Марина та Сергій Дяченки Печера Розділ перший



Сторінка1/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.67 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Annotation


Дія роману Марини та Сергія Дяченок «Печера» відбувається в місті, в якому нема злочинів і замків на дверях. Ідеальний варіант суспільства? Так, але тільки на перший погляд. Тому що свідомість мешканців цього міста розділена. Удень вони живуть у реальності, яка регулюється звичайними нормами і правилами. А вночі до їх «послуг» Печера — світ поза свідомості, який наповнений дивними і жорстокими створіннями. Прокидаючись зранку, мешканці міста розуміють, що у світі Печери вони реалізують усі свої потаємні бажання, які заборонені у світі реальному. Але де проходить межа між світами? І чи є вона взагалі?.. Як завжди, Дяченки, майстерно підкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами філософські питання, відповідь на які кожен повинен знайти сам… Марина та Сергій ДяченкиРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятий

Марина та Сергій Дяченки
Печера


Розділ перший


…Вона була безтурботна. Вуха її, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, легко різнили звуки від згуків; шерехи, накладаючись на дзвін крапель, відлунювали від стін, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в зарості моху, незліченно повторювалися, вдаряючись об стіну. Звуки — ниточки, що заповнюють простір Печери, — зараз усі були тонкі, нечасті й цілком безпечні. Шаруділи у вологих щілинах комахи, ледь чутно шелестіла повільна річка, а на цілий ярус нижче парувалися два дрібні тхолі. Спокійне дихання Печери; цілковитої тиші тут не буде ніколи. У цілковитій тиші царна почувалась би сліпою. Вона постригла вухами, неквапливо, із задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звуків; тоді підвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води. Кам’яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не освітлювали, вони ледь світилися самі, позначаючи стіни та схили зеленуватими нерівними плямами. Царні було байдуже до дикуватої привабливості залу — вона чула воду. Найпрекрасніший з усіх відомих їй звуків. І вона схилилася над темною поверхнею і насамперед побачила себе — мініатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на маківці. Плетиво ледве чутних Звуків знову запевнило її, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися світ по той бік водяної плівки — далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очікуючи, самосвітні камінці серед звичайної гальки, пасма цупкої підводної трави… Далі була чорна морда, вся, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп. Слух повідомив її про небезпеку надто пізно. Хижак умів обманювати звуки; величезне тіло, що досі зливалося з камінням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а її вуха й досі не чули смерті. Час, необхідний звірові для вбивства, був незмірно менший за час, відпущений царні на думку про втечу. Тільки на думку, бо це не був ані товстом’ясий барбак, ані жадібний схруль. Хижак був — сааг. А сааги не хиблять. Царна може побачити саага тільки раз у житті. Проте завжди впізнає. М’язи, що відповідають за дихання, встигли скоротитись. Видих… Прорвана поверхня води гойдалась, і бризки, якби вони були, ще б висіли в повітрі; проте сааги на здіймають бризок. І ніколи не хиблять. Цей — схибив. У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, — ратички царни ковзнули на гладенькому камені. І вона рефлекторно зробила рух, до якого її паралізована жахом голівка не додумалась би ніколи. Просто не встигла б. Вона сахнулась — і щелепи саага, ідеальне знаряддя для перегризання ший, зімкнулися не там, де мали. І замість гарячої крові в пащу хижакові полізла густа, пишна, цупка вовна її манишки, а ця царна була особливо кудлата. Частка секунди — вона бачила просто перед собою його каламутні, скажені, широко посаджені очі. Потім інстинкт, що діяв окремо від її бажань, скинув вовну. Залишив хижакові як викуп. Як жертву. Усі царни вміють жмутками скидати вовну, і чимало які з них завдяки цьому довше живуть. Може, сааг поперхнувся її манишкою. Може, він просто не повірив у те, що сталося, — бо царна бачить саага тільки раз, єдиний раз у житті!.. Однак за мить вона вже мчала, і цокіт ратичок об каміння метався по Печері, відбивався від стін і вказував утікачці просвіти й щілини, і тому вона ні разу не спіткнулася, й не налетіла на сталагміт, і не скрутила витонченої шийки. Можливо, сааг переслідував її. Можливо.  

* * *

 

Паула прокинулась і якийсь час бездумно дивилась на прямокутник світла, що помалу сповзав зі стелі на стіну. Серце її калатало так, що підстрибував витканий на ковдрі гном. Паула не терпіла цієї ковдри — що за слиняві інфантильні мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою… Вона схлипнула. У вухах їй і досі метався, вдаряючись об стіни, цокіт бентежних ратиць. Отже, це все-таки СТАЛОСЯ? Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнішого якраз і НЕ СТАЛОСЯ. А тому немає самосвітних лишайників з неясного сну, а є тільки сонячний промінець, вульгарний гном на ковдрі, бурмотіння радіо на кухні і — ось, нате вам!.. — Пауло, вставай! Стефанин голос видає легку застуду й дедалі більше роздратування. Густий тупіт — це тільки здається, що галопує сотня кінноти. Насправді то Митик ганяє м’яча, хоч дитині начебто давно пора бути в садку… І найкраще — разом з м’ячем… — Пауло, вставай!.. Вона блаженно всміхнулася. Серце втишувалось. І висихав холодний піт. Зараз вона помиється, вип’є кави й подасться одержувати чергову прочуханку від Розганяя… Вона засміялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресії, одначе зараз їй шалено подобається жити. — Пауло, спізнишся!.. Гуркіт. Це Митик перекинув м’ячем табуретку, о, йому сподобається, він повторить… Так і є. Гуркіт. Паула потяглася. А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарілці жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зі мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всі — і ти, Стефано, і твій Влай, що вже годину як пішов на роботу, і ти, Митику, малий вилупку… — Пауло, ти взяла червону заколку до зеленої сорочки?! Ти що, дальтонік? — Та я не помітила… — їй-богу, Митика легше навчити, ніж тебе… Митику, негайно викинь муху. — Та вона вже здохла… — Тим більше викинь! Пауло, поміняй заколку негайно. — Дай каву допити… — Бігом-бігом, потім доп’єш, це одна хвилина… А то забудеш, так і підеш, без смаку, наче клоун… — Клоунів не їдять, — припустив Митик. — Клоуни не бувають зі смаком… Паула щасливо всміхнулася. Якби вони знали… Якби ви всі знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевізор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проїзний, перепустку! Перевір, чи замкнула вхідні двері!» Якби ви знали, наспівувала вона собі під ніс, розкланюючись у ліфті з сусідами. Якби ви… Двір заливало сонце. Паула міцно-преміцно заплющила очі, вдивляючись у червоне марево своїх зімкнутих повік. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовіше, якщо зрозуміти, ні, шкурою відчути, яке воно тоненьке… — Пауло!.. Стефана звисала з балкона, потрясаючи білим згортком: — Пауло! Легше Митикові, їй-богу… На! Бутерброд у поліетиленовому пакеті гепнув на газон. Гойднулися ромашки. Вона спізнилася хвилин на двадцять. На сходовому майданчику стояв і курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; іншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмівши заговорити, але сьогодні гострий смак до життя звелів їй зупинитись, і усмішка вдалася сама собою: — Привіт! Усе, тепер Сава її запам’ятає. Тепер вона перестане бути для нього блідою асистенткою, яких на всіх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступній зустрічі він сам привітається, перший… Наспівуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче місце; секретарка Лора метнула в неї лютий погляд: — Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому інтерв’ю розшифрувала? Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом. — Навіщо так репетувати… Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля. Згори, просто під кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого інтерв’ю, лежав, закотивши каламутні очі, запашний сіро-коричневий оселедець. У трагічно розкритій пащі громадилися дрібні безглузді зубки; Паула повільно закрила дипломат. Лора дивилась очікувально. Паула зітхнула. Заплющила очі, здолала потужну огиду до всіх дітей планети, до цих безкарних, нахабних тиранів, що чинять свої неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору: — Я зараз… Під некліпаючим здивованим поглядом вийшла з кімнати, процокала каблуками до білих дверей з силуетом елегантної дами; тут, злодійкувато озирнувшись, розкрила портфель і гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвіст. — Зар-раза мала… Паула не оселедця мала на увазі. Паула мала на увазі Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно. Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та білих кахлів, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потім зітхнула й опустила рибину на скляну поличку під дзеркалом; тепер оселедців стало два, й обидва смерділи нестерпно. Зі звуком водяного зливу з найближчої кабінки виплила строга бабуся — завідувачка архіву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулі, і її оселедцеві. Бабуся вийшла, не наважившись підійти до умивальника; Паула зітхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого інтерв’ю і ретельно, з милом, стала відпирати оселедцеву пляму під струменем гарячої води. — …Скажіть, Пауло Німробець, що за дивні міркування змушують мене й досі… нормальна людина ще два місяці тому вигнала б вас утришия! — Я передрукую. — Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не підведе… А от як мені треба буде якусь справу провалити, тоді я надішлю вам особисте запрошення… Пан Мирель, успішний режисер, до якого давно й міцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радість життя потьмарилась, пригнічена прочуханкою. Та щойно її перестануть лаяти — і там, за дверима задушливого кабінету, ранковий настрій повернеться знову. Пан Мирель ніби прочитав її думки. — Усе з вас скочується… наче з гуски вода. Говориш, говориш… Секунду Паула вирішувала, всміхнутися їй чи почервоніти. Вийшло і те й те. — Що ж, Німробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашій кар’єрі останнім… Ідіть у сімнадцяту студію, віднесіть оці касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пиріжок! Посеред сімнадцятої студії стояв, широко розставивши довгі ноги, оператор Сава. Навушники й мікрофон робили його схожим на пілота космічного корабля; Сава дивився у вічко камери, іноді обертався до асистента, і тоді крізь віконце апаратної Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужнє пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба. — Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефові, що ця касета не підходить… — Подзвони йому — чого мені бігати? — Тобі що, ноги відпадуть?! Бігом, туди-сюди… — другий режисер, що сидів за величезним пультом, не терпів на роботі ледарів. І він давно був переконаний, що від Паули було б більше користі, якби її посадити в біляче колесо й змусити в ньому бігати. Оператор Сава стяг з голови навушники й повісив їх на ручку камери. Паула всміхнулася. Другий режисер ні-чо-гісінько в житті не розуміє. Гарний настрій повернувся мелодією — джазовим ритмом цокання каблуків по коридору.  

* * *

 

…Прохолодний вітер Печери холодив їй шию й груди — на місці скинутої манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепінчастому залі, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипіння ратичок на камінцях, апетитний хрумкіт зелені, легке дихання двох десятків товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко — спогад про страх змушував нервово здригатися чутливі напружені вуха. Її супутниці були спокійні. Хижаки рідко нападають на царн у великих залах; царна має неоціненну перевагу — швидкість; вона може метнутись у будь-який з безлічі ходів, і напасник приречений на невдачу… Кислуватий смак моху, запах вогкості з розколин, шарудіння крихітного хітинового панцира — пробирається у вузькій щілині незграбний світляний жук. Під темним склепінням рояться його побратими — вигадливий візерунок мерехтливих цяток. Та царні незвично дивитися вгору — й вона опускає морду до ріденького вже моху. Усе випасши, табунець перебирається в інший зал; мох розростається миттю, що більше його їдять, то краще він росте… Стара царна, відтиснута молодими до краю, до чорної діри проходу, різко втягла в себе повітря. І цей ледь чутний звук, вибившись із плетива інших звуків, змусив череду здригнутися. Кислуватий смак моху розтанув на язиці; юна царна смикнулась, і холодний вітер лизнув залисинку на її грудях. Табун вичікував, нашорошуючи вуха-мушлі, а стара царна, тремтячи всім тілом, непорушно вдивлялася в чорний прохід. І це спантеличило череду — при найменшій небезпеці царна тікає, а якщо вона непорушна, то небезпеки немає, є тільки можливість, тільки передчуття лиха… Передчуття… Царна з залисиною одразу згадала жах смерті. Схруль? Близько? На щастя, сааг не нападає на табун. Сааг не любить тісноти, він вибирає самотніх тварин, він нікому не дає змоги глянути на себе двічі… І тому така неймовірна була наступна мить, коли з чорної пащі бічної печери разом з хвилею повітря вирвалося чорне гнучке, стрімке тіло. Табун, здолавши секундний параліч, кинувся врозтіч, однак стара царна була приречена. Вона була приречена з самого початку — коли, відчувши саага в темряві коридору, заціпеніла зі страху; тепер вона теж хотіла тікати, проте в час, необхідний їй, щоб рвонути з місця, уклалось би аж три саагові стрибки. Реакцією сааг набагато перевершує будь-яку жертву; старій царні лишилася єдина мить життя. Але сааг вирішив інакше. Через секунду стара царна вже мчала, плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказані відлунням ратиць; вона дихала страхом і тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву. Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бічних коридорів, учула за собою характерний свист повітря, що його розсікав, розтинав могутній стрімкий звір. Три чи чотири її подруги метнулися в бічні ходи — сааг не звернув. Глухий стукіт ратиць об каміння раптом урвався — під ноги ліг суцільний килим висохлого торішнього моху; слабкого шереху від її бігу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орієнтуватися. Сааг відчув розгубленість жертви й ривком скоротив відстань. Царна мчала майже наосліп, щомиті ризикуючи налетіти на стіну й розтрощити собі череп; рано чи пізно коридор заверне. Чи закінчиться глухим кутом, і тоді краще вдаритися об камінь, аніж умерти на вигнутих саагових зубах. Вітер бив у незахищені груди, і царні здавалося, що на її шиї вже змикається кістяне знаряддя вбивства. Удар… Цілу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потім у вічі вдарило світло. Її біг перепинила не кам’яна стіна. Лігво вогненних жуків — тугий мішок з волосяними стінками; жучихи все життя плетуть його з підібраних шерстинок, щоб перед смертю відкласти яйця. Личинки світляних жуків не мерехтять у темряві — вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зірким у темряві, боляче особливо. Царна пробила волосяний мішок, полетіла шкереберть, знову схопилася на тремтячі ноги — серед розсипів оліїстих ядучих зірок. З пошкодженого гнізда лавиною сипалися личинки; в печері розлігся рик, сповнений болю та люті, — і царна побачила саага зблизька, вдруге в житті. Мить. Морда, що складалася, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп, величезні роздуті ніздрі — він чує її запах!.. Засліплені яскравим світлом каламутні очі. Ще частка миті — й сааг кинувся знову, керуючись тільки нюхом; у білому сяйві розкиданого жучого лігва царна рвонула в боковий, неймовірно вузький прохід. Занадто вузький для величезної туші саага. Роздратований крик звіра, що вдруге упускає здобич. Удруге — бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Відчувала мокрою тремтячою шкурою.  

* * *

 

Сонячний промінь сповз зі стелі на стіну. Паула лежала, відчуваючи, як липне до тіла пітна нічна сорочка. Її нудило. В роті стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М’язи боліли, наче від тривалої виснажливої праці. — Пауло!.. Спізнишся!.. Вона схлипнула. За що?! Уникнути небезпеки — щастя, але кошмар, що повторюється ДВІЧІ?! — Па-ауло!.. Лунко гахнула хлопавка. З-під дверей потягло збіглим молоком. Притиснувшись лобом до вікна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо. Автобус ледве повз на гору, він нагадував важкого, ситого звіра, що сопе від найменшого зусилля; ніч одсувалася від Паули, затягалася туманом, яскраві спогади відходили, проте липкий піт лишався. Вервечкою промайнули велосипедисти — душ десять, усі яскраві, мов іграшки на вітрині. Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсію дітлахи, й кожне урочисто тримало по одній пластмасовій ніжці; гусениця підстрибувала над їхніми головами, мов жива. Перехожі оберталися. Торговець папугами, що примостився коло автобусної зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всміхнувся, поплескав долонею по клітці, рекомендуючи свій товар як найкращий засіб од депресії. Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив її газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що він не проти завести розмову, проте Паула не відповіла. Саме цієї миті під вікном пропливла, обганяючи автобус, непримітна біленька машина з емблемою Робочої глави на даху та на дверцятах. Паула заплющила очі, одначе клята уява вже підсувала картинку — залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло під’їзду. І виносять щось, укрите простирадлом, і злякано перезираються сусідки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» — «Не пощастило…» Не пощастило. Хоч насправді, звісно, пощастило. Двічі уникнути певної смерті — з цим, здається, до психотерапевта йдуть… Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зі сторонніми. Не з другом і не з родичем, а з геть чужою, професійно співчутливою людиною… Ні, соромно. Загавившись, вона проїхала потрібну зупинку. Годині об одинадцятій її покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столі парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортається спіралями, тане білими язичками запашна кавова пара. — Німробець… Ти мене слухаєш чи ні? Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг — але схруль, щонайменше зелений схруль… Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, — вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться… — Егей, Пауло… Ти чого? — Нічого… — вона опустила очі. — Зроблю… — Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться… — Він мені не дасть, — сказала Паула похмуро. У Розганяя злетіли вгору брови: — Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш… — Остання його прем’єра — лабуда без солі, — так само гірко повідомила Паула. — Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше… — Плювати, — Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. — Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися. Паула зітхнула. В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі: — Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути? З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача. Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком: — Міська служба охорони здоров’я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік — йому виповнилося вісімдесят два роки — став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з’явитися на дев’яту тридцять до будинку мерії… — Пауло, що таке? — здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно». Паула ковтнула солону слину: — Слухай… Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати… Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия. — Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там… Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх — вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала. — Кович? Не знаю, що тобі… А, на п’ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена? Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик. Зрідка прикладаючись — з чемності — до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою. — Кович?.. Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком. — Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, — Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно. — Кович… Уся ця отара ідіотів. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусід… А я, дівчинко, — він раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, — а я ніколи в житті нікому гузно не лизав. Так і запиши. Запишу, похмуро подумала Паула. Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залізну урну, не влучив, скептично стис губи: — Кович… Лайно твій Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять… Він раптом узяв Паулу за гудзик. Замисленим довірливим жестом: — Ти, дівчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнісінько ідіотів, тільки й думають… А ти пам’ятай! — він випустив Паулин Гудзик, щоб повчально підняти пальця. Паула похмуро кивнула. Після обіду Розганяй вилаяв її за старі фільми, які вона мала привезти з фільмотеки й не привезла. Фільмотека була за два квартали від студії — Паула пішла пішки, і буйний переможний травень усіма силами атакував тугу, що гніздилася в її душі. Атакував і домігся певного успіху — побачивши в дзеркалі вітрини своє кисле бліде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмішку. Пам’ять м’язів — а її обличчя добре пам’ятало, як усміхатися, — визволила в душі резерви оптимізму; переступаючи поріг фільмотеки, Паула вже наспівувала. Бо довгий смуток стомлює. Бо сьогодні вночі її чекає спокійний сон без сновидінь, і завтра, і післязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона більше ніколи в житті не зустріне саага. Жодного. За законом статистики. І вона розсміялася, і так, з милою усмішкою, вислухала повідомлення бабусі-фільмотекарки, що замовлених фрагментів немає і ще довго не буде. Бабусі було ніяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима: — Якийсь дурень в апаратній пиво розгатив, літрову пляшку… А вони пива нанюхалися — й показилися. Щурі. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, ніщо не працює, світла нема, приїдуть монтери — підлогу здиратимуть… Щурі, вони від пива подуріли. Раніше дротів не гризли, а тепер отаке… Отож, дівчинко, не буде замовлень, з тиждень іще не буде, тут зранку такий тупіт з-під підлоги чувся — страшне… Усмішка на Паулиному обличчі помалу зів’яла. Подякувавши бабусі-фільмотекарці — цікаво, за що, за добру звістку?! — вона побрела назад і, побачивши в дзеркальному склі шикарної машини своє охоплене розпачем лице, навіть не спробувала розгладити зморшку на лобі. Та ну, яка різниця… Розганяй довго мовчав. Як завжди буває в таких випадках, утрачені фрагменти старих фільмів щосекунди набували в його очах дедалі більшої цінності — зараз він повірить, що без них завтрашня передача взагалі неможлива. — Ну, ви даєте… — тихо сказав він нарешті. Паула уривчасто зітхнула. «Ви даєте» — наче то вона поперегризала дроти у фільмотеці!.. — Усе, за що ви беретеся, Німробець, — з тугою в голосі повідомив Розганяй, — усе, за що ви беретеся… То дощ піде, то автобуса нема, тепер от щурі… — Я їх не запрошувала, — сказала Паула щиро. Дуже скоро виявилося, що ілюстрований журнал «Сюжети» не має звички друкувати на першій сторінці зміст. Хочеш щось знайти — будь ласкава, гортай сторінки. Паула гортала. Підшивки були тугі й важкі; «Сюжети» виходили щотижня, товсті, лакові, форматом як невеликий рекламний щит. Паула раз у раз збивалася, розглядаючи шикарні ілюстрації, занурювалася в читання, вивчала добірки про новомодний рух творчого туризму, про конкурс методичних програм для немовлят з несформованим «етичним кістяком», і про останні голосні фільми, і про нові розробки у ветеринарії, і про «культуру свят у складних кліматичних умовах», про нічні клуби, аукціони акваріумних черепашок, про новітні космічні проекти, мистецтво влаштовувати рукотворні гроти та про вечірки за участі рок-зірок. Через дві години, очманівши від інформації, з важкою головою й затуманеними очима, вона наткнулася нарешті на статтю про Рамана Ковича. Художній керівник Психологічної драми сидів у піщаного кольору кріслі, Паула довго й утомлено дивилася в його жовчне, негарне й непривабливе лице. Вона аж бачила, як журналіст, беручи інтерв’ю, звивається в пошуках слабкого місця чи пікантної подробиці, проте всі його випади розбиваються об кам’яну, непохитну самовпевненість першого режисера столиці. «Скажіть, а чому з театру звільнився такий-то?» — «Я не лікар і не можу надавати психіатричну допомогу». — «Газети писали про гучний скандал, коли така-то, відсторонена вами від роботи, намагалася накласти на себе руки…» — «Бідолашна не догравала на сцені, зате в житті переграє кого завгодно. Якщо хтось хоче накласти на себе руки, але його рятують, — виходить, що це вистава…» — «Усі кажуть, що ваша остання прем’єра…» — «А ви її бачили?» — «Н-не вдалося, квитків, знаєте…» — «Квитки всі продано на місяць наперед, але ви все одно спершу подивіться, а потім поговоримо…» Паула зітхнула й вирішила далі не читати, а просто віднести Розганяєві ксерокопію. До вечора — до закриття бібліотеки — її здобиччю стала добірка в журналі «Театр», кілька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Пліткарці» — останню прем’єру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Герої, мовляв, пересуваються тільки колами, як на іподромі, і говорять тільки штампами, як у провінційному музеї, а якщо героїня оголює груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряє від пристрасті — про це в програмці треба писати, оскільки позбавлений темпераменту, безбарвний, як міль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце — так само порожній і так само голосний… Бібліотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопії, відгризла кусень булки, що завалялася в дипломаті, та й побрела додому. У дитинстві їй трапилося побачити одну з ранніх вистав Ковича, тоді ще чергового режисера якогось дрібного театрика; «Дівчинка й ворони» — прем’єра стала вибухом, і навіть через рік квитки все ще неможливо було купити — по них простоювали ночами. Чотирнадцятилітня Паула під ревним наглядом старшої сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», і потім цілий місяць перебувала під враженням, в ейфорії. І потім дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, років десять… Десять років Кович сидів на своєму троні — невідступно. Тобто він, зрозуміло, мандрував по містах і селах, приходив у Драму головним режисером і йшов знову, зникав на рік-два і знову повертався на гребені скандалу, але трон найкращого режисера — і так вважала не одна тільки Паула — бродив за ним, мов вірний кінь. А потім він остаточно осів у театрі Психологічної драми, розігнав половину тамтешніх акторів і набрав натомість своїх людей. Паула бачила кілька вистав — критики захлиналися від захвату, маючи перед очима найзвичайнісінькі прісні глевтяки. Паула зітхнула. Уся родина була в зборі; Влай, Стефанин чоловік, грався з Митиком у настільний хокей, і від його темпераментних кидків чорна шайба раз у раз вилітала за бортик і котилася під диван, і Митик по-начальницькому вказував пальцем, і Влай слухняно ліз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхні самі тільки худющі ноги в спортивних штанях, і повертався задоволений, зі здобиччю. Стефана смажила млинці — дим стояв коромислом; Паула нітрохи не хотіла їсти, але звичний сестрин натиск змусив її насилу прожувати кілька ложок гречаної каші. — А ми про Ковича робимо передачу, — похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати. — Так? — здивувалася Стефана. — Ой як цікаво… І продовжувала перервану розповідь про справи в інституті, про молоду співробітницю, що має колосальні успіхи й приречена на велике майбутнє в науці, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що відбудеться наступного місяця і на якому вона, Стефана, вестиме секцію. Очі Стефанині по-рисячи горіли. Про роботу вона вміла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу. Тим часом чоловіча гра вихлюпнула за межі іграшкового поля; озброївшись віниками, хокеїсти ганяли по квартирі тенісний м’ячик. Паула добиралася до своєї кімнати обережно, мов альпініст на лавинонебезпечній ділянці. У коридорі їй перепало м’ячиком по нозі — Митик захоплено загорлав; Паула щільно зачинила за собою двері, сіла на диван і поставила на коліна жовтогарячу коробку телефону. «Він мені касет не дасть». — «Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?.. Учися, люба, розмовляти з людьми, треба, щоб дав… Зателефонуй йому, похвали останню прем’єру, ну, що хочеш…» Паула скривилася. Власне, що тут страшного? Що важкого й сумного залишилося в житті, якщо саага більше не буде?.. Подумаєш, якийсь зарозумілий режисер. Велике діло… Гудки тривали так довго, що вона вже потяглася до важеля, і саме в цю мить на тому краю проводу почулося похмуре: — Говоріть! Паула розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такої грубої й наполегливої спонуки. — Говоріть, ну?.. — Добрий день, — пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. — Пан Кович? — Ну, — з відразою підтвердила слухавка. — Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво… — Ім’я режисера. — Що? — запнулася Паула. — Ім’я режисера передачі, не ти ж її робиш, так? За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо. — А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про… — Він що, сам не може подзвонити? — А… Я асистент і хотіла б… касети… — Потім, — сухо кинула трубка. — Я зайнятий. Короткі гудки. «Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар’єру — вчися…» Паула зітхнула. Видно, кар’єри їй не зробити ніколи.  

* * *

 

Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі. Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем — і так уже ситий… Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, — різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою — і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами. Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак — дедалі ясніше й чіткіше — усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо. Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, — дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася. Її шукали. Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам’яною долівкою, грузне в мохах… Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили. Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою і звідки її вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолів потрапив на чиїсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском — інші його родичі врятувалися, забившись у нори. Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був єдиною зброєю, здатною її захистити. Застукотіли по камінню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певної смерті, і незабаром стукіт ратиць завмер удалині — навіть згуки згасли, з’їдені мохом та відстанню. Потім метнулися, з тупотом розбіглись, недопарувавшись, барбаки. Царна стояла, і їй здавалося, що все живе в Печері тремтить, розбігається, ховається, з жахом звільняє дорогу смерті, що суне по коридорах. Тупіт ніг, звуки квапливих кроків; між царною і тим, що наближалося, дрімав після трапези ситий схруль. Глухе ухкання. Гуркіт, струс стін, жалісний крик. Очевидно, схруль спросоння вирішив вступити у двобій, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги відступити… Царна затамувала нерівне дихання. Розрядивши злість у сутичці зі схрулем, переслідувач зупиниться… Його інстинкт на сьогодні вдоволений, він не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслідування… Вона помилилася. Тепер її вуха ловили вже відлуння кроків. Ледь чутний тріск зеленої підстилки — бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно… Вона й досі стояла. Уже розуміючи необхідність утечі, вже усвідомлюючи безглуздість опору. У наближенні того, хто її шукав, була якась гнітюча невідворотність. Неначе там, уперше, біля води, було допущено помилку. І те, що не здійснилося тоді, обов’язково відбудеться сьогодні — зараз… Ледь чутний звук виник наприкінці коридору — і тоді вона не витримала й побігла. І відразу зрозуміла, що переслідувач побіг теж. Усе повторювалося, але тепер вона не вірила в порятунок. Зливалися перед очима мерехтливі плями лишайників; звук ратиць, наполовину з’їдаючись тонким шаром моху, метався серед кам’яного громаддя, і аж в останню мить царна знаходила прохід. Хвилина — й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмітів, метнулася в перший-ліпший коридор — і помилилася, бо там виявився глухий кут. Спочатку голий камінь, дзенькаючи під ратичками й надаючи світові ясного об’ємного звучання, порадував її і вселив надію, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нічого. Що звук повертається, відбиваючись од нездоланної перешкоди, що перед нею стіна. І вона хотіла розбитися об стіну з розгону — проте природна живучість не дозволила. Коридор загинався догори; царна стояла в найвищій його точці, спиною до порослої мохом перешкоди. Тут усе поросло мохом, тут було розкішне пасовище, а в глибокій розколині, прихованій пишним зелено-коричневим килимом, бігла цівка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою… Царна дивилась у вічі своїй смерті. Сааг був великий навіть для їхньої породи. У жертву втупилися жовтуваті, широко посаджені очі з величезними, байдужими до темряви зіницями. Другою парою очей здавалися роздуті ніздрі; на третю — і четверту — пару скидалися, волого поблискуючи, чорні ікла. Передні лапи саага, широкі, мов щітки, приховували в собі по два набори втяжних пазурів. Вигнутих ножів, що вміють протикати жертву наскрізь. Чорна короткошерста шкіра щільно облягала могутні, бридко випнуті м’язи; сааг був на вершині форми. Не молодий і не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врешті-решт досяг свого. Царна важко дихала. Холодний вітер Печери торкався прогалини на грудях, і їй здавалося, що крижані пазурі вже добралися аж до серця. Ледве чутно шелестів під мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте ніжного дзюркотіння він чути не міг; круглі вуха-мушлі здригнулися, готові похилитися. Сааг рушив уперед. Безпорадність жертви додавала майбутньому вбивству своєрідного солодкуватого присмаку. Сааг ішов — радше, тік назустріч загнаній царні. Переливалися м’язи під лискучою чорною шкірою. Царна дивилась; у ту саму мить, коли її смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченої тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити. Вона стала дибки; рух скоріше жалюгідний, ніж грізний. Її крихітні ратички не спроможні завдати саагові шкоди, а виводячи з-під кидка шию, вона тим самим підставила під кістяний ніж свій ніжний, з підпалинами, живіт. Сааг це зрозумів, однак у ту ж саму мить його м’язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану від очей розколину. Те, що відчували круглі вуха царни, виявилося для саага несподіванкою. Сп’янілий од своєї влади, ошалілий од смаку ще не пролитої крові, здивований поривом безпомічної жертви, він припустився помилки — не пов’язав у свідомості запах води та образ розколини, по якій ця вода, здебільшого, тече. Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколині, роздратований рев підхльоснув царну — стрибнувши з місця, вона пролетіла аж попід самою кам’яною стелею, над головою ревучого звіра, над арсеналом іклів та пазурів, над неспроможною люттю, над криком про несправедливість та нечесну гру; вона мчала, нічого не тямлячи й нічого не відчуваючи, і тільки інстинктивно вишукувала серед каміння єдино правильний, невидимий для ока вихід.  

* * *

 

Лора злякалася, почувши у слухавці її голос. — Паула?! Що з тобою, я тебе навіть не впізнала… — Я занедужала, — сказала Паула хрипко. — Я… хвора. Лора помовчала. Запитала обережно: — Лікаря викликала? — Я сьогодні вдома попрацюю, спитай у Розганяя… Можна, я сьогодні вдома попрацюю. Я йому… інтерв’ю розшифрую. Я захворіла… Лора зітхнула: — Я передзвоню… І передзвонила через хвилину: — Добре, один день маєш, але щоб усе інтерв’ю, щоб на завтра, і щоб матеріали про Ковича… Щось від болю прийми, Пауло. — Ага, — сказала Паула й поклала слухавку. Стефана примусила її поміряти температуру, хоч Паула й повторювала похмуро, що ніякої температури в неї немає й бути не може. Стефана не заспокоїлася, поки сестрині заяви не було підтверджено показами термометра; досвід численних Митикових хвороб привчив її вірити, що як немає температури, то про серйозну хворобу не йдеться. — Пауло, ти сьогодні вдома? Я тоді малого в садок не поведу — і дощ, і все одно вже спізнилися… Добре? Паулі було все одно. Сидячи на широкому підвіконні, вона байдуже дивилась, як Стефана — величезна бузкова парасолька — біжить через мокрий двір; під дощем білі плити доріжки здавалися скляними. По шибці скочувались краплини, Паулі здавалося, що весь великий світ, у якому вона звикла почуватися мов удома, — що цей світ пливе, стікає, гойдається. — Пауло! А ти отак не вмієш!.. Задоволений Митик стояв обома ногами на двох великих термосах. Скориставшись тітчиною розгубленістю, він устиг продемонструвати, чого саме Паула не вміє, — зістрибнув з саморобних котурнів, од чого зелений термос перекинувся й покотився, а червоний лунко тріснув розтрощеною колбою. — Усе розкажу мамі, — повідомила Паула байдуже. Митик засміявся; Паула знов обернулася до вікна. Царна НЕ ПОВИННА три ночі підряд рятуватися від того самого саага. Тобто вона, звісно, МОЖЕ тричі від нього врятуватися… Як не виключено, що соняшникові зернята, висипавшись з торбинки, складуться на підлозі в графічне зображення статуї Натхнення. Немає таких фізичних законів, щоб насіння не склалося в картину. Та чомусь ніколи не складається!.. Паула закусила губу. Виявляється, вона все життя підсвідомо цього боялася — у неї, напевно, психічне відхилення. Вона справді хвора, тільки не так, як думає Лора, і геть не на ту хворобу, на яких знається озброєна градусником Стефана… — Пауло, а давай у хокей!.. Не обертаючись, вона хитнула головою; Митик загорлав так пронизливо, що у Паули запаморочилося в голові: — Ну давай… Закусивши губу, вона загатила в Митикові ворота три шайби підряд; на четвертій вражене самолюбство юного спортсмена викинуло фортель, Митик з люттю жбурнув шайбу під крісло й пішов сердитись на кухню. Паула полегшено зітхнула й знову вилізла на підвіконня. У принципі, вона може подзвонити в анонімну психіатричну службу. Хоч зараз. Втім, краще, зрозуміло, з телефону-автомата… Вона пояснить, що і як, і попросить поради. Незручно й обтяжливо, та все ж краще, ніж… Зрештою, є ж якісь стимулятори. Які усувають сон. На день, на два… Скільки людина може протриматися?.. «Сон її був глибокий, і смерть настала природно…» Та ні, те, що витворяє цей сааг, — воно ж узагалі ні в які ворота не лізе!.. От кому треба звернутися до психіатра, якщо він, звісно, не хоче, щоб його незабаром прибив, як скаженого, якийсь єгер… Митик підозріло довго мовчав. Паула відігнала важкі думки, посиділа, прислухалася, потім тихенько встала й пішла на кухню. Ще в коридорі до неї долинуло зосереджене Митикове бурмотіння: — Поворот, поворот… Пряма доріжка… Поворот… Куди, куди?! Це не за правилами… Отут поворот, поворот… Паула зазирнула. Посеред кухні стояв рачки захоплений Митик; з розсипаних кісточок доміно складено було подобу лабіринту, і юний натураліст водив по ньому прутиком з віника, причому Паула не одразу роздивилася, що головним персонажем гри став очманілий, середніх розмірів тарган. — Митику, тьху! Митику, яка гидота, негайно помий руки! — Я його руками не торкаюсь, — буркнув Митик, не відриваючись од гри. — Ану не муч комаху! — Я не мучу… — Ти слухатимешся чи ні?! Скориставшись хвилинною неуважністю маленького дослідника, тарган вирвався з лабіринту й пірнув у щілину під мийку. Митик обурено залементував; Паула мовчки взяла його під пахви й потягла у ванну, Митик вирвався, ображений, схопив пригорщу кісточок од доміно й жбурнув об стіну: — Ти! Нащо! Чого ти мені заважаєш?! Ти мені заважаєш!! Паула плюнула, розвернулася й пішла; хотіла замкнутись у своїй кімнаті, але поверх незастеленої постелі грудкою валялася нічна сорочка, і Паула здригнулася, наче їй показали труп. Так і не наважившись торкнутися до власної постелі, вона взяла зі стола диктофон, папір і ручку, вийшла у вітальню, вмостилася в кріслі й почала розшифровувати якесь довге, нудне й безглузде інтерв’ю. «Як ви вважаєте, чому жанр еротичної прози так тяжко прокладає собі дорогу в сільській місцевості?» — «Бачите, те, що ми звикли називати еротичною прозою, це насправді поглиблений егопсихологічний шар…» У потилицю Паулі вдарив крижаний струмінь води; підскочивши, вона впустила диктофон. Митик, озброєний водяним пістолетом, негайно чкурнув у ванну й замкнувся зсередини. Поглиблений егопсихологічний шар. Паула побродила по кімнаті, бездумно поводила пальцем по запилюженому екрану телевізора; дощ за вікном ущух, засяяло сонце. Митик просидів у ванній півгодини, і причиною його посидючості виявилася картина, яку він малював на великому дзеркалі Паулиною новою помадою. Паула вивчила телефонний довідник, у якому номерів анонімної психіатричної допомоги виявилось аж дванадцять — на різні випадки життя; по обіді повернулася Стефана, Паула мовчки передала їй притихлого пошкодерника й вийшла надвір, бгаючи в кишені папірець з переписаними телефонами. Вона сподівалася, що обраний нею для першого дзвінка номер — «інформаційно-консультативна служба» — буде вимкнений чи зайнятий; слухавку взяли одразу ж, без гудка: — Добрий день, — привітався м’який жіночий голос. — Добрий… — відгукнулася Паула автоматично. — Ви подзвонили нам — ви потребуєте допомоги? Паула ковтнула слину. — Я відповім на всі ваші питання. І повірте — все, про що ви збираєтеся запитати, цілком природно і нічого соромитись не треба. Паула мовчала; стінки телефонної будки відгороджували її від світу звуконепроникним синюватим панциром. У будці вона почувалася на диво надійно. Надійніше, ніж удома. — Я три ночі підряд… потрапляю… туди. Пауза була така коротка, що, можна сказати, її й не було; жінка в слухавці не перепитувала: — Так, це рідкісний випадок. Здебільшого ми потрапляємо в Печеру не частіше, ніж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервової системи в спокійному стані… Може, останнім часом ваше життя різко змінилося? Щось нове, сильні емоції, які вимагають виходу? Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденні Розганяєві догани навряд чи можна вважати сильним подразником… — Ні. — Гм… Можливо, причина чисто фізіологічна. У підлітків це пов’язано з гормональною перебудовою, у молодих жінок… Ви ж молода, судячи з голосу? Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачає дещицю своєї анонімності. — Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся — тепер, імовірно, ви потрапите в Печеру не раніше, ніж тижнів через два… — Це ще не все! — вигукнула Паула. — Я слухаю, — голос у трубці посерйознішав. — Я… тричі… усі ці три рази… на мене полював той самий… — Не хвилюйтеся, — м’яко попросила жінка в слухавці. — На вас полював хижак? — Сааг, — видихнула Паула. Жінка в слухавці зрадила своє збентеження секундним мовчанням. У Паули спітніли долоні. Їй дедалі дужче хотілося кинути слухавку на важіль. — Я вам співчуваю, — промовила нарешті жінка. — Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу… — Але тричі! Тричі!! — Не хвилюйтесь… Усе минуло. — Ану ж він… знову?! — Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слід розглядати те, що з вами сталось, як щось цілком неможливе. Такі випадки рідко, та все ж бувають, це як народження сіамських близнюків, сумно, однак при нинішньому рівні медицини аж ніяк не трагічно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажанні можете скористатися, вам відповість консультант, що спеціалізується саме на багаторазовій небезпеці… Ви записуєте? — У мене немає ручки, — сказала Паула розгублено. — Не страшно… Ви будь-якої миті можете передзвонити по цьому телефону, і вам продиктують… Та насамперед — не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками інших людей. Переважна більшість їх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть нові страхи — ви завжди зможете зателефонувати… — Якщо прокинуся, — пробурмотіла Паула глухо. — Спробуйте прийняти легке заспокійливе… — Добре. Дякую. Паула повісила слухавку. По той бік вулиці, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонці чудова доглянута машина. Паула блідо всміхнулася. Вона дала зрозуміти незнайомій жінці, що її розради ніяк на Паулу не подіяли, — однак це була неправда. Подіяли. Подіяли аж так, що, повернувшись додому, вона насамперед подалась у свою кімнату й ретельно, без усяких зайвих думок, застелила ліжко, яке досі так її лякало.  

* * *

 

— …таким чином відсоток результативної агресії становить на сьогодні три і вісім сотих відсотка. За минулі десять діб виявлено дванадцятеро осіб, чия норма агресивної поведінки перевищувала встановлене число у два й більше разів… Десятьох ліквідовано. Двоє перебувають під посиленим контролем; усі показники за минулу декаду перебувають у рамках норми і дозволяють охарактеризувати ситуацію загалом як стабільну. Худорлявий жовтолиций чоловічок нарешті підняв очі від блокнота. Його трикутне обличчя було навдивовижу схоже на емблему — емблему Робочої глави, вшиту в лацкан його строгого піджака. Обличчя як емблема — виразне й абсолютно непорушне. Певний час тривала пауза. Люди, що зібралися тут за круглим столом, чогось чекали. Проте ніхто не хотів починати розмову перший. — Дякую… — пробурмотів нарешті дебелий бородань, чиє крісло здавалося вищим і вагомішим за інші. — А тепер… що ж. Тепер щодо антивіктимної поведінки. Щодо цього дикого випадку, про який ви згадали… Дикого, оскільки максимальний зареєстрований індекс антивіктимності… сто дев’яносто три, якщо не помиляюся? — Не помиляєтеся, — неголосно проказала єдина за столом жінка, повна, зі звичайною зовнішністю домогосподарки. Погляди звернулися на неї, а вона продовжила перервану справу — шліфування нігтів маленькою, з тьмяним поблиском, пилочкою. Чоловік з трикутним обличчям і емблемою на лацкані кашлянув, наче йому зненацька задерло в горлі: — У нашому випадку — майже триста відсотків, пане координатор. Бородань підняв брови: — Тобто? Ви, сподіваюся, цілком виключили випадковість, помилку, ненавмисне перекручування фактів? Чоловік з трикутним обличчям дозволив собі скривджено стиснути губи: — Робоча глава помиляється нечасто, пане координатор. — Слідчий експеримент? — Імовірно, буде потреба. Проте… не найближчим часом. Спричинення психологічних травм, не сумісних з життям… Люди за столом засовалися в кріслах, всідаючись зручніше, — так, наче у всіх одночасно затерпли ноги. — Чи не було нестандартної поведінки з боку хижака? — продовжував допитуватись бородань. — Можливо, незавершена агресія? Чи, навпаки, перевищення припустимого індексу? Його співрозмовник ледь підняв підборіддя: — І нам спадало на думку це питання. Спеціальне дослідження підтвердило: хижак діяв стандартно, в рамках своєї особистої норми агресії. Вона в нього досить висока… Інша річ, що саме в цьому випадку перевищення визначити складно — занадто нестандартна, е-е-е, ситуація. Але, треба сказати, ця людина сама пішла на те, щоб дати інформацію… Про всяк випадок ми взяли її під контроль. — Дивовижна передбачливість, — неголосно зронила жінка. І поклала пилочку на стіл. — Охоронна глава чимось незадоволена? — поцікавився чоловік з емблемою. Жінка підвела погляд; на її заплилому, позбавленому косметики лиці сиділи чіпкі, мов гаки, пильні очі. — Охоронна глава, — жінка говорила недбало, з її голосу можна було подумати, що вона розмовляє з подругою по телефону, — має дані про витік інформації… скажімо так, про можливість такого витоку. Якийсь час було тихо. — То можливість витоку чи витік? — повільно перепитав бородань. — Маніакальна підозріливість, — сказав чоловік з трикутним обличчям, погладжуючи свою емблему, — це необхідна особливість охоронних структур… Факти? Жінка помовчала, пронизуючи його поглядом. Потім обернулася до бороданя: — Охоронна просить повноважень для роботи з цією… несподіваною проблемою. — У нас виникла не тільки проблема, але й можливість, — неголосно сказав чоловік, що сидів навпроти. У нього було вузьке, смагляве, ледь асиметричне лице, дуже яскраві, ясно-зелені очі й низький, часом аж до глибоких басів, голос. Говорячи, він не зводив очей з екранчика кишенькового комп’ютера — там змінювалися мальовничі поєднання барв. — Я знав, що Пізнавальна зацікавиться, — з напруженою усмішкою проказав бородань. — Так, пане координатор. Ми вже зацікавились. Небувалий в історії випадок, небувало високі показники… Пізнавальна просить повноважень для себе. — Виняткових, — упівголоса додав блідий юнак, що сидів поруч. — Природно, — смаглявий підняв брови. — Природно, виняткових, Пізнавальна здатна подбати і про спостереження, і про безпеку, і про… — Охоронна висловлює протест, — голос повної жінки зберігав байдужість, проте очі блиснули так, що бородань у кріслі нервово моргнув. — Це гра з вогнем! Відомі всім нам сили не втратять нагоди… А всяка інформація, що якимось чином од нас витече, рано чи пізно потрапить до них. — Факти? — скривджено повторив чоловік з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нігтів. — Факти, докази, що підтверджують наявність витоку? Чи буде, як того разу? Смаглявий нарешті відірвав свої зелені очі від барвистих поєднань на екрані. Ледь усміхнувся; подивився собі на руку, потім на повну жінку з очима, як сталевий гак. — Порушення людських прав… суб’єкта, — він загнув одного пальця на своїй смаглявій руці. — Спричинення травм, не сумісних з психічним здоров’ям… — другий палець. — Репресивні заходи, що суперечать кодексові Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна? — Вам не слід говорити в такому тоні, Тодіне, — знехотя огризнулася жінка. — Ви чудово розумієте, що ваші дослідження теж не теє… Як ви, цікаво, збираєтесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цікавить… — Який нас усіх цікавить, — холодно зауважив смаглявий. Жінка вишкірилася, й цей вишкір страшнувато контрастував з м’якими рисами домогосподарки. — Добрий Лікар використовував методи, що призводили до каліцтв, — ніби нічого й не сталося продовжував смаглявий. — Ми сподіваємося… знайти інший шлях. Жінка гмикнула, всім своїм виглядом тавруючи співрозмовника за неправду. — Одне можу сказати напевно, — на обличчі смаглявого не здригнувся жоден м’яз, — дві Глави навколо об’єкта не тупцюватимуть. Або Пізнавальна, або ми втрачаємо свій шанс. Стало тихо. Чоловік з емблемою Робочої глави нарешті всівся в кріслі й полегшено відкинувся на спинку — немовби все, що буде далі, його не стосувалося. — Тодіне, — повільно, ніби міркуючи, запитав бородань, — ви справді можете… одержати ТОЙ результат? — Майже напевно, — пробурмотів зеленоокий, дивлячись на світний екран. — Ви розумієте, що це означає? — Розумію краще за вас! — глибокий голос смаглявого прозвучав несподівано різко. — Чудово розумію, що… але якщо ми сховаємо голову в пісок — ми програємо майже напевно! Метод Доброго Лікаря спливе рано чи пізно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Досліджувати механізм… Донор з’являється раз на сто років! ТАКИЙ донор! Така можливість, а ви… — Який темперамент, — жінка криво посміхнулася. — Розумію, Тодіне, чого ваші пацієнти так вами захоплюються… А пацієнтки особливо. — Ви мені лестите, — відгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. — Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне. — Ми не зможемо забезпечити герметичність інформації, — жінка міцно стисла губи, одразу ж утративши подібність з домогосподаркою. — Охоронна категорично проти. — Це її природний стан, — утомлено пробурмотів зеленоокий. — Не треба, Тодіне, — роздратовано зронив бородань. — Усі нервуються… Ваш проект справді може спричинити руйнування особистості донора? Зеленоокий мовчав. Люди за круглим столом чекали його відповіді, але він мовчав, і відблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним. Чоловік з лицем, як емблема, складав білий аркуш паперу. Удвоє, учетверо, увосьмеро, ушістнадцятеро… Жінка з зовнішністю домашньої господарки тарабанила нігтями по своїй пилочці. На щоках її палали червоні плями. Блідий юнак за плечем зеленоокого нервово сопів. Двоє похмурих чоловіків, що сиділи праворуч і ліворуч від жінки, похмурніли дедалі більше. По периметру великої круглої кімнати йшла, опустивши хвоста, невелика сіра кішка. Ледь чутно гурчав кондиціонер. — Починайте, Тодіне, — поволі мовив бородань. — Починайте, але… в разі застосування травматичних методів вам будуть потрібні особливі санкції. Звертайтеся в координатуру. Жінка рвучко підняла голову — бородань зупинив її порухом руки. Сказав сухо, ні до кого зокрема не звертаючись: — Повноваження за фактом антивіктимної поведінки передаються Пізнавальній главі і панові Тритану Тодіну особисто. Пізнавальна глава повинна особливо дбати про збереження інформації і по змозі щадити людські права суб’єкта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цілком вирішено. Чоловік із зеленими очима відкинувся на спинку крісла. Якщо він і був задоволений — зовні це не проявилося ніяк.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка