Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка2/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Частина друга

БЛУКАННЯ

… Таверна називалася «Щит і спис», хоча жоден із її відвідувачів зроду не тримав у руках ні того, ні іншого. Найзавзятішою людиною в околицях був Угл, відставний солдат із ногою-дерев’янкою. Свого часу войовничістю його перевершувала матінка Регалар, дружина корчмаря, але вона ось уже три роки як померла, і з тих пір старий Регалар із небогою якось перебувалися вдвох. Пожильці в готелі були рідкістю, зате щовечора обідня зала заповнювалася навколишніми фермерами — корчмар давно б розбагатів, якби не згубна звичка давати в борг.

Було ще досить рано, відвідувачі ледь починали збиратися, але старий Угл, завсідник, сидів уже на своєму звичному місці, біля стійки, й галасливо вітав кожного нового гостя. Регалар гримів посудом на кухні, а його юна небога бігала з кухлями пива на маленькій таці.

— А! — рипів вояк Угл. — Ось і старий Кріт! Саме час промочити горлянку! — Або: — А ось і Віль, ви тільки погляньте! — і ще за хвилину: — Ага, і Крокус з’явився! Оце сьогодні деньок, чи не так? Ліно, пива!

Рожевощока веснянкувата Ліна гупнула перед ним на стіл величезний бурштиновий кухоль з білою шапкою піни. Він звично поляскав дівчину по щоці.

Корчмар вийшов, щоб привітати гостей, і знову повернувся до печі. Зал наповнювався; голоси зливались у невиразний гомін. Теревенили здебільшого про те, який нині очікується врожай, та ще боязко переказували чутки про банду розбійників, яка буцімто з’явилася неподалік. Угл, уже напідпитку, підкликав Ліну й завів лукаві розмірковування про оглядини та наречених. Та заливалася рум’янцем, слухаючи. І в цей час хряпнули двері.

— А ось і… — звично повернувся до них Угл і раптом затнувся. Він не міг упізнати людину, що стала на порозі, а таке траплялося з ним нечасто і саме по собі вже було подією.

Зібрання ніби вловило фальшиву ноту в злагодженій пісні: поступово всі вмовкли й повернулися до дверей.

Новоприбулий був молодий чоловік у простому запилюженому одязі, з торбинкою за плечима і з крислатим капелюхом в опущеній руці. Ніхто із тих, що сиділи в залі, досі не бачив його.

— Он як, — перервав нарешті Угл незручну мовчанку. — Заходьте, молодий пане, оскільки тут зібралося гідне товариство. Ліно!

Гамір поновився, щоправда, трохи тихіше, ніж досі. Дівчина всадовила гостя за єдиний вільний столик. Той поклав поруч торбинку, поверх неї кинув капелюха і стомлено простяг ноги.

Зусібіч його вивчали. Зацікавлені погляди блукали по його драних чоботях, куртці, яка побувала в бувальцях, по латаній торбині. В обличчя незнайомцеві, однак, дивитися уникали, начебто соромлячись.

Ні про що не запитуючи, Ліна поставила перед відвідувачем тарілку баранячої печені та кухоль пива.

— Дякую, люба дівчинко, — зронив незнайомець.

Ліна повернулася за стійку, на всі лади повторюючи подумки його слова.

Після того, як прибульця роздивилися й докладно вивчили, розмови за столами потекли звичним річищем. Ліна подалася на кухню до корчмаря.

— Татусю, — так вона звичайно кликала свого дядька, — татусю, там чужа людина. Одягнений простим-просто, а обличчя як у пана. Я подала йому вечерю, а він назвав мене «любою дівчинкою».

— Гм… А розплатитися він зможе? — поцікавився корчмар і, зваблений цікавістю, рушив у обідню залу.

Незнайомець упорався з вмістом тарілки й вочевидь повеселішав. Він підвівся назустріч Ліні й раптом схилився в церемонному поклоні, так що бідолашна зніяковіла:

— Люба дівчинко, ви врятували мене від голодної смерті. У вас не буде приводу сумніватися в моїй вдячності, — проголосив він урочисто й витрусив із дірявого гаманця кілька мідних монет.

«Ти ба», — подумав старий Угл.

«Як він говорить!» — подумала Ліна.

«Бідний, як пацюк», — корчмар відважно виступив уперед:

— А дозвольте дізнатися, пане мій, яка така потреба привела вас, людину нову, незнайому, в наші Богом забуті й нічим не примітні краї?

Незнайомець раптом відкрив усмішкою два ряди блискучих зубів:

— Радий, що моя персона зацікавила вас, добрий корчмарю… Я — мандрівник і знаменитий мисливець за метеликами, але іноді буваю не від того, щоб найнятися на роботу… Дрова рубати, воду носити, дітей глядіти, шити, майструвати, грати на музичних інструментах… Не треба? — він запитливим поглядом обвів примовклих гостей.

Хтось здивовано пирхнув.

Корчмар тим часом відступив, потім знову наблизився, не зводячи з гостя напруженого погляду. Той підморгнув Ліні, взяв зі столу пробку від пляшки і встромив у око ніби монокль.

— Бути не може! — вигукнув тут корчмар голосно й радісно.

Він пританцьовував на місці й у захваті ляскав долонями по колінах.

— Пан Руал Ільмарранен власного персоною!

Пробка випала з ока, що широко розплющилося. Посмішка застигла на обличчі незнайомця.

— Чи ж таке бачено! — голосив Регалар. — Отут, у мене, так собі запросто!

У корчмі запала здивована тиша.

— Ви не пам’ятаєте мене, пане Ільмарранен? Три роки тому! На ярмарку в Струмках! Ми ще в кеглі грали… І студент цей… І кондитер… Ото компанія! Пригадуєте? Ліно! — він рвучко повернувся до небоги. — Та познайомся ж ти зі справжнім великим магом!

При слові «маг» усе заворушилося. Люди підводилися з місць, навіть лізли на лави, збуджено гомоніли, намагаючись розгледіти щось нове в таємничому відвідувачі.

— Ви не впізнаєте мене, пане Ільмарранен? — корчмар, здавалося, от-от заплаче. — Ви частували нас цілісіньку ніч… Студент під стіл звалився… А ви творили дива, чи ж пам’ятаєте? Як перелякалися нічні дозорці — хіба ви забули?

І збуджений, розпашілий, він звернувся до захоплених глядачів:

— Вельмишановні панове, це було немислимо, й забути таке неможливо! Брутальні стражники назвали нас бешкетниками, ви уявляєте? Вони навіть хотіли нас затримати, але пан Руал…

Корчмар несподівано скорчився, затрусився в раптовому нападі сміху:

— П-па…ан Руал… Одним махом перетворив їх на пляшки з вином… А сам перекинувся на штопор… Сміху було! Бідолахи перелякалися до смерті… Коли отримали знов свій людський вигляд, кинулися навтьоки, навіть піки покидали… А пан Руал перетворив піки на… на…

Корчмар остаточно зайшовся сміхом. Свідки цієї сцени, очевидно, чули його історію не вперше — пожвавлення наростало.

— Так, друзяко… — промурмотів дивний гість. — Не надто вдало… А справа, власне, в тім…

— О! — корчмар нарешті відсміявся й перейшов на оглушливий шепіт. — Ви подорожуєте інкогніто, розумію! Перепрошую, але ж тут усі наймиліші, гідні люди — всі свої! Це — Ліна, моя небога…

— От що, — похмуро мовив молодик і звівся з-за столу, взявся за торбинку. Зробив крок… І зустрівся поглядом із двома блискучими волошками. Зіниці в Ліни були неприродно широкі — давно, дуже давно на Руала Ільмарранена так не дивилися.

— Ви… Справжній? Найсправжнісінький чарівник? Невже?

Він перевів подих.

— Звісно… — й додав, як і раніше, дивлячись на дівчину: — Звичайно, я вас упізнав, друзяко Регаларе.

…Тисячі людей із різних селищ і міст могли похвалитися особистим знайомством із Руалом Ільмарраненом. Іноді гордовитий до чванливості, він, однак, міг у товаристві корчмарів, кравців, студентів гуляти до нестями — всі його однаково обожнювали.

Одного разу в місті Мурре він на спір перетворив білу мишу на оперну співачку, й та цілий вечір на втіху шановному товариству вищала зі сцени місцевого театру, щоб рівно опівночі прослизнути в нірку.

Того ж дня він сп’яна обдарував годинник на вежі міської ратуші здатністю говорити, чим спричинив безліч незручностей для городян, оскільки в годинника виявився оглушливий бас і до того ж сварлива вдача.

У селищі Мокрий Ліс пан Руал посварився зі старостою та зопалу перетворив його на мула; а коли одумався, вчинив зворотне перетворення, та тільки мул-староста вже загубився у загальній череді, й пан Руал махнув рукою та перетворив на старосту першу тварину, що трапилася під руку. Ніхто з селян не помітив підміни.

Витівка, про яку згадав корчмар, була тільки ланкою в довгому ланцюзі славних справ. Однак не диво, що щиросердний Регалар запам’ятав цей випадок на все життя.

…Руала оточили, засипали запитаннями, намагалися непомітно доторкнутися. Хтось засумнівався й почав сперечатися, хтось натякнув на те, що непогано б, мовляв, на власні очі побачити якесь диво. Корчмар нагримав на маловірів: та ж він сам, Регалар, ті дива бачив! Він би не ризикнув, як дехто, дратувати пана Руала — зле буде! Юрба миттєво відринула, а корчмар потяг Ільмарранена у власну кімнату, де вшановування тривало. У двері раз у раз простромлялися чиїсь цікаві носи. Широкий дубовий стіл ломився від страв і глечиків.

Далеко за північ, коли гості давно розійшлися, а Ліна задрімала на скрині в кутку, корчмар, стискаючи Руалову руку і з натугою повертаючи в роті неслухняного язика, палко переконував:

— Залишайтеся, пане Руале. Смію запевнити, наймиліший пане… Маємо велику потребу у вашій присутності… Раптом посуха… Чи потоп абощо… Занедужає хто чи вдариться… Залишайтеся! Будинок вам усім миром… Віддячимо, не скривдимо… Запевняю вас…

Руал тупо дивився в підлогу і, також із зусиллям вимовляючи слова, відповідав щоразу те саме:

— Надзви… надзви-чайно важливі справи змушують мене вирушати в дорогу негайно.

З кутка сонними, закоханими очима дивилася посоловіла Ліна.

Цієї ночі, вперше за багато ночей, Руал Ільмарранен засинав на пуховій перині. Він був зовсім п’яний — не стільки від терпкого вина, що лилося рікою за щедрою вечерею, скільки від загального захопленого поклоніння. Він пережив тяжке лихоліття й знудьгувався за увагою до власної персони. Тому Марран засинав із щасливою посмішкою на потрісканих губах.

Солодко кружляло в голові; чисті простирадла пахли свіжоскошеною травою, а за вікном блідло небо, гасли зірки. Марран глибоко, вмиротворено зітхнув, заплющив стомлені очі й повернувся на бік, ліг щокою на зігнутий лікоть.

… Онімілі руки, дерев’яні коліна, спертий дух мокрих плащів і курток, ледача муха, яка лізе по щоці… По місці, де має бути щока… Відчиняються вхідні двері, вогким холодом тягне по зсудомлених ногах, і кожух, ненависний кожух свинцевою вагою налягає на пальці, пригинає до землі…

Руал скочив, хапаючи ротом повітря, весь змоклий, тремтячий, розчавлений жахливим спогадом.

За вікном уставало сонце.



* * *

…Вечоріло. Ларт сидів за клавесином.

У нього був стародавній, витончений інструмент роботи великого майстра, тендітний витвір мистецтва з чудовим звучанням. І він не вмів на ньому грати.

Звичайно, Легіар міг змусити клавесин грати самостійно, і тоді в бібліотеці лунали чудові концерти.

Але коли в хазяїна був романтичний настрій, він запалював свічки, ставив на пюпітр перші ноти, що траплялися під руку, сідав до інструмента й замислено вдаряв то по одній, то по іншій клавіші, уважно вслухаючись у різкі, немузичні звуки, що виникали при цьому.

Ті звуки виразно чулися в сусідній із бібліотекою вітальні, де я перетирав оксамитовою ганчіркою золотий столовий сервіз на сто чотири персони.

Вітальня, велике приміщення зі склепінчастою стелею, втопала у півмороку. Посеред неї стояв стіл, дальній кінець якого губився в пітьмі. З портретів на стінах презирливо мружилися Легіарові предки; всі як один вони були схожі на Ларта в момент великого картярського програшу. Вузькі вікна були наглухо завішені червоними оксамитовими портьєрами — важкими, громіздкими, з золотими китицями. Китиці жили власним відособленим життям — натягалися, здригались, дивно ворушилися, ніби водорості на дні. Одного разу я на власні очі бачив, як одна така китиця спіймала й з’їла муху.

Жалібно скрикував катований Лартом інструмент. Я замислено водив ганчіркою по тьмяному дзеркалу великої пласкої тарелі. Виглянцюваний перед тим посуд було вже розставлено в шафі, й він тихенько вовтузився там, зручніше влаштовуючись.

Ларт натис відразу на кілька клавіш — я побачив, як болісно зморщилося моє відображення на матовій поверхні тарелі. Щоб розважити себе, я показав йому язика. Потім гидливо скривився: такий вираз, бувало, годинами не сходив із Лартового обличчя. Вийшло на подив схоже.

Я зовсім розвеселився, надав своєму обличчю виразу похмурої мрійливості, з яким Ларт сидів за клавесином — і схопився від сміху за живіт, однак уже за мить погрозливо насупився. Скопіювати такий Лартів вираз обличчя виявилося складніше, бо в нього одна брова була вища за другу. Я так старанно працював над своїм обличчям, що підніс дзеркальну таріль надто близько, вдивився у відображення — і відсахнувся.

За моєю спиною, там, у глибині вітальні, бовваніла в півмороку темна постать.

Я озирнувся — і нікого, звичайно, не побачив. Тьмяна лампа ледь освітлювала найближчих до мене Лартових предків.

Я вгамував мимовільне тремтіння й зважився знову глянути в своє дзеркало.

Той, хто там відбивався, подолав уже половину шляху й був тепер десь на середині столу.

Я завив. Ларт спершу затих, та за мить поновив свої вправи. Тоді я кинувся геть із вітальні й поквапливо зачинив за собою двері.

За дверима залишилася забута мною лампа. На щастя, хазяїн грав без перестанку й це дало мені можливість орієнтуватися в темряві.

Я вломився у бібліотеку й там трохи заспокоївся. Ларт кинув на мене неуважний погляд і видобув із нещасного інструмента довгий різкий звук. Горіли свічки обабіч пюпітра, поблискували золотом корінці масивних чарівних книг.

— Ммм… — почав я. І знову побачив того, що відбивався. Цього разу — в покришці клавесина, відполірованій до блиску. Я завмер із роззявленим ротом.

— Чому не доповідаєш? — поцікавився Ларт.

Він захлопнув ноти й різко повернувся до мене на своєму обертовому стільці.

— Чому ти не доповідаєш про відвідувача?

Я мовчав, не в змозі вичавити з себе жодного звуку.

— Моє вітання, Легіаре, — сказали в мене за спиною.

Мій хазяїн підвівся.

— Вітаю тебе, Орвіне, — відповів він, зітхаючи. Я вже й не сподівався побачити тебе.

Орвін, він же Віщун, мав звичку сидіти прямо, як тичка, й постійно потирати кінчики пальців. Ларт полюбляв глибокі крісла й недбало в них розвалювався.

— Він укривається іржею, Легіаре, — двадцять п’ятий раз повторив Орвін. Голос у нього був напружений, якийсь жалісний, ніби йшлося про чиюсь невиліковну хворобу.

— Ти не повідомив нічого нового, — безжально констатував мій хазяїн.

— Ти не віриш мені…

— Ні, вірю — надто вірю. Досить того, що я не виїхав на острови, а сиджу та чекаю звісток від тебе. І, присягаюся канаркою, це марне чекання…

— Я приніс тобі звістку, Легіаре! — майже вигукнув Орвін.

Ларт підвів брову:

— «Він укривається іржею» — це й уся звістка?

Орвін подався вперед і запрацював пальцями вдвічі швидше:

— Ти не віриш мені, Легіаре… Ти пожалкуєш. Ось уже три дні мене мучить прорікання. Воно в мені, воно рветься назовні.

І Орвін скочив. Я спостерігав цю сцену через непричинені двері, тому налякано відсахнувся.

— Запали вогонь, Легіаре! — зажадав натхненний Орвін. — Я провіщатиму!

— Зараз? — жовчно поцікавився мій хазяїн.

— Зараз! — твердо заявив наш гість.

Ларт скинув скатертину з низького круглого столика. Стільницю вкривало різьблене плетиво майже непомітних символів. У центрі столу з урочистістю встановили три грубі свічки.

Про мене забули. Я сховався за Лартовим кріслом. Орвін трусився, мов у пропасниці, й лихоманка щораз посилювалася. Очі його не могли, здавалося, затриматися на будь-чому. Пальці вибагливо спліталися та розпліталися.

Ларт скоса глянув на свічки — вони разом спалахнули, їхнє полум’я через деякий час дивно зігнулось, і всі три язички зустрілися в одній точці над центром столу.

Орвін тремтячими руками витяг щось із-під сорочки — це був злощасний медальйон. Я щосили витріщав очі, але розгледів лишень, що медальйон золотий тільки наполовину, а друга половина — коричнева, іржава.

Свічки палали, як ритуальне багаття. На стінах танцювали тіні.

— Починай, — сказав мій хазяїн.

Орвін, ніби через силу, підняв Амулет до свого обличчя і подивився на полум’я крізь отвір незвичайної форми. На його обличчя впала ламана смужка світла. Ларт уривчасто каркнув заклинання. Свічки спалахнули синім. Орвін видав низький металевий звук, потім заговорив швидко, але чітко й виразно:

— Ідуть лиха, о, йдуть! Ось зелена рівнина і подорожній на зеленій рівнині. Вогонь, зазирни мені у вічі! Горе, ти приречений. Земля твоя присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов і втягне у черево своє… Чужий дивиться у твоє вікно і чатує біля твоїх дверей. Благаю, не відмикай! Вогонь, заглянь мені у вічі! З неба здерли шкіру… Де подорожній на зеленій рівнині? Ліси простирають корені до рваної діри, де було сонце… Вона на твоєму порозі, її подих… Зазирни у вічі. Я бачу. Я бачу! Серед нас її подих. Подивися, вода загусла, як чорна кров… Поглянь, лезо сходить сльозами. Петля туману на мертвій шиї. Подих серед нас. Серед нас. Вона… Вона… Гряде!

Орвін затнувся, зі свистом потяг повітря і видихнув:

— Запитай.

— Хто вона? — тієї ж миті подав голос мій хазяїн.

— Третя Сила, — майже відразу відгукнувся Орвін. Я похолов.

— Чого вона хоче? — й далі запитував Ларт.

— Земля твоя… присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов…

— Знаю, — роздратовано перервав його Легіар. — Чого вона хоче зараз, там, на порозі?

— Вона шукає, — Орвін затнувся, — воротаря…

— Навіщо?

— Аби відчинити двері…

— Які двері?

— Відчинити двері… З неба здерли шкіру… Подивися, вода загусла, як чорна…

Ларт рішуче перервав цю низку жахів:

— Хто — воротар?

Орвін хапав ротом повітря:

— Він між… Він не… Він маг, що не маг…

— Що це значить?

— Він… — почав був Орвін. І раптом умовк.

— Ну?! — крикнув Легіар.

Тієї ж миті свічки згасли. Кімната занурилася в пітьму. Прорікання, очевидно, скінчилося.

* * *

На задньому дворі Регаларової корчми було сонячно й безлюдно. Руал Ільмарранен лежав на траві в затінку паркана. Просто над ним у гарячому полуденному небі нерухомо висів шуліка.

Руал розкинув руки; часом на нього накочувалися хвилі солодкого дрімотного запаморочення, і тоді починало здаватися, що це він, Марран, ширяє в зеленому небі, а шуліка лежить із розкинутими крильми на блакитній траві у затінку паркана.

— Тихше, ти! Розбудиш!

Руал здригнувся й прийшов до тями.

Тінь, що раніше вкривала його з ногами, вкоротилася тепер до колін. Шуліка зник, зате за парканом кипіло, очевидно, бурхливе життя — збуджено шепотілися тонкі голоси та кліпали круглі очі в дірочках на місці сучків.

— Та тихше-бо! — повторив голос, який, власне, й збудив Руала.

За верхній край паркана вчепилася маленька рука, й відразу по тому просто на груди Руалові ляпнуло щось невеличке й темне. Ільмарранен непомітно скосив око — на його сорочці лежав догори лапами великий бронзовий жук, який від здивування й жаху вдавав неживого.

За парканом почувся приглушений радісний сміх.

«Ну ж бо», — подумав Руал.

Він подумки порахував до п’яти, як і раніше лежачи з заплющеними очима, потім повільно, щоб не налякати глядачів, підвів голову й начебто спросоння огледівся. За парканом зачаїли подих.

— Хто мене кликав? — голосно й суворо запитав пан чарівник. Жук скотився з його грудей і впав у траву. Оченята в щілинках часто закліпали.

Руал завмер, наче прислухаючись. Потім зненацька видав обурений крик, став навколішки, схилився над місцем, куди впав жук.

— Відгукніться! — бурмотів він стривожено. — Відгукніться, пане Жук!

Обережно, двома пальцями, він виловив нарешті нещасну комаху й посадив собі на долоню. Жук, як і раніше, не бажав виказувати ознак життя.

«Оживай, друже», — весело подумав Руал. Він підніс жука до самого вуха:

— Що? Говоріть голосніше!

— Ухх! — забувши про обережність, голосно сказали за парканом. — Чарівник… Ух, чарівник!

Руал тим часом насупився:

— Як? Та це ж обурливо! Кажете, схопили вас і посадовили в задушливу кишеню?!

З вулиці долинув переляканий тупіт — видно, жук міг розповісти багато чого негарного.

Ледве стримуючи сміх, Руал зазирнув у шпару зі свого боку паркана. З півдюжини дітлахів скупчилися на протилежному боці вулиці, ховаючись один за одного, ладні тої ж миті знову накивати п’ятами.

— Ходімо! — громовим голосом звернувся Ільмарранен до затиснутого в кулаці жука. — Я доставлю вас куди забажаєте. Ведіть же!

І Руал широкими кроками рушив до хвіртки.

Він крокував головною вулицею селища, на витягнутій долоні тримаючи перед собою жука. Всі дівчиська, дівиці й навіть поважні господині кинулися поливати квіти в садочках чи розвішувати в дворах чисту білизну, ті ж, які не встигли вибігти або нічого не придумали, просто припали до вікон, мало не видавлюючи шибки.

Дітлахи дріботіли за ним слідом на чималій відстані. Їх стало майже вдвічі більше.

На околиці, де вздовж дороги лежало старе повалене дерево, процесія зупинилася. Жук, випущений на порохнявий стовбур, відразу сховався в якійсь шпарині. Руал провів його напутнім словом. Маленькі свідки цієї сцени були до того вражені, що втратили обережність і підійшли зовсім близько. Руал озирнувся — глядачі з нажаханими вигуками кинулися врозтіч… Однак уже за півгодини всі разом сиділи на поваленому стовбурі та любенько теревенили.

— І ви з усіма-всіма звірами можете говорити? — у захваті запитував веснянкуватий хлопчисько на ім’я Ферті, що, очевидно, означало Верховода.

Руал поважно кивнув.

— А за морем ви бували? — поцікавився інший хлопчисько, з подряпиною на щоці.

— А як ти гадаєш? — серйозно відгукнувся Ільмарранен. — Невже я схожий на чарівника, що й за морем не побував?

— Не схожі… — знітився той.

— А правда, — вступив у розмову худорлявий хлопчина на ім’я Фінді, — правда, що там живуть люди з собачими головами?

— Правда, — підтвердив Руал. — Але дуже далеко.

— А дракони? Ви літали коли-небудь на драконах?

— На драконах не можна літати, — проголосив Руал. — Дракони — страшні кровожерні істоти. І дуже підступні. Їхній погляд перетворює на камінь, а з пащі вириваються стовпи вогню, що спалюють усе дощенту!

Слухачі боязко озирнулися, бажаючи переконатися, що дракона поблизу немає.

— Виходить, їх подолати не можна? — пошепки спитав боязкий Фінді.

Руал посміхнувся широко й переможно.

Існують люди, які присвятили все життя боротьбі з драконами! Одного разу я… — Ільмарранен раптом відчув незрозумілий приплив натхнення.

Дітлахи скрикували, заплющували від жаху очі; у найстрашнішому місці Фінді навіть затис вуха долонями. Коли Руал таки вбив чудовисько й розповідь скінчилася, всі разом якийсь час приходили до тями, знесилені страшною пригодою.

— А… велетні? — запитав, віддихавшись, невгамовний Ферті.

— Траплялося мені зустрічатись і з велетнями, — охоче відгукнувся Руал.

— Не треба! — нажаханий Фінді не втримався.

Руал розсміявся, поклав йому руку на плече:

— Вони також чогось бояться! На випадок зустрічі з велетнем слід мати при собі трішки тютюну — велетні не зносять тютюнового запаху.

— От так-так…

— Якщо хто й небезпечний, — провадив Руал, уже значно серйознішим тоном, — то це свій же брат чарівник… Багато магів жорстокі та заздрісні. Вони бояться суперників і всім жертвують, аби лишень звести їх зі світу… Жили якось двоє могутніх чаклунів, жили поруч і ворогували між собою. Сталося так, що в тих краях з’явився третій чарівник, — молодий, веселий, — який переважав магічною силою кожного з них. Думали-думали чаклуни, як позбутись юного суперника — навіть про ворожнечу свою на певний час забули. І задумали вони хитрість — напали на нього раптово й перетворили на кам’яного лева…

Руал перевів подих. Йому згадався ніж, увіткнутий посеред широкого столу: «Укладається спір між Ільмарраненом і Хантом… у тім, що вищезгаданий Ільмарранен позбавить млин Ханта від домагань як пана Легіара, так і пана Еста… Причому вищезгаданий Ільмарранен залишає за собою право діяти як магічною майстерністю, так і хитрістю… Розбийте руки!»

— А далі? — пошепки запитав хлопчисько з подряпаною щокою.

— Далі… — протяг Руал. — Далі молодий маг звільнився від чарів і страшно помстився цим чаклунам… Вони марно благали пощади, та він усе одно помстився.

Слухачі принишкли, як мишенята. Ільмарранен люто потер перенісся, намагаючись позбутися непотрібного, неприємного спогаду — Бальтазарр Ест звужує в щілинки холодні очі, що висмоктують волю: «На два боки дивишся, Марране? У два гнізда хробачків носиш? Зіштовхнув двох старих дурнів, як бійцівських півнів на ярмарку, і в долоні плескаєш?»

Руал струснув головою. Дітлахи нетерпляче йорзали на стовбурі поваленого дерева, не розуміючи, чому пан чарівник раптом замовк.

Намагаючись опанувати себе, Ільмарранен підвів голову. Шуліка знову висів у зеніті.

— А в кого в селищі руді чубаті кури? — заклопотано спитав раптом Руал.

Хлопчиська спантеличено перезирнулися.

— У нас, — протяг хлопчик з подряпаною щокою. — І в дядька Крокуса…

— Скажи матері — нехай простежить… Шуліка руду курку давно запримітив, от-от занесе…

— Ви читаєте думки шуліки?! — вразився син пекаря на ім’я Пач.

— Звісно, — доброзичливо підтвердив Руал. — Тільки треба, щоб було тихо…

— Тихо всі! — заволав Ферті.

І в тиші, яка раптом залягла, до них долинув ревний плач. Його накрили потоки лайки, що вивергалися іншим голосом. Хряпнули двері, щось важке впало й покотилося в глибині крайнього двору. Хлопчаки підхопилися.

— Це Ніл, — злякано повідомив Фінді. — Його знову хазяїн товче!..

…Ільмарранен ногою розчинив ворота. Швець здивовано озирнувся.

— Облиш дитину! — це був навіть не наказ, а повеління.

Рука з ременем невпевнено опустилася. Визирнула розкошлана темна голова з червоними від сліз очима.

Чарівник, що став у воротах, був страшний.

— Я перетворю тебе на пацюка, шевцю.

— А… ня… — проплямкав нажаханий здоровило.

— Я напевно зроблю це, якщо ти ще хоч раз торкнешся хлопчиська!

Ремінь випав із тремтячої руки. Але в отворі відчинених воріт уже нікого не було.

— А я б його перетворив! — бадьорився Ферті.

Інші збуджено галасували.

— На пацюка! — гаряче підтримав Пач. — Адже ви не знаєте, пане чарівнику: він Ніла щодня лупить ні за що!

— Тепер перестане, — пообіцяв Руал.

— Ще б пак… — зітхнув хтось. І додав замріяно: — От би шкільного вчителя так…

Усі ойкнули — такою чудовою видалася ця думка.

— Ви не залишитеся в нас до осені? — обережно поцікавився Фінді.

— Я йду далі, — з жалем сказав Руал. — Післязавтра. Або через два дні.

У юрбі хлопчаків Ільмарранен був схожий на самотню щоглу серед бурхливого моря.

— А якщо я вам щось дам? — це нахабно торгувався Ферті.

Руал посміхнувся:

— Що, наприклад?

— Свисток, — Ферті порпався в кишенях, — і ось іще, підкова.

Очевидно, подарунок для хлопчиська дорівнював половині царства.

— Ну… — Руал, роздумуючи, підвів брови.

— А коли я теж подарую щось? — несміливо втрутився Пач.

— І я…


— І я…

Вони без жалю витягали з кишень цвяхи, пищики й кольорові скельця. Знову побачили світло найпотаємніші скарби — жаб’яча лапка, гладенький камінчик із діркою, іржавий ланцюжок від годинника й навіть живісінька ящірка.

Руал раптово спохмурнів:

— А такого не можна. Цього робити ніколи не слід. Дай сюди!

Він обережно прийняв ящірку в розкриті долоні. Кілька секунд вони дивилися одне на одного — очі в очі. Потім Ільмарранен нахилився і випустив бранку в придорожню траву. Хлопчаки дивилися на нього з німим обожнюванням.

— Ящірок не можна чіпати, — сказав Руал глухо. — Ніколи. Не здумайте.

Усі з готовністю закивали головами.

— За подарунки дякую, — провадив Руал, повертаючи назад у селище, — але я нічого, на жаль, не візьму. Мені все одно доведеться піти, — тут він підморгнув Фінді, у якого сльози набігли на очі.

Той відвернувся, засопів, застромив руку в кишеню й витяг із її глибини якусь, поза сумнівом, величезну цінність.

— Це кришталева кулька… — прошепотів він, зазираючи у вічі Руалові. — Візьміть, пане чарівнику… Ні за що, просто так… Візьміть!

Ферті розтис кулак — сонце заграло в товщі великої, справді гарної скляної кулі.

— Дурний, віддає… — голосно сказали в Руала за спиною.

Руал хотів відсторонити руку з кулькою, але зустрівся з хлопчиком очима й не відсторонив.

— Візьміть… — повторив Фінді.

— Дякую, — зітхнув Марран.

Завиднілася таверна. На порозі, прикриваючи долонею очі, стояла Ліна.

— Дякую… — повторив Руал, мимохіть опускаючи кульку в кишеню, і, посміхаючись, покрокував до дівчини.

Та Ліна вже не дивилася на нього. Вона побачила щось у кінці вулички, й раптом її обличчя дивно змінилося.

— Вставайте… Люди… Лихо!

Скрізь почали відчинятися вікна та двері.

— Напасть! Розбійники!

Хтось голосно зойкнув. До таверни, задихаючись, підбігав молодий наймит із віддаленої ферми. Його перелякане, залите потім обличчя вкривала кіптява.

— Грабіжники… Ферму підпалили… Будуть тут… — він давився словами.

— Світле Небо… — прошепотіла нажахана Ліна.

— Води, — видихнув посланець.

Йому дали напитися. Вулиця перед таверною швидко заповнювалася збентеженими, розгубленими людьми. Матері перелякано кликали дітей. Фінді, Ферті, Пач та інші зникли в юрбі. Хтось заплакав. На ґанок вискочив Регалар із ополоником у руці. З ополоника скапував червоний соус.

— Ховатися треба… У льох… — бурмотів блідими губами крамар, Регаларів сусіда.

— Спалять неодмінно… — тонко голосила худенька бабуся, його дружина.

— Сокири взяти — і на них! — це заворушився раптом старий Угл. На нього цитькнули відразу кілька голосів:

— Стули пельку…

— Помовчав би, вояче…

— Сокири взяти… — не здавався відставний солдат. — У мене самостріл у хлівці!

— Самостріл у нього… Не смій! Через тебе всіх нас уб’ють! — зі слізьми в голосі вигукнув староста — ситий дурнуватий чоловік, який уже давно й безнадійно втратив авторитет серед односельців.

— Втікаймо до лісу, мерщій! — метнувся довготелесий підмайстер.

— Ні, відкупімося…

— Відкупишся від них, аякже… Дивіться, дим!

Усі позадирали голови. Чорні клуби викликали в юрби ще більший жах. Люди металися, ніби втратили розум; Ліна, котра, як і досі, нерухомо стояла на ґанку, мов закам’яніла, мовила раптом:

— Хутір горить… Звірі.

— Молитися треба, — хапав усіх за руки швець, височенний здоровило. — Разом помолімося…

— Тихше! — закричав раптом Регалар. — Замовкніть усі! І вгамуйте дурних бабів. З нами чарівник, він захистить нас!

Усі подивилися на Руала.

Руал стояв під ґанком, прихилившись до стіни. Одна-єдина думка заслонила від нього світ: пішов би вранці — був би врятований.

На мить стало дуже тихо. Потім зашелестіли голоси:

— Чарівник…

— Великий маг…

— …врятувати нас…

— Чарівник…

І по юрбі, ще мить тому охопленій розпачем, раптом пролинуло єдине полегшене зітхання. Надія опанувала людей так само раптово, як жах перед цим.

Руал обвів поглядом звернені до нього обличчя. У його очах застиг вираз нестерпного болю.

— Ви заступитеся за нас, пане Руале? — тремтячим голосом запитала бліда Ліна.

Ільмарранен ворухнув пошерхлими губами.

— Я, — сказав він чужим голосом. — Я.

І на очах у всього селища обличчя його раптово й страшно змінилося, наче обвуглилось. Люди відсахнулися.

— Звичайно, — безбарвним голосом проказав Ільмарранен.

І рушив крізь юрбу. Погляд його не відривався від чорних клубів диму, що зависли над полем.

…Розбійники не поспішали. Вони розтяглися ланцюгом по шляху — десятків зо два міцно збитих, вгодованих шибайголов. Хутір вони спалили задля розваги — основна робота була ще попереду.

Селище наче вимерло — це їх не здивувало. Дивувало те, що тим самим шляхом назустріч їм крокувала людина.

Вони могли б проскакати повз подорожнього. Вони могли б проскакати й по ньому. Могли зарубати на ходу, не сходячи з сідла.

Тихо шелестіла пшениця, яка тільки заколосилася. Чорний дим клубами плямував сонячний день. Подорожній ішов собі. Він також не поспішав.

Отаман, що їхав попереду, глянув на нього з-під долоні. Він не звик ставити собі запитання, однак, невідомо чому занепокоївся: чимось вражав дивний беззбройний пішохід, який спокійно простував назустріч загонові. Розбійник притримав коня.

— Що б воно значило, га? — спитав підручний.

Отаман — плюгавий з вигляду, але наділений вдачею злої оси молодик — гмикнув. Відстань між вершниками та пішим одинаком стрімко скорочувалась.

Копита коней здіймали білі хмарки пилу. Чоловік на шляху не змінював ритму кроків, наче його штовхала невідома потужна сила. Він наблизився настільки, що чітко можна було розгледіти його обличчя.

Отаман злісно примружився й потяг шаблю з піхов. Той, що йшов, дивився йому просто в вічі.

Розбійника ще більше опанувало невиразне занепокоєння. Лякали застигле обличчя і важкий погляд, яким свердлив їх подорожній.

— Та що воно таке, га? — знову спитав уже наполоханий підручний.

Вершники зупинилися, збились у купу. Людина йшла, поки до кавалькади не залишилося всього кілька метрів.

Тоді зупинився й подорожній. Обличчя його здавалося бруднувато-сірою маскою, але очі палали такою незламною волею, таким скаженим напруженням, що розбійників охопило сум’яття.

— Чого тобі треба, негіднику? — гукнув отаман.

— Геть, — холодно кинув дивний чоловік. І додав кілька незрозумілих, гортанно вимовлених слів, лиховісних у своєму дикому звучанні:

— Заккуррак… Кхари! Акхорой!

Злякано заіржали коні.

— Чаклун! — зойкнув хтось.

— Мовчати! — гримнув отаман. Але за його спиною не вмовкав шепіт: «Чаклун… Чарівник…»

— Рахую до трьох, — так само холодно мовив незнайомець. — Даю вам час, аби забратися геть! Раз!

Сум’яття наростало. Отаман люто озирнувся, ледве стримуючи коня.

— Два, — спокійно відраховував незнайомець.

Отаман не вірив, що беззахисна людина може вступити з ним у єдиноборство. Жодної зброї в руках прибулець не мав — виходить, володів якоюсь таємною. Інакше звідкіля ця холодна сила?

— Два з половиною, — проголосила дивна людина.

Сум’яття наростало. Розбійникам здавалося, що в очах незнайомця витанцьовує лиховісне полум’я.

— Три! — пролунало, мов удар батога. І полум’я спалахнуло в страшної людини на долоні. Подорожній вихопив із кишені яскраву мов сонце кульову блискавку й загрозливо підкинув над головою.

І отаман відступив. Він полюбляв легку здобич і боявся чаклунства, тому вкинув шаблю в піхви, повернув коня і поскакав геть. За ним кинулися решта вояків.

Чоловік на шляху дивився їм услід. Очі його згасли, обличчя заливав піт. Із селища бігли люди; вітер доносив їхній захоплений галас.

Руал Ільмарранен, не змигнувши, глянув на сонце і опустився на дорогу. Випала з вологої руки скляна кулька — подарунок хлопчика Фінді.

Випала і потонула в куряві.

…Далеко звідси чорнокоса жінка не зводила погляду з краплинок крові на білій серветці.

Краплі спалахували й гасли, як жаринки в прогорілому багатті.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка