Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка9/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Частина п’ята

ДВОБІЙ

Оксамитова пітьма.

Він лежав на гладких дошках, які здавалися м’якими, ніби перина. Неба не було, але й стелі також не було.

Коли сокира торкнулася шиї довгим, холодним, як змія, лезом… Невже правду казала одноока баба, що гляділа його в ранньому дитинстві, невже після смерті справді настає нове життя? Гладкі дошки… Зажди-но, хіба не казала одноока нянька, що тіло залишається на землі, аби його поховали? А хіба здатна моя душа відчувати ці затишні дошки, це турботливе тепло, що йде зусібіч? А ось потягло протягом… О Небо, та де ж це я?

Лагідно потріскують поліна у вогнищі. ВІТАЮ ТЕБЕ, МАРРАНЕ.

Хто сказав — вітаю? Хіба можу я вітатися сам із собою?

Тихий сміх.

Я чув уже цей сміх, але тоді я чомусь боявся його, а тепер…

Руал поворухнувся — тіло слухалося, і ні болю, ані страху. Світло… Звідкіля світло? Ось, від вогнища, і ще збоку, нізвідки, два широкі промені, що лягають колами на дошки. Опукло проступають дрібні нерівності, квадратні голівки цвяхів…

Він поволі підвівся. Озирнувся, намагаючись звикнути до півмороку. Клітка, паяци, град гнилих овочів, колода — коли це було? Рік тому, хвилину тому?

Він обережно рушив уперед, розсовуючи прозорі тканини, що каскадами звисали згори. Шукав, виглядав, чомусь упевнений, що неодмінно знайде того, хто…

НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ.

Він здригнувся і зупинився.

НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ. Я ТУТ. Я В ТОБІ. Я ВЖЕ ПОЧАСТИ — ТИ.

Хто ти?

ТВОЯ СУТНІСЬ. ТИ ОБРАНИЙ.



Ким?

ДОЛЕЮ. СИЛОЮ. НЕ РОБИ ЗДИВОВАНИХ ОЧЕЙ — ТИ ЗНАВ ПРО ЦЕ РАНІШЕ. ПРО ЩО ТИ ДУМАВ, КОЛИ БУВ МЕБЛЯМИ В ДОМІ ТОГО, ХТО ТВОГО НІГТЯ НЕ ВАРТИЙ?

Вражений, Руал торкнувся долонями твердих мережив, які віялом спадали з темряви. Хтось говорив з ним зсередини — зовсім так само, як тоді, на дорозі, коли здавалося, що божеволієш…

О Небо, та я ж втратив розум! Тільки божевільна фантазія здатна створити, витягти з небуття це місце — голі дошки, збоку — стіни, каскади, віяла тканин, а там он — посеред рівного майданчика тріскотить полінами звичайне домашнє вогнище… Я марю. Я пропащий.

Тихий сміх.

ТИ ДОВГО БУВ ПРОПАЩИЙ. ТИ СУМУВАВ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ МАГІЧНОГО ДАРУ, А ТОБІ ВГОТОВАНА БУЛА МОГУТНІСТЬ, У ПОРІВНЯННІ З ЯКОЮ СИЛА ЧАКЛУНА — КУМЕДНА Й БЕЗГЛУЗДА ІГРАШКА. А ТЕПЕР ТИ СУМНІВАЄШСЯ? ТИ НАСТІЛЬКИ ЗВИК ДО РОЛІ ЖЕРТВИ? ЗАЗИРНИ СОБІ В ДУШУ, МАРРАНЕ! ТИ ПОБАЧИШ ТАМ — МЕНЕ.

Ільмарранену стало страшно.

НІ, НЕ БІЙСЯ. БОЯТИМУТЬСЯ ТЕБЕ. ТЕБЕ, ОБРАНЦЯ. А ТИ ОБРАНЕЦЬ, І ТИ ЦЕ ЗНАВ.

Але ж я справді знав!

Знав, коли мене прив’язали до сідла й тягли за конем багато верст, підхльоскуючи мисливським батогом.

Знав, коли мене шмагали, і знав, коли розчавленим хробаком корчився у гнилій канаві.

І коли обшарпаний блукав дорогами, й коли вмирав із голоду, якщо хто-небудь через жалощі не давав мені шматка хліба!

Я товаришував із цими нікчемними, мерзенними тваринами, якими вдосталь заселено землю. І я зробив їм стільки добра, а вони віддячили мені підлістю, зрадництвом, гниллям у обличчя, жадібним виттям юрби, що забавляється, ешафотом.

Одна величезна, сита, глузлива пика. О Небо, чого ж ви варті?!

ЩО ТИ З ЦИХ ВІЗЬМЕШ? ЗГАДАЙ ІНШИХ.

Судома пройшла по тілу Маррана. І цілком виразно він побачив передпокій із двома потворними рогатими вішаками — праворуч і ліворуч від дверей. І вони сукають руками-гаками, роззявляють роти — круглі дірочки від сучків на полірованих підставках, і молять, молять про пощаду!

Легіар.

Ест.


Легіар.

Мене здолали. Мене розтоптали. Мене викинули, не вдостоївши погляду. Мене вважали смиренним і безпомічним. Скинули з рахунку. Вилучили з колоди. У яму. У лайно. У безвість. В усвідомлення, що від смерті моєї нічого, ні-чо-го не зміниться. Розчавили мимохідь, як комашину на дорозі, розмазали по землі й забули. Залишилася грудочка слизу, що жалібно скиглить, всотується в землю!

ТИ ЗГАДАВ, МАРРАНЕ. ТЕПЕР ТИ ЗГАДАВ. АЛЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ ДО МАГІВ НЕ ВІЧНІ. ЯК НЕ СТАРАЛИСЯ, ВОНИ НЕ ЗМОГЛИ ПЕРЕТВОРИТИ ТЕБЕ НА НІЩО. ВОНИ — ТІЛЬКИ КРАПЛІ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО МОРЯ, В ТОЙ ЧАС ЯК ТИ ПОРОДЖЕНИЙ, АБИ НАКАЗУВАТИ, ВЕРШИТИ, ПІДКОРЯТИ. ВОНИ ПОПЛАТЯТЬСЯ.

Чого ж ти хочеш?

НЕ ВІДРАЗУ. ПОСЛУХАЙ. СВІТ ЗМІНЮЄТЬСЯ, ЗМІНИ ЦІ ДОБРОЧИННІ. ТИ ДОПОМОЖЕШ СВІТОВІ, Й ТИ ДОПОМОЖЕШ СОБІ. ТВОЯ МОГУТНІСТЬ НА ПОРОЗІ, АЛЕ ВОНА НЕ ВВІЙДЕ БЕЗ ТВОЄЇ ДОПОМОГИ. ВІДЧИНИ ДВЕРІ.

Двері?


ВІДЧИНИ ДВЕРІ В КІНЦІ КОРИДОРУ. Я ВВІЙДУ.

То хто ж ти?

ТВОЯ СУТНІСТЬ. СПРАВЖНІЙ ТИ. ВІДЧИНИ, І Я ВВІЙДУ У СВІТ.

Марран відчував, як охоплюють його з голови до ніг гарячі й крижані хвилі. Калатало серце, калатало не в грудях, а ніби в горлянці. Танцювало перед очима вогнище.

Навіщо тобі у світ? Чому я маю тебе впустити?

ОБРАНЦЮ, Я НЕСУ ТОБІ ВЛАДУ. СВІТ ВІДЧУЄ ТЯГАР ЦІЄЇ ВЛАДИ. ВІН ЗАПЛАЧЕ СПОЧАТКУ, АЛЕ Й ПЛАЧУЧИ ПРОСЛАВИТЬ ТЕБЕ. ВІДЧИНИ Ж БО ДВЕРІ!

Та ти хочеш… Хочеш, щоб я впустив у свій світ чужинця?

Сміх.


А ТИ ХІБА НЕ ЧУЖИЙ У ЦЬОМУ СВІТІ? О, ЦЕЙ НЕЗДАРНИЙ, СЛІПЕНЬКИЙ СВІТ, ЯКИЙ УБИВАЄ НАЙКРАЩИХ! ЧОМУ ТИ ВИРІШИВ, ЩО ВІН ТВІЙ?

Цей світ?

…НЕ ВАРТИЙ ТЕБЕ. ЩО ТАКЕ ВІН? ЯКІ ЗАКОНИ КЕРУЮТЬ ЧЕРЕДАМИ ДРІБ’ЯЗКОВИХ, ПІДЛЕНЬКИХ, НЕДОЛУГИХ ЛЮДЦІВ? МАГИ — ТІ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ПАНАМИ Й ВОЛОДАРЯМИ, АЛЕ ВДУМАЙСЯ — ЧИМ ВОНИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД ІНШИХ?

Маги… «Отут він доречний, як ніде»… І повісив важкого кожуха на мої скорчені пальці!

ТИ, МОЖЛИВО, ВВАЖАЄШ ЦЕЙ ПОРЯДОК ІДЕАЛЬНИМ? МОЖЕ, ЦЕ ЄДИНО МОЖЛИВИЙ СПОСІБ ВЛАШТУВАННЯ СВІТУ?

А хіба можна вибирати?

ПІДІЙДИ ДО ВОГНИЩА.

Він виплутався з мережив і мішковини, зробив крок до вогнища — надійного й затишного.

Вогнище було дбайливо обкладене великими світлими каменями, закіптюжений кутень над ним був порожній. Але вогню, виявляється, й не було, тільки зім’ятий червоний папір та мерехтливе світло. Руал торкнувся каменя ногою — той піддався, легкий і порожній зсередини. Ільмарранен обійшов навкруги і з жахом переконався, що таке справжнє й просте вогнище з вивороту виглядало жалюгідно й неприродно.

РЕЧІ МАЮТЬ ДРУГИЙ БІК. БАЧИШ?

І кам’яне кільце вогнища, й саме вогнище розсипалися порохом, перетворилися на купу сміття. ТЕ САМЕ БУДЕ ЗІ СВІТОМ, ОСКІЛЬКИ СВІТ НЕДОСКОНАЛИЙ. Світло ж, яке випромінювало вогнище, не зникло, посилилося, і в цьому світлі Руал розгледів зовсім поруч, за кілька кроків, край бездонного провалу, а збоку, там, де не було тканини — голу стіну й вузький коридор. БАЧИШ? У КІНЦІ КОРИДОРУ ДВЕРІ, А ЗА ДВЕРИМА — ЖИТТЯ, ВЛАДА, НОВИЙ ЧАС.

Чия влада?

ТВОЯ.

А ти? Чого хочеш ти, яка твоя частка в цій владі?



ДУРНИКУ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, КОЛИ ТИ ВІДЧИНИШ ДВЕРІ. МЕНЕ НЕ БУДЕ, ТОМУ ЩО Я СТАНУ ТОБОЮ. ТИ Ж СТАНЕШ МНОЮ.

Ані звуку, ані віяння вітру не долинало з разверзнутої за два кроки безодні. Не рухалися косі промені світла, що колами лягали на дошки.

Ким я тільки не був! Вішаком. Був знахарем і ворожбитом. Був хробаком. Бурлакою. Але й лавою з вулкана теж був, пам’ятаєш? Тепер ти хочеш, щоб я приміряв нову личину?

НЕ ЛИЧИНУ. СУТНІСТЬ.

Сутність…

Руал струснув головою. Темрява, тиша, той, хто говорив з ним ізсередини, — все це знову здавалося маною, маренням.

Я не хочу бути тобою. Я не хочу бути ніким, крім себе, зрозуміло? А зараз дай мені піти. Я стомився.

Сміх.


ІДИ, БУДЬ ЛАСКА. СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС СОКИРУ ЗАНЕСЕНО. ТА ЩО ТАМ! ІЗ МИТІ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ, З ПЕРШОГО СЛАБКОГО КРИКУ ВСІ СОКИРИ В РУКАХ УСІХ КАТІВ ЦЬОГО СВІТУ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ. ІДИ Ж БО!

Руал ступнув убік, і миттю лезо велетенської сокири впало згори, з оксамитового небуття, впало і встромилося в дошки. Він відсахнувся; лезо здригалося, відбиваючи світло тьмяними, заплямованими чорним боками.

ЦЕЙ СВІТ ПОВНИЙ КАТІВ. УСІ КАТИ ШУКАЮТЬ ТВОЄЇ ШИЇ, МАРРАНЕ.

Руал стиснув зуби й кинувся в пітьму гігантських портьєр.

Під ногами в нього розкривалися квадратні отвори, він ледве встигав відсахнутися і, сахаючись, бачив на їхньому дні дивовижні зубцюваті механізми, які здригалися, мов живі. Петлі мереживних гірлянд захльостували його, збивали з ніг. Задихаючись, він вирвався із задушливого полону ганчір’я — і знову опинився там само, на дощаному голому п’ятачку, на краю безодні.

МАРРАНЕ, ТИ НЕ ЗРОЗУМІВ. ВОНИ УБ’ЮТЬ ТЕБЕ, МАРРАНЕ. ТАКІ, ЯК ТИ, НАРОДЖУЮТЬСЯ РАЗ НА ТИСЯЧОЛІТТЯ.

Він потер підборіддя, де було садно від удару об розмальовану, як барабан, колоду.

ТИ ОДИН МОЖЕШ СТВОРИТИ ГРЕБЛЮ ДЛЯ КАЛАМУТНОГО ЛЮДСЬКОГО ПОТОКУ. ТОБІ ДАНО ПРИБОРКАТИ ЦЕЙ ПАВОДОК НЕЧИСТОТ, ЯКИЙ ПЛЯМУЄ ЗЕМЛЮ. І ТИ ЗДАСИСЯ?

Я зроду не здавався. Я Ільмарранен.

ТИ НЕ ЗДАВАВСЯ. АЛЕ ВОНИ — ВОНИ ВІДДАДУТЬ ТЕБЕ КАТАМ.

Потворна кругла річ підстрибнула, викотилася з темряви. У Руала волосся стало сторч — то була голова, людська голова з ще живими, безтямно виряченими очима, які досі кліпали; трепетні артерії судомно стискалися, і з них, пінячись, цебеніла густа кров.

Голова нарешті завмерла, очі востаннє смикнулись і зупинилися. І в цьому страдницькому, мертвому, знівеченому обличчі Руал упізнав — себе.

ЦЕ ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО, МАРРАНЕ. ТЕБЕ ЗАБРАНО З ЕШАФОТУ, АБИ ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ. КОЛИ СТОЇШ НА ПОРОЗІ СКАРБНИЦІ, НЕ ЧАС ПЛАКАТИ ЗА ГАНЧІР’ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ. ІДИ. ДОЛЯ. ВЛАДА. МОГУТНІСТЬ. ПОМСТА. ЩО ХОЧЕШ.

Руал насилу відірвав погляд від страшної голови.

А чого я хочу? Що значить — влада, по-твоєму?

ТИ ЗАПИТУЄШ? ТИ, ЩО БУВ ЛАВОЮ?

Гойднулася підлога під ногами.

Усі вулкани світу вивергали його. Він котився немислимими, колосальними просторами, щось спалював і щось щадив.

Усі хмари гриміли ним, як громом. Потоками дощу він топив або рятував.

Він був тайфуном у морі, він був самумом у пустелі, він був усіма буревіями на світі. Він виривав із землі вікові дерева і, граючись, трусив гори, які теж були ним.

Він був кожним суворим учителем у кожній сільській школі, учителем з пучком різок і довгою дерев’яною лінійкою.

Він був чумою, і його ім’я вселяло жах. Із тисячі жертв одну, на вибір, він залишав жити.

Усі трясовини на поверхні землі, смертоносні коловерті й вир, який затягує неслухняних і ледачих дітей.

Помисли смертних, зрозумілі для нього, мов дитячий віршик, викликали посмішку. Їхня боротьба з щоденним вмиранням заслуговувала хіба що на поблажливе зітхання.

Всевідання. Всемогутність. І раптом — багаття в чистім полі.

Біля багаття…

Спалахнуло обличчя, спійманим звірям забилося серце.

Поплутане темне волосся, оголені плечі, несміливо простягнені до нього руки…

Ящірка!

Небо, що зі мною?!



Всі вулкани світу вивергали їх, злитих у одному потоці лави.

У гуркоті блискавок вони одним дощем падали на землю.

Потураючи їхнім примхам, чергувалися припливи й відпливи.

Два вихори звивалися кільцями, зносили дахи й трусили гори, що…

Ніби м’ячиком, вони перекидалися сонцем — світанок, захід…

Ящірко, це я, Марран, ти чуєш?!

Тиха ріка. Дві форелі в місячному світлі.

Вогонь у грубці. Сплять, посопуючи, їхні діти. Переривчастий подих на його обличчі, волога тепла шкіра, підступають солодкі корчі. Він — ніжність до кінчиків волосся, вона — суцільна, всеобіймаюча ніжність…

КОРОЛЬ І КОРОЛЕВА НА ОДНОМУ ТРОНІ. ВЛАДАР І ВЛАДАРКА. ТИ ХОЧЕШ ЦЬОГО, МАРРАНЕ?

Але в неї дитина… Як же можна…

Пауза.

МАРРАНЕ, ТИ ПРИ СВОЄМУ РОЗУМІ? ТИ ТЯМИШ, ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ?



Не розумію. А ЩО ти хочеш зробити з цим світом? Він не подобається тобі. Мені теж не дуже подобається. То що ж, спалити його, витруїти? ЩО ти з ним вчиниш?

ТИ ВЧИНИШ. ЦЕ БУДЕ ТВІЙ ВЧИНОК, МАРРАНЕ.

Гаразд. Що я з ним вчиню?

А ЩО РОБИТЬ САДІВНИК ІЗ ДИКИМ, ЗАНЕДБАНИМ САДОМ? ТОБІ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ І НІЖ, І СОКИРА. БЕЗЛІЧ ГІЛОК ДОВЕДЕТЬСЯ ВІДСІКТИ, АЛЕ САД ВІДРОДИТЬСЯ І САДІВНИК БУДЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ.

Він вагався.

Що ж має рости в цьому… відродженому саду?

ВИРІШУЄ САДІВНИК. САДІВНИК МУДРИЙ І СПРАВЕДЛИВИЙ.

Вирішує садівник… Але хіба можна виправити непоправне?

НОВЕ ПІДІЙМАЄТЬСЯ НА ПОПЕЛИЩІ. З ХАОСУ НАРОДЯТЬСЯ ПОРЯДОК І ГАРМОНІЯ. ЗРОБИ ЦЕ, МАРРАНЕ.

На попелищі?

Як пересохли губи, як макітриться в голові.

Так. Я згоден. Кажи, що робити.

Безодня відгукнулася шерехом, схожим на віддалені оплески.

* * *

У скорботному мовчанні ми повернулися до забутого Лартового дому.

Дім чекав на господаря; здавалося, ми полишили його вчора, і тільки в передпокої, там, де я звичайно підстригав вовну на килимі, височіла буйна парость.

Ларт скоса глянув на місце, де раніше стояв потворний вішак, і зітхнув:

— Вино. Обід. Усе інше.

І, кивком запрошуючи за собою Орвіна, пішов нагору, до свого кабінету.

Я не знав, за що перше хапатися. Розсовуючи всі штори й відчиняючи вікна на своєму шляху, я кинувся в кухню.

Будинок оживав — зітхали каміни, здіймаючи заметіллю старий, давно охололий попіл; на різні голоси рипіли під ногами мостини — по-моєму, вони невміло намагалися відтворити улюблену мелодію Ларта. Самі собою спалахували недогарки свічок, хоча був ясний сонячний день. Люстри дивилися мені вслід кришталевими підвісками.

Величезна кухонна піч роззявляла заслонку, як пташеня роззявляє жовтий дзьоб — вимагала дров. Вони лежали поряд і ніби намагалися відтиснути одне одного — хто перший потрапить мені в руки. Поки я бігав у льох, верткі щипці встигли общипати, а грубка — обсмалити спеціально для цього загиблу курку.

Робота спорилася; я нагримав на таргана, що виставив вуса із широкої щілини в підлозі, й поспішив у вітальню — накривати.

Вийшло так, що першим на нього наткнувся саме я.

Він сидів у Лартовому кріслі на чільному місці за величезним столом і похмуро вивчав галерею фамільних портретів. Побачивши мене, він здивувався так, начебто перед ним устало з таці смажене порося з листочком хрону в зубах. Я присів.

— Кгм, — озвався він. — Цілком схоже на пана Легіара — змушувати чекати на себе.

— Вітаю тебе, Бальтазарре, — сказали за моєю спиною.

Ларт підійшов і кинув на стіл рукавички так, наче відбувалося щось зовсім звичне й буденне.

Бальтазарр Ест звівся — гойднувся величезний стіл. Його вузький рот скривився так, що кінчики губів ніби мали от-от зійтися на підборідді.

— Я вкрай розчарований, Легіаре, — сказав він голосом зголоднілої змії. — Безмеж-но розчарований! Хіба в нашій угоді йшлося про можливість звільнення Маррана? Хіба в іншій угоді ми не обумовлювали порядок дій на випадок загрози ззовні? Хіба протягом останніх трьох місяців ви не порушили всіх мислимих і немислимих домовленостей?

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Охнув і завмер у дверях Орвін.

— Аль, — у вустах хазяїна це скорочене ім’я пролунало особливо зворушливо. — Я не спав багато ночей. Я за три доби подолав немислиму відстань. Я смертельно стомлений. Заради Неба, не починаймо ВСЕ СПОЧАТКУ! — наостанок його спокійний голос раптом зірвався на крик.

Блідий Орвін узяв мене за плече і виволік із кімнати. За нами зачинилися двері.

— Це їхня розмова, — сказав Орвін з удаваною байдужістю. — Давай-но, що він там говорив — вино, обід…

З вітальні долинали притишені голоси — маги сварилися. Ларт щось ніби каркав, Ест сичав, як залите водою багаття.

Орвін витяг із кишені мідну монетку, вона сама собою крутнулась у нього на долоні, підстрибнула й зависла в повітрі.

— Шкода Ящірки, — сказав він наче сам до себе.

Голоси раптом стихли. Монетка з дзенькотом упала на підлогу.

Двері розчинилися — на порозі став Ест. Я відсахнувся, думаючи про долю Легіара.

— Те-екс, — вимовив Ест якось невиразно, і тут, на щастя, за його спиною опинився Ларт. Глянув на мене, і уривчасто спитав:

— Обід?


— Уже, — відповів я не надто в лад.

— Подавай, — розпорядився хазяїн і повернувся у вітальню.

Ест стояв нерухомо, свердлив Орвіна поглядом, поки глухо озвався:

— Покажи.

Орвін закусив губу й витяг з-під сорочки коричневу від іржі пластинку з отвором.

Ест кинув на неї погляд і відвернувся. Довге, неприємне обличчя його ще більше витяглося і потемніло.

Обідали у вітальні. Я прислуговував за столом. Орвін їв багато й пожадливо, Ларт похмуро дряпав тарілку двозубою виделкою, Ест здебільшого пив, і я не міг позбутися нав’язливої думки, що, наливаючи йому вино, неодмінно накапаю на широкий гофрований комір.

Усі мовчали, і тільки механічний годинник, що зрадів поверненню господаря, раз у раз починав награвати мелодії та показувати в різьблених ворітцях облуплені фігурки людей, звірів і пташок.

Нарешті Ларт підняв руку, й годинник замовк, не скінчивши такту.

— Отже, — сказав Легіар, ні до кого конкретно не звертаючись. — Отже, що це було?

Знову зависла пауза.

— Кров Маррана на серветці, — сказав Орвін. — Ящірка весь цей час стежила за ним, кров давала їй знати, що він живий і здоровий.

— І щасливий… — пробурмотів Ларт крізь зуби.

— Не думаю, щоб він був такий уже щасливий, — жовчно зауважив Ест. — Для всіх було б краще, якби він стояв там, де ми його поставили.

Ларт кинув на нього тужливий погляд. Ест із демонстративною байдужістю знизав плечима.

— До сьогодні Марран був живий, — сказав Орвін. — чи означає те, що сталося з краплями його крові, чи означає…

— Його смерть? — закінчив Ларт, ніби розмірковуючи.

— Не сподівайтеся, — криво посміхнувся Ест. — У разі смерті краплі зробилися б чорними, як смола. Просто почорніли б… А судячи з того, що ви розповідаєте, там був цілий феєрверк…

— Цей феєрверк мені дещо нагадує, — зронив Ларт.

Мені теж, подумав я. Щось недавнє і неприємне. Так!

Від такого ось вогника згорів будинок однієї чванливої купчихи, згорів, як свічка. А все через те, що вдова мала потяг до чаклунських книг, і одна з них спалахнула сама собою, просто в руках мого хазяїна…

— Виходить, Марран живий? — звернувся Ларт у простір.

— Чи живий… — зітхнув Орвін. — Ящірка, тобто Кастелла, вважає його мерцем.

— До чого тут Кастелла? — роздратовано поцікавився Ест.

— Вона… — почав Орвін і затнувся. — Вона повинна б відчувати, що він живий, розумієш? А вона не відчуває.

— Справді живий, — відрізав Ест. — Справді живий, але нам його не дістати. Його нема на земній поверхні, а ви хочете, щоб якась баба це відчула?

Цього разу тиша тривала навіть довше, ніж звичайно.

— Заповіт Першого Віщуна, — сказав нарешті Ест. — Що там сказано про Брамника?

Орвін завагався:

— Ну, Аль, адже це можна всіляко трактувати… Прямим текстом нічого, але якщо читати між рядків… Очевидно, воротар стане чимось на кшталт засобу для Третьої Сили, якій він відчинить двері. Третя Сила знайде його, він же отримає можливість наказувати… Пан і раб — це, по суті, те саме.

Зовсім те саме, подумав я, прибираючи заляпані соусом тарілки.

— Гаразд, — протяг Ест із лиховісною благодушністю. — Виходить, наш хлопчик, який подавав надії, сповнений найпалкіших почуттів до своїх друзів і вчителів, незабаром з’явиться сюди на чолі якоїсь дивовижної сили?

Він усім корпусом повернувся до Легіара:

— Ларте, може, ти поясниш, як виправити наслідки твоєї… як би його сказати м’якше… доброти? Як би нам запхати його в яку-небудь річ, перш ніж він перетворить нас у помийні цебра?

— Він позбавився магічного дару, — повільно промовив Легіар.

— Про це говориться в проріканні, — пожвавішав Орвін. — «Він маг і не маг. Він зрадив і залишився відданим. Він позбавлений дару, він був могутній і став безпорадний»…

Орвін урвав свою промову, оскільки його цитата виявилася не зовсім доречною.

Легіар похилив голову.

— Так, — сказав він глухо. — У лиху годину я його звільнив.

Ест дивився на нього похмуро й без жодних жалощів:

— Думай, Ларте. Думай, як його зупинити. Твого годованця. Твого улюбленця.

— Твого теж, — слабко огризнувся Ларт.

— Ви не розумієте головного! — втрутився Орвін. — Не Марран головний і не його помста вам… Третя Сила виверне цілий світ навпаки… — він важко переводив подих.

Ест крізь зуби спитав:

— А навіщо, Орві? Навіщо це Третій Силі? Чого вона, власне, хоче?

Орвін провів пальцем по краєчку келиха. Келих писнув.

— Ніхто не знає… І не може припустити. Це ж не людська логіка, розумієш? Може, вона хоче покарати нас за щось… Чи, скажімо, завоювати… А може, вона колекціонує сонця, розважається?

Він посміхнувся — над силу й зовсім невесело. Ест теж раптом ощирився:

— А якщо ніхто не знає, то чого ж ми скиглимо завчасно? «Виверне світ навпаки», так, Орві? А що, коли це благодіяння для світу, якщо його вже вивернуто, якщо ця ваша Третя — не різник, а костоправ?

У Орвіна, як мені здалося, навіть губи затрусилися:

— Як ти можеш… Згадай прорікання, Аль, «земля присмокчеться до твоїх підошов і втягне в черево своє… Паростки спіймають у липке павутиння всіх, що мають крила»…

Він говорив дедалі тихіше, поки нарешті вмовк.

Ест холодно знизав плечима, взяв зі столу ніж і заходився зосереджено дряпати стільницю:

— Ти маг, і не мені тобі пояснювати. Вже що, здавалося б, страшніше: взяти та й розпороти людині живота. А якщо розпорює хірург? Зовні все виглядає, як бійня: потоки крові, біль, страх… Однак пацієнт, замість неминучої могили, вирушає, скажімо, на вечірку… Не відразу, звичайно. Через деякий час. Але на все потрібен час. І все має свою ціну.

Він устав з-за столу й замислено провів ножем по своїй щоці.

— І не треба так дивитися, Орвіне. Це, по суті, балаканина. Може, так, а може, й інакше. Але на світі іноді відбуваються страшенно цинічні речі, друже мій.

— «Але стократ гірше тим, хто має магічний дар…» — тихо й докірливо проказав Орвін.

Ест знову знизав плечима:

— Ну то й що… Але маги на те й маги, щоб не заплющувати очей тоді, коли так і хочеться замружитися.

Але тут Ларт, який весь час думав про щось своє, підвівся і стис кулаки. Обвів усіх важким поглядом, а далі півголосом зронив:

— Годі.

Тоді обоє глянули на мого хазяїна. Він тихо продовжив:



— «Тільки Брамник відчинить двері, тільки Воротар… Воротар відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніш!»

Він перевів дух:

— Ти сказав, Аль, його нема на земній поверхні? Де ж він? Там, біля Дверей. Біля Дверей, розумієте? Він пішов відчиняти. Але ми… Він не повинен встигнути. Я, Легіар, ладен віддати життя за це.

— Я теж, — нервово озвався Орвін.

Ест лише презирливо гмикнув.

* * *

Він ішов довгим берегом, по кісточки грузнучи в теплому шовковому піску.

Ні, не зараз. Зараз він ішов темним задушливим коридором… І стерті сходи вели його вниз, хоча він, здається, сходив нагору.

Волога трава… Не зараз. Кругляки колись дзвінкої бруківки… Лискуче листя, блакитні шматочки, зелені латочки… Жовтогаряче над смарагдовим. Бабка відбивається в гладіні… Не зараз.

Небо низьке, таке, що, здається, лежить у тебе на плечах. Небо давить і не дає розігнутися. Скинути!

Тісна коробка, фанерний балаган. Не плач, якщо випадково проломиться стіна.

Коридор. Поворот. Смолоскип у руці чадить. Де вона? Де ДВЕРІ?

Я відчиню, і ти ввійдеш. Вірніше, Я ввійду. Я відчиню і я ж увійду. Незабаром. Зараз.

А коли потривожені чайки здійнялися над берегом… Вітрило було ще далеко, ясно-синє вітрило в темно-синьому морі. М’яко ворушилися водорості при березі, сплескували кошлатими гілочками, наче розгублені. Вмирала медуза на бурому камені. А я взяв її голими руками й пустив у воду: «Іди додому».

Іди додому.

Де твій дім, Марране?

Знову поворот. Якщо смолоскип у руці згасне… Ні, це непотрібна думка.

Холодно. Широка ополонка, у глибині — темні риб’ячі спини… Не те. Туман, густий, як сметана… Не те. Парк. Сад. Водограй. Діти під доглядом одноокої няньки. Сад обнесений ошатною огорожею, яскравою, мереживною, з гладких дерев’яних паличок… Що — за огорожею? Що буває, коли не буває водограїв?

Зазирнути за огорожу… Притулитися обличчям до дерев’яного… Ні, це пруття клітки. Це клітка, величезна, іржава, і я в ній один. Інші — зовні.

Ось хлопчик, доглянутий, тугенько збитий. Хіба в нього не було няньки? Білявий, на носі подряпина. Зустрівся поглядом…

Чого ж я став? Іти… Смолоскип тремтить у руці. Навіщо було дивитися мені в очі? Що за сила, що за дивовижні порухи живуть у вас, мої одноплемінники? Істоти, подібні до мене?

І обличчя всіх живих на землі злилися в одну пику, що глумиться, роззявляє в реготі слинявого рота…

Маленька дівчинка на плечах батька. Батько скалиться, подає маляті гнилий томат…

Не намагайся заслонитися — впустиш смолоскип. Не заслонятися. Випалити.

Хто я їм? Ким я доводжуся цим маснооким, у чиїх жилах тече замість крові каламутний слиз? Випалити. Годі.

Танцює полум’я. Вперед. Там, за поворотом коридору, на мене чекають ДВЕРІ.

Ноги не слухаються. Стали, як укопані. Згадують, скільки порогів я переступив… А зі скількох мене викинули. Ні, не роздумувати. Взявся, то мушу йти…

Поворот.

Ось і я.


Мертва, порожня тиша. Тільки хрипкий подих однієї людини.

Двері.


Важкі, куті, не нові, але вони вражають своєю міццю. Замкнені на величезний сталевий засув.

Він зупинився, підняв смолоскип. Свист його подиху на хвилину перервався. У тиші, яка настала…

ТУК. ТУК. ТУК.

Це ззовні. Хтось чи щось тихенько просить про люб’язність — прихистити. Скільки разів я сам так стукав?

Тихо, чемно, вкрадливо. ТУК-ТУК-ТУК-ТУК.

Впоратися з заціпенінням. Заспокоїти тремтячі пальці. Смолоскип — у кільце на кам’яній стіні. Руки мусять бути вільні, ось так.

Годі, жодних спогадів. Нема й ніколи не було ящірки на пласкому камені. Не було форелі в місячній ріці. Не було лісу, залитого сонцем. Маленький хлопчик на ім’я Гай давно забув, як його вкусила оса. Він виросте і з’явиться на площі з кошиком тухлих томатів. А врятована дівчинка Гарра шукає, кого б зрадити. Кого б передати в жовті руки судді… Ось вони всі, стоять рядком, і в кожного в руках тріснута склянка. І сочиться з тріщин не вода, а…

Годі. Ось засув. Берися до справи.

І він узявся — і відчув, як замість крижаного холоду іржаве залізо відгукнулося гарячковим теплом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка