Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка1/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Тимко

- 1 -


Мати розбудила Тимка рано — край неба ще тільки-но почав рожевіти. З пагорба, на якому стояла їхня хата, за туманом і річки було не видно. Сиві пасма його клубочилися понад очеретами, повзли долиною, підступали аж до городів. Повиносили клунки, Тимко зачинив віконниці, накинув на ворітницю мотузяну петлю, замотав її на хвіртці. Про всяк випадок... Хоча тепер уже міг не остерігатися, що чиєсь теля до двору заблукає. Лише покінчивши з цими справами, сів на воза. Дід Маркіян смикнув віжки, і колеса застрибали по вибоїстій Дорозі, заторохтіли по закам'янілому від давньої суші груддю. Поминули горбату греблю, і ось село затулилося садками, кудись відсунулося, ось уже пропало з очей. У цю хвилину Тимкові стало так сумно, так чогось шкода, що

мало не заплакав. Знав-бо, що їдуть звідси надовго, може, й назавжди.

— Ой діду, чи не пристане в дорозі ваша шкапина? — засумнівалася мама.— Самі ж кістки та шкіра. Надто вже їй зима далася взнаки...

— Хто пристане, оця худобина? — цьвохнув батогом дід Маркіян.— Та в неї сили, як у битюга!

Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами.

Уже безкрайній степ розкинувся довкола, зеленим килимом прослався до самого обрію, а хлопцеві все ще ввижався зарослий споришем та щирицею двір, у якому після смерті тата все якось занехаялося; і досі нібито бачив він, як біля хати під ранковим вітерцем жалісливо тріпотіла листячком, припадала до тину молода берізка, мовби прощалася з господарями; як із-за лісу виткнулося кладовище та й знову сховалося за ним; як мама глянула в той бік і витерла сльозу...

З невеликими перепочинками їхали майже цілий день. Кобила так стомилася, бідолашна, що ледве ноги переставляла. Дід Маркіян теж наморився, бо, жаліючи її, чи не весь шлях чвалав обіч воза, майже не присідав. Стоптані чоботи його густо припали пилюкою. Він теж худий, як тріска, латана свитина висить на ньому, мов на кілку. І мама не справніша. Після тифу, що замалим не задушив її, ніяк не оклигає — під очима синці, вилиці загострилися, зсутулилася. Навіть голос у неї став іншим, якимсь хрипкуватим. Та й кашляє часто.

Тимко заприсягається подумки, що віднині ділитиметься з нею кожним окрайчиком хліба, кожною печеною картоплиною, хай і найдрібні-шою. Уже не дасть себе вмовити, як досі, що їй

нібито їсти не хочеться. їла б, так нічого. Ну, та, може, в місті, де тепер житимуть, з харчами не так сутужно, от і поправиться. Тільки ж дід Мар-кіян, як виїжджали з двору, буркнув собі у вуса, що оце вони, як у тій приказці: за кусок кишки сім верст пішки. А може, й шкурки не дістанеться. В цьому році й городянам, мовляв, не мед, пояси попідтягували. Ще хтозна, де зараз краще. Ех, швидше б вирости! Тоді Тимко, як і тато, піде в Червону Армію або ж стане чекістом і знищить усіх ворогів. А в куркульні познаходить прихований хліб і до зернини передасть комнезамові, щоб поділити між людьми порівну. Хоч на затірку, а всім вистачить борошна до нового вро-

— Он і собор,— показав дід Маркіян пужалном.

Попереду, на узгір'ї, вималювалася дзвіниця. Промінь вечірнього сонця, яке стояло вже зовсім низько, сковзнув по її бані й викресав з хреста жовту іскру. Вона сліпуче спалахнула й згасла. Здалека долинув ледь чутний передзвін. Дід скинув картуза з поламаним козирком і почав хреститися, торкаючись пучками спочатку зморшкуватого лоба, потім запалого живота, вугластих плеч. Мама ж лише губи міцніше стулила. Після похорону (а ховали тата згідно його волі без попа) вона до церкви й разу не пішла, дома лампадки перед іконою не засвітила. Наче забула про бога. Та його, мабуть, і нема, бо чому ж за людей не заступається? В селі рідко той двір знайдеш, звідки б стежки на цвинтар не протоптали. Неврожай, голод, сипняк... Помер і тато. Не від голоду, правда, і не від тифу, а від кулі денікін-ської, яка в нього в грудях застряла. Лікарі не

наважилися її витягти, надто глибоко сиділа. А потім, мабуть, торкнулася серця, от воно й зупинилося...

Мовби зачувши, що дорозі вже скоро кінець, кобила пішла жвавіше. Все ж таки вона не підвела свого хазяїна, виправдала його надії, хоча до битюга їй ой як далеко. Тимко знав, що так називають дуже сильних коней. Сам їх не бачив, але тато розповідав, що два таких огирі у них в полку важенну гармату возили.

Незабаром в'їхали в місто, де Тимку ще й разу не доводилося бувати. Адже народився в селі, там і прожив безвиїзно всі свої вісім років. Відлучався не далі, як до тихого степового озерця з напрочуд чистою, прохолодною водою, що витікала з невидимих джерел. Ех, і гарно ж у ньому купатися в літню спеку, плавати з хлопцями наввипередки, пірнати хто далі! Щоправда, мама відпускала туди неохоче, боялася, що втопиться. Кожного разу доводилося її вмовляти. Начебто він маленький.

І в селі, і на вигоні, де пасли корів, і в навколишніх гайках та яругах було все своє, знайоме, десятки разів бачене. Хоч зав'яжи очі, міг утрапити, куди треба, з дороги б не збився. Знав, де найкращу лозину вирізати, де гніздо сорочаче знайти, з якої нори ховраха викурити, нарвати шипшини, наловити раків. Тут же, куди не глянь, усе чуже. А яка річка широченна, а який міст через неї довгий! От би на самій середині стрибнути з нього! До самого дна з такої височини каменюкою підеш, хтозна, чи й випірнеш...

Одразу за мостом почалася бруківка. Кобила аж вуха насторожила, прислухаючись, як дзвенять підкови. І їй, мабуть, упервину по такій до-

розі ступати. Будинки теж на селянські хати зовсім не схожі, траплйлися з-між них навіть триповерхові. Всі вони з цегли, під залізом, уздовж парканів дошки настелені, а в одному місці навіть плити кам'яні вилискували.

— Щоб ніг у грязюку не забруднити,— пояснив дід Маркіян. — А називається — пли-туари.

— Ну, й розкошують ці городяни! — вигукнув Тимко.

— Е, синку, не всі,— зауважила мама.

Дивувало й те, що так багато людей на вулицях. Одні кудись поспішали, другі ніби знічев'я вешталися, прогулювалися. Невже в них діла нема? В кожного, хоч поганеньке, а мусить же бути господарство, сяка-така худобина, птиця, городи. Чи, може, сьогодні якесь свято? Минаючи один одного, перехожі й голови не повертали, й словом не обзивалися. А в селі, хай ти вперше когось побачиш, обов'язково мусиш поздороватися. Тут усе не так...

З якихось дверей смачно запахло смаженою цибулею. У Тимка аж під грудьми засмоктало. Задавнений голод, якого лиш новими враженнями вдалося приспати, нагадав про себе, і хлопець, щоб позбутися цього неприємного почуття, стрибнув з воза. Босі ноги його зашльопали по бруківці, нагрітій за день сонцем. На вузлик з харчами, який лежав у мами на колінах, намагався не дивитися. Ось як прибудуть на місце, то й повечеряють. Швидше б уже! Щоб не так їсти хотілося, почав уголос, по складах читати вивіски. Деяких, однак, хоч і намагався, не міг розібрати. Надто довгі й мудровані були на них написи. Хоча б он на тій, де намальований чоловік із щоками, вкритими мильним шумовинням. Літер двадцять, не менше, спробуй їх скласти до купи. А ту, що над підвалом, відразу прочитав:

— Бу-лоч-на...

— Та ти грамотний! — здивувався дід Маркі-ян.— Хто ж тебе навчив?

— Тато,— з гордістю відповів Тимко.— Тільки я вже забув трохи. А ось восени піду до школи, то все пригадаю. Правда, мамо?

— Підеш, синку, підеш,— одказала вона якось неуважно. Певно, думками була десь далеко. Обличчя її здавалося якимсь відчуженим, на ньому лежала печать горя, котре давало про себе знати повсякчасно. Присмирів і Тимко.

Їхали ще довго, через усе місто, яке розкинулося вздовж річки не на одну версту. Ось уже й сутінки опустилися на землю. Тепер важко стало щось розрізнити. Будинки злилися в суцільну стіну, яка тяглася нескінченно, вулиці збезлюдніли, собаки, що завидна вискакували з підворіть і проводжали віз заливистим гавкотом, теж кудись поховалися! Нарешті зовсім смеркло. Від смужок світла, які пробивалися крізь віконниці, темрява здавалася ще густішою. Місто поволі замовкало, тишу порушував тільки стукіт коліс та копит дідової кобили. Знову примостившись біля мами, яка не вставала з воза| Тимко непомітно для самого себе заснув. Прокинувся від того, що конячина зупинилася. Вже зовсім поночіло. На небі, щільно затканому хмарами,! жодна зірочка не блимала, місяць теж не міг знайти хоча б невеличкої латочки блакиті. Десь далеко, за річкою, глухо гуркотів грім. У природі все причаїлося, вщухло, ждучи дощу. Віз стояв біля ґратчастих воріт, за якими підносилися тополі. Верхівок їх не було видно.

В глибині двору бовванів будинок. Він здавався величезним, як гора.

— А де мама? — запитав Тимко.

— Пішла сказати, що приїхала, — відповів дід Маркіян, поправляючи на кобилі збрую.— А кам'яниця в Пріськи добренна. От пройда! Такій і революція ні по чому. З неї як з гуски вода.

— Дідусю, а ким вона доводиться нам? — остаточно розбуркався Тимко. — Буцім родичка якась.!

Як чорт козі дядько. Чув таке прислів'я? Саме про неї сказано. Батько її, кривов'язий Галактьон, колись у нас у селі лавку держав. Потім розбагатів, людей обдурюючи, переїхав у місто. І вже тут видав дочку свою, оцю саму Пріську, значить, за охвицера. Стала вона вашим благородієм, Парасковією Галактіонівною. Куди там, велике цабе, через губу не плюне. Пішки не ходила, все на рисакові возили. Приїжджав я сюди якось, сподобився її побачити. Прошуміла по прешпекту, а ресори тільки хить, хить... Щоб жиру не розтрусити. Любила похизуватися. А тепер знову ніщо,— задоволено сказав дід Маркіян.

— Та й де ж той офіцер? — зацікавився Тимко.
— Хто його знає. Може, й кістки погнили десь під Перекопом. Там їх товариш Фрунзе так розмотлошив, що небагато вціліло. А з Пріськи що візьмеш? Радянська влада з жінками не воює, хоча б і з охвіцершами.

Дід почав згадувати якусь давню історію часів його служби в солдатах, але Тимко погано слухав. Він думав про інше. Тато не раз розповідав, що царські офіцери — то найзапекліші, найлютіші вороги робітників і селян. А тепер щоб в офіцерші жити? Таке в голові не вкладалося.

Ворота заскрипіли завісами, відчинилися.

Їдьте за мною,— обізвалася з пітьми мама. Дід Маркіян смикнув віжки, кобила рушила. Поминули будинок, потім сад і опинилися перед якоюсь хижкою.

— Це сторожка,— пояснила мама. — Ми тут переночуємо.

— А в будинок, значить, не зволила пустити? — насмішкувато запитав дід.— І досі з себе бариню корчить...

— Ет, хтозна-що вигадуєте. Вона хвора. Я сама не захотіла її турбувати.

— Ой Явдохо, не на ту дорогу ти звернула. Піднявся б оце Степан та глянув. Не похвалив би він тебе, ні! — переконано сказав старий.— Може, назад повернемо? Переспимо й на возі, зараз літо.

Нічого не відповівши, мама відчинила двері. Коли засвітили лампу, яка висіла на миснику, побачили невеличкий стіл, біля нього — дві табуретки, під стіною залізне ліжко, заслане смугастим рядном. Більше в хижі не було нічого. З кутка дивилася ікона, така темна, що на ній годі було щось розібрати. Внесли пожитки, повечеряли.

— А це правда, що Парасковія Галактіонівна офіцерша? — запитав Тимко про те, що зараз найдужче його непокоїло.

— Лягай уже, завтра поговоримо, — сердито сказала мама.

На тім розмова й закінчилася.


- 2 -

Тимкові приснилося, що він стоїть на тому довжелезному мосту, через який переїжджали вчора, на самій його середині. Оддалік збилися в гурт, чомусь близько не підходять сільські хлопці. Кепкують та під'юджують, що, мовляв, не стрибне в річку, побоїться.

— Стрибну! — вигукує Тимко.

Він не любить, коли йому не вірять, завжди в таких ось випадках відчуває себе ображеним. Адже тато говорив, бувало, що коли пообіцяв, то обов'язково мусиш зробити, інакше тебе ніхто не шануватиме. Отож рішуче вилазить на перила. Внизу, в бездонній прірві шумить, вирує вода, на чорні круговерті дивитися страшно. В голові в нього па-морочиться, в грудях холоне. Та відступати пізно — засміють, що лише хвастав, і перед самим собою соромно буде. Треба було не братися... Здолавши вагання, змахує руками, з силою відштовхується, але замість того, щоб шубовснути в пінясті хвилі, злітає, як птах. Не давши впасти, його підхоплюють чиїсь могутні крила і несуть усе вище, піднімають до самих хмар. Як тут просторо, як привільно, як далеко звідси видно! На десятки верст доокруж... Он знайоме озерце, схоже з цієї високості на блакитну краплю, і дубовий гайок біля нього, наче хтось, граючись, гілочок у землю навтикав; он рідне село розсипало хати над балкою, по дну якої сріблястою ниткою звивається річечка; он їхня садиба з берізкою, яка все ще тужно махає вітами, мовби кличе до себе в надії, що господарі повернуться; он темною смужкою про-стягся ліс і горбики могил біля нього.

«А що, злякався?» — переможно кричить Тимко, відшукуючи поглядом міст і хлопців на ньому. Подивитися б на них зблизька, почути, що скажуть. Хай знають, що в нього слово ніколи не розходиться з ділом. Та ні мосту, ні хлопців не видно, довкола тільки синява безмежного неба...

Він розплющує очі і якусь мить не може збагнути, де знаходиться, як потрапив до цієї хатини. Він усе ще в полоні чудесного сновидіння, він ще летить, його ще несе кудись надхмарна повітряна течія... Аж ось згадав учорашній день, довгий, курний шлях, що привів, зрештою, аж сюди, на околицю міста, в ось цю хижку. Було вже не рано — в шибку зазирало сонце. А де ж мама? Тимко виглянув у вікно і не побачив ні воза, ні діда Маркіяна. Невже поїхали кудись без нього? Хоча й знав напевно, що мама його не покине, а все ж стало не по собі. Тим-то мерщій надів штаненята, сорочку й вибіг у двір. Так, діда вже не було, тільки сліди коліс виднілися на траві. Помандрував, значить, додому, поки раніше. А з його від'їздом начебто порвалася остання ниточка, яка зв'язувала Тимка з селом. Лиш тепер повірив остаточно, що розлучився з рідними місцями надовго. Хто-зна, чи вдасться колись туди повернутися. Адже мама вирішила й хату продати...

Задньою стіною сторожка ліпилася до високого паркану. Тимко заглянув у щілину між дошками й побачив пустир, порослий бур'янами, а далі, аж на обрії, зеленою стіною піднімався ліс. Цікаво б там побувати. Якщо мама, звичайно, відпустить. А може, погодиться в неділю разом з ним піти? Ото було б найкраще, бо все ж таки далекувато, а головне — хлопців знайомих нема. В лісі чого лиш не побачиш! Можна навіть білочку спіймати, якщо підкрастися до неї непомітно. Тільки зробити це ще нікому з Тимкових товаришів не вдавалося...

Він пішов уздовж паркану, яким було обнесено величезний запущений сад. Гонів за двоє від хижі громадилася укладиста комора. Наблизившись,

Тимко побачив, що на дверях висів величезний іржавий замок, який, мабуть, хтозна-коли відмикали. Найбільше в саду росло яблунь, але траплялися й груші та абрикоси. Вишень же зовсім не було. А ось і велетні-горіхи з товстелезними гілками, якими вони дружньо торкалися один одного. Із-за них якось несподівано виткнувся ріг будинку. Мама, напевно, вже там, бо ж приїхали сюди не в гості. Сидіти, згорнувши руки, не доведеться, говорив дід Маркіян. Він цілу дорогу бурчав, сердячись на сусідку, яка покинула насиджене місце, хату, двір і подалася в найми.

Тимко й сам гаразд не розумів, чому мама на таке наважилася, але не розпитував, бо їй, знав те добре, і так важко.

Пригадався той день, коли біля двору зупинився критий візок, схожий на циганську будку. Звідти, підібравши довгі спідниці, вистрибнула моложава жінка.. На голові в неї красувався кумедний капелюшок із поворозками, в руках була якась торбинка з блискучими застібками. Не інакше, городянка. Але чого їй треба? Мабуть, про дорогу питатиме, хоча це міг би зробити й кучер. Тимко підбіг до тину. Тим часом незнайомка витягла з рукава носову хусточку, а з торбинки — невеличке кругле люстерко, від якого так і стрельнув сонячний зайчик. Вона оглянула себе уважно, витерла обличчя, бо ж пилюка і її не пожаліла. Цієї ранньої бездощової весни пориви вітру піднімали в повітря цілі хмари куряви, яка потім довго не осідала.

— Гречуки тут живуть? — приязно запитала жінка й посміхнулася. В роті в неї було повно золотих зубів. Такого дива Тимкові досі не доводилося бачити, отож і відповів не відразу.

— Тут...— отямився нарешті.

— От і добре. Відчиняй ворота.

Він тільки очима закліпав. Невже ця мамзеля до них приїхала? Хто ж вона така?

— От який ти негостинний,— засміялася жінка.— Мама дома?

— Дома...

— А батько? Щоб ти знав, — увійшла незнайома до двору,— ми колись з ним до школи ходили й на одній парті сиділи. Ти на нього дуже схожий, просто викапаний. Ну, давай знайомитися,— простягла вона пухку долоню з двома перснями на пальцях.— Мене звуть Парасковія Галактіонівна. Чому ж ти мовчиш? Назви своє ім'я.

Хоча від того страшного дня, як ховали тата, минуло вже кілька місяців, у Тимка, коли згадував похорон, перехоплювало горло, він не міг говорити. Тим-то й зараз не відповів нічого, лише слину ковтнув. Дивився на приїжджу, очей не відриваючи.

Вона здвигнула плечима, хотіла щось сказати, аж тут і мама вийшла з хати.

— Ви до кого?— запитала, привітавшись.

— До тебе, милочко, якщо ти Степанова дружина,— рушила до неї золотозуба.— Ми колись з твоїм чоловіком... Чого ж ти сльозуеш?

Згодом, уже в хаті, вони плакали вдвох...

Будинок був просторий, міцний, складений з якоїсь зеленкуватої цегли, мав аж вісім високих вікон. Та на вулицю, значить, стільки ж виходило. Справжнісінькі хороми! І не тільки в порівнянні з хижкою, де Тимкові довелося ночувати. Вчора, коли проїжджали містом, більших кам'яниць серед одноповерхових він не дуже багато бачив. Однак крайні вікна зяяли вибитими шибками, через що будинок здавався похмурим, начебто покинутим господарями. Круті східці вели на широку веранду, де стояло плетене крісло-качалка. В ньому дрімав рудий кіт.

А ось і наш принц,— вийшла з будинку, засвітила золотими зубами Парасковія Галактіонівна, зовсім не схожа на хвору.—У нас тут по сусідству живе принцеса, от і буде тобі пара. Щоправда, вона з примхами, та для справжнього мужчини це не завада, він мусить і найноровистішу приборкати. Мотай собі на вуса змалку... Ну, як спалося на новому місці, що снилося?

— Я маму шукаю,— пригладив Тимко русявого чуба, який, скільки не морочся, завжди стирчав урізнобіч. Баба Маркіяниха жартувала, що треба олією мастити, та де ж її візьмеш...

— Дуняшо, мазунчик твій прийшов, погодуй його як слід,— гукнула хазяйка.

З дверей виглянула мама, поманила до себе Тимка. Вже на кухні забідкалася, що погана з неї робітниця. Скільки того діла — всього лише підлогу в двох кімнатах помила, а заморилася. Але ж і в коридорі, і навіть на веранді дошки ще були вологі, не встигли висохнути, мама й тут постаралася. А в неї ж поперек болить, їй важко нагинатися.

— Чому ж ти мене не розбудила?— дорікнув.— Я воду б носив.

Твоє від тебе не втече,— зітхнула мама.— Виростеш — ще напрацюєшся.

— Не треба нам було сюди їхати! Дід Маркіян казав...

— Що зроблено, того не вернеш.

— А що таке принц? — трохи перегодя запитав Тимко. Після хвороби мама стала дратівливою, іноді, трапляється, й нагримає. А от раніше, коли ще живий був тато, вона співати любила. Одну пісню закінчить, другу починає. Лайливого слова ніхто від неї не чув.

— Принц? — здивувалася вона.

— Хазяйка мене так назвала,— пояснив Тимко.

— То вона жартома. Син короля, чи що...

— Тобто, царя?

— Виходить, що так.

— Хоч і жартома, а ніякий я не принц! Тато червоним командиром був, біляків громив... І не мазунчик я!

— Ти ось що, синку... Називай її не хазяйкою, а по імені й по батькові, Парасковією Галактіонів-ною.

— А чому?

— Так їй більше подобається,— пояснила мама.— Якщо людина просить, то навіщо ж відмовляти? І вона для нас щось хороше зробить.

Тимкові хотілося запитати про таємничу принцесу, що буцім живе десь тут у сусідстві, та коли зиркнув на стіл, який накривала мама, думки його враз на інше перескочили. Там з-під рушника виглядала, наче аж усміхалася до нього, рум'яно-бока паляниця. Давно вже він хліба не наїдався вволю, та ще такого білого, духмяного. І глибоченьку миску кулешу витьопав, теж дуже смачного, приправленого олією. Картоплі в ньому було густо, ложкою ганятися не доводилося. Тепер уже не шкодував, що сюди приїхали.

— А ти снідала?— дещо запізніло згадав свою обіцянку всім ділитися з мамою. Вона ж не їла, а тільки дивилася та посміхалася.

— За мене не турбуйся. Тепер іди гуляти, тільки з двору ні ногою. Це тобі не в селі, тут людей стільки, що відразу між ними загубишся. Де я тебе тоді шукатиму...

— А що, весь оцей будинок сама хазяйка займає?— запитав Тимко, встаючи з-за столу. В животі він почував приємну важкість, від якої давно вже відвик.

— Як я тебе просила називати її?—розсердилася мама.— Вона для нас Парасковія Галактіо-нівна. Щоб я про це більше не нагадувала, чуєш?

— Тут кімнат, мабуть, з десяток. Хоч конем грай... Хіба ж тобі під силу в усіх прибирати?

— Я до тієї половини,— махнула мама рукою наліво від себе, в бік околиці,— і не виходила. Там ще треба ремонт робити.

— А офіцера справді під Перекопом убили?— запитав Тимко.

— Якого офіцера?

— Ну, що дід Маркіян розповідав. Чоловіка хазяйчиного.

— Твій дід наговорить сім мішків гречаної вовни. Та й що нам до чужих людей.

Тимко любив і шанував маму, ніколи їй не суперечив, а все ж у душі з її словами не погодився. Чужі люди бувають різні. Просто незнайомі — то одне, а вороги — зовсім інше. Хіба не вони в тата стріляли? Ось такі, як хазяйчин чоловік. Хто ж таке забуде й хто простить! У всякому разі, не Тимко. Якби не білі офіцери, тато б і досі жив.

Мама вивела його на веранду, наче боялася, що без неї він і до хижі не потрапить, і знову сховалася в будинку. Хлопець постояв у нерішучості. Це якби дома, у рідному селі, то відразу знайшов би собі діло, а тут не знав, чим зайнятися. Головне — товаришів не було, друзів нерозлучних... Він зміряв очима стіну, що відмежовувала двір від сусідського і простяглася під прямим кутом до паркану. Вилізти б на неї та поглянути, хто там живе, але не наважився. Як побачить мама, то по голові не погладить. Отож побрів уздовж саду, до сторожки...
- 3 -

Хоча Парасковія Галактіонівна була крамаревою дочкою та ще й офіцершою, а дід Маркіян відгукувався про неї вельми несхвально, вона все ж зуміла завоювати в Тимка бодай невеличку симпатію. Вже тим до себе прихилила, що, дізнавшись про смерть його тата, щиро плакала. А трохи заспокоївшись, почала розказувати, що й жили колись по сусідству, через кілька дворів, і до школи ходили разом. Вчився Степан Гречук добре, тільки на уроках закону божого батюшці різними запитаннями дошкуляв, за що той не раз виганяв його з класу. Пригадала й кілька кумедних історій, так що й мама крізь сльози сміятися почала.

В село Парасковію Галактіонівну привели якісь справи, мусила тут документ про народження взяти чи що. Вона привезла з собою ковбаси й печива, так що повечеряли на славу. Тимко ще зроду таки» ми смачними наїдками не ласував.

Ранком мама пішла разом з гостею, їх довгенько не було, а повернулися вже справжніми приятель» ками. Та й сусідкам, котрі насходилися, Параско-вія Галактіонівна здалася простою, не гордою. Про життя в селі вона розпитувала так зацікавлено, слухала так уважно, начебто й сама збиралася сюди переїхати. Прощаючись, сказала і

— Запам'ятай, Дуняшо, я тобі зла не хочу. Ти тут як відрізана скибка. Хто з тобою без чоловіка порахується? Тепер часи такі, що кожен насамперед про себе дбає. І про сина подумай. У місті він школу закінчить, а тут що його жде? Волам хвости крутитиме, як дід Маркіян, ото і все його майбутнє.

— Хто ж ми вам такі,— хрускала пальцями мама.— Зовсім сторонні...

— Не вигадуй! Ми з Степаном колись дружили. Ну, а потім нас доля розкидала. Значить, він комісаром був?

— Червоноармійцем.

— Але ж не рядовим?

— Та чимсь командував...

— Не чимсь, а взводом!— образився за тата Тимко.

— От молодець!— погладила його по голові Па-расковія Галактіонівна.— Все знає.

Цієї розмови він тоді не зрозумів, а мама її не забула. В селі вона рідні не мала, тато привіз її здалеку, з якоїсь Таврії, куди парубком ходив на заробітки. Було це до революції... Парасковії Галактіонівні нічого певного не відповіла, а згодом, уже після хвороби, одержала від неї листа й почала збиратися в дорогу. Ось так і переїхали до міста. Тимкові страх не хотілося з товаришами розлучатися, але ж куди мама, туди й він. Хай би й на край землі вирішила помандрувати, нізащо б її саму не полишив.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка