Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка10/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
* * *

Вони втрьох сиділи за круглим столом у кабінеті — за тим самим, де стільниця поцяцькована вибагливим плетивом магічних символів. Руки їхні лежали долонями вниз, і стіл дрібно трясся, й здригалася підлога під ногами. У буфеті дзенькав посуд, важко розгойдувалася люстра під стелею.

— Аль? — високим пташиним голосом скрикнув Орвін.

— Не бачу, — глухо, напружено відгукнувся Ест.

— Разом, — видихнув Ларт. — Ще, разом! Шукайте його, ну!

— Стривай, — Орвін страшно сполотнів і перекинувся назад разом зі своїм кріслом. Легіар і Ест підхопилися:

— Що?!

— Нічого, — насилу вимовив Орвін, лежачи на підлозі. — Я між вами… Задихаюся. Ви мене зчавили, мов у лещатах…



— Як Маррана, — сказав Ларт тихенько. Орвін смикнувся:

— Не жартуй так, будь ласка…

Ларт подав йому руку і ривком втяг у коло:

— Час… Час іде. Він біля Дверей. Ще спроба.

У передпокої почулися чиїсь швидкі кроки. Я похолов, але Ларт швидко глянув на мене, і я, вкриваючись холодним потом, побрів назустріч тому, хто прийшов.

Це була всього-на-всього вона, жінка на ім’я Кастелла, зблідла, змарніла, з болючим запитанням у гарячково блискучих очах. За нею тяглася по підлозі довга жалобна шаль.

Побачивши мене, жінка на мить зупинилася і хотіла щось запитати, але я випередив її, відскочив назад, усім своїм виглядом запрошуючи, ні, благаючи її увійти. Вона так нічого й не сказала, однак нерішуче рушила за мною.

— Ящірка! — вигукнув Орвін.

Ест скривив губи, Ларт, що сидів спиною до дверей, повільно повернувся й зустрівся з нею поглядом.

— Я прийшла, — сказала вона голосом, який здригнувся, — тому що Марран не вмер. Я відчуваю. З ним лихо. Послухайте, з ним страшне лихо!

— У всіх нас страшне лихо, Кастелло, — холодно сказав Ларт. — Єдине, чим ти можеш допомогти Марранові й собі — знайти його. Ми втрьох намагалися, можливо, ти нам допоможеш?

Знову гмикнув Ест, але вона не глянула в його бік, підійшла до столу й сіла на підсунутий мною стілець.

— А як же твоє рішення залишити магію? — спитав Ест із посмішкою і, не чекаючи на відповідь, через стіл кинув Легіару:

— Це все одно, що впрягати разом двох буйволів і муху…

Ящірка сиділа прямо, дуже прямо. Почувши останні слова Еста, запитливо напівобернулася до Легіара.

— Сиди, — сказав їй Ларт. Ест знизав плечима.

Орвін знову простяг руки, поклав їх долонями на стіл. Усі зробили те саме, коло замкнулося.

Очі Ларта, які до того поблискували жовтавим, налилися раптом рівним червоним світлом. Дивитися на нього було страшно; я затрусився, присів і прихилився до вкритої гобеленами стіни.

Обличчя Еста було перекошене лютим презирством, Орвін кусав губи, а Кастелла сиділа до мене спиною. Повітря в кімнаті тремтіло, як струна за мить до розриву.

— Бачу! — лунко вигукнула Кастелла.

Ларт підхопився, перекинув стілець, одночасно скочили Ест і Орвін. Жінка раптом опинилася в центрі нового кола.

— Що? — уривчасто спитав Ест.

— Двері… Ось двері… На засуві…

— Маррана бачиш? — скрикнув Ларт.

— Ні… Зала… Темрява… Невиразно… Допоможіть.

— Слабка дівчинка, — прошепотів Ест. У нього раптом страшно спотворилося обличчя, Орвін зойкнув, але тут Кастелла підвелася, і очі її палали двома зеленими вогнями:

— Ба…чу… Руал… Руал…

Голос її зробився слабким-слабким, якимось ляльковим, порцеляновим, і ніби почав віддалятися:

— Ру…червоний…

Ларт схопив її за плечі, зашепотів заворожуюче, майже жагуче:

— Клич. Клич його. Швидше.

Кастелла повернулася — і я побачив її обличчя — сіре, невпізнанне, залите густими слізьми. Губи швидко ворушилися.

— Він не… — знову голос порцелянової ляльки. — Не чує… Він не чує… Ру-ал…

— Клич!! — закричав Ларт, але вона тільки схлипнула й знепритомніла.

— Мабуть, це все, — рівно сказав Ларт.

Він сидів на ручці крісла, закинувши ногу на ногу. У кріслі напівлежала Кастелла — обличчя її не було видно в півмороку. Ест замислено псував кінчиком шпаги гобелен на стіні; Орвін грався скляним глобусом: водив пальцем по його матовому боці. Тьмяно поблискували корінці непотрібних книжок, і, німий, пригнічений, зітхав у кутку клавесин.

— Все? — перепитав Орвін, дряпаючи нігтем якийсь архіпелаг. — Все?

— Все, що ми могли зробити. Тепер нам залишається сидіти й чекати, поки з’явиться Марран… Чи те, що стало Марраном. Те, що він впустив…

— Що ж, нехай приходить, — сказав Ест із недоброю усмішкою. — Нам є що згадати, так, Легіаре?

— Він був гарним хлопчиськом, — сказав той, зітхаючи. — Але якщо зрадиш одного разу… Він зрадив тебе, мене, тепер зраджує цілий світ. Не можна зупинитися, це так.

— Ніколи він не був зрадником, — тихо й безбарвно промовила Кастелла.

Ніхто їй не відповів. Сутінки зовсім згустилися.

— Що ти зробив з гобеленом, Аль? — запитав Ларт, який чудово бачив у темряві.

Ест зі скреготом вкинув шпагу в піхви.

— Камін… — попросила Кастелла.

Я кинувся був розпалювати камін, але Ларт тільки скоса на нього глянув — і поліна дружно зайнялися. Шкода, що раніше хазяїн ніколи не допомагав мені у хатніх справах.

Всі помовчали.

— Мені час, — так само тихо й безбарвно сказала Кастелла. — Дитина.

Вона підвелася, і тоді Орвін раптом залишив свій глобус і теж підвівся.

— Зажди… Стривайте всі… Мій медальйон іржавий, як цвях… Як цвях у цвинтарній огорожі. Але є спосіб… Є останній спосіб. Я можу спробувати… Пройти крізь отвір. Я пройду туди, де Марран. Мій медальйон проведе мене. Давайте.

— Не треба, Орві, — неголосно мовив Ест. А Ларт хмуро додав:

— Ми не знаємо, де Марран… Те, що поруч із ним, здатне тебе вбити… А медальйон іржавий і не вбереже свого Віщуна. Чи варто так ризикувати?

Але Орвін уже вкрився нерівними червоними плямами:

— А якщо… Якщо ні… Ми всі приречені. Згадайте — «але стократ гірше тому, хто має магічний дар»?

Вони пам’ятали. Їх пересмикнуло.

— Я спробую… — продовжив Орвін, і голос його зміцнів. — Це все, на що ми можемо сподіватися… Я зупиню його. Тільки допоможіть мені.

Легіар і Ест подивилися один на одного довгим поглядом.

— Не треба, Орві, — сказав цього разу Ларт.

Орвін не слухав. Медальйон стрибав у його руках:

— Як я раніше не здогадався спробувати… Віщуни робили це й до мене. Щілина на медальйоні проводила їх у інші світи й інші сторіччя…

— А вони поверталися? — тихо спитала Кастелла.

Орвін зняв медальйон, огледівся, ніби шукаючи підтримки:

— Ну, Аль, Ларте! Не стовбичте марно…

Ест і Легіар знову перезирнулися. Потім Ларт трохи повернув голову й побачив мене.

— Вийди! — сказав він неголосно, але так, що я за якусь частку секунди опинився за дверима.

Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. У коридорі було темно; через двері кабінету долинуло кілька уривчастих фраз, чогось попрохала Кастелла, гримнув стіл, який відсовували — і все стихло, тільки мої зуби цокотіли, та порипувала мостина під ногами.

Як він пройде в вузьку щілину в медальйоні? Стане маленьким, як мураха? Чи медальйон виросте, й щілина в ньому виявиться воротами? Ну, потрапить він до Маррана, а далі що?

Уява послужливо підсовувала мені наймоторошніші картини.

Крізь двері вирвалося полум’я, і вони самі собою розчахнулися — ніби від розриву бочки з порохом. Там, у глибині кабінету, металися тіні, хтось крикнув:

— Назад!


І я відскочив, хоча кричали зовсім не мені:

— Назад, Орві! Назад, мерщій!

І заклинання, заклинання, та які страшні!

Двері в кабінет билися, ніби вітрило, шматоване буревієм. Знову спалахнуло — жодна гроза не зрівнялась би з цим синюватим спалахом. Мені в обличчя дихнув порив пекучого вітру, і я впав.

Спалах потонув у пітьмі. Довго, протяжно зарипіли ослаблі двері; Кастелла схлипнула гірко й жалібно, і стало так тихо, як не було ще жодного разу в моєму житті.

Потім у темряві спалахнули відразу дві мерехтливі плями — Ларт і Ест запалили по вогнику. Кімната потроху освітилася.

Я підповз до порога кабінету й побачив Орвіна.

Він напівлежав, прихилившись спиною до книжкової полиці. Закинуте обличчя його майже торкалося позолочених палітурок, і матові відблиски грали на цьому змарнілому, сумному, майже царственному обличчі. Ларт підніс до його очей вогник, але очі Орвіна не здригнулися, він, як і раніше, скорботно дивився просто перед собою, крізь Ларта, крізь похмурого Еста, крізь Кастеллу, яка глухо ридала.

— Все, — сказав Ест. І гримнув на жінку: — Припини! Усім би нам так умерти…

Вона забилася в темний кут і схлипувала там, затискаючи рота чорною шаллю.

Ларт постояв, перекидаючи вогник з долоні на долоню. Потім здригнувся, наче від поштовху, і відкинув портьєру з високого стінного дзеркала.

Дзеркало було темне, воно не відбивало ні Ларта, ні Еста, ні мене, скорченого під дверима. Ні книги, ні глобус, ні гобелени не відбивалися теж. Зате відбивався Орвін.

Він стояв обличчям до нас, смутний і начебто винуватий. Спробував посміхнутися, невпевнено знизав плечима, кивнув усім по черзі, ніби прощався. Ест зробив крок до дзеркала, але Орвін похитав головою, відступаючи. Підняв руку, знову гірко всміхнувся, зітхнув і рушив углиб, у темряву, в небуття, і йшов, і віддалявся, поки не зник зовсім. Поверхня дзеркала здригнулася, і в ній відбилися Ларт, Ест, Кастелла, що бгала шаль, і моє обличчя над спинкою крісла.

Щось неголосно дзвякнуло — біля книжкової полиці, де за мить до того лежало тіло Орвіна, тепер упав на підлогу іржавий амулет Віщуна.



* * *

Засув, гарячий засув піддавався повільно, з натугою. За дверима очікували.

Хлопчисько з площі трусився, чавив у кулаці гнилий помідор і надривно вигукував:

— Горе подорожньому на зеленій рівнині! Земля присмокчеться до підошов твоїх і втягне в черево своє… Вода загустіє, як чорна кров! З неба здерли шкіру!

О, воно було таке красиве, небо. Мідне і золоте, тверде й оксамитове… У ньому, як у подушці, втопали сузір’я, його прикривали від вологи ватяні хмари, а на світанку воно затягалося мереживом крил і відлунювало їхнім звуком…

ВОНО СОЧИТЬСЯ СУКРОВИЦЕЮ.

Нічого. Трусися, маленький нездаро, метальнику гнилизни. Я дістануся, ні, не до тебе — до цілої низки поколінь, які тебе породили й вигодували. Я дістануся до площ, які ревуть у захваті, до юрмищ, які тупотять — і до сумирних, тихих, тих, що підглядають крізь шпарку в паркані. Гра того варта.

Він раптом побачив давно забуту ним удову — ту, що дала притулок на ніч і просила залишитися. Вдову жалили її бджоли; розпухлими губами вона з останніх сил вигукувала:

— Ліси простягають корені до рваної діри, де було сонце! Петля туману на мертвій шиї!

Він жовчно посміхнувся. Тут уже нічого не вдієш — усе нове приходить з муками. За все доводиться платити, одноплемінники.

Звичайно, море відразу вихлюпнуло медузу назад. Він пустив її у воду і сказав «Іди додому», але хвиля, розважаючись, пожбурила її на інший камінь — ще твердіший і сухіший…

Сьогодні я — океан. Я розмажу об камені стільки медуз, скільки мені забажається.

Навіщо рятувати дитину, коли вона все одно помре? Зараз чи пізніше… Їй краще вмерти зараз, бо інакше одного чудового дня вона неодмінно схоче помилуватися стратою. Не заперечуй, обов’язково схоче. Для них, для цих, нема цікавішого видовища…

Як важко рухається засув!

Він ненадовго зупинився, щоб перепочити. А можливо…

Щось змінилося. Смолоскип, як і раніше, чадів у стіні, й тишу порушував тільки важкий із присвистом подих…

Чи ж зовсім тихо?

«Руале… Руале…»

Знову ти. Срібна луска. Гнучкий зелений хвіст. Чорний вогонь у грубці. Колиска за дверима. Але зачекай на мене…

Ти знову грітимешся на пласкому камені, і я підійду обережно, щоб не наполохати тебе тінню…

«Руале! Руале!»

Ні, не проси. Я знаю, як треба. Чекай. Я зроблю свою справу і прийду по тебе.

Голос захлинувся.

Він знову взявся за гарячий метал — і відчув м’який натиск із того боку дверей. Начебто пориви вітру накидалися ззовні, так що важкий засув, наполовину вже відсунутий, ковзав у сталевих петлях.

А, в тебе нетерплячка…

Не терпиться з’явитися в цей тупий, тьмяний, сліпенький світ. Як це буде? Відразу? Потроху? Мені бажається всього відразу, негайно, зараз. Я зберу їх на площу… А в центрі будеш ти, малий з подряпаним носом. Білявенький, доглянутий… Не Ларт і не Ест, це потім, це моя справа. Я їм завинив, що й казати, завинив… Спір із мірошником, адже це було! А ти… Ну що я зробив тобі, скажи? Чому тобі так приємно топтати й глумитися?

Засув здригався. Натиск із того боку наростав. Та зачекай-бо ти, куди поспішаєш…

Він раптом відчув нестерпну втому, яка просто давила, й зіперся на двері, аби встояти на ногах. І відчув, як вони вигинаються. Засув уже ледь тримався.

Я зберу вас на площі… Я хочу, щоб ви зрозуміли. Не співчуття ваше мене цікавить, ніколи у вас не було такої здатності — співчувати. У вас є здатність боятися… Ви отримаєте все, що вам слід отримати. І вода загусне, як чорна кров… Але спочатку — ти, метальнику гнилизни.

Спочатку — ти.

Він заплющив повіки й побачив, як мчить назустріч земля, стелиться, хилиться в скаженій гонці. Десь голосять, десь хрипко волають від жаху. Гарячий вітер з різким незнайомим запахом. Дивне світло — не сонячне і не від вогню, а каламутне, зеленаве, неприродне. І гул, який наростає звіддаля. Від нього волосся стає сторч… А той, що влучно кидає перший, біжить попереду.

Хлопчисько мчить наосліп, зриває голос у немислимому крикові… Змокла світла сорочка на лопатках, які ходором ходять, пристали до потилиці біляві пасма… Він біжить, як бігають останній раз у житті, і йому не доведеться більше ні сміятися, ні вечеряти, ані шпурляти камінням у голубів.

Заплітаються ноги, слабшають, відмовляються служити йому, як і раніше доглянутому, вгодованому. Його накриває тінь — тінь ТОГО, що женеться. Темна, густа тінь, яка паралізує жахом.

Він кричить. Як він кричить! Спотикається, падає, повертає залите слізьми обличчя… Тріщать кістки. Жахливий, нелюдський звук. Усе скінчено.

Він перевів подих.

Невже — все?

Звичайно, можна розтягти цю процедуру.

Стривай. Я не про те.

Я бачу своє відображення у світлих очах, які вискакують із орбіт. Я маю дивний вигляд. Але річ все-таки й не в цьому.

…Його вкриває тінь — тінь ТОГО, що наступає на п’яти. Він кричить. Як він кричить! Спотикається… Випадають із кишені ножик і загорнутий у ганчірку льодяник. Тремтяча маленька рука намагається заслонити обличчя. Липне до скроні мокре пасмо тонкого волосся. Охайна, майже непомітна латочка, любовно поставлена матір’ю. Крапельки поту на носі. Рубець від опіку на правій долоні — допомагав бабці по господарству, схопився за гарячу коцюбу. Бракує зуба у верхньому ряду — бився з сусідськими хлопчиками. Дерев’яна каблучка на мізинці — саморобка, дідів подарунок…

Поглянь на нього. Подивися на них усіх. Отямся і подивись. Вони нещасливі. Ти найбільш винний серед них. Тепер його лють підім’яли під себе втома й роздуми. Я більш винний за них? Перед ким? Свою провину, якщо вона була, я спокутував багато разів. Отже?

Тиша. Двері напружилися, прогинаючись усередину, як гумові.

Одна велика сита пика, що глумиться з нього.

Довше подихай на обмерзле вікно — тоді крізь відтале вічко ти побачиш, як іде сніг. Тонкі пальці швидко мерзнуть… Скніє квітка в горщику на підвіконні.

Подивіться на наречену — рожеве на білому… Рожеві щоки, білі водоспади шовку…

Наш хлопчик ходить, він зробив перший крок! Він уже тупотить, поки невпевнено, але за кілька днів…

Мамо, я приніс тобі льодяник з базару. Я загорнув його в ганчірку, щоб не з’їсти завчасно. Ось, візьми!

Дякую, любий…

Каламутне людське море, повінь нечистот.

Земля тобі пухом. Опускайте.

Ти дуже вдарився? Де болить?

Яблука падають у траву. Спину ломить — нахилятися.

Приходь швидше. Я розігрію вечерю.

Люлі-люлі, вогонь горить, діточкам спатоньки велить…

Відмикай, Ільмарранене, відмикай!

Деренчить у петлях засув.

Та зупиніть же мене, зрадника!

Я проклятий. Я проклятий на всі часи. Зупиніть! Петля туману на мертвій шиї. І дерева спіймають у липке павутиння галузок усіх, хто має крила. І земля присмокчеться, ніби кліщ… Зупиніть.

Йому здавалося, що він засовує засув назад — а руки вийшли з покори і вчепилися в метал, прагнучи відімкнути. Він щосили закричав, і ввіткнувся головою в полум’я смолоскипа. Обпалив волосся, але повернув владу над власними руками.

Назад засув не бажав рухатися. Двері здригалися від ударів дивовижної сили, прогиналися, як картонні. Обпалюючи руки, переборюючи скажений опір, він просував залізний штир на волосинку, на півволосинки. Звідти, ззовні, зненацька долинув сухий звук мішковини, що рветься, і відразу — глухе ревіння. Засув дійшов до краю.

Один день… Одна година… Одна людина — Брамник…

Він відступив, задихаючись. Йому здалося, що Двері готові зірватися з завісів.

— Не треба, — прошепотів він. — Не ламай, благаю. Не ламай же, сволото! — раптом люто закричав він. — Забирайся, звідкіля прийшла! Це кажу тобі я, Ільмарранен!

Смолоскип спалахнув шаленим білим полум’ям.



* * *

Крізь щілини між важкими портьєрами пробився нарешті кволий світанок. Гобелен, який постраждав від шпаги Еста, за ніч затяг свої рани й був тепер укритий шрамами.

Вони сиділи мовчки навколо низького круглого столу, у центрі якого, просто на вирізаних у стільниці знаках і символах, лежав Амулет Віщуна.

І ось, коли кімната наповнилася каламутним світлом, коли виразно стало видно й іржавий ланцюг, і складний отвір на золотій колись пластинці, Кастелла підвелася. Слідом за нею підвівся Ест, а далі й Ларт устав, похитнувся і вчепився гачкуватими пальцями в оксамитову обшивку крісла.

— Я волію боротися на своїй землі… Нехай ЦЕ застане мене вдома, — сказав Ест, ні на кого не дивлячись.

— Ти, Кастелло? — спитав Ларт.

— Дитина, — відгукнулася вона байдуже.

— Гаразд, — сказав Ларт. — Тоді прощавайте. Дякую, Кастелло, що переборола ворожість до мене і прийшла. Дякую, Аль, що мовчиш зараз, хоча вважаєш винним у всіх лихах — мене. Прощавайте.

Я не пішов їх проводити — вони, здається, просто розчинилися в півмороку передпокою.

Ларт важко підійшов до вікна і розсунув портьєри, впустив у кімнату сірий, важкий ранок.

— Ти теж іди, — сказав він мені, не повертаючи голови.

Я не повірив власним вухам. Першою моєю думкою було, що я серйозно в чомусь провинився.

— Господарю… — пролепетів я безпорадно.

Він озирнувся, і я побачив, як сильно він постарів за минулу ніч.

— Ти не зрозумів, — сказав він зі слабкою посмішкою. — Справа не в тобі, а в мені. Я зараз не найкращий хазяїн, і навряд чи мені ще знадобиться слуга… Пам’ятаєш, «але стократ гірше тим, хто має магічний дар»? ВОНО, звичайно, з’явиться по мене. Це МОЯ ДОЛЯ, Я готовий до неї, і легко ВОНО, звісно не впорається. Але тебе… — він затнувся. Він страшенно не любив зізнаватися в слабкості чи неспроможності, мій хазяїн. Помовчав. Далі провадив хрипко:

— Я зараз не в змозі тебе захистити. Іди, тобі нічого тут робити. Сам ти, можливо, вцілієш.

Я хотів сказати, що не залишу його нізащо, що я вірний йому до скону й ладен поділити його долю, я вже розтулив був рота, але тут відчув бридке зрадливе тремтіння в колінах, а перед моїм внутрішнім зором постала раптом Третя Сила, що зазирає знадвору в дім — одне кругле око у вікно кабінету, а інше — до спальні… Світле Небо!

— Поквапся, — сказав Ларт. — Мало часу. Йди в селище.

Мої ноги, здавалось, приклеїлися до підлоги. Я стовбичив, як дурень, і ловив повітря роззявленим ротом.

— Іди, — голос Ларта лунав дедалі більш напружено. Я дивився на нього й не міг зрушити з місця.

Тоді він витяг перед собою руку долонею догори, начебто наміряючись здмухнути порошину, а другу долоню поклав зверху й тихенько ковзнув нею вперед, ніби відштовхуючи мене…

Я отямився біля підніжжя пагорба. Лартів дім виявився за спиною, а просто переді мною — лісочок, за лісочком — селище, де м’яко струменів димок із димарів, і стояв на порозі сонний корчмар, де ніхто ні сном ні духом не відав ні про яку Третю Силу…

Колись у дитинстві я мав дві пари рукавиць. Одну невдовзі подарував сестрі — ненавидів щодня вибирати, яку ж пару надягти… Найдурніше заняття — вибирати.

Хто я йому, син? Навіть не учень… Ніколи мені не дочекатися й десятої частки того тепла, що призначалося цьому… Маррану. Зустрічний хлопчисько Луаян — і той йому був ближчий і дорожчий… А червоний роздвоєний язик, що залишив борозну на моїй щоці?!

Я стояв, кусаючи губи. Пішов дощ, перестав, поновився й перестав знову. Поривами налітав майже зимовий вітер.

…Тихо зарипіли вхідні двері. Сходинки… Двері кабінету.

Він сидів за келихом вина, сидів, поклавши ноги на круглий стіл, поцяцькований заклинаннями. Відсьорбував і бурмотів собі під ніс:

— Немає удачі… Втратив її… Довго. Забагато сили… Писнули мостини в мене під ногами. Він замовк, поставив келих і озирнувся.

Якусь мить ми дивилися один на одного, і мені дуже хотілося, щоб він знову мене вигнав. Але замість цього він клацнув пальцями, і на столі став ще один келих — високий, тонкий, повний по вінця.

— Вип’ємо, — сказав він із посмішкою. — Вип’ємо за воротарів. За чесних воротарів із добрими намірами. Приєднуйся…

Келих був уже в моїй нетвердій руці.

— Чесні воротарі, — провадив Ларт, і далі посміхаючись. — Вірні. Догідливі. Усі двері світу, які розчиняються. Вони…

Він захлинувся. Завмер. У нього неприродно розширилися зіниці, і відразу очі знайомо спалахнули червоним. Я впустив свій келих — віялом хлюпнуло червоне вино.

— Руале… — прошепотів Ларт, ніби звертаючись до невидимого співрозмовника. — Іду… Руале, я вже йду.



* * *

ЧОМУ ТИ ПОВЕРНУВСЯ? ЯК ТИ ПОСМІВ, ВОРОТАРЮ?

Засув заіржавів. Якщо хочеш — іди й перевір.

ДУРЕНЬ.


Здригнулися каскади тканин, дихнув із чорного провалу густий, липкий вітер, Марран закашлявся.

ДУРЕНЬ. НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ.

— Усім трапляється програвати, — сказав Марран уголос. — Умій мужньо пережити свою поразку.

ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА, ХРОБАЧЕ!

Він відсахнувся — темрява почала рухатися. Щирилась безодня — чорний провал. Затягалися, розгортаючись, тканини; рухалися дошки під ногами, і цвяхи розповзалися зі своїх дір, як огидні комахи.

ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА. ТИ НЕ ГІДНИЙ МОГУТНОСТІ. ТИ ЗАПЛАТИШ.

Його ніби вдарили по голові — він втратив владу над тілом і, безпорадний, простягся на танцюючій підлозі.

ЗАРАЗ Я ПОКАЖУ ТОБІ ТВОЮ СУТНІСТЬ, І ДОЛЯ ТВОЯ БУДЕ ГІДНА ТЕБЕ.

Жах, сліпий безформний жах заволодів ним раптово, без останку.

ДИВИСЯ, РУАЛЕ ІЛЬМАРРАНЕН! ДИВИСЯ, ОСЬ ТИ!

Руала піднесло над землею — і він опинився раптом у оточенні вирослих із підлоги дзеркал. Дзеркала нескінченно повторювали відображення завислої в повітрі людини, яка чіплялася за порожнечу. Різке біле світло вдарило згори.

ВЛАДАР СВІТУ… МОКРИЦЯ, МЕРЗЕННА МОКРИЦЯ!

Страшні корчі скрутили Маррана. Його тіло перестало бути людським. Дзеркала байдуже оглядали його зусібіч — і в деталях відбивали все, що відбувалося.

Напівпрозоре сіре черево, щітка тонких тремтячих ніжок — і божевільні людські очі.

ТИ, БЕЗФОРМНА ГРУДКА ПЛОТІ!

У дзеркалах — ближче, далі, збоку, позаду — відбилася біляста маса, що пузирилась. Руал бачив її і був нею — кричати не мав чим, і тільки очі, тільки людські очі залишалися йому, очі, позбавлені повік, щоб не можна було замружитися.

ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ!

Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись.

НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ?

У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів.

АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ.

Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні.

ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА?

Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля.

КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ.

Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі:

— Ларте!

ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО!

Ридали чудовиська в дзеркалах:

— Ларте! Ларте!!

ГУКАЙ, ГУКАЙ! КЛИЧ, ЗО…

Біле світло раптом втратило силу, закліпало, спалахнуло знов. Кат на мить умовк, і цієї миті одне з дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися в трубки, а в отворі постав хтось — темна постать із довгим білим лезом у руці.

НАЗАД, ЧАКЛУНЕ! ЩЕ КРОК — І ТВОЯ СИЛА НЕ ВРЯТУЄ ТЕБЕ!

Той, що стояв у отворі, підняв своє лезо — і дзеркала вибухнули зсередини, розлетілись міріадами жалюгідних скалок. Біле світло перемінилося на жовте.

Руал відчув, що лежить на підлозі — побитий, скалічений, але — людина.

ТИ ПРОГРАЄШ, ЧАКЛУНЕ!

Легіар стояв, неймовірно величезний, довгий, з незмінною жовчною усмішкою на вузькому обличчі. По лезу в його руці бігала блискавка. Схоже, він бачив щось, недоступне Руалові — бачив, і очі його наливалися червоним.

ТИ ПРОГРАЄШ!

Руал погано розумів, що відбувається. Сторчма стала дощана підлога; завило, обертаючись, довге біле лезо. Повітря стало подібне до сухого піску, набилося в горлянку, перехоплюючи подих.

Звивалися над головою Маррана жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, з неголосним тріском рвалися, й від того хотілось оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, скажено обертова, і пішла втягати в себе скалки дзеркал, клапті тканини, Руала, Ларта з його лезом… Обсипалися круті, попелом вкриті схили, Марран пручався, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася і вивернулась навпаки, стала горою, конусом, і Легіар відрубав лезом, яке вже пригасало, чорну присоску на його вершині…

Останнім, що побачив Ільмарранен, був Ларт із темним лезом у руці, до пліч вкритий чорною, густою, мускулястою масою. Маса стискалася кільцями, як безформний удав, маса давила, пригинала до землі, і потемніле лезо із дзенькотом випало з ослаблої руки… Тут Руал Ільмарранен знепритомнів.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка