Михайло Стельмах Велика рiдня (роман-хронiка)



Скачати 10.41 Mb.
Сторінка1/44
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44
Михайло СтельмахЗАМIСТЬ ПРОЛОГАКНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛIЧастина першаIIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIХIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIVXXXVXXXVIXXXVIIXXXVIIIXXXIXXLXLIXLIIXLIIIXLIVXLVXLVIXLVIIХLVIIIXLIXLLILIILIIILIVLVLVILVIILVIIIЧастина другаIIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIХХIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIVКНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИЧастина першаIIIIIIIVVVIVIIVIIIIХХXIХIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIVXXXVXXXVIXXXVIIXXXVIIIXXXIXXLXLIXLIIXLIIIXLIVXLVXLVIXLVIIXLVIIIЧастина другаIIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIХIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIVXXXVXXXVIXXXVIIXXXVIIIXXXIXXLXLIXLII

Михайло Стельмах
Велика рiдня
(роман-хронiка)

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать Думать, сiять, не ждать I посiяне жать Роботящим рукам Т.Г. Шевченко ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА




Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна. Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу. «Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?» – зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля вiд нещастя. Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви. – Ех, ти, – коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям. – Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської повернувся. – Чудно, – зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в свої турботи. Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi. Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi. На темносинiх галiфе – червонi лампаси, за плечима – карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю. «На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має. От народ!» Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв. Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за своїм сином. I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй. – Докiє! – нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi. – Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, – легко вклонилась молодиця. – Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. – Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. – Вранцi вже й оратимемо свiй надiл. – Панську землю? – вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву. – Нi, не панську. Свою! – смiється Свирид Яковлевич. – Свою? – ще не розумiє вона. «Своя ж десятина уже засiяна». – Тепер свою. Панською була, та загула. – Значить, панську? – перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть. – Та не панську, а свою, – аж перехитується од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. – Нiяк не привикнете, що то вже наша земля. – Наша, наша, – полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом зупиняється серед подвiр'я. Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями… Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою дорогою на свою ниву. Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босi ноги… «Невже це все буде?» Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалiченi молодi лiта… Висхлий степ. Панська пшениця. I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки є солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп. Ось її мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, пiдтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом. – Мамо, вiдпочиньте. – Я зараз, дочко, – подивилась так, наче все небо убрала болючими побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров – лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт. I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб. – Як сизий голуб, вiдлетiло життя, – горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка. – Легка смерть. За роботою, – позавидував хтось iз заробiтчан. – За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, – наче з вiкiв обiзвались чиїсь слова. I пiд їхнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплаканi сльози, роками падає роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабутої наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущується i пiдводиться трава. Двiчi за лiто її скошує глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв. …Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати. – Приготуй, Докiє, щось у поле, – подобрiлим поглядом дивиться на неї Тимофiй. – Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада? – Три десятини!? – вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. – Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? – прокидається недовiр'я. – Назавжди… Чим тепер не господарi? – твердо пройшовся по хатi. – Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докiє, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди – треба ж якось свою долю вiдмiтити. Докiя од радостi навiть не знає, що сказати, i всiм тiлом притуляється до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують її зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вiє од всiєї постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiває духом вогкої сорочки трудiвника. – Ну, пора менi. Ех, ти… – Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однiєю рукою пригорнув дружину i дивно – поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати. – Тимофiю, – хвилюючись, наздогнала його в сiнях. – Ви б не їхали на нiч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душi видирає. Бач, навiть у Летичевi 11 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, – так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги. – О, почались бабськi теревенi. Знаєш, вовкiв боятися – в лiс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпаєш. Сказано, баба. – I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до ворiт. I Докiї пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже є у свiтi Тимофiй – значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнiв. I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка. Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари. – Чого задумався, Тимофiю? – Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбирається у гордовитiй, упертiй усмiшцi. – Про сьогоднiшнє? – Еге ж, – коротко кидає. – Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б їхня сила – не одного б уложили за землю у землю. – Да, – погоджується Тимофiй. – Помiщики-то повтiкали, та їхнє насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам своїх ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги – так багато сказав. – Нiчого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бiсу, це кубло змiїне. Краще про життя поговоримо. Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги, промчала повз них. Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, здається, не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками. Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись синiми бiлками. – Сафрон Варчук! – здивовано промовив Тимофiй. – Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю подивитися? – аж пiдвiвся Мiрошниченко. – Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем дружбу вiв, а Гальчевський – права рука Шепеля. Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий лист. На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать. – Дивись, чи не твiй Дмитро йде? Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них. Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брiв. – Добрий день, – привiтався з Свиридом Яковлевичем. – Тату, куди ви? – i в очах блиснув щасний вогник здогадки. – На панську землю? – На свою, Дмитре. Нема тепер панської – є наша земля, – не помiчає Тимофiй, що повторює слова Мiрошниченка. – Наша! Аж не вiриться, – всмiхнувся хлопець i, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса, вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний загар. – Не вiриться? – загримiв Свирид Яковлевич. – Це тобi тепер не на економiї за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» – так написано там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочої худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн – над чужим плугом груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темної простоти людьми зробила. Без неї нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би. – Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, – несмiливо обiзвався Дмитро. – Як в око влiпив, – задоволене обiзвався Тимофiй. – Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз робiтникiв з трудящим селянством говорив, – пожвавiшав хлопець. Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра. – Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партiї про життя – значить нашi, народнi думи. Одне дiло – розумiти, що воно й до чого, а друге, головне – новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш – це, значить, у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене i своє життя i життя дiтей своїх. Розумiєш, Дмитре? – Розумiю, Свириде Яковлевичу, – поглянув у очi Мiрошниченка. – Тату, де наше поле тепер? – Бiля самого Бугу, – замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. – Хороша земля. – I ваша нива поруч iз нашою? – Поруч… Радий, Дмитре? – Дуже, – i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. – Хiба такий день повiк забудеш? – сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому партiйному чоловiковi у селi. – Отож бо й є. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. – Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. – Ти що то виробляєш? Хочеш скалiчитись? – Не скалiчусь, – поглянув на Свирида Яковлевича. – Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини. – Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточуєш або стругаєш – усiм тiлом розумiєш, то це останнiй пруг чи стружку здiймаєш. Змiряєш потiм обциркулем – так воно i є. Вiзьмiть мене з собою на поле. – Обiйдемось без тебе, – обiзвався Тимофiй. – Ти ж тiльки що iз столярнi. Нiчого навiть не їв. – Дарма. Такий день… Чуєте, як в селi спiвають? – Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, – задумався Свирид Яковлевич. – Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл… Як твоє столярство, Дмитре? – Нiчого, – вiдповiв стримано. – Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi руки в тебе – каже. – Якi там золотi! Бувайте здоровi, – скочив з воза i легко, неквапно пiшов шляхом у село. – Славний хлопчина, – похвалив Свирид Яковлевич. – Тiльки такий самий мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся. – То й добре. Що йому з доповiдями виступати? – знизав плечима Тимофiй. – На коня гейкнути зможе – i хватить з нього. А коло землi уже й тепер тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого – роботящого любить. – Хм! Куди загнув! – сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. – Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець. Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того! «Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, – запам'ятовує чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати, анiж узагальнювати. – 3 головою чоловiк». * * *

Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову круто пiдводилась вгору. В її плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом «30». Оцей нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу. «Тридцять десятин», – нила i набрякала од тоскної злостi уся середина. Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди вiн поїхав. Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi. Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, i зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний червоними перестиглими чашечками жолудiв. Тиша. Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, падає на корневище, коником одскакує од трави i зручнiше припадає до землi, ще теплий, як дитина, i тугий, неначе набiй. Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням спини, боки. «Невже виїхали? – пройняла холодна дрож. – Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив… Тридцять десятин вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!» Спухали, натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю, голова. – Вйо, чорти! – перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрнє сонце. Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село i зразу ж зрадiв, на надбрiв'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому мiстку стояло двоє бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi. – Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? – роблено веселим i владним голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна – побачать м'якого чоловiка, то й конi заберуть. – А ти що за один будеш? – Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул пiдiйшов до Варчука. – Двоюрiдний брат батька Гальчевського, – впевнено збрехав Варчук. – Привiз важливi вiстi про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять – у склад другої червоно-козачої дивiзiї. – Ага! – багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. – їдь у штаб. Там таких чекають. – Де тепер штаб? В поповому домi? – А де ж йому бути? – не здивувався освiдомленiстю Варчука. – Де краще їжу приготують, де кращу постiль постелять? – i засмiявся, натискаючи на слово «постiль», надаючи йому багатозначного вiдтiнку. Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'ї бiля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з роздертої кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки тернової хустки. «За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита. Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубiв вартовий. – Батька зараз нема дома. У вiд'їздi, – непривiтно, спiдлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловiка. – Нема? – задумався Варчук. – Тодi я розкажу все начальнику штабу Добровольському. – Вiн занятий зараз. – Що ж, почекаю. – Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким невiйськовим стояти. Позаяк – порядок! – Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали. – Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! – визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн. – Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без штанiв… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову зверне, – округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось весело гукнув: – Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди? Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку. – Омелян! Омелян Крупяк! – здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна волохата рука з надiєю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той, усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним свiтом. – Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунiї захотiлося? – швидко затарабанив Крупяк. – Не сидиться на хуторi? Пече? Пристаєте до нас? – I радий би, так лiта не тi, – Лiта, лiта! О, що ви дiєте зi мною! – метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк i засмiявся. – Значить, вiдомостi деякi батьковi привезли? – Не без того, – вiдповiв стримано. – Та, кажуть, батька нема. – Нема. У Майдан Трепiвський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одної дiвки, – пожартував i перший засмiявся, задоволений своїм дотепом. – Найшов час з бабами возитись, – невдоволено насупився Варчук. – А тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки. – Вiдрiзали землю? – зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi розлилось спiвчуття. – Вiдрiзали, – ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi слова. – Це все одно, що перерiзали мене надвоє i кинули посеред шляху. Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю! – Ненадовго, – впевнено заявив Крупяк. – Велика пiдмога має нам прийти iз заходу. Не сьогоднi – завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це, звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що бiльшовикiв як вiтром знесе. – Коли б то так, коли б то так дав бог, – i по звичцi хотiв перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку назад i вже благально заговорив: – Омеляне, допоможи менi, увесь вiк дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько виїхало з села на облаву. Однi обозники залишилися. Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним. Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi, здавалося, аж перехитувався. – Тiльки обозники залишилися? – зразу споважнiв. – Тiльки вони! – з розпачем i надiєю поглянув на Крупяка. – А голова комбiду саме поїхав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i прикiнчили б його… Може, Добровольському сказати? – Нi, – нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: – Щось я не довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i потайна штучка. А тут ще амнiстiї пiшли… Непевний чоловiк. Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок. – Що, страшно? – неприємним смiхом рiзнув Крупяк. – Не дрейфте: вiн зараз дуже занятий – самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на ваше село; хлопцi в мене – як чорти в пеклi! А поживитись буде чим? – Аякже! В комбiдiвцiв є тепер конi добрячi. – Е, конi ми подоставали. Прямо як змiї! Iз кiнського заводу видерли. Як летиш, аж вiтер вуха обпiкає, – хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тiла. – Ну, поїхали. Час не стоїть! – i його навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими. – Оце добре! – зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече. Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже стає дiйснiстю. Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю, непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однiєї руки. «А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку – жили перерiзали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна». Крупяк скочив у бричку i скомандував: – Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять. Варчук, шаленiючи од припливу злої сили i захвату, так пустив конi селом, що аж зразу очi пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева. Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомi осiннi городи. Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж його оглушило голосiння жiнки, плач дiтей i лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита. – Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти голi ходять. – Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований бандит. – Даси, стерво, даси! – Убий – не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте! – Я тебе порятую! Я тебе гукну! – Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця пластма впала на полотно, i її зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i раптом рiзко випростався. – Ах ти ж зараза шестидюймова! В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi зiщулилась, вросла в землю. Але бандит i не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, вiн кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно. Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу. – Ось тобi, вiдьмо з Лисої гори, – криво глянув бандит на молодицю i витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном, схопивши голову руками, опустилась на колiна. – Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, – примружився Крупяк. – Хто вiн такий? – Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському. Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав – жiнка не пiдводилась з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей. * * *

Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною, поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви, здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом, ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле. На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу, розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на крутому iскристому виступi. – Добрий вячор, громадзяни! – спiвучо привiтався з Мiрошниченком i Горицвiтом. – На свою зямельку приїхали? – Над високим лобом, як гнiздо на вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi простори. – На свою, – примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. «Що ж воно таке?» – прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали йому саме слово – земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усiх людей. I цьому молодому воїну видно i так само радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофiєвi радiсно, що i в Бiлорусiї, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Ленiна, надiляє бiдняцьким синам надiйнi поля. – А ви вже у себе отримали землю? – хвилюючись, пiдiйшов ближче до червоноармiйця. – Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою. – Над самою рiчкою? Як i нам! – чогось зрадiв Тимофiй. – Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, – продовжував своє червоноармiєць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв. – Поля родючi у вас? – Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi вольния. – То вiрно. I старий правду чує… Чорнозем у вас? – Пiски i болота. – Шкода. Пшениця, значить, не родить, – аж зiтхнув. – Ви торфу, торфу в цi пiски. Вiн силу має, дарма що травиця. – Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся. – То таке дiло, – погодився Тимофiй. – Додому скоро? – Пакуль ворогiв не доканаєм. Словом, скоро. – Пругко пiдвiвся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями: Ой, речаяька, речанька,


Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.

«З беражком не ровная», – в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй. Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса, пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь. За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечiр'ї чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкраїх ланах помiщика Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села: напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчої будiвлi. Одначе зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати. – Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? – нiби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич. – Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас. – Понаписувано, – зiтхнув Мiрошниченко. – А iз злиднiв, дивись, чи не скорiше за нас iвчанцi виб'ються. – Чому так думаєш? – Дружний народ. Славну iсторiю має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме… Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi збори мiсцевої органiзацiї РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь – старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцiю яку тодi ухвалили: «Незважаючи на те, що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцiї не ходити на нашiй землi. Озброїмось косами, вилами, мiтлами i зметемо їх з лиця землi. Висловлюємо повну готовнiсть стояти до останньої краплi кровi за Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв». I як стоять! Ех, Тимофiю, що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися… – Та не довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись, заклопотано промовив: – Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повiту приїхали. – Не чув, чого? – стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою. – Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впирається. Прямо нема тобi ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би їх на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись? Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою: – Пакуль ворогiв не доконаємо, – навiть iнтонацiю червоноармiйця перехопив. Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу. – Ай ловко ти… Хто прибув до нас? – звернувся до Бондаря. – Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне. – Анастас приїхав? Да, вiн спроста не прилетить. – А я ж про що кажу? Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi, коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана. На Подiллi довелося довго вiдлежуватися – розкрилися погано загоєнi рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу зiпсували настрiй: – На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо – хворий. – Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? – уїдливо запитав, але його iнтонацiї не помiтили i серйозно вiдповiли: – Можна, робота пiдходяща. Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались об незаперечне рiшення: – Не пошлемо. Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу. А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику, пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i полум'яне слово пiд час розподiлу землi. I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за своєю рiдною Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодої кровi. Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом. – А це де дiстав? – тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок. – Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу випросив, щоб менi дали цю пукалку, – завзята розумна усмiшка затрепетала на повних устах Бондаря. – I не побоявся без дозволу брати? – Для захисту своєї радянської влади дозвiл не береться, – серйозно i твердо вiдповiв. – Ходiмо, Свириде. – Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося вперше пройтися за плугом на своїй землi, – непiдроблений жаль пом'якшив суворi риси впертого обличчя. – Пiшли, Iване. – Пiшли, – i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з Мiрошниченком. Обоє вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати. Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом. Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались посеред вулицi бiля трьохдюймової нiмецької гармати. – Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! – скочив з коня i, накульгуючи, пiдiйшов до Свирида Яковлевича. – Ти великий винахiдник, – показав рукою на гармату. – Годиться? – з надiєю подивився в зеленi очi Анастаса. – Годиться! Кругом оглянув! – блiде худорляве обличчя, покраплене кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно. – Оце добре! – полегшено зiтхнув Мiрошниченко. – Все-таки гармата! В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати її в боротьбi з бандитами. В стельмашнi вiн поставив її на дерев'яний хiд, а ковалi довго помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягує ударний механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'є капсуль i снаряд полетить на ворогiв. Винахiд i радував i лякав його. «А що коли нiчого з цього не вийде?..» Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас звiдкись дiзнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли iз барських лiсiв на з'єднання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв. Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою землею. – Сьогоднi нашi орали, – сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату. Густiла темiнь. На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки. I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села. – Розвертайсь! – гукнув Анастас до гарматникiв. Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по рiллi. З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога, пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн. Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю, затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед бандитами. – Так їх! – завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж спинив новий снаряд. – Так їх! – знову вдарив довбнею Мiрошниченко – i затремтiла нива. Зграєю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю. Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки на невеличкi свiтлячки. Свiй вiдтинок вiн уже встиг вiддати менш досвiдченому стрiльцевi Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз землi, – Пiдманули, пiдманули ви мене, Iване Тимофiйовичу, – нарештi не витримав Кушнiр. – Каюсь, є таке дiло, – погодився. – Та це ж, сам бачиш, на користь iде. – А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiшає мене. Все менше на якусь погань для революцiї стане. Чи так я думаю? Але Iван Тимофiйович нiчого не вiдповiв. Зовсiм недалеко зметнулась вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт. – Жери тепер землю, – коротко вiдкусив Iван Тимофiйович Бондар, перезаряджаючи гвинтiвку. – От i нема вже однiєї контри. – Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились. – Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить Мiрошниченко… Ох, i вiддає! Вже плече у мене ревма кричить, – скривився Кушнiр. – Начеб вiдсунулись бандити вiд нас… Iване Тимофiйовичу, а вам не страшно? – Та поки дрижакiв не вибиваю. – А менi страшнувато, – признався Степан, i голос його перейшов у схвильований шепiт. – Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, – страшно не хочеться пiд бандитську кулю потрапити. Бiля своєї землi походити хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається. Наче не землю, а його шматують. – Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, – коротко сказав Бондар. – I я так думаю… Хочеться при своїй владi пожити, по-новому, як товариш Ленiн навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводi пояснювати думи вождя, так i в серцi надiї не вмiщаються. Вся наша країна перед очима, наче сонце, встає. I так жити хочеться, ну прямо розповiсти нема сили. Начеб оце тiльки на свiт народився. Ви старiшi, Iване Тимофiйовичу, десь цього i не чуєте. – Нi, чую, – стримано вiдповiв i лише згодом додав: – Того i лежу з гвинтiвкою отут, а не завалився барсуком на пiч… Прислухайсь – вiдкочуються гади. – Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав. – Почекай, що це за тупiт од лiсу? – сказав насторожено. Дорога знову загудiла копитами – i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик. – Здається, пiдмога чортам прийшла! – неспокiйно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землi. – Так воно i є! – пiдвiвся Кушнiр. – Ех, не в пору… Припiзнись на яку годину – i од них, проклятих, духу б не залишилось. Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в обхiд комiтетчикам. – Держись тепер крiпко, Степане! – Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз рухливому клубковi. Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя. Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс i Мiрошниченко першими кинулися їм назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет. – Робiтничий загiн пiдiйшов! – радiсно вигукнув Мiрошниченко, прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв. – Чому так думаєш? – напружено прислухається до пострiлiв Донелайтiс. – Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи. – Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина чоловiк! – До нас пiдступає. За людей в першу чергу турбується. I справдi, незабаром комiтетчики з'єдналися з усiм збройним робiтничим загоном з цукрового заводу. – Ну як, орли? Б'ємо ворогiв? – пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля революцiї 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльської фортецi погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйної органiзацiї. – Здається, вчасно поспiли, – припав командир робiтничого загону до вогкої вiд роси станини. – Iнтересно воюєте. – Ох, i вчасно, – весело промовив Мiрошниченко. – Думалось… та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас. – А ви погане мiсце вибрали для маневрування, – тихо сказав Савченко. – Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi, поки вони до пам'ятi не прийшли. – ксть вiдсiкти вiдступ. – О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iльїн, пiднеси кулеметникам води. – ксть пiднести води… – Чуєш, як навколо забринiли голоси? – усмiхаючись в короткi цурпалки вусiв, промовив Бондар до Кушнiра. – Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. – Вистрелив на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив: – Подивiться навкруги… Бачите, як пiдiймається земля у свiтаннi. * * *

Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофiєвi i досi не слалося. Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони поруч iз ним, поклич – i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього. I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця, нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися у них споконвiчнi сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба не наївся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про чесне, краще життя… Виоремо тебе, ниво, обсiємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат, не гнала своїх трудженикiв на край свiту за тiєю копiйчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хлiба… Усiм своїм тiлом вiн вiдчував ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна. I через якийсь промiжок часу Тимофiй згадує слова Мiрошниченка: «Селяни одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував людям…» I знову думки, i очi, i руки Тимофiя купаються в теплому зернi, що вродило на його полi. Несподiвано зовсiм недалеко вдарили копита, пролунали розрiзненi гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет. По звуку Тимофiй безпомилково визначив, що стрiляли iз «кольта». Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь i, збiльшуючись в очах, з високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд. Потiм надривний голос сплеснув неждано високим «ой» i зразу ж обiрвався. Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що гвинтiвку забрав Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi. В'їдливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над самим вухом, вивiв його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко i обережно поповз на стрiлянину. Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже й бачив у думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом червоноармiйцям недовго можна було встояти проти трьох десяткiв бандитiв, що, спiшившись, пiвколом притискали жменьку смiливцiв до рiки. Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в тiло Тимофiя, але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiняє ствол. «Коли б успiв, коли б успiв», – благала кожна клiтина, бо вже бандити чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед. Ще кiлька стрибкiв i… кiнець. Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крiзь зуби злостиво i спокiйно процiдив: – Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. I дуло кулемета, наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов по командi, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю. Червоноармiйцi пiд прикриттям «кольта» швидко вiдбiгли назад, бо кiгтi бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки. – Товаришу командир, – хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i застиг невдалiк вiд невисокого, в кубанцi, воїна з пiстолетом у лiвiй руцi. – Спускайтеся за мною до Бугу, я перевезу човном. – Ти хто будеш? – наближаючись, збiльшуються допитливi строгi очi. В напiвтемрявi нахмурене обличчя воїна здавалось незвично бiлим, аж прозоро синюватим. – Я? – не знайшов, що вiдповiсти. «Що ти йому скажеш? Ще за бандита прийме!» – Бiдняк я. Що за радянську владу. – Все! – вилаявся кулеметник. – Нi одного набою! – Схопив кулемет i, обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче. I тiльки тепер Тимофiй побачив, що з правої руки командира дзюрчить кiлька чорних струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров, розтiкаючись, так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi. – Тьху! Чортова мати! – Iваненко, що з тобою? – В плече кусонула, – обiзвався червоноармiєць, що, люто вiдстрелюючись, лежав у борозенцi. – Бiгти зможеш? – Зможу, товаришу командире. Пiд нестихаючi пострiли побiгли до Бугу. Заросле кущами узбережжя залопотiло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось iз наближенням рiки почуття небезпеки. З-за обстрiпаної хмари виткнувся ущерблений мiсяць. На жовтому побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста подовбана стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров напоїла берег, а хтось iз дiтвори осiнньої години повтискав у жовтий пiсок рiвнi чашечки жолудiв. Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що починають нудити вiд великої втрати кровi, не побачив Тимофiй нi в темних, наче з янтарним вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим. – Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiкає! – звичним суворим голосом промовив Тимофiй i зi всiєї сили рвонув до себе тонкий поржавiлий ланцюг. Занили пальцi, в'їдаючись в залiзо, але якесь кiльце лопнуло, i Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки – збереглася дорога хвилина. Уже випливли на середину рiки, коли берег заворушився темними постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки води, здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на неспокiйних блакитнокрилих крячкiв, що з криком падали на рiку. На березi всi полегшено зiтхнули. – Спасибi. Вiд Червоної Армiї спасибi, – лiвою рукою потиснув командир тверду руку Тимофiю. – То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. – Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньої полотняної сорочки, i дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги. – Не треба, – усмiхнувшись, вийняв пакуночок з кишенi, сказав кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i кров iз пальцiв потекла в рукав. – Як ваше прiзвище? – Горицвiт. Тимофiй Горицвiт. – Горицвiт? А моє Марков. Чим же вам вiддячити? У мене є… – Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя прийшла… – вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав: – Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить – вiдiб'ють її люди. – Бувайте здоровi, – побiлiлими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цiлує Горицвiта i, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофiєвi i досi здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пiсок, як неглибокi жолудевi наперстки. «Славнi хлопцi», – так, як батько про своїх синiв, думає вiн, перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси воїнiв, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка. I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись – смерть же поруч ходила, пiднiмає Тимофiя у власних очах, наливає радiсним чуттям. I тiльки згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати конi. Чуйно прислухається до того берега. Вода чiтко передає сердиту мову i лайку бандитiв. I раптом вiн чує голос Сафрона Варчука. «Чи то здалось?» Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i тупiт подаленiв, затих… Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею в чагарники. Пiзнав i так перелякався, що дрiбнi краплини зразу ж запарували на його плескатому лобi. «А що коли вiн помiтив мене?» Майже навколiшках виблагав роздратованого невдачею Крупяка роздiлити банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах. Наближався свiтанок. Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй, чи повернеться на цей берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi своїми справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невмiло складенi молитви, щоб Тимофiй приплив до берега. I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув i за молитви i за бога. Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зрiст стоїть високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом. М'яко стукнувся човен у пiсок. Тимофiй вискочив на берег, i в цей час лунко гримнув пострiл. Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося. Вiн мимоволi обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя. «Похитнувся», – зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофiй з незвичною спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову зникла i знову з'явилася. Бандити вискочили iз схованки. Вода затрiпотiла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi, плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки: – Он вiн! Он вiн! З'явився! – Та вiдiйди ти… двоюрiдний брат Гальчевського! – нарештi визвiрився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорiзаними очима, що стояв на вартi бiля мосту. – Не повилазило нам! I Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi. Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу ж почало горiти i стягуватися в клубки. Проворними рухами вiн пiд водою зiрвав з себе чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на всi груди вдихнув повiтря i знову занурився в рiку. Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулi – вуха наче пекучим клеєм залило. I вони почали боляче пухнути, «Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита», – потiшав себе, як i на фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгiївськi хрести, що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесної солдатської кровi на чорно-оранжових стрiчках… Навiть у думцi не припускав, що вiн може бути зараз убитим. «Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо». I вода аж шипiла, розступаючись перед ним. Розсiкав тугi пiдводнi течiї, могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух студених наелектризованих м'язiв рiки. «Нiчого, Тимофiю, на тебе куля ще не вилита». I, весь у тугiй напрузi, не чує, що кров його уже доточує рiчку. Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась лиха сила пересмикнула всiм тужавим тiлом, перегнула його, скрутила болюче пораненi костi i заморозила їх. Трiпонувся так, неначе iз каменю виходив. Руки, голова, плечi послухались – ожили, а скорченi ноги закаменiли i потягнули його донизу. I Тимофiй усе зрозумiв. Востаннє пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн наближався до їхньої гранi i вже вiдходив од них назавжди… Може, Докiя, Дмитро… I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша. Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали убитi друзi i земля… – Панська? – Та нi, наша. – Значить, панська? – Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена. I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях серед житiв. А з далини до них усмiхається дороге обличчя вождя…. «Хлiб йому селяни принесли…» Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю… усе, усе переплутав Мiрошниченко. I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнаної гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому. I Тимофiй не чує, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи їх з тiла, як пiдхоплює течiя його i несе на широке плесо… – Капець! – високий каракатий бандит пiдкидає втинок на плече i прямує стежкою нагору. – А завзятий чорт! – з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. – Скiльки проплив у таку холодину. Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважується слова сказати, тiльки погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно перекривлене страшною напругою. Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася, зiтхнула i попливла услiд за своїм господарем, а Варчук iще не виходив iз прибережних кущiв. «Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину. Коли б…» – I вiн перераховує всi свої невiдкладнi турботи, i темнi неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне шептання якось непомiтно вливається пiсня, вона не заважає молитвi. Але раптом Сафрон пiдскакує як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чується i радiсть i непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне, вперше вивели: Ой на небi безпорядки,
Кажуть, бог змiнився:
Пiшов грiтися у пекло
I весь обсмалився.

«Iроди! Чорти проклятi!» – ледве не вискочив у шаленiй лютi зi своєї схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку. До того мiсця, де востаннє з'явилася голова Тимофiя, пiд'їжджав довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два хлопчаки – Григорiй Шевчик i Варивон Очерет… – Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, – засмiявся Варивон i, оглянувшись, пошепки додав: – Дивись, чиїсь ятерi стоять. Чи не потрусити нам? – Та що ти? – замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк. – А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну, нiкогiсiнько. – Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. – Ох, i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай! Iще одне зусилля – i раптом вони обоє застигли в страшному оцiпенiннi: iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима обличчя Тимофiя Горицвiта. В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску. * * *



Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на колiна. Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям. Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за них. А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи власного тiла, надломлюючись, побiгла до неї. Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетiла на неї, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя. Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався, охоплював її, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею. «Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осiнь…» – iще чує, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить, хто її втiшає – не знає. В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не побачили неба – лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на неї. Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога. I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи вiд слiз i рiчкової вологи. – Тимофiю! Устань, Тимофiю, – не благає, а наче наказує, пошепки наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими вузликами жил, схиляє голову донизу. – Устань, Тимофiю. – Мамо, не плачте. Чуєте, мамо. Вона важко вiдриває мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй стоїть перед нею. – Мамо, не плачте. – Сльози набухають в його червоних зiницях, i хлопець кусає до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старiшим юне обличчя, вирiзає на ньому складки i зближує риси iз рисами батька. – Тим… Дмитре, сину. Хiба я плачу, – стiкаючи великими сльозами, ступила крок до сина. – То горе моє плаче – серце вищерблює… – I раптом чує, що вiд нього вiє осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумiє, що Тимофiя нема. – Не плач, Докiє, – пiдходить до неї незвично сумний i постарiлий Мiрошниченко. – Ех, i в мене, Докiє, не легше на душi: банда всю сiм'ю вирiзала. Дiтей на шматки… i на вулицю повикидала. Вiн нахиляється до Тимофiя, сповнений своїм i чужим горем… КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка