Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка11/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
* * *

Підлогу великої зали вкривав складний малюнок, центром якого було коло з палаючих свічок. У цьому вогненному колі горілиць лежав чоловік. Над ним стояла жінка в сріблястій мантії і монотонно читала нескінченне заклинання. Крейдяні риски на підлозі спалахували і гасли.

Я не знаходив собі місця — то стояв у дверях зали, не зважуючись увійти, то підіймався до Ларта — але двері кабінету були замкнені, і всередині панувала мертва тиша. На сходинках, на підлозі під дверима темніли плями крові, і кров висихала на ручці дверей. Дім тихо постогнував від жаху.

Жінка нарешті скінчила своє заклинання і тепер німо завмерла. Я зважився її покликати:

— Пані!

Вона повільно озирнулася.



— Мій хазяїн поранений, — сказав я, мало не плачучи. — Допоможіть йому!

— Як я можу? — тихо відповіла вона. — Якщо зрушу з місця, Ільмарранен умре!

— А якщо ви не допоможете, умре Ларт, — вимовив я пошепки.

Вона сумно похитала головою:

— Легіар — великий маг… Якщо він сам собі не допоможе, будь-яка допомога неспроможна…

Я залишив її, кинувся в бібліотеку.

Тьмяно поблискували золоті палітурки. Я схопив найбільшу книгу з тих, що стояли внизу, драбина обурено засичала — я відштовхнув її ногою і розгорнув чорний з позолотою том. У очах зарябіло — я, виявляється, вмів читати заклинання тільки великими друкованими літерами, і книга була мені така сама корисна, як кротові підзорна труба.

Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман.

Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені…

У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі.

Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло.

А потім я зважився наблизитись.

Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер.

Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта.

Я стукав у двері, схлипував і кричав:

— Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка!

Відповіді не було.

Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток.

Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав:

— Що… Чим я можу… Кастелла?

Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини.

Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі.

— Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої.

Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе.

— Що тут… сталося? — спитав він невпевнено.

Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон.

— Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.

Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу.

Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої.

— Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось.

Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей:

— Що це? Медальйон Орвіна? Чому?

— Орвін загинув, — сказав я.

Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо.

— Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі…

— Вгамуйся, — сказали в мене за спиною.

Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову.

— Ларте… — прошепотів Марран.

Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас.

— Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно.

Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна.

У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем:

— Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах…

Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було.

— О Небо, — сказав Легіар.

Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест!

Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу.

Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом:

— Так, значить… — і знову: — Виходить, так…

Потім звернувся до Ларта:

— Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник?

Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей:

— Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право.

Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль.

— Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди.

Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути.

— Аль, — сказав Марран.

Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав.

— Не було закладу, Аль. Був дурний жарт.

Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив:

— Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас…

Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно.

Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.

…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу.

Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою:

— Треба вивести… Ти тільки поглянь…

Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості:

— Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося…

Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець.

— Орвін загинув, — тихо сказав Легіар.

Марран здригнувся:

— Через мене?

— Ні, — відгукнувся Легіар після паузи.

Помовчали.

— Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі.

Легіар з зусиллям підвів зламану брову:

— Що?

— Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що…



— Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся.

Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло.

— Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран.

Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну.

— А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає.

І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила.

Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол.

Плач стих — зачинилися вхідні двері.

— Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її…

Вузол затягався, стискаючись.

— Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати.

Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя:

— Звичайно, повинен.

Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март.

Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег.

Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку.

— Ти врятувала мені життя.

— Ми квити.

— Ідеш?

Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами.



— Руале… А пам’ятаєш мурах?

…До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку.

— А-а-а! Припини!

Мурахи сходили по голих засмаглих литках… Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи з себе збожеволілих комах. Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не завершувалася звичайно жодна з його витівок…

— Ну й цілуйся з мурахами своїми! — кричала вона ображено.

— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…

І йому довелося чимало наїстися піску, поки ловив її губи, які сміялися і вислизали, та намагався втримати вертке, мов у ящірки, тіло, зупинити бодай на мить, відчути, як з того боку тоненьких напівдитячих ребер б’ється серце, б’ється і з головою виказує всю її радість, хвилювання, замішання… Перелічити піщинки, які пристали до стегон і колін, заплуталися в скуйовдженому волоссі…

Кружляв осінній вітер. Віддалік чекав Март, її чоловік, чекав, не помічаючи, як зсудомило його пальці. Дитина слинила ганчір’яну ляльку.

— Мурахи? Ні, здається, не пам’ятаю.

Хмари раз у раз затуляли сонце, і тоді здавалося, що хтось накинув темну хустку на величезну лампу.

— А… Як ти дражнив мене, пам’ятаєш?

…Смарагдова ящірка на пласкому камені. Жовтогарячі метелики над зеленою травою… Вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, і тільки на ящірку, а хлопчисько сміявся:

— А на бабку можеш? А на саламандру? А на дракона?

— Ну, годі, Марране! Можеш більше не приходити!

Він спіймав її, відірвав теплий хвостик, який здригався, почепив на ланцюжок і носив на шиї, щомиті відчуваючи, як він лоскоче груди під сорочкою…

Вона розлючувалася до сліз. Це було раніше, давно-давно, ще в дитинстві…

— Ні, не пам’ятаю, Ящірко. Не пам’ятаю.

Від гаю тягло вогкістю; Ільмарранену здавалося, що він вріс у пагорбок, вріс, завалений листям по коліна.

— А ріка, форелі? Згадай, Марране!

…Ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв у потоці попереду срібну форель.

Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.

Вона виривалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пропливав повз неї, на мить відчувши дотик ясної, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб на мить побачити зірки і здійняти цілий сніп бризок, які виблискували у місячному світлі.

Потім вони ходили колами, і кола ці дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої смаглявої шкіри, і цілий світ здригався в обіймах щасливого Маррана…

А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах…

Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол.

— Форелі?

Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки.

Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі:

— Стель, ходімо…

Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках:

— Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім…

Інша рука відсторонила його.

— Облиш… — тихо мовив Легіар.

Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку.

— Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав?

Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна.

Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити.

Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки.

Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови.

Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина.

Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті:

— Дивись, яка цяця…

Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці.

— Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен.

Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька.

— Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його.

Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків.

Прощавай.

Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві.

Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.

Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком.

Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце.

Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна.

Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя.

Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу.

Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом.



Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка