Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка6/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
* * *

Позолочена карета торохтіла на вибоях, жваво бігла шестірка вороних, які непохитно зносили всі злигодні непростого шляху. Як заговорені, сказав би я, якби не знав, що коні справді заговорені Лартом від халеп і хвороб. Та й карета — скільки вже проскакали по вибоїнах її важкі колеса, а що їй зробиться!

Я, однак, ні заговореним, ані залізним не був. Подорож висотувала з мене останні жили, а всі ці дівчиська, які провіщають, і книги, що самі собою спалахують, звичайно, здоров’я аж ніяк не додають.

Ларт був приголомшений невдачею і не міг пробачити мені знущань купчихи. Наші стосунки вкрай зіпсувалися, я знати не знав, як залагодити свою провину.

Так минув тиждень, і ми прибули до замку барона Химеціуса. Барон прийняв нас чемно, але прохолодно. Потай він вважав усіх магів дармоїдами, такими само непотрібними, як ґудзики на капелюсі, однак уголос висловлювався м’якше:

— Пане е-е-е… Дайнире, чи не зволите ви пояснити мені та моїм домашнім, так би мовити, зміст так званого магічного дару? — спитав він під час першого ж обіду в залі, де за довгим столом сиділи сам барон, його бліда дружина, вогненно-рудий син, дві маленькі дочки, бабуся-годованка і я з Легіаром, який виструнчився за спинкою стільця.

Не встиг барон завершити свою в’їдливу тираду, як крильце індички спурхнуло з моєї тарілки, зробило коло над столом, капнуло соусом на годованку й увіткнулося в мій роззявлений рот. Ларт, очевидно, будь що, вирішив підтримати репутацію магів.

— Ах! — в один голос вигукнули маленькі баронові дочки. Синок пирхнув, дружина зітхнула, а бабуся-годованка дістала хустку й заходилася витирати забруднену сукню.

— У-у… — глузливо протяг барон. — Коли я, з дозволу сказати, був у мандрівному цирку, то не раз спостерігав, як штукар дістає кроликів з порожнього капелюха, однак нікому б не спало на думку віддавати цьому фігляреві особливі, так би мовити, почесті, в той час як маги…

Шовковий бант у нього на шиї засмикався й перетворився на зеленого довгохвостого папугу, який злетів з баронової сорочки, сів на канделябр у центрі столу і затяг солодку серенаду. Дівчиська знову зойкнули, баронеса зітхнула, хлопчак зареготав, а годованка захлинулася.

— Ах, пане Довніре, — засмучено похитав головою барон, — я знав одного птахолова, що замикав у клітки дроздів і синичок, аби навчити їх пісень і продати на базарі…

Хлопчисько пожбурив у папугу кістку. Той розсипався зграєю метеликів, що миттю вилетіли у вікно. Барон провів їх розгубленим поглядом:

— І все-таки я не можу зрозуміти, пане Драніре…

— Мене звуть Дамир, — похмуро нагадав я.

Відразу по обіді я влаштував Лартові істерику. Сказав, що не бачу сенсу в нашому маскараді, що мені набридло потрапляти в комічні й безглузді ситуації, що я стомився, що боюся, що з мене годі. У припливі почуттів я навіть заходився відстібати шпагу та стягати з себе камзол чарівника. Ларт дивився на мене холодними, звуженими очима:

— Це бунт?

Його запитання трохи мене протверезило. Я роздягався дедалі нерішучіше, поки не завмер, бгаючи в руках мереживне жабо. Ларт сидів у кутку й не зводив з мене погляду, ніби відсторонено вивчав.

— Господарю, — сказав я жалібно, — господарю, даруйте… Дозвольте мені, як і раніше, служити вам, просто служити, а не брати участі у виставах. Я не можу вдавати мага. У мене не виходить. Впрягайте мене в карету замість коней, але, благаю, не змушуйте грати роль вашого пана. Будь ласка!

Він простяг до мене вузьку жилаву руку й раптом рвучко стис пальці в кулак. Я, стоячи на іншому кінці просторої кімнати, був чіпко схоплений за комір. Між нами було десять широких кроків, але він підтяг мене просто до свого обличчя, до крижаних, безжальних очей:

— Мені ПОТРІБНО, щоб ти був магом. Мені ПОТРІБНО, щоб жоден пацюк не засумнівався в цьому. І, присягаюся канаркою, ти гратимеш цю роль до кінця. До кінця, що б не сталося! Посмій тільки, боягузе…

Він розтис руку, і я відлетів до стіни. Застрибав по підлозі кістяний ґудзик від моєї батистової сорочки.

Наступного ранку ми разом із бароном і ловчими вирушили на полювання. День був ясний, але не спекотний, коні нам дісталися чудові, навіть я почувався нині досить добре, хоча завжди з побоюванням сідав у сідло. Можливо, я почувався б ліпше, коли б не чіпкий, пильний погляд Ларта, який стежив за кожним моїм рухом. Учорашня його погроза темною тінню нависла наді мною: «Посмій тільки, боягузе!»

Я їхав по ліву руч від барона, озброєного довгим гострим списом; по праву — старший єгер. Як мені пояснили, баронові угіддя просто кишіли звіриною.

Сам барон був у чудовому настрої і на весь голос розпатякував про шляхетний звичай полювання, про коней, собак, кулінарію, погоду і — мимохідь — про непридатність магії в серйозних справах.

— Ось, із дозволу сказати, пан чарівник усілякі штуки показує… Метеликів, папужок, і таке інше. А якщо, приміром, пан чарівник береться за чоловічу справу — полювання, скажімо, чи там війну? Що, коли вискочить на пана чарівника дикий вепр, приміром, або ворожий загін? Невже його папужками дістанеш? І знову ж таки, поки пан чарівник, з дозволу сказати, чаклуватиме, той вепр не баритиметься, миттю пана чарівника — рраз!

Барон тицьнув своїм списом в уявного пана чарівника й розреготався на всю горлянку, задоволений власним жартом.

Я тужливо чекав: чи спробує Ларт відстояти зневажену гідність мага, але він не вчинив анічогісінько. Я скосив око, глянув через плече… І побачив, що Легіара в мене за спиною нема.

Не можу сказати, що дуже засмутився. Цілий ранок мене обтяжувала його близькість, і тепер я вперше зітхнув вільніше, відчуваючи, як темна тінь у мене над головою потроху розвіюється.

Ми їхали узліссям, праворуч тяглися нетоптані луги з травою в людський зріст, ліворуч височіли дуби, прадавні, дуплисті, і в їхніх кронах шаленіло птаство. Єгері спускали з поводів розпалених знайомими запахами псів.

Барон розпалився не менше — раз поз раз підводився в сідлі, збуджено мені підморгував, потирав руки, смакуючи свою, очевидно, найулюбленішу розвагу.

Десь попереду собаки здійняли несамовитий гавкіт. Барон пришпорив коня і з радісним криком стрімголов кинувся вперед. Я трохи відстав. Переді мною вже манячіли спини єгерів, я ляснув коня по крупу, побоюючись остаточно відбитися від гурту й заблукати.

Раптом собачий гавкіт чомусь змінився виттям і скавулінням, єгері натягли поводи. Я, не в змозі стримати коня, пролетів повз них і знову виявився поруч із бароном. Собаки з наїжаченою шерстю тислися до ніг його коня. Барон тримав свій спис напереваги, начебто захищаючись. Я простежив за його поглядом — і обімлів.

Під розкішним кущем малини лежав якийсь фантастичний, величезний звір із кістяним гребінцем уздовж спини та гострими, як голки, пазурами. Він згорнув калачиком лускатого хвоста й поводив червоним роздвоєним язиком всередині напівроззявленої ікластої пащеки. Очиці його, круглі та жовті, безцеремонно вивчали нашу кавалькаду.

Собаки, браві мисливські пси, опустили хвости між задніх лап. Єгері задкували. Барон хрипко вигукнув:

— Отакої… Не чекали, не бачили, й на тобі!

Він озирнувся на мене, і в погляді не було колишньої доброзичливості:

— Ну ось що, пане Данире, чи як вас там… Зроду в наших місцях нічого такого не водилося, а ви з’явилися — і ось, будь ласка! Я не знаю, ви його приманили, чи він сам приліз, але тільки вже будьте ласкаві! — й він тицьнув мені в руки свого списа.

— Що? — спитав я з нещирим подивом.

— Що?! — підстрибнув у сідлі барон. — А продірявте його, ось що! Мені не потрібно, щоб потвори біля мого дому малинкою ласували!

Звір тим часом справді залюбки поїдав малину — витягав слиняві губи й злизував ягоди цілими пригорщами.

— Таж він не кровожерний, — сказав я переконано. — Запевняю вас, пане бароне, що ця тварина зовсім не шкідлива.

Ніби на підтвердження моїх слів звір люто вдарив хвостом — затріщало поламане галуззя, в землі утворилася чимала вибоїна. Пси кинулися навтьоки, за ними дали драла найбоязкіші єгері. Барон почервонів, як стиглий томат:

— Не вередуйте, пане чаклун! Або ви продірявите його за допомогою ваших чарів, або я продірявлю вас, і цілком самостійно!

Його спис уперся мені в груди. Звір знову вдарив хвостом, і вибоїна поглибшала втричі.

— Звісно, — сказав я примирливо, руками відводячи вістря й крутячи головою в пошуках Ларта. Хазяїна не було, а я тим часом мав потребу в ньому, гострішу, ніж будь-коли.

Барон знову тицьнув списа мені до рук — цього разу довелося його взяти. Звіра це вочевидь надихнуло — він витяг шию, підвів стійма костистий гребінь на зашийку й неприємно засичав, витягуючи червоний язик. Мене пересмикнуло.

— Відійдіть подалі, — попрохав я барона, — подалі, на безпечну відстань… Я можу поранити його, і тоді, розлючений…

— Не здумайте втекти! — відрізав барон. О Небо, він читав мої думки.

Звір полишив свою малину й нетерпляче переводив погляд з мене на барона, а з барона на мене. Я зволікав:

— Однак, пане бароне, з огляду на неординарність ситуації…

Ми могли б довго так сперечатися, але звір вирішив за нас. Важкий і водночас спритний, він розпростав крила — в нього були ще й крила! — звівся на пазурясті лапи й рушив на мене. Я відсахнувся.

Навіть десяток баронів не втримав би мене від ганебної втечі, якби цієї миті в голові у мене виразно не пролунав Лартів голос: «Ти гратимеш цю роль до кінця! Спробуй лишень утекти, боягузе!» Долоні, які гарячково стискали баронову піку, змокли, як хребет каменяра. Шляху до відступу не було.

Звір тим часом підходив дедалі ближче, кінь піді мною тремтів, як осика, але стояв на подив сумирно. Я підвів руку зі списом і миттю зрозумів, що схибив.

Чудовисько викинуло роздвоєного язика з ікластої пащеки й замолотило ним у повітрі, ніби дражнилося зі мною. Я вирішив: коли вже бити, то лише в самісіньку пащеку.

Звір був уже просто переді мною. Я незграбно розмахнувся й тицьнув списом, намагаючись вцілити в язика.

Вслід за цим неперевершеним ударом я очікував миттєвої смерті, але чудовисько, на мій подив, відсахнулося й ніби знітилось. Підбадьорений першим успіхом, я пришпорив конячину й тицьнув списом ще раз, намагаючись зачепити кругле жовте око.

Чудовисько закліпало, забило по землі лускатим хвостом і знову відступило. За моєю спиною почулися радісні вигуки.

Тепер чудовисько задкувало, а я наступав, розмахуючи своєю зброєю і теж вигукуючи щось грізне й запальне. Бути героєм виявилося простіше, аніж щодня рубати дрова.

Радісні вигуки віддалилися — я, очевидно, добряче захопився переслідуванням свого страшного з вигляду, але боязкого ворога. Час було подумати про переможне повернення.

І цієї миті звір злетів. Свідки нашого двобою, котрі були вже примовкли, вибухнули криками жаху.

Крила в звіра були невеликі, з перетинками, він літав важко, але впевнено. Мить — і червоний роздвоєний язик ковзнув по моїй щоці, як лезо. Я затулив обличчя рукою і впустив списа, а кінь став дибки й викинув мене з сідла.

Я лежав у високій траві, тремтів, корчився, а наді мною нависало вкрите лускою черево. Ось воно відсунулося, і на його місці опинилася морда з жовтими очима й ікластою пащекою. Я застогнав від жаху й затулив очі долонями.

Жахлива пазуряста лапа віддерла від мого обличчя спочатку одну руку, потім іншу. Жовті очиська втупилися в мене пильно, ніби очікували відповіді на важливе, щойно поставлене запитання. Погляд цей дедалі більше сповнювався роздратуванням, і тут я помітив, що одна надбрівна дуга в чудовиська вища за другу й ніби вигнута. Я звівся на лікті й жадібно придивлявся до інших, не помічених раніше деталей, що робили жахливу морду звіра невловимо схожою на знайоме мені до дрібниць обличчя. І, нарешті, я полегшено схлипнув і повалився назад у траву:

— Госпо…дарю…

Одночасно з полегшенням прийшла образа, гірка образа за пережитий страх очікування смерті. Я лежав у траві й гірко плакав.

Чудовисько злетіло над землею і зробило коло. Потім знову нависло наді мною, поглядом, який не терпів заперечень, вказало на списа, тут-таки й покинутого.

Я схлипнув, устав і підняв зброю. Звір знісся вище і з оглушливим виттям кинувся на мене. Я обливався слізьми, безтямно виставляючи списа перед собою. Чудовисько трохи не долетіло до нього й імітувало смертельний удар, відскочило, затремтіло від гребеня до хвоста, кілька разів кинулося — зумисне театрально — і, розриваючи повітря передсмертним ревом, полетіло геть.

Глядачі, які спостерігали цю сцену здалека, провели його переможним галасом.

Після вшановування, після публічного баронового визнання, що магія, мовляв, є найбільшим скарбом усіх, хто живе на світі, після вітань, вихвалянь моєї мужності та чарівної майстерності я залишився нарешті з Лартом наодинці.

Палахкотів у каміні вогонь. Ларт походжав по кімнаті, а я сидів спиною до нього й дивився на полум’я. Дослухаючись до його кроків, я несвідомо водив пальцями по довгій пекучій подряпині в себе на щоці — там, де торкнувся шкіри роздвоєний червоний язик.

— Це було необхідно, — сказав Легіар з темряви.

Я не відповів.

— Ти поводився добре, — підвищив голос Ларт.

Я дивився у вогонь. Тоді він підійшов і сів поруч — на підлогу.

— Послухай, — сказав він напружено. — Це ДУЖЕ важливо. Над світом нависла загроза… Тепер я майже впевнений у цьому. Ти пам’ятаєш Орвіна? «Вогонь, зазирни мені у вічі»? Він перший зрозумів, у чому річ, коли заіржавів золотий амулет… Я не вірив надто довго… Тепер на порозі вона, ця триклята Третя Сила. Вона шукає свого Брамника. А знаєш, хто мітить у Брамники? Маг, що не є магом. А хто це?

Він перейшов на шепіт. Я поки не розумів, куди він хилить.

— Ну подумай, що значить маг, який не є магом? Я от подумав…

Він підхопився і знову почав ходити з кутка в куток, нервово потираючи руки і щось у сум’ятті бурмочучи. До мене долітали уривки фраз:

— Якщо це не… Він підходить, звичайно. Але — ні. Там усе скінчено, він вибув із гри… Він випав, його зметено з шахівниці, його ми до уваги брати не будемо… Все! — він труснув головою, начебто викидаючи з неї непотрібну думку. Потім підійшов і знову сів поруч:

— Маг, що не є магом… Можливо, зараз це — ти.

Я підвів до нього розширені очі.

— Можливо, я сказав… Імовірно… Звідкіля мені знати, як вона обирає цього свого воротаря? Може, вона цікавиться всіма магами, які насправді не маги? Я влаштував їй це… як міг. Нехай вона зацікавиться тобою, нехай вона себе виявить… Ми ловимо Третю Силу на живця, а що залишається робити?

Він відсапався й побачив нарешті вираз мого обличчя. З серцем зітхнув і сказав іншим тоном:

— Слухай-но, невже ти справді думаєш, що якась тварюка здатна нашкодити людині, яка перебуває під захистом Легіара? Та якби навіть вона була Третьою Силою, чи навіть Четвертою, ти мене просто ображаєш своїм страхом! Твоя справа — грати роль… Тепер ти розумієш, НАСКІЛЬКИ це важливо?

Цієї миті в двері швидко, перелякано застукотіли:

— Пане чарівнику! Вас кличе господар!

Барон, оточений домашніми, стояв посеред обідньої зали в пом’ятому халаті. Він підвів нам назустріч збентежені, сповнені страху очі:

— Пане чарівнику… Що це?

Перед ним лежала на столі купа золотого фамільного посуду, вся в бурих плямах іржі.

Замок паралізував жах. Заіржавіла обручка баронеси, золотий дзвіночок біля входу, всі коштовності в скриньках, усі золоті монети в гаманцях. З парадних гобеленів, гаптованих золотом, осипалися на підлогу крупинки іржі.

— Знамення, — шепотів Легіар блідими губами.

* * *

…Ночівлі двічі поспіль під одним дахом його обтяжували. Дорога стала рідною, вона гріла п’яти, жартувала, петляючи і зненацька звертаючи, розважала й оберігала. Супутники ділилися хлібом, він ділився з ними всім, що встигав заробити, зупиняючись ненадовго в селах і містечках. Коли залишалося в торбинці трохи їжі, він міг і не проситися на ночівлю, а просто йшов до ранку, не стомлюючись, і нічого не боявся. Дорога допомагала йому.

Однак, сталося, що на заході сонця в торбинці не залишилось ані крихти, а попереду, трохи осторонь від шляху, заманячіло поселення. Руал подумав і завернув туди.

Блукали кури пустельними вулицями, порпалися в землі, з кудкудахканням розліталися з-під Руалових ніг. Щільно зачинені були різьблені віконниці великих дерев’яних будинків. Ніхто не сидів на лавах побіля парканів, ані лялечки — біля колодязя, хоча ланцюг на вороті ще не встиг висохнути й трава була притолочена там, куди ставили цебро. Руал озирнувся — десь гупнула віконниця.

Він зіщулився, намагаючись зрозуміти, чому так дивно й важко на душі. І зрозумів — тиша. Неймовірна для сільської вулиці тиша.

Не гавкали на чужинця собаки, не мукали в дворах корови, не репетували півні, не цюкали сокири. Ворота порипували на вітрі — ніби на цвинтарі.

Він побрів далі, не зважуючись постукати в яку-небудь хвіртку, відчуваючи насторожені погляди в шпарах зачинених віконниць, марно силкуючись упіймати бодай один такий погляд. Поквапливий стукіт засувки — і знову тиша. Руал був голодний — і все-таки йому схотілося негайно піти звідси.

— Агов, парубче!

Руал присів, як від пострілу, хоча до нього звернулися майже пошепки. Літній уже селянин визирав у ледь прочинену хвіртку й манив Ільмарранена пальцем:

— Ходи-но сюди… Ти чий? Чого треба?

— Я мандрівник, — відгукнувся Руал, теж пошепки.

Селянин плюнув:

— То чого ж вулицями тиняєшся?! Ходи сюди, кажу, мерщій-бо!

Він схопив Руала за рукав, просто втяг на подвір’я і відразу замкнув хвіртку. На порозі дому стояла стривожена жінка:

— Скоріше в дім… У дім, Гаране, й хлопця сюди…

Вона не заспокоїлася, поки за Руалом і господарем не зачинилися двері.

Ільмарранен невпевнено огледівся — крім селянина, який привів його, та стривоженої жінки, у передпокої переступали з ноги на ногу двоє молодих, схожих один на одного хлопців, та сором’язливо визирала з кімнати смаглява дівчинка років десяти.

— Ти хто? — тихо спитала жінка.

— Мандрівник, — сказав Ільмарранен і посміхнувся. Вона не відповіла на посмішку, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Він нетутешній, — пояснив пошепки чоловік. — Він нічого не знає.

Жінка подумала й кивнула, запрошуючи гостя ввійти в дім.

Слідом за жінкою Руал пройшов вузьким коридором у простору кухню зі стінами, викладеними з колод, у якій розмірено, затишно порипував цвіркун, схований у шпарині. За ним увійшли селянин, який його привів, обидва хлопці та дівчинка.

— Ти голодний? — спитала жінка.

І, не чекаючи на відповідь, кивнула дочці. Та спритно дістала з печі чавунець із залишками каші, з полиці — хліб, загорнутий у ганчірку, довірливо посміхаючись Руалові, поставила на стіл.

— Ми вже повечеряли, — сказала жінка. — Їж.

Вдячний Руал, не кажучи й слова, взявся до каші. Йому складно було стриматися й не проковтнути її відразу, цілком. Хлопці сопіли, тупцювалися у дверях, жінка присіла навпроти на ослоні, дівчинка широко розплющеними очима дивилася, як Руал їсть. Чоловік, який привів його, очевидно, господар, супився й потирав підборіддя, вкрите рідкою сивуватою бородою. Цвіркун, який на хвильку примовк, видав довгу ніжну руладу.

Руал нарешті наївся й подякував. Потім оглянув звернені до нього обличчя — тривожне в жінки, похмурі в хлопців, стомлене в літнього чоловіка й цікаве у дівчинки — й обережно спитав:

— Що за нещастя у вас, люди?

Голосніше засопли хлопці, перезирнулися жінка з чоловіком. Потім жінка підвелася й кинула дівчинці:

— Ну-бо, вкладайся спати.

Та, хоч їй було цікаво, послухалася й тихенько вислизнула, лише кинула наостанок погляд у бік притулку цвіркуна.

— Розповідай, Гаране, — сказала жінка літньому господареві.

Той пом’явся, смикаючи себе за бороду, й нарешті почав:

— Справді нещастя. Скільки живу, такого не пам’ятаю. У нас-бо ще нічого, начебто поталанило…

— Покаркай, — обірвала його жінка.

— Атож, — зітхнув Гаран, — хто зна, що ще спаде йому на думку… Зараз він сватається — то щовечора ходить, а то тижнями не буває… І все до когось нового.

Жінка зітхнула:

— Йому років сто, напевно, він ще за прадіда мого був молодий… А все сватається…

— Сватається? — перепитав Руал.

Гаран покивав:

— І все до когось нового… А в подарунок нареченій приносить… Букет зі здохлих гадюк. Подаруночок…

— Хто він такий? — запитав Ільмарранен, здригаючись.

Чоловік і жінка знову перезирнулися.

— Чаклун, — сказали від дверей.

Руал озирнувся — говорив молодший із хлопців, років шістнадцяти, невисокий, тонкогубий:

— Чаклун. Страшний чаклун. Ти про таких і не чував, до того страшний!

Брат штурхонув його в бік.

— Він у печері живе, — по нетривалій мовчанці сказала жінка. — Років сто живе, а може, й двісті. Батько, бувало, розповідав, що він сумирний був, спокійний, допомагав навіть, якщо нестатки траплялися… Потім його років двадцять ніхто не бачив. Він у своїй печері зачинився.

— Ми ще малими до тієї печери бігали, — нервово сказав старший хлопець, на вигляд міцніший і дужчий за брата. — Там усередині тихо, тихо, а потім як засичить — начебто водою на гарячу пательню…

— І ось він вийшов, — провадила жінка, — та який… Наче щось у нього вселилося. Півлісу спалив просто так, знічев’я… А далі ще гірше. Перекинеться на плуга старого та й веде борозни вулицею… Без коня плуг іде, вихиляється, камені з землі вивертає і хихотить тоненько… Люди сивіли, коли цей плуг на вулиці зустрічали.

— А потім він тиждень із землі виростав, — вступив у розмову Гаран, здригаючись і озираючись. — Нібито дерево… На майдані посеред села спершу земля заворушилася, потім руки з’явилися, потім голова… Люди, що по сусідству жили, домівки свої покинули та поховалися, хто куди!

— А потім, — знов докинула жінка, — запустив у озеро чудовисько, п’явку таку величезну, як колода завбільшки, а на п’явці — вим’я коров’яче та роги… З тих пір ніхто й не рибалить, і не купається…

— Близько підійти страшно! — видихнув старший хлопець.

— Потім він у печері чаклував, — шепотіла жінка, — а тепер ось…

— Тепер свататися надумав, — перебив Гаран. — У кого дівки на виданні — тому лихо, ось хто тремтить зараз. Приходить, стукає у ворота — і спробуй не відчинити. Гадюк приносить цілий клубок. Не приведи Небо його на вулиці зустріти, тому й ховаються всі… Тобі пощастило. Адже йому начхати, свій ти, чи сторонній.

— Дякую, — повільно проказав Руал. — Ви мене врятували, виявляється…

Помовчали. Тихенько, ніби впівсили, порипував цвіркун.

— А що буває з дівчатами? — хрипко запитав Ільмарранен.

— З дівчатами?

— З тими, до кого він сватається?

— Та поки нічого… Вибирає він, начебто. Посватається і піде собі, дівка страху набереться та й годі. Наречену, каже, в дім свій поведу… Та поки не повів ще нікого.

— У нас, слава Небу, нареченої нема, — сказав Гаран з прихованим торжеством. — Сини в мене он які, бачив? А Гарра, на щастя, поки ще мала. Тому нам і таланить…

— Покаркай, — обірвала його дружина й рішуче підвелася: — Ну, побалакали — годі. Будемо вкладатися. Завтра в сусідів попитаю, виходив він сьогодні чи ні.

— Та ні, напевне, — з удаваною впевненістю зауважив молодший хлопець. — Його вже днів зо три нема… Може, й помер досі.

— Помовч, — злякано гримнув на нього батько. І додав пошепки: — Він безсмертний, кажуть. А безсмертний тому, що коли настає час йому вмирати, за нього інші… Ну, розумієш. Інші мруть, начебто замість нього.

Жінку пересмикнуло:

— І охота вам чесати язиками, та ще й проти ночі… Ходімо, — звернулася вона до Руала, — я тобі з хлопцями постелю.

Усі разом вийшли з кухні, хлопці відразу піднялися сходами нагору, Гаран пішов замикати вхідні двері, а жінка рипнула дверцятами низької шафки й витягла звідти двоє чистих простирадл.

Її раптом напружено, придушено погукав чоловік:

— Літо, Літо… Ходи сюди…

Вона здригнулася й ледь не впустила білизну:

— Що там?!

— Підійди…

Жінка швидко вийшла в передпокій, за нею вслід вийшов і Руал.

Гаран припав до невеликого квадратного віконця, вирізаного в дверях. Пальці його на ручці дверей стискалися й розтискалися:

— На нашу вулицю звернув, — він намагався говорити якомога тихіше й спокійніше.

Жінка відштовхнула його й глянула сама. Охнула:

— Світле Небо… До кого це?

— До Мартів, напевне… — шепотів Гаран. — У них аж дві дорослі дочки…

— Хіба ж він двох посватає?

— Можна мені подивитися? — спитав Руал з-за їхніх спин.

Вони разом озирнулися. Потім жінка відсторонилася, щоб Ільмарранен зміг підійти до віконця.

Серединою вулиці повільно, то пританцьовуючи, то завмираючи, рухалася кумедна безглузда постать — довгий, колись розкішний камзол, червоні черевики з бантами, пишний мереживний комір, у піні якого то поринала, то визирала маленька, обтягнута зморшкуватою шкірою стареча голова в чорній кучерявій перуці, з-під якої звисало довге сиве волосся. Злий чаклун то насвистував безгубим ротом, то наспівував щось тонким, солодким голоском, то з хлоп’ячим завзяттям починав підстрибувати на місці. У правій руці його теліпався темний клубок, серед якого Руал, вкриваючись холодним потом, розгледів зміїні голови.

— Не дивіться, — сказав Гаран. — Він посватається до Мартів і піде. Це наші сусіди.

— Праворуч чи ліворуч? — пошепки спитав Руал.

— Праворуч, — відгукнулася жінка.

Руал мовчав. Він бачив, що чаклун уже минув двір сусідів праворуч, але не сказав про це.

— Що він робить? — напружено спитав Гаран.

Чаклун тим часом порівнявся з ворітьми його дому.

— Що він робить? — спитала жінка й відсунула Руала від віконця. Той кусав губи.

— Ні, — сказала жінка голосно.

У ворота постукали.

— Довго ходили, довго бродили, а слід до вас привів! — почувся від хвіртки деренчливий голосок. — У вас товар, у нас покупець, огрядний молодець!

Жінка похитнулася. Руал підхопив її — боявся, щоб вона не впала.

— Не відчиняйте, — сказала жінка. — Це помилка.

У ворота знову тричі голосно постукали.

— У вас золота курочка, у нас червоний півник! Відчиняй, господарю, зустрічай доньчину долю!

З тупотом скотилися зі сходів хлопці — напівроздягнені, перелякані. Молодший кинувся до матері і, як дитина, сховав обличчя в неї на грудях.

— Не відчиняйте, — повторила жінка.

З далекої кімнати визирнула маленька Гарра — у довгій нічній сорочці, з голими дитячими руками, босоніж.

— Що там? — спитала вона тонко.

— Назад, — крикнув до неї батько. — У ліжко, мерщій!

У ворота постукали втретє:

— У вас монетка — у нас гаманець! У вас ґудзичок — у нас петелька! Відкривай, господарю, готуй доньчин посаг!

— Він покричить — і піде, — тремтячим голосом сказав Гаран. — Скільки вже разів так бувало… Небо, вона ж дитина!

— Треба відчинити, — прошепотів старший із хлопців. — Треба відчинити, інакше він не відчепиться… Будинок спалить, як Ложкарям!

— Зараз, — бурмотів Гаран, — ви будьте тут, я з ним побалакаю…

Тремтячими руками він відсунув засувку, відчинив двері й гукнув:

— У нас нема нареченої! Не виросла ще наречена для вашої світлості!

— Ай-яй-яй! — докірливо проспівав тонкий старечий голос біля хвіртки. — Із зернятка паросточок, із яєчка пташечка! Уже ми ходили, уже ми стежили, та наречену й вигледіли!

І міцно замкнена хвіртка розчахнулася раптом, наче поривом вітру.

Руал відчував усе своє тіло, кожен зсудомлений, болісно напружений мускул. У двобої з магом мала значення тільки сила іншого мага. У Руала тут не було шансів.

— У вас пальчик — у нас каблучка! — старий був уже на подвір’ї. Відімкнені вхідні двері повільно відчинялися навстіж всупереч волі Гарана, який досі за них тримався.

— Мамо… — розгублено шепотів молодший син. Старший метався, не знаючи, що робити. Мати стояла непорушно, важко зіпершись на стіну.

Старий ступнув на поріг — він був густо нарум’янений і напомаджений, перука збилась на вухо, нерівний подих розповсюджував густий солодкий запах:

— У вас камінчик — у нас оправа…

Відступив, позадкував Гаран. Старий, пританцьовуючи, переступив поріг. Простяг унизану перснями худу вузлувату руку, поманив гачкуватим пальцем… Гарра, як була, у нічній сорочці, пішла до нього, наче на прив’язі. Як дерев’яні, стояли вздовж стін Гаран і сини. Старий вдоволено засміявся — сміх його нагадував глухе булькотіння. Він, крекчучи, нагнувся до Гарри й поляскав її по щоці:

— У вас товар, у нас… — і раптом підхопив дівчинку на руки й закинув собі на плече, не випускаючи при цьому в’язки здохлих змій.

— Мамо! — придушено скрикнула Гарра.

Старий повернувся і, неуважно погладжуючи дівчинку по спині, пішов геть. Мовчки рвонулася мати — чоловік і сини одночасно вчепилися в неї.

Руал стояв біля стіни — безсилий, ні на що не спроможний, чужий.

Молодший син плакав у кутку. Він ридав цілу ніч, невтішно, гірко, то втихаючи, то знов до останку віддаючись власному горю. Руал уже не міг чути цих безнадійних, сумних схлипувань.

Старший син піднявся нагору, і з його кімнатки не долинало ні шереху.

Гаран ходив по дому, заламував руки, іноді намагався звернутися до Руала з недоладною, безглуздою мовою. Руал опускав очі.

Жінка Літа, дружина Гарана, сиділа за порожнім столом, дивлячись просто перед собою і не чуючи довгих, лагідних співів цвіркуна, який і не здогадувався про лихо.

Догоріли свічки, побіліли щілини в глухо зачинених віконницях і, нарешті, вузькими промінчиками в дім пробилося сонце.

— Баби, — сказала жінка. Це було перше її слово за цілу ніч.

Стрепенувся Гаран, обережно торкнувся долонями до її пліч:

— Поспи, Літо… Поспати треба…

Вона відштовхнула його руки. Важко підвелася, обвела червоними сухими очима сина, що ридав у кутку, чоловіка з тремтячими руками та Ільмарранена, зіпертого на стіну.

— Ви віддали її, — сказала вона без жодного виразу голосом, схожим на стукіт по дереву. — Ви віддали її.

У Руала від цього голосу заворушилось волосся.

З новою силою заридав хлопчина. Гаран болісно кривив рота, оточеного щетиною, ще більше посивілою за ніч:

— Це… Це ніби смерть, ну як не віддати… Як смерті можна не віддати? Це… Ти потерпи, Літо… Потерпи.

Дружина перевела на нього важкий, застиглий погляд.

— Віддали, — сказала вона знову. — Ви всі віддали її.

Гаран упав перед нею навколішки:

— Таж не можна було, не можна було… Не віддати… Ніхто на світі не відніме в нього… Ніхто… Подумай, що він зробив би… З нами зробив…

— Гарра, — повільно сказала жінка.

І Гаран теж розридався, а Руал вийшов, щоб не чути й не бачити цього.

Надворі світило сонце, біля хвіртки переступали з ноги на ногу, сумно кивали, перешіптувалися цікаві сусіди. Вгледіли на ґанку Руала, жадібно кинулися до нього, обступили, мало ніг не відтоптали:

— Забрав? Поніс, еге ж? А змії були?

— Гарра, ой, який жах…

— Скільки їй? Десять? Одинадцять?

— Літа побивається, певне…

— Хлопче, ти сам бачив?

— Хлопче, ходімо перекусимо, побалакаємо… Розповіси, як і що.

— Людочки, виходить, він моєї дівки не зачепить уже?! О-ой!

Його тягли за рукав, заглядали в очі, перепитували щось одне в одного, збуджено гомоніли півголосом, раз у раз озираючись на онімілий від горя дім із наглухо зачиненими віконницями. Руал відірвав від свого одягу чиїсь благальні руки, сахнувся від юрби, повернувся в темряву передпокою. На мить йому привиділася дівчинка — така, якою він побачив її вперше, коли сором’язливо визирала з-за одвірка.

Літа сиділа, як і досі, дивилася висушеними очима в стіну навпроти і розмірено повторювала:

— Віддали. Ви віддали. Ви віддали її.

Гаран угледів Руала, кинувся до нього, як до рятівника:

— Вона збожеволіла, — повторював він із жахом, сам тепер схожий на божевільного.

Невлад скрикнув цвіркун.

Жінка здригнулася, повільно, мов лялька, повернула голову й глянула в вічі Руалу. Ільмарранена ніби в обличчя вдарили.

— Ви віддали її! — сказала жінка. — Її не повернути.

— Так, її не повернути, Літо! — захлинувся Гаран за спиною в Руала. — Я не маг і ніхто тут не маг, і її не повернути, ти потерпи, ти звикнеш…

Жінка так само повільно відвернулася, а Гаран і далі приказував:

— Я ж не маг… Ніхто її не поверне, це не під силу… Не маг я, Небо… Ну за що… Я не можу, я не маг…

— Я — маг, — сказав Ільмарранен.

Стало нестерпно тихо. Застигле, ніби маска, обличчя жінки здригнулося. Швидко задихав Гаран:

— Хлопче, ти того… З глузду з’їхав? Хто — маг?

— Я, — сказав Руал.

Він ненавидів себе. Він прокляв себе страшним прокльоном. Він просив у Неба єдиної милості — швидкої смерті від руки чаклуна. Тільки б не нові муки в подобі полички для взуття.

Він проклинав себе, крокуючи вулицями селища в супроводі притихлої юрби. Раз у раз хтось голосно вигукував: «Не пускайте його! Всім буде гірше!» Але попереду йшли Гаран і Літа, й ніхто не зважувався заступати їм дорогу.

Потім юрба відстала, відстав і Гаран, а Літа вказала Руалові шлях до печери чаклуна. Далі він пішов сам — пішов вузькою, нерівною дорогою, що поросла кропивою.

Ця неходжена й неїжджена стежка обривалася біля входу в печеру — вірніше, печера поглинала її своїм роззявленим беззубим ротом. Руал постояв, назвав себе безмозким вилупком і ступнув уперед.

Нічого не спадало йому на думку, жодного способу порятунку він не бачив. У печері, за два кроки від входу він наткнувся на міцні та важкі двері з залізною ручкою.

Приклав до дверей вухо й розчув тихе металеве побрязкування, начебто господарка помішувала дерев’яною ложкою в мідному казані. Від цього побрязкування спину обсипало морозом.

Руал болісно замислився — що він зробив би, якби був магом? Що зробив би зараз?

На мить йому примарилося, як величезна, вкрита крицею рептилія зносить з петель двері чаклунового кубла, вдирається всередину, притискає стариганя до підлоги, звільняє Гарру… Ні, дівчинка б налякалася. Якщо, звичайно, вона ще жива.

Ільмарранен відхекався й спробував штовхнути двері. Вони раптом піддалися несподівано легко. Руал облизав запечені губи, стис, як талісман, фігурку ящірки за пазухою і ввійшов.

Житло чаклуна було освітлене зсередини слабким, неприродно каламутним світлом. На стінах темніли затягнуті павутинням чотирикутники в рамах, клапті старої тканини жмутами звисали зі стелі, під ногами хрумкотіло, начебто підлога була всіяна горіховими шкаралупками. Дивний металевий звук то віддалявся, то наближався знову. Руал стояв, розпачливо очікуючи, що ось-ось його присутність помітять і нерозсудливий нахаба зазнає нарешті заслуженої кари. Однак нічого не сталося — розмірено повторювався глухий брязкіт, важко колихалися клапті, що звисали зі стелі, та десь у глибині печери мерехтіло каламутне світло.

Тоді Руал з надією подумав, що, можливо, йому вдалося увійти сюди непоміченим, і тоді порятунок дівчинки став хоч трохи менш безнадійною справою. Він затамував подих і рушив уперед — туди, звідкіля пробивалося світло.

Руал ішов анфіладою кімнат — довгою, майже темною, затягнутою павутинням. Він ніколи не думав, що всередині людського житла можливі ці купи замшілих каменів, давні пні, які вчепилися в підлогу гаками коренів, а поміж них — дивне нагромадження з покручених стільців, оксамитових крісел, комодів і туалетних столиків із порожніми баночками для рум’ян, з чорними мармуровими плитами на місці дзеркал.

Він ішов і не міг уявити собі розмірів цього житла, що вгніздилося в товщі землі. Десь у плутанині переходів і кімнат чаклун тримав маленьку Гарру, босу, в нічній сорочці, з голими дитячими руками. Дитина й чудовисько.

Ця думка підстьобнула Руала, він пішов швидше, майже побіг, маневруючи поміж купами меблів і каміння. Він навіть насмілився півголосом покликати: «Гарро! Гарро!»

Йому здалося, що там, куди віддалилося побрязкування, щось проспівав тонкий старечий голос. Потім знову — Та-тах… Та-тах… — застукав тупий металевий звук, що долинав дедалі виразніше. Руал, схоже, наближався до його джерела.

— Пта-ашечко! — знову проспівав деренчливий голос старого. — Пта-ашечко!

Та-тах, та-тах…

Руал присів.

— Пта-шечко… Цвірінь! Цвірінь!

Руал безгучно перебіг і причаївся за одвірком, з якого попроростали лілові паростки.

Чаклун був тут — Руал побачив спершу тонкі ноги в черевиках з бантами, потім неохайні відлоги довгого камзола з побляклим галуном, потім величезний мереживний комір, з якого ледь стирчала вкрита закрученою перукою голова.

Старий крокував по колу, в лівій руці його був невеликий мідний дзвін, і Руала вразило, що чаклун тримав його за язичок. Він дзвонив, потрушуючи рукою, масивна чаша дзвону билася об його кулак і видавала той самий глухий металевий звук: Та-тах… Та-тах…

Руал кілька секунд намагався вгадати, яку магічну дію робить старий, потім зважився виглянути далі й побачив Гарру.

Зі стелі на чотирьох ланцюгах звисав залізний обруч, на обручі було укріплено велику скляну кулю зі зрізаним верхом, на третину заповнену зеленою водою з бурими водоростями, що кволо ворушилися. Над самою поверхнею води гойдалася поперечина, схожа на пташину жердку, а на жердці сиділа, вчепившись у неї пальцями, заплакана Гарра.

— Пта-шечко… — бурмотів старий ніжно, потрясаючи своїм дзвоном. — Ї-їж… — І вільною рукою розсипав по підлозі чи то зерно, чи лушпиння. Воно лягало під ноги неприємно хрустким шаром. — Ї-їж…

Руал стояв, напружений, спантеличений, не зважуючись поворухнутися.

Старий тим часом призупинився, труснув рукою з дзвоном і витяг іншу руку вперед, начебто вказуючи комусь на дівчинку.

— Мамо! — скрикнула Гарра.

Руал заскреготів зубами.

— Цвірінь! — проспівав чаклун і заходився раптом сипати плутаними, невиразими заклинаннями. Ільмарранен марно вслухався, силкуючись зрозуміти, до чого хилить старий, але цієї миті простягнена до дівчинки вузлувата рука почала вкриватися чорно-рудим пір’ям. Серед нього роззявився червоний гачкуватий дзьоб, злякано закричала Гарра, старий здивовано підняв бурі, гачкуваті брови й докірливо глянув на свою руку. Дзьоб зник, і пера ніби знехотя опали на підлогу, перетворюючись на льоту на бляклі засушені маргаритки.

— Пта-шечка… — протяг чаклун засмучено й ображено. Рука його з дзвоном невпевнено опустилась, і Руал, який втиснувся в одвірок, побачив, що рука ця закривавлена від ударів чаші дзвону об старечий кулак.

Старий теж тільки тепер звернув на це увагу — скрушно похитав головою і з деяким зусиллям повернув мідний дзвін навиворіт. Язичок тепер теліпався зовні й слабко деренчав, калатаючи по крутих стінках дзвону.

— Пташинка ніжно співає, — сказав чаклун задоволено, — друга в гості закликає… Цвірінь! Цвірінь!

Він випустив дзвін із рук — той гримнувся об підлогу й розтікся масною калюжею.

— А вже весна, — пробурмотів старий неуважно, витрусив з рукава дерев’яний човник і, крекчучи, пустив у ту калюжу. Човник гойднувся, повернувся на місці й потонув, зник з очей, хоча калюжка була жабі по коліна.

Старий знову похитав головою і погрозив Гаррі пальцем. Дівчинка затремтіла на своїй жердці, схлипуючи та кусаючи губи. Чаклун знову витяг до неї руку — Руал, весь напружився, подався вперед.

— Горлиця в хатинці, — проспівав старий, — сидить на соломці… — й знову почав сипати заклинаннями, в яких Руал міг розібрати лише окремі слова.

Старий промовляв, то підвищуючи надтріснутий голос, то майже шепотів, і чим довше Ільмарранен слухав це нерівне бурмотіння, пересипане безглуздими уривками заклинань, тим виразнішим ставало відчуття, що він стоїть на порозі незбагненної й водночас очевидної таємниці.

Тим часом слова старого почали нарешті діяти — з калюжки, де втонув дерев’яний човник, вилізла червона пташина лапа — одна, без тулуба. Незграбно підстрибуючи, лапа взялася розгрібати насипані старим на підлогу лушпайки, нагадуючи своїми рухами курку, що шукає корму. Старий побачив її і розчаровано вмовк. Потім слабко ляснув у долоні — лапа злякано присіла, смикнулася й розсипалась жменею дерев’яних ґудзиків.

Руал не міг поки визначити, що старий хоче зробити з дівчинкою. Одне було зрозуміло, хоча з першого погляду й вражало неймовірністю — старий не здатен був домогтися того, чого хотів.

Ільмарранен стояв за одвірком, а старий тим часом поновив свої спроби. Цього разу нісенітниця заклинань призвела до того, що підлога по всій кімнаті вкрилася великою твердою лускою.

— Рибка… — пробурмотів старий. — Рибка в ставку, пташинка в садку… А мені незабаром вісімнадцять, свататися піду, — він раптом посміхнувся і прибрав хвацького вигляду.

Руал схопився за голову. Невиразне відчуття, що давно вже володіло ним, за єдину мить стало твердою впевненістю. Ільмарранен тер чоло, ще й ще раз перевіряв себе, вдивлявся у старого, начебто бачив його вперше.

Перетворився на плуга, розорював вулиці… Ріс із землі, ніби дерево… Запустив у ставок гігантську п’явку з коров’ячим вим’ям… Сватання зі здохлими гадюками, потім акваріум із пташиною жердкою… Пера, луска, ця постійна недоладна балаканина, що здавалася знущанням, а насправді…

Чаклун був, очевидячки, цілковито й давно божевільний.

Те, що здавалось погрозою, насправді виявилося старечою неміччю. Бідолаха пережив свій розум, і його магічний дар нині став марним, ніби книга в руках у сліпого.

Вражений своїм відкриттям, Ільмарранен мусив тепер вирішувати, що робити. Вийти зі схованки? Можливо. Говорити з навіженим? Як і про що? В скляному акваріумі тремтить дівчинка, — вона не підозрює, що її мучитель швидше жалюгідний, аніж страшний. Кожна мить зволікання приносить їй нові сльози… І хто зна, чим скінчиться для неї чергова нісенітниця, виголошена старим? Схоже, доведеться підкрастися й просто вперіщити чаклуна каменем, одним із тих, що їх безліч валяється під ногами. Оглушити або й убити. Разом позбавити село страху.

Ільмарранен глибоко зітхнув, порахував до десяти і тихо, тонко засвистів, наслідуючи пташиний спів. Чаклун здригнувся й почав озиратися.

Руал тільки тепер побачив, як сльозяться його підсліпуваті очі, як безпорадно плямкають губи, трусяться вузлуваті руки. Старий дивився на нього здивовано, розгублено, але нітрохи не злостиво.

Руал ступнув йому назустріч, присів, розкинув руки, потім підстрибнув і проспівав:

— В’ю гніздечко на гілці, хробачка несу я діткам…

Чаклун невпевнено тупцював на місці, втопивши голову в мереживному комірі. Маленька Гарра — Руал глянув на неї мигцем — так і обімліла на своїй жердині.

Руал підстрибнув ще, змахуючи руками, як крильми, і продовжив голосніше, рішучіше:

— Пташка в клітці нудьгує, її гніздечко пустує… Цвірінь! Цвірінь! — і таємниче поманив старого пальцем.

Той поки не міг вирішити, що таке Руал. Однак, заінтригований, він забув про дівчинку й захопився незнайомцем — обережно наблизився, простяг тремтячу руку, наміряючись торкнутися Руалового обличчя.

Ільмарранен ухилився, присів, підібрав кілька дерев’яних ґудзиків, створених невдалим чаклуванням старого, підкинув один догори:

— Цвірінь!

Ґудзик зі стукотом упав на лускату підлогу. Старий підвів врунисті брови. Руал кинув другий гудзик — під поглядом старого він обернувся на чорне пташине перо й довго падав.

Маленька Гарра, спостерігаючи за дивним дійством, зачаїла подих.

Ільмарранен кинув третій ґудзик.

Він описав у повітрі дугу й раптом завис без руху. Чаклун пробурчав заклинання — ґудзик писнув, змахнув короткими крильми й вилетів геть. Старий, здивований своєю удачею, скосив око на Руала, знизав плечима, потім стяг кучеряву перуку, від чого голова його в обіймах коміра стала схожа на темну горошину посеред тарілки.

— Цвірінь, — хрипко сказав старий і підкинув перуку.

Вона обернулася на величезну стару облізлу ворону, яка важко опустилася на підлогу й кинула на старого томливий, таємничий погляд. Потім ляснула крильми, піднялася невисоко над підлогою і зиґзаґами вилетіла з кімнати, зникла десь у лабіринті коридорів. Старий задоволено посміхнувся і зашкутильгав слідом, забувши, очевидно, і про Руала, й про Гарру.

Дівчинка схлипнула на своїй жердині. Ільмарранен дивився вслід старому. Його охопило гостре, пронизливе, ніколи раніше не звідане почуття.

Усі бачили, як незнайомець, що казна-звідки взявся, виніс із печери чаклуна викрадену напередодні дівчинку. Усі чули плутану, недоладну розповідь Гарри, й жоден собака на селі не смів тепер засумніватися, що на вогник до Гарана й Літи приблукав великий, могутній маг.

Поки накривали столи, просили дозволу доторкнутися, шепотіли, гомоніли, заглядали в очі й запопадливо посміхалися, поздоровляли та цілували руки, Ільмарранену здавалося, що примха долі закинула його в минуле. Але, засинаючи на найкращій перині в селищі, він згадав раптом розгублені очі, що сльозилися, похилі плечі старого та маленьку голову, яка весь час трусилась на широкому мереживному комірі. І знову пронизливий, незнайомий раніше, майже фізичний біль здавив йому горло. Що це, жалощі?

Він глибоко зітхнув, повернувся на інший бік — і почув тихий, глузливий смішок, ніби всередині власної голови. О Небо, знову! Це було схоже на божевілля.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка