Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка4/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Частина третя

ІСПИТ

Літо перевалило за свій полудень і потроху, ні хутко ні поволі, рушило назустріч неминучій осені.

Тепер він кульгав менше й міг долати більшу відстань, перш ніж падав знесилений.

Удень сонце зачудовано витріщалося на людину, що з гідним подиву завзяттям ішла й ішла нескінченними, курними шляхами, порослими травою, — ішла вперед без мети чи надії, просто щоб іти. Вночі зірки байдуже дивилися, як він шукав пристановища й часто-густо, не знайшовши його, засинав під відкритим небом. Час від часу й сонце, і зірки затягалися жмутами хмар, несамовито бушували грози, проливалися дощі — а людина йшла і йшла, без мети, без надії, і не було, очевидно, причини, яка могла б змусити її зупинитися бодай ненадовго.

Предковічні ліси змінилися рідкими гайками, а далі — нескінченним степом, схожим на стіл під ворсистою скатертиною. Потім дорога, здається, повернула — вдалині заманячіли подоби гір, але шлях крутонувся ще раз, рішуче, стрімко, й гори залишилися збоку, щоб незабаром сховатися зовсім.

Люди, які жили в оточенні лісів, були худорляві й недовірливі; жителі степу охочіше пускали подорожнього переночувати, дозволяли відробити вечерю, навіть часто давали йому в дорогу зайвий кусень хліба. Він пив воду з придорожніх колодязів, які траплялися рідко. Іноді колодязь виявлявся порожній, і тоді він страждав від спраги сильніше, ніж від туги. Степ гнітив його — здавалося, що на нього дивляться. Відчуття це часом було таке сильне й виразне, що, засинаючи, він звик натягати драну куртку на голову.

Коли дорогою знову почали траплятися ріденькі гайки, він ненадовго зітхнув вільніше, але потім раптом прийшло відчуття невиразного занепокоєння.

Якось увечері він розіклав своє багаття під самотнім деревом у чистім полі.

Потріскувало галуззя у вогні; втім, його не могло вистачити надовго, а сили бракувало, щоб дістати величезну суху гілку, зламану колись бурею та навислу над головою. Побої, що ледь не коштували йому життя, нагадували про себе частіше, ніж хотілося б.

Він дивився у вогонь і згадував грубку в маленькому домі, де сидить за струганим столом сумна жінка, гойдає дитяче ліжечко й дивиться на білий клапоть, заплямований кров’ю. Його рука бездумно опустилася за пазуху й витягла згорток. Упала в темряву брудна ганчірка.

Золота ящірка дивилася смарагдовими оченятами в його пригаслі очі. Танцювали відблиски вогню на граціозно вигнутій спинці.

Я програв, сказав собі Руал Ільмарранен. Я програв, тепер уже остаточно. Ніколи мені не повернутися до тебе, ніколи не помститися за те, що зі мною зробили.

Ніби вітер пройшов густою кроною над головою в Руала; здригнулися простягнені до неба високі гілки. Щось незнайоме, густе, темне здійнялося хвилею в його душі, здійнялося і перехопило подих. Там, усередині Ільмарранена, ворухнулося почуття, яке не мало назви, і — чи це марення? — він виразно почув своє ім’я, його погукали. Він заметався, оглядаючись — нікого. Мара зникла.

Догорало багаття. Руал не мав чим підтримати вогонь. Він просто сидів і бездумно дивився, як галуззя розсипається попелом. Ящірка дивилася теж.

Стало на якусь хвилину так темно, що Руал не бачив її очей. Потім вони знову запроменилися холодним світлом — зійшов місяць.

Ну годі, подумав Руал. Все було безглуздям із самого початку. Марран мертвий, тому що Марран був магом. Варто з’єднатися з ним у його смерті, щоб у світ повернулася гармонія.

Він важко підвівся — знову заболіло в хворому боці. Нічого, подумав він з полегшенням, тепер це ненадовго.

Десь далеко, за лісами й ланцюгом пагорбів, серед темряви прокинулася жінка. Охоплена раптовим, неусвідомленим жахом, скочила, кинулася до сонної дитини — та малий спокійно посопував, притискаючи кулачок до маленької круглої щоки. А жах не відступав, навпаки — посилювався, перехоплював подих, напливав із темних вікон, із дверних провалів, чорний, задушливий, незбагненний. Жінка стояла над ліжечком, слухала дихання маляти й нечутно ворушила губами, повторюючи те саме слово.

Руалів пояс був короткий, але міцний. Він зняв його, в світлі місяця подивилося на дерево — одна нижня гілка була надламана, але до іншої, живої, надійної, з деякими зусиллями можна було дотягтися.

Руал стомився, але думка, що більше не доведеться ні до чого себе примушувати, підбадьорила його. Він звівся навшпиньки й перекинув кінець пояса через нижню гілку. Потім подумав, що не слід кидати золоту ящірку напризволяще, повернувся до вогнища, яке догоріло, навпомацки знайшов ганчірку й накинув її на докірливі смарагдові очі. Залишалося тільки видовбати біля коренів ямку й сховати скарб від чужого ока.

Руал обійшов дерево, вишукуючи затишну місцинку. Від стовбура раптом відокремилася темна тінь.

Від несподіванки Ільмарранен мало не впустив згорток. За три кроки від нього стояв великий вовк.

— Ні, — сказав йому Руал, стримуючи тремтіння в голосі. — Це ти ще зарані. Йди. Потім.

Вовк переступав з лапи на лапу. Руал озирнувся на багаття — головешки давно згасли.

— Ось що, — звернувся він до вовка. — У мене серйозні справи, і я не бажаю мати свідків. Якщо не заберешся, буде кепсько нам обом.

Відповіддю йому було жалібне скавуління. Руал пильно подивився на вовка. Той відповів поглядом, який означав, очевидно, несміливе прохання про заступництво.

— Слухай-но, ти… — почав Руал.

Вовк зробив кілька невпевнених кроків йому назустріч. Руал замахнувся — вовк відскочив і вибухнув сумним гавкотом.

— Ах, ти ж… — вилаявся Руал.

Він повернувся і пішов до свого пояса, що звисав із нижньої гілки. Собака постояв і рушив за ним.

Руал узявся за пояс, закріпив його кінець на гілці, посмикав — надійно. Озирнувся — звір знову стояв за три кроки. Ільмарранен стиснув зуби й заходився скручувати петлю. Рвучко озирнувся — той був на місці.

— Не дивися, — попросив Руал.

Вовк чи пес переступив з лапи на лапу. Руал знову замахнувся — він відскочив, але йти не збирався.

Руал роздратовано відкинув петлю — вона хилиталася, мов гойдалка над урвищем. Ільмарранен плюнув і повернувся до погаслого багаття.

Звір несміливо підійшов до нього й пригорнувся до ніг теплим, волохатим боком.

Погожого ранку на околиці степового селища розгорнувся ярмарок.

В’язки яскравих, лискучих, ніби лакованих овочів разками барвистого намиста звисали з-під латаних накриттів, загрожуючи своєю вагою перекинути дерев’яні стовпчики. Заклично погукували продавці, потрясали товаром і хапали за відлоги кожного, хто поминав їхні ятки. Під ногами сновигали дітлахи, пантруючи, де б поцупити, що погано лежить; зеленою горою височіли кавуни, золотаво-жовтою — дині. Десь уже танцювали, ритмічно повискували під акомпанемент заливчастої сопілочки та вдаряли в чималенький бубон; десь лайливо перегукувалися, обмінювались взаємними звинувачення та довгими барвистими прокльонами. Гугняво тягли жебраки, прибрані в мальовниче лахміття.

Руал брів повз свинячі тулуби, начеплені на гаки, повз в’язки копчених ковбас, повз піраміди білого, як цукор, сала й барила жовтого меду. Слідом невідступно волікся сірий, великий, схожий на вовка пес, брів з понуро опущеною головою, поводячи порваним вухом. Обох мучив нестерпний голод.

Низенький селянин важко сопів, розвантажуючи воза, переносив під навіс мішки з борошном. Руал розтулив потріскані губи, щоб попрохати:

— Візьміть у поміч…

Той скосив на нього око, крекнув і кивнув прихильно.

Мішки притискали до землі, натирали спину тугими боками, як живі, виривалися з онімілих рук. Руал згадав працю підмайстрів на Хантовому млині.

Нарешті спорожнів білий від борошна віз. Згорблений Руал стояв перед селянином. Той ще раз крекнув, знайшов у полотняній сумці кусень хліба і шмат сиру:

— На…


Ільмарранен узяв.

Неподалік, під іншим спорожнілим возом, сиділи на соломі та жували бублики дві пишні, святково вбрані молодиці. Руал несміливо наблизився, постояв і попросив дозволу сісти поруч. Йому милостиво кивнули.

Солома було свіжа, запашна, золотава. Сухий хліб танув у роті, сир же здавався неземними ласощами.

Підійшов пес, глянув на Руала сумними очима, все розуміючи. Руал зітхнув і відломив йому шматок.

— Нетутешній? — поцікавилася одна з молодиць, смаглява, з яскравими рум’янцями на щоках, судячи з усього, досить добросердна.

Ільмарранен кивнув, продовжуючи зосереджено, з насолодою жувати.

Повз них проходили десятки ніг — у наглянцьованих чоботях, у драних черевиках, а частіше босих, чорних від засмаги. Дно воза з широкими щілинами нависало над головою, захищаючи від палючого серпневого сонця. Пес доїв шматок, яким поділився з ним Руал, і прилаштувався за колесом.

— Твій собака? — спитала інша молодичка, теж рожеволиця, але з розсипом ластовиння по всьому обличчю. — Ух і здоровенний, жах!

Руал похитав головою:

— Прибився…

Перша молодиця впоралася зі своїм бубликом і витягла звідкись жменю смажених горішків. Лузаючи їх, неквапно спитала:

— То що нового?

— Де? — не зрозумів Руал.

— У світі… Адже ти мандрівник?

— Мандрівник, — відповів Ільмарранен по нетривалому роздумі.

— Ну, що бачив?

Руал міркував незвично повільно, туго. Болісно потер перенісся й нарешті вичавив із себе:

— Скрізь люди… І життя теж… Скрізь…

Молодиць він більше не цікавив.

Руал сидів і з гіркотою намагався згадати хоча б одну зі своїх колишніх барвистих промов, здатних заворожити слухачів на довгі години. По дерев’яному ободу колеса повзла зелена кузька.

На віз, під яким вони розташувалися, хтось кинув порожню діжку. Згори посипалися пил і дрібні соломинки, молодиці в один голос вибухнули лайкою, їм незлостиво відповів густий бас. Ільмарранен зрозумів, що час іти звідси.

— Чуєш, ти, мандрівниче, — спитала раптом чорнява, — а що про вовкулаку чувати?

Руал здивувався:

— Про вовкулаку?

Чорнявка сплеснула руками:

— Глянь, уся околиця про вовкулаку торочить, а цей очі витріщив!

— Ну, перевертень, вовчисько такий! — поблажливо пояснила ряба. — То людина він, і не відрізниш, а то вовк здоровенний, людей жере. Десятьох уже загриз, і ніяк не можна його вистежити.

Цієї миті той, хто гугнявив басом, гепнув на віз другу діжку, схоже, майже повну.

Чорнява, мистецьки лаючись, вилізла назовні. Руал кивнув веснянкуватій і вибрався теж. Пес, який терпляче очікував на нього, скочив і закрутив хвостом.

— Ото причепився, — сказав йому Ільмарранен.

Торговище жило своїм горлатим, строкатим, невгамовним життям. У кошарах несамовито бекали вівці, покірні селянські коні занурювали морди в торби з вівсом, почеплені їм на шиї, тьмяно поблискувала сонна риба на слизьких від луски прилавках. Руал шукав іще якогось заробітку. Пес не відставав ані на крок, поки базарна колотнеча не занесла обох углиб м’ясних рядів.

Тут сталася маленька пригода — з надр кривавого царства м’ясників з’явилася раптом зграя величезних, вгодованих тельбухами собак. Руалів пес видав щось подібне до «Ах!» і сів на хвіст, наче в нього підігнулися лапи. Наступної миті зграя здійняла нестерпний гавкіт, кинулася на чужинця, й атака миттєво переросла в гонитву.

Руал завмер, безпорадно озираючись, неспроможний бодай щось почати. Гавкіт і вереск стрімко віддалилися, потім ненадовго наблизилися знову, й нарешті розчинились у лементі базарного натовпу.

Ільмарранен відчув себе нестерпно самотнім. Глухо стукотіли об колоди сокири м’ясників.

— Не стовбич на проході, роззяво!

Руала сердито відштовхнули вбік; намагаючись встояти на ногах, він ударився об чиюсь спину. Той, кого він ненароком штовхнув, похитнувся, але встояв. Ільмарранен схопився за дерев’яний стовпець, який утримував пістряве накриття ятки.

— Даруйте… — пробурмотів Руал.

Чоловік, якого він штовхнув, був худорлявий, невисокий і з одягу більш схожий на городянина, ніж на сільського жителя. Зараз на його тонкому смаглявому обличчі лежала квітчаста тінь від ятки, у напівтемряві приязно зеленіли звужені іронічні очі.

— Нічого, — неголосно відгукнувся незнайомець, — буває.

Ільмарранен піймав себе на тому, що досі його розглядає, зніяковів і відвів погляд.

Власник ятки, що вигулькнув невідомо звідки, нагримав на обох:

— Ну-бо, проходь, не заступай товару!

Незнайомець поблажливо посміхнувся і відійшов. Руал, сам не знаючи навіщо, відійшов слідом.

— Нетутешній? — спитав його незнайомець.

— Начебто… мандрівник, — відгукнувся Ільмарранен.

Той покивав.

— Ви ніби теж… не з цих країв, — по нетривалій паузі припустив Руал.

— Я комерсант, — охоче повідомив незнайомець, — подорожую, прицінююся…

Вони поволі йшли поміж рядів. Сонце стояло в зеніті, базар божеволів.

— Достаток, — сказав комерсант. — Але бракує тієї екзотики, що така люба серцю аристократа. Як ви гадаєте?

Руал знизав плечима.

— Свен, — відрекомендувався торговець і простяг вузьку долоню Руалові. Ільмарранен механічно її потис, потім згадав, що треба назвати себе:

— Руал.

— Я людина з півночі, Руале, — неквапом провадив Свен, — цей степ багатий, але такий одноманітний… Ви не бажаєте присісти?



Вони влаштувалися на якихось мішках у затінку крихітної дощаної халабуди, яка слугувала за склад. Цим само притулком скористалися двоє дівчаток-підлітків, обидві з кошиками й у пістрявих хустках.

— Ви, здається, теж прийшли з півночі, — припустив Свен, із задоволенням простягаючи стомлені ноги. — Ви мене зрозумієте. Я нудьгую за лісом, клубками коренів, зарослими яругами, непролазними заростями ліщини, лісовими озерами… Тут сухо й нудно. Степ, як блудниця, байдуже стелиться під кожного з трьох сотень вітрів…

— І ніде сховатися, — сказав Руал.

— От-от! — підхопив співрозмовник. — Саме так!

Дівчатка, які спочивали поряд на мішках, жваво базікали; разів зо два до вух Руала долинуло голосно вимовлене слово «вовкулака». Він прислухався.

— Десятьох уже загриз…

— Та нехай мене медом мажуть, а я сама через поле не піду!

— І я не піду…

Свен помітив, що Руал дослухається до розмови, й посміхнувся:

— Це вони про що?

— Про перевертня, — сказав Ільмарранен. — Начебто всі тут у них вовкулаки бояться.

Свен знизав плечима, усім своїм виглядом виражаючи здивування з приводу настільки незначних і кумедних проблем:

— Вони, бачте, бояться вовкулаки… Їм начхати на спеку, на пилюку, на сонце, у них по одному дереву на селище і по одному колодязі на село, та й той пересох… Перевертень!

І Свен витяг із-за пазухи баклагу. Ільмарранен інстинктивно зробив ковток.

— Пийте, Руале, — радо запропонував Свен, простягаючи воду співрозмовнику.

Ільмарранен спробував відмовитися, але Свен вклав баклагу просто в руку, що її від підніс, протестуючи. Руал не встояв і притулився губами до горлечка. Гостра насолода від прохолодної свіжої води, що заструменіла в горлянку, на кілька секунд паралізувало його, притупила думки й підкорила волю. Заворожений щастям вгамування спраги, він мало не випив усе.

— Світле Небо, — пробурмотав він, повертаючи баклагу. — Я, здається, залишив надто мало…

Свен не розгнівався і не засмутився:

— Нічого… Мені вистачить.

І теж приклав баклагу до губів.

Пронизливий жіночий вереск почувся з протилежного боку халабуди і змусив його похлинутися. Дівчатка, які сиділи поруч, скочили, мов ужалені. Гамір торговища на мить притих, щоб наступної миті вибухнути подивом і тривогою.

— Пху на тебе… — сказали з-під сусіднього воза. — Що за чума так репетує?

Вереск змінило збуджене, перелякане голосіння:

— У сараї, у сараї! Ззаду хотів накинутися!

Люди витягали шиї, дехто кидав торгівлю й підтюпцем біг до місця події, зацікавлено бурмочучи:

— А щоб тобі… Пху на тебе…

Свен нарешті відкашлявся. Невдоволено зробив припущення:

— Гаманець у неї зрізали, звичайно.

З протилежного боку халабуди збиралася юрба:

— Та що таке? Хто?

— Вовкула-ака! — с новою силою заволала жінка.

Свен підскочив і видав дивний здавлений звук, щось на кшталт «Агм». Баклага здригнулася в його руці, й Руалові мимохіть подумалося, що комерсант, схоже, трохи боязкий.

Дівчаток ніби водою змило. З-під найближчого воза вискочив скуйовджений хлопець, заметався, збиваючи з ніг цікавих. Навколо халабуди закрутився людський вир — хтось щодуху втікав, хтось, навпаки, пробирався ближче. Руал і його співрозмовник зненацька виявилися в центрі подій.

— З глузду вони з’їхали, — переконано кинув Свен. — Поглянемо, що там, Руале?

Така пропозиція не в’язалася з боягузтвом, у якому запідозрив Руал свого нового знайомого.

Крізь невпинне голосіння жінки тепер пробивалися інші голоси:

— Та хто бачив, хто?

— У сараї…

— Попався, нарешті!

— Відійди! Ану, відійдіть усі!

Далі до людського галасу долучилися заливчасті голоси численних псів — можливо, тих самих, зустрінутих Ільмарраненом у м’ясних рядах.

— Ну ж бо, Руале! — Свен був збуджений і, здається, веселий. — Ходімо поглянемо, як місцеві жителі поводяться з перевертнями!

Ільмарранен не відповів, лише припав до стіни халабуди, зазираючи в чималий круглий отвір на місці колишнього сучка.

Всередині, у півмороку, до якого не відразу звикло око, серед безладно накиданих барил, лантухів і дерев’яних ящиків безформною купою тремтіла величезна, сіра істота, яка забилася в куток — Руал бачив у плямі курного світла тільки передню лапу й притиснуте порване вухо.

— О Небо… пробурмотів Ільмарранен і відсахнувся. — Мій пес!

А події тим часом розвивалися. По той бік халабуди голосно радилися:

— Підпалити — і край…

— Дурний — підпалити! Там у мене товару на два дні…

— Згадаєш про свій товар, коли ця тварюка на тебе кинеться!

— Давайте, люди, збирайте солому.

— Взагалі ж, осиковий кілок потрібен…

— А хто в сарай піде, га? Солому збирай!

— На сусідів перекинеться! Усе погорить до пня…

— Відтягніть воза! Дітей заберіть!

Слідом за Свеном Руал обігнув дощану будівлю і проштовхався до тих, що радилися. Жінка, котра здійняла галас, аж захлиналася розповідаючи цікавим:

— Вовчисько, ох і вовчисько! Шерсть дибки… Як гляне — а погляд людський, мало не говорить… Я так і обімліла, а він — у сарай…

Хтось засумнівався:

— А ти не плутаєш? Може, привиділося?

— Як же, привиділося! — стрепенулася жінка. — Я пику його запам’ятала, він у людській подобі тут шаснув… А вовком став — іклиська до землі, й посміхається!

Хтось підтвердив:

— Якщо посміхається — точно він…

Недовірливий не здавався:

— Зазирнути б, подивитися…

— Тільки спробуй! Двері, бач, завалили й правильно зробили. Гляди, ще обернеться знов людиною та втече.

Цікаві налякано ойкали, в той час як біля привалених мішками дверей порядкував міцний, серйозний чоловік у полотняному фартусі:

— Соломою обкладемо довкола… Сторожу поставимо, щоб не вирвався. Справа серйозна, що нам твій товарі — нагримав він на власника халабуди, боязкого літнього торговця, що ламав руки й мало не плакав:

— Та на інших же вогонь перекинеться, подумайте, люди! Не можна цього робити, це руйнація!

Свен смикнув Руала за рукав:

— Ох і рішучий народ… Як гадаєте, спалять?

— Кого? — глухо спитав Руал.

Свен закліпав вузькими зеленими очима:

— Вовкулаку… Кого ж іще?

Хтось уже мостив солому навколо халабуди. «Вовчисько, вовчисько!» — скрекотіла жінка, з якої все почалося. Голосив хазяїн приреченого товару. Шепотілися зацікавлені.

Руал повернувся і почав вибиратися з юрби. Йому хотілося піти — геть, куди очі світять, не бачити й не чути ще однієї публічної розправи.

Люди галасували, шепотілися, хтось наважився глянути в щілинку і з криком відскочив: «Вовк!». Руал прискорив крок.

Із халабуди раптом почулося тужне виття, від якого холола кров. Юрба відсахнулася, хтось зловтішно сказав:

— Підпалять тебе, то не так завиєш!

Руал зупинився. Ні, подумав він. Тільки не втручатися. З мене годі.

Виття повторилося, тоскне, безнадійне, передсмертне. Юрба галасувала. Ільмарранен, не усвідомлюючи, що робить, повернув назад, розштовхуючи, спотикаючись і наступаючи на чиїсь ноги. Ні, не втручатися нізащо. Нехай роблять, що хочуть.

Оберемки золотої соломи надавали халабуді охайного, святкового вигляду. Люди кидали ще й ще. Виття стихло.

Руал зробив останнє зусилля, протиснувся вперед, і виявився просто перед чоловіком у полотняному фартусі. Той здивовано витріщився на нього. Ільмарранен озирнувся на юрбу.

Чоловіка, жінки, підлітки, насторожені, перелякані, роздратовані… Нічим їх не зворушиш. Нічому не повірять. Поб’ють, а халабуду таки підпалять. Світле Небо, навіщо мені це все? Давно мене били?

— Підпалюйте, дурні, — сказав Ільмарранен голосно й поблажливо. — Ну ж бо, спаліть свій товар, свої вози, свої намети. Гадаєте, перевертень вам пробачить? Та він з’явиться до вас уночі, й ранком вас знайдуть у ліжках охололими, але з підсмаженими п’ятами!

— Що ти верзеш! — роздратовано буркнув чоловік у фартусі.

— Я верзу?! — повернувся до нього Руал. — Та ти про перевертнів що-небудь знаєш? Ти знаєш, що таке розлючений, убитий не за правилами перевертень? Ти хоч одне заклинання в житті чув?

Ільмарранен говорив переконано, палко, виважено. Юрба навколо зімкнулася щільніше, голосніше загомоніла:

— Заклинання, каже.

— На перевертня заклинання.

— Але ж справді…

— Та підпалюй, не слухай…

Власник сараю підскочив до Руала, схопив його за рукав:

— І я кажу, не треба палити… І я те саме кажу!

— Цілий буде товар твій, — сказав Руал недбало. — І вас, дурні, я врятую від кошмарної помсти цієї тварюки…

— Забирайся геть, самозванцю, — сказав чоловік у полотняному фартусі, але якось непереконливо, в’яло сказав. Руал підняв руки, закликаючи до уваги:

— Зараз. Я. На ваших очах. Вижену вовкулаку туди, звідки він прийшов, у безодню! Оболонка його є собака. Ви побачите на власні очі!

— Браво! — почулося з юрби. До Руала підскочив скуйовджений Свен:

— Слухайте його, люди! Він може! Він уже вигонив перевертня, він воскрешав мертвих, він говорив із вітром і травою! Слухайте чарівника!

Щось усередині Руала болісно стислося, але він не виказав цього, знову підняв руки:

— Мовчіть! Замовкніть на дві хвилини!

Стало відносно тихо. Руал повернувся обличчям до стіни. Йому здалося, що колись робив це. «Слухайте чарівника»… Руала охопив страх перед невдачею. Він закусив губу, намагаючись не згадувати обличчя Варта, юнака з хутора. Герцог… Розбійники… Навіщо він починає все спочатку, чому не може просто промовчати, як усі? Дурнувата, смертельно небезпечна гра.

За його спиною захвилювалася юрба. Відступати було нікуди.

— Вийди! — гучно проказав він.

Миттєво залягла тиша. Руал набрав у груди повітря:

— Виганяю тебе… У болото, у туман, у безодню, що засліплює пітьмою… Не торкай людського тіла, ні кості, ні крові, ні м’яса, ні серця, ні жил, ані печінки… Заклинаю, виганяю, у безодні замикаю!

У нього зірвався голос. Зате раптом завили навколо всі примовклі до цього пси. Завили на одній моторошній ноті й кинулися навтьоки. У юрбі зчинилося сум’яття, хтось квапився втекти, розштовхуючи інших. Що це? — подумав Руал. Поруч подав голос Свен:

— Відкрийте вхід! Відтягніть мішки, хутко!

Охочих не знайшлося, тож він сам узявся до справи.

Ільмарранен байдуже дивився, як він перевертає мішки, надсаджуючись, відтягає їх від входу. Потім Руал відіпхнув ногою останній мішок, що перепиняв шлях, відчинив низькі рипучі двері й ступив у темряву.

З кута зацьковно дивилася на нього пара нещасних, змучених очей.

— Ходи сюди, — прохрипів Руал. Намацав у півмороку вухо, вологий ніс, зашийок, що здригався.

— Біжи, — прошепотів Ільмарранен. — Іди звідси. Зараз…

Він погладив пса по зашийку, потім рішуче стис у кулаці шерсть і потяг його до виходу, звідки падало курним променем денне світло з відчинених дверей.

Юрба зойкнула.

— Оболонка його є — собака, — сказав Ільмарранен якомога гучніше й розтис пальці.

Звір на мить присів, оглушливо гавкнув і рвонувся вперед, просто на людей, що разом відсахнулися. Заверещали жінки, залилися гавкотом собаки — а величезний сірий пес помчав геть, рятуючи своє життя, і миттю зник, супроводжуваний загальним страхом і собачою зграєю. До Ільмарранена підійшов Свен, осяйно посміхнувся, ні слова не кажучи, похитав головою і потис йому руку.

— Дякую, я не голодний, — бурмотів Руал, відпихаючи тарілку зі смаженою телятиною. — Годі…

Він обважнів і трохи осоловів від щедрої, смачної, любовно приготованої їжі. Пригощали власник халабуди й кілька шанувальників, які з’явилися в Руала після подвигу з вовкулакою. Поруч за столом прилаштувався Свен — той їв мало, зате говорив не вгаваючи:

— Я вражений! Досі до тями не прийду! За десять хвилин позбавити людей перевертня, який замордував околиці! Любі мої, цей чоловік врятував ваш товар і ваші життя. І як легко, і разом з тим як мужньо! Браво, дорогий Руале. Господарю, дайте йому ще печінки.

Ільмарранен мотав головою, відмовляючись; величезними ковтками поглинав молоде вино й вдячно посміхався Свену.

Коли ніхто не чув, той наближав свої губи до Руалового вуха й давлячись реготом шепотів:

— Браво, Руале! А коли ви зметикували, що це пес?

Або:


— Виходить, порване вухо? Комедія, справжня комедія!

Руал незмінно знизував плечима й промовляв поблажливо:

— Не смішіть людей, Свене… Який вовкулака серед білого дня?

Той реготав безгучно, але заразливо, до сліз.

Спекотний день потроху переходив у задушливий вечір, поволі розходився базар. Низки возів тяглися додому, у селище, гості ж здалеку лаштувалися побіля вогнищ, готуючись і заночувати тут-таки, під возами. На вцілілий по відвідинах перевертня хлівець навішено було величезний замок, його власник довго прощався з Руалом, дякував, потискав йому руку. На охололому небі спалахнули перші зірки.

— Куди ви тепер? — спитав Свен, коли вони вдвох побрели спорожнілим шляхом. — Де заночуєте?

— А я не ночуватиму, — замислено озвався Руал. — Ітиму далі… Вночі не спекотно.

— Не сидиться, — з розумінням кивнув Свен. — Тягне вперед, невідомо куди, аби в дорогу, аби йти, начебто підошви сверблять… Адже так?

— Так, — відповів здивований Руал.

— Отак і в мене, — сказав Свен.

Якийсь час вони йшли мовчки. Поминули селище, яке засинало, і вийшли на широкий шлях, що губився вдалині. По всьому степу гриміли хори цикад.

— Ми в чомусь подібні, — порушив мовчанку Свен. — В чомусь родичі: обоє відрізняємося від інших двоногих… Може, ви й не помітили, Руале, що я не такий, як інші. Але я-бо відразу відчув це у вас… Ми обоє здатні на вчинки, які з першого погляду неможливо пояснити. От ви врятували собаку, а навіщо?

Руал знизав плечима:

— Терпіти не можу страт… І катів.

Вони знову замовкли. Нічний вітер розносив запахи сотень цілющих трав. Над головами подорожніх матовою дугою вигинався Чумацький шлях.

— А от ви мені допомогли, — сказав Руал. — А навіщо?

Свен розсміявся:

— Сам не знаю! Втім, мені було цікаво. Досі я нікого не рятував.

З-за обрію неквапно виповзав червоний, мов жар, місяць. Свена охоплювало дедалі більше натхнення, він посміювався сам до себе, раз у раз дружньо ляскав Руала по плечі, наспівував щось без слів і мелодії. Задерикувато світилися його зелені очі.

А місяць підіймався величезний, круглий, він змінював колір, наливався жовтим. Плями неправильної форми робили його схожим на байдуже, застигле обличчя. Свен майже пританцьовував:

— Ах, любий Руале! Що може бути краще, ніж іти ось так нічним, пустельним степом, видивлятися на місяць, дружньо теревенити? А ви чудовий співрозмовник, ви вмієте слухати… Нечасто зустрінеш аристократа духу, подібного до вас… Однак настав час розлучатися. Назавжди. Прощавайте, дорогий Руале.

Він зупинився посеред шляху. Ільмарранен здивовано озирнувся — ні будівлі, ні вогника. Свен дивився на нього, посміхаючись:

— Приємно було познайомитися, друже мій.

Він солодко позіхнув, і в світлі місяця, що раптом зблідло, Руал побачив хижі, нелюдські ікла, що стрімко подовжувалися.

Ільмарранен скрикнув і завмер, ніби цвяхом прибитий до шляху, не в змозі вичавити з себе ні звуку. Свен посміхнувся — палахкотіли зеленим вузькі очі, ікла відбивали місячне світло, як кістяні леза. Вивіреним сильним рухом комерсант відштовхнувся від землі, перекидаючись назад, перевернувся в повітрі, впав на чотири лапи — величезні, страшні знаряддя вбивства.

Вони стояли один проти одного — безпорадна, ослаблена жахом людина й страховисько-перевертень, кат за покликанням.

Верещали цикади.

За мить, яка Руалові здалася вічністю, вовкулака повільно розтяг вузькі чорні губи, з-під яких стирчали ікла, хльоснув себе по боці мускулястим хвостом, неквапно повернувся й пірнув у темряву.

Руал стояв на дорозі, не в змозі поворухнутися.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка