Михайло Панасович Стельмах. Гуси-лебеді летять



Сторінка1/6
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.42 Mb.
  1   2   3   4   5   6

Annotation


Автобіографічна повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» зображує нелегке дитинство хлопчика Михайлика, у якого не було навіть чобіт. Але це зовсім не завадило йому відчувати радість життя, помічати красу навколишньої природи, бути добрим і милосердним, поважати хліборобську працю українського села. З великою любов'ю згадує український радянський письменник своїх рідних - батька, матір, діда з бабусею. Саме від них він отримав перші уроки людяності, відчуття прекрасного, здатність до мрії, почуття гумору і проніс їх через усе своє життя. Михайло Панасович Стельмах. Гуси-лебеді летятьРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п'ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев'ятий

notes123

Михайло Панасович Стельмах. Гуси-лебеді летять

Моїм батькам — Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою Розділ перший




Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням. Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу. І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо… А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді! Чи вони послухались мого слова — обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?… А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі… «Так-так-так», — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів і знову повторює: «Так-так-так». За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці? — От і принесли нам лебеді на крилах життя, — говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг, яким він донедавна вистругував шпиці. — Життя? — дивуюсь я. — Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю. — Діду, а які у сонця ключі? — ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі. — Золоті, внучку, золоті. — І як воно відмикає ними землю? — А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло! Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь: — Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама? — Що, що, надзигльований? — мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них. Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови. — Діду, а куди лебеді полетіли? — На тихі води, на ясні зорі, — пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги майструвати колеса. — «Так-так-так», — погоджується стара качка і ще раз одним оком поглядає вгору. А я стою серед подвір'я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. І покотилась туди моя стежина, мов клубочок. І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам. Але з ким я піду і де мені взяти чобіт? Тільки тепер дивлюся на свої босі посинілі ноги, важко зітхаю і плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. І що це за мода пішла: не встигнеш босоніж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе і називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мідною пряжкою, горіла б вона зі своїм плаканням ясним вогнем! А як дурно-пусто перепало мені, коли тільки зазиміло і перший льодок запах чорнобривцями! Тоді наш прицерковний пагорб і ковзанку біля нього вкрила дітвора — усі на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжині чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш східчик для каблука, а низом рівненько пропускаєш дріт, чим товщий, тим краще. От і вся мудрація, зате скільки втіхи від неї! Дивився-дивився я з вікна, як раюють інші, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сіни, вихопив з-під жорен ночовки, заарканив їх мотузочком і босоніж пометлявся до дітвори. Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки, п'яті — на підковах. А Іван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослінчику. Головне було — не на чому їхати, а щоб тільки їхати, коли ж гепнешся — не кривитися, а реготати з усіма. Яка то була втіха вибратись на самісіньку маківку пагорба, переможцем поглянути на засніжене село, що бавилось димами, всістись на свого самоката і — гайда, гайда, гайда на весь дух донизу! Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвіниці дзвонять, перед тобою хати хитаються, підстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсівся на своїх ногах, щоб не так мерзли, і переганяєш дівчат або якогось страхополоха, з розгону врізаєшся у чиїсь санчата і м'ячем вилітаєш на сніг. А ззаду ще і ще хтось наїжджає на тебе, і вже росте отакенна купа, в якій усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх і жужмом котиться вниз. З цієї веселої і теплої копиці раптом хтось почав мене за ковнір витягати на світ божий. Він одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою од страху і гніву матір'ю. Ось тепер усі почали дивитись на мене, ніби я з місяця звалився. А хтось уже приніс матері ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати підхопила їх під руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотів я гайнути кудись навтіки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнірів. Гай-гай, куди поділася моя радість, коли я поперед ночовок і матері поплентався додому. Ну, а яке потім було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування і примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут і навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна відхопити зайвого духопелика. Далі мені маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на піч, де парилось просо, і почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсім був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру. На другий день уже було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув. Тому дід зауважив, що я одчайдух і весь удався в нього, а мати сказала, що — в оглашенного. Після цього ми з дідом перезирнулись, усміхнулися, мати посварилась на мене бровами і кулаком, а бабуня вирішила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав і покаятись, і набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти і на в'язах стирчала макітра… Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церкві, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотілося вести мене тільки за руку. І чого всі жінки забувають, що хлопець є хлопцем? Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив і я так, але, видать, не догодив і схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмі страшенно пахло свіжовиробленими кожухами і розігрітим воском. І в бабинці, і в притворах молилися люди, а між ними незграбився розчепірений титар, якого боялася уся дітвора. Зараз він робив дві роботи: збирав коновчаний збір і гасив свічі. Губи в нього товсті, капшучисті: дмухне, свічка тільки блим — і вже нема ні вогника, ні обличчя святого за ним. Люди казали, що церковний староста з одних недогарків нажив казан грошви. Титар гнівався на таку мову й говорив, що через церкву й «таке врем'я» скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвір'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому іржати, мукати, бекати і кувікати. А «таке врем'я» позначилось тільки на титаревих стінах: він, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартістю в сорок і двадцять карбованців — сороківки ближче до божниці, двадцятки — до помийниці. Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники. І чого тільки не було на тому суді! Тут на веселці, як на гойдалці, владно сидів Христос-вседержитель, під ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду і кривду, обабіч вседержителя на білих хмарах стояли пророки, богородиця і Іван Предтеча. Нижче, ліворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Петро вів до райської брами виснажених праведників, а в самому раю уже стояли три бородаті праотці і гурт веселих запорожців, усі вони були в широких червоних штанях і при зброї, на їхніх головах пишалися довгі оселедці. А от праворуч починалося справжнє страхіття: тут юрмилися чорні, наче вони всю зиму кіптюжились у комині, чорти і вогнем дихала мерзопакосна пащека змія. До неї, туманіючи від жаху, підходили грішники: п'яниця з барилком горілки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горі, мельник-злодюга з привішеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в гріховні суєти, якась підмальована, гарно зодягнена, але гордовита пані, під нею було написано: «Пиха». За нею карлючились брехуни і донощики з язиками, схожими на копистки, та інша дрібна потерть, що не жила, а тільки хитрувала і гріховодила на землі. Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло…  

— Михайле, ти ще не в хаті?! — гримнув з катраги дід. — Гляди: перепаде нам обом за лебедів! — і він для чогось поглянув угору, де сонце і блакитні розводи змагалися з хмарами. Я ще раз зітхнув — це і для себе, і щоб дід пожалів мене, безчобітного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить біля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темніє глибка, в якій літує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедів, поглядає на свій закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю сміливістю і тямущістю дивує всіх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться біля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом і шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне і полетить далі шукати здобич. Вміла качка якось і в людях розбиратись. Коли біля нашої хвіртки з'являлася добра людина, ми чули догідливе чи розважливе «так-так-так». Ішла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулиці лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати: «ках-ках-ках!» — Зараза безкрила, — завжди ще біля воріт настручувався на неї Митрофаненко, і на переніссі в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе! А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками і, поолививши голос, удавано дивувався: — І де, і за якими океанами-морями ви таку преінтересну птаху дістали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче. — А тебе, шилохвостий, напевне, і в ступі не втовчеш, — косував на нього дід. — У всякого свій нрав і характер, і розум іміється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене і в селі, і поза селом! До роботи Юхрим був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку. Дух її колишній підписар і під льодом чув. Тільки значно пізніше, розпізнавши дрібненьку, злукавлену і підступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумів дідові слова: — Сто друзів — це мало, один ворог — це багато!.. Знітившись, я стаю на поріг, знову ж таки розмірковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гості чи хоча б мама почала співати. Тоді в неї обличчя і очі жалісніють та й жалісніють, а ти в цю часину вискакуй на піч і нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кіскою — і не дуже подавай голос. Але в гості до нас ніхто не квапиться і з хати не чути ніякого співу. А ноги вже цвяшками підбиває холод, і хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очі матері. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне ні в чому їй не перечити — ні словом, ні очима, а тільки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далі зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материні думки на щось інше. Що не кажіть, а іноді це пособляє. На вулиці чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, і спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим він чалапає, бо коли в тебе немає чобіт, то ти починаєш оглядати людину з ніг. Попідтинню, де трохи сухіше, іде наш голова комбіду дядько Себастіян, і я одразу оживаю. — Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привітно здоровкається дядько Себастіян. На його високій статурній постаті метляється кавалерійська шинелина, з-під якої відстовбурчується пістолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холоді вухналі куєш зубами? — Ги-ги, — сміюся я. — Він ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастіян і грізно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, і чоловік починає запихати його в стареньку будьонівку. — Чого босоніж стоїш? — А то ви не знаєте чого? Купило притупило. — Тоді сиди, халамиднику, в запічку і не вирипуй хати! — гримає дядько Себастіян. А я, тримаючись за клямку, виграю дверима і посміхаюсь. — Дивіться на нього: босе, а чогось радіє! — Птиця також боса ходить, і не журиться, — сміючись, відповідаю я. То що після цього дядьку Себастіяну робити? Він примружується і починає натрушувати сміх на ворота, і нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тільки сниться. — Дядьку Себастіяне, у вас під шинелею стеєр? — А ти звідки знаєш? — дивується чоловік. — Сорока на крилі принесла. — Краще б вона тобі чоботи принесла. — Ви його в бандитів забрали? — В бандитів. — А він добре б'є? — Нічого. — От аби мені хоч раз бабахнути, — аж мружусь від задоволення, уявляючи, як би я стрельнув із стеєра. — Найшов забавку! — хмурніє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби ні ми, ні ви не знали цих забавок. Тут уже я дядьку Себастіяну й трохи не вірю, хоч він правдивий і добрий чоловік. Це ж як гарно, коли є зброя — і шабля, і карабін, і спис, як у червоних козаків: одне тобі рубає, друге стріляє, третє, як на плакаті, по семеро всяких ворогів так наскрізь прохромлює, що вони тільки ногами дригають і розгублюють чорні капелюхи. Та хіба старші всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати. Дядько Себастіян спирається на ворота, а я ближче підходжу до нього. Він косує довгастим оком, приміряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, відскакую од нього, а потім знову наближаюсь — і все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою інколи поглядаю на вікна. Побавившись і так і не впіймавши мене, дядько виймає з кишені прим'ятого листа: — Маєш від батька. Неси мерщій матері. — Спасибі. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька і прикидаю в голові: як би це добре було — мати і старі заметушилися б по хаті, почали журитися і радіти, а я прикипів би до дядька Себастіяна, слухав би листа і досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастіяне. — Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всі мої надії дядько. — Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа і вже сторч головою так влітаю в хату, щоб насамперед в очі впадали не ноги, а лист, — Мамо, від тата! — Ой, — аж застогнала мати і прикрила повіками очі. Товстий починок випадає з її руки і розмотує по долівці пряжу. — Кажеш, від тата? — Еге ж! — переможно відповідаю, бо кому зараз потрібні мої ноги? Мати прикладає руки до грудей, далі бере листа, безпорадно розглядає його з усіх боків, навіть нюхає: — Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш? — Я ж, мамо, тільки по-друкованому вмію. — І в мене теж трохи жалісніє голос. — Чого б ото людям не зробити однакове письмо — і читане, і писане? — журиться мати над наукою, а далі наказує: — Біжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає. — В чому ж це я, мамо, побіжу? — зиркаю на свої ноги і аж підростаю від надії, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло… — У моїх доскочиш — тільки не гайся, — мати скидає свої старенькі чорнобривці. Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучі і через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що мамині чорнобривці завеликі, дарма що в них пришви чорні, а халяви жовті. — Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хіба матері до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима: — Біжи борше! — Я в один лет домчусь, як на чортопхайці! Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташині крила. Я вилітаю з хати, щось переможно кричу дідові, ляпаю руками по задубілих халявах, а вони озиваються музикою. Та діда теж чогось не веселить моя радість, він заклопотано схиляється над колесом, а я перелітаю через ворота, і вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю. Тепер і заспівати можна по-парубоцьки: А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?

Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство і мірошництво. Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святі, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пізнавали в них наших красивих дідуганів Дебелюка і Марущака. Фігури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив ані шеляга колишньому кріпакові. Дід якось нагадав вельможному за плату, але той лише розреготався і крізь сміх сказав: — То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужикові! Чи тобі не досить її? Тоді мій дід і показав свій норов: уночі відікрав у пана апостолів і порізав їх на дрова. Вранці коло нашого подвір'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкидані біля дровітні голови, бороди, тулуби і ноги святих. Коли хтось дорікнув майстрові, навіщо він отак розправився з фігурами, дід махнув рукою і сказав: — Не поріж, то знов стоятимуть біля панської кам'яниці, хай там тільки одне горе стоїть! Незабаром над'їхав за фігурами розлючений пан зі своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвір'ї майстра, він вилаявся і на нашій, і на чужій мові та й подався до батюшки зі скаргою на богохульство. Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби. І тоді найбільше дідусь вистоював біля найкращих святих — Юрія і Іллі, бо хто не знає, що Юрій ненавидів зміїв і панство, а Ілля громовими стрілами бив чортів, розтоплюючи бісівську шерсть і м'ясо на смолу?…  



Наспівуючи, я добігаю до обійстя дядька Миколи, якого по-вуличному прозивають Бульбою. Він якраз, широко розставивши ноги, стоїть біля обори і коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий і невеликий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив дядько Микола хоч і бідно, зате весело: він ніколи не впадав у журбу, ніколи не прибіднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб іще хтось не крізь смуток дивився на світ. Сіяв, наприклад, чоловік десятину жита і вже наперед прикидав на полі: — Зберу з цієї десятини вірних двадцять кіп, кожна копа дасть по двадцять пудів, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору? А згодом виходило, що зародило на десятині лише вісім вірних кіп, кожна видала вісім пудів, і, коли хтось говорив про це дядькові Миколі, він, анітрохи не журячись, відповідав: — Хіба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тільки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли і попадю годуй! Аби мав корівчину, то на цій полові давала б вона не молоко, а саму сметану. — А може, одразу масло, — шпигала тітка Ликерія, вона ніяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа. — От цього, жінко, вже не може бути: масло через дійки не пролізе, — уточнював безневинно дядько Микола. — А щоб тебе та бодай тебе, — і посмішка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливість. Навіть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третій рік, голодуючи, дядько Микола кепкував із своєї недолі. Зустрів його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусідів, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловік сказав: — Нам що з Ликеріею? Хліба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби не лічено було! — В його очах, обведених тінями голоду, з'явилася давня усмішка життєлюба, а в моїх — сльоза… Не знаю чого, але в селі подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птиці. От аби знаття, чи правда це?… Зараз дядько Микола смачно навпіл розколює березові і грабові кряжі. Робить це він так: підійме над головою колуна, замахнеться, скаже «гех» — і дерево розвалюється надвоє, і знову «гех» — і знову на землю летять половинки. Я прислухаюсь до його гехання й починаю посміхатися. — Ти чого, підпомагачу, зуби шкіриш? — дивується дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрібних зборках свиту. — А чого ви за кожним разом гехаєте? — Чого? — косує на мене чоловік очима і вусами. — Ніби ти не знаєш? — Не знаю. — Еге, погані твої діла. — Погані, але не дуже… То чого? — Без «гех» дерева не осилиш. — Хіба? — Не віриш — спробуй! Ставай на моє місце. Я так і роблю: беру колуна, замахуюсь — і він застрягає в оцупку. — А що я тобі казав? — насочуються сміхом вуса і кирпа дядька Миколи. — «Гех» у господарстві — велике діло, на ньому усі дроворуби тримаються. — Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птиці? — неждано випалюю я. — Хе, який ти цікавий! — дивується чоловік, він оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога і таємничість. Ну, хто б після цього не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птиці, тільки не дуже хоче розказувати про це. І знов наді мною майнуло чародійство казки. Я теж зиркаю на город і вулицю, набиваюсь усім своїм виразом у вірні спільники і тихенько-тихенько з надією питаюсь: — Дядьку, то ви таки знайшли це перо? — Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусів і уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на ній, окрім табунця чорних, що ночують у комині, горобців, нема ні лялечки. — І що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всередині. — Що? Коли всі дома засинали, я при світлі пера жар-птиці шив людям чоботи. — Шили чоботи? — розчаровано перепитую, і всі видіння казки покидають мене. — А що ж я мав робити, коли не було іншого світла? — одразу береться сміхом все обличчя і вусища просмішника. Коли так, то і я починаю посміхатися, ще й докірливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повірили на дурничку. А казки все одно жаль… Незабаром ми вдвох ідемо до нас, і дядько смачно розповідає, які він має купити лошата: ні в кого не те, що в селі, а навіть у Літині й поза Літином не буде таких ні по красі, ні по силі. Таку худобину дядько на злість ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось відкладає купівлю. Він каже, що поки ніяк не може підібрати в самісіньку точку масть, а сусіди говорять, що в дядьковій калитці ще не висвистівся вітер. От коли висвиститься, тоді об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навіть коли його маєтки записували в сільрадівські книги, чоловік доводив, що він не бідняк, а середньомаючий хлібороб. — Що ж ти середньо маєш? — посміхнувся дядько Себастіян. — Жінку та дітей? — Лічи, Себастіяне! — і дядько Микола почав загинати пальці спочатку на одній, а далі на другій руці. — Хата є, в хаті — комірчина, на дворі — клуня, хижка, дровітня, ступа, і жорна маю, і гусака, і галагана, і ціле подвір'я курей, ще більше яєць та шевське ремесло в руках. — Оце налічив! Тепер тебе можна записати і в дукачі! — аж витанцьовував од сміху дядько Себастіян…  

Вдома дядько Микола виймає з кишені окуляри, чіпляє їх на самий кінчик носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навіть вуса в дядька стають серйозними. Я дуже радію, що мій тато живий і здоровий, чого й нам бажає, а далі мою радість підмиває сміх, бо читається те, що є в кожному листі: «А передайте ще поклон до самої сирої землі моєму близькому родичу Гнату, синові Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитівського подвір'я. Хай легко йому живеться і хліб жується…» Я уявляю собі, як височенний дядько Гнат, син Данилів, сидить собі на лаві й уминає хліб, і мені хочеться пирхнути. Але як тут засмієшся, коли батькові поклони вибивають з материних очей вологу, а дід і бабуся зворушливо похитують головами і наперед угадують, кому далі має йти уклін. Тому і я, зітхнувши, стуляю уста і теж починаю похитувати головою. Це у мене виходить швидше, аніж у старих, та ось я бачу, що моя старанність насторожує їх і, щоб не відхопити якогось докірливого слівця, починаю пильно прислухатися до нових і знову-таки до самої сирої землі поклонів. Нарешті і їм надходить кінець. Мати краєчком хустки витирає очі і питається читальника, чи він постує. — Коли в тебе є панська білорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, — поважніє дядько Микола. Всі сміються, а мати кидається до печі, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: підходжу до припічка і благальне дивлюся в подобрілі материні очі. — Ну, чого тобі, Михайлику? — тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову. — Нічого, мамо, — журно затремтів і в мене голос. — От аби тато скоріше приїхав. — Скучив за ним? — Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе мені? — Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привіз, і то буде добре, — зажурено поглянула у вікно. — А хіба що? — Неспокійна година, та, може, якось обійдеться… Ти щось хочеш? — Пустіть мене погуляти. — На вулицю? — Куди-небудь, — невиразно кажу, бо сам надіюсь гайнути в ліс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити. — Що мені тільки робити з тобою? — трохи прояснюється обличчя матері, і це вже добра прикмета для мене. — Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою? — Що? Пустити, та й годі. — Пустити, кажеш? — докірливо хитає головою. — Атож! — радію я, обхоплюю матір руками, а очі підводжу вгору. Це, бачу, матері подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далі защібує гудзик на ковнірі і махає рукою: — Катай уже, причепливий. Тільки ж гляди, не порви моїх останніх чобіт, не молоти ними, як ціпом, землю, не влазь по самісінькі вуха в калюжі та баюри та не дражни по всіх кутках собак і не зчеплюйся битись… — Добре, мамо! — вже з-за дверей охоче гукаю я і одразу ж забуваю все, чого мені не можна робити, бо попереду воля до самого вечора! Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусіднього тину чую лукаве і в'їдливе «гі». Так може вітатися зі мною тільки Петро Шевчик. Якої тільки каверзи не приховано у цьому «гі». Хоча ми з Петром однолітки, він вважає, що йому треба старшувати наді мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тільки вертівся біля діда і його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату від старості кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нізащо не сядеш на неї, по-друге, ніяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, — гляди, за ногу вкусить. І тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усіх і тільки мріяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому коні… З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухів, поглядає на мене і знову каже: «гі». Я вже розумію, куди тече вода, але з співчуттям питаю вдовиченка: — Це на тебе давно гикавка напала? — Та ні, як тільки тебе побачив, — підсміюється Петро і очима проштрикує мої чоботи. — У мамині взувся? — Колись були мамині, тепер мої. — Твої? — Атож. Мати собі купили нові, а ці мені дісталися в спадок. — А ти часом не брешеш? — темне Петрове обличчя стає спантеличеним: він і вірить і не вірить мені. — Побіжи спитайся, моя хата осьдечки, — недбало показую пальцем у бік своєї причілкової стіни. — Гм, пофортунило тобі, — вже заздрісно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли він мав справжнісінькі чоботи, шиті на його ногу. — Петре, давай гайнемо в ліс. — Чого ми там ще не бачили? — підозріло дивиться на мене. — Чого? — ловлю очима синю діброву, що наче викупується у весняній воді. — Побачимо ліс, та й годі. — Найшов чим здивувати: що я зроду-віку цього добра не бачив? — То як хочеш, — збираюся бігти. — Стривай! — Петро трохи розмірковує, перелазить через тин, стає поперед мене і вже владно каже: — Ходімо за мною! — Оце добре, що ти попереду підеш, — безневинно кажу. — А чого добре? — з-за плеча недовірливо поглянув на мене Петро. — Бо в мене чоботи сухішими будуть. — Хитрий який! — насупився пастушок. — Спочатку я піду попереду, а потім — ти!.. Коли ми обминаємо липовий шлях і опиняємось у долинці, нас оточує воркування струмків. Співаючи, вони заклопотано поспішають собі і до ставків, і до левад, і на Ведмежу долину, де в'юниться річечка. Вона ще спить собі, а струмки вже б'ють у бубни і витанцьовують на її кризі. То й ми теж починаємо танцювати, і зараз уся командирська пиха сповзла з розпашілого Петрового обличчя. І як тільки не вививається він на кризі, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тітки Насті, то дяка Єрмолая, що, підпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: «Го-то-то, го-то-то!» В обох нас уже обляпані не тільки чоботи, а й полотняні штаненята, і катанки. Недалеко тріснула крига. — Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро. — Чую. — А знаєш, що воно? — Ні. — Це щука хвостом лід розбиває. — То в неї такий крепкий хвіст? — Як залізо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так і виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Іноді, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвіст на берег. Ми прислухаємось до річки, і вона знову затріщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила. Веселі й забрьохані, входимо в ліс. По ньому зараз у верховітті і низом гуляють шуми. Це, видать, очікуючи весну, гомонить душа лісу. Хоча я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такі нетрі, де люди не ходять, де сокира не гуляє. А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка, він так гарно вистукує: «тьоп-тьоп», що неодмінно завернеш до нього і присядеш навпочіпки. Також люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, і люблю восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки. Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся під корою сік, ще мертво у лісі. На вершечку береста обізвалася сойка. Ми подивились на її лискучі дзеркальця, а Петро запитав: — Знаєш, чому сойка ніяк не може долетіти до вирію? — Чому? — Бо в неї в голові нема однієї клепки: пролетить день, а потім неодмінно хоче взнати, скільки ж вона відмахала верст, — і летить назад. — Гм, — дивуюсь я і прислухаюсь до пісеньки, що її сойка безсовісно вкрала в якоїсь пташини. Сойка підступна птиця: вона мастак нищити дрібне птаство і їхнім же голосом веселити себе. — Заєць! Заєць! — кричить Петро і кидається бігти до крутояру. Поміж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань і зникає в підліску. — От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анічутінку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливці, а за їхніми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бідний заєць провинився перед звіриною, птахами і людьми? Враз я нахиляюся до кружечка ніздрястого снігу, що зеленкуватим ковніром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило сніг, я розгортаю його і бачу ніжну, ще зачохлену голівку підсніжника. Це він відхукав дірочку в снігу і потягнувся до сонця. Виходить, уже не мертвий ліс, бо лебеді принесли на своїх крилах весну і життя!
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка