Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка1/11
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Національний авіаційний університет

Кафедра міжнародного права

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції

29 березня 2013 року

Київ 2013

ББК 67.912

УДК 341.224 (282.243.7)

М 87
Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету

(протокол № 6 від 10 червня 2013 року)

Проблеми ефективності міжнародного права: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29 березня 2013 р.). / За заг. ред. к.ю.н., доц. В.Н. Кубальського. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2013. – 110 с.

Збірник містить доповіді учасників міжнародної науково-практичної конференції (29 березня 2013 року), яка була організована кафедрою міжнародного права Національного авіаційного університету.

ISBN 978-966-02-6304-8

© Інститут міжнародних відносин

Національного авіаційного університету, 2013

© Колектив авторів, 2013

ЗМІСТ
Антипенко А.В.

МОЖЛИВОСТІ ПРАВА ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ.............………………………………………………….5



Антипенко В.Ф.

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА…………………...7



Антонович М.М.

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНОВІ ГЕНОЦИДУ І ПОКАРАННЯ ЗА НЬОГО.......................................................................9



Анцелевич Г.О.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО МОРСЬКОГО ПРАВА..............................................................................................................................14



Важна К.А.

ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО МОЖЛИВОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ……………............................16



Гнатовський М.М.

ЧИ ЕФЕКТИВНЕ СУДОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА?.........................................................................................20

Горян Е.В.

ІСЛАМСЬКА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ..................................................................................................................27



Горян К.В.

ХРИСТИЯНСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ......................................................................................................................31



Григоров М.Г.

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВАМИ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПОВІТРЯНОГО ПРАВА ………………........................................................................35



Громівчук І.М.

ПРОБЛЕМА ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО АНТИТЕРОРИСТИЧНОГО ПРАВА: ВПЛИВ НА СТАН ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ…................……...38



Гутник В.В.

ПРАВО ОБВИНУВАЧЕНИХ НА ЗАХИСТ У ПРОЕКТАХ СТАТУТУ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ………...............................................42



Задорожній О.В.

ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ПРОБЛЕМ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИХ КОРДОНІВ В 2010-2012 РР...........................................................................................44 



Замула А.Ю.

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРОРОГЕННОСТІ ТОРТУР «ВЛАДНОЇ ПРИРОДИ» ЯК ФАКТОРУ ПОРУШЕННЯ ПРАВ НАРОДУ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ЕТНІЧНОЇ ГРУПИ…………………………..................................................................54



Кельбас Н.С.

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОГО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ КРИМІНОГЕННИХ ТА ТЕРОРОГЕННИХ ДЕТЕРМІНАНТІВ ТЕРОРИЗМУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ…………………………….................................................57



Короткий Т.Р.

ПРОБЛЕМЫ ЭФФЕКТИВНОСТИ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОГО МЕХАНИЗМА ОХРАНЫ МОРСКОЙ СРЕДЫ............................................................61



Костенко О.М.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА (КРИТИКА СОЦІАЛЬНОГО ПОЗИТИВІЗМУ З ПОЗИЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО НАТУРАЛІЗМУ).............................................................................................................65



Кубальський В.Н.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ В УКРАЇНІ….......67



Невара Л.М.

ПРАВОВИЙ СТАТУС МОВИ МЕНШИН В НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ КРАЇН ЄВРОПИ............................................................................72



Нерсесян А.С.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ..................................................................................................................................77



Новікова Л.В.

ПРАВА ЧЕЛОВЕКА И БОРЬБА С ТЕРРОРИЗМОМ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОРГАНИЗАЦИИ ОБЪЕДИНЕННЫХ НАЦИЙ............................................................78



Сажієнко Н.В.

ВЛИЯНИЕ ФРАГМЕНТАЦИИ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА НА ЭФФЕКТИВНОСТЬ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОГО СОТРУДНИЧЕСТВА ГОСУДАРСТВ В СФЕРЕ ЗДРАВООХРАНЕНИЯ…………………………………..83



Семенюк О.Г.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ У СФЕРІ ОХОРОНИ СЕКРЕТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ……………………...........................86



Терещенко О.В.

МІЖНАРОДНИЙ СУД ООН ТА ЙОГО РОЛЬ В МЕЖАХ СВОЄЇ ЮРИСДИКЦІЇ……………………………………………………...........................…...91



Тимченко Л.Д.

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЙ СТАТУС КОРЕННЫХ НАРОДОВ И ТЕНДЕНЦИИ ЕГО РАЗВИТИЯ.....................................................................................93



Фединець Р.В.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ВПЛИВ НА ГЕОЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ ВИНИКНЕННЯ І ЕСКАЛАЦІЇ ТЕРОРИЗМУ…………………..................................98



Широкова-Мурараш О.Г.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКИМИ НАУКОВЦЯМИ ІСТОРИКО-СОЦІОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ У ДОСЛІДЖЕННІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА............................................................................................................................100



Яцишин М.Ю.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У СФЕРІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КІБЕРПРОСТОРУ.........................................................................................................103



Яцухненко Є.С.

КОНЦЕПЦІЯ СВІТОВОЇ ЛІСОВОЇ ЕКОСИСТЕМИ У СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ………..............................................................................107



Антипенко А.В.

здобувач кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету


Можливості права збройних конфліктів щодо регулювання боротьби з тероризмом
Виникнення й формування права збройних конфліктів зумовлено передусім прагненням суспільства запобігти злочинам, які спотворюють смисл відкритого протиборства і спрямовані на невинних, не причетних до збройної боротьби людей. Але саме такими показниками характеризуються й терористичні злочини.

Така іррегулярність, неспівставність засобів боротьби у конфлікті, коли одна сторона у безпосередніх взаємодіях може спричиняти суттєву шкоду не застосовуючи збройних методів, а інша ("терористична") прибігає до нетрадиційних, у розумінні воєнного мистецтва способів і засобів впливу на противника, породжує значні проблеми для правового регулювання в межах міжнародного права збройних конфліктів.

Після Другої світової війни, коли відбувся гуманітарний прорив у суспільстві, міжнародне право визнало (хоча й не повною мірою) правомірність національно-визвольної боротьби, а отже, повстансько-партизанські засоби і методи дій.

Реагуючи таким чином на своєрідний розвиток іррегулярності у збройній боротьбі, міжнародне право стикнулось з її трансформацією у терористичну стадію, яка за своєю суттю проривала ланцюг контрольованості й "оберігуваності" збройної боротьби та її наслідків з боку великих держав. На відміну від повстанства легітимізація терористичної іррегулярності утворювала реальну небезпеку геополітичному і геоекономічному домінуванню світового "ядра".

Суперечливість ситуації полягає не в тому, що терористичний акт визнано злочином за міжнародним правом. Акти тероризму кваліфіковані як злочин, зокрема, Протоколом ІІ (ст.4) і для цього існують усі правові підстави. Проблема полягає у тому, що злочинність методу збройної боротьби, фігурально кажучи, винесено на титул політичних рухів і поширено на їх мотиваційні складові.

Обставини, що зумовлюють надання переваги застосуванню терористичних актів як злочинного засобу ведення збройної боротьби, мусять піддаватися чіткій юридичній кваліфікації і не повинні служити підставою для виведення політичного руху поза рамки права збройних конфліктів.

До всеохоплюючої рівноправної побудови юридичної норми спонукає й чинне право збройних конфліктів. Не випадковово преамбула Протоколу І містить наступне положення: "Високі Сторони, що домовляються… Підтверджуючи далі, що положення Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року і цього Протоколу повинні за будь-яких обставин застосовуватись для всіх осіб, які знаходяться під захистом цих документів без будь-якого несприятливого відрізнення, що грунтувалося б на характері та походженні збройного конфлікту або на причинах, що висуваються сторонами, які знаходяться у конфлікті або приписуються їм" [2, с. 688].

Таким чином є підстави вважати, що юрисдикція права збройних конфліктів щодо протидії тероризмові цілком можлива. Втілення зазначеної юрисдикції лежить через такий, що склався у цій галузі міжнародного права, гнучкий механізм реагування на трасформацію форм, способів та засобів збройної боротьби.

Саме за такою логікою "супроводження" правом перемін у змісті збройної боротьби, який відбиває динаміку асиметрії соціально-економічної поляризації як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному вимірі, і пов'язується можливий наступний крок в еволюції нормотворення цієї сфери. Зокрема, вважається за можливе, що об'єктом регулювання права збройних конфліктів можуть бути збройні конфлікти терористичного характеру. Припускається вірогідність розробки і прийняття спеціального Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що мав би регулювати правовідносини у ході збройних конфліктів терористичного характеру. Такими пропонується визначити міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру, у ході яких хоча б одна з протиборчих сторін застосовує у політичних цілях терористичні акти [1 с. 373].

Окрім запропонованого рамочного визначення збройного конфлікту терористичного характеру, ключовими питаннями, які визначають дієвість можливого спеціалізованого Протоколу цієї сфери, мусять бути формулювання умов визнання певних угруповань, що сповідують терористині методи боротьби, стороною у конфлікті.

Такими умовами передусім вбачаються наступні:

- наявність організаційно структурованого розгалуженого політичного руху (організації, угрупованння, мережі) на чолі з авторитетним керівництвом, визначеним об'єктивною процедурою;

- наявність народу, нації, відомої і визнаної у міжнародних взаємодіях етнічної, культурної або соціальної групи, правомірні за міжнародним правом інтереси якої уособлює політичний рух (організація, угруповання, мережа);

- наявність порушеного основоположного права таких груп за Статутом ООН, що виражено через чітко сформульовану політичну ціль руху;

- наявність суб'єкта - порушника певного принципу або норми міжнародного права по відношенню до соціальної або етнічної групи, інтереси якої представляє політичний рух (організація);

- наявність діянь зазначеного у попередньому пункті суб'єкта-порушника, що містять ознаки складів міжнародних злочинів або інших порушень міжнародного права;

- наявність діянь суб'єкта-порушника, що не складають злочину за міжнародним правом, але спричиняють шкоду соціальній чи етнічній групі, яку представляє терористичне угруповання, і зашкоджує реалізації права або свободи, передбаченої принципами і нормами Статуту ООН або інших актів міжнародного права.

Окрім цього спеціалізований Протокол повинен містити склади злочинів терористичного й суміжного характеру, які підлягають юрисдикції.

Це, зокрема: терористичні акти; акти тероризму; тероризування населення; захоплення заручників; захоплення об'єктів транспорту, інфраструктури; захоплення техногенно небезпечних об'єктів; вбивства з політичних мотивів; організація масових безпорядків і т.ін.

Причому, як зазначалося вище, визначення складу злочину «акт тероризму» передбачається у широкому розумінні. Воно мусить охоплювати діяння держав та фізичних осіб, що їх представляють, які у прямому зв’язку створюють підстави для збройного опору і укупі з терористичними актами у відповідь утворюють міжнародний злочин «тероризм».

Об'єктивною умовою можливості такого збройного спору (за неспівставністю військово-економічних рівнів сторін) вбачається військова іррегулярність повстансько-партизанського або терористичного типу. Виявляючись через суб’єктивний елемент складу міжнародного злочину «тероризм», ця умова, власне кажучи, і є ключовою його характеристикою як загрози планетарного рівня.

Налагодження практики реалізації таких норм утворює можливості для попередження і придушення значної частини терористичних проявів, зміст яких полягає у спричиненні загибелі невинних людей, а також усунення умов, що сприяють їх підготовці і здійсненню, удосконаленню і поширенню терористичних методів і способів дій.

Таким чином, підстави для зниження терористичної активності через можливості гуманітарного права зберігаються і можуть нарощуватися за умов реального і послідовного їх застосування. Завдяки зазначеному уточненню юрисдикції щодо збройних конфліктів відбувається конкретизація зобов'язань сторін, метою яких у цілому є обмеження жахів збройної боротьби і які покладаються на тих, що воюють із гуманітарних міркувань діючими конвенціями, загальними принципами права, нормами звичаєвого права і мають рівну силу для всіх учасників цих конфліктів.
Література


  1. Антипенко В.Ф. Оптимізація антитерористичної системи держави в умовах міжнародної і регіональної інтеграції. – К., 2007. – 406 с.

  2. Действующее международное право (избранные документы): учебное пособие. – М.: МАМП, 2002. – 992 с.


Антипенко В.Ф.

д.ю.н., проф.

завідувач кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету
Проблеми ефективності міжнародного права
Якщо вести мову про проблеми ефективності міжнародного права, то передусім слід надавати їм конкретного виміру. Найбільш дорогу ціну людство сплачує за вади міжнародного права у гуманітарній і безпековій сферах, тому саме їм і присвячуються мої наступні зауваження.

1. Вважаємо, що існуюча проблема реалізації основоположних норм і принципів міжнародного права значною мірою пов’язана з трансформацією кваліфікаційних оцінок відповідних правопорушень за міжнародним правом (міжнародних злочинів і міжнародних деліктів) до сфери детермінантності, де вони, у свою чергу, нівелюються у категорії міжнародної моралі, політичних дебатів тощо. Тобто діяння, які мають визначення у міжнародному праві як правопорушення або злочини (колоніалізм, незаконне втручання, агресія тощо) оцінюються як причини збройної у тому числі терористичної конфліктності і у такий спосіб каналізуються, залишаючи на першому плані детермінантність вторинного порядку. Для тероризму, наприклад, – це контрабанда зброї, наркобізнес, культурологічна специфіка тощо.

Таким чином, можна констатувати наявність своєрідного механізму розчинення відповідальності, яка супроводжується у ряді випадків і перекрученням предмету міжнародно-правового регулювання.

Аби запобігти розмиванню злочинних за міжнародним правом діям і зникненню дійсних основоположних причин низки міжнародних злочинів пропонується розглядати можливість їх криміналізації як елементів складів відповідних міжнародних злочинів.

2. Як відомо, основним матеріальним джерелом нормотворення у міжнародному праві є умови життя міжнародного співтовариства. Криміналізація діянь у міжнародній сфері не відповідає реаліям сучасності і потребує суттєвих коректив.

Ціла низка діянь, що породжують колосальну соціально-економічну поляризацію і кризовість як основоположні фактори насильницької конфліктності (а, отже, злочинності), залишаються практично поза увагою міжнародного кримінального права. З погляду на це, вважаємо, що нагальною стає проблема криміналізації певних діянь, наприклад, у секторі віртуальної економіки, а саме: «гра» на фондовому ринку, «гра» на ринку цінних паперів тощо. Тобто йдеться про позбавлення фактичної легітимності цілої міжнародної системи фінансово-економічного ошукування.

Сучасна статистика ООН у сфері людського фактору просто вражаюча. Вона свідчить про колосальні людські втрати і страждання і цілком співставна зі злочинними результатами Другої світової війни. Втім, не менш трагічні результати сучасної діяльності людини (на відміну від Статутів і Вироків Нюрнберзького і Токійського Трибуналів) криміналізації не знаходять.

Потребують також зміни кваліфікаційні критерії щодо елементів складу міжнародного злочину «колоніальне панування». Адже ситуація змінилась на територіях колишніх колоній, а процес колоніального пограбування триває. Його закамуфльовано різного роду псевдо економічними (торговельними, фінансовими) операціями. За деякими оцінками, що йдуть від протестних сил у світі, констатується стан глобальної окупації.

3. Сучасне міжнародне право цілком слушно багато уваги приділяє забезпеченню прав людини. Але поряд із правами людини слід згадати і про права народів.

У цілому вони визначені через основоположні принципи міжнародного права (Статут ООН), але чітке опрацювання злочинного механізму, що утворює порушення прав і свобод народів допоки що мало ким здійснюється.

Чи не прийшов час оцінити ситуацію навколо окремих з народів як, наприклад, стан крайньої необхідності, примушення, необхідної оборони? Чому б ні, якщо утворилась загроза існуванню народу, етносу, навіть держави (Палестина, деякі африканські, азійські країни).

Серйозність проблеми полягає у тому, що вона актуалізує виправдане використання неправомірних засобів боротьби. У ізраїльсько-палестинському конфлікті це практично відбулося.

4. Певні проблеми виникають навколо міжнародно-правової оцінки діяльності держави як основного суб’єкта міжнародного права.

У сучасних умовах глобального світу функції держави потерпають трансформацію. Держава все менше постає як уособлення потуги й суверенності певного соціуму, народу. Більшою мірою вона набуває функцій лобіста економічних інтересів еліти, здобувача інвестицій, кредитів, ресурсів, технологій. У цьому зв’язку актуалізується проблема кримінальної відповідальності держави передусім як засіб забезпечення адресності відповідальності. Тобто, основна мета кримінальної відповідальності держави – убезпечити народ держави від тягаря відповідальності за злочинні рішення і дії держави на користь, наприклад, олігархічної еліти, або взагалі – на користь певних юридичних і фізичних осіб.

5. Спірність функції міжнародного права щодо визначення правомірності або неправомірності способів спричинення смерті людини.

Взагалі тенденція у праві до гуманізації узаконеного масового спричинення смерті людям не лише викликає суперечливі почуття, але компрометує ідею права у цілому. Відбиттям великого цивілізаторського лицемірства є правові положення, що відміряють ступінь людських страждань внаслідок висхідно законних спроб завдати людині смерть у той (правовий) або інший (неправовий) спосіб.

6. І останнє. На мій погляд, міжнародне право належним чином не реагує на зародження тенденції до зміни конфігурації і змісту сили у міжнародних взаємодіях як фактору забезпечення ефективності міжнародного права. (В даному випадку можна пристати різною мірою на думку Дж. Шварценбергера, який вважав, що міжнародне право у цілому має силове походження).

Ведучи мову про зміну конфігурації сили, мається на увазі виникнення нових асиметричних джерел сили: тероризм, кібернетичні можливості впливу, концентрація державних зусиль на виробництві засобів масового ураження. Зважаючи на цю тенденцію, яка може спричинити загрозу позаправової поведінки, міжнародне нормотворення повинно здійснюватись на засадах загальнолюдських цінностей. В основу в даному випадку слід ставити формування загальнопланетарного інтересу, зумовленого необхідністю спільного виживання.


Антонович М.М.

доктор права, к.ф.н., доц.,

зав. кафедри міжнародного права

Національний університет «Києво-Могилянська академія»,

суддя ad hoc Європейського суду з прав людини
Проблеми ефективності конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього
Після прийняття Конвенції ООН про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року (надалі – Конвенція про геноцид) неодноразово піднімалось питання неефективності Конвенції. З одного боку, визначення злочину геноциду, даного в Конвенції про геноцид, було дослівно використане в статутах Міжнародних кримінальних трибуналів щодо Югославії та щодо Руанди, а також в Статуті Міжнародного кримінального суду. В рішеннях вказаних трибуналів та в рішеннях Міжнародного Суду Справедливості ООН неодноразово були посилання на Конвенцію про геноцид. Однак, з іншого боку, прийняття Конвенції про геноцид не змогло попередити багато злочинів геноцидів, які мали місце після набуття нею чинності. Тому актуальним є проаналізувати сучасний стан із застосуванням Конвенції про геноцид.

Оскільки Конвенція про геноцид безпосередньо передбачає обов’язок держав попередити злочин геноциду або покарати за нього, її ефективність залежить від виконання державами цих обов’язків. Відповідно до ст. І Конвенції про геноцид «Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення» [1]. У ст. VI Конвенції передбачено, що особи, звинувачені в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь, повинні бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було вчинено це діяння, чи таким міжнародним карним судом, що може мати юрисдикцію щодо сторін цієї Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду. Отже держави, на території яких було вчинено геноцид, і в яких Конвенція про геноцид була належним чином імплементована, можуть і повинні притягати до відповідальності за геноцид навіть без відповідної норми щодо відповідальності за геноцид в їхньому національному законодавстві. Метою цієї статті є аналіз судової практики держав щодо виконання ними свого зобов’язання покарати за злочин геноциду. Крім того, держави громадянства злочинців

Після прийняття Конвенції про геноцид у 1948 році держави пішли різними шляхами у вирішенні питання покарання за злочин геноциду. Деякі держави ввели статті щодо геноциду в національне законодавство, інші (наприклад, Канада, Німеччина) – не зробили цього. Однак за останні десятиліття ситуація значно змінилась. Зокрема, в Німеччині в 2001 році було прийнято «Кодекс злочинів проти міжнародного права» (Code of Crimes against International Law); у Канаді в 2000 році було прийнято Закон про злочини проти людства і воєнні злочини (Crimes against Humanity and War Crimes Act (2000), які передбачають універсальну юрисдикцію за злочини проти міжнародного права, зокрема геноцид, злочини проти людства і воєнні злочини. До прийняття цього закону згідно з Кримінальним кодексом Канади, канадські суди мали юрисдикцію щодо воєнних злочинів і злочинів проти людства, вчинених за межами Канади, якщо особа перебувала в Канаді і після часу вчинення дії чи бездіяльності особа була присутня в Канаді [2].

Національні суди Ізраїлю, Німеччини, Бельгії та Швейцарії також розглядали справи про геноцид і приймали рішення на підставі універсальної юрисдикції, таким чином, як вважає Вільям Шабас, «заповнюючи прогалину в Конвенції про геноцид» [3, с. 39]. Як відомо, сама Конвенція про геноцид універсальної юрисдикції не передбачає, хоч в проекті Конвенції, підготовленому в Секретаріаті ООН, передбачалось, що «високі договірні сторони зобов’язуються карати злочинця відповідно до цієї Конвенції на будь-якій території під їхньою юрисдикцією, незалежно від громадянства злочинця, чи місця, де було вчинено злочин» [4]. Однак ця пропозиція не була підтримана більшістю держав. Ті держави, які виступали проти універсальної юрисдикції, посилались на традиційні принципи міжнародного права і порушення суверенітету держав [5, 234].

У справі Адольфа Айхмана районний суд Ізраїлю, у відповідь на заперечення обвинуваченим юрисдикції цього суду на підставі Конвенції про геноцид, послався на Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 1951 року, в якому Міжнародний Суд проголосив, що «принципи, закладені в Конвенції про геноцид, є принципами, визнаними цивілізованими націями, що є обов’язковими для всіх держав, навіть без будь-якого конвенційного зобов’язання» [6].

Звичайно, важко собі уявити, що держава, яка сама планувала чи була співучасницею вчинення геноциду, притягала б до відповідальності за цей злочин (Туреччина, колишній Радянський Союз, Камбоджа при режимі «червоних кхмерів», Судан тощо). Однак у кінці ХХ на початку ХХІ ст. в багатьох державах, на території яких було вчинено злочини геноциду, відбулась зміна урядів, і нові уряди були зацікавлені в покаранні за геноцид. Національні суди в Руанді, Боснії-Герцеговині, Хорватії, Косово, Іраку, Естонії, Латвії, Литві та в інших країнах, а в 2010 році і в Україні (постанова Апеляційного суду м. Києва) виносили свої рішення щодо звинувачення у злочині геноциду, вчиненому на їхній території, на основі або національного законодавства, або Конвенції про геноцид, або ж на підставі обох джерел.

В деяких країнах, наприклад в Руанді, національними судами прийнято вже тисячі рішень за звинуваченнями в геноциді на основі Конвенції про геноцид, в інших країнах – поодинокі рішення. Цікаво, що в Руанді, де були прийняті численні рішення по звинуваченню в геноциді, національне законодавство, яке б імлементувало Конвенцію про геноцид, так і не було прийнято. Ця проблема була визнана і врегульована законодавцем у преамбулі до Закону про організацію судового переслідування за злочини, що становлять злочин геноциду чи злочини проти людства, вчинені після 1 жовтня 1990 року [7]. Стаття 1 (1a) Закону передбачає, що «Метою цього Закону є організація кримінального переслідування проти осіб, які звинувачені у вчиненні починаючи з 1 жовтня 1990 року дій, передбачених і караних згідно з Кримінальним кодексом і які становлять… злочин геноциду, або злочини проти людства, як вони визначені в Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року, в Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року і в додаткових протоколах, а також у Конвенції про незастосування строків давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року.

Серед колишніх радянських республік лише суди Естонії, Латвії і Литви застосували норми міжнародного кримінального права і засудили тих, хто депортував населення цих країн у 1941 та 1949 роках та брав участь в інших масових репресіях за звинуваченням у злочинах проти людства і/чи геноциді. Цікаво, що в національне законодавство однієї групи пострадянських країн норма щодо геноциду була введена в такому ж формулюванні, як в Конвенції про геноцид (Україна ввела норму щодо відповідальності за геноцид в новий Кримінальний кодекс, який набув чинності у 2001 р. (стаття 442), в іншої – у дещо відмінному від міжнародно-правового визначення. Зокрема, в Кримінальному кодексі Естонії визначення злочину геноциду включає крім національних, етнічних, расових і релігійних груп, включених до Конвенції про геноцид, також групи опору окупаційному режиму чи інші соціальні групи [8, c. 772]. Це відповідає тенденції до включення політичних груп до визначення злочину геноциду в європейських країнах, тобто до розширеного визначення геноциду. Зокрема, політичні групи включені до визначення геноциду в Кримінальних кодексах Франції, Литви.

До прийняття нового Кримінального кодексу 2001 р. в Естонії суди виносили вироки за статтею 61 Кримінального кодексу, яка була внесена до попереднього Естонського Кримінального кодексу і називалась «Злочини проти людства». У ч. 1 ст. 61 йшлося про покарання шляхом позбавлення волі від 8 до 15 років, або пожиттєвого ув’язнення або смертної кари за вчинення злочинів проти людства, включаючи геноцид, відповідно до їх визначення в міжнародному праві, а саме: злісні дії націлені на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи; групи, яка чинить опір окупаційному режиму чи іншої соціальної групи, за вбивство членів такої групи чи нанесення їм серйозних або дуже серйозних фізичних чи розумових розладів або катування їх; за насильницьку передачу дітей, за депортацію чи винищення корінного населення під час збройного нападу, окупації чи анексії; або за відмову їм в економічних, політичних і соціальних правах чи позбавлення їх цих прав. Як бачимо, у визначення злочинів проти людства у цій статті Естонського Кримінального кодексу ввійшов злочин геноциду і деякі зі складових його визначення в Конвенції про геноцид.

Шість справ естонських судів стосувались обвинувачень на основі статті 61 КК Естонії [8, c. 775]. Остання справа по цій статті, розпочата в липні 1999 року, була проти Міхаїла Нєвєровського (народженого в 1920 р.). Відповідно до звинувачення в районному суді Парну, обвинувачений як оперуповноважений НКВД в Парну брав участь у депортаціях в березні 1949 року і «спричинив своїми наміреними діями депортацію місцевого населення з анексованої Республіки Естонія з метою знищення частини національної групи, яка чинила опір окупаційній владі, і соціальної групи, яку називали куркулями. Таким чином його було обвинувачено у вчиненні злочину за ст. 61 (1) Кримінального кодексу Естонії, хоч звинувачення чітко не конкретизує, чи цей злочин був «злочином проти людства» чи «геноцидом». З більше як ста жертв, майже 60 були присутні на судовому слуханні. 30 липня 1999 року Районний суд Парну визнав обвинуваченого винним за ст. 61 (1) Кримінального кодексу Естонії і засудив його до чотирьох років ув’язнення. Засуджений подав апеляцію, і 1 листопада 1999 року Талліннський окружний суд замінив покарання на 3 роки випробувального терміна.

Вироки щодо звинувачення у геноциді були також винесені литовськими і латвійськими судами на основі розширеного визначення геноциду в кримінальному праві Балтійських республік, яке включає політичні групи, на відміну від Конвенції про геноцид.

В Україні в Постанові Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. зазначається, що суддя судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва здійснив попередній розгляд кримінальної справи № 1-33/2010, порушеної Службою безпеки України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України [9]. У постанові Суду також робиться посилання на статті І, ІІ, VI та інші статті Конвенції про геноцид. На основі положень вітчизняного законодавства та Конвенції про геноцид 1948 року, ратифікованої УСРР 22 липня 1954 року, робиться висновок про правильність та правову виваженість позиції, згідно з якою питання про перевірку викладених в кримінальній справі фактичних обставин вчинення злочину геноциду частини української національної групи і висновків органу досудового слідства щодо них та постановлення рішення про закриття справи у зв’язку зі смертю обвинувачених має вирішувати саме суд, в даному випадку Апеляційний суд міста Києва.

Крім того, як зазначається в Постанові, «викладені в ст. VI Конвенції ООН про геноцид положення виключають підсудність даної кримінальної справи суду іншої країни, в т. ч. і Російської Федерації, в столиці якої – Москві – в період 1932-1933 років прийнята низка рішень, внаслідок виконання яких було штучно створено Голодомор в Україні, як масштабний засіб вчинення злочину геноциду частини української національної групи, оскільки справа має розглядатися «компетентним судом тієї держави, на території якої було вчинено це діяння…».

Як зазначив Суд, встановленими фактичними обставинами справи доведено, що об’єктом злочинних дій вказаних в постанові осіб була саме безпека існування частини української національної групи, що підтверджується зібраними і перевіреними доказами створення для неї життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне винищення шляхом здійснення в Україні Голодомору, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб.

Зібраними органом досудового слідства фактичними даними підтверджено, що організований та вчинений Сталіним (Джугашвілі) Й.В., Молотовим (Скрябіним) В.М., Кагановичем Л.М., Постишевим П.П., Косіором С.В., Чубарем В.Я. і Хатаєвичем М.М. злочин геноциду був спрямований не проти представників інших національностей, які теж постраждали від Голодомору 1932-1933 років але в набагато меншій кількості, ніж етнічні українці, а саме проти частини української нації.

Отже, в цілому практика застосування Конвенції про геноцид в національних судах свідчить або про її пряме застосування, або про застосування відповідної норми щодо злочину геноциду національного закону, яка може бути сформульована відповідно до визначення геноциду, даного в Конвенції про геноцид, або з розширеним визначенням злочину геноциду. Можливим є також винесення рішення щодо вчинення геноциду паралельно на основі і національного закону і Конвенції про геноцид.

Всі наведені приклади свідчать про те, що процес запровадження державами ефективних механізмів притягнення до відповідальності за геноцид, серед яких в першу чергу можна назвати національні суди, триває, однак відбувається дуже повільно. Платформа для європейської пам’яті та сумління (The Platform of European Memory and Conscience) ЄС зазначає, що «протягом двадцяти років після падіння комунізму в Європі національні суди виявились неспроможними засудити воєнні злочини, геноцид, злочини проти людства та катування, скоєні протягом тиранії. Широко відомі правові експерти, спеціалісти та члени Європейського парламенту із близько двадцяти країн 5 червня 2012 р. у Брюсселі дійшли згоди, що міжнародними зусиллями необхідно домогтися правосуддя за злочини комунізму, щоб захистити універсальні цінності з прав людини» [10; 11].

Таким чином, для підвищення ефективності Конвенції про геноцид необхідно, з одного боку, активізувати роботу національних судів щодо покарання за злочини геноциду, а з іншого, – створити наднаціональну судову інституцію щодо розслідування і покарання за міжнародні злочини, в тому числі злочин геноциду.

Література


  1. Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього // Інтернет: http://www.preventgenocide.org/ua/konventsia.htm, станом на 22.01.2013.

  2. Criminal Code. – Ch. 46. – Para. 7 (3.71) (b) (R.S.C.).

  3. Schabas W.A. National Courts Finally Begin to Prosecute Genocide, the ‘Crime of Crimes’ / William A. Shabas // Journal of Int’l Criminal Justice. – 2003. – Vol. 1. – Oxford Univ. Press. – P. 39-63.

  4. UNO, ECOSOC, Draft Convention on the Crime of Genocide // UN Doc. E/447. – 1947. – P. 8.

  5. Akhavan P. Enforcement of the Genocide Convention: A Challenge to Civilization / Payam Akhavan // Harv. Hum. Rts J. – 1995. – Vol. 8. – P. 229-258.

  6. Reservations to the Convention on Genocide Case Adv. Op. // ICJ Reports. – 1951. – Vol. 15. – Para 7.

  7. Organic Law No 08/96 of 30 August 1996 on the Organization of Prosecutions for Offences Constituting the Crime of Genocide or Crimes against Humanity Committed since 1 October 1990, Internet: http://www.preventgenocide.org/law/domestic/rwanda.htm. 11.01.2013.

  8. Mдlksoo L. Soviet Genocide? Communist Mass Deportations in the Baltic States and International Law / Lauri Mдlksoo // Leiden Journal of International Law. – 2001. – Vol. 14. – P. 757-787.

  9. Постанова Апеляційного Суду м. Києва щодо кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 роках відносно Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича, Молотова (Скрябіна) Вячеслава Михайловича, Кагановича Лазаря Мойсейовича, Постишева Павла Петровича, Косіора Станіслава Вікентійовича, Чубаря Власа Яковича і Хатаєвича Менделя Марковича від 13 січня 2010 року // Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду згідно з міжнародним правом / За наук. ред. Володимира Василенка, Мирослави Антонович. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012.

  10. Європа розпочала підготовку антикомуністичного «Нюрнберга» // День. – 15-16 черв. 2012. – № 102-103. – С. 6.

  11. Internet:http://www.memoryandconscience.eu/2012/06/07/platform-will-seek-establishment-of-a-supranational-court-for-international-crimes-committed-by-communists/ 11.01.2013.


Анцелевич Г.О.

професор, завідувач кафедри міжнародного права

Українського державного університету

фінансів та міжнародної торгівлі


Актуальні проблеми сучасного міжнародного морського права
Существует проблема экологической защиты вод Мирового океана, особенно если учесть, что все-таки огромные пространства нашей планеты занимают эти воды. В этом вопросе специалистов волнуют не все воды Мирового океана, которые согласно Конвенции 1982 года делятся на 10 правовых категорий, а особенно воды открытого моря, на которые не распространяются национальное законодательство и национальная юрисдикция. В Конвенции ООН по морскому праву 1982 года уделено водам открытого моря весьма существенное влияние и добавила несколько свобод. Например, свободу научных исследований и свободу сооружений искусственных, инженерных в водах открытого моря. Это также свобода судоходства, свобода рыболовства, свобода прокладки кабелей и трубопроводов, свобода полетов над открытым морем согласно Конвенции 1958 года.

Конвенция недостаточно внимания уделила вопросу защиты открытого моря от загрязнений, от чего страдает все человечество. Этот вопрос необходимо поднимать перед международным сообществом, чтобы в международно-правовом отношении, причем не декларативно, а в порядке обязательности он был принят во внимание.

Также существует один весьма существенный и проблемный вопрос. Статья 88 Конвенции ООН по морскому праву гласит, что открытое море резервируется для мирных действий. Однако открытое море всегда рассматривалось как театр военных действий. Статисты подсчитали, что в водах открытого моря погибло людей и в мирное время, и особенно в военное время значительно больше, чем на суше, в том числе и во Второй мировой войне.

Еще в бытность свою заведующий кафедрой международного права Киевского университета – Игорь Иванович Лукашук обратил внимание на такое явление, как объекты общего наследия человечества, которые имеют огромное значение для науки и практики. Но это было давно. Сейчас, на мой взгляд, представляется, что объекты общего наследия человечества, составляют очень важную сферу человеческой деятельности и они жизненно необходимые, поэтому настало время, когда следует в сфере международного публичного права выделить такую отрасль, как право объектов общего наследия человечества.

Среди объектов общего наследия человечества есть такие объекты, как воды открытого моря, международный район морского дна, Антарктика – это все объекты морские, и они весьма проблемные, поскольку в сфере определения их правового статуса и режима использования имеется прямо выраженная парадоксальность. В чем она заключается? Она заключается в следующем: воды открытого моря – это для всех, и там действует принцип – свобода открытого моря. Этот принцип прошел тысячелетия и в конечном счете утвердился только в 1958 году в Конвенции об открытом море. Были основания ожидать, что в Конвенции 1982 года будет отмечено, что воды открытого моря – это объект общего наследия человечества. Для этого имелись определенные тенденции, но этого не случилось.

По всем признакам воды открытого моря отвечают признакам объектов общего наследия человечества: это живые ресурсы, которые человечество еще не может объявить общим объектом. По древнему постулату, пришедшему к нам с глубины веков, в водах открытого моря действует следующий постулат: кто что поймал, то и имеет и ни с кем не делится. Международный район морского дна и вопрос о нем возник сравнительно недавно, и в Конвенции 1982 года в ст. 136 он объявлен объектом общего наследия человечества, только возник – и сразу был объявлен таковым. Разве это не парадокс?

И еще один парадокс – Антарктика. В 1959 году в заключенном договоре об Антарктике 12 государств определили возможные и правомерные использования Антарктики и такие условия, которые по всем параметрам подходят под объекты общего наследия человечества. Объектом общего наследия человечества Антарктика не объявлена. Разве это не парадокс? Таким образом возможность использования ресурсов технически очень затруднена. Несмотря на то, что в 1994 году под эгидой ООН было принято Соглашение, по которому условия для потенциальных разработчиков весьма были облегчены, до сих пор никто ничего не предпринял из-за того, что такая разработка очень дорога и нерентабельна, поскольку все, что будет добыто –идет в распоряжение органов по морскому дну и распределяется в зависимости от количества населения и размеров территории, а также уровня индустриального развития между всеми странами на земле. Возникла идея использовать Антарктику, как «международный холодильник»: ничего не нужно строить, ничего не нужно охранять, долговечность и так далее. Возникла идея, и в свое время ученые об этом писали, использовать льды Антарктики – айсберги для орошения нуждающихся в этом земель и как питьевую воду. Известно, что в Антарктике сосредоточено 94 % питьевой, качественной воды, и ООН уже объявляла в последние десятилетия ХХ столетия о недостатке воды, проблемном использовании воды и т.д. Несмотря на это буксировка айсбергов в Африку, Австралию и Новую Зеландию до сих пор не осуществляется. И это тоже проблема.

Вот такие проблемы существуют, а кроме этих проблем, связанных с объектами общего наследия человечества, в международном морском праве существует, например, проблема судоходства, в которой имеется такое положение, как право свободных флагов. Это право удобных прав существенно нарушает международное судоходство в том плане, что под удобными флагами плавают прежде всего не компетентные команды и судоводители. Это право удобных флагов пока существует, ему противостоят, но пока ничего не могут поделать.

И еще проблема – борьба с насилием в водах открытого моря. К ним относятся прежде всего пиратство и терроризм. Несмотря на то, что в последнее время приняты международно-правовые меры в борьбе с воскресшим из глубины веков пиратством, дело пока не движется и положительных результатов в этом нет. Как ни странно, такие проблемы в наше время звучат весьма актуально.
Важна К.А.

викладач,

Інститут міжнародних відносин,

Національний авіаційний університет



Доктринальні підходи до можливості встановлення кримінальної відповідальності держави
У доктрині існує досить впливовий напрям, який визнає кримінальний характер відповідальності держав за міжнародні злочини. Проблема криміналізації міжнародної відповідальності держави почала активно обговорюватися після Першої світової війни. Починаючи з 1920-х рр. значна кількість вчених і резолюцій міжнародних неурядових організацій передбачали доцільність кримінальної відповідальності держав (далі – КВД) або подвійної кримінальної відповідальності держав та індивідів разом.

У 1925 р. в Бухаресті було видано працю відомого румунського криміналіста-міжнародника Веспасіана Пелли під назвою «Колективна злочинність держав і кримінальне право майбутнього». Вчений розробив цілісну концепцію КВД, у якій описав можливі міри такої відповідальності. Вчений розробив план міжнародного кримінального кодексу і обґрунтував необхідність створення міжнародного судового органу із спеціальною компетенцією [1, с. 41]. Аналогічних поглядів дотримувалися К. Салданья, Г. Донедьє де Вабр, Дж. Гінзбургс, Л. Ле-Фюр і ряд інших юристів. Спеціальний доповідач КМП латиноамериканський юрист Ф.В. Гарсіа Амадор у 1956 р. чітко висловився на користь кримінальної відповідальності держав. Вчений зазначав, що існує кримінальна та цивільна міжнародно-правова відповідальність держав [6, с. 62]. Ганс Кельзен вважав, що держава може нести кримінальну відповідальність і визнавав можливість колективної відповідальності народу [10, с. 73-75]. У сучасній науці міжнародного права ідея кримінальної відповідальності держави також поширена (зокрема, прихильниками вказаної концепції є Ф. Малекян, В. Антипенко та ін.).

Проте, противників концепції кримінальної відповідальності держави також багато. Деякі вчені повністю заперечують як саму концепцію КВД, так і корисність її існування в якості альтернативної концепції взагалі (професор Мюнх, Ю.М. Колосов). Інші автори підкреслюють неможливість встановлення КВД у сучасному міжнародному праві, але не виключають таку можливість у майбутньому (зокрема, Ж. Бадеван). Позиція третіх юристів-міжнародників є проміжною: вони або уникають прямої відповіді, вказуючи на невизначеність у даному питанні, або наголошують на специфічності міжнародної відповідальності держав за міжнародні злочини, не називаючи її кримінальною (зокрема, Дж. Старк, Б. Грефрахт, А. Пеллет, М.Ш. Бассіоні, І.П. Бліщенко, І.І. Лукашук, І.В. Фісенко та ін.).

Так, наприклад, член КМП Алан Пеллет переконаний, що держава може скоїти міжнародний злочин, і відповідальність за міжнародні злочини згідно міжнародного права повинна наступати як для індивідів, так і для держав. Негативним фактором у даній ситуації, на думку вченого, є відсутність спеціального міжнародного судового органу. Одночасно А. Пеллет наголошує, що відповідальність держав за міжнародні злочини існує і є відмінною від відповідальності держави за «звичайні» правопорушення, а також повинна передбачати особливі міри покарання. Автор говорить про можливу доцільність заміни терміну «кримінальний», що допомогло б уникнути плутанини, дискусій та проведення занадто багато паралелей з національним правом. Проте, на думку вченого, це не має дуже великого значення [13, с. 425-434].

Професор Махмуд Шеріф Бассіоні зазначає, що хоча немає доказів, що такий підхід (встановлення КВД) стримає інші режими від подібних або інших правопорушень, проте запобігання ніколи не легко оцінити і тому таке стримування вважається логічно дієвим, навіть незважаючи на те, що його ефект залишається сумнівним. Концепція кримінальної відповідальності держави, на думку вченого, відображає те, як зростають очікування правової спільноти щодо встановлення більш ефективного базису для відповідальності держави [8, с. 64-66].

Професор Амстердамського університету Андре Ноллкемпер пише про концепцію «злочинності системи», яку пропонує застосовувати «у випадках, коли держава залучена у вчиненні міжнародних злочинів», хоча одночасно зазначає, що це не обов’язково повинна бути кримінальна відповідальність держави. Вказана концепція підтримується багатьма вченими, зокрема, Бернардом В.А. Ролінгом, який увів термін «злочинність системи», сучасним російським вченим Глєбом Іллічом Богушем та ін. [12, с. 314; 11, с. 2, 4; 2, с. 250-251].

Ю.В. Манійчук підтримує розподіл міжнародних правопорушень держав за тяжкістю на «ординарні міжнародні правопорушення» і міжнародні злочини та встановлення за них різних режимів та об’ємів відповідальності [6, с. 15-18].

У міжвоєнний період відбулася низка великих міжнародних форумів, на яких концепція кримінальної відповідальності держави отримала підтримку (зокрема, вона знайшла відображення у документах Асоціації міжнародного права 1922, 1924, 1926 рр., Конференції Міжпарламентського союзу 1925 р. та ін.). Другий Міжнародний конгрес з кримінального права у 1929 р. закликав до заснування міжнародного кримінального суду, який би здійснював правосуддя стосовно не лише фізичних осіб, а й держав. Цей процес отримав подальший розвиток після Другої світової війни [5, с. 244; 4, с. 83-84].

Ідея особливого режиму міжнародної відповідальності держави за вчинення міжнародних злочинів та створення міжнародного юрисдикційного органу для її реалізації обговорювалася при підготовці проекту Конвенції про попередження і покарання за злочин геноциду 1948 р., під час роботи Комісії міжнародного права над проектом Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства [7, с. 26-27]. Хоча КВД так і не була встановлена при здійсненні кодифікаційної роботи у даній сфері, питання про міжнародну кримінальну правосуб'єктність держави залишається відкритим. У проект Кодексу включена спеціальна ст. 4 «Відповідальність держав», яка встановлює, що «відповідальність окремих осіб за злочини проти миру і безпеки людства, передбачена в цьому Кодексі, жодним чином не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом» [3, с. 26-27, 137].

У період проведення Нюрнберзького процесу і надалі чимало юристів вважали, що концепція злочинної організації, прийнята Трибуналом, має спеціальний характер і не виключає можливості визнання злочинною державу в цілому. Відразу ж після закінчення Нюрнберзького процесу французький член Трибуналу Г. Доннедьє де Вабр писав: «Кримінальна відповідальність держави як юридичної особи не виключається Нюрнберзьким вироком».

Р. Аго, спеціальний доповідач Комісії міжнародного права ООН щодо розробки Проекту статей про відповідальність держав, сформулював проект статті, яка після обговорення і внесення у неї ряду поправок була в 1976 р. прийнята під номером 19. Стаття містить не лише загальне визначення поняття міжнародного злочину (п. 2), але й неповний перелік випадків, у яких міжнародно-протиправне діяння слід кваліфікувати як міжнародний злочин (п. 3) [1, с. 19]. Професор М.Ш. Бассіоні вбачає у даній статті спробу розширити відповідальність за межі цивільної відповідальності (нагадаємо, що більшість вітчизняних авторів вважають, що така відповідальність є міжнародно-правовою, а не цивільною) аж до кримінальної відповідальності [9, с. 64].

Стаття 19 була впродовж багатьох років предметом широкої дискусії у Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН, а також у самій Комісії міжнародного права. Заслуговує на увагу і той факт, що на перших обговореннях у 1976 р. проекту ст. 19 у Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН він був одноголосно підтриманий. Негативну позицію зайняв лише представник Швеції [5, с. 264-267]. У 2000 р. було прийнято остаточне рішення: виключити ст. 19 і відмовитися від використання терміну «злочин». У Проект було включено нову главу: «Серйозні порушення зобов'язань перед міжнародним співтовариством в цілому». Її назва у 2001 р. знову була змінена і на даний час вона сформульована так: «Серйозні порушення зобов’язань, які випливають з імперативних норм загального міжнародного права» [4, с. 93-94]. Зв'язок нових положень із ст. 19 підкреслюють відомі юристи, зокрема, і спеціальний доповідач Дж. Кроуфорд, які відзначають, що нова глава «прагне втілити цінності, які лежать в основі колишньої ст. 19, одночасно уникаючи використання проблемного терміну «злочин» [5, с. 267-268].

На думку Комісії, «було б цілком помилково вважати, що у сучасному міжнародному праві існує лише один режим відповідальності, який можна застосовувати повсюдно до будь-якого типу міжнародно-протиправного діяння, незалежно від того, чи є воно тяжким чи ні, чи зачіпає воно життєво важливі інтереси міжнародного співтовариства в цілому або тільки інтереси якогось певного члена цієї спільноти» [5, с. 264-267].

Інститут кримінальної відповідальності держави за вчинення міжнародних злочинів набуває особливої актуальності сьогодні. Діючі міжнародно-правові механізми із превенції та боротьби з міжнародними злочинами в більшості випадків не є достатньо ефективними і справедливими у досягненні своїх цілей. Це вказує на необхідність формування нових міжнародно-правових механізмів боротьби з міжнародними злочинами. Сьогодні таким механізмом може стати інститут кримінальної відповідальності держави.


Література
1. Блищенко И. П. Международный уголовный суд / И. П. Блищенко, И. В. Фисенко. – М. : Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 293 с.

2. Богуш Г. И. Концепция системной преступности в международном уголовном праве / Г. И. Богуш // Міжнародна кримінологія: стан і перспективи : зб. матеріалів круглого столу, 26 лютого 2010 р. : доповіді. – О. : Фенікс, 2010. – С. 249-258.

3. Гетьман-Павлова И. В. Международное право: [учебник] / И. В. Гетьман-Павлова. – М. : Юристъ, 2006. – 762 с.

4. Зелинская Н. А. Международные преступления и международная преступность / Н. А. Зелинская. – Одесса : Юридическая литература, 2006. – 568 с.

5. Лукашук И. И. Право международной ответственности / Игорь Иванович Лукашук. – М. : Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.

6. Манийчук Ю. В. Последствия международного правонарушения / Ю. В. Манийчук. – Киев : Вища школа, 1987. – 147 с.

7. Фисенко И. В. Борьба с международными преступлениями в международном уголовном праве / И. В. Фисенко. – Мн. : «Тесей», 2000. – 336 с.

8. Bassiouni М. Ch. The subjects of international criminal law / M. Cherif Bassiouni // International criminal law: sources, subjects, and contents / ed. by M. Cherif Bassiouni. – The Netherlands : BRILL, 2008. – Vol. I. – 1086 р.

9. International criminal law: Sources, subjects, and contents / ed. by M. Cherif Bassiouni. – The Netherlands, 2008. – Vol. II.

10. Kelsen H. Peace through law / Hans Kelsen. – Union, New Jersey, 2000. – 135 p.

11. Nollkaemper A. State responsibility for international crimes: a review of principles of reparation / Andre Nollkaemper // Essays in Honour of Professor Kalliopi Koufa, March 11, 2009. – University of Amsterdam, 2009. – P. 1-40.

12. Nollkaemper A. Systemic Effects of International Responsibility for International Crimes / Andre Nollkaemper // Santa Clara Journal of International Law. – Vol. 8. – Iss. 1. – Р. 313-352.

13. Pellet A. Can a State Commit a Crime? Definitely, Yes! / A. Pellet // European Journal of International Law. – 1999. – Vol. 10. – №. 2. – Р. 452-434.
Гнатовський М.М.

к.ю.н., доц.

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка
Чи ефективне судове застосування міжнародного гуманітарного права?
Тема конференції «Проблеми ефективності міжнародного права» вимагає розмови не тільки в рамках певної галузі міжнародного права, скільки, напевно, розмови більш теоретичної. Дискусія про ефективність норм міжнародного права характерна, насамперед, для радянської та пострадянської науки міжнародного права. Розквіт цих досліджень припав на 80-ті роки минулого століття. Спочатку була дисертація, а потім, відповідно, і монографія Сергія Юрійовича Марочкіна, який, до речі, стажувався у Києві та є великим другом кафедри міжнародного права Київського університету. У 1990 році вже вийшла інша монографія на цю ж тематику, автором якої був казанський фахівець з міжнародного права Ленаріс Харисович Мінгазов, який зараз завідує кафедрою прав людини і європейського права в Казанському університеті в Росії. І, в принципі, вони задали тон для будь-яких досліджень зазначеної проблематики. Я в студентські роки читав їх монографії у зв’язку з тими завданнями з теорії, які ставив професор В. Г. Буткевич. У мене залишилося дуже приємне враження про обидві ці роботи, вони відрізняються ясністю викладення, досить гарними, розумними ідеями. Вони також достатньо добре узгоджуються з теорією міжнародно-правового регулювання, яка була розроблена в Києві професором І. І. Лукашуком і його учнями і яка є ознакою не тільки української, але й радянської школи, а тепер і пострадянської школи міжнародного права. Але при цьому говорити про ефективність норм міжнародного права, так як про це вели мову С. Ю. Марочкін та Л. Х. Мінгазов, можна лише, якщо дотримуєшся певних теоретичних позицій. За волюнтаристською теорією пояснення юридичної природи міжнародного права останнє постає передусім як регулятивна система, як система управління міжнародними відносинами. У випадку, якщо взагалі припустити можливість управляти міжнародними відносинами, справді можна підходити до проблеми ефективності з позиції, яка наближена до позиції загальної теорії права. Є єдиний законодавець, який ставить певну мету, ухвалюючи той чи інший нормативний акт, і потім дослідник має можливість оцінити, наскільки результат відповідає поставленій меті і, власне, визначити ефективність як співвідношення цих двох параметрів.

У контексті міжнародного права вести мову про ефективність напевно слід, оскільки міжнародне право це міжнародний правотворчий процес і процес міжнародного правозастосування. Це цілеспрямовані процеси, і, зрештою, мету встановлюють та переслідують суб’єкти міжнародного права, які ці норми створюють. Утім, у даному випадку є багато застережень і багато міркувань, які, на мою думку, роблять розмову про ефективність норм міжнародного права одночасно не тільки корисною, але й дещо небезпечною, яка повинна мати певні межі. Вони обумовлені тим, що міжнародне право за своєю природою є, насамперед, звичаєвою правовою системою, адже в її основі знаходиться міжнародний звичай. Незважаючи на те, що міжнародний договір та міжнародний звичай є рівноправними джерелами міжнародного права, міжнародне право – це система нормативна і регулятивна у тому сенсі, що вона покликана стабілізувати міжнародні відносини і допомогти їм розвиватися у такому напрямку, щоб поведінка суб’єктів була передбачуваною. Саме у передбачуваності поведінки один одного і насамперед зацікавлені суб’єкти міжнародного права. І в даному випадку вести мову про те, що ефективність може оцінюватись з позиції, скажімо, соціального змісту певних процесів – важко. Це може бути ефективність суто внутрішня, суто в юридичних поняттях. Ставиться питання, наскільки вдало сформульована та чи інша норма і наскільки результати її застосування відповідають тому, чого прагнули досягти автори цієї норми. У цьому сенсі, наприклад, дуже мене зацікавила тема шановної Мирослави Михайлівни Антонович, виступ якої, як на мене, був дуже вдалий. Така тема абсолютно має право на існування, і так можна (а напевно і слід) ставити питання: «Чи ефективна Конвенція проти геноциду?». Проте спробуйте поставити таке питання щодо звичаєвих норм міжнародного права і у вас почнуться методологічні проблеми. Радянська доктрина була далеко не найгіршою доктриною в міжнародному праві: вона пройшла тривалий шлях розвитку і принесла багато корисних результатів. Та слід все ж розуміти, що у радянській науці роль міжнародного звичаю, зазвичай дуже сильно недооцінювалося – і це те, що дуже сильно відрізняло її від світової науки.

Коли вести мову про відповідність результату, який ніби досягається через дію норм міжнародного права, очікуванням певних суб’єктів, дуже швидко і дуже легко можна дійти висновків про неефективність міжнародного права. Спостерігається така прикра тенденція: чим менше людина знає про міжнародне право, тим більше вона схильна говорити, що воно неефективне, що в нього немає доктрини, що існує якась криза і так далі. Це абсолютно пропорційні речі. Тому, на мій погляд, розмова про ефективність повинна мати свої межі. Тобто вона не є абсолютно безпечною, при цьому треба розуміти специфіку міжнародного права, специфіку правової системи, яка створена суб’єктами, відносини між якими базуються на основі принципу суверенної рівності. Це, все-таки, значно відрізняється від внутрішнього права. Перепрошую, що ці загальні зауваження занадто довгі, але вони мені здаються важливими для розгляду проблеми ефективності міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право обрано мною як приклад для того, щоб поговорити про ефективність. Міжнародне гуманітарне право розуміється як право, яке застосовується під час збройних конфліктів і має на меті полегшити страждання жертв збройних конфліктів шляхом обмеження засобів і методів ведення цих конфліктів з боку його сторін і шляхом встановлення правового захисту для окремих категорій осіб. Отже, йдеться про вузьке значення міжнародного права, синонімом якого є право збройних конфліктів, не те глобальне значення, яке доволі поширене в російській доктрині, коли в одну галузь об’єднуються і права людини, і міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів).



У міжнародному гуманітарному праві норми, які обмежують поведінку сторін під час збройного конфлікту, розраховані, насамперед, на те, щоб бути застосованими під час збройного конфлікту його сторонами. Вони розраховані на те, щоб впорядкувати людську діяльність під час збройного конфлікту, оскільки будь-яка людська діяльність підлягає впорядкуванню, війна в тому числі – це теж велика частина людської діяльності і теж не може відбуватися хаотично. При цьому, міжнародне гуманітарне право відіграє дуже важливу роль для всього міжнародного права, загалом для системи міжнародного права, оскільки його розвиток у ХХ столітті та у другій половині ХХ століття і в останні часи поклав початок та забезпечив один з магістральних напрямків процесу, що має назву «гуманізація міжнародного права». Поряд з розвитком прав людини, міжнародного кримінального права, міжнародне гуманітарне право до цього доклало дуже багато зусиль.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка