вважає провінції за власний хутір! — Що не затримує платні бійцям! — Дотримує законів! — Пон-тій Пи-лат Спра-вед-ли-вий! — покрив усі вигуки дужий бас. — Vale![68] — немов одними грудьми зітхнула юрба. Вояки помічних когорт, що завтра мали виконувати службу порядку, дефілювали перед Пилатом, прямуючи до своїх вояцьких храмів і богів, із статуями, з якими не розставалися навіть у походах. За старшинами виступали прапороносці-вексилярії з орлами — знаменами цісарського Риму, тими поганськими ідолами, що їх по довгих дебатах Пилат згодився перенести з Єрусалима до своєї резиденції в Цезареї. Прокуратор іронічно посміхнувся. Ось вони, ненависні юдеям зображення: вовчиці — знак родовитих квіритів, синів Риму, ось образ дика — символ сабінців, а оце коні — ознака земляків із Альбі… Ще далі мінотавр, прапор Кампанії… Статуетки крилатих «Вікторій» — «Перемог»… Молитовно простягнені бронзові руки на високих держаках… Медальйони із своєрідним профілем цезаря Тиберія… Розгорнені прапори з пурпурової тканини, «дракони»[69] — знамена кінноти… Все це вироїлося, немов об’явилось із казки, яка виходила з монументальної брами і вливалася в пурпур погасаючого дня, стоплюючись у безсмертній славі непереможного вічного Риму… Пилат дивився на прапори, що радісно танцювали в повітрі, та думав: — Невже це те вигнання прапорів із Єрусалима, що мало б стати приниженням Риму?.. А в серці підіймалося п’янливе й радісне передчуття перемоги… Перемоги не Пилатової особи над Іродом, але перемоги Риму… Спокійна й певна тріумфувала велич Риму над плазунською ненавистю хитросплетених інтриг. Раптом відчув чуйністю старого вояка, що хтось стоїть у нього за плечима. Ще раз рухом піднятої правиці відповів юрбі на невгавні привітання, а тоді вже обернувся. На порозі знов стояв Корнелій. Видко було з обличчя, що приносить незвичайні, але не сумні новини. — Ще якась нова точка програми? — жартівливо сказав задоволений видовиськом походу прокуратор. — Несподівана! І дуже нова, кляріссіме! Із Самарії приведено… Еліага! Пам’ятаєш? — замовк на хвилину, смакуючи ефект свого повідомлення. — А! Того щасливця, що знайшов «золотий скарб» Мойсея чи Мезу[70], їхнього головного пророка чи півбога… І десь на горі… — На горі Ґаризим. Його, кляріссіме! Але не самого, а вкупі із славнозвісним «вождем», «повстанцем» чи харцизом, залежно від обставин, ну, й платні! — Варравою? — ступив крок уперед Понтій. — Ти сказав, кляріссіме! Так, Варравою! — Маємо сьогодні щасливий день[71]. Тепер я готов повірити, що дійсно на тім Ґаризимі було закопане таємниче начиння! — Та ще, може, й тим самим Варравою, що, звісно, «його не вкрав, лише взяв, коли ніхто того не бачив», як сказав поет, — додав сотник у тон прокураторові. Пилат притакнув і погладив рукою свій м’ясистий карк: — Дуже добре! Зараз по святах займемось докладно цією справою. — І на Цербера[72]! — хто знає, що ще вимотається з цього самарянського повстання! — Знати тяжко, але припускати можна вже й тепер, що головний герой надто ховається в тінь… — Тож у затінку кожен виглядає кращим!.. Але вже час витягти його на денне світло! — І показати в усій його красі! — всміхнувся Корнелій. Мовчки подивились один на одного. Докладніше говорити не було потреби. Обидва вже мали докази, що цієї справи без сумніву дотикалася рука Ірода Антипи. Того вечора дуже довго, аж до пізньої ночі, Пилат проходжувався сам-один по палацових садах. Прокула почувала себе недобре. — Старіюся, Пилате… — говорила лагідно. — Старіюся! І сплачую рахунки за пережите. Наприкінці четвертого десятка є що згадати! І серце, як ветеран, що постарівся в безнастанних боях. — … З яких, однак, завжди виходив і знову вийде переможцем! — погладив Понтій тонкі Прокулині пальці. — Тим більше потребує воно відпочинку й заслужило на нього, — лагідно всміхнулася Прокула. — Спробую заснути… Але сон цурався Пилата. Дарма, що тепла ніч була темна й сонна. На копцях і гірських вершках давно вже поснули фальшиві вістуни передчасного народження пасхального місяця, що таки не об’явився на небі цієї ночі… А Пилат все ще ходив і думав. Думав уже не лише про своїх ворогів, про свої повинності та обов’язки римлянина, громадянина і прокуратора. Тиша теплої ночі м’яко усувала ті офіціальні клопоти, що заповнювали прокураторові дні. Власні, інтимні, родинні справи виступали тепер яскравіше з лагідної тіні ночі. Ніби зверху все було добре. Однак у глибині душі зароджувалася тривога. Розросталася, міняючи невловні контури й форми, як хмари, що віщують громовицю. Багато, справді, занадто багато часу втрачено в цій Юдеї! І, мабуть, уже пора лаштуватися до спокою «вечора життя»… Передусім, треба буде вибрати улюблену Прокулою «Мізенську самоту» біля Неаполя. А Кай нехай осяде у прапрадідівській Таррагоні й там на собі випробує глибокі слова Горація: «Щасливий, хто батьківськими волами оре власну ниву»… Народився Кай на землі Іберійській, там нехай і почне своє самостійне життя! І нехай не відпочинок старим батькам приготовляє син, але той безсмертний відпочинок їхнім просвітленим манам[73], коли вони вийдуть із світу живих, щоб із батьків стати предками[74]… І далі, все далі міряв Пилат тихими кроками алеї сонного, нерухомого у дрімоті саду… Замислився… І пустив пустопаш свою думку, як вірного коня, не притягаючи поводів. — Кай!.. В уяві Понтія встала синова постать, постать квітучого молодого силача, міцного й гарнішого, ніж був замолоду в його літах сам Пилат. Коли вирушали з Цезарії до Єрусалима, Кая не було з Пилатом і Прокулою. — І нехай! Хай відгуляє свій вільний час, уже короткий!.. Свій час безділля… — говорив дружині Пилат. Вирішив-бо: вже незабаром візьметься Кай за службу для Риму, як це належить кожному дорослому громадянинові. Прокула цілком погоджувалася, бо була спокійна й певна: Кай Понтій, як і Понтій Пилат, не може переступити законів шляхетності й справедливості. Думка, що син має ось-ось вступили в життя як громадянин, раптом торкнула Пилата, немов невблаганна рука, що трусить за плече й будить із сну. Та ж це вже підхід до кінця! Як же швидко пролетіло його власне, Пилатове життя!.. За працею, клопотами, боротьбою зовсім і не стямився… А ось уже опинився на порозі життєвого вечора… І смерть тілесна, що її людство лякається, не знаючи, чим вона, власне, є, уявлялася Пилатові тільки заслуженим відпочинком. Вона, як здоровий, спокійний сон після повної метушні та прикростей дня. Глибоко зітхнув, зачерпнувши в груди запашного повітря. Помалу попростував до палацу. Углядів здалека на ще освітленій терасі постать раба, що лагодив світильник. Невільник не почував на собі пильного погляду дозорця. Ще менше міг сподіватися, що його спостерігає сам пан. І зморена дрімотою, безсило зігнута постать була повна такої байдужості та втоми, немовби вся істота раба була втіленням єдиного бажання — відпочинку! Сонним маривом невільник перейшов освітлену частину веранди і зник, пірнувши в тінь, що ніби всмоктала й розчинила його в собі… «Аж до останнього раба, хто є лише римлянином у Понтібвому палаці, всі потребують відпочинку…» — попливла, як підхоплений вітром димок, Пилатова думка, доганяючи попередні. «А найбільше потребує цього дару богів сам Понтій, коли, незламний і невгнутий, він дійшов аж до того, що вплутується свідомо в сіті інтриг та хитрувань, як конюх з іподрому в день змагань!» — погірдливо й гірко спустилися кутики Пилатових уст, однак гніву в душі, навіть на себе самого, не було. Справедливість-бо гніву не знає і знати його не сміє! Вона вимагає, щоб і самому собі сказати правду, хоча б і терпку. Але, все ж таки, свіжа навала утоми огорнула Пилата, як чад лампад. Аж почув тиск у висках та огидно-солодкий смак на устах. Глянув на світильники тераси: горіли ясно й рівно. Жоден із них не чадив. За останній час дні тікали нетерпляче швидко. Життя в цьому гарячковому леті вперед перетворилось у хаос уламків, уривків, квапливо накиданих всевладною рукою сліпих Мойр[75]. «Тікає життя! — ствердив Пилат. Але дивився на це без жалю і без болю, як на неминуче явище. — Безодня вічності змиває невблаганною хвилею прибою людей із поверхні Землі». На мить майнула уявою згадка про недавню смерть галилейського філософа Йоканаана, що тоді так збентежила Кая. І, немов з-поза меж життя, глянули спокійно сумні очі Йосифа з Ариматеї… «Спокійні, як ніч, що не з землі іде, але на землю несе спокій…» — пропливло Пилатовою думкою, але кволо, тьмяно. Утома, як душна пара калдаріуму[76], охоплювала кожний нерв, кожний рух… Прокуратор круто повернув від тераси й рішучим кроком подався до своєї одрини. Пилатове припущення, що стурбований зловісними знаками Ірод Антипа цього року на свята до Єрусалима не поїде, не здійснилося. Звістка, що зруйновано все, так добре обмірковане тетрархом і приготоване до «кривавої Пасхи», привело Ірода до розпачу, що межував із шалом. Аж захворів із люті. Місяць-бо не тільки нещасливо заповідався, але й дійсно нещасливо для тетрарха почався, зірвавши всі його плани. Тому, незважаючи на недугу, другого дня по розпаленні фальшивих вогнів Ірод квапливо подався до Єрусалима рятувати, що ще вдасться, і не допустити до повного провалу своїх дальших планів. Не спинили зловісні знаки й потоку прочан до Єрусалима. Може, ще ніколи не бачила Палестина такого руху в пасхальному місяці. То не були весняні потоки з верхів засніжених гір, то до осередку палестинської землі лилися з усіх кінців незліченні людські струмені прочан. Знімалися цілі менші селища та хутори з вантажем на верблюдах, з отарами овець та кіз… У Пилатовій Преторії прихожі оповідали, що з Юдеї, Ідумеї, Галилеї, Самарії — все йшло до Єрусалима. А найбільше було найбіднішої голоти. Виходили із своїх домівок родинними гуртами, з ручними двоколісними возиками з підпіркою на передку. Деколи перетворювали візок на ліжко для хворого. Часами й на ряднах несли недужих десятки гонів. Сліпі, кульгаві, із страшними лишаями та язвами на різних місцях непокритого тіла, з червоними, як свіжа кров, очима, недужі, що могли ще якось рухатися, волоклися за тягловими тваринами в надії на милість Пророка Назаретського та на добре серце багатших, що, може, в критичний момент дозволять бодай на хвилинку скористати з підводи чи віслюка… Одаль, за невиліковно хворими появлялись і гуртки прокажених. Бо ж знали всі, що навіть проказа не встоїть перед словом Пророка… Сам-бо казав: — Аби віра! І з глибокою вірою йшли за юрбою. Коли ж увечері спинявся рух караванів та окремих гуртів прочан, а збита протягом дня сотками звірячих і людських ніг дрібна, як просіяна мука, пилюга осідала на землю, люди тісніше збивалися біля багаття. — І ви тут? — Атож! У такі дні лишатись удома? — Коли навіть місяць пропав… — Ще б пак йому не пропасти! Як наш брат лінується й раз на рік на прощу! — Та ж ми такі: чекаємо, щоб Всемогутній сам до нас прийшов із своєю милістю! — То правда… Але ж, здається, саме на цю Пасху, таки на це Свято Пшениць[77], зійдуться до Єрусалима всі вірники… — Дивіться-но!.. — А так! Тож такої Пасхи не бувало! Он, чули ви?.. І роями іскор летіли з уст до уст хвилюючі перекази й новини… Не стара ще жінка, гарна, але ж така зів’яла й висохла під вилинялими, колись синіми загортками, з великим зусиллям обертала кам’яні жорна. Узяла їх із собою у мандрівку. Дома залишила тільки порожні стіни. Ячмінь, хліб убогих, уже давно зібрано, тому запасів зерна вдома не було. А, крім жорен та пари глиняних горщиків, не було чого й винести з хати. — Таки дійсно, вся земля зрушила з місця! — на хвилину підняла жінка схилену над жорнами голову. Підняла й задивилася на імпровізований, на одну ніч побудований величезний табір прочан. Жінки спускають із рамен торби з цибулею, часником та сушеним корінням дикої цикорії[78], звичайної приправи до хліба. І ці, як і попередні, що стали тут раніш, звалили всуміш свій вантаж на одну купу: глиняні сулії з олією, волохаті, в різних місцях облізлі й витерті міхи з водою… Чоловіки перед відпочинком забивали паколи в землю або припинали до возиків кіз. На возиках умотували мотузами мішки та клунки з зерном. То тут, то там скреготали жорна… Надходила-бо суха пора року, що приносить хуртовини й жене хмари гострого піску з єгипетських пустель — ту страшну «єгипетську пітьму», що перетворює ясний день у непроглядну ніч без вечора. У цю добу не можна мати запасу готової муки: вона гіркне і швидко псується. Необхідно молоти її щодня. А мука, гіркі зела, часник, цибуля, сушена цикорія та трохи олії — для більшості була вся їжа, навіть і не в святі дні посту[79]. Щоправда, багатші додавали до свого столу ще молока — козячого, овечого чи від верблюдиць. Але ж не коров’ячого! Гебраї-бо вважали корову, що була символом «розпусних» поганських богинь, єгипетської Гатор та вавилонської Асторет[80], за тварину нечисту й коров’ячим молоком гидували. Багато прочан мали з собою намети, ткані з чорної козячої вовни[81]. Але більшість не обтяжувала себе такою зайвиною, дарма що часами ночі бували холодні[82]. Але скрізь над потоками й джерелами, куди вели шляхи, особливо в околиці Єрусалима, в скелях-пісковиках природа і попередні мандрівники та пастухи видовбали багато печер із безконечними переходами та розгалуженнями. Траплялись і такі велетенські печери, що могли вмістити й до трьох тисяч людей, відповідну кількість верблюдів або інших тварин[83]. Тому багато з них, що не мали намету, вишукували на ніч печеру. Бо ж, коли зривався самум-сухомряка, то на висоті пів-зросту людського валив із ніг не тільки людину, але й верблюда… Нині ж, мов той нестримний самум, над валками людей перебігали хвилі, повні надій-сподівання… І тривоги… — Буде!.. Людоньки, щось буде! Щось має бути! — гомоніли гуртки людей. — Адонаї! — вирвався побожний голос і враз погас. Необережному пригадалося невчасно, що в Єрусалимі було під страхом побиття камінням заборонено взивати в цій формі Всевишнього[84]. — Кажуть: Раббі з Назарета обіцяв зцілити нараз усіх-усіх немічних, що прибудуть на свято!.. — Тож із нашого ось села веземо всіх до одного! Хто ж бо нас порятує?! — Але ж… — оглядався оповідач, притушуючи голос до шепотіння.. — Ніби… — Що «ніби»? — схилилися голови, мов нагнуті вітром в один круг, довкола освідомленого. — Що? — Кажуть: не прийде Раббі на це свято! — Як «не прийде?» Чому? — Чи ж це може бути? — Погрожують священики та фарисеї! Хтять його вбити! — Ха-ха! — Тю, на тебе, чоловіче! Нерозумний! Хіба ж таки може хтось убити того, хто сам повертає життя мертвим? Не чув про сина вдовиці? — Про доньку Яїра? — «Ангелам своїм заповість Господь, і не дадуть діткнутись ногою каменя!» — співним голосом озвався вірш із гуртка людей. — Це про нього сказав Ісая-пророк! — Не Ісая! Це в псалмах Давидових! — Все одно! Написано так — і край! — Чули, що хтять убити Раббі. Та ж він бісів — не те, що фарисеїв! — простісінько в море жене! Як свиней! Тисячами за один раз! Я сам бачив! Інакше не говорив би! А то базікає: «вбити!» — Бісів — то інша річ! — не здавався освідомлений. — Але людей Учитель не нищить! Навіть поганців. «Не хочу, — говорить, — смерті грішника», але щоб «покаявся»… — Тож хай каються! Саме на святах до цього нагода! Густими хмарами куряви, світлими надіями, болючими сумнівами й палкими суперечками укривалися всі дороги, шляхи й стежки, заповнені мандрівним людом. І росли сподівання, дивні надії того люду, що вирушив назустріч невідомому, але так жадібно очікуваному чуду… Таємні, як тихі ночі з бездонним небом, повним зірок, що миготіли співчутливо до болістей людських, і тих інших, нерухомих… неначе із стертим поглядом непорушних в очікуванні очей… Занадто довго-бо дивляться вони на вбогу землю. Забагато вже бачили людської біди! — Скажіть же ви, зорі, чи дійсно тепер станеться чудо дивне, чудо жадане? — підвела погляд з чорної землі до зоряного неба жінка в синій загортці. Відсунула набік свої жорна. Домолола. Однак сон ще не налягав. Неусвідомлена тривога прогонила його, а порив до чогось, чого назвати не вміла, кликав її до людей, до гурту… Підвелась і ступила кілька кроків. Спинилася біля групи, де старий дід, зарослий бородою, як овече руно, що зливалося з буйним сивим волоссям голови, розповідав, широко вимахуючи кощавими руками. Ці рухи рук, повторені тінню пригаслого багаття, немов магічними знаками, викликали тіні минулого, про яке говорив. — Так… так… Двадцять один буде вже тому рік… Кажу: двадцять один рік… рівнісінько… Бо саме в ці-таки, пасхальні дні… — підняв угору обидві руки, чотири рази вимахнув однією та приєднав витягнений палець другої руки. — Двадцять і один!.. А бачу це так ясно, як мої очі вже і вдень не бачать!.. Шукала його серед гуртків та родин мати Пророкова… Його, тоді ще хлоп’ятка… З лагідним усміхом беззубих уст вказав на жінку, що саме підійшла, покинувши жорна. — Як от та там невіста! Вийшла була з пітьми… Підійшла до нас, питала, як і всіх: «Чи не бачили? Такий і такий…» Мала тонкий голосочок, але не плакала й не голосила звичаєм жіночим. Ні! Тільки питала… дивилася… І як дивилася! Немов серед людей дитини шукаючи, в усіх серцях все-все бачила… А він, десятиліток… Бачив, як знайшла-таки його Мати!.. Двадцять і один уже тому рік!.. А може… може, було йому й більш як десять років?.. Та виглядав на десять!.. Старий хитав сивою головою, говорячи вже до самого себе. Голос його вгасав. А на цім багатті тліючих розмов розгорявся свіжий вогничок із близького гурту: — … І той келех, людоньки, був у Єрусалимі… Ось що! Не чулисьте? Таж Ваал-Тазар, пан світу, Персії володар і всіх царів цар, слуга вірний Світла Нествореного[85] — він то був, що приніс келех той на народження Раббі… З далекої-предалекої землі був той Ваал-Тазар! А чи поганин був, чи не поганин — про те не відаю… Тільки ж кажу: знав він, бо праведний перед Всемогутнім був… Тож і відкрив йому Володар Часу, що, мовляв, так і так: наблизилась уже година та, що мала прийти… — Чи ж бо й невірні погани чекали на Месію, як ми? — обурився бородатий пастух. — Навіщо б їм здався Месія, коли вільні вони і нема їм від кого визволятися? Оповідач студеним поглядом подивився на бородатого. Вагався: чи має відповідати й сперечатися із козопасом? І, накривши очі повіками, ніби не чув питання, спокійно продовжував без обурення та суперечок: — Але ж марно перебирав володар перський всі до одного скарби свої: і перли-самоцвіти, і зброю найдорожчу. Все — не те! Ні!.. Не дари це «Тому, хто мав прийти»! І так цим володар той зажурився, захворів… Але ж нагадали йому мудреці його, що має він заповідне від діда-прадіда право велике: раз за ціле життя — тільки один раз! — напружити бажання своє, всю силу думки своєї і викликати діву віщу. Сивілла звалася вона… От така була, наприклад, як ми маємо діву-Саввату, нашу, гебрайську діву-віщунку, що про неї всі знають!.. — І викликав? — не втерпів чийсь голос із пітьми. — Таж викликав! Кажу ж: бо право на те мав! Без права не було б нічого… Бо ту діву ніхто й ніколи бачити не смів! Ані сам цар Соломон! І той її не бачив! І от: стала в ту ж мить перед володарем діва віща. Стоїть у завоях світлих… Нічого не питає… Лише тримає в руках своїх веселковими сяйвами обвинутий келех земний, чисто смарагдовий! Жінка в синій загортці вловила тільки ці слова, однак вони не закрили тихого голосу старця, що перед тим згадував, як шукала мати Пророка, тоді ще дитину. Барвиста казка про володаря Персії говорила про невідоме, таємне… а тому далеке!.. А там: «… Він, Пророк, тоді маленький хлопчик, на вигляд десятиліток, серед найученіших мудреців сидів у храмі та й їм, наймудрішим, пояснював… Немов дітьми були вони, а він — учителем над учителями…» Жінка відійшла від багаття. Не хотіла слухати далі. Що їй, змученій, убогій жінці, той «Месія» і «Володар Світу»?.. Що їй той «цар царів»?! Чи ж змінить він її вбогу долю, що триває вже половину життя і триватиме, аж доки вона не втратить сил так, що вже не зможе далі працювати? Він прийде «змінити обличчя землі»… А чи ж вона, звичайна вбога жінка, насмілилась би підійти, вклонитись, попрохати?.. До Месії, якому «царі царів» не можуть знайти гідного подарунка у скарбницях своїх!.. Хто ж би її пустив до нього, дозволив, щоб хоч подивитись на нього зблизька? Але ж Раббі Галилейський, з того Назарета, де вона сама була кілька разів, Раббі, що повертає мертвим життя, дітей до себе пригортає, — яким же ближчим він був, коли уявила його собі дитиною, хлопчиком-десятилітком!.. Нехай собі й наймудріший із усіх мудрих та вчених, але він маленьке хлоп’ятко, якого шукає мати, гадаючи, що дитина заблудила в натовпі, згубилася… І шукає, як кожна мати шукала б свою дитину… Тихо, немов заколисана любою музикою, повернулася до свого майна вбога прочанка. Погладила жорна. Вони ж бо — батько й матір голодного! Сіла, підгорнувши під себе ноги і спершись спиною на сідло. Відпружені м’язи не докучали болісним тремтінням. Відпружилась і душа. І вбогому є радість на світі: подрімати солодко в приємних снах! У них-бо й убога вдова стає на хвилину щасливою, повною сил молодою істотою та знаходить усе, чого їй бракує. Як та засмучена мати Пророкова, що знайшла, кого шукала: рідну свою дитину, «наймудрішу між мудрими», але для неї, Матері, найдорожчу, найближчу істоту… дитину рідну свою!.. Може, й вона, вбога прочанка, знайде його в Єрусалимі, погляне, хоч здалеку, почує слово з уст його… Рояться й мелодійно гудуть золоті бджоли-мрії… Останні дими у вигаслих багаттях уже згорнулися… Поснули й вони… Над тихим табором тільки миготіли посіяні на небі зорі, що, мов золоті ягнята, розбрелись небесними луками… І спали печери й долини, гори й пустині Юдеї… І білі в несміливому сяйві зірок шляхи і стежечки людські, звиваючись та кваплячись прорватися крізь темряву ночі… Пилатові здавалося, що ніби ще ніколи не бувало в Єрусалимі такого напнутого, як тятива натягненого лука, настрою. Ворожбитам, що пророкують майбутнє, черевомовцям, що вміють викликати духів мертвих, не було відпочинку. Хто не міг чи не встиг проштовхнутися до них крізь натовп, той спав біля храму з надією, що Господь пошле віщий сон! Навіть молодь, навіть вуличні хлопчаки, замість ганяти вулицями, розглядаючи дивовижних гостей із усіх закутин землі, наслідували рухи старших і кидали перед себе палички, позначені написами: «Господь так хоче!» — «Господь так не хоче!»[86] Ворожили… Разом із цим у повітрі було повно всяких таємничих новин. Постаючи самі із себе, чутки й поголоски, мов ластівки перед дощем, ткали фантастичні мережива сподіванок, надій і тривоги, що заражували прихожих, мов пошесть. Ветха Ноема з найдальшого передмістя, відома далеко-широко незвичайним умінням гоїти очі чарівними заговорами не тільки від ока урічливого, від удару злим оком, але навіть і від ока погаслого[87], не блискучого, як у мертвої морської риби, всім і кожному розповідала свій привид. — Присягаюся на душу свою та на ймення Ель-Елохима, — що його мають право вимовляти тільки самі єрусалимці[88], — бачила, сама бачила в саді Гетсиманському: стояв у чорній одежі Ангел Смерті… Як виглядав, сказати не можу! Бо ж затулив обличчя своє кінцем довгого крила. А в руках мав зелений келех, як квітку зелену, що ось-ось наллється барвою та розтулиться!.. І справді, мабуть, таки щось бачила Ноема! Бо ж і Мардохай, той що збирає ноги зарізаних офірних курей[89], свідчив про це. Знайшов-бо він лікарку Ноему — лежала, як мертва, обличчям до землі обернена. Ніби перед володарем у поклоні… І ніщо їй не помагало… Ніяк до тями прийти не хотіла! Але кому віщував кінець Ангел Смерті? Що віщував комусь смерть, сумніву не було! Уже ж бо кілька день виють смутними голосами пси за брамами міста. Особливо ж у долині Геєнни[90]… — Кому? — Та ж, певно, комусь знатному! — Он повідають… І голос знижувався до ледве чутного шепотіння: — Тетрарх… Ірод… кажуть: напився води в ніч на середу! — Ой-ой! Та ж невже не знав, що це неминуче нещастя?! — Та що там тетрарх!.. Говорять, що князеві первосвящеників Каяфі вже й жилою пускали… Учора саме. Ще й вікна при тому заслонами не затулили![91] — Учора?.. В четвер![92] Та що ти, чоловіче, верзеш! Таки ж у четвер не можна показувати кров сонцю праведному!.. Ще й при денному світлі![93] З торговиць і заїздів ці чутки проходили аж на верхи. Але поміж елітою вони трохи модифікувалися: — Погано прокураторові! — шепотіли високопоставлені пані. — Так погано, що, розчарувавшись у римських лікарях, звелів привести жидівського вченого Гамаліеля, голову ради мудреців… майже столітнього!.. А потім ще й світло мудрості юдейської, Гілеля! — Не тільки їх! Був там і радник Йосиф! — Та ж він на лікуванні не розуміється!.. Хоча й бував по всіх світах!.. — Тому і знає більше за всіх лікарів! — Ото ж бо й є! І що ж? — впивались, як осині жала, зацікавлені очі. — Як що?.. Мій чоловік говорив… він, знаєте, щодня у Преторії… Є чутка, що Понтій хоче перед смертю навернутися на нашу правдиву віру, віру Авраама, Ісаака та Якова… Умовив його цими днями тетрарх, що сам так зробив ще змолоду. Тому ж то вони й помирилися!.. Але правда була трохи інша. У приватних Пилатових покоях відбулася таємна нарада з наймудрішими жидівськими людьми. Пилат хотів знати, хто ж є той новий Пророк Галилейський, ім’я якого було тепер у всіх на устах. Чи ж дійсно він, як нащадок Давидів, схоче спробувати поновлення Давидового трону в Єрусалимі? — Ні, світлий наміснику! Йому не йде про трон царя Давида, отця його… — почав радник Йосиф. — Як «отця Давида»? — повернувся до радника Пилат. — Таж його отець — Йосиф, тесля з Назарета!.. А втім, правда! — зробив легкий рух рукою. — Правда, це у вас у звичаю зватися стількома найменнями, що аж губишся у спогадах про справжнього pater familias[94] і … якось не тримається купи, щоб нащадок Давидів був сином теслі… На це відізвався Гамаліель. Мав зморщене восково-біле обличчя, що губилося в пухнатих білих кучерях довгої бороди, яка підступала аж під самі очі. Його слабий голос деренчав, мов два шматочки бляхи, не притулені щільно один до одного. — У нас, світлий наміснику, є звичай… звичай стародавній! Кожен хлопець до п’ятьох літ — під вихованням мами. А вже від п’ятьох — учить тато… Учить його всього обіходу, але також і ремества… — Знаю, знаю, — притакнув Пилат. Але старий не чув і продовжував своє: — Чи багатого, чи вбогого, чи й роду володарського, як і сільського — кожний справжній юдей мусить знати якесь ремество… — Знаю це, — згоджувався Пилат.. — Щоб кожен, чи багатий, чи вбогий поміж нас, не погорджував ні працею, ні людом працюючим[95]. — Звичай, гідний Стародавньому Риму! — похвалив прокуратор похвалою, що її уважав за найвищу. — Але вернімось ad rem[96]. Хто ж є, на вашу думку, мудрі мужі ізраїльські, той «син Давидів», що є сином Йосифа-теслі? — говорив Пилат, а тим часом у думці промайнули Каєві слова найвищих похвал і захоплення. Таж для Кая все прекрасне, що тільки «має крила»! А тут же саме і є ті «крила», що підіймають з реальної землі вгору й відносять до поезії, казки чи й філософії!.. Таки іберійський дух у ньому сильніший за римський! Але при Каєвій думці, запальній і натхненній, може, занадто юнацькій, стали, як почесна варта, короткі, однак певні слова сотника Корнелія: — Багато днів ходив я за ним. Слухав і бачив. Є тут щось більше за Сократа й Піфагора. Більше за Орфея. До висот його науки людська мудрість не підіймалася… І чи підійметься коли? Слова цієї людини мусять хвилювати не лише Юдею, Галилею чи Сирійську провінцію. Вони хвилюватимуть цілий світ… Пилат вловив слова Гамаліеля: — Без сумніву, це Пророк більший за всіх! І хай Всемогутній простить мені, якщо слова мої грішні й безбожні, немов офірування кертиці!.. Пилат подивився на Гілеля: — Месія! — докинув той лише одно слово, як важок на шальку терезів. І шалька швидко пішла додолу, немов стукнула денцем об твердий підклад і стала нерухомо. — Ідо можемо сказати нового ми? — почав було Йосиф з Ариматеї. — Про нього ж усе сказано давно! Аж до самого його народження було відомо все наперед, здавна… — Аж до Матері Діви, обіцяної храмові. Усе написано в наших пророків, — знову сказав Гамаліель. — Але… Але всього цього не вистачало ні самому Гамаліелеві, ні Гілелеві! І почав докладно вияснювати, чому вчене жидівство не може визнати Ісуса за Месію… Адже юдеї не мають навіть уяви про те, чим є божество: ні певного наймення, ні ясної форми, ні постійних атрибутів у їхнього Бога нема… А отже чомусь думають, що на цілому світі тільки вони — нарід вибраний, знають того, хто їх «вибрав»… Тому намагаються конче всьому людству прищепити свою віру… Але ж зайве намагання! Бо в диспутах їм залежить не на виправленні помилки противника, а лише на тому, щоб довести його негідність! Таки юдеї безумовно нездібні до філософії… — Ще за Ірода великого… — тим часом викладав Гілель. Пилат перепинив: — Здається мені, що ваші optimi[97], люди передові та вчені фарисеї, називали й того Ірода відкупителем? — Наш святий мудрець, цар Соломон, сказав: «Людина безбожна ходить з устами брехливими»… Є ж у його «Приповістках», розділ шостий, вірш дванадцятий… «І сім гидот сидить у серці його!» — відгукнулось у Пилатовій пам’яті з єдиного тексту Соломонового, що його він добре запам’ятав. «Бо, — додав собі в дусі, — сімдесят сім разів на день нагадує мені про це кожен юдей!» Але згадка про Ірода зачепила старого Гамаліеля. Він-бо знав і звик, що Гілель, до речі чи й ні, не промине жодної нагоди, щоб не згадати наймення Іродового. Тому докинув: — Але ж Соломон сказав також: «Кожен говорить брехню ближньому своєму!» Це у Псалтирі, псальма дванадцята, вірш другий. Гілель кинув на старого лихий погляд, але не відповів: зайва-бо річ юдеєві вступати в суперечку з юдеєм при римлянинові-поганинові. А Пилат і так гадав, що нарада без потреби затягається, а він без наслідків марно витрачає час із цими нещирими й неоднодумними книгознавцями… Тому відпустив учених. Але затримав приятеля Йосифа — радника. Уже засвітилися перші зорі, коли легка Йосифова лактика наблизилася до його розлогої оселі, відокремленої від інших єрусалимських осель. Від садів, що переходили в кедрові та оливні гаї і підіймалися на узбіччя гори Голгофи, тягло свіжістю й ароматом постійно розквітлих помаранчевих дерев та перських троянд[98]. З гаїв долітали пташині співи… З цими пахощами і звуками в душу вливався спокій… — Велика дяка Всемогутньому, що вже скінчився день! — міркував Йосиф. — Скільки метушні, прикростей, гарних слів! А разом і проявів злості, лукавства, ненависті… От, нарешті, він опиниться у своєму затишному просторому таблінумі й бодай наспіх перегляне ці два нові рукописи, що їх учора дістав для своєї книгозбірні. Йосиф настільки зеллінізував зовнішні форми свого життя, що й дім свій побудував на греко-римський спосіб. У таблінумі ж мав не лише священні гебрайські книги, як це було у звичаї вчених юдеїв, але також твори грецьких та римських мудреців і поетів. Мав також сувої халдейські й хітитські, з країни Мітані та з Індії[99]. Тепер дістав книги саме з Індії, і серце його налилося радістю вже від думки, що візьметься до студій… Але ж ураз, як тільки вступив до вестибюля, раб-придверник сполошив передсмак Йосифового відпочинку. — … Чекає… І казав, що чекатиме, хоча б і до ранку… Первосвящеників скриб, побожний Єгонатан… Мов із димом, розвіявся радників спокій. — Коли ж бо мир і спокій ходили вкупі з Єгонатаном? «Це буде знов якась «позачергова нарада», «надзвичайне», або «тайне» засідання… Безконечні суперечки, безконечні слова, повні злості, зависті, бажання вколоти чи якось пошкодити — звісно, «в інтересах однодумності!» — з нудьгою і гірким сарказмом помислив Йосиф. — Слухаю тебе, — промовив у відповідь на скрибове привітання. — Хай буде Господнє благословення над тобою! — ще раз привітав гість. Годилось би відповісти: «Мир тобі!» Але Йосифові здалося таким невідповідним говорити про мир Єгонатанові! Скриб покірливо склав руки на грудях і схилив голову. Світло великої мосяжевої лампи зиркнуло на схудлі, аж запалі Єгонатанові щоки, темні з фіалковим відтінком вуста, сховані в синьо-чорній бороді, й вигнуті високо над висками брови. Заглянуло в чорні, мов оливою промащені очі, що з глибокого підбрів’я горіли червонявими вогниками. І тихо засичало… Бачило, як на біло-синьому плащі гостя нервово підскакували китиці-фімбрії[100], немов заздалегідь на все те, що почують, вже говорили: «Ні!» Бачив усе це і Йосиф. І раптом у цьому покірливому скрибі йому уявився образ ассирійського бійця, що рахує і записує відрубані противникам правиці, певний, що тим він вірно служить своєму Богові. Переборов цю думку й почуття відрази до тієї людини, такої улюбленої первосвящеником. Прислухався без роздратування і здивування до Єгонатанових вигладжених виразів і ласкавих слів: — … Не ти один, на великий жаль, достойний раднику, перейняв елленські поганські звичаї… Не ти один, шляхетний пане, за зразком невірних чужинців зволиш дотримуватися їх навіть і в Єрусалимі. Тому Найвища Рада не бере того тобі за зле. Але близьке знайомство — боюся образити тебе, повторяючи слово, що було сказане про тебе, — «близьке приятелювання» з намісником ненависного нам Риму, з ворогом народу нашого… цього Найвища Рада не може схвалити! І тому прислано мене переказати тобі, достойний раднику, її пригадку й попередження. — Себто? — досить байдуже запитав Йосиф. — Про що, власне, попереджують мене через тебе? Що це «гріх»… а за кожний гріх має бути каменування? — Зволь вибачити слузі твоєму слово, — знов схрестив на грудях руки скриб. — Мій язик не відважився б висловити його перед обличчям твоїм. Мені звелено просити тебе, щоб пригадав ті слова Святого Письма, де стоїть: «… І коли не перестане брат твій приставати з грішниками, хай буде він тобі…» — Це все? — перепитав Єгонатана Йосиф. І вираз глибокого суму розлився по його прегарному обличчі. — Ні, достойний пане, не все, — так само не змінюючи ні тону, ні безбарвної рівності мови, ні скромно-покірливої пози, продовжував Єгонатан: — Згаданий і, звичайно, знаний тобі святий вірш стосується однаково і до твоїх взаємин з так званим «Пророком або учителем» із Назарета. Святіший синедріон, а зокрема святий наш первосвященик, звеліли переказати тобі, достойний раднику, що ти занадто цікавишся його навчанням. А словом своїм перед… приятелем своїм, Понтієм Пилатом, з’єднуєш йому найбільшу й небажану прихильність Риму. А тим часом… — Досить! — спокійно перепинив Єгонатана радник. Єгонатан замовк і стояв, чекаючи. Різкий вигук, сумний і зловісний, раптом розбив перерву, впавши з корон дерев, що темною масою втопилися у чорному оксамиті ночі. Радник рухом голови показав у напрямі, звідкіль долетів той крик нічного птаха: — Чув? То, замість мене, дає тобі відповідь сова[101]. Знаєш, що коли воно гукне над двома людьми, то їм уже не бути вкупі: їхні життєві шляхи з того часу розійдуться. Тож перекажи Найвищій Раді, що мій життєвий і духовний шлях іде вже по іншому напрямі. І напевно вже з їхнім шляхом не зійдеться[102]. Тож досить слів та словесних вправ! Ти мене розумієш. Говорив спокійно, не підвищуючи голосу. Але Єгонатан бачив, що радникові не була байдужа ця розмова; ніздрі його орлиного носа ледве помітно тремтіли, а горішня губа підіймалася над рядком блискучих рівних зубів: — Як і мені це певно відомо, давно вже вирішено Найвищій Раді виключити мене з «громади вірних». Але очікуєте для цього тільки відповідної хвилини. Поклав на стіл випещену й оздоблену дорогоцінними перснями руку: — Зайво це приховуєте. Можете чинити відверто, що подумали. Підставою до цього може бути, що я не приховую ні своїх поглядів, ні своїх учинків. Ані своїх приятелів. І тепер підтверджую тобі: так, прокуратор Юдеї Понтій Пилат — мій приятель[103]. «Нелегко буде боротися з цим радником! — пролетіло думкою Єгонатана, бо ж у спокійних словах Йосифових учув приховану погрозу. — Але знайдемо спосіб і на нього!» Опустив очі зовсім і слухав далі. Але не витримав довгої паузи. І повторив Ариматейському перед хвилиною сказане ним питання: — Це все, достойний раднику? — Та могло б бути все. Але, для твоєї особистої приємності, додам, що також можеш не приховувати. Маю ще й інших приятелів. З них згадаю тут тільки римського Агриппу[104], найближчого дорадника й названого брата[105] цезаревого. Єгонатан поквапно знову втупив очі в килим. Залишився нерухомий, хоч внутрішньо й здригнувся. Видко було, що Йосифа дійсно припекло, коли висуває й таку страшну зброю, про яку й не було відомо. Але не було жодною таємницею, що гебрай Агриппа має велике значення в Римі і впливає на цезаря. Усе ж таки синедріон відав, що Агриппа прилюдно заприсягнув «… раніш чи пізніш знищити цю п’явку, Ірода Антипу»[106]. Раптом Єгонатан, замість того щоб відступити безпечно, немов зірвався з ланцюгів, на яких тримав своє серце, і з усією ненавистю, на яку був лише здібний, кинувся в наступ на Ариматейського — вже з власної ініціативи. — Я порох перед обличчям Всевишнього… — Його голос аж утратив звук і барву. — Слуга слуг Його… Але ж я добрий ізраїльтянин, якому залежить на кожному, хто відпадає від народу свого… народу, вибраного Ель-Елохимом… Йосиф здивовано підняв очі на скриба, про якого була відома приказка, що він «спокійний, як олива». Єгонатан витримав погляд і рвався в бій: — Дозволь же мені, хробакові земному, нагадати тобі про повір’я, відоме кожному юдеєві. Незалежно, як сова поділить шляхи людські, на всіх шляхах людину спіткає Ангел Смерті й з келеха, що його має в руках, дасть йому випити смерть…[107] — То й що ж, добрий ізраїльтянине? — здивовано запитав Йосиф. — Я ж ніколи не припускав думки, що я безсмертний! Але захоплений своєю думкою Єгонатан немов не чув. — Я знаю!.. — а Єгонатан ніколи не сказав «я знаю», коли не мав доказів! — Твоя достойність переховує в себе той таємний келех, що його приніс до нашої землі маг-зорезнавець халдейський на нашу загубу[108]… Знаю, що в цім келеху заворожена сила таємна, призначена на знищення народу ізраїльського[109]… Знаю я й те, що на зібраннях і вечерях учнів того, що прийшов з Назарета й підбурює нарід проти старосвітських законів Божих, він і учні його п’ють з того чародійного посуду… замість пити з посуду священного й чистого[110]… — А якби це було й так, то чого ж тобі, побожний і добрий ізраїльтянине, турбуватись і втрачати спокій? Дійсно-бо, скриб утратив спокій і майже не володів собою. Неприхована іронія радника, якого не зачіпали жодні Єгонатанові стріли, виводила скриба з рівноваги. Бо бачив свою поразку і безсилість. Цілком утративши панування над собою, він високо підняв руку рухом, яким прикликають прокляття: — Келихом Смерті для всього народу ізраїльського буде той келех, налитий поганськими чарами… Попереджаю тебе, що я знаю… Радник підвівся: — Досить! Лиши свої знання для тих, хто цікавиться ними й, може, за них тобі заплатить. Ти давно виконав дане тобі твоїм паном доручення, про що й повідом його. Іди з миром до свого житла й не турбуйся справами, тобі не повіреними… Коли ж ти надаєш віри повір’ям, то попильнуй, щоб не стати тобі тим Ангелом Смерті, що має в руках келех, повний ненависті й бажання помсти. Іди!  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка