Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка3/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
* * *

Карета важко підстрибувала на вибоїнах. Для далеких мандрівок це був надто розкішний екіпаж. Оббитий зсередини шовком і оксамитом, він був щедро позолочений ззовні, й позолота ця, напевне, блищала за версту.

Лартові навіщось знадобилася саме така карета — масивна й золота, і саме шестірка ситих вороних коней — ніяк не менше.

У кареті сидів я, пишно вбраний. Мій чорний оксамитовий костюм було оздоблено срібною парчею — нічого подібного мені зроду не доводилося надягати. Поруч на сидінні лежали капелюх зі жмутом пір’я та шпага в дорогих піхвах.

Ларт же в чомусь на кшталт лівреї правив кіньми. Мені суворо заборонялося називати його хазяїном або кликати на ім’я. Відтепер мандрівним магом був я, а він — моїм слугою.

Таким побитом рушили ми в дорогу за день по горезвісних відвідинах Орвіна-Провісника.

Дивовижна метаморфоза тішила мене цілий тиждень. Потім я відчув нестерпну нудьгу.

Ларт ставав найбалакучішим слугою на світі, варто було нам потрапити на заїжджий двір чи когось зустріти. Одного разу він не менш як годину залицявся до гарненької селяночки, яку взявся підвезти і всадовив поруч себе на облучку. Я з карети слухав їхні теревені та кусав лікті. Вони встигли переговорити про всі квіточки, губки й оченятка, згадати всіх її дружків та подружок і серед іншого з’ясувати, що чарівників, мабуть, і на світі нема — все то байки. Коли він висадив її та помахав услід, я вистромився з карети по пояс і похмуро поцікавився, які, власне, переваги дає нам ця гра з перевдяганням. Замислений Ларт звелів мені стулити пельку й решту шляху зберігав мертву мовчанку.

На заїжджих дворах нас очікувало те саме: я оселявся в найкращій кімнаті, звідки й носа не вистромлював, оточений загальною цікавістю та побоюванням, а Ларт, як могутній насос, викачував із господаря, слуг і пожильців усі новини, чутки та плітки, натомість щедро обдаровуючи їх вигадками про свого над міру дивовижного господаря. Звістка про нашу мандрівку ширилася ніби колами по воді, збурюючи околиці й породжуючи в мені невиразний неспокій.

…Карета підстрибнула так, що я вдарився головою об стелю. Ларт нахльоскував коней, поспішаючи якомога швидше дістатися до чергового готелю. Ми їхали полем, навкруги не було ні лялечки. Я смертельно стомився, досхочу наковтався куряви, мене розтрусило, я вмирав від задухи, але думка про заїжджий двір була мені огидна.

— Господарю! — я знову вистромився з вікна. — Господарю!

Він притримав коней, і я, ризикуючи потрапити під колеса, перебрався до нього на передок. Він мовчки посунувся.

— Ми що, шукаємо Третю Силу? — спитав я нахабно.

Він уже розтулив рота, щоб мене обірвати — й замість цього сильніше вдарив по конях.

— Подих серед нас… — пробурмотів він крізь зуби. — Присягаюся канаркою… «Її подих блукає серед нас».

* * *

Руал пішов затемна, крадькома, аби не прощатися ні з ким. Він крокував геть від селища, а день займався ясний, як і вчора, і, як учора, вставало сонце. Корови та кози на пасовиськах, пси, які стерегли їх, — усі повалилися на росяну траву й ловили боками перші сонячні промені, поспішаючи зігрітися, тому не звертали на чужинця анінайменшої уваги.

Попереду темнів ліс. Руалові невідомо чому хотілося сховатись. Він ішов дедалі швидше, а перед очима настирливо повторювалися картини вчорашнього дня, повторювалися повільно, ніби учасники їх загрузли у товщі багнюки.

Біжить гінець із хутора, рот роззявляє, а лементу не чути. У блідої Ліни виступили краплинки поту над верхньою губою. Капає соус із ополоника…

Насуваються широкі груди вороного отаманового коня, закривають небо… Величезне копито мало не наступає на коротку полуденну тінь беззбройної, безпорадної людини… Краще здохнути, ніж прилюдно зізнатися в своїй безпорадності. Я маг і здохну магом.

Руал уповільнив крок і витяг із кишені скляну кульку. Покачав по долоні, примружився на сонячні відблиски, що грали в ній. Ні, цілковите безглуздя. Банда розбишак сахнулася від затятого нахабства й дитячої іграшки.

Ільмарранен сховав кульку й лише тепер помітив, що йде вже лісом, іде, судячи з усього, не першу годину, тому що ліс густий, неторканий. Стовпи сонячного світла наскрізь пронизували хащу. Десь глибоко всередині Руал раптом відчув спалах божевільної надії. Він знову сподівався на диво: те, що сталося вчора, — не дурість і не випадковість. Не може бути інакше!

І всією силою цієї надії Ільмарранен закликав до себе колишню могутність.

Спершу він хотів розворушити завмерлі крони над головою, запустити в них вітер. У відповідь — тиша й цілковитий спокій.

Він покликав пташину, що стрибала по стовбуру, — та не звернула на його заклик жодної уваги, просто зникла в поплутаному гіллі.

Руал зупинився. Він був покалічений, назавжди позбавлений частини самого себе, і чорна ядуча туга, яку так довго відгонив, раптом упала на нього всією вагою. Підкосилися ноги, він сів просто в траву.

…Старий звіздар, мешканець башти з грубими стінами і стрілчастими вікнами, все життя збирав чарівні книги. Жодного разу жодне заклинання не підкорилося йому.

Старий мав бібліотеку, що цілком складалася з древніх фоліантів нечуваної вартості, військо реторт для приготування протиотрути й підзорну трубу, щоб споглядати зірки. Єдиного не мав старий — чарівничого дару.

— Неймовірно! — він дивився на Руала з побожною заздрістю.

А Руал недбало перегортав сторінки, нечутно ворушив губами — і хирлява рослинка в дерев’яній діжці раптом дивовижно розквітала, приносила плоди, схожі на дикі яблука, що несподівано перетворювалися на золоті монети і з дзенькотом розкочувались кам’яною підлогою, влягалися візерунком, подібним до карти зоряного неба. Старий вражено хитав головою:

— Очам своїм не вірю…

Марранові подобалося відвідувати звіздаря в його башті. Старий із усіма своїми книгами, підзорною трубою і квіткою в діжці викликав у нього симпатію. Звіздар же блаженствував, приймаючи Руала, і вважав його візити за велику честь.

— Скажіть, Ільмарранен, — збентежено запитав він одного разу, — коли ви вперше усвідомили себе магом?

Марран замислився.

Не міг пригадати моменту, коли саме відчув у собі дар. Просто був день, коли Руал-дитина зрозумів, що інші цього дару позбавлені.

Йому було років шість; холодної дощової весни завантажений над міру віз застряг у розкислій глині. Власник воза, вугляр, літня вже людина, надсаджувався разом зі своїм худим конем, марно силкуючись вивільнити колеса з чіпкої багнюки.

— Що ти робиш? — здивовано спитав його маленький Руал.

Той похмуро глянув на дурного хлопчиська й не відповів.

Руал обійшов навколо воза, спинився перед конем — той неспокійно косував на нього — став навшпиньки й дотягся до повода:

— Ходи-бо…

Кінь рушив уперед і відразу, без зусиль, витяг воза на тверду дорогу.

Марран на все життя запам’ятав погляд, яким його винагородив вугляр.

Старий звіздар просто не в змозі був цього зрозуміти.

…Лісові кінця-краю не було, здавалося, він навіть ставав дедалі густіший і темніший. Руал ішов уже багато годин. Спочатку над головою в нього радісно щебетали птахи, потім їхній вереск змінився тишею, яку порушували іноді рипіння сосен та стукіт дятла, а ось тепер ліс озвався співом мисливських рогів, що наближався.

Марран крокував розмірено, бездумно, не підводячи погляду, зі стиснутими зубами. Байдуже.

Ріг хрипко гаркнув зовсім поруч, і, ламаючи гілки, на стежку вилетіли вершники. Руал зупинився, очікуючи, що мисливці рушать своєю дорогою. Однак ті несподівано повернули, й за мить він опинився в оточенні списів.

— Хто такий?

— Мандрівник, — обережно відповів Руал.

— Бурлака, — визначив один із єгерів.

— Браконьєр! — не погодився інший.

Неквапом під’їхав ще один вершник — очевидно, вельможа.

— Знову нахабний голоштанник! — він гидливо скривився. — Знаєш, негіднику, що буває за потраву моїх лісових угідь?

Руал відчув бридкий присмак у роті: Світле Небо, цього ще тільки й бракувало!

Шість гострих списів націлилися йому в груди. Єгері вискаляли зуби.

— Володіння пана священні, — сказав він навмання і стиснувся, очікуючи удару.

Вельможа насупився:

— Ти знаєш, мерзотнику, хто я?

Руал жалібно всміхнувся й перевів подих:

— Ви — могутній володар, ваша світлість… А я… я — скромний… провісник долі. Чи міг би я не впізнати… пана?

Списи невпевнено відсунулися, щоб через мить знову погрозливо зімкнутися:

— Ти мені голови не мороч! Який ще провісник?

«Небо, допоможи мені!» — благав Руал. Раптом він заговорив швидко й переконливо:

— Ворожбит, знахар, заклинач духів, що зазирає у майбутнє. Прибув у володіння пана, коли почув про його… труднощі…

І Руал затнувся, нажаханий власними словами.

А вельможа раптом напружено подався вперед, запитливо вдивляючись у обличчя своєї жертви; далі заговорив повільно, підозріливо:

— ПРО ЯКІ труднощі міг ти почути, бурлако?

У його насторожених круглих очах Руал прочитав раптом, що випадково влучив просто в ціль. Цієї миті він шкірою відчув можливий порятунок і кинувся сторчголов у несподівано відкриту лазівку:

— Панові краще знати, — промовив багатозначно і вказав очима на єгерів.

Вельможа завагався. Ільмарранен чекав, переступаючи ослаблими ногами.

— Поїдеш із нами, — кинув вельможа і розвернув коня.

Кабінет герцога у його великому помпезному замку поєднував у собі щось на зразок мисливського музею і парфумерної крамниці. З обвішаних зброєю стін оскляніло вирячалися з півдюжини оленячих голів: поміж них рябіли дешеві лубки: над головами чарівних пастушок солодко цілувалися голуби. Маленький стіл біля каміна вкривала безліч скляночок, від яких різко пахло, і Руалові час від часу робилося зле від того густого запаху.

Він подолав чималий шлях, прив’язаний за пояс до сідла — то кроком, то бігцем; потім нескінченно довго чекав на прийом у смердючій кімнаті для слуг, звідки неможливо було втекти, а ось тепер до заніміння рук тасував і перетасовував важку колоду карт, гарячково намагаючись відшукати спосіб порятунку. Він не відшукувався ніяк.

Герцог сидів у кріслі навпроти; над його головою люто щирилися ікла трофейного кабана, який теж знайшов свій останній притулок на стіні кабінету. Кабан і вельможа були схожі, як брати.

У Руала змокли долоні, а рятівна думка й досі не приходила. У розпачі він пожбурив карти на стіл:

— Ця колода не підходить, ваша світлосте… На неї падало світло повного місяця.

Герцог засопів, але заперечувати не став. По його знаку лакей приніс іншу колоду.

У Руала перед очима злилися в одну пляму обличчя вельможі й кабаняча морда. Далі зволікати було нікуди, і він почав нерівним голосом:

— Безліч труднощів і небезпек оточує вашу шляхетну світлість…

Герцог насупився ще більше.

— Войовничі сусіди зазіхають на землі й угіддя вашої шляхетної світлості…

Герцог скам’янів обличчям. «Не те,» — розпачливо подумав Руал. Карти лягали на стіл як попало; пікова дама нахабно мружилася, а чирвовий валет, здавалося, глузливо посміхався.

— Гаманець вашої шляхетної світлості останнім часом спорожнів…

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі. Руал судомно ковтнув і, змахуючи піт з чола, зацьковано озирнувся.

І тоді він побачив її.

Маленька золота фігурка — дрібничка, прикраса туалетного столика. Золота ящірка зі смарагдовими очима. Руалові навіть здалося, що він відчув на собі зелений погляд.

Він спохопився й поквапливо продовжив:

— Головні ж труднощі, головне лихо полягає в іншому… Воно, це лихо, заволоділо всіма помислами вашої шляхетної…

І тут йому здалося, що в маленьких лютих очицях герцога промайнуло щось нове, й воно було схоже на зацікавлення. Руал сповнився натхнення і заходився тягти слова, сподіваючись-таки на те єдине, що доведе його право називатися ворожбитом і порятує від шибениці:

— Воно, це лихо, не дає вам спокою ні вдень, ані вночі…

Так, герцог закліпав очима. Швидко і ніби злодійкувато, що зовсім не в’язалося з його манерами. Закліпав і весь подався вперед, наче бажаючи перехопити слова співрозмовника раніше, ніж вони злетять із його вуст.

— Ні вдень… — повторив Руал з притиском, бо ніяк не міг намацати вірного шляху, ні… вночі…

І вельможа почервонів! Раптово, болісно, як наречена на порозі спальні; почервонів і відсахнувся, суплячись і щосили намагаючись опанувати себе.

Руал зрозумів. Ця розгадка обіцяла порятунок. Карти замиготіли в його руках, як шпиці колеса, що скажено крутиться.

— Знаю! — проголосив він якомога голосніше. — Знаю, як тяжко вашій світлості в ту мить, коли після тяжкої праці й марних зусиль палкий любовний порив вашої шляхетної світлості закінчується гірким розчаруванням! Знаю, яка герцогиня невдоволена і якими образливими словами вона засмучує вашу світлість! Знаю, що сам вигляд подружнього ложа…

— Тс-с-с! — засичав герцог, бризкаючи слиною.

Тремтячими руками він згріб зі столу карти, побоюючись, очевидно, що вони ще й не те можуть розповісти.

Руал знесилено відкинувся на спинку стільця і вимучив слабку подобу тієї особливої переможної посмішки, якою сяяв колись чудовий маг Ільмарранен.

Герцог скочив так рвучко, що мало не зніс зі стіни кабанячу голову, й наліг черевом на стіл, дихаючи Руалові в обличчя:

— Це жахлива таємниця, ворожбите! Я замкнув дружину… Їй прислуговує глухоніма баба… Але дружина ненавидить мене, ворожбите! Вона знущається з мене, коли я… я збираюся… Хочу… Я намагаюся… Прокляття!

І від надміру почуттів вельможа заметався по кабінету. Руал спостерігав за ним, почухуючи перенісся.

Знесилений герцог знову звалився в крісло, втілюючи безмежний розпач. Кабан над його головою втратив значну частку своєї лютості і, очевидно, впав у зневіру.

— Отже, я з’явився вчасно, — вагомо сказав Руал по достатній паузі.

Герцог, приголомшений своєю ганьбою, підвів на нього каламутні очі:

— Проси, чого хочеш, ти, віщуне… Будь-які гроші… Якщо вже карти розповіли тобі про моє горе, то, напевне, вони знають, як зарадити йому!

— Карти знають, — тонко всміхнувся Ільмарранен.

Зараз цей небезпечний тиран був під його владою — ненадовго, зате цілком надійно.

— Картам багато чого відомо, — Руал звівся, не збираючись марнувати відведеного йому часу. — Про платню домовимося наперед.

Герцог закивав, а Ільмарранен швидко глянув на туалетний столик: раптом він злякався, що ящірка виявиться лише оманою. Але ні — на нього так само уважно дивилися смарагдові очі.

Він хотів провести пальцем по її граційно вигнутій спинці — але не посмів. Обережно визволив ящірку з безладної юрми флаконів з кепським запахом, посадив собі на долоню… Вона вмостилася просто й зручно.

— Ось моя платня, — сказав Руал.

Вельможа крекнув.

…Ранком наступного дня замок лихоманило.

Лакеї та пралі, конюхи й кучери, кухарі з кухарчуками й сам управитель на чолі дюжини покоївок забули про щоденні справи й метушилися, ніби мурахи з поруйнованого мурашника.

Знахар, який прибув казна-звідки й невідомо чим завоював довіру герцога, був у центрі цієї метушні й віддавав розпорядження, від яких кидало в жар навіть матрону-інтендантшу, яка чимало встигла побачити на своїм віку.

— Пацюків знадобиться дюжина або й дві… — серйозно і зосереджено пояснював знахар. — Мізинець на правій щурячій лапці має силу, про яку відомо не всім, о, далебі не всім!

Руал переможно оглянув з’юрмлену челядь і вів далі:

— Тепер — яйце зозулі. Шукайте, ледарі, це наказ пана герцога! — гримнув він, помічаючи деяке замішання. — Нашийник найкращого собаки… — він один за одним загинав пальці, — іржа з криничного ворота…

Люди перешіптувалися, знизували плечима — вони не підозрювали, очевидно, про нещастя свого пана й не могли навіть припустити, що задумав самозваний знахар.

А в Руала вже не вистачало пальців для загинання:

— Цвях із підкови здохлої кобили… Ні, жеребець не підходить. Кобила, що вмерла власною смертю. Шукайте! Ах, торік? Але цвях же цілий? Чудово, дістаньте! — тут Руал відшукав серед юрби єгеря, до сідла якого був учора прив’язаний, тицьнув пальцем йому в груди й лагідно мовив:

— Ти й дістанеш! Підкову можна брати будь-яку, але кобилу — мусиш відкопати… Доставиш особисто панові герцогу, друже, тільки ж гляди, не здумай вдаватися до хитрощів…

Єгер сполотнів і пішов, похитуючись. Руал провів його батьківською посмішкою, а далі правив своєї:

— Локони дванадцяти незайманок… Мотузка від похоронного дзвона… До речі, — Ільмарранен повернувся до управителя, — пошліть кого-небудь на цвинтар, мені потрібен будяк з могили утопленика.

Управитель щось прошепотів йому на вухо, Руал презирливо підвів брови:

— Не може не бути такої могили. У крайньому разі доведеться кого-небудь утопити… Краще знайдіть відразу, друже, — і Руал з довірою зазирнув у вічі управителю.

— Зілля мусить бути зібране перш ніж сонце торкнеться обрію… — заклопотано повторював він потім наляканому герцогові. — До моменту, поки диск його не сховається цілком, слід провести обряд освячення любовного напою. Все повинно бути виконане з точністю до миті, але потім, ваша шляхетна світлосте, ви будете винагороджені…

Руал, до слова, теж розраховував на деяку винагороду. Він був не з тих, хто просто так пробачає приниження та переляк.

— Зберіть кал бурої курки, добудьте паленого пір’я і личинок… — диктував він управителеві, приховуючи мстиве задоволення. Герцог нервово щулився та по мірі з’ясування складу любовного зілля дедалі більше похмурнів. Коли вони зі знахарем залишилися наодинці, бідолаха спробував несміливо заперечувати, але Руал лагідно відповів:

— О, як ви будете винагороджені, ваша шляхетна світлосте!

Перед заходом сонця запах парфумів у кабінеті герцога був остаточно переможений іншим запахом, могутнім, пронизливим, як вереск поросяти, що вмирає під ножем. Вельможа, наділений тонким нюхом, затискав собі носа.

— Час надходить! — оголосив Марран. — Напій готовий. На вашу світлість чекає обряд — і відразу по тому ніч чудових утіх!

Герцог болісно закашлявся.

Двір замку був повен збуджених, заінтригованих людей. На вежі чатував кухарчук, зобов’язаний повідомляти про положення сонця стосовно обрію. Згасли печі на кухні, спорожніли кімнати для слуг, навіть стражники від звідного мосту залишили свої пости й разом із усіма витріщалися на герцогські вікна.

На високому балконі в покоях герцогині виднілася постать самітниці.

А чоловік і володар готувався до ночі дивовижних утіх. У вбранні, що складалося з самої тільки мотузки від похоронного дзвона, прикрашеної пучечком волосся з локонів дванадцяти незайманок, у нашийнику найкращого собаки на червоній м’ясистій шиї герцог переступав босими ножиськами просто по кам’яній підлозі. В одній руці нещасливий чоловік тримав чашу з напоєм, на поверхні якого плавали палені пера, а іншою міцно стискав почервонілі ніздрі.

— Де божу більше… — по-страдницьки шепотів він.

— Уже-і! — заверещав з вежі кухарчук-спостерігач. — Сонце сідає!

— Час! — прошепотів гарячково збуджений Руал. — Починаємо обряд! Повторюйте за мною, тільки голосно! Чим голосніше ви промовите заклинання, тим сильніше буде… Ну, ви розумієте… Починаємо!

І люди, що зібралися на подвір’ї, від подиву й ляку присіли всі як один, коли з герцогських покоїв раптом долинув пронизливий крик:

— Ба-ра-ха-ра-а! Мнлиа-у-у!

Заойкали жінки, зашепотіли чоловіки. Не посвячені в ретельно збережену герцогом таємницю, вони робили зараз найфантастичніші припущення. А герцог то могутньо ревів, то верещав, зриваючи голос:

— Ха-за-вздра-а! Хо-зо-вздро-о!

У короткий проміжок між його завиваннями таки зумів пробитися кухарчук, який волав з вершечка вежі:

— Край! Сонце сіло!

Крики обірвалися.

— Пийте! — вигукнув Руал і спритно кинув у чашу з напоєм цвях із підкови здохлої кобили. — Пийте залпом і йдіть до неї!

Від першого ковтка очі герцога вилізли з орбіт, тому він не побачив мстивої посмішки знахаря.

У чаші залишився тільки цвях. Герцог кашляв, зігнутий у три погибелі. Коли він підвів очі, обличчя Руала знову було уважне й співчутливе:

— Ідіть… Але пам’ятайте — з кожним кроком слід висмикувати по волосині незайманки з цього пучка… Не можна помилитися, не можна пропустити кроку, або висмикнути відразу дві волосинки… Ідіть же, ваша світлосте!

Герцог, хилитаючись, рушив до сходів. Руал чув, як ляпали його підошви та як зосереджено він бурмотів — відраховував волосинки.

Руал почекав, поки кроки віддалилися, і прожогом кинувся до вікна. Юрба зустріла його появу збудженим гулом, але Марран дивився не вниз, на подвір’я, а на рожеве призахідне небо. До нього він і звернувся з красномовною промовою:

— О, Небо! Поверни його шляхетній світлості здатність любити пані герцогиню і будь-яку жінку, котрої він забажає! Поверни йому цю можливість, якої він давно вже позбавлений! Зроби це, о Небо! Ти знаєш, як важко здоровому чоловікові бути схожим на євнуха!

Юрба змовкла при перших словах, ошелешено вислухала всю промову і нарешті вибухнула враженими вигуками. Руал до половини вистромився з вікна й простяг руку, вказуючи на балкон герцогині:

— А тепер до пана герцога повернеться його сила! Це здійсниться!

Захоплені вигуки були йому відповіддю. Люди, скупчені під вікнами, лізли один одному на плечі, задирали голови й тицяли пальцями в бік високого балкону.

Руал перевів подих і тихенько відійшов від вікна.

Вдень він намагався запам’ятати розташування сходів і коридорів і все одно мало не заблукав, поспішаючи до виходу.

Десь у глибині замку чалапав герцог, позначаючи свій шлях волосинками дванадцяти незайманок.

Коні, залишені в стайні без догляду, переступали з ноги на ногу. Марран поспіхом вивів сяк-так осідланого вороного жеребця.

Міст було піднято. Руал узявся за держак іржавого ворота — він повертався неймовірно важко, ривками.

Міст повільно опускався; ось між його темним краєм і стіною почало швидко розгортатися небо, а щілина щохвилі розширювалася. Руал, надсаджуючись, крутив далі.

Міст нарешті ліг упоперек рову, відкриваючи дорогу до порятунку.

Герцог, імовірно, вже взяв дружину в свої обійми.

Руал скочив у сідло.

Втікаючи щодуху, він не міг почути прокльонів герцога, який так осоромився, здавленого реготу його челяді та знущань герцогині. Він не бачив, як споряджали погоню, які страшні віддавалися накази — він мчав стрімголов крізь темний ліс і стискав рукою сховану в кишені золоту ящірку, винагороду за працю.



* * *

Каратів став першим порівняно великим містом на нашому шляху. Його вузькі вулички були дбайливо вимощені кругляком, майстерні та крамнички прикрашені мистецькими вивісками, а жителі славилися нечуваною чванливістю — найостанніший місцевий бурлака поглядав на прибулих зарозуміло, мов принц.

Ми зупинилися, як годиться, у найкращому готелі. Він виявився доволі пристойним кам’яним будинком, а відведені нам багатокімнатні апартаменти були справді гарні. Власник готелю, якого вразила моя магічна велич, сам показав кімнати й навіть допоміг слугам внести поклажу, при цьому намагаючись не втрачати накрохмаленої гідності.

Мені урочисто запропонували вписати своє ім’я в готельну книгу, що я й зробив, тобто надряпав упоперек розграфленої сторінки: «Великий маг Дамир, що подорожує з власної потреби, в супроводі слуги».

Коли за господарем зачинилися стулки дверей, Ларт, який був у доброму гуморі, одним махом зім’яв мою розкішну постіль під шовковим укриттям.

— Нарешті… — пробурмотів він, простягаючи ноги в запилених ботфортах.

Справді, надто багато було в нас за плечима кепських трактирів і брудних заїжджих дворів.

Я підійшов до вікна — просто навпроти готелю розташувалася ратуша, величезний годинник на вежі показував пів на п’яту, а внизу лежала залита післяполудневим сонцем головна площа міста Каратов. Погукували торговці, статечно простували поважні городяни й тинялися вуличні хлопчаки; просто під вікнами цокала черевичками гарненька квіткарка. Вона відчула мій погляд, підвела голову й чарівно зашарілася. Я з солодким хвилюванням згадав про свій чорний зі сріблом костюм чарівника й усміхнувся до неї поблажливо. Дівчина заточилася, прошкутильгала кілька кроків, озирнулась і стрельнула в мене очицями через плече.

О так, це містечко обіцяло величезні можливості.

— Не гаятимемо часу, — сказав Ларт у мене за спиною. — За півгодини ти отримаєш запрошення.

Серце моє закалатало; я швидко озирнувся, але, навчений досвідом, нічого не спитав.

Ларт заклав ногу на ногу:

— Тебе запросять до мера на вечірку, влаштовану на честь одного іменитого подорожанина, що відвідав місто… Ти здогадуєшся, якого?

Я роззявив рота. Мабуть, це було вже занадто.

— Там буде вся місцева знать, — провадив Ларт, — а також цехові майстри, начальник варти й так далі, всі з дружинами й доньками. Попереджаю: тебе схочуть оженити. Погоджуватися чи ні — твоя справа.

Я розгублено, дурнувато всміхнувся.

— Далі, — Ларт потягся і сів. — Там будуть найбільш значні купці-товстосуми. Тебе, можливо, схочуть підкупити.

Я не витримав і невпевнено спитав:

— Навіщо?

Ларт роздратовано струснув головою:

— Помовч… Завжди знайдеться, навіщо… Я все це розповідаю не для того, щоб вислуховувати дурні запитання… Отже, магів там не буде, крім, природно, тебе. Ти, звичайно, великий і могутній, про це вже я подбаю. Твоя ж справа — по секрету повідомити всім і кожному, що ти володієш таємницею. Нечуваною таємницею… Базікай, вихваляйся, привертай увагу. Ти зараз — принада.

— Принада? — перепитав я, здригаючись.

Ларт із досадою поморщився:

— У переносному значенні… Мені потрібні чутки, слід викликати зацікавлення твоєю персоною… Присягаюся канаркою, дехто давно мав би виявити до тебе інтерес!

І він заходився крокувати по кімнаті, з лиховісним виглядом потираючи руки:

— Щось повинно статися… Вона себе виявить… Давно вже час, або Орвін остаточно схибився!

— Господарю, — спитав я обережно, — ми й досі шукаємо Третю Силу?

Він призупинився. Сказав після паузи:

— Ми шукаємо того, хто вкаже на того, хто знає, що це таке.

Останні його слова потонули в ревінні годинника на вежі, який пробив п’яту. І ледве вмовк останній удар, у стулку дверей тихенько зашкреблися:

— Пане чарівнику… Вам послання…

— Це запрошення, — пробурмотів Ларт.

…Це справді було запрошення — рожевий аркуш паперу, візерунчастий, пахучий і, по-моєму, навіть напомаджений. У правому верхньому куті його красувався герб міста Каратов, цілком складений із грізних і величних символів: списів, пік і ощерених левів. Посередині, у вибагливій рамці, містився красномовний текст із найнижчим проханням до пана чарівника відвідати вечірку пана мера в ратуші, о восьмій.

Ми з’явилися о пів на дев’яту.

Я в ошатному оксамитовому вбранні простував попереду, вже самим своїм виглядом претендуючи на особливу пошану. Трохи віддаля за мною плив Ларт у простому темному одязі. Варта біля входу в ратушу заскреготіла залізними панцирами, вклоняючись нам.

Наступні півгодини я приймав свідчення відданості. Дами присідали в реверансах, томливо посміхалися, зачіпали мене твердими кринолінами. Рівно, яскраво палахкотіли свічки в канделябрах, сновигали діловиті лакеї. Я блукав у лісі з мережив і пір’я, сповненому щебету, потискав чиїсь руки, деякі з них цілував — не впевнений, що саме ті, котрі потрібно було цілувати. Мер, невисокий лисуватий чоловічок, кивав і посміхався, посміхався і кивав. Ларта щось давненько не було видно.

Біля відчинених дверей сусідньої зали мені вдалося розгледіти довгий, пишно накритий стіл. Серце моє радісно затріпотіло в передчутті бенкету.

Але запрошення до столу досі не було, а замість цього ошатно вбрана юрба тихенько просоталася до іншого приміщення, яке виявилось залою для засідань. Очевидно, тут збиралася рада міських старшин. Мер зайняв звичне йому крісло на узвишші, інші влаштувалися на довгих дерев’яних лавах.

Мене урочисто всадовили на почесне місце біля мера, коли я раптом згадав про Лартове завдання і з жахом зміркував, що поки й не намагався його виконати, більш того — з часу, коли переступив поріг ратуші, не вимовив жодної пристойної фрази. Я закрутив головою, вишукуючи, з ким би поділитися знанням жахливої таємниці, але саме цієї миті мер підвівся і закалатав у дзвоник:

— Шановні співгромадяни… Окраса нашої громади зібралася тут, аби привітати дорогого гостя, чий візит…

Окраса громади раптом зойкнула в один голос. Крісло піді мною хитнулося, і я раптом виявив, що воно вільно висить у повітрі — досить високо.

«Ларте!» — подумав я, вкриваючись потом і щосили стискаючи пальці на підлікіттях.

Коли еліта місцевої громади трохи прийшла до тями, я почув аплодисменти. Мер ляпав у долоні найголосніше:

— Так, добродії! Нечасто нас відвідують маги, подібні до пана Дамира, хоча, правду кажучи, наше місто не з останніх, атож, далебі не з останніх! Минулого місяця міська скарбниця поповнилася податком із цеху кушнірів, а цех бондарів повернув борг позаминулого місяця… З цих грошей половину витрачено на те, щоб полагодити західну стіну, а половину другої половини витратимо на феєрверк на честь Дня Величезної Радості, ті ж гроші, які залишаться…

Я гарячково шукав очима Ларта, але його не було. У залі перешіптувалися, тихенько вовтузились, однак ніхто відверто не виявляв нетерпіння. Моє крісло погойдувалося над підлогою, нікого не дивуючи, а мова мера лилася, ніби сонна рівнинна ріка, якій ще далеко до моря.

У залі ставало задушливо; дами дедалі рішучіше працювали віялами. Мій парадний оксамитовий костюм обліпив мене, як суцільний шматок пластиря.

— Співгромадяни, сподіваюся, поцінували вже мою скромність і чесність… — дзюрчав голос мера.

Я згадав, що обід давно минув, а вечеря ще не починалася, і в мене нестерпно засмоктало під ложечкою. Потім затерпла спина, а пальці на підлокіттях зсудомило. Далі пересохли губи, й це було найгірше, тому що склянка з водою стояла на столику перед мером і я не міг до неї дотягтися. Я повертав сухий язик у роті й тужливо думав, що наказ Ларта тепер виконати неможливо, оскільки чесний і скромний мер ніколи не стулить пельки.

І тут я побачив хазяїна.

Ларт стояв у бічному проході, майже схований оксамитовою портьєрою, та жваво розмовляв із буфетницею. Про те, що це саме буфетниця, я здогадався по величезній таці з прохолодними напоями, яку вона тримала перед собою. Ось Легіар узяв з таці тонконогий келих, пригубив золотаво-бурштинову, іскристу рідину… У мене на очах виступили злі сльози.

Ларт озирнувся, ніби його погукали, й по-дружньому кивнув мерові. Той закашлявся, ніби захлинувся; мова його обірвалася. Заінтригований зал спостерігав, як красномовний батько міста марно силкується заговорити знову, але вичавлює з себе тільки жалюгідне шипіння.

Мер нарешті здався: кинув на співгромадян докірливий погляд і махнув рукою, наче відгонячи муху. Цей жест виявився сигналом.

Еліта, перекидаючи лави, кинулася до виходу й далі — туди, де давно чекав накритий стіл. Моє крісло з гуркотом упало на підлогу. Кульгаючи, розтираючи затерплі ноги, я рушив услід за рештою.

До моєї появи за столом не залишилося вільних місць. Дзенькали виделки та працювали щелепи, перемелюючи вишукані страви. Я підійшов до мера, який сидів на чільному місці, й мовив, намагаючись прибрати таємничого вигляду:

— О, як важко носити в собі жахливі таємниці…

Мер скосив на мене око, не відриваючись від тарілки, й привітно розтяг лискучі масні губи, однак не перестав при цьому жувати:

— … ше ання, ане внику!

Я ще трохи потупцював поруч, але мер, очевидно, вважав ту подобу останньої фрази достатньою і цілком переконливою, а тому з вдоволеним воркотінням продовжив трапезу, більше не вдостоюючи мене своєї уваги. Я ще потупцював і рушив у обхід довгого столу за годинниковою стрілкою.

Бенкет досяг апогею. Я раз у раз намагався почати розмову із тими, що їли, але це було так само марно, як пропонувати глухареві під час його шлюбної пісні ознайомитися з правилами правопису. Лакеї, що носилися з тацями, час від часу налітали на мене, мало не збиваючи з ніг. Я ухилявся, щоб не потрапити їм під ноги, якоїсь миті заточився, змахнув руками, намагаючись зберегти рівновагу, й дивом порятувався, бо несподівано втонув у ніжно-рожевому, пишному криноліні.

Я підвів очі — над криноліном був тоненький, затягнутий у корсет стан, вище — круглі оголені плечі, а ще вище — чарівне рожеве личко якоїсь здивованої білявки. Тож падіння виявилося удачею цілого вечора.

По моїх вибаченнях ми деякий час любенько базікали. Я встиг поскаржитися на тяжку долю чарівників, пов’язану з постійним збереженням таємниць, і кілька разів прикластися до білих, пахучих, унизаних перснями ручок, перш ніж дама обурено скрикнула й миттю про мене забула, тому що її сусідка, товстунка в зеленому оксамиті, виловила з тарілки моєї співрозмовниці чудовий шматок смаженого м’яса. Спроби поновити бесіду успіху більше не мали — красуня була змушена з подвоєною увагою захищати відвойований шматок.

Ця поразка мене доконала. Розчавлений, знищений, я похитувався від голоду серед бенкетуючих. Змучений і зневірений, мусив забиратися геть.

Біля виходу з зали я наткнувся на Ларта, який жував курячу ніжку. Коридором віддалялися жіночий сміх і шелест спідниць.

— Браво, — сказав Легіар, шпурляючи кістку в куток.

Я мало не заплакав.

* * *

Падав холодний, майже осінній дощ. Дорога розмокла; змучений жеребець зі стайні герцога насилу переступав важким, обліпленим брудом копитами. Кінь, очевидно, знав кращі часи — втім, його вершник також.

Коли Руал полишив замок, він спершу петляв, аби збити зі сліду погоню в нічному лісі, а далі мчав світ за очі цілу ніч і половину наступного дня. Затримувався тільки, щоб напитися з колодязя при дорозі та напоїти коня. Потім довелося ненадовго зупинитися — обоє були вкрай знесилені.

Руал квапився скоріше опинитися на безпечній відстані від скаженого кабана, якого так нагадував зганьблений герцог. Переночував абияк у мокрій копиці й дав коневі перепочити, а далі продовжив свій шлях, який вірніше було б назвати втечею.

Дощ почався на світанку й до вечора не вщухав. Жеребець послизнувся на вибоїні та почав кульгати.

Дотепер Руал намагався уникати людських поселень, побоюючись, що їхні жителі можуть передати його в руки герцога. Нині ж, очевидно, подітися було нікуди — кінь шкутильгав дедалі сильніше, а вершник два дні й ріски в роті не мав. До того ж, замок залишився далеко позаду — Руал сподівався, що погоня втратила його слід, та й володіння герцога, зрештою, не безмежні.

Тому, коли зі стіни дощу виступив раптом затишний хутірець, обнесений частоколом, Руал не став звертати з дороги, як досі. Кінь пожвавішав, зачув житло; Руал підбадьорливо поплескав його по шиї і рушив просто до масивних воріт.

Ворота були замкнені зсередини на засув. Руал відбив собі руки, перш ніж у відповідь на його стукіт відчинилося оглядове віконце й у ньому закліпало заспане блакитне око:

— Чого треба?

— Пустіть переночувати чесного й доброго мандрівника, — сказав Руал, намагаючись здаватися якомога чеснішим і добрішим.

Око оглянуло його з голови до ніг, презирливо примружилося, а його власник невдоволено спитав:

— Скільки даси?

У Руала не було ні шеляга, якщо не рахувати золотої статуетки, ретельно захованої за пазуху. Тому він запобігливо посміхнувся і запропонував:

— Я відробити можу.

Око кліпнуло, і оглядове віконце безцеремонно зачинилося.

— Зажди! — закричав зляканий Руал. — Зажди, вторгуємося!

Віконце відчинилося знову, і блакитноокий крізь зуби повідомив:

— На базарі торгуються, ти, голодранцю! А в нас хазяїн бурлак усяких не тримає!

— Поклич хазяїна, — сказав Руал швидко.

— Зараз, — похмуро пообіцяв непривітний воротар. — Тільки розженуся… А ну, забирайся звідси!

Руал спробував притримати віконце, — його боляче вдарили по пальцях.

Жеребець позад нього переступав з ноги на ногу.

— Справи кепські, — стомлено сказав йому Руал.

Дощ посилився. Потроху смеркало. Руал прихилився щокою до віконця, намагаючись вгадати — тут нечема з блакитними очима, чи вже пішов. Дощ глушив усі звуки, а щілин у воротях не було. Верхній край високого частоколу на додачу був утиканий шпичаками.

Руал знову застукав у ворота — просто так, без надії.

На його подив, незабаром почулися голоси, серед яких виділявся вже знайомий. Віконце розчинилося, й інше око, пронизливе, каре, втупилося в обличчя Руалові.

— А ось я собак спущу, — неголосно пообіцяв хрипкий бас.

Цієї миті Руалів жеребець не витримав, ступив уперед і жалібно заіржав.

Каре око перевело пронизливий погляд з Руала на обліпленого мокрою гривою скульгавілого красеня-коня, примружилося:

— Твій кінь?

Руал кивнув.

— Де вкрав? — поцікавилися через ворота.

— Я не… — почав похололий Руал, але власник карого ока перебив його:

— Віддай коня — і ночуй, дідько з тобою.

Розгублений Руал тільки похитав головою — ні, мовляв, не піде.

— Тоді забирайся геть, — відрізали через ворота і віконце наполовину причинилося.

Жеребець і Руал подивились один на одного.

— Заждіть, — хрипко сказав Ільмарранен. — Хай буде по-вашому, згода…

Віконце охоче розчинилося, слідом завищав залізний засув на воротях:

— От і добре… Кінь-бо все одно крадений і кульгавий, чого шкодувати…

Руал промовчав.

Блакитне око належало худорлявому веснянкуватому хлопцеві-наймиту, який вкривався від дощу клаптем рогожі. Власником карих очей був сам хазяїн ферми — невисокий кремезний чоловік невизначеного віку. На його поклик з’явився ще один наймит — хлопчисько років п’ятнадцяти; він скоса здивовано глянув на Руала, взяв із його рук вуздечку й повів коня вглиб двору, де темніли численні прибудови. Господарство, очевидно, було чимале й не бідувало.

Хазяїн ще раз оглянув Руала, гмикнув у відповідь якимось своїм думкам і звелів веснянкуватому:

— Відведи… Скажи, нехай його нагодують, чого вже… — Й додав іншим тоном: — Про жеребця ні слова, шкуру спущу…

Хлопець здригнувся, а хазяїн додав, ніби нічого й не сталося:

— Та наглядай за цим, щоб не поцупив чого…

— Я не злодій, — сказав Ільмарранен.

Хазяїн знову гмикнув:

— Гаразд, іди вже…

І Руал пішов через широкий двір за непривітним хлопцем, який похмуро щось бурмотів і натягав на голову свою рогожку.

Нарешті дісталися до місця, Руалів проводир потяг важкі двері, з яких вибився клуб пари, і невдоволено вказав на них Ільмарранену. Руал ступив через поріг — і опинився в солодкому царстві житла, сухому й теплому.

У грубці бушував вогонь, поруч вовтузилася літня вже, але міцна й охайна молодиця. Вона озирнулася на рипіння дверей, взялася руками в боки й питально глянула на веснянкуватого. Той буркнув:

— Прибився ось на нічліг… Хазяїн звелів нагодувати…

— Чого ж не нагодувати, — привітно відгукнулася молодиця, — тільки ноги нехай обітре, бо заляпаний по вуха, — і вказала Руалу на ослін біля стіни. Молодий наймит вийшов, як і раніше сердито бурмочучи.

Руал витер ноги об ганчірку біля входу, пройшов через кухню і сів, де було вказано. Коліна його насилу згиналися, спину нестерпно ломило, шлунок мучили голодні корчі — а він був щасливий. Щасливий, що можна сидіти непорушно, прихилившись до теплої стіни, і просто дивитися на вогонь.

— Звідкіля будеш? — запитала куховарка, з цікавістю за ним спостерігаючи.

Руал розліпив обвітрені губи й відгукнувся:

— Із Мурра.

Куховарка зойкнула:

— Із Мурра?! Та ти знаєш, де Мурр, а де ми!

Руал із зусиллям посміхнувся:

— Я ладен бігти на край світу… І втечу…

Товстуха відставила вбік кошик із овочами, які чистила:

— Женуться за тобою, чи що?

— Женуться, — Руал глибоко зітхнув. — На п’яти мені наступає нещасливе кохання!

Куховарка, вкрай зацікавлена, обійшла широкий стіл і присіла на краєчок ослона, співчутливо повторюючи:

— Он як… Он як воно буває…

Руал похитав головою, аби вона зрозуміла, що подорожній поки що не має наміру розкривати свою таємницю. Тоді куховарка спохопилася:

— Та ж ти змок до нитки… Чекай-но…

Вона повернулася за кілька хвилин із купою сухого одягу в одній руці та парою чобіт у другій:

— Ha-бо, приміряй… Повинні тобі підійти…

Одяг був не новий, але чистий і майстерно полагоджений. Жінка відвернулася, щоб не дивитись, як вдягається Руал, і це було дуже до речі: йому вдалося непомітно переховати статуетку.

— Я тут за господарку, — розповідала тим часом жінка, — й пошити, і випрати, й прибрати… На все, бува, й рук не вистачає… Ти сідай до вогника, погрійся… І вечері чекати не будемо — тут з обіду юшка залишилася. Хазяїн не любить, щоб пропадало…

Руал натяг чоботи — вони були завеликі.

— От, — вела далі жінка, — чоловік мій ширший був у кості… На зріст такий само, а ножиська здоровенні…

— Нічого, — вдячно озвався Руал. — Спасибі.

Вечеряли в просторій, невибагливо вмебльованій їдальні; робітники й слуги сіли за стіл разом із хазяйською родиною. Хазяїн посідав чільне місце; під його пронизливим поглядом щулилися домашні, розміщені за рангом: хлопчик років дванадцяти — хазяйський син, дочка хазяїна, гарненька дівчина з гладко зачесаним білявим волоссям, далі куховарка й десяток робітників — усі молоді міцні хлопці. У самім кінці столу на приставленому табуреті сидів Руал — у добротному селянському одязі, сам зараз схожий на кожного з них.

Ніхто не смів доторкнутися до ложки, доки хазяїн не поклав до рота першу порцію кукурудзяної каші. Тоді почувся поквапливий стукіт — робітники поспішали виловити кращий шматок сала зі спільних тарілок, поставлених посеред столу.

Руал утамував перший голод на кухні, тому неуважно жував хліб і спостерігав за їдцями.

Куховарка раз у раз задерикувато на нього поглядала — якби їх не розділяв довгий стіл, вона, можливо, підсунула б йому зайвий шматочок. Веснянкуватий блакитноокий хлопець, який так негостинно повівся з Руалом біля воріт, старанно його не помічав, інші іноді косували з прихованою цікавістю — більш за всіх цікавився хлопчисько, який повів на стайню жеребця. Хлопчик, хазяйський син, вочевидь кепсько почувався в батьковій присутності — горбився і знехотя колупав ложкою в тарілці. Хазяйська ж дочка за час вечері разів п’ять обмінялася швидким поглядом із круглолицим чорнявим юнаком навпроти, який двічі вдавився кашею.

Аж ось хазяїн крекнув і відсунув тарілку. Усі поквапно встали; ті, що спізнилися, на ходу запихали в рот недоїдені шматки хліба. Руал підвівся й собі. Хазяйська дочка востаннє глянула на чорнявого, її брат голосно гикнув, а куховарка змовницьки підморгнула Руалу.

Робітники ночували в довгій низькій повітці, просто на посиланій сіном підлозі, загортаючись у ковдри. Руалові вказали місце біля виходу, де сіно було ріденьке і з-під дверей тягло вогкістю. Незабаром повітка наповнилася густим хропінням здорових і дужих людей, утомлених після важкої роботи.

Руал лежав, дивлячись у темну стелю; уявлявся йому герцог, який вилітає зі спальні голяка, зате в собачому нашийнику, а вся його челядь зустрічає свого пана німим запитанням, яке має змінитися зворушливим співчуттям. Руал недобре всміхнувся: вельможа засудив себе на це, погрожуючи Марранові та прив’язуючи його до сідла. Відплата була солодка й від цього не менш справедлива.

Він ковзнув рукою за пазуху — золота ящірка зустріла його долоню дружнім, як йому здалося, дотиком. Ти свідок, подумав Руал. Я ніколи нікого не щадитиму й сам не попрошу пощади.

Думки його перекинулися до сьогоднішнього — він згадав про втраченого коня. Звичайно, зашкодивши ногу, жеребець не зміг би вирушати в дорогу негайно, як цього хотілося Руалу, і все-таки кінь — це капітал. Не слід пробачати хазяїну цієї грабіжницької угоди… Він повернувся на бік і подумав про хазяйську дочку.

Ліниво стукотів дощ по дощаному даху.

Руал сів. Робітники спали, потрясаючи повітря хропінням. Руал безгучно підвівся і вийшов під дощ, який почав слабшати.

Ферма була занурена у пітьму, тільки на кухні світилося тьмяне віконце та не спали нагорі, в кімнатах хазяїна. Руал навмання ступив кілька кроків — і завмер, тому що зовсім поруч, у копиці, манячіла чиясь біла сорочка. Незабаром виявилося, що власник сорочки був не один — не міг же він шепотітися сам із собою. Руал, чиї очі давно звикли до темряви, розгледів біляве, гладко зачесане волосся і радісний блиск очей.

Закохані прощалися — незабаром насторожене вухо Руала розрізнило звук боязкого поцілунка, і вслід за цим дівчина нечутно заквапилася до будинку, а чорнявий — це був саме він — прокрався до дверей повітки, озирнувся й пірнув у темряву. Руал помірковано пригнувся за копицею.

Дівчина тим часом перетнула двір і спершу подалася до парадних дверей — але потім, завагалася й повернула в бік кухні. Ільмарранен, охоплений веселим завзяттям, пішов за нею. Двері кухні обережно зачинилася — Руал порахував до двадцяти й увійшов слідом.

У грубці мінився жар, на широкому столі горіла олійна лампа. Куховарка перетирала рушником купу вимитого посуду, а хазяйська дочка, присівши на ослоні під стіною, щось гаряче їй пояснювала. Обидві злякано озирнулися на Ільмарранена.

— Ху, це ти… — з полегшенням видихнула дівчина. — А я думала, батько…

Куховарка широко посміхнулася:

— Ну, заходь, птахо зальотна…

Дочка хазяїна посунулася — Ільмарранен присів поруч. Йому здалося, що дівчина пахне молоком.

Куховарка хитро посміхнулася і прорекла, з розумінням кивнувши Руалові:

— Не спиться, хлопче? Від любові не втечеш…

Дівчина переривчасто зітхнула. І тоді Руал Ільмарранен заговорив. Він говорив просто й водночас натхненно, і в цій розповіді про минуле була велика любов, таємні заручини й жорстокий батько, що віддав наречену за іншого. Обидві слухачки подалися вперед, куховарка терла й терла давно суху тарілку, а дівчина від хвилювання бгала поділ своєї простенької сукні. Ледве Руал дійшов до моменту, коли танцювало весілля, стогнав покинутий наречений і намагалася вбити себе молода — на очах у обох виступили сльози, які до кінця історії мали пролитися.

— Напевне, батько її думав, що вона вам не рівня? — схлипуючи, запитала дівчина.

Руал сумно посміхнувся:

— Я гадаю, він просто боявся… Я вже тоді мав славу провидця…

— Як?! — перепитали його слухачки в один голос.

Руал посміхнувся ще сумніше, сміливо взяв руку дівчини в свої і перевернув її долонею догори.

— Оце так-так! — вигукнув він, водночас рішуче придушуючи її слабку спробу визволити руку. — Та й ви страждаєте від кохання!

Куховарка зойкнула одночасно з запитанням дівчини:

— А ви звідкіля знаєте?

Руал посміхнувся так сумно, як тільки міг:

— Я бачу багато чого, недоступного іншим… Бачу, ваш коханий поруч, але ви не можете бути разом… Бачу — між вами перешкоди… Бачу поцілунок… Зовсім недавно, так! О, який ніжний поцілунок!

Дівчина зашарілася і висмикнула руку. Куховарка широко роззявила рота. Невідомо, чим скінчилась би сцена, та раптом розчинилися двері й на порозі став темний, як хмара, хазяїн:

— Якого дідька! А ну, марш у ліжко! — гримнув він на дочку. Та підхопилася, пригнулась і вибігла геть.

— А ти що тут робиш? — провадив хазяїн, звертаючись до Руала. — Геть!

Руал не сперечався і вчинив за прикладом дівчини. Здаля ще чув, як хазяїн вичитує куховарці.

Наймити встали вдосвіта — сонні, похмурі, вони виходили з повітки, дивилися на сіре небо та перекидалися в’ялою лайкою. Руал перебрався на тепле місце, що звільнилося, і проспав ще години зо дві.

Збудило його сонце, яке розігнало нарешті хмари й проникло в повітку через безліч широких щілин. Руал вдоволено посміхнувся, потягся, струшуючи солому, й вибрався назовні.

Його здивувало, чому робітники, замість того, щоб займатися справами, юрмляться біля ґанку й щось голосно з’ясовують. Потім він перевів погляд і побачив на ґанку хазяїна. Хазяїн теж помітив Руала — і недобре посміхнувся:

— Ну-бо, ходи сюди, ти…

Руал підійшов. Робітники розступилися перед ним, як перед зачумленим.

— Ти що ж, — тихо, з погрозою промовив хазяїн, — ти що ж, закон забув? Не красти, де ночуєш?

— У чому річ? — теж тихо спитав Руал, у якого серце впало.

Хазяїн ступив з ґанку і раптовим чіпким рухом схопив Руала за комір:

— Не знаєш, погань? А дві монети на полиці лежали!

Він дихав Руалу в обличчя важким, нечистим подихом.

Маленькі очиці буравили жертву наскрізь.

— Це помилка, — сказав Руал, намагаючись говорити спокійно. — Я не бачив ніяких двох монет!

Хазяїн сильно відіпхнув його, так що він мало не впав на хлопців, які стояли позаду:

— Ах ти, злодюго! Та я зараз тебе повішу на першому суку, мені тільки спасибі скажуть!

Руала схопили за плечі, брутально струснули і штовхнули вперед; він спіткнувся об ґанок і впав обличчям униз. Боляче вдавилася в груди золота ящірка.

— Обшукайте його! — наказав хазяїн.

Смертельна небезпека нависла над золотою ящіркою. Чиїсь моторні руки заходилися гуляти по Руаловому одягу. Полізли за пазуху…

Руал рвучко скочив, відіпхнув двох, рвонувся наосліп, ненадовго звільнився — і знову впав, придавлений до землі. На шию йому накинули мотузку.

— Ой, паночку! Та що ж ви робите! — надсадно заверещав раптом жіночий голос. — Не злодій він, не злодій!

Робітники зупинилися, однак не розтискали рук, якими тримали Руала.

— Ясновидець він… — голосила куховарка. — А ви, хазяїне, зі своїх спитайте когось… Хтось зі своїх поцупив, а на нього вказують…

Здивовані робітники дозволили Руалові підвестися.

— У мене й кишень нема, — сказав він неслухняними губами.

Хазяїн на ґанку презирливо зсунув брови, відмахуючись від дочки, яка щось гаряче йому шепотіла. Поруч трималася за серце куховарка:

— Атож, немає в нього кишень… На ньому чоловіковий одяг, а той кишень не любив…

Руалове серце скажено билося об ящірку, що причаїлася за пазухою.

— Ясновидець… — роздратовано проворкотів хазяїн. — А грошики самі втекли, чи що? Ноги в них виросли, га? Ясновидець, дідько б тебе забрав… А от вкажи, ясновидцю, хто гроші поцупив!

Радісно закивала куховарка. Загомоніли наймити, а Руал потер забиту руку й кинув убік:

— Тільки й усього…

Дванадцять повних склянок стояли на широкому столі. Уздовж стіни вишикувалися збуджені, незвично гомінкі робітники. Веснянкуватий Руалів знайомець тонко хихотів; чорнявий красень раз у раз витирав об штани зопрілі долоні. Він надто нервувався — з протилежного боку столу на нього дивилася, не відриваючись, хазяйська дочка.

Хазяїн стояв скраю, поклавши важку долоню на худе плече блідого хлопчика — сина. Куховарка взяла руки в боки й заохочувала Руала посмішкою.

— Тут дванадцять склянок, — бадьоро сказав Руал. — Вода в них заговорена. По команді всі беруть склянки в руки — і я теж, щоб не було сумніву…

— І я візьму, хай уже так… — щиросердно пробасила куховарка.

— Я читаю заклинання, — провадив Руал, і в руках злодія склянка тріскається. У кого склянка трісне — той украв дві монети, й це доведено, тому що заклинання не брешуть. Ясно?

Веснянкуватий від напруги захихотів так голосно, що сусіди по черзі відважили йому по стусану. Чорнявий був блідий, як молоко, і гарячково м’яв тремтячі руки.

— Н-ну… — процідив хазяїн.

— Почали! — сказав Руал і перший узяв зі столу склянку. Другу взяла куховарка.

Наймити м’ялися, перезиралися, по черзі підходили до столу. Незабаром він спорожнів.

Хазяйська дочка не зводила пильного погляду з чорнявого. Той ховав очі й ледь стримував тремтіння в руках.

Запала напружена тиша. У тиші Руал почав:

— Темінь і сонце, землі та води! Приховане хай на світло виходить!

Він говорив тихо, зловісно, розтягуючи слова.

— Таємне на світло нехай виходить,

У цю єдину…

Голос його знизився до бурмотіння. Руки зі склянками напружено тремтіли.

— У цю єдину МИТЬ!

Слово хльоснуло, мов удар бича. Хазяйська дочка скрикнула, і потім знову стало тихо. Всі дивилися на чорнявого. У нього з рук капала вода — кап, кап… Склянка вродливого юнака дала тріщину до самого дна.

— Ой, паночку… — прошепотіла куховарка.

— Ось як… — тихо, майже лагідно промЬвив хазяїн. — Ось воно як, друже Варте…

— Я не брав! — розпачливо скрикнув чорнявий. Його відтирали до дверей. Розридалася вголос хазяйська дочка, вибігла, мало не збивши з ніг брата, який трусився, мов у лихоманці.

— Ма-атінко рідна… — куховарка кинулася слідом за нею.

Руал прихилився спиною до стіни, сьорбнув зі своєї склянки. Захлинувся. Чорнявого оточили колом, потім, не звертаючи уваги на сльози й виправдання, поволокли на подвір’я. Руал бездумно, мов заведений, вийшов і собі. Юнака вже роздягали, хтось клацав батогом. Схвально погукував хазяїн, утримуючи біля себе сина, який виривався:

— Чого там… Подивися, тобі теж наука…

Чорнявого простягли на траві четверо, тримаючи за руки й ноги. Дужий здоровань розлючено заходився працювати батогом. Руал хотів піти геть — і не міг, ноги не слухалися. Хазяїн бадьоро порядкував:

— По заслузі злодюзі, по заслузі! Ну ж бо! Ще!

— Пустіть! Не треба! — рвонулася з ґанку хазяйська дочка. Її схопила в обійми підоспіла куховарка, скрутила, заштовхуючи в дім. Дівчина зайшлася лементом:

— Ні, він не міг!

Озирнувся, насупився хазяїн.

Куховарка втягла дівчину в будинок, умовляючи й сама обливаючись слізьми. Крізь зачинені двері долетіло запекле:

— Звірі!


Руалові стало зовсім зле. Він стояв біля стіни й гриз руку, відчуваючи язиком присмак крові.

Шаленів, розсікав, звивався батіг. Чотирьом, які тримали Варта на землі, майже не доводилося вже докладати зусиль до цього. Інші наймити з застиглими, блідими обличчями збилися купкою.

— Тату-у! — закричав раптом хлопчисько, хазяйський син голосом підстреленого звіряти. — Тату, пробач! Відпусти Варта! Не треба!

Він упав перед батьком навколішки, з його руки випали дві мідні монетки й закотилися в траву.

Стало тихо — не свистів батіг і вже не стогнав Варт, тільки ревно плакав хлопчина:

— Він не брав… Це я… Пробач…

Хазяїн тупо дивився на нього й безгучно жував губами.

Потім усі, крім юнака, який непорушно лежав на траві, подивилися на скорченого під стіною, стиснутого в грудку Ільмарранена.

…Руала били всі.

Спершу його несамовито хльоскали батогом, потім куховарка в сльозах лупила по спині ціпком:

— На! Маєш! Ясновидець нікчемний, підлий змій!

Потім хазяїн тицяв його в живіт чобітьми:

— Ось тобі, приблудо! Отримуй своє, пес!

Потім наймити всі разом накинулися і били, толочили, тягали за волосся, плювали в обличчя, поки Руал не знепритомнів.

Напівживого, його викинули в рівчак, повний крижаної води, яка й привела до тями. Він чув голоси:

— Не здох часом?

— Та начебто здох… Ясновидець…

— А ти притопи його про всяк випадок…

— Охота бруднити руки…

Голоси віддалилися. Руал ворухнув рукою — і намацав за пазухою дивом уцілілий серед залишків одягу згорток.

Марран лежав у рівчаку на узбіччі широкого шляху, перед очима в нього звивався в мокрій глині причавлений каменем дощовий хробак — смикалося захльостувалось петлями слизьке кільчасте тіло, крізь рожеву шкіру проглядали темно-фіолетові нутрощі.

Захлинаючись у каламутній калюжі, Руал відчував себе таким само нікчемним, мерзенним розчавленим хробаком, що корчиться в очікуванні своєї жалюгідної смерті.



* * *

— Ось що, дорогенький, — сказав Ларт наступного по відвідинах ратуші дня. — Я ще раз переконався, що в серйозних справах твоя допомога така ж ефективна, як виловлювання бліх щипцями для каміна. Тому сьогодні тобі доручається стерегти наші кімнати.

Я не мав чого заперечити — просто з сумом спостерігав, як він збирається, засовує в гаманець пригорщу золотих монет і вирушає на пошуки міфічних слідів міфічної Третьої Сили в місті Каратові. Зачиняючи за собою двері, Ларт кинув через плече:

— І не здумай переступати порогу, навіть якщо готель раптом спалахне!

Його кроки стихли на сходах. Я відчув себе в’язнем кам’яного мішка, ніби на глум оточеного розкішшю та комфортом.

Годинник на вежі навпроти пробив одинадцяту ранку. Я потинявся по кімнатах, потім сів на підвіконні і заходився роздивлятися перехожих. Усі вони видавалися мені зараз чужими і нікчемними людьми, дурними й чванливими; серед жінок не відзначив жодної, котра здавалася привабливішою за облізлого тхора. Гірко зітхаючи, я згадував рідні місця, корчмаря, що наливав мені в борг, і любоньку Данну, для якої я був учнем чарівника. По склу повзла муха — я жорстоко з нею розправився.

У цю мить сердечного смутку мені почувся стукіт у двері. Неприємно вражений, я завмер. Стукіт повторився, вже виразно, хоча й неголосно.

Я налякався, тому що вдавати чарівника за дорученням і в присутності Легіара — це одне, й зовсім інше — зображати магічну велич наодинці, ризикуючи власною шкурою. Я легкодухо вирішив зачаїтися.

Стукіт, однак, повторився. Я весь підібгався й рушив до дверей, на ходу намагаючись виробити бодай трохи переконливішу для мага лінію поведінки.

— Чого вам треба? — гримнув я, відчиняючи двері.

За два кроки від мене злякано кліпало волошковими очима чарівне створіння в чіпці та фартушку покоївки. Я охнув.

— Пане чарівник… — тонким тремтячим голоском проспівала ця пташка. — Перепрошую… Прибирання… Вибачте… — й вона присіла до землі в незграбному реверансі.

Не вірячи своєму щастю, я відступив усередину кімнати. Пташка трохи збадьорилася, втягла в номер цебро з водою та щітку з довгою ручкою.

Їй, можливо, виповнилося шістнадцять. На зріст була мені по плече, адже і я не велетень. З-під накрохмаленого чіпця вибивалися рудуваті кучерики, а на рожевому писочку з круглими щічками прочитувалася кумедна рішучість виконати важку й небезпечну місію — прибирання кімнат чарівника.

Доля зглянулась-таки на мене й вирішила винагородити за провал на вечері в мера.

Пташка взялася до роботи — витягла з цебра волохату ганчірку, з якої капала вода, спритно накрутила її на щітку та запхала під крісло, на яке я негайно видерся з ногами. Намагаючись не дивитися на мене, волошкові оченята серйозно потупилися.

— Як тебе звуть? — запитав я недбало.

— Мірена… — скромно відповіло волошковооке створіння.

Я відчував дедалі більшу наснагу. Пташка ялозила ганчіркою по підлозі, рукави її сукенки задерлися до ліктів, оголюючи тоненькі білі руки, а чепець з’їхав на чоло, відкриваючи ззаду, на шиї, чарівний руденький кучерик.

Працювала вона абияк — я, бувало, мив підлогу куди швидше та чистіше. Не без зусиль я пригнітив у собі порив дати їй урок вологого прибирання. Ось вона випросталася, зворотним боком долоні забираючи від очей неслухняні пасемця — і зустрілася поглядом зі мною. Рожеві щоки її тепер зовсім почервоніли.

— Чи не буде люб’язний пан чарівник… — пролепетіла вона, — покликати пана свого слугу, щоб карниз…

Вона затнулася.

— Що, люба? — перепитав я прихильно.

— Карниз… Протерти… — прошепотіла вона, — високо, я не дістану…

Я нарешті зрозумів — вона збиралася зітерти пилюку з карнизу над вікном, до якого їй було, як до неба.

— А мого ледаря досі нема, — проказав я засмучено, — я, бач, послав його сьогодні з важливим дорученням. Що ж робити?

Вона покусала губки, потім рішуче струснула головою і полізла на підвіконня.

Якби її рука була хоч наполовину довша, бідолашна, можливо, й дотяглась би до карнизу, коли б стала навшпиньки. Я спостерігав за її впертими акробатичними вправами, поки не витримав — підійшов ззаду, взяв за стан і підняв вище.

Важила вона, як однорічне кошеня. Під корсетом відчувалися теплі реберця. Дівчина смикнулася від несподіванки, але незабаром затихла, повисіла хвилину без руху й нарешті струснула мені на голову пучку дрібної білої пилюки.

Я обережно поставив її на підвіконня. Не дивлячись, вона зіскочила на підлогу й кинулася до свого цебра, ніби сподіваючись від нього допомоги й захисту.

— От і впоралися, — сказав я лагідно.

Волошкові очиці були широко розплющені, кволі груденята під фартушком ходором ходили.

— Чарівники дивний народ, Мірено, — почав я, роблячи крок їй назустріч. — Їм доводиться подорожувати, боротися з чудовиськами, допомагати людям… Тобі, наприклад, потрібна допомога?

Вона відступила, тримаючи перед собою ганчірку, як білий прапор. Я посміхнувся мудро й стомлено:

— Дитя моє, чарівники не такі, якими здаються… Поглянь на мене. Тобі здається, я молодий? Але я вже побачив таке, чого ти й уявити не можеш… Облиш свою ганчірку. Я вчинив безліч подвигів… А тепер хочу спокою. Поклади ганчірку на підлогу. Просто спокою, і щоб у грубці тріскотів вогонь, і ніжний друг був поруч… Покинь же врешті-решт ганчірку!

У неї були сухі, гарячі губи. Ганчірка ляпнула на підлогу і здійняла бризки.

— О, пане чарівник… — шепотіла пташка, здригаючись і відступаючи. — Я завжди ніяковію перед поважними панами… А чаклунів не бачила взагалі… Ні, я знаю своє місце, пане чарівник! Я просто служниця, я боюся шляхетних панів!

— Не бійся мене, дитя моє… Я нещадний до ворогів, але ти — ти інша річ…

Я звалив її на плече і поквапно поволік у спальню. По-зрадницьки зарипіли вхідні двері.

Звичайно, всюдисущий Ларт, який завжди з’являється вчасно, відповів на моє замішання скептичною посмішкою.

Мірена відхекувалась, поправляючи чепець.

— Я не перешкодив, мій пане? — угідливо спитав Легіар.

Я промимрив щось невиразе, а пташка раптом спохопилася:

— Ой, пане слуго! А я ж не прибрала у вашій кімнаті!

Вона миттю підхопила цебро, ганчірку та щітку й пірнула в кімнатку для слуг. Ларт провів її оцінюючим поглядом, гмикнув і квапливо рушив услід. Я залишився посеред вітальні, в калюжі води.

Мірена не поверталася. Звук ганчірки, що ялозить по підлозі, незабаром стих. Я підійшов до портьєри, яка закривала вхід у кімнату для слуг, і прислухався. Знайомий тонкий голосок збуджено повторював:

— А я тоді кажу, що боюся поважних панів, особливо чарівників!

— А слуг не боїшся? — діловито поцікавився Ларт.

— Слуг — ні… — відповіла збентежена пташка.

Стало тихо. Потім тонкий голос прохально залепетів щось, виразно вимовив кілька разів «не треба». У мене зсудомло щелепи.

За портьєрою впало щось важке. Голосок спершу був прохальний, та за мить уже став благальним, а далі й зовсім затих. Щось заспокійливе проворкотів Ларт.

Лунко вдарив годинник на вежі.

Я відчув, що в мене спітніли ноги, повернувся і пішов геть, намагаючись втекти від приголомшуюче палкого шепотіння.

І тут мене зупинив дивний звук, що не мав жодного відношення до пристрасті, — неголосний, але виразний, він лякав, як шипіння отруйної змії. Скрикнув Ларт — я не чув раніше, щоб він так кричав. Це був зойк переляку. Я кинувся назад і одним махом відкинув портьєру.

Мірена, маленька дурненька Мірена стояла посеред кімнати в самій сорочці, з розпущеним по плечах, розпатланим волоссям. Обличчя її змінилося до невпізнанності, очі закотились. Рот був напіврозтулений, губи і язик не рухалися, і все-таки виразно, надто виразно з її горлянки раптом вирвався чужий, низький голос:

— Вона… Вона стежить… Шукай, Легіаре… Її подих серед нас, серед нас… Їй потрібен брамник…

Я набрав у груди повітря, аби заволати на все горло. Ларт попередив цей намір і швидко затис мені рота рукою.

А з нерухомих губів Мірени злітало, чергуючись із шипінням і дивним звуком, який ніби пузирився:

— Вона йде… Вона на порозі… Очікує… Чекати — недовго… Іржа, іржа! Пам’ятай, Легіаре! Вогонь, зазирни мені в очі. Рвана діра, де було сонце. Подивися, он лезо сходить сльозами, вона, вона…

Мірена раптом переривчасто зітхнула, смикнулася й опустилась на підлогу. Ми обоє кинулися до неї.

Вона просто спала — міцно й безтурботно, як дитина.

— Знамення, — прошепотів пополотнілий Легіар. — Знамення.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка