Марина та Сергій дяченки брамник частина перша поява



Сторінка1/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ

БРАМНИК
Частина перша

ПОЯВА

…Напровесні Ларт вирушав у одну зі своїх мандрівок — як завжди, несподівано і, як завжди, поспіхом.

Цілий день перед від’їздом промайнув, як у лихоманці. Ларт був похмурий, що траплялося з ним часто, й ніби розгублений, чого з ним не траплялося ніколи. Кілька разів поривався мені щось сказати — і роздратовано вмовкав. Я нервувався.

Виїхав він на світанку й залишив мені безліч інструкцій. Я мусив виконати кілька дрібних доручень у селищі, прибрати в домі, скласти дорожню скриньку і ввечері зустрітися з Лартом у порту, щоб на заході сонця підняти вітрила.

Я провів його поглядом і зітхнув з полегкістю.

Впоратися зі справами в селищі було нескладно — там мене вважали «учнем чарівника», а таке ставлення значно спрощує життя. Не варто ж пояснювати всім і кожному, що ніколи я не був Лартовим учнем. Слугою — так, покоївкою, лакеєм і старшим куди пошлють у одній особі — ким завгодно, тільки не учнем. Проте в селищі мене зустрічали як вельможу, а корчмар наливав мені в борг.

Коли я повернувся в дім на пагорбі та трішки помізкував, дійшов висновку: якщо моторно обернуся, може, встигну дорогою до порту попрощатися з Данною. Ця думка додала мені жвавості, й невдовзі Лартові покої вже сяяли чистотою, а скринька, що її слід було витягти в передпокій, мало не обірвала мені руки.

І тут я згадав про останнє з доручень господаря.

Ларт уже був поставив ногу в стремено, коли раптом болісно поморщився й ніби завагався (нечувана річ!), а потім витяг із кишені вчетверо складений папірець.

— Так… — буркнув він роздратовано. — Коли промінь досягне колодязя, прочитай це вголос і виразно там же, в передпокої. Бажано нічого не переплутати, не спізнитися на пристань і якомога менше базікати. Це все.

У такому дорученні не було нічого надприродного — подібне й раніше доводилося робити. Звичайно, мені лестила думка, що я поводжуся, як справжній маг, але, відверто кажучи, не гірше б упорався з таким і папуга, якби вмів читати…

У передпокої панував півморок, тому що відвідувачів чарівника з першої миті мусив проймати побожний острах.

Я й сам перейнявся ним, коли вперше переступив поріг Лартового дому. А почалося з того, що поличка для взуття вкусила мене за ногу… Таке не швидко забувається.

Я поставив скриньку біля дверей.

У стелі був круглий отвір, крізь який сонячного дня пробивався промінь — вузький і гострий, як шпиця для плетіння. За день він проходив шлях від оленячих рогів над вхідними дверима до гобелена на стіні навпроти.

Під гобеленом, на якому сурмили мисливці з соколами на рукавицях, виступав просто зі стіни вкрай неприємний колодязь, від якого тягло цвіллю. Промінь мав звичку зазирати в нього після полудня. Цю годину й мав на увазі Ларт, коли давав мені доручення.

Я впорався зі скринькою, влаштувався в кріслі ліворуч від дверей і почав чекати, поки магічний, але надто повільний промінь сповзе з килима й зійде вгору вогким камінням колодязя.

Час ішов, я спочивав від вранішньої РОБОТИ, радів майбутній подорожі та розглядав давно й до дрібниць знайомий передпокій доволі похмурого будинку Ларта.

Просто переді мною розташовувалася так звана кошлата пляма — у цьому місці постійно відростала вовна на ворсистому килимі, і одним із моїх обов’язків було регулярно її підстригати, порівнюючи з іншою килимовою поверхнею. Обстрижену вовну я збирав у полотняну торбинку, сподіваючись сплести собі згодом шалик.

А праворуч від мене, по інший бік дверей, висіло дзеркало, яке я завжди обходив стороною і навіть, стираючи з нього пилюку, відвертався. Лартові те люстро служило, мов собака, угідливо показувало його відображення з усіх боків і, по-моєму, допомагало зав’язувати шийну хустку. Мою особу воно не відбивало ніколи, лишень старалося налякати моторошними, жахливо правдоподібними й часто бридкими зображеннями. Зараз воно чорніло, як поверхня застиглого озера в темній хащі.

Масивна шафа для хазяйського одягу ніколи не відчинялася, але я щосуботи перетрушував її вміст. Особливо багато клопоту завдавали крицеві лати — адже їх доводилося полірувати сукниною.

А похмуре чудовисько в кутку Ларт називав вішаком. Важко сказати, на що він більше скидався — на хворе дерево, чи на кістяк потворної тварини. Три роки тому Лартові подарував це страховище хтось із дружків-чаклунів, я тоді ще подумав: хазяїн подякує та й прибере те лихо в прикомірок. Та де там — він виставив подаруночок на чільному місці й звелів мені вішати на нього плащі відвідувачів. І якось непомітно вийшло, що в домі, де повно всіляких чудасій і дивовиж, цей вішак виявився мало не найбільшим дивом — Ларт очевидячки вирізняв його з-поміж інших предметів. То, проходячи повз вішак, повернеться до нього обличчям, то якось неприємно всміхнеться, а одного разу навіть добряче всипав мені за те, що я, мовляв, надто багато навішав на те диво. Втім, Ларт це Ларт — що саме спаде йому в голову наступної миті, неможливо передбачити.

Зараз на цій покрученій рогатині висіла тільки моя куртка, лазурова з золотом, куплена восени на місцевому ярмарку. Ларт, здається, щось пробурчав тоді про мій смак, але Данні куртка, без сумніву, сподобалася.

І думки мої мимоволі перекинулися до Данни — вона ж бо найкраща дівчина в селищі, а я чужинець, не надто гарний і не найдужчий, однак вона обрала мене, бо я — «учень чарівника», а значить — якийсь особливий. Так я нишком радів собі, поки не побачив, як промінь спокійнісінько вибирається з колодязя.

Я спітнів, поки розшукав по кишенях зім’ятий папірець, складений учетверо.

Ларт писав, звичайно, не чаклунськими рунами, а великими друкованими літерами, як у букварі — щоб і заєць міг розібрати. І все одно я добряче наламав собі язика, поки дочитав до половини, а коли дочитав, то й взагалі пожалкував, що взявся. Повітря раптом наповнилося напругою, аж до дзвону, й затремтіло, як над багаттям; я, сам себе не чуючи, панічно викрикував ті напівпристойні звукосполучення. Закінчувалися вони вигуком-наказом, який Ларт навіть відзначив знаком оклику, в мене це вийшло, як лемент причавленої кішки. І щойно цей зойк стих…

Вже давно щось, помічене кутиком ока, заважало мені. Зараз я рвучко повернув голову й побачив, що вішак вигинається від вершечка до підставки, труситься наче у конвульсіях. Я не перший рік служу в Ларта і чого тільки не бачив, але це, повірте, було дуже страшно. І перш ніж я зміг виштовхнути застряглий у горлі крик, на місці вішака важко впав на підлогу чоловік.

Я не відразу второпав, що то людина. Він лежав на волохатому килимі безформною купою, а я стояв у протилежному кутку й не зважувався поворухнутись. Оце так-так, адже вішак цей три роки стирчав у передпокої…

Чоловік поворухнувся, судомно смикнувсь і підвів на мене божевільні очі. Я позадкував; він підхопився і перевів погляд на свої руки. У правій була затиснута моя лазурова з золотом куртка. Нещасний замукав і з відразою спробував її відкинути, але пальці, очевидно, не слухалися. Тоді він лівою рукою розтис пальці правої і пожбурив мою куртку в кут, ніби щось жахливо бридке — аж дрібнички з кишень розскочилися по кімнаті. Далі втупився в мене поглядом без жодного натяку на думку, знову глянув на свої руки й почав раптом обмацувати себе з голови до ніг, схлипуючи дедалі голосніше, поки не зареготав (чи заплакав) і не сповз по стіні назад на килим.

Я й раніше знав, що маги займаються подібними речами, але ніколи не припускав, що Ларт, мій хазяїн, здатен на щось подібне.

А людина сміялася, тепер уже справді сміялася, і качалась по підлозі. Я вже подумав, що то якийсь божевільний, коли він раптом завмер і затис рукою собі рота. Потім прохрипів, не глянувши в мій бік:

— Дай води.

На кухні я згадав: вішак цей підніс господареві його вічний суперник Бальтазарр Ест на знак чергового примирення.

Коли я повернувся в передпокій, той чоловік уже більш-менш себе опанував. Обличчя, щоправда, залишалося безживно-сірим, але з очей зник панічний вираз; він прихилився спиною до стіни й масажував чоло та щоки, повертаючи їм людський колір.

Я простяг воду, він випив до дна, цокаючи зубами об скло. Поставив спорожнілу склянку, віддихався і глянув мені просто у вічі:

— Виходить, такий був його наказ?

Я не з’ясовував, чий це — «його», лише ствердно кивнув.

— Що далі?

Язик його кепсько слухався, але він просто-таки свердлив мене очима.

— Дамире…

Он як, він знав мене!

— Дамире, що він ще наказував?

Я болісно ковтнув і знизав плечима.

— Я так зрозумів, — хрипкувато провадив він, — що можу… забиратися звідси?

Я безтямно всміхався.

Він підвівся, притримуючись за стіну. Рушив до дверей. Обернувся:

— Гаразд. Гаразд. А тепер… Переказуй моє вітання йому. Просто привітай від Маррана.

Я стояв на порозі й дивився, як він іде, ледве переступаючи негнучкими ногами.



* * *

… Це було безглуздя — передавати йому вітання. Пусті й дурнуваті гордощі.

Дивний і недоладний чоловік простував шляхом. Колись його звали Руалом Ільмарраненом на прізвисько Марран.

Ноги на бажали коритися, бо за два роки їм не довелося зробити й кроку. Руки неприродно вигиналися, гарячково хапаючи повітря, ловили неіснуючі коміри плащів і курток. Похмуре весняне небо було надто світле для звиклих до півмороку очей.

Дорогою до селища крокував ожилий вішак пана Легіара.

Марран силкувався й не міг надовго втримати жодної, навіть дріб’язкової думки. Ось дорога, думав він, опустивши голову і вдивляючись у розкислу глину. Це вода. Це пісок. Це небо, — тут він похитнувся, незграбно намагаючись зберегти рівновагу, але не втримався і впав, як падає дерев’яний ціпок. Просто перед очима в нього опинився ріденький кущик першої весняної травички. Це трава, подумав він байдуже.

Звідкілясь із глибин отупілої пам’яті з’явилася соковито-зелена лука, над якою заклопотано перепурхували кольорові метелики, й бронзова ящірка на гарячому плескатому камені.

Марран із зусиллям перекинувся на спину, відштовхнувся від землі, яка притягала до себе, руками зігнув зсудомлену ногу — похитуючись, звівся на рівні.

Спогад допоміг йому, дав змогу трохи призупинити потік хаотичних думок, які безладним потоком плинули в мозку. Вчепився за один, найяскравіший образ: ящірка, ящірка…

Дівчинка-підліток, яка найбільше пишалася вмінням перекидатись на ящірку. І хлопчисько, що глузував із неї.

«А на саламандру вмієш? А на змію? А на дракона? Ну, подивися на мене! Адже це так просто!»

Хлопчиськові нічого не варто було стрибати коником, густи хрущем а вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, та й годі. Хлопчисько насолоджувався своєю перевагою, ляскав строкатими сорочиними крильми просто над її головою — так що їй важко було стримувати злі сльози.

«Ну годі, Марране! Забирайся, можеш більше не приходити!»

Марран здригнувся.

Він стояв на пагорбі, під його ногами гойдалася розкисла дорога, а просто перед ним у долині лежало селище. Звивалися над дахами теплі димки…

Він не приймав рішення — йти було просто більше нікуди.

Неслухняні ноги знали дорогу, але йшли повільно, так повільно, що він дістався до селища пізно ввечері. Хвіртка виявилась незамкненою. Дім засинав — слабко світилося останнє безсонне вікно.

Марран став біля дверей, не зважуючись постукати. В затуманеній свідомості потроху розвиднялося — й по мірі цього йому дедалі сильніше хотілося піти геть.

Але тут несподівано прокинувся дім.

Щось стурбовано спитав жіночий голос, загупотіли кроки по сходах, засвітилися вікна… Жіночий голос повторив своє запитання нервово, майже злякано.

Двері розчинилися. На Маррана лягла смуга теплого світла, що пахло затишком. Він закліпав напівосліплими очима.

Та, що стояла в отворі дверей, похитнулася і ледве втримала ліхтар.

…На обідньому столі горіли дві свічки. Топилася грубка, щілини навколо чавунних дверцят світилися червоним.

Він сидів, опустивши голову на руки. У напівмаренні йому бачилася ящірка на гарячому камені.

— …чуєш мене?

Руал змусив себе підвести голову. Жінка стояла перед ним з келихом темної рідини в тремтячих руках:

— Випий…

Він почав пити знехотя, через силу, але кожен ковток повертав йому владу над думками й здатність виливати їх у слова.

— Два роки… Два роки, Ящірко…

Жінка закинула голову, закусила губу:

— Я раптом відчула твою присутність. Я зрозуміла, що ти прийшов…

— Пробач.

Вона здавлено засміялася:

— А я завжди відчувала, що ти йдеш… У мене голова починала боліти, і я думала — знову негідний Марран…

Він спробував посміхнутися:

— Так?


Вона розгойдувалася на ослоні, дивлячись на нього дивним, чи то глузливим, чи розгубленим поглядом:

— А пам’ятаєш, як ти мені хвоста відірвав?! І потім носив на шиї, на ланцюжку…

— А потім загубив…

— А я собі нового хвоста відростила…

— А пам’ятаєш, як ти мене дражнила? Марран — бридкий тарган…

— І ще Марран — хвалькуватий барабан…

— І облізлий кабан…

Вона зайшлася сміхом:

— Не було кабана, це ти щойно вигадав…

І продовжила відразу, без переходу:

— А ти живий, Марране… Ти все-таки живий…

Її сміх обірвався.

— Я винен перед тобою, Ящірко, — протяжно зітхнув гість. — Не слід було приходити.

У сусідній кімнаті завовтузилася, заплакала дитина. Жінка на ймення Ящірка здригнулася, рішучим хлоп’ячим рухом стерла сльози й вийшла, причинила за собою двері. Марранові здалося, що вогонь у печі почорнів.

Жінка повернулася, кинула на співрозмовника швидкий запитливий погляд — той відповів якоюсь подобою посмішки:

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик, — відгукнулася вона сухо.

Він спробував знову згадати соковито-зелену луку — і не зміг. Барви його марень одразу вицвіли, зблякли.

Пауза затяглася. Ящірка, заламуючи пальці, сіла за стіл навпроти Маррана.

— Мій чоловік — чудова людина, Руале, — нарешті сказала вона й чи то стримала зітхання, чи схлипнула.

Чорний вогонь у печі жадібно пожирав сивуваті поліна.

— Він не маг, і я тепер теж не хочу мати нічого спільного з магією, — провадила вона з несподіваною погордою. — Надто дорого обходиться ворожнеча панів чаклунів, а дружба — ще дорожче… Це все, що ти хотів би знати?

Марран не відповів.

Він зробив над собою зусилля, підвівся, взяв зі столу свічку, озирнувся на овальне металеве дзеркало на стіні. Підніс свічку до обличчя… Рука здригнулася.

— Марран — хвалькуватий барабан… Схоже?

Вона, приголомшена, не відгукнулася. Тоді він тужливо попрохав:

— Здогадайся, Ящірко… Здогадайся, що зі мною…

— Ларт і Ест об’єдналися проти тебе, взяли в кліщі…

— Так… Але це не все.

— Вони здолали тебе… Ти став річчю, меблями…

— Так. Але й це ще не все.

— Тобі кепсько…

Він люто обернувся:

— Кепсько?! Я…

І затнувся. Видихнув крізь стиснуті зуби й мовив спокійно:

— Я просто більше не маг, Ящірко.

Ящірка стояла в півмороку, де не можна було розгледіти її обличчя.

— Як ти сказав?

— Як ти чула.

Вона повільно опустилася на ослін.

— Це ти… Ти… Як же? Хто ж ти тепер?

Руал злісно вимовив:

— Колишній чарівник. Відставний кавалер. Непотрібна річ, яку потручали-посмикали та й викинули геть. Викинули й забули, і з тих пір чудово обходяться без неї!

Жінка не втрималася і схлипнула — голосно й жалібно.

Марран криво посміхнувся:

— Не впадай у відчай… Ось чудова нагода запропонувати мені своє заступництво.

Вона вражено дивилася на нього. Хотіла щось сказати — й не зважилася. Знітилася, мимохіть заходилася водити пальцем по краєчку блюдця. Потім знову набрала в груди повітря — й зітхнула, але слова так і не зронила. Заколивалося полум’я свічки.

Руал знехотя відірвав погляд від скатертини:

— Гаразд, кажи…

Вона покусала губи й вимовила, дивлячись убік:

— Можеш лаяти мене, говорити, що хочеш… Ти завжди любив мене ображати… Але поясни! Поясни, що сталося між вами… Це якесь запаморочення… Ти був…

— Улюбленцем долі.

Жінка швидко глянула на співрозмовника — той страшно вищирявся.

— Ну, посмійся… Якраз тільки й сміятися… Світле Небо, та Легіар пробачав тобі те, чого нікому на світі не пробачив би! Пан Бальтазарр Ест, це похмуре чудовисько — і грав з тобою на рівних! І як вийшло…

Вона затнулася. Він зосереджено вдивлявся у її обличчя:

— Ну, продовжуй.

— Я хочу запитати, Руале, за що тебе… Тільки не бреши.

Він кволо посміхнувся:

— А ти як гадаєш?

Вона забарилася з відповіддю. Відвела погляд:

— Я гадаю… Що ти сам догрався. Крутив, вертів, викаблучувався… Є речі, за які…

Обличчя його раптом застигло — і вона злякалася. Пробурмотіла, ніби виправдовуючись:

— Але ж була причина…

Радісно заволав перший ранковий півень. Цей крик не приніс Руалові полегшення, однак підказав вихід:

— Зараз розвидниться — і я піду.

— Куди?


— У далеку путь. Не бійся, я не збирався зловживати гостинністю… твоєї родини.

Вона спалахнула:

— Ну й не треба було приходити!

— Ну й дарма прийшов…

— Ну й дарма!

Він ступив до дверей — і наткнувся в півмороку на важкий рогатий вішак.

Його відкинуло, наче ударом гігантського кулака. Задихаючись, він упав на підлогу, затулив обличчя руками, забився в корчах…

Вона поспіхом наповнила склянку темною рідиною, забурмотіла заклинання, заплела складне невидиме мереживо…

Марран не відразу прийшов до тями. Він довго дивився у відчинені дверцята грубки, подумки проказуючи: це вогонь. Це вогонь.

— Руале, отямся… ТЕ минулося… Тепер ти знову живий і житимеш…

Щось неприємно хрумкало. Марран розчавив у руці склянку з рештками напою і тепер байдуже спостерігав, як білу серветку плямують чорні краплі крові.

— Пан Легіар так мене зневажає, що не зволив навіть особисто зняти закляття… Послав хлопчиська…

Вона стомлено зітхнула, і, приймаючи з його рук скалки, обережно провела пальцем по лінії порізу.

— Послухай мене, Руале. Ти ніколи мене не слухав — послухай хоч раз. Нічого не повернеш і нічого не виправиш. Забудь про НИХ і живи…

І вона поставила на стіл зовсім цілу склянку.

Марран розглядав руку — глибокий поріз на ній швидко затягувався.

Зарипіло ліжечко в сусідній кімнаті. Жінка насторожилася, та дитя пововтузилось і затихло. Вона запитливо глянула на Маррана — і їхні очі зустрілися.

— Нічого не виправиш… — нарешті спромігся він на слово. — Твоя правда… Ящірка відрощує загублений хвіст багато разів, до нескінченності. Але не всім так щастить…

— Руале, — мовила вона рішуче. — Будь що буде! Я допоможу тобі.

Він знову ощерив зуби в негарній усмішці:

— Дякую. Я знав, що неодмінно матиму нового заступника… замість старих!

Вона підвелася:

— Ти не смієш так зі мною розмовляти!

— А ти перетвори мене на що-небудь, — порадив він без посмішки. — Побачиш, як це просто тепер, — і теж підвівся.

Вони стояли одне проти одного, і їй доводилося високо тримати голову, щоб глянути йому в вічі.

І тоді він обійняв її.

Розгублена, вона забилася, як спіймана птаха. Він відірвав її ноги від землі й підняв так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Вона ослабла.

— Прощавай, — сказав Руал Ільмарранен на прізвисько Марран. — Прощавай, Ящірко. Я не прийму твого заступництва, як ти колись не прийняла мого.

І він обережно поставив її на підлогу.

Вони знову дивилися одне одному в вічі, й вона тримала голову вище, ніж треба було — щоб сльози вкотилися назад. Він знову посміхнувся з зусиллям — тоді вона стала навшпиньки й швидко поцілувала його в запечені вуста, щоб наступної миті рвучко відштовхнути.

За вікном розвиднялося — жінка на ймення Ящірка відійшла до вікна, відвернулася від Маррана.

— Годі, — мовила вона глухо. — Тепер іди.

Догорали свічки. На столі залишилася біла серветка, заплямована краплями крові.

* * *

… Коли я дістався до пристані, сонце вже безтурботно сідало у золотаву гірку хмарин. Ларта видно було здалека — вдягненого в усе чорне, як і личить мандрівному магові. Він походжав туди-сюди по пірсу. Вітер мальовничо розвівав його довгий плащ.

Я смиренно поставив дорожню скриньку біля високих ботфортів.

— Ну? — запитав він нудним голосом.

Я відзвітував, однак останній епізод пропустив.

— Це все? — допитувався Ларт, спостерігаючи за шлюпкою, що наближалася.

Я набрався сміливості.

— Вам переказували вітання, господарю. Від якогось Маррана.

Шлюпка незграбно привалилася до пірсу. Ларт покусав губу й нічого не відповів. Тоді я знахабнів.

— І дуже прошу, якщо можна, в майбутньому не змушувати мене складати подібні іспити.

Він не відповів ані словом, круто повернувся й пішов геть, назустріч матросам зі шлюпки, що, вклоняючись та присідаючи, запрошували нас зайняти місця на зафрахтованому суденці.

У каюті на двох, найрозкішнішій на цій посудині, але все одно на диво тісній та темній, я розбирав поклажу, дослухаючись до розмови Ларта з капітаном, яка долітала з палуби крізь відчинене віконце. Вони уточнювали курс: хазяїна, як завжди, вабили рифи та мілини, шкіпер несміливо заперечував. Нарешті дзвякнули монети, й розмова припинилася. Зарипіли сходинки, огидно заскавучали двері, каюта наповнилася спершу каламутним вечірнім світлом, а далі й Лартом, який за все чіплявся кінчиком шпаги і півголосом лаявся. Я допоміг йому скинути плащ. З палуби долинали поквапливі команди, гуркіт якірного ланцюга та метушня відплиття.

Ларт повалився на постіль, не скидаючи чобіт. Я почав запалювати свічку, цієї миті суденце хитнулося і я мало не впав на хазяїна. Відповіддю було презирливе мукання. Я вибачився.

Кораблик ліг на курс, вітрила наповнив незмінно попутний з милості Ларта, але від цього не менш холодний вітер. Поки я ходив запитувати про вечерю, той вітер пробрав мене до кісток. Коли я повернувся, то застав господаря в тій самій позі й у тому самому настрої.

— Нас нагодують, — повідомив я, всідаючись. Ларт відгукнувся невиразно.

Я простежив за його нерухомим поглядом і насилу розгледів на темній стелі товстого павука в павутинні. Я не думав, що на кораблі можуть бути павуки, але діловито поцікавився:

— Прибрати?

Ларт не відповів.

Якийсь час ми слухали завивання вітру і плюскіт води за бортом.

— Виходить, він переказував мені вітання? — Ларт раптом заговорив зі мною, вперше за цей вечір.

— Палке вітання, — відповів я обережно.

— А потім?

— Потім пішов.

— Далеко?

— Я не стежив за ним, господарю.

— І пригода тобі не сподобалася?

— Аж ніяк.

— Мені теж, — буркнув він і повернувся обличчям до стіни.

Але цього разу мовчанка тривала недовго.

— Зрадництво, — сказав Ларт у стіну. — Зрадництво не пробачається, Дамире.

Мені раптом стало спекотно — здалося, що він натякає на мене. Я з жахом почав подумки перебирати свої вчинки, намагаючись вгадати, котрий із них міг розгнівати Ларта, але тут він продовжив свою думку і я заспокоївся:

— Руал Ільмарранен, — пробурмотів він, звертаючись до павука. — Подвійне зрадництво.

Я тихенько зітхнув з полегшенням і відразу насторожився, здогадавшись, про кого йдеться.

— Так, — сказав Ларт, ніби відповідаючи на мої думки. — Марран.

І тут мені сяйнуло: та ж я знав його! Я робив перші кроки на службі в Ларта, а цей нахабний і самовпевнений суб’єкт був, як я пригадую, улюбленцем.

— Марран, — тим само понурим голосом провадив Ларт. — Маг милістю небес. Згодом він переріс би й Еста, можливо, й мене… І не встиг. Поквапився зрадити нас обох. Покарання справедливе.

Він ще хотів щось додати, але тут ззовні почувся здивований галас. Я поспішив піднятися на палубу.

Був темний, беззоряний вечір, ми мчали під усіма вітрилами, а над нами, ледве не зачіпляючи снасті, кружляв білий птах. Він хрипко кричав у каламутному ліхтарному світлі, а коли опинявся в темряві, сам випромінював слабке світіння. Матроси з’юрмилися на палубі й задерли голови.

Я швидко спустився в каюту:

— Господарю, до вас прийшли.

Щойно Лартова голова з’явилася в отворі дверей, птах каменем кинувся вниз і намертво вчепився чаклунові в плече. Ларт поморщився, а птах схилився до його вуха і з величезною швидкістю процвіркотів якесь повідомлення. Вислухавши кілька слів у відповідь, він заляскав крильми, зірвався з Лартового плеча, помітив палубу світлою плямою і канув у пітьму. Всі свідки події голосно перевели подих, а мій хазяїн мовчки повернувся в каюту.

… До пізньої ночі я сидів у кубрику, їв досхочу, пив і ділився подробицями з життя магів. Слухачі дивилися на мене з жахом і захватом.

Похитуючись і потираючи живіт, я ледве добрів до каюти.

Лартова вечеря, залишена мною на столі, стояла неторкнута й давно охолола. Свічка майже догоріла.

Мій хазяїн сидів на ліжку, підібгавши ноги. Поруч ефесом на подушці спочивала шпага.

Я залишився стояти біля дверей, переступаючи з ноги на ногу.

— Є новини, — похмуро сповістив Ларт. — Ми змінюємо курс і завтра висадимося на берег.

* * *

…Це був перший ранок за останні три роки.

Марран чвалав шляхом; ноги, особливо ліва, слухалися кепсько. Двічі він упав — один раз дуже сильно, послизнувшись на по-зрадницьки підмерзлій за ніч калюжці, й обдер собі долоні та щоку. Єдина людина зустрілася Марранові дорогою — підпасок із чередою овець; хлопчисько, очевидно, хотів щось запитати в змученого мандрівника, але злякався і промовчав.

Першою радістю Руала на цьому шляху було сонце, що пробилося нарешті крізь ранковий туман.

Руал сподівався зігрітися з його появою — і не зігрівся. Чекав, коли відступить нудотна кволість — але вона не минала, навпаки, налягала дедалі сильніше по мірі посилення втоми. А стомлювався він швидко.

Попереду заманячів місток, вигнутий, як дужка цебра, й такий само тонкий. Ільмарранен вирішив перепочити: прихилився до зручного широкого поруччя. Останні кроки виявилися кошмаром.

Другою радістю Руала була хвилина, коли він зіперся на поруччя і побачив унизу своє невиразне відображення в темній, бистрій воді.

Якийсь час він байдуже дивився під міст, потім водяна гладінь здибилася в нього перед очима — нестерпно закрутилась голова.

…Колись ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв срібну форель, що пропливала в потоці.

Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.

Вона рвалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пролітав повз неї, на мить відчуваючи дотик світлої, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб миттєво побачити зірки та здійняти цілий сніп бризок, що виблискували в місячному сяйві.

Потім вони ходили колами, і кола дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої засмаглої шкіри, поки цілий світ не здригався в обіймах щасливого Маррана…

А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі скочувались по оголених плечах і стегнах…

…Порив крижаного вітру затяг воду брижами.

На схилі болісного, нескінченного дня Руал побачив млин.

Він стояв, як і раніше, осторонь від дороги, за вигином ріки.

Але вода не шуміла, обвалилося колесо. Млин був давно й безнадійно занедбаний.

Руал підійшов ближче. Із розбитого вікна випурхнув горобець.

Ільмарранен провів його поглядом.

…Мірошник Хант тримав хлопчиків-підмайстрів у чорному тілі — вони тяжко відпрацьовували на млині кожен урок магії.

Хант був середньої руки чаклуном, але неабияким бабієм — околишні дівчата й молодиці ходили до нього ворожити, причаровувати наречених і зводити зі світу суперниць. Не задарма, звичайно.

У мірошника були вологі очі кольору річкової води — пильні та глузливі, прозорі й непрониклі водночас. Про нього ходили недобрі чутки. Спростувати чи підтвердити їх могли тільки утопленики, чиї тіла час від часу потрапляли в рибальські неводи вниз по річці. Втім, люди іноді самі тонуть, і якщо навіть серед них трапиться підмайстер із млина чи колишня Хантова подружка — це ще не привід для страшних підозр.

Хант доводився васалом Бальтазарру Есту й платив йому данину. Підмайстри шепотілися про те, яких неймовірних форм набувала ця данина.

Звичайно, мірошник Хант мав становище значно нижче за блискучого пана Руала, й невідомо, яка примха дивакуватого Ільмарранена зблизила їх. У всякому разі, між мірошником і Руалом встановилися жваві, майже приятельські стосунки.

До приїзду Маррана накривався стіл — Хантова служниця, боязка худа дівчина, збивалася з ніг. Вона болісно соромилася, прислуговуючи панові Ільмарранену, червоніла й била посуд. Марран іноді поблажливо пощипував її за єдине, що в неї стирчало, — за ніс.

Підмайстри шикувалися вздовж стіни, витріщаючись на заїжджу знаменитість і перешіптуючись. Молодший до смерті боявся тарганів — і пан Руал охоче потішав публіку, перетворюючи його товаришів на зграю величезних чорних комах. Здіймалася метушня, маленький підмайстер верещав, видирався на стілець, а мірошник Хант загадково посміхався, пускаючи кільця диму зі своєї люльки. Спостерігаючи цю сцену, пан Руал від душі веселився.

Однак дивна дружба мірошника й Маррана майже зайшла в глухий кут до моменту, коли на Ханта, його млин і данину, що сплачувалася ним, побажав заявити претензії пан Ларт Легіар, який постійно розширював територію свого впливу і вже цілком підкорив собі лівий берег.

Великі маги перегризлися, неначе пси.

Мірошник охав і скаржився Марранові на утиски й претензії з двох боків. Пан Руал, який дивом примудрявся підтримувати дружбу з обома суперниками, підбадьорливо ляскав Ханта по плечі та зверхньо посміхався.

І ось місячної весняної ночі в стільницю дубового обіднього столу було загнано довгий мисливський ніж — так робиться, коли двоє хочуть побитися об заклад.

Підмайстри, підняті з ліжок, служниця в халаті й розпалений небувалою суперечкою мірошник юрмилися по один бік столу, а по інший височів Ільмарранен:

— Двадцять золотих, мірошнику! Я ставлю двадцять золотих, що скажеш?

Хант гриз нігті, не перестаючи загадково посміхатися:

— Я б підняв ставки, пане Руале… Та надто вже сумнівна ця справа… Кожного з них важко одурити, а вже обох…

Не даремно, ох не даремно набивав ціну Хант! Суперечка обіцяла потіху, але й ризик був чималий, тому що пан Руал брався ні більш ні менш як пошити в дурні й Легіара, й Еста. Не жарти — з’явитися до Еста в Лартовій подобі й так поплутати всі карти, щоб маги відмовилися від млина з доброї волі… Втім, відомо ж бо, що пан Руал — майстер містифікацій та жартів…

— Побачимо! П’ятдесят, щоб не окупувати, — звичайно, він був упевнений в успіху.

Мірошник покінчив з нігтями та взявся за пальці:

— Ризикуєте, пане Руале… Але вже хай так…

— То що — згода? — підвівся Ільмарранен.

Мірошник простяг суху короткопалу руку, й над увіткнутим у стільницю ножем вони побилися об заклад… Старший підмайстер мляво й нерішуче розбив їм руки. Голосно гикнула сонна служниця — а пан Руал розреготався, перекинувся на яскравого птаха з розкошланим пір’ям і вилетів у відчинене вікно…

…На зацвілому обідньому столі дотепер темнів глибокий слід ножа. Вікна розбилися, напівпрочинені двері вросли в землю. Посеред подвір’я догнивала купа порожніх мішків.

Ільмарранен повернувся й покрокував геть.

…Сумна жінка на ймення Ящірка схилялася над столом, вдивляючись у темні плями на білій серветці. Вовтузився в колисці маленький хлопчик — агукав, посміхався, намагався спіймати кольорові кульки, що кружляли над ним просто в повітрі… У вікно, фіранки на якому були відсунуті лише наполовину, било радісне весняне сонце, у яскравому потоці променів чарівні кулі погойдувалися, переливалися веселковими барвами, то спритно ухиляючись від малих рученят, то пристаючи до їхніх долоньок. Маля сміялося.

Його мати ніжно розгладжувала складки білої тканини, намагаючись не торкатися до кривавих плям. Незабаром під її поглядом вони повільно повернули собі червоний колір і рівно засвітилися зсередини.



* * *

Ми йшли, по кісточки грузнучи у вогкому піску. Мис залишився позаду, й суденце зникло. Разом із ним зникли й сніданки, обіди, вечері, дах над головою і важка дорожня скринька.

Ми легко крокували без поклажі — мовчазний Ларт попереду, вслід за ним я. На кожен його крок припадало півтора моїх.

Ліворуч тяглася смуга прибою, праворуч — нескінченна кам’яна гряда. Сюди можна було тільки приплисти або прилетіти.

У мене промокли черевики. Я наздогнав Ларта і почвалав поруч, віддано зазираючи в неприємно жовчне обличчя.

— Господарю, час обіду наближається. Я б то й зносив усі злигодні шляху, але ж ви неодмінно мусите регулярно харчуватися.

— За що я його тримаю? — тужно спитав себе Ларт.

Я трохи відстав.

Ще за годину я остаточно втямив, що шлях наш ніколи не скінчиться. Ми вічно йтимемо вздовж смуги прибою, і вогка стіна праворуч ніколи й нізащо не відступить. Я встиг тричі впасти у відчай і тричі впокоритися, поки Ларт раптом не став, ніби вкопаний. Я ледь не налетів на нього ззаду.

Ларт став обличчям до стрімкої скелі, погладив її долонею і щось промовив. «Ум-м!» — відповіла скеля, і в ній відкрилася чорна вертикальна тріщина.

Я відскочив так, що опинився по коліна в морі.

Ларт озирнувся й поманив мене пальцем.

— Я зачекаю тут, — сказав я бадьоро. — Мені ніяково нав’язуватися… — тут здоровенна хвиля пхнула мене ззаду. Втрачаючи рівновагу, я пробіг кілька кроків і, мокрий як миша, повалився до Лартових ботфортів. Він узяв мене за комір і ввіпхнув у щілину.

Всередині було зовсім темно й несподівано просторо. У повному мороці Ларт рушив уперед, а я вчепився в нього обома руками, як у свій найкоштовніший скарб. Щілина за нами з гуркотом зімкнулася.

Ларт, звичайно, бачив у темряві і впевнено тяг мене до мети, яка йому була добре відома. Незабаром у мороці підземелля пролунало дивно недоречне тут рипіння дверей, які відчиняються — й відразу стало світліше.

Ми стояли посеред просторого передпокою, що чимось нагадував Лартів, причому я вже встиг добряче натоптати.

— Орвіне! — гукнув мій господар. — Орвіне!

Відповіді не було. Я щулився — мокрий одяг прилипав до тіла.

Ми так і не дочекалися запрошення і (Ларт попереду, я віддаля) довгим коридором пройшли в кімнату, що слугувала, очевидно, вітальнею. Посеред цього величезного напівпорожнього приміщення стояло щось, накрите щільною чорною тканиною. Я вирішив, що це картина.

— Так, — сказав мій хазяїн, потер пальцем ніс, покусав губу, потім красивим довгим рухом вихопив шпагу. Я охнув; Ларт ступнув уперед і кінчиком шпаги зірвав тканину з дивного предмета.

Це було дзеркало. У ньому відбивалися кімната, Ларт, частина мене і якийсь темноволосий чоловік, у якому я впізнав господаревого знайомого на ім’я Орвін, або ще Орвін-Провидець.

Я відступив.

— Вітаю тебе, Легіаре, — сказав Орвін із дзеркала. — Пробач, що не дочекався. Але зараз дорога кожна хвилина. Я мушу відшукати розгадку.

Він простяг там, у дзеркалі, руку — з руки звисав золотий ланцюжок, на якому похитувалася теж золота пластинка, гладка, завбільшки як велика монета, зі складним, вигадливим отвором посередині.

— Це Амулет Віщуна, — провадило відображення, — мій амулет, Легіаре. Вчора його торкнулася іржа. Я не хотів вірити. Сьогодні іржава пляма почала рости так швидко, як говорить Заповіт Першого Віщуна, що попереджає про появу Третьої Сили. Тієї самої, у яку ти ніколи не вірив. Моїм обов’язком було попередити тебе, Ларте, — і я попередив. Тепер прощавай — я мушу з’ясувати, що й звідкіля нам загрожує. Щасти тобі — удача нам знадобиться. Прощавай.

Відображення здригнулось і розтеклося, стануло. У дзеркалі була тільки кімната і Ларт — я розсудливо відійшов.

Мій хазяїн наблизився до дзеркала, уважно на себе подивився, витяг із кишені гребінець і ретельно зачесався.

— Ах ти… — пробурмотів він у замішанні. — Присягаюся канаркою… Дурня, не вірю…

Кістяний гребінець вислизнув із його руки й розколовся на мозаїчній підлозі.

* * *

Колись Руал Ільмарранен умів літати.

Тепер важко було в це повірити — так притягала його до себе земля.

Земля знущалася з нього, танцювала під ногами, як вутла палуба в шторм; земля не бажала коритися і разом з тим не відпускала. Дорога раз у раз вислизала з-під протертих підошов, підсовуючи замість себе гнилі рівчаки, вибоїни та корчі. Руал був близький до розпачу.

Наставала ніч.

Непомітно підкрався та зусібіч обступив Ільмарранена низькорослий, кволий лісочок.

Руал остаточно збився з дороги.

— Дуже смішно, Марране, — сказав він сам собі запеченими губами. — Дурнішого кінця не придумав би й мірошник Хант!

Отут під його ногою підломився й тріснув порохнявий сучок. Ільмарранен провалився в купу зотлілого торішнього листя.

…Яким же теплим був золотий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому в захваті повзали двоє підлітків, а між ними — на утрамбованому п’ятачку розгорталася мурашина битва. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими.

Полководці припадали до землі, підхоплювалися на ноги, лазили навкарачки, віддаючи нечутні накази покірним і безстрашним «солдатам». Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала раптом безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвати лінію фронту й кинутися на розгублену Ящірку.

— А-а-а! Припини!

Мурахи вже сходили догори по її голих засмаглих руках. Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи збожеволілих комах. Чорне військо розпалося, втратило керування, перестало існувати.

Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не обходилася звичайно жодна з його витівок.

— Ну, що скажеш тепер? Що завадило тобі виграти цього разу?

З її язика ладна була зірватися відповідь — і раптом вона насупилася: їй почулось, що хтось там є, нагорі, далеко, над урвищем.

— Руале… По-моєму, там Легіар… Може, нам краще піти?

Він зіщулився:

— Чого б то?

— Адже ми на його території… Може, він не любить, щоб чужі приходили й чаклували в нього під носом?

Марран потягся, кинув глузливо:

— Не забивай мені баки! Здаєшся, не хочеш більше грати — так і скажи… Мені теж набридло чаклувати впівсили… Ти ж із трьома десятками мурах упоратися не можеш!

Дівчина спалахнула:

— Ти зате вихваляєшся на повну силу, й навіть над силу! Цілуйся з мурахами своїми!

Він кумедно зморщив ніс і протяг:

— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…

Наступні три хвилини вони вовтузилися, як цуценята, на недавнім полі бою, реготали й випльовували з рота гарячий пісок.

— І чому ти такий задавака, Марране, — казала Ящірка, коли вони лежали поруч, зморені спекою. — Нібито все можеш…

— А я все можу! — хлопчисько підстрибнув, наче підкинутий пружиною. — От побажай чого-небудь!

— Мурашину піраміду, — сонно бурмотіла дівчина, — і щоб навколо неї кружляв танок, а нагорі одна мураха махала білим прапорцем…

— Ото й усього?!

Ящірка підхопилася, скрикнула, тому що всі мурахи з околиць за дві хвилини зібралися на місці, де щойно спочивав її лікоть.

Руді, червоні, чорні, вони забули про нагальні справи й поспіхом виконували примху маленького мага. Дівчинка дивилася на них, і рот її розтулявся від подиву:

— Ой, Марране… Я ж пожартувала…

А мурашиний танок уже кружляв, піраміда росла й росла, а Руал Ільмарранен, червоний від напруги, пританцьовував навколо, ворушив губами, водив пальцями і присідав:

— Ну-бо, прапорець! Ну ж бо!

Прапорець не з’являвся.

Ящірка вже презирливо скривила губи, коли на верхівку піраміди вибралася-таки добряче пом’ята руда мураха з пелюсткою маргаритки. Марран підскочив з переможним криком.

— Так, це добре, малий, — сказали в нього за спиною.

Ільмарранен озирнувся — перед ним стояла людина, про яку він багато чув і яку вперше бачив так близько — великий маг Ларт Легіар.

Ящірка сполотніла під шаром засмаги й рвучко смикнула Руала за рукав. Той, не дивлячись, вивільнив руку.

— І чий же ти такий, хлопчику? — спитав Легіар м’яко.

— Нічий, — насторожено відгукнувся Марран. — Свій. А що?

— Нічого, — знизав плечима маг. — Просто хотілося б знати, хто твій учитель.

— Ніхто…

— А брехати навіщо? — здивувався Легіар.

— Він не бреше, — поквапилася заступитись Ящірка. — Він самоучка. І взагалі ми вже йдемо, — і щосили смикнула Руала.

Легіар трішки повернув голову, подивився крізь дівчинку й звернувся знову до Руала:

— А ти ніколи не думав, що час мурашиних ігрищ коли-небудь скінчиться?

Марран дивився на нього спідлоба.

— А в світі, хлопчику, є інші… маги, й комусь із них ти заважатимеш, а хтось стане спільником… Якщо ти цього забажаєш, звичайно, — додав чаклун і раптово перекинувся на величезного грифа, хрипко скрикнув і злетів догори.

Руал спершу розгубився, але наступної миті відірвав від себе пальці Ящірки й перекинувся на сокола.

Кілька секунд — чи годин — два хижі птахи шугали на страшній висоті, де подих спирало від крижаного вітру.

А над берегом металася маленька чайка — пронизливо кричала й не могла злетіти вище.

Потім гриф упав каменем, торкнувся ногами піску й став паном Лартом Легіаром.

Вслід за ним спустився сокіл — і обернувся знесиленим, захеканим Марраном. Маги — молодий і досвідчений — якийсь час дивилися один на одного.

— Ходімо, — сказав нарешті Легіар. — Можеш звати мене Лартом.

— Марран, — відповів Руал, простягаючи руку.

Ящірка стояла по кісточки в піску, що вже почав холонути, й дивилася їм услід.

…Руал підвів голову — Ящірка й досі докірливо дивилася на нього через потворний темний стовбур.

Він навідліг ударив себе по обличчю — удар вийшов слабкий, але видіння зникло.

Він спробував підвестися, спираючись на стовбур. У вухах, то наближаючись, то затихаючи, лунав тонкий настирливий спів. Тягла до землі важка голова, заважала стати на ноги.

І тут він побачив вогник.

Далеко, так невиразно, що спершу його можна було прийняти за марення… Але вогник не зникав, мерехтів рівно, тепло, привітно. Ільмарранен, похитуючись, рушив до нього. Він ішов, приваблений тією силою, що збирає зграї метеликів навколо запаленої лампи. І вогник пожалів його — на мить завмер, а далі почав наближатися.

Руал пішов швидше, спотикаючись, але вже не падаючи, залишаючи клапті сорочки на гострих сучках. Вогник виявився палаючим багаттям. Руал опинився на широкому перехресті двох доріг.

Злітали до небес знавіснілі іскри. Багаття було складено просто посеред перехрестя, а трохи віддалік вовтузилися в його танцюючому світлі дві присадкуваті постаті.

Ільмарранен зробив крок до них, наміряючись просити притулку. На нього не звернули уваги. Грабарі — а це були саме вони — кинули похмурі погляди на перехожого, але не припинили своєї тяжкої, брудної праці. Один довбав землю заступом, інший відвертав її важкою лопатою. Працювали в повному мовчанні.

Руал, не дочекавшись запрошення, сам підійшов до багаття й опустився перед ним на теплу, посипану попелом землю.

Тріскотіли поліна. Один із грабарів раз у раз відходив від чорної ями, що дедалі глибшала, аби підкинути дров у вогонь. Багаття після цього пригасало, щоб через мить розгорітися ще лютіше.

Руал дивився на полум’я. А з вогню дивилася на Руала жінка на ймення Ящірка.

Марення перервав дивний звук, що пролунав зовсім поруч. Чи то стогін, чи хрипіння.

Ільмарранен із натугою звівся й обійшов багаття.

Крім двох робітників і непроханого гостя, на перехресті весь цей час була ще одна людина.

Древній старий, змучений і виснажений, лежав на безформній купі ганчір’я. Він марив: напіврозплющені запалі очі не бачили ні багаття, ні Руала, що наблизився до нього. Губи, які здавалися чорними в світлі полум’я, ворушилися без перестанку.

Ільмарранен присів поруч.

Старий, очевидно, вмирав. У його невиразному бурмотінні іноді можна було розібрати окремі слова; він то благав зупинити когось, то розпачливо шепотів: «Замкніть двері». Руал намагався притримати сиву голову, яка безладно метлялася.

На світанку, коли яма була вже широка й глибока, вмираючий отямився й потягся рукою до баклаги, що загубилася в купі ганчір’я. Ільмарранен допоміг йому напитися.

Старий подякував жестом. Руал кивнув. Небо світлішало, але багаття горіло ще яскраво. У цьому змішаному передранковому світлі старий побачив нарешті його обличчя.

Рот із чорними губами судомно напіврозтулився; й без того страшні риси вмираючого спотворилися раптом нечуваним, сліпим жахом.

— Брамник! — скрикнув він, намагаючись заслонитися тремтячою рукою. — Брамник!

Руал відсахнувся.

Старий подався вперед, майже сів, не відводячи очей від Ільмарранена, потім захрипів, здригнувся всім тілом і витягся. На почорнілому, застиглому обличчі так і залишився вираз смертельного жаху.

Грабарі, як по команді, кинули заступ і лопату й діловито попрямували до старого. Тоді Руал, який досі не міг себе опанувати, повернувся й безтямно кинувся бігти геть.

* * *

Голі скелі залишилися позаду, тепер під ногами потріскувала тверда торішня трава. Крім того, подеколи доводилось пробиратися крізь безлисті, але колючі чагарники.

У помешканні Орвіна ми трохи перепочили, зігрілись і підкріпилися. Тепер, щоправда, здавалося вже, що й відпочинок, і їжа мені тільки наснилися.

Ось уже годину перед нами бовваніла нова мета — замок. Там, як передбачалося, на нас чекали вечеря і нічліг. Ми йшли до замку — замок, схоже, підступно відступав.

Коли ми вийшли нарешті на шлях, уже западали сутінки. Йти второваними коліями було легше, я наздогнав Ларта і якомога безневинніше спитав:

— Господарю, невже ми перервали морську подорож через маленьку золоту дрібничку?

Він так довго мовчав, що я вже й перестав сподіватися на відповідь. Але нарешті озвався:

— Морський компас — теж дрібничка… Але якщо стрілка починає скажено крутитися — не треба бути Віщуном, щоб запідозрити недобре…

Майже зовсім смеркло. Клятий замок не бажав наближатися. Мені стало моторошно — не від слів Ларта, а від його тону. Він не гримав, як звичайно, проте говорив дуже серйозно.

Я помовчав, але мовчати було ще гірше, і я знову спитав, цього разу якомога бадьоріше:

— Господарю, а що таке Третя Сила?

Він швидко на мене глянув і відвернувся:

— Швидше за все, казка.

— Тоді чому це вас турбує?

— Тому що це страшна казка.

І тут я по-справжньому налякався. Знову ж таки, не від слів. Від того, що Ларт не накричав на мене, як завше, не висміяв, що також траплялося. Він говорив зі мною, як із рівнею. Виходить, справді щось негаразд.

— Добре… — Ларт спритно підчепив ногою плаский камінець на дорозі. Камінець описав дугу, але падати не поспішав, а завис просто перед нами й раптом яскраво спалахнув, освітлюючи нам шлях вогнем, схожим на полум’я смолоскипа.

— Ти правий, це мене турбує, — спокійнісінько провадив мій хазяїн, — Орвін, як тобі відомо, віщун… Щоправда, віщуни всі трохи не сповна розуму. Їхній духовний наставник, найперший Віщун, якщо тільки він справді існував, написав Заповіт, якщо тільки це він його написав. І з тим Заповітом передав медальйон, так званий Амулет Віщуна… Ну, медальйон, без сумніву, існує, ти його сьогодні бачив. Він золотий і вкриватися іржею, звісно, не може… Тільки якщо не з’явиться вагома, дуже серйозна причина.

Хазяїн замовк, але я вже знав, що це ненадовго. Він говорив би, навіть якби я був глухонімий. Він просто вголос розмірковував.

— Серйозна причина… — провадив Ларт після паузи. — Цей перший Віщун, який чи то був, чи то його вигадали, в своєму Заповіті, якщо це можна назвати його Заповітом, вказав таку причину й назвав її Третьою Силою…

— …Якщо це можна так назвати, — луною відгукнувся я.

Він уважно глянув на мене:

— Ну-ну…

Клятий замок нарешті стомився грати з нами в квача й почав потроху наближатися, але все-таки надто повільно.

— А чому «Третя»? — пошепки спитав я.

— Бачиш… На світі є маги і є немаги. Ти згоден, що маги — це сила?

І світильник його спалахнув раптом сліпучим, нестерпним для очей світлом.

— Згоден… — пробурмотів я, затуляючись долонею.

— Але й немаги — це теж сила, — сказав він і пригасив світильник до звичайної яскравості, — безліч великих справ вершилося мудрими правителями, шляхетними героями і так далі. Ось король на троні, він справедливо править. Ось маг у печері бавиться заклинаннями. Ось ми з тобою ідемо по дорозі. Все звичне, все врівноважене. Але Орвін вслід за своїм першим Віщуном вважає, що є ще Третя Сила, яка до цих двох жодного відношення не має. Вона, ця Третя Міфічна Сила, нібито мріє запанувати в світі, і воцаріння її несе всім, хто живе, незліченні лиха й страждання. Що вона являє собою і звідкіля візьметься — на це Заповіт не дає відповіді. Але сама думка про її існування мені бридка.

— Господарю, — сказав я, вражений, — але кінь може бути або жеребцем, або кобилою, а пацієнт — або живим, або мертвим. Де ви бачите третій варіант?

Він не відповів.

Настала ніч.

Громаддя замку не освітлювалося жодним вогником, та й Лартів світильник горів тепер тьмяно й нерівно. Дорога круто взяла вгору. Попереду, праворуч і ліворуч, заманячіли темні присадкуваті стовпи, очевидно, кам’яні. Ми вповільнили крок.

— Цікаві прикраси, — пробурмотів Ларт.

Стовпи стояли рядами вздовж дороги, й на плескатій верхівці кожного згорнулася кам’яна змія. Яким би тьмяним не було світло, їхні потворні морди, звернені до нас, було надто добре видно — краще навіть, ніж треба.

— Отакої! — сказав я з нервовим смішком. І почув те, що боявся почути, — шипіння. Тієї ж миті змії розплющили очі.

Спочатку ті, що були поруч — ми стояли майже між ними. Потім, наче прокидаючись, — ті, що були перед нами. А далі по черзі — всі інші.

На нас дивився цілий ланцюг червоних палаючих жаринок. Вірніше, два ланцюги — праворуч і ліворуч.

Мені знадобилася вся моя мужність, щоб не кинутися навтьоки. Я обмежився тим, що присів і сховався за хазяїна.

— Гарненька зустріч… — буркнув Ларт.

— Ходімо, господарю, — благав я знизу, — гляньте, як вони дивляться!

Дивилися вони огидно.

— Я прийшов сюди, і я піду далі, — процідив Ларт звичайним своїм голосом. — Тримайся поруч!

І ми рушили вперед. Я змусив себе це зробити, бо щосили замружився й розплющив очі тільки тоді, коли шипіння лишилося позаду.

Замок заступив уже половину чорного неба, і був він чорніший за небо.

— Прийшли, — сказав Ларт.

Звідний міст було опущено. На дні рову маслянисто поблискувала густа рідина.

Ларт раптом нагнувся, підняв камінь, розмахнувся й пожбурив його на міст.

Камінь важко гепнувся на дошки, й вони відразу спалахнули. Камінь, огорнутий полум’ям, підскочив ніби м’ячик і шубовснув у рів. Вода засичала, і все зникло — міст знову стояв порожній і темний.

— Паскудство, — з відразою сказав Ларт.

— Чи не забагато складнощів? — запитав я, тремтячи всім тілом. — Може, пошукаємо іншого притулку?

Нас шарпонуло поривом крижаного, майже зимового вітру.

— Тепер уже ніяк не можна не піти, — відгукнувся Ларт крізь зуби. — Ну-бо…

І він на одному подиху видав довгу роздратовану тираду, яка не мала жодного відношення до рідної мови. При перших його словах міст напружено вигнувся, як спина розлюченого кота, а трохи згодом ослаб, обвис і ніби враз постарів. Кленучи все на світі, я ступив на нього вслід за Лартом.

Ми поминули довгу арку, прорубану в стіні, й опинилися на внутрішньому дворі негостинного житла. Нас вітали зграї кажанів. Шпичакасті двері замку мали досить непривабливі обриси, нагадуючи ощерену пащеку.

— Господарю, — простогнав я, — ви впевнені, що нас тут нагодують, а не з’їдять?

Ларт гмикнув із найбільшим презирством, на яке був здатен. І ніби у відповідь зубата пащека заскреготіла, і гучний голос із погрозою заревів:

— Хто посмів порушити спокій Великого Чарівника Чорного Замку, Що Панує Над Пагорбами?!

Коли гуркіт стих, Ларт озирнувся на мене:

— Ти що-небудь зрозумів? Хто панує — Великий Чарівник, чи його Замок?

— Що?! — заревла невидима істота, остаточно розполохуючи кажанів.

— Всього-на-всього я, — стомлено сповістив Ларт. — Такий собі Ларт Легіар, якщо дозволите.

Деякий час тишу порушував тільки дрібний стукіт серця десь у мене в горлянці.

— Агм, — ошелешено й далебі не так грізно пролунав Голос.

— Ну? — процідив мій хазяїн.

І двері відчинилися. Швидко, можна сказати, поквапно.

…Великий Чарівник, Господар Чорного Замку й так далі й таке інше, зустрів нас на сходах. У одній руці він тримав смолоскип, другою згортав відлоги домашнього халата.

— Сили небесні, пане Легіаре! — вигукнув він метушливо.

— Непросто ж до тебе дістатися, Ушане, — пробурмотів мій хазяїн. — Скільки років ти збирав усю цю погань?

Великий Чарівник закліпав очима. Не чекаючи на відповідь, Легіар відсунув його плечем, нагнувся і пройшов у двері під низьким склепінням.

У залі для бенкетів, прикрашеній вітражами, постатями латників і безліччю зброї по стінах, ми були єдиними гістьми. Чотири каміни випромінювали ніжне тепло; половину приміщення займав величезний дубовий стіл, за яким і сиділи ми з Лартом. Великий Чарівник довго й плутано перепрошував за безлад і недостатню вишуканість частування. Свій халат він перемінив на пом’яту чорну хламиду, в складках якої ховав своє добре вже намічене черевце.

— Це несмак, Ушане, — провіщав мій хазяїн, відкидаючи чергову обгризену кісту. — До того ж, присягаюся канаркою, все це зібрання монстрів аж ніяк не відповідає твоєму темпераменту. Подай соус, Дамире.

Великий Чарівник напружено хихотів.

— Справжня цінність усіх цих зразків незначна, — і далі менторським тоном провадив Ларт. — Це що, маслини? — він зазирнув у чергову тарілку.

За вікнами бушувала негода. Ми слухали завивання вітру, мружачись на вогонь каміна.

Нарешті Великий Чарівник почав виявляти ознаки нетерпіння:

— Можу я довідатися… Я такий радий бачити вас, добрий пане Легіаре, насмілюся сказати, дорогий Ларте, що забув запитати, так би мовити, про мету…

Ларт із підкресленою цікавістю його розглядав і вочевидь не збирався допомагати.

— Кгм… Мушу сказати вам, дорогий Ларте, що коли ви маєте намір виставити, як би його краще висловитись, вимоги… то я готовий підтвердити свої васальські зобов’язання відразу й без заперечень.

— Ти ж васал Орвіна, — холодно нагадав мій хазяїн.

Великий Чарівник на хвильку розгубився, поляпав губами й нарешті промурмотів:

— Орвін виїхав… Я гадав, що ваш візит… того, як його… наслідок…

Ларт відсунув тарілку:

— Так… А якщо Орвін повернеться?

Великий Чарівник зсутулився.

— Ви не гірше за мене знаєте, пане Легіаре, що він не повернеться… Він був дуже хоробрий, Орвін… Поки не повірив цій божевільній книжці. Усе повторював про Третю Силу…

Ларт подався вперед:

— Що таке Третя Сила, Ушане?

— Не знаю, пане Легіаре. Мені здається, це маячня, що переслідує Орвіна…

— Ти що ж, вважаєш Орвіна божевільним?

— Так… Тобто ні… Не дивіться так, пане Легіаре. Я поганий маг, я перед вами беззахисний. Але я чесна людина…

— Чесна людина?! Скажи, Ушане, якщо з’явиться хтось сильніший за мене, ти так само швидко запропонуєш йому себе за васала?

Губи Великого Чарівника вже просто стрибали:

— Мої змії та мої кажани не захистять мене… Мій замок старий, сам я слабкий… Що ж маю робити, пане Легіаре?!

Ларт зітхнув і відвернувся. Великий Чарівник важко опустився в крісло. Його похилі плечі здригалися.

Стало зовсім тихо. Вітер завивав за грубими стінами, та потріскували дрова в каміні. Ларт дивився у вогонь.

— Я не правий, Ушане, — сказав він нарешті. — Пробач. Де ми зможемо переночувати?

Обличчя Великого Чарівника трохи посвітлішало:

— Я звелів приготувати кімнати… Чим я ще можу бути корисний, пане Легіаре?

— Нам знадобляться коні. Ми повертаємося додому.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка