Міністерство освіти і науки України Департамент науки і освіти Харківської облдержадміністрації



Скачати 351.99 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір351.99 Kb.
Міністерство освіти і науки України

Департамент науки і освіти Харківської облдержадміністрації

Харківське територіальне відділення МАН України

Відділення: літературознавства,фольклористики та мистецтвознавства

Секція: українська література

АРХЕТИПНО-МІФОЛОГІЧНІ КОДИ В ПОЕТИЦІ

РОМАНУ ЮРІЯ ПОКАЛЬЧУКА «ОЗЕРНИЙ ВІТЕР»

Роботу виконав:

Нурмухаметов Олексій Русланович,

учень 10-А класу

Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 58

Харківської міської ради

Харківської області


Науковий керівник:

Грінченко Людмила Олександрівна,

вчитель української мови та літератури

Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 58

Харківської міської ради

Харківської області

ХАРКІВ – 2015



ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………….… 5.
Розділ 1. Міфологічні перспективи вивчення творчості Ю. Покальчука

з погляду літературної критики……………………………..………………. 8.


Розділ 2. Життєва та творча філософія Ю. Покальчука:

до джерел авторської свідомості письменника........................................... 13.


Розділ 3. Реалізація архетипно-міфологічного матеріалу

в романі Ю. Покальчука “Озерний вітер”…………………….…………… 17.


Висновки………………………………………………………….………….. 27
Список використаних джерел……………………………………….…….. 29

Тези

АРХЕТИПНО-МІФОЛОГІЧНІ КОДИ В ПОЕТИЦІ

РОМАНУ ЮРІЯ ПОКАЛЬЧУКА «ОЗЕРНИЙ ВІТЕР»

Харківське територіальне відділення МАН України


Нурмухаметов Олексій Русланович, учень 10-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 58 Харківської міської ради Харківської області

Грінченко Людмила Олександрівна, вчитель української мови та літератури Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 58 Харківської міської ради Харківської області, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист
Вивчення сучасних літерурних творів – це не лише знайомство зі змістом, історією написання, а й пошук нових шляхів іх аналізу, що здатен зацікавити учнів, пробудити пізнавальний інтерес, залучити до творчого пошуку. Наукове дослідження «Архетипно-міфологічні коди в поетиці роману Ю. Покальчука «Озерний вітер» присвячене специфіці засвоєння міфологічного матеріалу одним з найяскравіших представників сучасної української прози.

Актуальність дослідження зумовлена своєчасністю завдання, пов’язаного з вивченням тенденцій сучасної прози, розвиток якої асоціюється з іменем Ю. Покальчука.

Мета дослідження досягається завдяки розв’язанню таких завдань, як: спостереження над рецепцією творчості Ю. Покальчука в сучасній критиці; аналіз життєвої та творчої філософії Ю. Покальчука; визначення рис індивідуального стилю у контексті спостереження над авторською ревізією міфологічного матеріалу в романі “Озерний вітер” та інтерпретацією письменником архетип них образів. Новизна дослідження полягає у спробі цілісного ідейно-естетичного аналізу.

Робота відповідає вимогам, які висуваються до досліджень подібного типу, і є самостійною і цілком завершеною.

Наукова розвідка “Архетипно-міфологічні коди в поетиці роману Юрія Покальчука показує,як на міфологічно-архетипному рівні переспівуються міфи про Нарциса та Адоніса, на алюзійному рівні відзначає наближеність до “Лісової пісні” Лесі Українки.

“Озерний вітер”  останній роман Юрія Покальчука, який підбиває підсумки всієї його творчості. Він не схожий на інші твори сучасної української літератури, хоча й торкається світу, опоетизованого Лесею Українкою – письменницею, чия творчість нерозривно пов’язана з Волинню – краєм, легенд й переказів, які надихали свого часу батька письменника.

Проти публікації тез не заперечую

Науковий керівник Л. О. Грінченко

Підпис засвідчую О. А. Осипенко,

директор Харківської

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №58

Харківської міської ради

Харківської області

ВСТУП

Постать Юрія Покальчука в літературному просторі України помітна своєю неординарністю. Ю. Покальчук – талановита й енергійна людина, автор творів, позначених філософічністю. “Знаний прозаїк, поет, культовий автор еротико-психологічних творів, невтомний мандрівник і шукач пригод, перекладач, лідер музичного гурту “Вогні великого міста” – так презентує Юрія Покальчука сучасна критика [3]. А ще Ю. Покальчук – знавець мов, блискучий ерудит, майстер слова, епатажний і несподіваний у своїх експериментах з жанрами.



Проте доводиться констатувати, що на сьогодні проза Ю. Покальчука залишається маловивченою. Через потрактування окремими критиками творів письменника як еротично-порнографічної прози та вивчення її переважно в контексті масової літератури спостерігаємо звуження фокусу сприйняття творчості Ю. Покальчука.

Проза Ю. Покальчука відрізняться оригінальністю, неповторністю індивідуального стилю. Кожен твір автора – зображення істинного життя в усіх його проявах. Літературний доробок письменника різноманітний. У нього знаходимо й шокуючі правдою життя твори “Пацани” та “Заборонені ігри”, й відверто еротичний твір “Ті, що на споді”, й філософський роман “Озерний вітер”, ідея якого поглиблюється на тлі “перепрочитання” традиційних образів української міфології. Твори Ю. Покальчука  від поезії до есе й романів  розкривають онтологічну основу творчості автора й несуть у собі потужний заряд гуманістичної ідеї.



Актуальність дослідження зумовлена своєчасністю завдання, пов’язаного з вивченням тенденцій сучасної прози, розвиток якої асоціюється з іменем Ю. Покальчука. Зацікавленість питанням індивідуального стилю письменника мотивована тим, що на сьогоднішній день немає цілісного системного аналізу творчості письменника з позиції її змістово-формальних домінант.

Оцінки його творів різними критиками та письменниками неоднозначні: від суб’єктивного несприйняття до щирого захоплення (Д. Стус). Слід відзначити, що в сучасному літературознавстві майже немає окремих досліджень, присвячених творчості Ю. Покальчука. Розрізнені відомості про літератора знаходимо в інтерв’ю письменника, які друкувалися здебільшого на сторінках сучасних засобів масової інформації, а також у спогадах про Ю. Покальчука (наприклад, М. Жулинського).



Спостереження над жанровою природою, світом образів та ідей письменника здебільшого представлені у вигляді лаконічних рецензій до його книг. З огляду на це, всебічний аналіз літературного доробку Ю. Покальчука є необхідним у контексті досліджень, присвячених розвитку сучасної літератури, проте закономірним кроком на початковому етапі цілісного вивчення творчого почерку письменника буде аналіз його окремих творів.

Об’єктом дослідження є індивідуальність творчого почерку Ю. Покальчука на основі аналізу роману “Озерний вітер”, а предмет дослідження становлять риси поетики, що найбільш виразно проявляються у творі на рівні архетипно-міфологічних кодів у системі образів та окремих мотивів роману.

Метою дослідження є аналіз індивідуального стилю Ю. Покальчука на рівні формально-змістових домінант роману “Озерний вітер”. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання ряду завдань:

  • спостереження над рецепцією творчості Ю. Покальчука в сучасній критиці;

  • аналіз життєвої та творчої філософії Ю. Покальчука;

  • визначення рис індивідуального стилю у контексті спостереження над авторською ревізією міфологічного матеріалу в романі “Озерний вітер” та інтерпретацією письменником архетип них образів.

Для досягнення поставленої мети й розв’язання завдань у роботі використовуються біографічний метод дослідження, елементи архетипно-міфологічної критики, а також художньо-естетичний аналіз твору.

Новизна дослідження полягає у спробі цілісного ідейно-естетичного аналізу одного з найрепрезентативніших творів Ю. Покальчука – роману “Озерний вітер” – в контексті його життєвої філософії, який раніше під заявленим кутом зору не розглядався.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання матеріалів дослідження в процесі вивчення творчості Ю. Покальчука на уроках української літератури для ознайомлення з літературним процесом останнього десятиліття.

Теоретичну основу роботи складають праці науковців, які висвітлювали положення, пов’язані з теорією архетипа та міфа: А. Нямцу, К.-Г. Юнга, Н. Фрая та інших. Усвідомлюючи важливість теоретичного засвоєння цих понять, ми актуалізуємо їх у ході безпосереднього аналізу роману Ю. Покальчука “Озерний вітер”.

Структура роботи зумовлена метою, завданнями й логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ І

Міфологічні перспективи вивчення творчості Ю. Покальчука

з погляду літературної критики
Ю. Покальчук  фігура помітна своєю неординарністю в українському літературному світі. Його жанровою візитівкою більшість критиків вважає еротико-психологічний роман. Твір Ю. Покальчука “Те, що на споді” літературознавці взагалі розглядають як зразок першої української еротичної книги, після виходу якої в світ з’явилися 56 рецензій (і лише десять з них були позитивними!). Щодо самого автора, то він прокоментував це так: “Я вважаю, що заборонених тем в літературі немає, є погано написані!” [20].

Ю. Покальчук є також автором книг “Хто ти?” (1976), “І зараз, і завжди” (1981), “Кольорові мелодії” (1984), “Кава з Матагальпи” (1985 ), “Великий і малий” (1986), “Шабля і стріла” (1990), “Химера” (1992), “Те, що на споді” (1998), “Двері в…” (1999), “Озерний вітер” (2000), “Інший бік місяця” (2000), Інше небо” (2001), “Одісей, батько Ікара” (2001), “Вони кажуть” (2002), “Час прекрасний” (2002). Серед найвідоміших книг Покальчука  “Таксі блюз” (2003), “Окружна дорога” (2004), “Заборонені ігри” (2005), “Паморочливий запах джунглів” (2005).

Цілісний системний аналіз творчості Ю. Покальчука ще попереду. Це завдання є одним з найактуальніших для сучасного літературознавства. Знаходимо поодинокі спорадичні оцінки його творів, що загалом неоднозначні, а часом і насправді дискусійні, “від неприховано суб’єктивного несприйняття до захопленого схвалення” (Л. Макаренко) [12, 66]. Причину цього дослідники вбачають в неординарній особистості самого письменника. Так В. Медвідь зазначає: “Юрій Покальчук як письменник і людина може хоч кого ввести в оману” [24].

Парадоксальним є те, що в одному з навчальному посібників “Сучасна українська проза. Постмодерний період” ім’я Ю. Покальчука взагалі не згадується. Натомість Я. Голобородько розглядає митця як одного з сучасних “іміджевих і брендових українських письменників” [5, 5].

М. Жулинський у своїй оцінці творчості Ю. Покальчука відзначає “його дивовижну залюбленість у Слово” [7, 100]. Високо оцінює творчість Ю. Покальчука Д. Стус: “…один із небагатьох сучасних письменників, хто намагається рятувати людину від безнадії й у кожному творі переконує читача, що квітка кохання (може, єдина справжня цінність нашого світу) таки існує, а добро здатне протистояти злу” [24].

“Сьогодні більшості літературознавців та критиків хочеться бачити у прозі Ю. Покальчука суто “порнографічну прозу”, тому й відносять його доробок до взірців “масової літератури”,– вважає надто тенденційними судження про письменника А. Лобановська [11]. Спростовуючи цю думку, дослідниця звертає увагу на те, що в прозових творах Ю. Покальчука відсутня брутальність та приниження, які можуть бути характерними для взірців “порнопрози”. Твори Ю. Покальчука не слід зачисляти до масової літератури, белетристики так званої “середньої полиці”, бо “це є справжній письменник з широким і глибоким світоглядом” [11].

Усвідомлення змісту творів розпочинається з моменту наближення до системогенези авторської свідомості, прагнення зрозуміти глибинні першопричини звернення автора до певного типу наративу: “Щоб зрозуміти письменника, треба, перш за все навчитися уважно читати його твори, розмірковувати над ними не лише з позиції “про що ведеться?”, а й замислитися над причинами такого його письма” [11].

Я. Голобородько у своїй книзі “Артеґраунд. Український літературний істеблішмент” пише: “Юрку Покальчукові цілком імпонує роль художника-сексографа. Він також не проти того, щоб одягнути тогу метра літературної сексоманії. У борделі він і вона (персонажі книги “Паморочливий запах джунглів”) доторкаються до надр і глибин буття. У борделі їх осяяють морально-психологічні й інтелектуальні відкриття. У борделі вони проходять курс духовно-психологічного оздоровлення і позбуваються усіх комплексів та залишків неврозу. У борделі вони відчувають, розуміють і переживають справжні реінкарнації тіла, духу й свідомості...” [5]

Полемізуючи з Я. Голобородьком, А. Лобановська привертає увагу до соціально вагомого звучання творів Ю. Покальчука останніх років, зокрема повістей “Хулігани” та “Заборонені ігри”: “…Можна зрозуміти, що сексуальні сцени в цих творах  похідне, додаткове до тієї картини соціального зрізу нашого життя-буття, яке є насправді просто жахливим у своїй байдужості до кожної людської долі, особливо долі підлітків зі складних сімей” [11].

А. Лобановська дещо тенденційно трактує позицію літературознавця: “Голобородькові кортить бачити персонажів Покальчука та й самого автора лише у такому вузькому, єдиному вимірі  ось вирвався письменник із СРСР у вільні країни Азії та Латинської Америки, а найбільше, що його цікавить там, виявляється  то лише спроби вільного кохання. І вивчає він тамтешні борделі саме через те, що радянській людині, котра находилася під контролем певних органів, коли перебувала за кордоном, це саме було суворо заборонено. Тож наш авантюрист робить все можливе й неможливе, щоб спробувати “забороненого плоду” [11].

Ю. Покальчук пише про ці реалії, але в першу чергу його цікавлять в цих країнах люди. Тож і “похід” до “екзотичних” жінок є, за А. Лобановською, логічним. “Ліричний герой Покальчука робить це зовсім не тому, що хоче зайвий раз самоствердитися  він насправді хоче пізнавати цих жінок, пізнавати внутрішній світ цих людей” [11],– констатує дослідниця, фактично не спростовуючи, а підтверджуючи позицію Я. Голобородька.

Академік М. Жулинський згадує свої зустрічі з Ю. Покальчуком від самого юнацтва, коли вони познайомилися на початку шістдесятих у Луцьку, а згодом зустрічалися в Петербурзі, де письменник тоді вчився, а автор спогадів деякий час працював на заводі. На сторінках цих спогадів (“Час поламався на твоєму березі”) М. Жулинський зауважує: “Не все у творчості цього еротомана, автора сороміцьких історій, епатажно відвертих повістей і романів мною сприймалося  я це Юркові говорив, але він з посмішкою відводив мене від цієї теми. “Головне, молоді подобається. Я вивертаю те, що кожен має “на споді”, про що знає, але боїться чи соромиться говорити. Навіть не наважується сам собі признатися. Знаю, про мої “еротичні” речі не хочуть писати, але чомусь хочуть їх читати...” [7, 97].

Насправді те, що “на споді” у текстах Ю. Покальчука, проявлялося на рівні підтекстів досить чітко й робило очевидною умовність, заданість “зовнішньої” канви оповіді. “Пацани” та “Заборонені ігри” побачили світ під гаслом: “Завжди шокуючу правду!” (А. Лобановська).

Спробу самоідентифікації та оцінки свого стилю знаходимо у самого Ю. Покальчука: “Якби кожен з моїх творів хоч одного разу, діставшись глибин людської душі, допоміг би вивищитись над власною бідою і розгубленістю бодай одній людині, я вважав би, що сягнув загаданого. З раннього дитинства вразило мене існування невмотивованого зла в людях, і я поклав собі з ним боротися. Воюючи з часом, шукаючи сенс у первісній незайманості духу і палахкій пристрасті, у вірності високому почуттю і шалині збурених емоцій … поміж буттям і небуттям, за якими одного разу спалахує вогонь нетлінної чистоти, що освітлює дорогу в позапростір, в позачас, я вибрав свій напрямок. “Той, що йде за зіркою, ніколи не вертається”,  сказав Леонардо. Йду” [18]

У цих словах Ю. Покальчука з його ж передмови до оповідань, що увійшли до антології “Десять українських поетів / Десять українських прозаїків”, заманіфестовані світоглядна, морально-етична позиція та творче кредо письменника.

Отже, якщо творчість Ю. Покальчука і сприймається як шокуючи правда життя, то це не та побутово-натуралістична його оголеність на тлі свідомої типізації та узагальнення явищ, а скоріше маргінально-психологічна, що вимагає архетипно-міфологічної рецепції, справжньої глибини прочитання та розуміння індивідуального простору героя, у якому виражається авторська концепція особистості.

На цьому етапі нам слід опиратися на теорію К.-Г. Юнга, який вказує на те, що архетипна матриця визначає специфіку творення образів у мистецтві та пояснює повторюваність мотивів у художніх текстах. Згідно з концепцією К. Юнга, архетип є символічною формулою, яка функціонує там, де відбувається зіткнення символічного та предметного світів [26], реалізованих через стійкі образи-знаки. З-поміж атрибутів архетипу, описаних К. Юнгом, для нас важливими є такі:


  • архетип є архаїчним феноменом;

  • архетип є структурою колективного несвідомого, й проявляється в різних народів і в різні епохи;

  • архетип має символ;

  • архетип повинен мати відповідну кількість власних елементів, які не належать іншим архетипам;

  • архетип викликає стійкі асоціації [26].

Сучасні критика та літературознавство лише наближаються до архетипно-міфологічного освоєння змістового рівня творчості Ю. Покальчука.

Розділ 2

Життєва та творча філософія Ю. Покальчука:

до джерел авторської свідомості письменника

Побутує думка, що в реальному житті творчі люди малоцікаві та аскетично “книжні”. Ю. Покальчук своєю життєвою енергією та притягальною силою таланту однозначно здолав цей стереотип, спростувавши цілий ряд міфів, які супроводжують образ письменника, що постають в рецепції пересічного читача. Журналіст і письменник О. Вільчинський згадує: “Де бував Юрко, там завжди збиралося цікаве товариство. Він був надзвичайним співрозмовником, мабуть, це і притягувало. Своєрідна зовнішність та харизма часто робили його об’єктом жіночої уваги. В 1970 році він побував у Латинській Америці та Нікарагуа – це також було ознакою виходу з того гетто, в який нас загнала тодішня ідеологія”. І згодом додав: “Юрко був досить емоційно-агресивним. Він пробивав усі товщі стандартів, які були, і від цього страждав” [4]

Описуючи окремі епізоди з біографії письменника, звертаючись до джерел авторської свідомості, що є закономірним етапом вивчення індивідуального стилю письменника, слід відзначити, що жоден з епізодів творчої біографі Ю. Покальчука не є другорядним.

Ю. Покальчук  письменник, перекладач, кандидат філологічних наук (автор літературознавчих досліджень “Самотнє покоління”, “На шляху до нової свідомості”, “Сучасна латиноамериканська проза”); член Національного союзу письменників з 1976 року. З 1994 по 1998 рік  голова іноземного відділення НСПУ, а в 1997-2000 роках  президент Асоціації українських письменників.

Народився Ю. Покальчук 24 січня 1941 року в Кремінці в сім`ї краєзнавця. Його мати, Оксана Тушкан, була праправнучкою молодшої сестри Миколи Гоголя. Тож наукова та гуманітарна аура, що панувала у родині, та світ професійних зацікавлень батьків стали тими онтологічними координатами, у яких формувалася свідомість майбутнього письменника. Дитинство та юність Ю. Покальчук провів у Луцьку, там же закінчив школу, вчився в педагогічному інституті. Потім вступив до Ленінградського університету (факультет східних мов). Знав одинадцять іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою.

За спогадами тих, хто особисто знав письменника, коли його запитували, з яких мов він перекладає, той загадково-саркастично усміхався й відповідав: “Та зі всіх, бо знаю їх предостатньо. Українська, російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, німецька, урду. Вам вистачить?” [6]. Його внесок у світову літературу – це не лише реалізація таланту автора самобутніх творів, а й робота талановитого перекладача.

У СРСР Ю. Покальчук став першим перекладачем аргентинського культового письменника Хорхе Луіса Борхеса. Окрім нього, перекладав Ернеста Хемінгуея, Джерома Девіда Селінджера, Хуліо Кортасара, Жоржі Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Редьярда Кіплінга, Артюра Рембо і безліч інших авторів. Ця обставина професійної діяльності вплинула на визначення його читацького смаку: від романтизму й міфу до екзистенціалізму, містицизму й психодилічного письма – ось світ жанрово-стильових зацікавлень письменника.

Багато подорожував. Відвідав 37 країн, читав лекції у Великобританії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.

Своїм духовним наставником у літературному житті Ю. Покальчук вважав В. Стуса. “Я багато чого не знав і не розумів, він мені дуже допоміг, познайомив з цікавими людьми. До речі, я був свідком у нього на весіллі, і знаю його сина Дмитра з дитинства”,  розповідав письменник про своє знайомство з поетом-дисидентом [20]. А найближчими друзями називав яскравих представників новочасної літератури Ігоря Римарука, Юрія Андруховича і Любка Дереша.

Ю. Покальчук постійно шукає нових шляхів самореалізації свого таланту й у 1990-х співпрацює з групою “Мертвій півень”. Читаючи під музичний супровід свої вірші, Ю. Покальчук заклав основу нового проекту. Ним стала музична група “Вогні Великого Міста” (всі альбоми цієї групи виконані в стилі французького шансону, де, за законами жанру, пріоритетне значення має текст).

Вражала соціальна активність та громадянська відповідальність Ю. Покальчука. Після відвідин Прилуцької колонії у 1986 р. справжньою місією письменника стала турбота про підлітків, що перебували й виховувалися в місцях позбавлення волі. Більше 20 років Ю. Покальчук незмінно опікувався долею неповнолітніх злочинців.

Ю. Покальчук був талановитим в усьому. Паралельно з письменництвом підкорював кіно та телебачення. Спільно з режисером М. Бабаковим зняв документальний фільм про підліткову колонію “Зона особливої уваги”, привернувши увагу громадськості до ряду болючих питань, пов’язаних з підлітковою злочинністю та соціальною адаптацією підлітків з девіантною поведінкою. Був автором сценарію і співпостановником телевізійного фільму “Рота імені Шевченка” (режисер С. Полховський), автором сценарію і співпостановником телефільму про неповнолітніх злочинців (“Тому, що люблю”), науковим консультантом і адміністратором групи при зйомках в Україні французького телефільму “Самуель Йозеф Агнон” (у 1999 р. стрічка отримала першу премію на фестивалі телефільмів у Палермо). Працював сценаристом і редактором на «1+1».

В останні роки життя Ю. Покальчук полюбив Харків. Саме у Харкові з його плідними літературними традиціями жили й були поховані дід і бабуся письменника по лінії матері. А 10 вересня 2008 року стало відомо, що письменник помер після тривалої хвороби в одній із київських клінік. Похований на Байковому кладовищі.

Друзі називали письменника у темних окулярах, береті, з хусткою на шиї, циганськими манерами й аристократичним духом просто і коротко  Пако. Своєрідна “карнавалізація” власної біографії через наповнення її яскравими епізодами, романтикою мандрів, долання кордонів географічних та етнічних, емоційні дотики до яскравої палітри різних культур розкривають постать Ю. Покальчука як письменника постмодерної доби з притаманною їй філософією. “Вивчаючи вплив філософських ідей постмодерної доби на художню літературу, варто враховувати кілька аспектів. Письменники беруть зі світоглядних теорій зазвичай те, що відповідає їхнім художнім потребам та уявленням про світ” [22, 9].

Вищезгадані факти особистого життя та творчої біографії письменника є цікавими з позиції спостереження над такою дотичною до психології творчості сферою, як джерела авторської свідомості. Це дозволить у подальшому більш об’єктивно поцінувати та проаналізувати комплекс ідей та міфологічних мотивів, що наповнюють світ художніх творів письменника, та напрями його формальних пошуків.
Розділ 3

Реалізація архетипно-міфологічного матеріалу

в романі Ю. Покальчука “Озерний вітер”

Останній роман Юрка Покальчука, який побачив світ,– “Озерний вітер” (роман вийшов у світ у харківському видавництві “Книжковий клуб сімейного дозвілля”). Цю книгу письменник збирався особисто представити на Форум видавців у Львові (2008), а сам вже думав над її продовженням і цими планами ділився в інтерв’ю [20]. Проте його серце зупинилося у ніч на середу 10 вересня, за день до початку форуму.

Розмірковуючи про “Озерний вітер”, Ю. Покальчук зазначив, що йому “…хотілося написати щось високе і чисте, що би різко контрастувало з фальшивими ідеями “гламурного світу” [20]. Дійсно, “Озерний вітер” – гімн духовній і чистій красі, тому, що не піддається раціональнму виміру, тому, звдіки народжуються легенди – коханню.

Сам письменник визначив жанр “Озерного вітру” як фольклорно-містерійний . За словами автора, “…всі імена в “Озерному вітрі” зв’язані з географічними назвами Волині. Наприклад Стир, Горинь...” [20].

“Мій батько Володимир Покальчук був видатним знавцем і дослідником творчості Лесі Українки, тому справді “Лісова пісня” Лесі Українки була певним поштовхом для мене, але мені здалось, що наша міфологія зовсім не розроблена, і я узявся копати в глибини, віднайшов там багато скарбів. Тим, кому сподобався “Озерний вітер”, я можу сказати, що саме зараз я працюю над продовженням цього роману, який буде називатися “Син вітру”, а далі буде ще, очевидно, 2 романи з цієї самої серії” [20] .

У повісті зустрічаємо і вовкулаків, і русалок, і лісовиків, і планетників тощо. Про містерійність, насиченість роману міфологічними мотивами, свідчить те, що кульмінаційним моментом твору стає ніч на Івана Купала. Саме цієї ночі його персонаж Волин змагається з темними силами, ігнорує попередження про небезпеку своїх лісових друзів, – і врешті-решт виходить переможцем: знаходить чарівну квітку папороті, яка додає йому сили.

У творі реалізований сакральний зміст легенди: “Хто зірве квітку папороті – той усе знатиме, розумітиме мову дерев і звірів, стане ясновидцем. Особливо щастить тому, хто, зірвавши цвіт папороті, зможе “зашити” його у шкіру долоні” [1, 378].

З Волином так і сталося: він “побачив, як тане блакитна квітка в його долоні і її блакитне світло входить у нього крізь руку” [16]. Однак сильним залишається й авторський компонент в осмисленні змісту легенди: сили чарівної квітки не вистачило задля того, щоб врятувати Волина від помсти людей.

“Озерний вітер”  філософський роман з проявлюваною у ньому притчовістю. Темою твору є зображення життя фантастичної істоти  боротьба її за кохання і вічність. Головний герой твору – Волин –від народження людина, але підлітком опиняється у владі Царівни Озера. “Царівна О створила Волина таким, яким він був зараз, створила його для себе, бо закохалась у дітвака, і раптом заманулося їй виростити собі коханця, назавжди юного і прекрасного. Так з’явився Волин на дні Озера. Чи краще сказати – ось чому з’явився Волин в Озерному краї” [16].

Автор значну увагу приділяє портретові, з якого видно, що Волин був не просто надзвичайно гарним хлопцем: у його характеристиці домінує така ознака, як гармонійність. “Природа відміряла йому усе пропорційно настільки, що важко було б тут говорити про якусь незграбність. Його довге густе волосся, що здавалося зеленим, коли він випірнув з Озера, підсихаючи на сонці, ставало світлішим, точніше – русявим з білявими переливами. Зараз, коли він спав, воно звисало на стовбур дерева розкішними пасмами. Тонкі, виразні риси обличчя, правильний ніс, пухкуваті широкі вуста, міцне, вперте підборіддя, довгі пухнасті вії, темної, майже чорної барви, як і густі брови такого ж кольору, складалися в чарівливий образ. Вії прикривали великі, трохи видовжені в кутиках очі, мінилися в кольорові від зеленого до пронизливо блакитного, залежно від того, яке довкілля оточувало їх володаря.

Отак виглядав Волин, озерний княжич, якого виростила й викохала Володарка Озера на втіху собі й радість усьому озерному князівству, усьому, що живе й бутує в глибокій поліській пущі, – живому й неживому, чарівному й звичайному, вічному, як Ліс і Озеро, й змінному, як квітка, як весна, як вітер, як дощ. І як Людина” [16]. На перший погляд здається, що автор починає творити портрет Нарциса, чий образ наділений певними архетипними рисами: надзвичайна, дещо навіть делікатна, як для чоловіка, краса (згадаймо великі, трохи видовжені в кутиках очі, пухкуваті вуста). До того ж, щоб закохатися в себе, це ідеальне створіння має прекрасне дзеркало з водної поверхні. Однак на цьому, власне, нарцисистичний мотив у романі уривається.

Своїх героїв Ю. Покальчук подає у внутрішньому русі, вони не є статичними, вони еволюціонують: “Він не дуже мінявся зовні. Все такими ж лишалися очі, волосся. Риси обличчя були так само загострені і тонкі, але мужніші, більші, твердіші, погляд осмислені ший, вагоміший, впевненіший” [16].

В образі Волина, який постійно проживає час юності і молодості, втілена ідея вічності. “Волин потрапив до Озера, ставши його Княжичем, ще зовсім підлітком і в шалах першого свого кохання, пізнання розкошів і чуттєвих піднесень ставав дорослішим щотижня. Так що у пізньоосінню пору, коли почало замерзати Озеро і всі готувалися до зимового сну, він став уже доволі дорослим юнаком,молодим чоловіком, якому за людськими законами вже й женитися не гріх, а навіть і пора. І кохання його з Царівною О було глибоким, справжнім, сповненим усіх принад нічних шалів подружжя, яке стало до шлюбу усього два-три місяці тому” [16].

Автор ретельно фіксує колообіг життя, підпорядковуючи “ритми” людини ритмам природи, вплітаючи в змістову канву твору міф про Адоніса: “А навесні Волин прокинувся знову підлітком чотирнадцяти з половиною років, знову саме таким, яким прийшов Купальської ночі в Озеро назавжди. І знову впродовж літа дозрівав у вогні кохання Царівни О, як у змінах природи, що за короткий теплий період мала дати на серпень стигле збіжжя і плоди, ягоди – геть усе мало достигнути, зав’язавшись, наповнившись і розквітнувши, дати плоди.  Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю” [16].

Адоніс (грец. ўдщнйт – володар, пан) – божество фінікійської-сирійського походження з яскраво вираженими рослинними функціями, пов’язаними періодичним умиранням і відродженням природи [2]. Покальчук послідовно наголошує на тому, що життя Волина нагадувало природні цикли будь-якої природної істоти, наприклад, рослини.

З весною наливаються бруньки, потім зеленіє листя, а потім з’являються квіти – час запилення, зав’язей, час кохання. Потім квітка опадає, з’являється плід, а потім і він опадає, опадає й листва, і дерево занурюється під снігами й заметілями в зимовий сон, з тим, щоб навесні прокинутись і все починати спочатку – бруньки, листя, перші квіти, час кохання.

Його життя в Озері було пов’язане із коханням, адже “Кохання – це інший, небуденний людський вимір життя. В коханні немає вчора і завтра,а є вічне зараз, час – не існує, зникає. Кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс, бо воно огортає тебе, обіймає і перетворює. Ти стаєш часткою вічного життя, спізнаючи оте найвище, отак, як спізнаєш ти!” [16]. В образі свого героя автор уособлює віталістичні сили природи, вічну весну, перше кохання, першу пристрасть.

Але, як будь-яка пристрасть з часом згасає. Так і кохання Волина до Царівни О з часом перегоріло, перетворилося на буденність. “Раювання на острівці серед Озера було вічним, однаковим, схожим на себе, і тому вже не таким привабливим, як колись, як вчора, як ніколи, як завжди” [16]. Волин закохується у дівчину Леу із сусіднього села, з нею пізнає нову пристрасть, жагу кохання, за що мало не загинув.

Однак наприкінці твору бачимо переродження Волина з Озерного Княжча на Озерний Вітер, чия енергія втілює вічний рух, непокору, непідвладність, стихійність. Перетворення це символізує набуття Волином вічної безмежної волі. Недаремно фінальні слова роману звучать як гімн свободі й вічності душі: “Волин перегукнувся з ним, і раптом побачив далеко унизу Озеро, до якого так праглося йому, а неподалік і село, де осів його біль.... Але це усе тепер було далеко унизу і далеко в минулому. Безмежною здавалась Волинові зараз його воля. Він був вільний, назавжди вільний Озерний Вітер!” [16].

Події твору відбуваються у Волинському краї. А саме на Шацьких озерах, де так любив відпочивати Юрко Покальчук, коли вони не були “туристичною” територією. Зображуючи Волинський край, прадавні ліси, дивовижу гармонійної природи, автор передає її стан: “Зеленава вода спалахнула тисячами золотих іскринок в ту мить, коли сонне вийшло в зеніт і над озером враз щезла тінь від довкружних дерев віковічного лісу, що завмер навколо. Сонячне світло залило срібну гладінь Озера, вже прямими своїми променями пробиваючи товщу води аж до дна, до глибин, до сонних ще від зимової сплячки донних вод, того завмерлого на зиму життя, яке з весною завирувало по всій поліській пущі – в озерах і лісах, в болотах і ставках, у верховіттях дерев і в підземних печерах, у найгустіших нетрях старого лісу” [16].

Cвій творчий імпульс, реалізований у романі, письменник пояснив тим, що українська міфологія ще дуже мало досліджена і майже не розроблена в літературі. В “Озерному вітрі” знаходимо моменти, які можна розцінювати як елементи “магічного реалізму”, адже міфологізм є однією з ознак “магічного реалізму” [8]. На думку О. Іващука, у творі українського письменника саме міф, а точніше, давньослов’янська міфологія, виступає його цементуючою основою. Варто зауважити, що крім зазначених вище міфологічних образів, твір насичений легендами (основна легенда – про Волинь) та зверненнями до Богів (Даждьбог, Сварог) як людей, так і міфологічних персонажів. Наприклад, батько Волина, Стир, “просив заступництва у рожаниць, у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога та у грізного володаря блискавок Перуна, а також у бога багатства й худоби Велеса і у Мокоші – богині долі, матері врожаю, опікунки дощу, пологів і пряжі” [16].

До ще однієї ознаки “магічного реалізму” можна віднести й те, що магічний і реальний світи співіснують рівноправно, не заперечуючи один одного. “Цей світ існував поряд із звичайним, в ньому і поза ним, всередині нього, в його глибинах і там, де немає нічого, а є лише вічні питання” [16]. Хоча, така ознака може бути й суто умовною, адже, йдеться про часи, коли люди беззаперечно вірили в існування духів та злих демонів, були частиною природи: “– Ми не знаємо Озерного життя, – казала Горина чоловікові. – Ми знаємо Ліс і його володарів та демонів, знаємо лісових мешканців, добрих і злих, знаємо, як з ними бути” [16].

Акцентуючи увагу на “магічному реалізмові” можна виділити такі ознаки, як звернення до численних деталей сенсорного сприйняття та зосередження на емоціях. Переважна їх більшість взаємопов’язані у творі. Автор з великою майстерністю змальовує найтонші прояви чуттєвості персонажів (Волина, Царівни О, Леі). Кохання Княжича Озера до Царівни О таке ж щире, як і до простої сільської дівчини Леі. Проте у сценах з Царівною домінує біологічне начало (як і в Адоніса – рослинне). Закоханих Волина і Царівну О автор зображує так: “Він розплющив очі. Вона лежала поряд, обіймаючи його лагідно, ніжно пестячи, цілуючи… Трем пішов його тілом, завирувала кров… ” [16]. Щирий Волин і в почуттях до Леі, а в сцені їх кохання переважає та особлива чуттєвість, що породжена чистотою почуттів: “Вона злякано дивилась на нього, але не зробила жодного поруху, коли він обійняв її, притис до себе, поцілував у щічку… ” [16].

Кохання до сільської дівчини викликало у хлопця дивні відчуття, які він називає новими, незвіданими, незнаними. Ці зміни одразу ж відчула Царівна О, констатуючи, що від нього йде інше тепло, народжене з кохання до людини. Письменник з великою майстерністю змальовує страждання озерної Царівни: “… вона повернула голову й глянула на Волина тим глибоким блакитним поглядом, на дні якого він побачив ціле озеро жіночих сліз, і жахнувся того, що побачив, – і себе, і скоєне, і те, що буде” [16]. А те, що Царівна О знайшла у собі сили пробачити Волина і зрозуміти його (“…в біді я завжди прийду на допомогу, я зможу” [16]), свідчить про її наближення до світу людей, коли уміння співпереживати й пробачати прочитується як метафора людського.

Елементи “магічного реалізму” дозволяють письменникові створити багатогранний світ художнього твору, насичений емоціями, зануритися у міфи і легенди народу [8]. “Озерний вітер”  твір про кохання і вічність. Ці теми дуже близькі автору. Все своє життя він шукав, знаходив, втрачав кохання. Воно було однією із умов його існування нарівні з письменництвом. Щодо вічності, то в цьому романі автор показує своє нестандартне і нове бачення. Також в цьому романі розкрита тема вічної молодості. Напевно, це була одна із мрій автора. Він завжди старався виглядати молодо, стильно одягався, в спілкуванні з людьми переходив відразу на “ти”, просив, щоб журналісти не писали про його вік (у свої 68 років він виглядав на 40).

Ю. Покальчук у своєму творі доводить, що кожен кінець є початком чогось нового. Можна провести аналогію між автором і його героєм в цьому. Так Покальчука кілька разів “ховали”. У 67 років письменник важко хворів, але над смертю часто підсміювався. Казав, що його ховали тричі. “Вперше я помер, коли мені було 28 років. Тоді відпочивав у Абхазії по путівці. Несподівано зловили нирки і мене забрала “швидка допомога”. Тієї ночі до моєї палати підселили діда з прізвищем Покалюк, і він під ранок віддав Богу душу. Приходять зранку мої друзі, а лікар у них питає: “Ви до кого?”, вони: “До Покальчука”.  “Так він помер уночі”.  “Як так? Молодий, здоровий  і помер?”  “А-а-а... Молодий ось по палаті ходить, а помер-то старий”,  здивовано каже лікар. Другий раз мене ховали років десять тому. Друзі почули про смерть по радіо, що, мовляв, на машині в Карпатах розбився письменник Покальчук. Знову хтось із подібним прізвищем помер. Наплутали і на кінофестивалі недавно, коли презентували мій фільм про підлітків у колонії “Зона особливої уваги”. Тоді оголосили, що автор стрічки помер, і пам’ять покійника пом’янули хвилиною мовчання. Виявилося, що помер режисер фільму, але багато подумало, що це я. Так що всі прикмети показують, що я довго житиму”,  розказував Ю. Покальчук в одному з інтерв’ю [6]. У Покальчукового героя Волина все було інакше. Кожна його символічна смерть  це адоністичне переродження, початок нового життя. Не дивно, що Волин є вічним підлітком, що саме таким створив його автор.

Попри міфологічну й архетипну парадигму роману можемо стверджувати, що ознакою поетики твору є ламання народницько-етнографічних стереотипів. Автор переосмислює змістову функцію міфічних істот, адже мавок, лісовиків, русалок, літавиць, куциків,  люди споконвіків вважали злими силами, які роблять лише різні злі вчинки.

Ю. Покальчук спростовував це, показавши скільки добра для природи, а отже й для людини роблять ці створіння. Саме ці міфічні істоти підтримують баланс та гармонію. Так, Царівна О допомагає Озеру в пробудженні після зимової сплячки: “Царівна О вийшла з води, закутана у довгі свої коси. Волосся повивало її оголене тіло мовби темнозеленою шаллю чи хусткою, кінці якої спадали до п’ят. Ледь торкаючись води, вона ніби стояла і водночас линула поверхнею Озера зі швидкістю, якої бажалося їй. Вона обходила береги Озера, розкидаючи теплий мул з озерного дна, у такий спосіб пробуджуючи до життя поснулі кущі й дерева, трави і верболози, усю прибережну рослинність. Все було як завжди. Все було гаразд, наставала весна. Царівна впорала свої найнагальніші справи і знову занурилася на дно Озера” [16].

Волин, як і інші істоти в лісі та озері, також виконує свою роботу: “Кожна істота в Озері, у Лісі, скрізь мала свої завдання, виконувала свої, закладені Тими, що все знають, обов’язки, і так усе рухалось – злагоджено, взаємозв’язано, у погодженні. Волин наглядав, аби не забагато поїла щука дрібної риби, аби звільнити рака, який застряг у переплетінні підводних корчів, прочищав замулену підводну дорогу до іншого озера, стежив, аби не заткало мулом підводні джерела посередині Озера, і все таке інше” [16].

Автор гармонізує кохання тілесне й духовне. Вони є одним цілим. Цим він ламає стереотипний “сором тіла”, здійснюючи своєрідний, “покальчуківський” дискурс тілесності. Ю. Покальчук переконує не боятись слухатись свого тіла й бажань. Адже головне в людині – душа, її справжня сутність, і “втішання тілом” розглядає як прояв справжньої кохання, породженого світлими почуттями. “Ми не помічаємо, що хтось без одежі, бо ми бачимо його сутність, його значення, його дію, спроможності, а люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини хоч трішки, бо інакше бачать тіло, а душі не бачать…” [16].

Покальчук в “Озерному вітрі” ламає ще один стереотип  бачення вічності. Вона таки існує, проте не так як всі звикли думати. Все з часом змінюється, а особливо кохання. Автор своїм твором доводить, що кожен кінець є початком чогось нового. Це і є вічність – у циклічності буття. Існування добра без зла неможливе. Письменник своїм твором переконує, що якби не зло, то ніхто б не знав, що таке добро. Баланс між добром і злом підтримується тими ролями, що їх реалізовує світ людини і світ природи.

ВИСНОВКИ

“Озерний вітер”  останній роман Юрія Покальчука, який підбиває підсумки всієї його творчості. Він не схожий на інші твори сучасної української літератури, хоча й торкається світу, опоетизованого Лесею Українкою – письменницею, чия творчість нерозривно пов’язана з Волинню – краєм, легенди й перекази якої надихали свого часу батька письменника.

В “Озерному вітрі” Юрія Покальчука знаходимо відгомін української легенди про цвіт папороті, яка відкриває тому, хто його знайшов, заховані скарби й казковий небачений світ, у якому бажання стають реальністю.

Однак герой Ю. Покальчука не є шукачем золота. Він віднаходить інші скарби – відчуття космічної єдності з оточуючи світом.

У мотиві гармонізації світу природи і світу людини, пов’язаному з головним героєм твору – Волином – реалізований моральний акцент міфу – утвердження перемоги добра над злом.

Цей мотив вимагав відповідного образного рішення. Озерний вітер” – роман-екскурсія у химерний світ, заснований на дохристиянській міфології України.

Дискурс ідеї бінарності людського й тваринного, людського і рослинного, утілений в антропологічному та бестіарному вимірах моделі світу, визначає змістові домінанти роману.

Озерний княжич Волин, який живе у світі русалок і змієлюдів, перелесників і вовкулаків та інших лісових демонів, торкнувшись людського кохання, проходить складний шлях утверджень і втрат. Спочатку ми бачимо в ньому ідеальне створіння – прекрасного юнака, в образі якого домінують риси, що є атрибутами Нарциса.

Однак озерна вода не стала тим дзеркалом, яке полонило юнака, вкравши його душу. В образі Волина усе чіткіше проявляються атрибутивні чинники іншого архетипного образу – Адоніса.

У своєму романі “Озерний вітер” Ю. Покальчук послідовно наголошує на тому, що життя Волина нагадувало природні цикли будь-якої природної істоти, наприклад, рослини.

Кожна символічна смерть головного героя роману Волина  це адоністичне переродження, початок нового життя. Зосередивши в собі адоністичний мотив, Волин реалізовує ідею вічного колообігу буття, самі закони життя, нерозривно пов’язані з циклічним умиранням і відродженням природи [2].

Отже, роман “Озерний вітер”, написаний на основі однойменної повісті (яка була видана ще в 2000 р.), відкриває нового Ю. Покальчука, у творчості якого проявилися міфічні домінанти й архетипні коди у створенні образів.

На міфологічно-архетипному рівні зустрічаємо переспів міфів про Нарциса та Адоніса, на алюзійному рівні відзначаємо його наближеність до “Лісової пісні” Лесі Українки. Сам автор цього не підтверджував і не спростовував. Нагадаємо: він сам зауважував, що його батько досліджував творчість Лесі Українки, тому ця тема була для нього близькою й органічною.

Не дивно, що Волин є вічним підлітком, і що саме таким створив його автор. Адже й сам Ю. Покальчук вдавався до своєрідних містифікацій – його здавалося не торкалися роки, він кидав виклик часу, шукаючи еліксир вічної молодості.

Справжніх джерел молодості в Юрія Покальчука було два: творчість, вічний пошук нового, непізнаного, прекрасного, що відображалося в художньому слові, і постійний діалог з підлітками (яким притаманний максималізм і вибухова весняна енергія), віталізм яких надихав і заряджав письменника.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. 100 найвідоміших образів української міфології / [Таланчук О., Завадська В., Шалак О., Боженко Є., Музиченко Я.]; під ред. Таланчук О., Бедрика Ю.– К.: ТОВ “Книжковий дім “Орфей”, 2006.– 460 с.

  2. Адоніс // Електронний ресурс. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Адоніс

  3. Бойченко О. Що таке масова культура і чи хаває її піпл / О. Бойченко // http://www.molbuk.cv.ua/2002/071/PK_1.html

  4. Він знав 11 мов, називав себе Казановою і ніколи не знімав чорні окуляри [б. а.] // [Про вшанування памяті Ю. Покальчука у Тернопільській обласній бібліотеці] // Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.library.te.ua/about/writes_about_us/2011_rik/2011_about_us14/

  5. Голобородько Я. Артеґраунд. Український літературний істеблішмент: Зб. статей / Ярослав Голобородько. К.: Факт, 2006. 160 с.

  6. Жук О. Він був тринадцять разів людиною. Помер письменник, перекладач, музикант, людина неймовірної енергетики і “хрещений батько” підлітків у колонії Юрій Покальчук / Ольга Жук // Україна молода // Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1243/116/44062/

  7. Жулинський М. “…Час поламався на твоєму березі”. Сумуючи за Юрком Покальчуком / Микола Григорович Жулинський // Слово і час. 2009. № 12. С. 96-100.

  8. Іващук О. А. Елементи магічного реалізму у фольклорно-містерійному творі Ю. Покальчука “Озерний вітер” / О.А. Іващук // Електронний ресурс. Режим доступу: http://82.207.74.6/files/naukovi%20chitanny/filologia/ivaschuk.htm

  9. Киченко О.С. Постмодернізм у творчій системі ХХ століття (проблема витоків і їх інтерпретації) / О.С. Киченко // Вісник Житомир. держ. ун-ту ім. І. Франка.– 2004.– № 15.– С. 98-100.

  10. Косюк О. Синтез масового й елітарного як визначальна риса сучасної літератури та мистецтва у контексті вертикального структурування культури / О. Косюк // Волинь філологічна: Текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська література в європейському контексті. Випуск 6. Частина ІІ.– Луцьк, 2008.– С. 486-498.

  11. Лобановська А. Код Юрія Покальчука / Лобановська Анна // Арт-Вертеп – День // Електронний ресурс. Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=9190

  12. Макаренко Л. Звукова палітра Юрка Покальчука / Лариса Макаренко // Мандрівець.– 2011.– № 3.– С. 66-70.

  13. Міфи давньої Греції [Переказ Катерини Гловацької] // Електронний ресурс. Режим доступу: http://abetka.ukrlife.org/mits5.html

  14. Нямцу А. Трансформація літературної традиції (закономірності та своєрідність) // Вісник Львівського університету. Серія філол. 2004.– Вип. 33.– Ч. 2.– Львів: ЛНУ, 2004.– С. 3-8.

  15. Покальчук Ю.В. Не наступайте на любов / Юрій Покальчук. Харків: Фоліо, 2008. 282 с.

  16. Покальчук Ю.В. Озерний вітер / Юрій Покальчук // Електронний ресурс. Режим доступу: http://bookz.ru/authors/urko-pokal_4uk/ozernii-

  17. Покальчук Ю.В. Просто любити… / Юрій Покальчук. Харків: Фоліо, 2008. 189 с.

  18. Покальчук Ю.В. Час прекрасний: аудіокнига [Анотація Д. Стуса] / Юрій Покальчук // Електронний ресурс. Режим доступу: http://aоl.com.ua/rus/catalog/yurko-pokalchuk-chas-prekrasniy/

  19. Покальчук Ю.В. Я ніколи не обманюю жінок / Юрій Покальчук / Веб-конференція. Газета по-киевски. 2007. 27 июня // Електронний ресурс. Режим доступу: http://mycityua.com/ webconference/2007/06/22/182803.html

  20. Протокол чату з Юрієм Покальчуком // Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.bookclub.ua/ukr/read/pokalchuk/chatspokalchukom/

  21. Синицька Н. Характерні ознаки інтелектуальної прози / Н Синицька // Слово і час.– 2003.– №11.– С. 75-80.

  22. Татаренко А. Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури): монографія / Алла Татаренко.– Львів: ПАІС, 2010.– 544 с.

  23. Фрай Н. Анатомия критики // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. –С. 232-263.

  24. Час прекрасний. Юрко Покальчук. (Аудіокнига) [Анотація книгарні “Є”] // Електронний ресурс. Режим доступу: http://book-ye.com.ua/shop/product_5771.html

  25. Шкляр В. Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилась найтяжчою / В. Шкляр // http://www.zn.kiev.ua/il/csow/440/38379/

  26. Юнг К. Г. Архетипы и символ / К. Г. Юнг. – М.: Ренессанс, 1991. – 254 с


ВІДГУК

на науково-дослідну роботу

«Архетипно-міфологічні коди в поетиці

роману Юрія Покальчука «Озерний вітер»

Нурмухаметова Олексія Руслановича,учня 10-А класу

Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 58 Харківської міської ради Харківської області
Нурмухаметов Олексій своє наукове дослідження присвятив роману, що став останнім у творчому доробку сучасного письменника Юрія Покальчука – талановитого автора творів, позначених філософічністю. Актуальність дослідження зумовлена своєчасністю завдання, пов’язаного з вивченням тенденцій сучасної прози, розвиток якої асоціюється саме з іменем Ю.Покальчука і з тим, що на сьогодні проза зазначеного автора залишається маловивченою.

У результаті здійсненого дослідження Нурмухаметовим Олексієм архетипно-міфологічних кодів в поетиці роману Юрія Покальчука «Озерний вітер» доходимо висновків, що досить успішно розв’язав поставлені завдання,зазначені у вступній частині роботи.

Осягнення проблеми митця, психології його творчості, авторської свідомості здійснюється юним дослідником як на художньому, так і на науковому рівнях, адже метою аналізу є розкриття питання архетипно-міфологічних кодів роману, основ творення та функціонування його образів.

Розроблене у ХХ ст. вчення про архетипну основу образного мислення стало основою пошуку своєрідного “спільного знаменника” для створення різних літературних образів. Ці образи-архетипи та інші архетипні моделі – жанрів, ритмів, тем, сюжетів тощо – розглядаються як такі, що часто не потребують “перекодування” в іншій системі, адже постають як універсальні, з загальнолюдським незмінним значенням.

О. Нурмухаметов аргументовано доводить, що високого рівня художніх узагальнень Ю.Покальчук досягає завдяки зверненню до потенціалу архетипів культур, трансформованих на грунті українського фольклору і спроектованих у сучасність. Наукова робота ілюстративно насичена, логічна, мотивована у висновковій частині, її розділи пропорційні й відповідно завершуються заключним висновком. Тож дослідження відповідає вимогам, які висуваються до робіт такого формату.

Наукова робота «Архетипно-міфологічні коди в поетиці роману Юрія Покальчука «Озерний вітер» Нурмухаметова Олексія – завершене самостійне дослідження, є актуальним та своєчасним не лише з огляду на те,що на сьогоднішній день немає цілісного аналізу творчості автора,а й у зв’язку з тим,що вивчення тенденцій сучасної прози асоціюється саме з іменем Ю.Покальчука.

Науковий керівник Л. О. Грінченко

Підпис засвідчую О. А. Осипенко,

директор Харківської

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №58

Харківської міської ради



Харківської області


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка