Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка5/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
* * *

Лиховісна пригода з дівчиною Міреною прискорила наш від’їзд із міста Каратова. Ми знову ковтали дорожню куряву, ночували в тавернах і притулках.

Становище моє ставало дедалі незручнішим. Я цілком втратив право на будь-які особисті розмови: ні з ким не міг розмовляти без Лартового нагляду. Мені суворо заборонили самостійні прогулянки та знайомства. Легіар був знервований, нестриманий і час від часу виливав на мене своє роздратування. Якось він у темному готельному коридорі налетів на важкий рогатий вішак і в нападі люті миттю викинув його у вікно. Але невдовзі двом дужим хлопцям довелося тягти вішака назад, і вони, між іншим, ледве впоралися!

У трохи більших селищах ми зупинялися на день, на два, й тоді хазяїн замикав мене в номері вбогого готелю, повному тарганів, — саме замикав, позбавляючи можливості вийти самому чи впустити яку-небудь Мірену з проріканнями, що пузиряться на вустах. Начебто я винен був у божевіллі Орвіна, у всіх цих дурних жартах, історіях про «Третю Міфічну»! Як би там не було, подорож мене дедалі більше гнітила.

Нарешті ми прибули в місто Фалет, вдвічі більше й поважніше за Каратів. Але це місто мені сподобалося вдвічі менше. Знов цікаві задивлялися на нашу карету, а слуги в готелі штовхали один одного ліктями й шепотілися: «Чарівник, маг!» Увесь цей галас мене дратував, а не радував.

Перший вечір у готелі ознаменувався надзвичайною і неприємною подією. У полум’ї каміна зненацька з’явився Бальтазарр Ест.

Звісно, не він сам, а тільки обличчя його, жовчне та зле, відображене ніби у невидимому дзеркалі. Я з щипцями для каміна в руках, зойкнув і відскочив, а хазяїн перекинув важке крісло, в якому сидів.

— Це як же розуміти, Легіаре?! — без жодних передмов прогугнявив Ест із каміна. — Ви усвідомлюєте, що звільнення Маррана…

Ларт і не писнув, тільки вихопив у мене важкі щипці й люто тицьнув ними в палаючі поліна. Зображення Еста заколивалося і з неголосним шипінням розтануло.

Хазяїн спробував удати, що нічого серйозного не сталося, однак цілу ніч не давав мені спати, крокуючи туди-сюди по кімнаті.

Далі всі пішло, як раніше.

Замкнений у номері, я, привчений до тривалої вимушеної самотності, взявся розкладати пасьянси. Це заняття стало мені єдиною розрадою. За довгі тужливі години старенькі карти настільки витерлися, що складно було відрізнити даму від короля. Я перекладав їх так і сяк і думав: за що мені випала така доля, чого хоче мій хазяїн, і чи не втекти взагалі… Аж раптом повернувся ключ у замковій шпарині й на порозі став Ларт, та який! Дуже давно не був він такий захоплений.

— Ну нарешті щось варте уваги! — вигукнув він майже весело. — Збирайся-но, пане чарівнику, сьогодні в нас надзвичайно важливий візит! — і одним рухом змів мої карти, а пасьянс же саме підходив до кінця, і вдало розкладався, а це буває вкрай рідко!

Сповнений недобрих передчуттів у очікуванні чергової авантюри, я почистив чорний зі сріблом костюм — парча вже витерлася, подекуди стирчали неохайні нитки — чоботи й потьмянілу шпагу в піхвах. Я неохоче змушував себе вдягатися, а Ларт походжав по кімнаті, клацав пальцями й базікав без угаву (це він-бо)!

— Вона купчиха й власниця кількох мануфактур, місцева знать за нею бігає, випрохуючи подачки, мер заборгував їй на роки наперед, половина товарів на ринку належить їй… Але найцікавіше — вона, ця купа золота, має тут славу чаклунки, ні більше ні менше! Якийсь у неї чорний кіт, що збирає зілля, і якась книга…

Він умостився на столі, худим задом перекинув порожній свічник. Я похмуро слухав його, натягаючи чоботи.

— Книга! — пристрасно повторив Ларт. — За деякими ознаками можна судити, що це — ти тільки вдумайся — одна з ранніх копій Заповіту Першого Віщуна!

О Небо, знову!

— Ви говорили, що його насправді не було, — нагадав я.

Він підхопився:

— Це мусимо з’ясувати… Чи справжня книга — раз, — він загинав довгі пальці, — тексти про появу Третьої Сили — два, і найголовніше… Твоя справа — зачарувати бабусю: захоплюйся її чарівним даром, поки не видуриш книгу хоча б на півгодини… Вона її береже, мов зіницю ока, ретельно ховає і не продає ні за які гроші. Але тобі, як побратимові по чарівництву, покаже. Я цього разу буду чимось на кшталт твого учня, втаємниченого в магічні дійства, зрозуміло?

Він посміювався і потирав руки, а я перед дзеркалом насував на лоба капелюх і при цьому кривився в нього за спиною.

Втім, купчиха була не така вже й стара, та, мабуть, і непогана свого часу на вроду. На її випещеному білому обличчі неважко було прочитати звичку й смак до необмеженої влади, а залу, в якій нас удостоїли аудієнції, було оздоблено під «печеру чаклунки». В’язки сушених трав по стінах, опудало гігантської жаби під стелею, змії в пташиних клітках і клуби диму з каміна — ймовірно, там курилися пахощі.

Господарка сиділа в різьбленому кріслі з високою спинкою, одягнена в якусь подобу шовкового плаща. Я приклався до міцної, напахченої парфумами руки й отримав у відповідь прихильний кивок головою під каптуром. Далі мені запропонували оббитий оксамитом табурет, і зав’язалася церемонна бесіда.

Довелося вислухати довгі міркування про властивості ефіру, метаморфози трав, виникнення нічого з нічого й перехід у щось, марення і сни, значення числа п’ятнадцять з половиною і технології приготування опудал із їжаків. Час від часу вона запитувала про мою думку з особливо важливих питань, і тоді Ларт, що стовбичив позад мене, боляче щипав мене за лопатку, а я йорзався на табуреті й захоплено повторював визубрену перед цим фразу:

— Ваші знання, міледі, поза сумнівом, гідні честі викликати подив своєю неабиякою глибиною і властивостями, важкодоступними навіть для вкритих сивиною патріархів магічного мистецтва.

Купчиха вдоволено посміхалася і з ще більшою наснагою провадила свої теоретичні викладки.

У розпалі лекції в двері постукали, ввійшов худорлявий літній чоловік, — як я зрозумів, управитель — вибачився і щось прошепотів на вухо купчисі. Це змусило її обличчя налитися буряковою барвою:

— Дурень! — гаркнула вона точнісінько так, як це роблять перекупки на базарі, — невже не зрозуміло, що по п’ятдесят? А якщо ці недоумки вимагають знижки, то нехай ідуть у болото!

Управитель зашепотів швидше й переконливіше, й тоді магічна дама несподівано роздулася, мов квочка й тицьнула йому просто під ніс спритно скручену дулю:

— А оцього їм! Так і передай!

Управитель, кланяючись, віддалився, а купчиха-чаклунка любо мені посміхнулась і, вибачаючись, пробурмотіла:

— Ах, мій пане, все справи та справи…

І манірна бесіда тривала, ніби нічого й не сталося.

Ларт почав виявляти нетерпіння — штурхати мене в спину кісточками пальців і ледь чутно сичати:

— Книга! Книга!

Я дочекався моменту, коли купчисі знадобилося набрати повітря для наступної тиради, і швидко вставив у паузу:

— О міледі, не тільки ваші знання, але й деякі коштовні речі, що належать вам, відомі далеко за межами…

Вона самовдоволено посміхнулася:

— Справді, настав час показати вам дещо…

Вона витягла шию і тричі мелодійно погукала:

— Кошмаре! Кошмаре! Кошмаре!

Я не встиг зметикувати, що її так нажахало, але цієї миті двері відчинилися, і спершу здалося, що ніхто не ввійшов — але це тільки з першого погляду, тому що насправді таки ввійшов неймовірних розмірів чорний котисько з золотим ланцюжком на шиї.

— Кошмаре, друже мій, підійдіть, познайомтеся з нашим гостем, магом Дамиром! — солодким голосом звернулася купчиха до кота.

Кіт скосив на мене сите жовтаве око. Ларт так ущипнув мене за спину, що я підскочив:

— Е-е-е… мені дуже приємно, власне, я мав на увазі…

— Кошмар відає таємниці буття, — не слухаючи мене, правила своєї купчиха, — він володіє даром зазирати в майбутнє…

Кіт потерся об мої коліна, потім об ноги Ларта. Я чув, як Ларт заскреготів зубами, і поквапливо перебив:

— Однак, міледі, хоча слава чарівного кота й гримить за межами…

Ларт притишено завив. Я перелякано озирнувся й побачив, що Кошмар вчепився у камзол на його плечі всіма шістнадцятьма пазурами. Легіар струснув рукою — кіт важко зіскочив на підлогу й глянув на Ларта з холодним презирством.

Купчиха скам’яніла обличчям:

— Ваш слуга недостатньо вимуштруваний, — сказала вона крижаним тоном. — Його щастя, що Кошмар мудрий і лагідний…

Підтверджуючи свою мудрість і лагідність, кіт задер задню лапу й заходився викусувати в себе під хвостом.

— Цей лакей недавно в мене на службі, — сказав я, щоб залагодити непорозуміння. Купчиха тим часом поманила Ларта пальцем:

— Ходи-но сюди, шахраю…

Легіарові нічого не залишалося — він підійшов. Купчиха довго його розглядала, потім докірдиво звернулася до мене:

— Невже ви не могли знайти кращого лакея? У цього неприємна пика, до того ж він, напевно, краде у вас різні дрібнички.

Ларт стояв до мене спиною, і я, на жаль, не бачив виразу його обличчя.

Тим часом дама скінчила вивчення Ларта і, вочевидь ним не задоволена, махнула рукою, вказуючи кудись углиб кімнати:

— Подай-но краще плед, чого стовбичиш?… Ондечки він, на кріслі…

Легіар скоса глянув на мене і вирушив по плед. Я ніколи не бачив, щоб Ларт подавав і прислуговував, і це видовище несподівано мені сподобалося.

— Неробство розбещує слуг, — повчально мовила купчиха. Кошмар видерся до неї на коліна й оглушливо заворкотів.

Ларт негнучкою рукою простяг плед купчисі, але вона насупилася і не доторкнулась до нього:

— Хто так подає, дурню? Гадаєш, так і ходитимеш перевальцем, неначе на бульварі? Віднеси назад і потім подай знову, як годиться!

Зависла мовчанка. Я завмер у чеканні. Легіар мить постояв, потім повернувся на висхідну позицію.

Отут я й відчув солодкий смак помсти. Мені згадалися всі халепи, в які я втрапляв останнім часом, вечеря у ратуші, дівчина Мірена й разкиданий по підлозі пасьянс. Я відчув нестерпне бажання хоча б мить побути паном Ларта-слуги. Хоча б єдину мить!

Легіар тим часом пройшовся по колу й роздратовано тицьнув плед просто під ніс купчисі. Та знову насупилася, ще більш невдоволена:

— Хто тебе вчив, негіднику? Що ти мені його тицяєш, замість того, щоб подати з поклоном? Ще раз!

Ларт глянув на мене — але я завбачливо відвернувся, начебто мене це все нітрохи не стосувалося. Ларт почав свій шлях спочатку, а я зітхнув і сказав недбало — присягаюся, біс мене смикнув за язика:

— Дякую, міледі, що ви люб’язно допомагаєте мені вишколити слугу.

Ларт видав дивний звук — ніби рипіння. Мабуть, заскреготів зубами. Купчиха милостиво мені кивнула, а Легіар раптом галантно схилився у глибокому поклоні й простяг їй той клятий плед.

— Оце вже інша річ, — вдоволено зауважила купчиха.

І тут я злякався. О Небо, знаючи Лартову гордість і мстивість, можна тепер очікувати, що він ніколи, ніколи, ніколи не пробачить мені тієї хвилинної слабкості, того бажання його принизити!

Тим часом Ларт смиренно зайняв своє місце в мене за спиною. Його смиренність здавалася мені лиховісною, я волів би, щоб він щипав мене до кісток.

Необхідно було терміново реабілітуватися. Наступні п’ять неприємних секунд я міркував, як саме це зробити.

— Книга! — нарешті вигукнув я, аж підскакуючи. — Тобто я хотів сказати, що великою честю для мене було б споглядання дорогоцінної книги, перлини магічної бібліотеки нашої господині, чия слава йде далеко за…

Купчиха таємниче посміхнулася, почухуючи Кошмара за вухом:

— О, всі прагнуть її бачити… Всі про неї знають, усі побожно схиляються перед нею, але бачити її — о, це не всім доступне…

— У своїх мандрах, — заговорив я швидко, — я міг би рознести славу про неї так далеко, як дозволили б міцні колеса моєї карети.

Купчиха примружилася, поклацала язиком, запитливо на меня глянула й нарешті задзвонила в дзвоник. Увійшла покоївка.

— Поклич-но Руві, — віддала наказ господиня.

За хвилину з’явився Руві — випещений тип у дорогій лівреї.

— Поклич Куні, — сказала йому пані.

Ще за хвилину прибув і Куні — сивий дідок у чорній хламиді.

— Принеси її, — звеліла купчиха пошепки.

Дідок уклонився, склав руки на грудях і, задкуючи, вийшов. Ми зачаїли подих; нарешті Куні повернувся, з великою урочистістю несучи перед собою щось, загорнуте в чорний оксамит. Згорток уклали посеред столу, купчиха провела старого поглядом, а далі наказала Лартові:

— Ти, голубе, відійди та стань он там, під стінкою. Тобі це ні до чого…

Я стрепенувся:

— Бачте, міледі, я саме навчаю його деяких простих речей, і йому не завадило б глянути… Так, одним оком.

Купчиха скептично стисла губи. Ларт ступнув уперед, не зводячи очей зі згортка. Пані, сповнена поваги до себе самої, розгорнула тканину. Під її руками тьмяно зблиснув золотий напис на палітурці.

— Зверніть увагу! — похвалилася купчиха. — Це справжнє золото!

— Можна глянути? — спитав я, хвилюючись.

Книга тхнула цвіллю, деякі сторінки злиплися, інші зотліли. Я перегортав її тремтячими руками, а Ларт важко дихав у мене над вухом:

— Далі… Далі… Повернися назад…

Текст, написаний рунами, був мені незрозумілий, подекуди зустрічалися малюнки — ох і моторошні малюнки, скажу я вам! Дивні тварини, розрізані навпіл і намальовані ніби зсередини… Потім креслення, ламані лінії, знову знаки, значки, малюнки…

— Далі… — дихав над вухом Ларт.

Але тут купчиха скочила й потягла книгу до себе:

— Зверніть увагу, пане Дамире, тут є одне кумедне місце…

Вона відштовхнула мої руки, послинила пальці й заходилася перегортати в зворотному порядку:

— Тут… Ось… Погляньте!

Сторінка, на яку вона вказувала, була написана не рунами, а звичайними великими літерами, я сказав би, навіть школярськими. Водячи пальцями, купчиха старанно вичитувала по складах:

— …І то-ді вона ввій-де, і нас-тане час… Отут не зрозуміло, чого… У відчи-нені двері ввій-де… Отут незрозуміло, хтось увійде… І во-рот… тар… а, воротар!

Вона зраділа, бо змогла розібрати складне слово.

— І во-ро-тар від-чинить… І вода за-гусне, як… чор-на кров… І щось там спливе сльозами… Дос-той-ні заздро-щів поліна у вог-ні… З неба здерли… Щось там здерли. І вона во-ца-риться, і во-ро-тар буде їй слу-гою і на-міс-ником…

Ларт весь подався вперед, слухаючи, я болісно ковтав і облизував губи. Купчиха насолоджувалася тим, яке враження справила на нас:

— Ті, хто жи-ве… По-дорож-ній на зеле-ній рів-нині пре… а, приречений! Але маги — рида-ючи, голо-сі… голосіте, здається. Ваш же-реб жах-ї'ї, чим… Не розберу. Закипить над гол-виття… Не розберу. І втягне в чере-во сво-є…

— Вогонь, зазирни мені у вічі… — сказав я несподівано для себе.

Вони обоє подивилися на мене — купчиха і Ларт. Після паузи купчиха мовила:

— От-от… Щось подібне… Цікаво, чи не так?

Цієї миті Ларт рвучко вихопив книгу з рук господині та втупився в неї. Купчиха отетеріла від такого нахабства й на деякий час позбулася мови. Легіарові це було на руку — він увіткнувся носом у вкриті плямами сторінки й читав, а купчиха мовчки силкувалася видерти в нього свій скарб. Про Кошмара вона забула й впустила його на підлогу. Ларт був сильніший — перевага в цьому двобої вочевидь була на його боці.

В цій боротьбі за книгу купчиха невпізнанно змінилася — манірна чаклунка зникла, натомісць з’явилася розлючена базарна перекупка:

— Віддай, мерзотнику! — жінка нарешті опанувала свого неслухняного язика. — Хаме, тарганяча поживо, лакейська пико! Агов! Усі сюди!

Вона потяглася за дзвоником, однак Ларт уже облишив книгу і став у мене за спиною, ніби нічого не сталося.

Купчиха взяла руки в боки, схожа на розпухлу від дощу грозову хмару, й голосом, який не обіцяв нічого доброго, процідила:

— Чи відшмагати негідника відразу, при мені, чи… — вона засичала, як паровий казан, і шипіння це віщувало нечувані лиха.

— Я відшмагаю! — вигукнув я зі слізьми в голосі. — Небом присягаюся, відшмагаю! Щойно прибудемо в мій родовий замок…

Пані, втім, не могла заспокоїтися, і тут мені спало на думку несподіване:

— А хочете, я його взагалі… повішу? — спитав я, відчуваючи справжнє натхнення.

Напевне, Ларт якось особливо відреагував на цю блискучу пропозицію, тому що купчиха швидко глянула на нього й раптом полагіднішала:

— Ні, — сказала вона примирливо, — биття, певне, досить.

Ларт, мабуть, полегшено зітхнув.

Купчиха заспокоїлась і, здавалося, цілком прийшла до тями:

— Зверніть увагу, — знову взялася вона до книги, — тут особливо гарний шрифт… І червоне чорнило!

І знову заходилася старанно, як учениця, складати літери у складні для вимови сполучення.

Ларт раптом боляче вчепився мені в плече. Потім кинувся вперед і поклав руку на текст. Купчиха витріщила очі.

— ЦЕ не можна читати вголос, — вкрадливо промовив Ларт. — ЦЕ вам взагалі не можна читати!

— Відшмагаю-таки! — закричав я, попереджаючи реакцію купчихи. — Ой, як відшмагаю!

— ЦЕ небезпечно, — правив своєї Легіар, підвищуючи голос. — Якщо вам дороге власне життя, відмовтеся від цієї книги!

Він захлопнув книгу і затис її під пахвою, відступаючи потроху до дверей і монотонно повторюючи:

— Відмовтеся… Відмовтеся…

— Засічу до смерті! — репетував я.

Купчиха тим часом впала в якийсь транс — слова Ларта діяли на неї заворожливо. Погляд її застиг і затуманився.

— Відмовтеся… — і далі наспівував Ларт, потім трохи повернув голову і кинув мені крізь зуби:

— Та стули ж ти пельку! — і знову: — Відмовтеся… Відмовтеся…

— Відмовляюся… — пробурмотіла купчиха, й тут сталося щось незбагненне.

Ларт скрикнув, як від болю, і впустив книгу. Засичали, звиваючись, змії в пташиних клітках, захиталося опудало гігантської жаби під стелею. Закліпала брунатними очима купчиха, а хазяїн миттю кинувся до мене й міцно схопив за лікоть:

— Мерщій ходімо!

Книга диміла!

Язички полум’я виривалися з-під жовтих сторінок, і сторінки по одній згорталися в рурочки і здіймалися до стелі смердючим жовтим димком. Завив і кинувся геть Кошмар. Хрипким басом заревла купчиха.

— Геть! — скрикнув Ларт і волоком потяг мене до дверей.

Він попхав мене донизу, парадовими сходами, повз лакеїв, які перелякано металися, повз отетерілу покоївку і хлопчика-посильного, всім тілом врізався в двері, розчинив їх і разом зі мною випав на вулицю. За нашими спинами блідо спалахнуло, і в домі купчихи зайнялася пожежа.

Ми загубилися в юрбі цікавих і бачили, як виплигнув із кватирки Кошмар, як перельцем втікали розгублені Руві та Куні, як бігали з цебрами лакеї і сплескувала руками покоївка.

— Знамення… — бурмотів Легіар. — Вона не далася мені в руки… Яка книга… Знамення!

Схоже, він тимчасово про мене забув — і слава Небу.



* * *

Це було хоча й невелике, але заможне, охайне село з невисокими тинами замість парканів. На довгих жердинах сушилися різноманітні глиняні горщики, розмальовані квітами та бджолами. Місцеві жителі пишалися своїми вуликами та ще стародавнім промислом. Це був особливий розпис по глині темно-медяних тонів, який зображав неодмінно квіти й неодмінно бджіл.

Самотня вдова, яка дала Ільмарранену притулок на ніч, сама нагадувала бджолу — брунатно-золотава, повновида, метушлива, вона щосили намагалася догодити своєму випадковому гостеві. Руал ночував на сіннику, де йому постелили чисті простирадла. Крізь щілини в даху заглядали зірки — Ільмарранен погладжував золоту ящірку, що причаїлася в нього на грудях.

Вдова встала ще вдосвіта, напекла пиріжків і всадовила Руала за стіл. Вона щедро пригостила його свіжим молоком і медом із власних вуликів, а сама сіла навпроти, зіперлася на лікті й ловила його погляд темними матовими очима.

— Куди тобі поспішати, — сказала вона, коли Руал уже стояв біля дверей.

Він посміхнувся винувато:

— Мушу йти…

Вдова згорьовано покивала головою і провела його до воріт. Так він і запам’ятав її — сумна самотня бджола, яка дивиться йому вслід, долонею прикриваючи очі від сонця.

Далеко звідти інша жінка теж невідривно дивилася на дорогу. Так само світило сонце, вітер так само здіймав стовпи куряви, та шлях був порожній і чекання — марне. Ніяк не вгамовувалася дитина; жінка її колисала, шепотіла незвичайні, ледь чутні слова, ненадовго заспокоювала й знову нахилялася до вікна, знову когось видивлялася на шляху.

Шлях був порожній і марне було чекання.

Руал чвалав сільською вулицею. Відбиваючи сонце крутими боками, вигравали розмальовані квітами й бджолами глиняні горщики на тинах. Звідкілясь вискочили зненацька двоє довгоногих дівчаток, привіталися з перехожим, потім забентежились і кинулися геть. Там і тут у городах виднілися зігнуті спини; десь лагодили дах: напівголі робітники картинно сиділи на ньому верхи, розмірено змахуючи молотками. Похмуро косувала зустрічна баба, здивовано витріщилося на чужинця замурзане маля, що копирсалося в піску. Визирнув із підворіття рудий пес, загавкав без особливої запопадливості, потім чхнув і сховався. Руал посміхнувся.

Він минув околицю, рушив через луку, по якій скрізь височіли копиці сіна, далі полем, де горбилися женці, берегом тихої річки, де дітлахи тягали карасів із лінивої, непорушної, прозорої до самого дна води. Опівдні він пообідав у товаристві малих рибалок, пригощаючи їх пиріжками, любовно приготованими вдовою. У відповідь отримав свіжий сир, запашний хліб і квітковий мед. Він жував травинку й мружився на маслянисті відблиски, що грали на спокійних плесах, дивився, як нерухомо зависали над водою важкі бабки, як снували водомірки, як крутилися й лягали на бік строкаті поплавці. Він просидів би на березі до вечора, якби не чекала на нього, підганяючи, підстьобуючи, курна стрічка дороги.

Пополудні налетіла негода. Швидко згустилися незугарні, свинцевого відтінку хмари і запала тиша — лиховісна, передгрозова. Руал прискорив крок — попереду виднілися перші будинки незнайомого селища. Цієї миті тиша обірвався, як обривається натягнута струна.

Рвонув вітер, заметалися дерева вздовж шляху, ніби силкуючись утекти й сховатися, неначе зсудомило золоте поле невижатої пшениці, і його вкрила чорна, непроглядна темінь. Небо раптом прошило осяйною мережею блискавок, і тої ж миті переможно вдарив грім. Руал пригнувся й побіг, та великі краплі крижаного дощу переслідували його, молотили по спині, бешкетували й знущалися, поки Ільмарранен, захеканий, не добіг до вкритої рогожею копиці сіна й не закопався, ніби кріт, у його запашні надра.

Блискавки хльоскали батогами одна за одною, дощ звисав із темного неба нерівними пасмами, що повільно ворушилися. Всередині копиці було сухо, крізь діру неправильної форми Руалові було видно шмат шляху та край пшеничного поля, який із золотого зробився сірим.

Небо стемніло ще більше, сутінки згустилися, начебто серед білого дня раптом звечоріло. Нова хмара, яка випливала з-за ріки, ненадовго забарилася, щоб вибухнути найжорстокішим градом.

Притихлий Руал із острахом спостерігав, як танцюють крижані кульки на розмоклій, розмитій дорозі, як здригається пшениця, як із тріском лопаються придорожні лопухи. Потім хмарі обридла ця гра, вона виснажилася, відступила, град змінився дощем і відразу — дощиком, та й той незабаром утих. Ніби нічого й не сталося, засміялось сонечко й освітило сумні наслідки бешкету, вчиненого градом.

Руал вибрався зі свого притулку — під ногами в нього хрумкали, танучи під сонцем, крижинки. Все навколо мало жалюгідний, пошматований вигляд.

Ступаючи ніби по товченому склу, Руал рушив до пшеничного поля. Казна-звідки взялася велика ворона, що пролетіла просто в нього над головою, вмостилася на похилій вільсі, хрипко прокаркала.

Пшеничні колоски були зім’яті, поламані, понівечені. Зерно з них висипалося на землю.

— Вони наслали на нас град! Вони чаклуни й чорнокнижники! Запитайте в них, чому їхні поля вціліли, а наші всі загублені!

— Запитайте… — хором загула юрба.

— Чому хмара обійшла їхні угіддя стороною? Чому ми повинні тепер умирати з голоду?

— Чаклуни! Чаклуни! — кричали розлючені, почорнілі від ненависті люди.

Майдан посеред селища був оточений вицвілими, похиленими парканами, під якими розкошувала буйна кропива людського зросту. Оратор стояв на величезній діжці посеред площі, затягнутий паском упоперек круглого живота, сам схожий на діжку з одним обручем. Односельці його, котрі понесли за один день нечувані збитки, юрмилися навколо, наступаючи одне одному на ноги та горлаючи:

— Чаклуни! Бджолярі — чаклуни!

Людина на діжці підняла руку:

— Хіба ми не знали цього раніше? Хіба бджолярі не купалися в достатку тоді, коли ми ниділи в злиднях? Хіба не вмер синок вугляра, покусаний їхніми бджолами на смерть?

— Правда! — тонко вигукнув жіночий голос. — Свекруха купила в них розмальований горщик, поїла з нього й отруїлася!

— А не треба було купувати, — відгукнулася інша, — усі знають, що їхні горщики отруєні!

— Чаклуни! — божевільно заволали люди на площі.

Руал стояв у юрбі, безпорадно озирався, не розуміючи, що відбувається. Тупотіли розтоптані черевики, з довгих, облямованих брудними пацьорками рукавів визирали чималі кулачиська. Схоже, мешканці цього великого, вбогого, обділеного щастям селища давно збирали злість на благополучних сусідів. Буря, що завдала збитків, була останньою краплею у келиху претензій, сварок і зачаєних образ.

Збурення наростало:

— У мене тітка осліпла від їхнього меду! — молодий довготелесий хлопець крутився навсібіч, ніби дзига.

Руал не витримав:

— Та годі брехати! Я сьогодні їв їхній мед і чудово бачу твою бридку пику!

До нього обернулися:

— Ти що, з бджолярів?

Знеслися в повітря важкі кулаки.

— Та я подорожній, — примирливо буркнув Руал, відступаючи. Йому дали спокій.

Підперезаний ременем сплигнув з діжки, й на неї видерлася заплакана жінка в колись ошатному, а тепер розшарпаному нервовими руками фартусі:

— Діти в мене… Діти… — і розридалася раптом так гірко, що, не в змозі говорити далі, відразу й спустилася знову. У Руала болісно стислося серце.

Жінку, яка плакала, змінила молодиця в багатоярусних намистах:

— Слухайте, сусіди! У мене в городі листочка цілого не лишилося! Що ж це робиться? — А їхню земельку й не торкнуло, тільки дощиком змочило! То чого нам чекати, поки ці чаклунські пики пожежу нашлють на нас або й чуму? Та бити їх треба!

— Бити! Бити! — заволала осяяна щасливою думкою юрба.

— Бити, — вела далі жінка, — і хліб їхній собі забрати, щоб по справедливості було! А то погляньте ж бо — тільки дощиком змочило!

Руал озирався, вдивляючись у обличчя. Всіх наче гарячка охопила, всі репетували, всім було за що мститися. Руал згадав удову, яка дала йому притулок, цибатих дівчаток і хлопчаків-рибалок.

На діжку тим часом виліз похмурий здоровило, якого вітали галасом:

— Скажи, ковалю! Ну ж бо, скажи!

Коваль обвів усіх важким поглядом з-під брів, які стирчали, мов щітки.

— А що… скажу… — гукнув здоровань несподівано високим голосом. — Я там своїх хлопців послав горн роздмухувати… До ночі накуємо пік залізних, скільки встигнемо. На чорнокнижника з голими руками не підеш… А ви несіть у кузню коси поламані, мечі будуть… Ми не ягнята, ось що! Знущатися з себе не дамо!

Юрба загула:

— Правда! Годі терпіти!

— Пік не вистачить — із сокирами підемо!

— Бити бджолярів, бити!

Ільмарранена добряче штурхнули в спину: хтось пробирався вперед, хтось відходив, і вир, який тут закрутився, виніс Руала так близько до діжки, що важкі чоботи коваля опинилися в нього просто перед обличчям.

— Бити чаклунів, — підсумував коваль, — завтра, як розвидниться, зійдемося в кузні, розберемо зброю і вдаримо! Годі вам ляпати язиками, цим чорнокнижників не побореш… На ранок і піки будуть, і мечі!

У юрбі схвально закивали, сусіди ляскали один одного по плечах, благословляючи на бій. Діжка спорожніла, Руал бачив зблизька її затоптане днище, темні дошки та іржаві обручі. Якби схотів, міг би доторкнутися до неї.

— У мене зять відтіля… — тихо почулося в нього за спиною. — Ніякі вони не чаклуни. У них теж діти…

Інший голос перебив:

— А що мені до чужих дітей? Аби своїх п’ять душ прогодувати…

— Бити! Бити! — кричали звідусіль.

Руал дивився в землю. Розправа, подумав він, одна велика розправа всіх над усіма. Я розправився, треба зі мною розправитися…

Згадалися круті боки глиняних горщиків, розмальованих квітами й бджолами. Рівні ряди вуликів…

Він опам’ятався, вже стоячи на діжці. До нього разом повернулося дві сотні голів, насторожено насупилися брови, презирливо скривилися губи.

— Отямтеся, — сказав Руал, — які вони чаклуни? Я мандрівник, я був там і бачив. Вони не винні, ви ж самі знаєте!

— Геть! — гукнув хтось один, і відразу його вигук підхопив десяток голосів:

— Геть! Геть звідси, приблудо!

— Зупиніться! — й собі гукнув Руал. Його схопили за ноги відразу кілька людей. Діжка похитнулася.

— Зупи… — почав був Руал, вже уявляючи, як у дім вдови вдираються громила з залізними піками й білими від ненависті очима. Як розлітаються вулики, падають у куряву розмальовані черепки…

— Люди! — закричав Ільмарранен, осяяний раптовою думкою. — Бійтеся знамення! Я ворожбит і ясновидець, бійтеся знамення!

Його вже стягли з діжки за ноги, кинули на землю.

— Я бачу! — волав він щосили. — Я ворожбит і ясновидець! Бійтеся знамення, тому що воно означає смерть!

Його двічі вдарили ногами, зв’язали чиїмось паском і замкнули в хліві — «щоб не доніс бджолярам».

Цілий вечір у кузні, що стояла осторонь від селища, кипіла робота. І цілий вечір Руал Ільмарранен намагався звільнитися.

Згустилися сутінки, притомлені вояки зібралися в корчмі, й Руалові з його хліва чути було їхню п’яну похвальбу.

Ніч настала темна, безмісячна, по небу скажено мчали зграї хмар, то оголюючи, то прикриваючи рідкі холодні зірки. Лемент у корчмі затих, перш ніж Руал таки стяг із зап’ястя чужий пояс. На його щастя, двері хліва нещільно прилягали до прорізу, а петля, на яку зовні був накинутий залізний гачок, хилиталася, ніби гнилий зуб. Ільмарранен добряче руки обдер, поки висмикнув її та полишив свою в’язницю.

З корчми долинало могутнє, багатоголосе хропіння. Ані вогника, ні свічки не мерехтіло в тьмяних вікнах врослих у землю будинків. Руалові потрібно було знайти кузню.

Він бачив її, коли входив у селище, і знав, що стоїть вона віддаля, та все одно не раз впадав у відчай, блукаючи потемки чужими вулицями. Останньої миті доля зглянулася на нього, похилі будинки ніби розступились. Він зійшов на невисокий пагорбок і побачив перед собою, в западині темну будівлю. Біля підніжжя пагорба був смітник, на купі мотлоху білів кінський череп і вигиналися дугою оголені ребра. Руал здригнувся.

Кузню зумисне побудували віддалік, щоб дзенькіт і брязкіт не тривожили сусідів. Це було нині на руку.

Кузня давно спорожніла — войовничі селяни, коваль і підмайстр спали важким хмільним сном і бачили свою перемогу. Про всяк випадок Руал прислухався, тихенько постукав, далі ввійшов усередину. Навпомацки, забруднюючи руки пилом і павутинням, відшукав лампу і кресало. Вогник зажеврів, освітив купу зброї, складену під стіною.

У своїх мандрах Ільмарранену не раз доводилося допомагати ковалям. Він знав, як роздувати горн. Але мусив поспішати.

Мчали хмари по чорному небу. У рвані діри між ними байдуже дивилися зірки. Піт заливав обличчя Ільмарранена.

Спало селище. Спали негарні замучені злиднями й знущанням чоловіків жінки. Спали бліді, залякані діти. Хропли їхні батьки, зустрічаючи ранок битви в корчмі…

Коли перші ознаки майбутнього сходу сонця пробилися крізь хмари, Руал знову лежав у своєму хліві, відхекуючись після нестримного бігу. Залишалося сподіватися, що ніхто не бачив.

Він знову намотав чужий пояс собі на зап’ястя. Залізний гак, що замикав двері, був на місці, у розхитаній петлі. Руал лежав, покусуючи губи, прислухався, напружено чекав.

Він чув, як прокинулися п’яниці. Трохи охололі за ніч, вони підбадьорювали один одного лайками на адресу «бджолярів». Бурчали, збираючись, жінки. А далі всі рушили до кузні, по зброю. Якийсь час нічого не було чути, потім загупали швидкі кроки, Руал вловив хекання людей, що бігли. Відлетів гачок, розчахнулися двері.

— Агов, провидцю… Ну-бо, покажися людям — бачити бажають тебе…

На порозі стояли двоє — один, очевидно, підмайстер коваля, другий — довготелесий хлопець, якого Руал бачив напередодні в юрбі. Обоє здавалися розгубленими й наляканими.

— А що? — спитав Ільмарранен, потягаючись, наче спросоння.

Його підвели за плечі, розв’язали руки:

— Що ти там учора плів про знамення, га?

Руал перевів погляд з одного на іншого, насупився:

— Що сталося?!

Довготелесий мотнув головою в бік кузні:

— Ходи, подивися…

Люди оточили кузню, не наважуючись підійти ближче. Говорили пошепки, здригалися, озирались.

— Розступіться! — гукнув Руал. Від нього злякано сахнулися.

Він зробив кілька невпевнених кроків і зупинився.

З подвір’я кузні виїжджав віз коваля, малий, поламаний, на трьох колесах. Виїжджав, та не міг виїхати, бо запряжений у нього був білий кінський кістяк. Вигиналися дугою, втикалися в землю голі ребра, порожніми очними западинами вирячався важкий череп. Моторошно стирчали голоблі, теліпалися на вітрі віжки, закинуті на передок. У розсохле дно воза ввіткнуто було мечі та піки — покручені, погнуті, понівечені, вони стирчали густо, як потворні зарості.

Руал, як стояв, укляк на землю й простяг руки до небес:

— Знамення… О, жахливе знамення! — бурмотів він у невдаваному розпачі.

Юрбу дедалі більше охоплював жах. Заголосили жінки, знервовано загримали на них чоловіки. До Руала підійшов блідий коваль, підняв його за комір, грізно насупився, але голосом виказав власне сум’яття:

— Ну, ти… Накаркав… Що це таке, кажи?!

Руал обвів поглядом злякані обличчя. Ані сліду колишньої відваги та рішучості, тільки ненависть і страх. Ільмарранен гірко похитав головою, обійшов страшну упряжку, накреслив риску в напрямі її руху, вражено прошепотів: «На захід!» — і схопився за голову:

— Люди, це знамення… Ви прогнівали небо, звідси град… Ви не покаялися, і ось нове, грізне попередження… Це знак смерті! Це найгірше з можливих знамень… Ви мусите забути несправедливі, жорстокі плани, ви повинні помиритися з сусідами. Впокортеся, подумайте про несправедливості, вами вчинені, відмовтеся від ненависті, інакше мор, голод і божевілля опанують ваше селище!

Люди перезиралися, знизували плечима, перешіптувались, огризалися одне на одного, косували на Руала, плювалися, сварилися, важко розмірковували, заламували руки, розглядали порожнє небо і нарешті бочком, бочком почали розходитися. Розійшлися всі, потупившись, відвертаючи очі, бурмочучи собі під ніс. Пагорб спорожнів, тільки переступав з ноги на ногу коваль та осторонь трусилися підмайстри.

— Що… тепер? — спитав коваль з марновірним жахом, вказуючи на віз зі зброєю.

— У вогонь, — твердо сказав Руал. — І боронь Боже тобі, ковалю, бодай раз у житті викувати що-небудь подібне!

Той супився, голосно ковтав слину, ходором ходила його жилава шия.

Рипіли кістки на вітрі, ніби намагаючись зрушити з місця воза.

Він ішов переможцем. Не вінчали його лаврами й не кидали квітів під ноги. Йому навіть не дали шкоринки хліба на дорогу, і все одно він ішов переможцем. Ніколи не довідається про це вдова з селища, де шикуються рядами вулики, забудуть подорожнього хлопчаки-рибалки, не згадуючи про нього, виростуть цибаті дівчиська. Нехай. Він іде переможцем.

Палало високе багаття в кузні. Зачинилися двері й віконниці, з кожної шпарки за ним спостерігали насторожені, недобрі очі. Він ішов. І коли вже вийшов за околицю, в поле, закинув голову й зайшовся переможним сміхом.

Висихала під сонцем трава. Він почувався як ніколи легким і впевненим і майже не здивувався, коли його виразно покликали: «Марране!»

Він озирнувся і, звичайно, нікого не побачив. Тяглися лани, темніли вдалині гайки, колихалося незжате колосся. І хтось засміявся тихо і вкрадливо… Десь там, у ньому, всередині, хтось інший, сторонній, засміявся і сказав: «Добре, вправно, Марране!»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка